БІЛЛ - ГЕРОЙ ГАЛАКТИКИ

Гаррі Гаррісон
БІЛЛ - ГЕРОЙ ГАЛАКТИКИ
Harry Harrison
Bill, the Galactic Hero (1965)

роман
З англійської переклав Олександр Коваленко


КНИГА ПЕРША
Розділ І
Білл так і не збагнув, що виною всьому — секс. Якби сонце того ранку не пекло так безжально, зависнувши у мідному небі Фігерінадона II, і, якби він не уздрів білі, немов цукор, і широкі, як подушки, сідниці Інги-Марії Каліфігії, коли вона милася в струмку, тоді він, можливо, думав би більше про оранку, а не про жіночу стать, і мабуть дотяг би борозну до пагорба, перш ніж почув звабливу музику. Вона лунала з шляху. Якби Білл її не почув, то все його життя пішло б зовсім-зовсім інакше. Та він почув її, відпустив чепіги плуга, який тяг робомул, обернувся, і подих йому перехопило від подиву.
Перед його очима постало казкове видовище. Парад відкривав робот-оркестр — дванадцяти футів заввишки, невідпорний у своєму чорному ківері, під яким ховалися потужні гучномовці. Позолочені стопи його ніг гупали по землі, а три десятки рук вправно водили смичками, бринькали струнами, натискали клавіші сили-силенної музичних інструментів. Бравурний марш хвиля за хвилею вливав піднесення, і навіть Біллеві дебелі селянські ноги, взуті в постоли, не могли встояти спокійно, коли сяючі чоботи десятка солдатів у бездоганному порядку промарширували по шляху. На їхніх грудях, обтягнутих червоними мундирами, видзвонювали медалі, і, звісно, у світі не могло бути шляхетнішого видовища. Позаду крокував сержант, величний у своїх нашивках овець, глядачі попрямували до нього; усі,за винятком Білла, якого з натовпу вихопила могутня рука.
— Слухай, я припас тут для тебе,— мовив сержант, подаючи йому заздалегідь приготовану склянку, так начинену обезволюючими наркотиками, що ті викристалізувалися на денці.— Ти міцний хлопець, і,як я бачу, не рівня всім цим селюкам. Школи не замислювався над кар'єрою в армії?
— Я не військовий тип, шержанте... — з трудом пробелькотів Білл і сплюнув — щось наче зв'язувало йому язик, і в голові був суцільний туман. Тільки завдяки своєму міцному здоров'ю він після добрячої дози наркотику і інфразвуку не втратив свідомості. — Не військовий тип. Моя найзаповітніша мрія — стати добрим оператором механічного угноєння, і я вже майже скінчив заочний курс...
— То нікчемна робота для такого розумного хлопця,— мовив сержант і поплескав його по руці, щоб помацати м'язи. Сталеві. Він ледве стримався, щоб не відтягти вниз Біллову губу і перевірити стан його корінних зубів. Потім. — Облиш цю роботу тим, хто полюбляє її. Жодних шансів на підвищення. Тоді як для кар'єри зоряного піхотинця не існує меж. Хіба гранд-адмірал Пфлунгер не пройшов крізь ракетні дюзи, як мовиться, від новобранця до гранд-адмірала? Як тобі це подобається?
— Це має подобатись містерові Пфлунгеру, але, гадаю, що бути угноювачем приємніше. Ой, мене хилить у сон. Мабуть, я приляжу.
— Тільки після того, як побачиш оце, звичайно, якщо твоя ласка,— мовив сержант, показуючи на велику книгу, яку тримав відкритою крихітний робот. — Одяг робить чоловіка, і більшість чоловіків згоріли б від сорому, якби на них був такий мішкуватий комбінезон, як на тобі, або такі шкарбани. Навіщо виглядати так, коли можна виглядати ось як?
Біллеві очі простежили за товстим пальцем і побачили кольоровий малюнок у книзі, де, завдяки зловживанню чудесами технології, у постаті, вбраної у червоний мундир піхотинця, було його обличчя. Сержант гортав сторінки, і на кожному Новому малюнку мундир був трохи пишніший, звання вище. На останньому було зображено гранд-адмірала, і Білл вирячився на своє обличчя під шоломом із плюмажем, з тонкими зморшками довкола очей і дженджикуватими, торкнутими сивиною вусами, та однаково, незаперечне його.
— Так ти виглядатимеш,— шепотів сержант йому на вухо,— коли піднімешся по сходинках успіху. Хочеш приміряти мундир? Кравець!
Коли Білл розкрив рота, щоб заперечити, сержант тицьнув туди сигару і, перш ніж Білл устиг виштовхнути її назад, підкотився робот-кравець, обгорнув його рукою із ширмою й роздягнув догола.
— Гей, гей!.. — гукнув Білл.
— Це не боляче,— мовив сержант, просунувши за ширму свою велику голову й уп'явши очі у м'язисту Біллову статуру. Тоді ткнув пальцем у Біллеві груди (скеля!).
— 0х1 — зойкнув Білл, коли кравець висунув холодну указку і став тикати нею, знімаючи розміри. Щось зачвакало десь у глибині округлого тулуба і з отвора посередині тіла робота почав виповзати сяючий червоний мундир. За мить він був уже на Біллових плечах із застебнутими блискучими золотими ґудзиками. Потім на нього натягли розкішні сірі молескінові штани і лискучі високі чоботи. Білл захитався, коли ширму прибрали, а натомість розгорнули велике, у повний зріст дзеркало.
— Ах, як дівчата полюбляють форму,— мовив сержант,— і я не можу винуватити їх за це.
На мить Біллів погляд затьмарило видіння білих місяців Інги-Марії Каліфігії, а коли в очах йому проясніло, то виявилося, що його рука стискає перо і от-от підпише документ, який тримав перед ним сержант-вербувальник.
— Ні,— мовив Білл, трохи вражений власною твердістю. — Я справді не хочу. Оператор механічного угноювача...
— Ти отримаєш не тільки цю чудову форму, премію за призов і безкоштовне медичне освідчення, але й будеш нагороджений оцими гарними медалями. Сержант узяв пласку коробку, подану йому роботом, і розкрив її, щоб показати різнобарвний ряд стрічок і кружалець.
— Це — Почесна Призовна Нагорода,— урочисто виголосив він, пришпилюючи до широких Біллових грудей всіяну коштовними каменями туманність, підвішену до стрічки. — А ще: Імператорський Поздоровчий Оздоблений Ріг, Вперед до Переможної Зорі, Поздоровлення Від Матерів Загиблих Героїв і Невичерпний Ріг Достатку, який сам по собі нічого не дає, але гарний на вигляд і в ньому можна тримати презервативи.
Він відступив назад і захоплено оглянув Біллеві груди, які тепер було оздоблено стрічками, блискучим металом і стразами.
— Я просто не можу,— сказав Вілл. — Звичайно, я вдячний за пропозицію, але...
Сержант усміхнувся, готовий навіть до цього опору, і натис у себе на поясі кнопку, що приводила в дію запрограмовані гіпно-спіралі у підборах нових Біллових чобіт. Потужний невральний струм пробіг крізь контакти, Біллова рука здригнулася й підстрибнула — коли туман розвіявся перед його очима, він побачив свій підпис.
— Але ж...
— Ласкаво прошу до лав Зоряної Піхоти,— зареготав сержант, ляскаючи Білла по спині (міцній мов скеля) і відбираючи в нього перо. — ШИКУЙСЬ! — грізно вигукнув він, і рекрути посипалися з таверни.
— Що вони зробили з моїм сином,— заголосила Біллова матір, виходячи на базарний майдан; одну руку вона притискала до грудей, а другою тягла за собою меншого Біллового брата Чарлі. Чарлі заплакав і напудив у штани.
— Ваш син тепер битиметься для більшої слави імператора,— мовив сержант, підштовхуючи Білла до шеренги своїх вузькоплечих, з дегенеративними щелепами рекрутів.
— Ні! Не може бути... — схлипувала Біллова мати, рвучи на собі сиве волосся. — Я бідна вдова, він моя єдина опора... ви не маєте права!..
— Мамо... — почав Білл, але сержант заштовхнув його назад у шеренгу.
— Будьте мужні, пані,— сказав він.— Для матері не може бути більшої честі. —1 опустив їй ^в руку велику щойно викарбувану монету. — Ось вам призовна премія — імператорський шилінг,— я знаю: ваш син хоче, щоб ви отримали його. СТРУНКО!
Клацнувши підборами, незграбні рекрути випростали плечі й задерли підборіддя. На своє здивування Білл зробив те саме.
— Право-руч!
Єдиним вправним рухом вони повернулися після того, як командний робот передав наказ до гіпно-спіралей у чоботях.
— Кроком руш!
І вони рушили у такому досконалому порядку, що Білл, хоч як намагався, не міг ні обернути голову, ні востаннє помахати на прощання матері рукою. Вона зникла в далині, і лише один її останній пронизливий крик долинув крізь гупання солдатських чобіт.
— Прискорити ходу до 130 кроків на хвилину,— наказав сержант, поглядаючи на годинник, вживлений під ніготь його мізинця. — До станції, хлопці, залишилось десять миль і надвечір ми вже будемо в таборі.
Командний робот перевів свій метроном на одну поділку — чоботи прискорили ходу і чоловіки вмилися потом. Коли вони дісталися до вертольотної станції, вже опустилися сутінки; їхня червона паперова форма звисала клаптями, позолота зійшла з олов'яних ґудзиків і з пластикових чобіт вивіялося покриття, що відштовхувало пил. Вони виглядали не менш пошарпаними, змученими, запорошеними і жалюгідними, ніж відчували себе такими.

Розділ II
Білла розбудив не записаний на плівку звук сурми, а ультразвук, що йшов від металевої рами його ліжка і від якого в нього зацокотіли зуби. Білл скочив з ліжка і стояв, тремтячи, у сірих досвітніх сутінках. Оскільки було літо, підлогу охолоджували: у таборі імені Льва Троцького не місце для пестунчиків.
Посхоплювалися й інші рекрути — бліді, вони цокотіли зубами, і коли вібрація вщухла, вони похапали з ліжок свої роби, пошиті з мішковини й наждаку, квапливо натягли їх на себе, втисли ноги у великі фіолетові рекрутські черевики і, спотикаючись, повиходили назовні.
— Я тут, щоб зламати вашу волю,— пролунав грізний голос і, підвівши очі, вони затремтиш ще дужче, побачивши головного диявола цього пекла.
Старшина Убивайло Дренг був професіоналом від кінчиків наїжачених шпичаків його волосся до рифлених підошов начищених, мов дзеркало, черевиків. Він мав широкі плечі і вузькі стегна, але довгі руки звисали, покручені, немов у якогось антропоїда, кісточки пальців його велетенських кулаків були покраяні шрамами від тисяч вибитих зубів. Дивлячись на ці огидні форми, не можна було уявити, що життя їм дало ніжне жіноче лоно. Він не міг народитись: його мабуть створили на замовлення уряду. Найжахливішою була голова. Обличчя! Чуприна починалася усього на палець вище чорних кошлатих брів, що скидались на буйну парость понад краєм чорних ям, де ховалися очі — у непроникливій пітьмі видно було лише, як жевріють червоні вогники. Ніс, кривий і розплющений над ротом, який нагадував ножову рану на розбухлому череві трупа, а поміж губів стирчали великі білі кровожерливі ікла; принаймні п'ять сантиметрів завдовжки, вони спочивали в канавках у нижній губі.
— Я — головний старшина Убивайло Дренг, і ви звертатиметесь до мене «сер» або «мілорд». Він став похмуро походжати перед шеренгою нажаханих рекрутів.
— Я ваша мама, і ваш тато, і цілий ваш всесвіт, і ваш природний ворог, і дуже скоро я примушу вас пошкодувати про той день, коли ви народилися. Я зламаю вашу волю. Коли я скажу: «Жаба»,— ви стрибатимете. Я повинен зробити з вас піхотинців, а піхотинець неможливий без дисципліни. Дисципліна — це бездумне підкорення, втрата волі, абсолютний послух. Більше мені не треба...
Він зупинився перед Біллом, який тремтів не так сильно, як решта, і насупився.
— Мені не подобається твоє обличчя. Місяць нарядів на кухні по неділях.
— Сер...
— — Ще місяць за сперечання.
Старшина чекав, та Білл занімів. Він уже засвоїв перший урок, як стати добрим піхотинцем. Тримай язик на припоні. Убивайло рушив далі.
— Зараз ви ніщо інше, як бридкі, убогі, кволі шматки зіпсованої цивільної плоті. Я оберну цю плоть на м'язи, вашу волю на драглі, ваші мізки на машини. Ви станете зразковими піхотинцями, або я уб'ю вас. Дуже скоро ви почуєте розповіді про мене, жахливі історії про те, як я забив і з'їв рекрута, що не послухав мене.
Він зупинився і втупив у них погляд, а потім повільно, немов піднімалося віко труни, губи його розтулилися і склалися у потворну посмішку, а на кінчики білих ікол збігло по краплі слини.
— Ця історія правдива.
Стогін вихопився з лави рекрутів, і вони здригнулися, наче холодний вітер дихнув на них. Посмішка зникла.
— Зараз ми побіжимо на сніданок, але тільки після того, як я знайду двох бажаючих виконати невеличке завдання. Хтось уміє водити гелікар?
Двоє рекрутів у надії підняли руки, і він кивнув, щоб вони вийшли наперед.
— Гаразд, ви, обидва, ганчірки й відра за тими дверима. Вимийте вбиральню, поки решта снідатиме. У вас буде кращий апетит, коли настане обід.
Для Білла це був ще один урок, як стати добрим піхотинцем: ніколи не викликайся.
Дні навчання рекрутів спливали із жахливою летаргічною швидкістю. З кожним новим днем умови погіршувалися, а Білл дедалі виснажувався. Це здавалося неможливим, та все-таки було правдою. Цю муштру вигадував цілий гурт обдарованих садистів. Голови рекрутів поголили, щоб не порушувати одноманітність, а їхні статеві органи пофарбували оранжевим антисептиком, щоб відвадити ендемічних комах, їжа була теоретично поживна, але на диво огидна, і, коли помилково шматок м'яса було подано у придатному для споживання стані, його в останню мить виловили, а кухаря розжалували на два звання, їхній сон уривався тренувальними газовими атаками, а вільний час було заповнено доглядом за спорядженням. Сьомий день мав бути днем відпочинку, але всі вони дістали наряди, як і Білл, і цей день нічим не відрізнявся від решти.
У Цю третю неділю їхнього ув'язнення вони ледве волочили ноги наприкінці дня, перед тим, як світло погасне і їм врешті дозволять заповзти у жорсткі ліжка. Білл проштовхнувся крізь слабке силове поле, яке правило за двері і було так підступно зроблено, що мухи вільно залітали в казарму, а вилетіти звідти не могли. Після чотирнадцяти годин прибирання його ноги тремтіли від смертельної втоми, а шкіра на руках взялася зморшками і зблідла від мильної води, як у трупа. Він опустив свою куртку на підлогу, де вона залишилася стояти, заскорузла від поту, бруду й порохняви, й дістав з тумбочки свою бритву. В туалеті він покрутив головою, відшукуючи вільне місце на одному із дзеркал. На всіх них було великими літерами витравлено такі надихаючі сентенції, як: НЕ БОВКАЙ ЗАЙВОГО — ЧІНГЕРИ ПІДСЛУХОВУЮТЬ чи ЯКЩО БАЗІКАТИМЕШ, БУДЕ ТОБІ КАПЕЦЬ. Врешті він встромив штепсель бритви у розетку біля дзеркала з написом:
ХОТІВ БИ, ЩОБ ТВОЯ СЕСТРА ВИЙШЛА ЗА НЬОГО ЗАМІЖ? — і помістив своє обличчя у центр літери «О» в слові «нього». Червоні очі з чорними колами навколо дивились на нього з дзеркала, поки він водив бритвою по запалих щоках. Більше хвилини збігло, перш ніж зміст запитання проник у його розслаблений мозок.
— У мене немає сестри,— пробуркотів він. — А якби і була, чому б це їй хотілося побратися з ящіркою?
Це було риторичне питання, але на нього пролунала відповідь з протилежного кінця кімнати, з останньої душової кабіни в другому ряду.
— Не треба розуміти буквально — його вміщено тут, щоб ми сильніше ненавиділи цих брудних ворогів.
Білл підстрибнув на місці, бо ж гадав, що крім нього у вбиральні нікого немає, бритва сердито задзижчала і відхопила шматок його губи.
— Хто тут? Чому ти ховаєшся? — зойкнув він і впізнав скоцюрблену темну постать над купою взуття. — А, це усього-на-всього ти, Трудяга. Його злість щезла, і він. знову обернувся до дзеркала. Трудяга Бігер був такою невід'ємною частиною туалету, що часто забували про його присутність там. Місяцеликий, з нев'янучою усмішкою молодий чоловік, чиї червоні, мов яблука, щоки ніколи не губили свого рум'янцю і чия усмішка була така недоречна тут, у таборі імені Льва Троцького, що Кожен, хто бачив її, хотів тут-таки прибити Трудягу, але пригадував, що той божевільний. Він певно був несповна розуму, бо завжди допомагав своїм товаришам і викликався чергувати у вбиральні. Та й не тільки це: йому подобалося щоночі надраювати черевики усьому відділенню. Хоч коли б ви зайшли до казарми, Трудягу Бігера завжди можна було знайти за унітазами, де він у своїх володіннях, оточений горами взуття, з усмішкою на вустах наводив на черевиках полиск. Він не йшов звідти, навіть коли вимикали світло, працюючи при світлі ґнота, застромленого у бляшанку від вакси, а вранці прокидався раніше за всіх, закінчуючи свою добровільну роботу. Іноді, коли черевики були дуже вже брудні, він працював цілісіньку ніч. З усього було видно, що хлопець придуркуватий, але ніхто не хотів, щоб його забрали, бо він так добре дбав про взуття, і всі молилися, щоб він не помер від виснаження до закінчення курсу підготовки.
— Гаразд, якщо саме це вони хотіли сказати, чому б просто не написати:
«Сильніше ненавидь брудного ворога»? — поскаржився Білл. Він показав на протилежну стіну, на якій висів великий плакат з написом: «Знай ворога». Там на повний зріст було зображено чінгера метри зо два заввишки, який дуже скидався на вкритого лускою чотирирукого кенгуру з крокодилячою головою.
—Чия сестра захоче вийти заміж за таку почвару? І що воно може захотіти зробити з сестрою, окрім, як з'їсти її?
Трудяга востаннє тернув пурпуровий носак черевика і взявся до
наступного. На мить він насупився, щоб показати, наскільки серйозна ця думка.
— Ну, розумієш, вони не мали на увазі справжню сестру. Це просто частка психологічної війни. Ми повинні перемогти у війні. А перемогти можна тільки завзято б'ючись. А щоб битись завзято, наші солдати повинні ненавидіти ворога. Ось так. Чінгери — єдина в галактиці негуманоїдна раса, що піднялася над примітивним рівнем, тож природно ми маємо знищити їх.
— Чому це, побий грім, природно? Я не хочу нікого знищувати. Мені хочеться лише повернутися додому і стати оператором механічного угноювача.
— Господи, звісно я не маю на увазі тебе особисто! — Трудяга відкрив нову банку вакси заквацяними руками і занурив у неї пальці. — Я кажу про людську расу, так уже склалися обставини. Якщо ми не знищимо їх, вони знищать нас. Звісно, вони кажуть, що війна суперечить їхній релігії і вони б'ються лише для того, щоб захистити себе, і досі жодного разу не напали на нас. Та ми однаково не можемо їм вірити, хоча це й правда. Одного чудового дня вони можуть змінити свою релігію або спосіб мислення, і що тоді буде з нами? Найкраще — знищити їх зараз.
Білл вимкнув свою бритву і умився теплою іржавою водою.
— І все-таки, по-моєму, напис не має сенсу. Гаразд, отже сестра, якої у мене немає, не вийде заміж за отаке. А як бути з оцим,— він показав на дощану підлогу, де було вирізано: НЕ ШКОДУЙ МИЛА — ВОРОГІВ
ДОВКОЛА СИЛА,— або оце,— напис над пісуаром виголошував: ШИРІНКУ ЗАСТІБАЙ — ШПИГУНІВ ВИКРИВАЙ.
— Забудемо на хвилину, що в нас тут немає жодної таємниці, вартої того, щоб заради неї простягнути руку, не те що подолати двадцять п'ять світлових років — як чінгер може бути шпигуном? Який грим треба накласти на двометрову ящірку, щоб видати її за рекрута? її не можна навіть замаскувати під Убивайла Дренга, хоча схожість між ними...
Світло згасло, і вимовлене уґолос ім'я наче викликало самого Убивайла:
по казармі прокотилося його ревіння.
— У койки! У койки! Хіба ви, вошиві бевзі, не знаєте, що точиться війна!
Білл спотикався-у пітьмі, що оповила казарму, яку тепер освітлювали лише Убивайлові червоні жевріючі очі. Він поринув у сон, ледве його голова торкнулася карборундової подушки, і, здавалося, минуло не більше секунди, коли сигнал побудки підкинув його з ліжка. За сніданком, поки він старанно краяв свій замінник кави на шматки, які можна було проковтнути, по телебаченню повідомили про важкі бої в секторі Бета Ліри з чимдалі більшими втратами. Стогін прокотився по їдальні, коли це було оголошено: не від надмірного патріотизму, а тому, що будь-яка погана новина не віщувала нічого хорошого для них. Вони ще не знали, як саме вона вплине на їхнє життя, але очікували найгіршого. І не помилилися. Оскільки ранок був прохолодний, звичний понеділковий парад відклали до полудня, коли залізобетонний плац добряче прогріється і кількість випадків теплового удару сягне піка. Але то був тільки початок. З того місця, де він стояв по команді «струнко», Біллу було видно, що над трибуною тремтить марево від охолоджуваного повітря. Це означало, що приїде начальство. Запобіжник атомної рушниці видавив йому дірку в плечі, а на кінчик носа набігла і впала крапля поту. Краєм ока він міг бачити, як то там, то тут багатотисячні лави сколихувалися, коли падали непритомні, і чергові санітари тягли їх до очікуючих машин швидкої допомоги. Там їх клали в тіні від автомобілів, поки вони оговтаються і зможуть знову зайняти своє місце в лавах.
Потім оркестр ревнув: «Гей, піхото, чінгерам кінець!» — і за сигналом, переданим у підбори кожного чобота, ряди стали струнко в одну й ту саму мить, і тисячі рушниць зблиснули проти сонця. Штабний автомобіль командуючого — це було видно по двох зірках, намальованих на ньому — під'їхав до трибуни, і крихітна округла постать швидко проскочила крізь розпечене, немов у печі, повітря під захист кондиціонерів.
Білл ніколи не бачив його так близько, принаймні обличчя, хоча якось, вертаючись пізно ввечері після чергового наряду, він сподобився побачити, як генерал сідає в машину перед таборним театром. Принаймні Білл вважав, що то був він, хоча бачив його коротку мить, і то зі спини. Тому у нього про генерала склалося враження, як про велику спину, пересаджену крихітному мурашові. Врешті, він думав так про всіх офіцерів, бо рекрути не зустрічаються з офіцерами лід час початкової підготовки. Одного разу Білл добре розгледів молодшого лейтенанта біля кімнати чергового і пам'ятає, що в нього було обличчя. А ще був офіцер медичної служби, який стояв на відстані не більше тридцяти метрів, коли читав їм лекцію про венеричні хвороби, але Біллеві пощастило — він сидів за стовпом і одразу заснув.
Коли оркестр змовк, антигравітаціині гучномовці злетіли над військом, і генерал звернувся до них. Те, що він говорив, мало кого могло зацікавити, а скінчив вій оголошенням про те, що, зважаючи на втрати, яких зазнали війська, їхній курс навчання буде прискорено, а саме цього вони й чекали. Потім оркестр заграв знову, і рекрути промарширували назад у казарми, переодяглися у свої власяниці і закрокували — тепер уже вдвоє швидше — на стрільбище, де стріляли з пластикових рушниць по пластикових опудалах чіигерів, які піднімалися з ям. Цілили вони погано, поки з ями не вискочив Убивайло Дренг: всі рекрути перевели свої рушниці на автоматичний вогонь, і жоден заряд не проминув цілі, а це дуже важко зробити. Потім дим розвіявся, і усмішки позмикали з їхніх облич, коли вони побачили, що то була лише пластикова копія Убивайла, тепер уже розірвана на дрібнісінькі шматочки, а оригінал з'явився у них за спинами, скреготнув іклами і дав кожному по місяцю нарядів.
— Людське тіло — це чудова річ,— казав Брудота Браун через місяць, коли вони сиділи довкола столу у Клубі Найнижчих Чинів й уминали сосиски — пластикова шкурина, набита вуличним сміттям,— запиваючи їх теплим водянистим пивом. Брудота Браун раніше пас гіз на рівнинах, і тому вони називали його Брудотою, бо всі знають, що ті пастухи роблять зі своїми гозамм. Він був високий, худорлявий, з обличчям, засмаглим до пергаментного кольору. Він рідко розмовляв, більш звиклий до споконвічної тиші рівнин, порушуваної тільки хрипкими криками неспокійної гози, але він був неабиякий мислитель, оскільки мав безліч часу для думок. Він міг розжовувати одну думку кілька днів, навіть тижнів, перед тим, як висловити її вголос, і поки він розмірковував над нею, ні на що не реагував. Він навіть дозволяв називати себе Брудотою, не виявляючи при цьому анінайменшого протесту: назвіть будь-якого іншого піхотинця брудотою і він тут-таки затопить вам у пику. Білл з Трудягою та іншими піхотинцями з Н-ського відділення сиділи кружкома столу й аплодували і усміхалися, як завжди, коли Брудота щось казав.
— Розкажи ще, Брудотої
— Воно ще може говорити, а я гадав, що воно померлої
— Давай далі, чому тіло — це чудова річ?
Вони чекали у напруженому мовчанні, поки Браун відірве зубами кусень сосиски і, після безрезультатного прожовування, проковтне його із зусиллям, від якого сльози навернулися йому на очі. Він полегшив біль ковтком пива і заговорив.
— Людське .тіло — це чудова річ, бо, якщо воно не вмирає, то живе. Вони почекали ще трохи, поки збагнули, що він скінчив, а тоді взяли його на глуз.
— Хлопче, ти напханий брудом!
— Записуйся на офіцерські курси!
— Ха, а що це все-таки означає?
Білл знав, що це означає, але не сказав їм. У відділенні залишилося усього половина людей із тих, що почали навчання. Одного перевели, а решта були хто у госпіталі, хто у психіатричній лікарні, кого звільнили від військової служби по інвалідності. Або вмерли. Ті, хто вижили, утративши останній грам ваги, окрім кісток і сухожилків, відновили втрачену вагу, наростивши м'язи, і тепер повністю пристосувалися до режиму табору Льва Троцького, хоча ненавиділи його, як і раніше. Білл був у захваті від ефективності системи. Цивільних примушували складати різні екзамени, розподіляли їх по категоріях, манили обіцянками підвищити по службі чи дати підвищену пенсію, одне слово, придумували тисячі способів, щоб обмежити їхню віддачу. А як легко справлялися з цим в армій Тут просто убивали слабких і використовували тих, хто виживав. Він поважав систему. Хоча ненавидів її, як і раніше.
— Ви знаєте, що мені треба? Мені потрібна жінка,— мовив Потвора Потворсвей.
— Не кажи гидоти,— враз застеріг його Білл: він був хлопець вихований.
— Я не кажу гидоти! — заскиглив Потвора. — Я ж не кажу, що хочу залишитись на понадстрокову службу або, що вважаю Убивайла людиною, чи ще щось подібне. Я лише сказав, що мені потрібна жінка. Хіба цього не потребує кожен з нас?
— А мені потрібно випити,— сказав Брудота Браун; хильнувши зневоложеного пива, він здригнувся і випустив його крізь зуби довгою цівкою на бетонну підлогу, де пиво одразу випарувалося.
— Згоден, згоден,— сказав Потвора, киваючи своєю вкритою бородавками головою із скуйовдженим волоссям. — Мені потрібна жінка і випивка. Врешті, що ще може бажати солдат у звільненні? — додав він майже жалісно.
Вони обмірковували це довго, але не могли придумати, чого їм іще б по-справжньому хотілося. Трудяга Бігер виглянув з-під стола, де він завзято начищав чобіт, і сказав, що йому треба ще вакси, але на нього не звернули уваги. Навіть Вілл, розмірковуючи над цією проблемою, не міг згадати нічого іншого, крім цих двох нерозривно пов'язаних речей. В нього залишилися лиш туманні спогади про інші бажання, які вабили його, коли він ще був цивільним.
— Господи, нам доведеться чекати всього сім тижнів до першого звільнення,— озвався з-під столу Трудяга і тут же тихенько зойкнув: усі стусанули його ногами.
Та хоч як повільно повз суб'єктивний час, об'єктивний годинник працював без затримки, і зрештою один по одному минули усі сім тижнів, їх заповнювали вкрай необхідні рекрутові справи: багнетний бій, стрільби, венеричний огляд, політінформації, стройова підготовка, хорові співи, вивчення військового статуту. Цим статутом їх з жахливою регулярністю натаскували двічі на тиждень, і то була справжня мука, бо він навіював непереборну сонливість. Почувши перші звуки хрипкого, монотонного голосу, що лунав з магнітофона, голови починали хилитися. Та кожен стілець у класі було з'єднано з комп'ютером, який тримав під контролем мозкові хвилі бідолашних піхотинців. Щойно хвилі альфа засвідчували про перехід від неспання до дрімоти, потужний заряд струму пропускався крізь сонні сідниці, і їхній власник прокидався від болю. Ця сповнена затхлими запахами аудиторія перетворювалась на тьмяно освітлену камеру тортур, де лунали монотонний нудний голос і різкі крики електрифікованих схилених голів, які час від часу підстрибували від болю.
Слухачі пускали повз вуха слова про ті страшні покарання і вироки, які передбачав кодекс за найневинніші злочини. Кожен знав, що зрікся усіх людських прав, підписавши контракт, і перелік втрачених можливостей не цікавив їх ані крапельки. По-справжньому їх захоплював лише лік годин, які відокремлювали їх від того моменту, коли вони отримають своє перше звільнення. Ритуал, за яким видавалася ця нагорода, був надзвичайно принизливий, але вони на інше й не сподівалися, ладні пожертвувати останніми крихтами самоповаги в обмін на клапоть пластику. Після завершення цього обряду починалася бійка за місце в монорельсовому поїзді, чия колія пролягала по заряджених електрикою підпорах, які здіймалися над десятиметровою загорожею з колючого дроту, і опускалася у Лейвілі— невеличкому фермерському містечку.
Перед тим, як збудували табір Льва Троцького, це було сільськогосподарське місто, і коли рекрутів не пускали в звільнення, воно жило своїм споконвічним життям. Решту часу амбари й комори стояли зачинені, а натомість відкривалися шинки і бойовища. Одні й ті самі приміщення використовувалися для зовсім інших потреб. Як тільки перший відпускник прибував на станцію, ясла оберталися на ліжка, продавці ставали сутенерами, касири і далі виконували свої обов'язки — проте ціни злітали вгору,— а конторки заставлялися пляшками і правили за стопки барів. В одну із таких установ, моргшинок, і завітав Вілл зі своїми друзями.
— Що будете пити, хлопці? — запитав завжди усміхнений власник бару «Останній спочинок».
— Подвійну порцію «Бальзамічної рідини»,— замовив Брудота Браун.
— Без жартів,— попередив господар, усмішка на мить зникла з його обличчя, коли він узяв пляшку, на якій яскраву етикетку «Справжнє віскі» було наклеєно на витравлений напис «Бальзамічна рідина». — Будь-який непорядок — і я гукну військову поліцію,— усмішка знову заграла на його вустах, коли гроші поклали на стойку. — Чим будете труїтися, панове?
Вони сіли до вузького довгого столу, з мідними ручками по боках, і з блаженною полегкістю відчули, як етиловий спирт потік по їхніх засушених горлянках.
— Я зовсім не пив, аж поки попав у військо,— мовив Білл, відсьорбнувши на чотири пальці «Старої Печінкової Отрути» і підставляючи склянку, аби йому налили ще.
— Тобі й не треба було,— сказав Потвора, наливаючи.
— Це вже точно,— мовив Брудота Браун, із задоволенням облизуючи губи і знову підносячи склянку до губів.
— Боже,— мовив Трудяга Бігер, обережно сьорбаючи через край своєї склянки. — Смаком воно нагадує суміш цукру, тирси, різних ефірів і багатьох спиртів.
— Пий,— наказав Брудота, присмоктавшись до шийки пляшки. — Усе це піде тобі на користь.
— А тепер я хочу жінку,— виголосив Потвора і зчинилася метушня; вони застрягли в дверях, намагаючись вийти усі разом. Раптом хтось вигукнув:
«Дивіться!» — вони обернулися й побачили, що Трудяга не вставав з-за столу.
— Жінка! — мовив Потвора таким голосом, як кажуть «їсти!», підкликаючи собаку.
Клубок чоловіків заворушився при одвірку, перебираючи ногами. Трудяга не зрушив з місця.
— Мабуть, мені краще залишитися тут,— мовив він з усмішкою ще простакуватішою, ніж завжди. — А ви, хлопці, йдіть.
— Тобі погано. Трудяго?
— Чудово себе почуваю.
— Хіба ти не досяг статевої зрілості?
— Ні, не те...
— Що ти робитимеш тут?
Трудяга засунув руку під стіл і витяг звідти полотняну торбу. Він розкрив її і показав, що вона напхана великими пурпуровими черевиками.
— Краще я почищу взуття.
Вони повільно йшли по дерев'яному тротуару.
— Щось негаразд із Трудягою,— сказав Білл, але ніхто йому не відловів.
Всі озирали вулицю, просякнуту хтивістю, дивилися на яскраву вивіску, що звабливо вилискувала червоним світлом.
«Відпочинок космонавта» — сповіщала вона. «Безперервне стриптиз-шоу» і «Найкращі напої», а далі «Окремі кімнати для гостей та їхніх приятелів». Вони прискорили ходу. На фасадній стіні «Відпочинку космонавта» було розміщено вітрини з броньованого скла, за яким можна було побачити тримірні зображення дбайливо вбраних (браслети і вузенькі бікіні) артисток, а далі їх же голих (без браслетів і купальників).
Білл розчаровано зітхнув, показуючи на маленький напис, що майже загубився серед багатства жіночих персів..
Там було написано: «Тільки для офіцерів».
— Проходьте,— пробурчав поліцейський і штовхнув їх своїм електронним кийком. Вони почовгали далі.
Наступний заклад приймав чоловіків усіх рангів, але за вхід треба було заплатити сімдесят сім кредиток — більше, ніж вони мали на всіх. Після цього знову замиготіли написи «Тільки для офіцерів», аж поки кінчилася бруківка і вогні залишилися позаду.
— Що це?»— спитав Потвора, чуючи звук голосів, які долинали з темного завулка.
Придивившись, вони розгледіли чергу піхотинців, початок якої губився з поля, зору за далеким рогом вулиці.
— Що це? — перепитав він в останнього чоловіка в черзі.
— Бордель для нижніх чинів. І не пробуй пройти без черги. Назад, назад. Вони тут же вишикувалися — Білл став останнім, але ненадовго. Посувалися повільно, а нові піхотинці підходили і ставали за ними. Ніч була холодна, і він часто прикладався до пляшки, щоб підтримати сили. 'Розмов майже не вели, а в міру просування до освітленого червоним входу паузи ставали довші. Двері розчинялися й зачинялися через рівні проміжки часу, і Біллеві товариші один по одному зникали за ними. Врешті настала і його черга, двері відчинилися, і він уже ступив наперед, коли завили сирени, і їфемезний поліцейський з великим черевом стрибнув між Біллом і дверима.
— Терміновий сигнал вертатися. Усім назад на базу! — загорлав він. У Білла вихопився здавлений стогін — всі його надії пішли прахом,— і він стрибнув уперед, але легенький дотик електронного кийка відкинув його назад. Його потягли, напівнепритомного, затиснутого поміж тілами; сирени ревли, а штучне північне сяйво утворило в небі напис: «До зброї!!!» — великими вогненними літерами, кожна у сотню миль завдовжки. Хтось випростав руку і підтримав Білла, коли він уже сповзав додолу, де б його затоптали пурпурова черевики. То був його старий приятель Потвора, на його обличчі грала пересичена самовдоволена усмішка. Білл зненавидів його і хотів ударити. Та, перш ніж він замірився кулаком, натовп затягнув їх у вагон монорельсової залізниці, що помчав їх крізь ніч і вивергнув у таборі Льва Троцького. Він забув про свою злість, коли лаписько Убивайла Дренга витягло його з натовпу.
— Пакуй свої манатки,— проскреготів він. — Вас відправляють на фронт.
— Вони не можуть нас відправити — ми ще не підготовлені.
— Вони можуть чинити що хочуть, і звичайно так і роблять. Славна космічна битва наближається до свого переможного завершення, і втрати сягнули чотирьох мільйонів плюс-мінус сотня тисяч. Вимагається поповнення, тобто ви. Підготуйся до посадки на космічний корабель негайно, а може, й раніше.
— Ми не можемо, у нас немає космічного спорядження! Склади...
— Усі тиловики вже відлетіли.
— їжа...
— Кухарі і допоміжний особовий склад уже в космосі. Оголошено
тривогу. Усіх людей, без яких можна обійтись, посилають у космос. Можливо,на смерть. — Він скреготнув іклами і обдарував їх бридкою посмішкою. — А я, тим часом, залишусь тут, щоб навчати поповнення для вас.
Пневматична пошта викинула капсулу, і коли він розкрив її і прочитав повідомлення, усмішка повільно розтанула на його обличчі.
— Вони відправляють мене також,— глухим голосом сказав він.

Розділ III
89 672 899 рекрутів уже пройшли через табір імені Льва Троцького і були відправлені в космос, тож механізм був відлагоджений і працював без затримки, хоча цього разу він пожирав самого себе, як змія ковтає свій хвіст. Білл і його приятелі були останніми з рекрутів, і одразу за ними змія почала перетравлювати себе. Після того, як їм обкарнали чуб і пропустили крізь ультразвуковий зневошувач, перукарі накинулися один на одного і тут же, в кімнаті, заповненій пасмами волосся, клаптями вус, шматками шкіри, зрошеної краплями крові, вони обстриглися й поголилися, а потім затягли за собою в ультразвукову камеру й оператора. Санінструктори ввели собі сироватку проти ракетної лихоманки і космічної хвороби, бухгалтери видали собі розрахункові книжки, а наглядачі за посадкою заштовхували один одного по трапах у ракети. Дюзи запрацювали, живі стовпи вогню, немов червоні язики, лизали плити космодрому, спалюючи трапи, що було чудовим піротехнічним видовищем, оскільки оператори трапів теж були на борту. Грім від космічних кораблів луною прокотився нічним небом, полишаючи табір імені Льва Троцького, темне й мовчазне місто-привид, де уривки щоденних наказів і списки людей, на яких було накладено дисциплінарне стягнення, шурхотіли й облітали під вітром з дощок об'яв, танцювали по пустельних вулицях і врешті прилипали до галасливих яскраво освітлених вікон офіцерського клубу, де у розпалі була грандіозна пиятика, яка проте викликала багато нарікань учасників, бо вони змушені були обслуговувати себе самі.
Вище й вище здіймалися транспортні кораблі, прямуючи туди, де зібрався великий флот міжзоряних дредноутів, що затьмарювали сузір'я над головою, новий флот, наймогутніший з будь-коли збудованих у галактиці, такий новий, що кораблі ще й досі будувалися. Зварка спалахувала яскравими вогниками, а гарячі заклепки прокладали траєкторії по небу, втрапляючи в свої гнізда. Плями світла позникали після того, як один велетенський міжзоряний дредноут було завершено і по радіомережі залунали пронизливі крики робітників, яких, замість того, щоб залишити на корабельні, примусили піти служити на щойно збудований ними ж корабель. Це була тотальна війна.
Вілл, спотикаючись, пройшов по пластиковій пружній трубі, що з'єднувала транспорт з космічним дредноутом, і опустив свої речі перед головним старшиною, який сидів за столом у шлюзі, що більше скидався розмірами на ангар. Або, точніше кажучи, спробував їх опустити, але, оскільки тут не було сили тяжіння, мішки зависли в повітрі, а коли він штовхнув їх до підлоги, то злетів сам, бо тіло, яке вільно падає, так би мовити, перебуває у вільному падінні, а все, що важить, ваги не має, і будь-яка дія викликає рівну їй протидію чи щось подібне. Старшина підвів очі, забурчав і притяг Білла назад до столу.
— Покинь ці свої незграбні витівки, хлопче. Ім'я?
— Білл, пишеться з двома «л».
— Біл,— пробуркотів старшина, облизуючи кінчик олівця, а потім записуючи ім'я в корабельний реєстр округлими нерозбірливими літерами. — Дві «л» тільки для офіцерів, бевзю, знай своє місце. Яка в тебе кваліфікація?
— Рекрут, некваліфікований, ненавчений, страждаю на космічну хворобу.
— Гаразд, не наблюй тільки тут, для цього в тебе є своя каюта. Тепер ти — запобіжниковий шостого класу, некваліфікований. Спускайся у відсік 34Ж-89Т-001. Рушай. І тримай цей клятий мішок у себе над головою.
Не встиг Вілл знайти свою каюту і кинути речі на койку, де вони зависли на висоті п'яти сантиметрів над бувшим в ужитку азбестовим матрацом, як увійшов Трудяга Бігер, а за ним Брудота Браун і натовп незнайомих чоловіків: у декого з них в руках були зварювальні апарати, а на обличчях сердитий вираз.
— А де Потвора і решта відділення? — спитав Білл.
Брудота знизав плечима і припнув себе до койки, щоб трохи поспати. Трудяга розкрив одну із шести сумок, які завжди носив із собою, і дістав кілька черевиків, щоб почистити.
— А ти врятувався? — пролунав з іншого боку кубрика голос, сповнений почуття.
Білл підвів очі і здригнувся. Кремезний піхотинець, який стояв там, ткнув на нього велетенським пальцем.
— Ти, брате, ти врятувався?
— На це питання важкувато відповісти,— пробурмотів Білл, нахиляючись, щоб закріпити свою сумку, і сподіваючись, що чоловік піде. Але той залишився і, навпаки, підійшов і сів на Біллову койку. Білл спробував не звертати на нього уваги, але це було важко зробити, бо той мав ледве не два метри зросту, могутні м'язи і сталеву щелепу У нього була чудова синювато-чорна шкіра, яка викликала і Білла заздрість, бо його власна була рожева з сірим відтінком. Оскільки корабельна форма була того самого відтінку чорного кольору, то він був наче висічений із одного шматка, з дуже ефектною яскравою усмішкою і пильним поглядом.
— Вітаю вас на борту «Фанні Хілл»,— мовив він і приязно потис Біллову руку, мало не розтрощивши йому кісточки пальців. — Старшої гранд-дами цього флоту, введеної в дію майже тиждень тому. Я — преподобний запобіжниковий шостого класу Тембо, а судячи з напису на твоїй сумці, бачу, що тебе .звуть Біллем, і, оскільки ми служимо на одному й тому ж судні, Білле, будь ласка, зви мене Тембо. Тож у якому стані твоя душа?
— Останнім часом я майже не мав нагоди замислитись над цим... Мабуть, що так. Адже ти щойно скінчив курс навчання, а відвідування церкви під час військової підготовки карається трибуналом. Але все це вже позаду, і ти можеш врятуватися. Дозволь спитати про твоє віросповідання?
— Моя родина належить до фундаменталістських зороастрійців, тож...
— Забобони, мій хлопче, суцільні забобони. Це рука долі звела нас на цьому кораблі, і у твоєї душі з'явиться єдиний шанс урятуватися з геєни вогненної. Ти чув коли-небудь про Землю?
— Я полюбляю просту їжу...
— Це планета, мій хлопче,— дім людської раси. Дім, з якого ми всі вийшли. Уяви собі: зелений, прекрасний світ. Коштовний камінь Всесвіту. — Тембо витяг з кишені крихітний проектор, і на перегородці з'явилися кольорові зображення планети, що величаво плинула у просторі, загорнута у білі хмари. Раптом сліпуча блискавка прорізала хмари, і вони закипіли, завирували, а поверхня планети спотворилася глибокими вирвами. З маленького динаміка долинуло відлуння далекого грому. — Але війна виникла між синами людини, і вони познищували один одного силою атому, і Земля застогнала, і страшне було знищення. І коли, врешті, блискавки згасли, то на півночі була смерть, на заході була смерть, на сході була смерть: смерть, смерть, смерть. Розумієш, що це означає? — голос Тембо, повний натхнення, ніби завмер у польоті, чекаючи відповіді на це риторичне запитання.
— Я не зовсім певен,— мовив Білл, копирсаючись у своїй сумці. — Я походжу з Фігерінадону II, а це тихе місце...
— Але смерті не було на півдні! Чому пощадили південь? — питаю я тебе. А тому, що за заповітом Самеді усі брехливі пророки, брехливі релігії і брехливі боги мають зникнути з лиця Землі і залишиться єдина справжня віра. Перша Реформована Шаманська Церква...
Головний штаб дав про себе знати: пронизливий сигнал тривоги було настроєно на резонансну частоту людського черепа, тож кістки вібрували так, наче галова перебувала всередині могутнього дзвону, і при кожному його ударі в очах темніло. Усі повибігали в коридор, де звук був не такий сильний і де сержанти чекали, щоб розганяти їх по місцях. Білл піднявся слідом за Трудягою Бігером по слизькій драбині і випірнув із люка в підлозі відсіку, де зберігались запобіжники. З усіх боків їх оточували стелажі з запобіжниками, а вгорі від стелажів простягалися кабелі в руку завтовшки: звиваючись, вони тяглися до стелі і зникали в ній. Перед стелажами на однаковій відстані були круглі отвори десь із фут діаметром.
— Моє вступне слово буде коротким: хай тільки хто-небудь не послухається мене, і я особисто спущу його голову в найближчий люк. — Брудний палець показав на один із отворів, і вони впізнали голос свого нового начальника. Він був нижчий, ширший і товщий за Убивайла, та між ними була якась генетична схожість, тож помилитись було неможливо. — Я запобіжниковий першого класу Сплін. Я візьму вас, підлих слимаків, і перетворю на висококваліфікованих і вправних запобіжннкових або повкидаю у найближчий люк. Ця технічна спеціальність вимагає високої підготовки і вправності; звичайно потрібен рік, щоб оволодіти нею, але точиться війна, і ви або навчитесь робити те, що вимагається, або ремствуйте на себе. Я вам зараз покажу. Тембо, вийти вперед. Стенд 19Ж-9 — не надходить струм.
Тембо клацнув підборами і завмер по команді «струнко» перед стендом. По обидва боки від нього тяглися запобіжники: білі керамічні циліндри у фут діаметром і п'ять заввишки, півцентнера вагою. Десь посередині їх оперезували червоні кільця.
Запобіжниковий першого класу Сплін поплескав рукою по кільцю.
— Кожен запобіжник має отаке червоне кільце, яке називається залобіжниковим поясом і має червоний колір. Коли запобіжник перегорає, пояс стає чорний. Не думаю, що ви запам'ятаєте це одразу, але це у ваших підручниках, а ви знатимете їх напам'ять ще до того, як я вирішу, що ви чогось навчились, або начувайтесь. Тепер я вам покажу, що треба робити, коли перегорає запобіжник. Тембо, цей запобіжник перегорів! Давай!
— Ух! — крикнув Тембо, стрибнув до запобіжника і обхопив його обома руками. —Ух! — знову вихопилося в нього, коли він вирвав його із затискача, і ще одне «Ух!», коли опускав у люк. Тоді, й далі ухаючи, він дістав новий запобіжник із стелажа і втиснув його на місце, а потім, востаннє ухнувши, став струнко.
— Так це робиться — по розділах, як і належить солдатові і як ви будете це робити, або начувайтеся.
Залунало глухе гудіння, що нагадувало звук відрижки.
— Це сигнал на обід, тому я зроблю перерву, а ви, поки їстимете, поміркуйте над тим, що вам належить вивчити. Розійтись!
Інші піхотинці вже поспішали по коридору, і вони рушили слідом за ними у корабельне черево.
— Гей, як ви гадаєте, нас тут годуватимуть краще, ніж у таборі? — спитав Трудяга, збуджено облизуючи губи.
— Просто неможливо, щоб іжа була гіршою,— мовив Білл, і вони стали у чергу, яка вела до дверей з написом «Об'єднана їдальня № 2». — Будь-яка зміна на краще. Врешті, хіба ми тепер не у бойовій готовності? Ми повинні йти у бій здорові — так записано в статуті.
Черга посувалася вперед нестерпно повільно, але приблизно через годину вони стояли перед дверима. За ними був утомлений нарядчик у засмальцьованій, вкритій мильними плямами робі: він подав Біллеві жовту пластикову чашку зі стелажа. Білл пройшов далі й опинився перед голою стіною, з якої стирчав кран без вентиля. Товстий кухар у великому білому кухарському ковпаку і брудній майці стояв біля крана і махав йому ополоником.
— Підходь, підходь, ти що, ніколи раніше не їв? Чашку під кран, особистий жетон в отвір, натискай!
Білл поставив чашку, як йому сказано, і побачив вузьку щілину в металевій стіні якраз на рівні очей. Його особисті жетони висіли на шиї, і він заштовхнув один у проріз. Щось задзижчало, і з крана потекла тонесенька цівка жовтої рідини, наповнивши чашку до половини.
— Наступний! — вигукнув кухар і відштовхнув Білла, щоб звільнити місце для Трудяги.
— Що це? — спитав Білл, втупившись у чашку.
— Що це! Що це! — розлютився кухар, багровіючи. — Це — твій обід, йолопе! Це — абсолютно хімічно чиста вода, у якій розчинено 18 амінокислот, 16 вітамінів, 11 мінеральних солей, ефір жирної кислоти і глюкоза. Чого ж іще ти чекав?
— Обід?.. — ще на щось сподіваючись, мовив Білл, і все попливло у нього перед очима» коли ополоник із силою опустився йому на голову. — Можна те саме, але без ефіру жирної кислоти? — у надії спитав він, але його виштовхнули у коридор, де до нього приєднався Трудяга.
— Гей,— мовив Трудяга. — Тут є всі харчові елементи, необхідні для підтримання життя. Хіба не диво?
Білл відсьорбнув зі своєї чашки і гірко зітхнув.
— Дивись,— сказав Тембо, і, коли Білл обернувся, на коридорній перегородці з'явилося спроектоване зображення. На ньому була туманна твердь, в якій крихітні постаті їздили на хмарах. — Пекло жде тебе, хлопче, якщо не врятуєшся. Відвернися від своїх забобонів, бо Перша Реформована Шаманська Церква прийме тебе з розпростертими обіймами, зійди в її лоно і знайди своє місце на небі по праву руку від Самеді. Сідай поруч із Мандонгом, Бакалу і Зандором, які з радістю привітають тебе.
Проектоване зображення змінилося, хмари зблизилися, а з невеличкого гучномовця запищав божественний хор у супроводі барабанів. Тепер постаті було ясно видно: усі темношкірі, в білих хламидах, на спинах великі чорні крила. Вони усміхалися й махали один одному руками, коли їхні хмари пролітали одна повз одну, при цьому вони енергійно наспівували і били у маленькі тамтами. То було чудове видовище, і Біллеві очі зволожилися.
— Струнко!
Гавкітливий голос посилився луною від стін коридора, і піхотинці розправили плечі, клацнули підборами і втупилися перед себе. Божественний хор замовк, і Тембо сунув проектор собі в кишеню.
— Вільно,— наказав першого класу Сплін, і вони побачили його, а за ним двох озброєних поліцейських — особистих охоронців офіцера.
Білл знав, що то офіцер, бо в них був курс по упізнаванню офіцерів, а крім того, на стіні вбиральні висів плакат «Знай своїх офіцерів», і він мав нагоду ознайомитися з ним під час епідемії дизентерії. Нижня щелепа в нього відвалилася, коли офіцер пройшов так близько, що його можна було торкнути, а тоді зупинився перед Тембо.
— Запобіжниковий шостого класу Тембо, у мене для вас добра новина. Через два тижні закінчується ваш семирічний контракт, і, оскільки у вас бездоганний послужний список, капітан першого рангу Зекіяль вирішив видати вам подвійну, порівняно із звичайною, грошову винагороду, проводити вас із почестями і оркестром, а також забезпечити вас безкоштовним польотом до Землі.
Тембо, розчулений, але непохитний, поглянув згори на миршавого лейтенанта з пожованими білявими вусами, який стояв перед ним.
— Це неможливо, сер.
— Неможливо?! — скрикнув лейтенант і хитнувся взад-вперед на високих підборах своїх черевиків. — Хто ти такий, щоб казати мені, що це неможливо.
—— Не я, сер,— відповів якнайспокійніше Тембо. — Стаття 13-9А, параграф 45, сторінка 8923, том 43 Військового Кодексу. Жодна людина або офіцер не може отримати звільнення з судна, поста, бази, табора, корабля, дозору чи трудового табору під час надзвичайного стану, окрім того випадку, коли йому винесли смертний вирок.
— Ви що, корабельний юрист, Тембо?
— Ні, сер. Я вірний присязі солдат, сер. Я лише хочу виконати свій обов'язок, сер.
— У вас є щось напрочуд дивне, Тембо. Я читав у вашій особистій справі про те, що ви пішли на службу добровільно, зез застосування наркотиків чи гіпнозу. А тепер ви відмовляєтесь від звільнення. Це погано, Тембо, дуже погано. Створює вам лиху справу. Викликає до вас підозру. Робить вас схожим на шпигуна чи щось у цьому роді.
— Я вірний солдат імператора, сер, а не шпигун.
— Ви не шпигун, Тембо, ми дуже уважно вивчили це питання. Але чому ви служите, Тембо?
— Щоб бути вірним солдатом імператора, сер, і щоб зробити все можливе для розповсюдження вчення. Ви врятувалися, сер?
— Притримай свого язика, солдате, або я піддам тебе під трибунал! Так, ми знаємо цю історію, преподобний, але не віримо 1 й. Ти надзвичайно хитрий, та ми однаково дізнаємось... — І Пішов геть, бурмочучи сам до себе, а вони стояли струнко, аж поки він зник. Інші піхотинці з подивом поглядали на Тембо і почувалися ніяково. Білл з Трудягою рушили до своєї каюти.
— Відмовився від звільнення!.. — зачудовано промурмотів Білл.
— Дивно,—мовив Трудяга.—Може, вій несповна розуму? Не бачу іншого пояснення. Ніхто не може бути настільки божевільним. Цікаво, що там? — і він показав на двері з написом великими літерами: «Стороннім вхід заборонено».
— Звідки я знаю. Може, склад харчів?
Вони швидко прослизнули всередину і причинили за собою двері, але їжі там не було. Натомість вони опинилися у довгому приміщенні, одна стінка якого була округла з притороченими до неї приладами з лічильниками, циферблатами, перемикачами, ручками, важелями, з екраном і запасною трубкою.
Білл нахилився до найближчого приладу і прочитав наліпку.
— «АТОМНИЙ бластер IV». Дивись, які розміри,— мабуть це головна корабельна батарея»— Він обернувся і побачив, що Трудяга тримав свою руку так, щоб годинник на його зап'ястку було спрямовано на гармати, і натискав на головку годинника вказівним Пальцем.
— Що ти робиш? — спитав Білл.
— Просто дивлюся, котра година.
— Як ти можеш побачити, коли дивишся на зап'ясток, а годинник унизу, під ним?
У кінці довгої гарматої палуби залунали кроки, і, пригадавши напис на вході, вони прослизнули крізь двері. Вілл безгучно зачинив їх за собою. Коли він обернувся, то побачив, що Трудяга зник, тож мусив до каюти вертатись сам. Трудяга уже був на місці: він начищав черевики своїх товаришів і навіть не глянув на Вілла.
Але що він усе-таки робив зі своїм годинником?

Розділ IV
Це питання не давало Біллеві спокою весь час, поки вони до болю вивчали механізми зміни запобіжників. Це була точна, технічна робота, що вимагала повної зосередженості, але у вільні хвилини Білл переймався сумнівами. Він поринав у тривожні роздуми, стоячи у черзі на обід, а також у ті короткі миті вечорами, перед тим, як вимкнуть світло і його втомлене тіло провалиться у важкий сон. Він думав, як тільки випадав час для цього, і втрачав вагу.
Він худнув не тому, що переживав, а з тої ж причини, з якої будь-хто втрачає вагу. Корабельний раціон. Його було складено так, щоб підтримувати життя, що він і робив, але ніхто не замислився над тим, яке це має бути життя. Воно було жахливе, дистрофічне, голодне. Та Білл не помічав цього. У нього була більша проблема, і він потребував допомоги. Після недільних занять, наприкінці другого тижня їхнього перебування на кораблі, він залишився поговорити з першого класу Спліном, замість того, щоб разом з іншими підтюпцем бігти до їдальні.
— У мене проблема, сер...
— Не в тебе одного, але досить одного укола, щоб вилікувати її, та й не можна вважатися чоловіком, поки не перехворієш.
— У мене проблема іншого роду. Я хотів би... побачити... капелана... Сплін зблід і прихилився спиною до перегородки.
— Я все почув,— слабким голосом мовив він. — Іди обідати і, якщо ти нікому не скажеш, то я теж мовчатиму. Білл спалахнув.
 
Name
Email
Comment
Or visit this link or this one