*продовження№2 Г.Г.*

— Я все почув,— слабким голосом мовив він. — Іди обідати і, якщо ти нікому не скажеш, то я теж мовчатиму. Білл спалахнув.
— На превеликий жаль, першого класу Спліне, я не в силі запобігти цьому. Не моя вина, що я бачив його, це могло трапитись із будь-ким...
Його голос завмер, і він глянув на свої ноги, які потирали черевиком об черевик. Мовчанка панувала, аж поки врешті заговорив Сплін, але вся приязність вивітрилася з його голосу.
— Гаразд, солдате,— якщо ти так хочеш. Але, сподіваюся, ніхто з хлопців не почує про це. Обід відміняється. Ось тобі перепустка — рушай негайно.
Він щось надряпав на клапті .паперу і презирливо кинув його на підлогу, повернувся й пішов геть, поки Білл покірно підбирав записку.
Білл спускався ліфтами, йшов коридорами й переходами, підіймався по сходах. На корабельному плані було позначено, що капелан займає каюту 362-В на 89-й палубі, і зрештою Білл знайшов її — металеві двері, всіяні заклепками. Він підняв руку, щоб постукати: піт великими краплями збігав по його обличчю, а в горлі пересохло. Кісточки пальців глухо вдарили по панелі, і після нескінченної паузи притишений голос відгукнувся з іншого боку.
— Так, так, заходь, відчинено.
Білл переступив поріг і став струнко, побачивши офіцера за єдиним столом, що займав майже цілу крихітну каюту. Офіцер — наймолодший лейтенант — був ще молодий, хоча вже лисуватий. Під очима в нього залягли чорні кола, і йому не завадило б поголитися. Вузол пожмаканої краватки було зав'язано криво. Він копирсався у стосах паперів, якими було захаращено стіл, розбирав їх, перекладав з одної течки в іншу, шкрябав щось на одних і викидав у переповнений кошик інші. Коли він посунув один стос, Білл помітив табличку:
«Начальник пральні».
— Вибачте, сер,— мовив Білл,— мабуть, я помилився дверима. Я шукаю капелана.
— Це кабінет капелана, але він заступить на службу лише о 13.00, а це, як може засвідчити будь-хто, навіть такий придуркуватий на вигляд, як ти, станеться за п'ятнадцять хвилин.
— Дякую, сер. Я повернуся... — Вілл повернувся до дверей.
— Ти залишишся і працюватимеш. — Офіцер підвів червоні очі і злостиво захихотів. —Ти вляпався. Можеш розібрати звіти по носовичках. Я загубив шістсот бандажів, і вони мають бути десь там. Думаєш,легко бути начальником пральні? — він схлипнув від жалю до себе і підштовхнув височезний стос паперів до Вілла, який став розбирати їх. Задовго Перед тим, як він скінчив, сирена повідомила про кінець вахти.
— Я так і знав! — від безнадії офіцер мало не заплакав. — Цій роботі не буде кінця, навпаки, становище тільки погіршується. А ти гадаєш, що в тебе є проблеми! — Він потягся тремтливими пальцями до таблички і перевернув її. З іншого боку було написано: «Капелан». Потім вірі ухопив кінчик краватки і з силою потяг його через своє праве плече. Краватку було прикріплено до коміра, а сам комір посаджено на коліщата, які вільно оберталися по колії на сорочці. Коли комірець обертався, лунало тихе рипіння. Врешті, краватка опинилася в нього за спиною, а спереду був зворотний бік комірця — рівний, білий і холодний.
Капелан погрозив Біллеві пальцем, опустив погляд і солодко усміхнувся.
— Чим можу допомогти тобі, сину мій?
— Я гадав, що ви начальник пральні,— спантеличено мовив Вілл.
— Так, сину мій, але то лише один із тягарів, які покладено на мої плечі. У ці неспокійні часи в капеланах немає великої потреби, а от начальник пральні просто необхідний. Я докладаю усіх зусиль, щоб никонати свій військовий обов'язок.
Він скромно схилив голову.
— Але — хто ви? Капелан, який тимчасово працює начальником пральні, чи начальник пральні, що на час стає капеланом? ;
— Це таємниця, сину мій. Є речі, про які краще не знати. Але я бачу, що ти схвильований. Можна поцікавитись твоїм віросповіданням?
— Яким віросповіданням?
— Це я питаю тебе! — гаркнув капелан і на мить в ньому проглянув начальник пральні. — Як я допоможу тобі, якщо не знатиму, яку релігію ти сповідаєш?
— Фундаментальна зороастрійська.
Капелан дістав із шухляди столу запакований у пластик аркуш і став водити по ньому пальцем.
— З... З... Зен... Зороастрійська, Реформована фундаментальна. Це вона?
— Так, сер.
— Гаразд, з цим у нас не буде проблем... 215205... — він швидко набрав номер на пульті, вмонтованому в стільницю, а тоді, величним жестом із євангелістським блиском в очах, змів зі столу на підлогу папери пральні. Сховане устаткування коротко загуло, частина стільниці опустилася, і за мить з'явилася знову з чорною пластиковою скринькою, прикрашеною золотими биками, що стояли дибки.
— Зачекай секунду,—мовив капелан, відкриваючи скриньку. Спершу він розгорнув шматок білої матерії, теж розшитий биками, і накинув його собі на плечі. Поруч із скринькою він поклав грубу переплетену в шкіру книгу, а потім закрив віко скриньки і поставив на нього двох металевих биків з отворами у спинах. В одного з них він налив дистильовану воду з пластикової пляшки, в іншого — солодкої олії і підпалив її. Вілл стежив за цими знайомими приготуваннями із зростаючим почуттям щастя.
— Яке щастя,— мовив Вілл,— що ви зороастрієць. Мені буде легше говорити.
— Ніякого щастя, сину мій, тільки розумне планування. Капелан всипав дрібку товченої хаони у полум'я, і Відлові засвербіло в носі, коли наркотизовані випари наповнили приміщення.
— Милістю Аури Мазда, я помазаний священик Зороастра. Волею аллаха — правовірний муедзин іслама, через заступництво Яхве — духовно очищений раввін і так далі. — Його добре обличчя скривила гримаса. — А завдяки-нестачі офіцерів, я також начальник пральні. Але тепер ти мусиш повідати мені свої турботи... — мовив він, коли його лице проясніло. — Що ж, це не легко. Може, то лише мої дурні підозри, але мене хвилює один з моїх товаришів. З ним щось не так. Не певен, чи зможу пояснити вам...
— Кріпись, сину мій, і без страху звір мені свої найпотаємніші почуття. Те, що я почую, ніколи не перейде поріг цієї кімнати, бо я давав клятву берегти таємницю сповіді. Зніми з себе тягар.
— Це дуже мило з вашого боку, і я вже почуваю себе краще. Розумієте, цей мій товариш завжди був дивакуватий: він начищав черевики для всіх нас, викликався мити туалет і цурається дівчат.
Капелан заохочуючи кивнув головою і махнув рукою, підганяючи дим до свого носа.
— Не розумію, що тебе стурбувало. Він, мабуть, просто скромний хлопець. Хіба не написано в книзі Вендідад, що ми повинні допомагати ближньому і підставляти плече під його ношу, а не ганятися за вуличними повіями.
Білл насупився.
— Це годиться для недільної школи, а солдат чинить інакше! У будь-якому разі ми гадали, що він несповна розуму — може/гак воно і було.— але це ще не все. Я був з ним на гарматній палубі, він спрямував свій годинник на гармати, натис на головку, і я почув, як той клацнув! Можливо, там у нього фотоапарат. Я... я вважаю його чінгерівським шпигуном!
Білл відкинувся назад, спітнілий і важко дихаючи. Фатальні слива було вимовлено.
Капелан і далі кивав головою, усміхнений, напівзаціпенілий від диму хаоми. Врешті, він оговтався, висякав ніс і розкрив товстий том Авести. Пробурмотівши трохи стародавньо-перською мовою, що мабуть давало йому задоволення, він закрив її.
— Ти не повинен давати брехливі свідчення! — гаркнув. він, припнувши Білла пронизливим поглядом і загрожуючи йому пальцем.
— Ви мене неправильно зрозуміли,— простогнав Білл, соваючись на стільці.—Він зробив усе це. Я бачив, як він користувався годинником. Чи можна назвати це духовною поміччю?
— Це лише зміцнювальний засіб, мій сину, доторк до стародавньої релігії, щоб поновити твоє почуття вини і змусити тебе подумати про те, що Слід регулярно відвідувати церкву. Ти відпав від віри!
— А що ж іще я міг зробити — рекрутові заборонено ходити у каплицю під час навчання.
— Обставини — це не вибачення, але цього разу ти здобудеш прощення, бо Аура Мазда — всепрощаючий.
— А що буде з моїм товаришем — шпигуном?
— Забудь свої підозри, бо вони не гідні послідовника Зороастри. Цей бідолашний хлопець не повинен постраждати через свій природній нахил бути приязним, допомагати своїм приятелям, підтримувати в них чистоту, через те, що володіє крихітним годинником, який клацає. Окрім того, гадаю, ти будеш проти того, щоб я вдався до логіки — як він може бути шпигуном? Щоб бути шпигуном, він повинен бути чінгером, а чінгери семи футів зросту і з хвостом. Збагнув?
— Так, так,— пробурмотів Білл. — Я міг би і сам додуматись до цього, однак це не пояснює все...
— Це задовольняє мене і мусить вдовольнити тебе. Я відчуваю, що тобою заволодів Агріман і примушує тебе погано думати про своїх товаришів. Швидше наклади на себе епітимію і приєднайся до моєї короткої молитви, поки начальник пральні не заступив на службу.
Цей ритуал було швидко виконано, і Білл допоміг поскладати предмети культу назад у скриньку і простежив, як вона зникла у столі. Він попрощався і повернувся, щоб піти.
— Одну хвилину, сину мій,— мовив капелан із найтеплішою усмішкою, водночас потягшись рукою за спину і вхопивши кінчик краватки. Він розвернув комір і, як тільки той став на місце, блаженний вираз зник з його обличчя, а натомість залунало сердите гарчання.
— Куди ти зібрався йти, йолопе! Опусти свій зад на стілець знову.
— А-але,— затинаючись, вимовив Білл,— ви сказали, що я вільний.
— Це сказав капелан, а я — начальник пральні, і не маю з ним нічого спільного. Тепер — швидко — як звуть цього чінгерівського шпиіуна, якого ти переховуєш.
— Я розповів вам про це під присягою...
— Ти розказав про це капеланові, а він тримає слово і не говорив мені, але Трапилося так, що я почув. — Він натис червону кнопку на пульті. — Поліція зараз з'явиться. Ти заговориш, перш ніж вони прийдуть, йолопе, або тебе протягнуть під кілем без скафандру і позбавлять права користуватись їдальнею на рік. Ім'я?
— Трудяга Бігер,— схлипнув Білл, коли важкі кроки загупали у коридорі і в крихітну кімнату ввалилися двоє здоровил у червоних шапках.
— У мене для вас є шпигун, хлопці,— тріумфально виголосив начальник пральні, і поліцейські, скреготнувши зубами, з утробним завиванням накинулися на Вілла. Він упав під зливою кулаків і кийків й умився юшкою ще до того, як начальник пральні відтяг недоумкуватих кремезнів, які не зводили з нього очей.
— Не він... — вигукнув офіцер і кинув Біллеві рушник витерти кров. — Це наш інформатор, лояльний патріот, герой, який виказав свого товариша на ім'я Трудяга Бігср, що його ми зараз схопимо і закуємо, а потім допитаємо. Рушаймо.
Поліцейські тримали Білла між собою, і, поки вони дісталися до запобіжникового відсіку, швидкий біг трохи привів його до пам'яті.
Начальник пральні прочинив двері рівно настільки, щоб просунути голову.
— Гей, хлопці,— привітно гукнув він. — Трудяга Бігер тут? Трудяга Бігер одірвав погляд од черевиків, які він начищав, помахав рукою й усміхнувся.
— Це я.
— Схопити його! — звелів начальник пральні, відскочивши вбік і вказуючи на ймовірного шпигуна. Білл повалився на підлогу, коли поліцейські відпустили його й увірвалися в кубрик. Коли Трудяга Бігер зміг звестися на ноги, він був міцно зв'язаний, у наручниках і кайданах, але й далі усміхався.
— Гей, хлопці, хочете, щоб я вам почистив черевики?
— Не клей дурня, брудний шпигуне,— прорипів начальник пральні і з силою ударив його по обличчі, що усміхалося. Принаймні він хотів ударити по обличчі, що усміхалося, але Бігер розкрив рот і вчепився зубами в його руку, так що офіцер не міг вирвати її.
— Він укусив мене! — заверещав начальник пральні, відчайдушне намагаючись вивільнитись. Обидва поліцейські, прикуті до рук бранця, підняли свої кийки.
Цієї миті верхня частина голови Трудяги Бігера розкрилася. Якби це сталося у будь-який інший момент, воно здалося б дивним, але трапившись саме тоді, це просто всіх приголомшило, і вони, не виключаючи й Білла, вражено дивилися, як семидюймова ящірка вилізла з розчахнутого черепа й стрибнула на підлогу, залишивши на ній помітну щербину. Вона мала чотири руки, довгий хвіст, голову немов у крихітного алігатора і була яскраво-зелена. Вона нічим не відрізнялася від чінгера за винятком зросту — сім дюймів замість звичайних семи футів.
— Від усіх клятих людей тхне потом,— пропищала вона, наслідуючи голос Трудяги Бігера. — Чінгери не пітніють. Хай живуть чінгериї Вона кинулася через приміщення до Бігерової койки. Скуті паралічем запобіжникові, які були свідками цієї неймовірної події,
сиділи чи стояли, немов заворожені, вирячивши очі, що нагадували круто зварені яйця. Начальник пральні не міг звільнитися від зубів, що зціпилися на його руці, а поліцейські вовтузилися з наручниками, які приковували їх до непорушного тіла. Тільки Білл міг рухатись,хоч і у нього паморочилося в голові від побоїв, він нахилився і вхопив крихітне створіння. Маленькі, дужі нігті уп'ялися в його руку і пошпурили через весь відсік так, що він ударився об перегородку.
- Гей, це тобі, донощику! - пропищав тоненький голос.
Перш ніж хто-небудь устиг втрутится, ящіркоподібна істота підбігла до купи Бігерових ранців, розкрила той» що лежав зверху, й пірнула усередину. Почулося гудіння на високій ноті, що ставало дедалі голосніше, і за мить з ранця з'явився загострений ніс сяючого снаряда. Він поволі виповз і знявся в повітря. Це був крихітний космічний корабель футів зо два завдовжки. Він розвернувся по вертикальній осі, зупинившись, коли ніс опинився перед перегородкою. Гудіння стало пронизливішим, і раптом корабель рвонувся уперед, пробивши металеву стінку так, наче її було виготовлено з вогкого картону. Пролунав тріск металу: ракета пробивала перегородку за перегородкою, аж поки прорвала зовнішню обшивку корабля і втекла у відкритий космос. Через отвір з ревом ринуло повітря, задзвонили сигнальні дзвінки.
— Будь я проклятий... — мовив начальник пральні, клацнув відвислою щелепою і закричав: — Зніміть його з моєї руки, він закусає мене насмерть.
Двоє поліцейських і досі хиталися, надійно прикуті до знерухомілої постаті колишнього Трудяги Бігера.
Вітер бездумно усміхався, затиснувши руку офіцера, яку той звільнив тільки тоді, коли Віял просунув ствол своєї атомної рушниці Бігерові в рот і розтиснув йому зуби. Роблячи це. Вілл побачив, що верхня частина Бігерової голови відкинулася якраз на рівні вух і звисала на блискучих мідних завісах. Всередині порожнього черепа замість кісток, мозку тощо була модель поста керування з крихітним стільчиком, мініатюрними перемикачами, телеекранами і водяним охолодженням. Трудяга був просто робот, керований маленьким створінням, що втекло на космічному апараті. Воно виглядало як чінгер, але було лише семи дюймів на зріст.
— Сім дюймів, сім футів — яка різниця! — роздратовано буркотів офіцер, перев'язуючи поранену руку носовою хусткою. — Ми ж не могли сказати рекрутам правду, признатися, що наш ворог маленького зросту, бо походить з планети, де сила тяжіння вдесятеро більша, ніж у нас. Треба підтримувати в нашому війську високий бойовий дух.

Розділ V
Відколи Трудяга Вітер виявився чінгерівським шпигуном і втік. Вілл став Почувати себе дуже самотнім. Брудота Браун, який і раніше був неговіркий, зараз розмовляв іще менше, тобто взагалі мовчав, тож Біллеві не було кому вилити душу. З рекрутів, які проходили вишкіл у таборі імені Льва Троцького, тут був лиш Браун, а всі інші новачки трималися кожен свого гурту — сиділи, притиснувшись один до одного, і кидали підозріливі погляди через плече, коли він підходив занадто близько, їхньою єдиною розвагою було зварювання, і коли випадала вільна хвилина між вахтами, вони приварювали до підлоги все, що попадало під руку, а наступна вахта відварювала: може, це і не найкращий спосіб гаяти час, але їм, здавалося, він подобався. Тож Білл почувався дуже ніяково і пробував скаржитись Трудязі Бігеру.
— Поглянь, у яку халепу ти мене затяг! — плакався він. Бігер тільки усміхався у відповідь, незворушний до скарг.
— Принаймні закрий голову, коли я розмовляю з тобою,— сердито мовив Білл і простягнув руку, щоб закрити Бігерові череп. Але нічого не змінилося. Трудяга міг лише усміхатись. Він уже почистив свій останній черевик. Тепер же просто стояв, і оскільки був дуже важкий, а окрім того, примагнітився до підлоги, запобіжникові вішали на нього брудні сорочки і дугові зварювальні апарати. Він простояв так три вахти, перш ніж хтось із начальства вирішив його прибрати, і зрештою загін поліцейських з ломами поклав його на тачку і викотив геть.
— Прощавай,— гукнув Білл і помахав йому рукою, а тоді знову став начищати свої черевики. — Він був хороший товариш, навіть будучи шпигуном чінгерів.
Брудота не відповів йому, і зварювальники не розмовляли з ним, а сам Білл чимало часу витрачав на те, щоб уникнути преподобного Тембо. Гранд-дама флоту «Фаниі Хілл» усе ще перебувала на орбіті — на ній монтували двигуни. Робити їм було майже нічого, бо, незважаючи на те, що їм говорив першого класу Сплін, вони опанували усі тонкощі зміни запобіжників трохи менше ніж за рік, насправді їм вистачило на це близько п'ятнадцяти хвилин. У вільний час Вілл швендяв по кораблю, заходячи так далеко, як дозволяли поліцейські, що охороняли люки, і навіть міркував, чи не сходити ще раз до капелана і висповідатись. Але варто помилитись часом, і він може зустрітися з начальником пральні, а це було б занадто. Тож він ходив кораблем дуже самотній, і одного разу, заглянувши в якусь каюту, побачив на койці черевик.
Білл зупинився, заморожений, знерухомілий, уражений, задубілий, нажаханий і розстроєний; він мусив зусиллям волі стримати раптовий спазм свого сечового міхура.
Він упізнав цей черевик. Він не забуде цього черевика до свого смертного дня, так само, як не забуде свій особистий номер, який він може назвати з початку, з кінця чи з середини. Кожна деталь цього жахливого черевика була знайома йому до болю — від змієвидних шнурків у бридкій верхній частині — говорили, що її пошито з людської шкіри — до рифленої підошви, забарвленої чимсь червоним, що не могло бути нічим іншим, окрім людської крові. Цей черевик належав У бивайлові Дренгу.
Черевик був узутий на ногу, і, паралізований від страху, не в змозі керувати собою, немов птах перед змією, Білл мимохіть поволі втяіувався в каюту, а його погляд підводився вгору від ноги до пояса, а далі по сорочці і шиї, над якою було обличчя, що марилося йому в нічних кошмарах відтоді, як він попав на військову службу. Губи заворушилися...
— Це ти, Білле? Заходь і посидь. Білл спотикаючись зайшов.
— Пригощайся цукерками,— мовив Убивайло і усміхнувся. Механічно Білл простягнув пальці у запропоновану коробку, і його зуби стали жувати тверду їжу, яку він уперше скуштував за багато тижнів. Слина побігла з майже атрофованих залоз, і забурчав, оживаючи, шлунок, а Білл гарячкове міркував, чому так змінився вираз обличчя Убивайла. Губи його скривилися, приховуючи ікла, щоки помережилися зморшками. Пояснити це було неможливо. Убивайло змінився невпізнанно.
— Я чув, що Трудяга Бігер виявився чінгерівським шпигуном,— мовив Убивайло, закриваючи коробку і ховаючи її під подушку. — Я повинен був сам здогадатися про'це. Знав же, що з ним щось дуже негаразд: чистити черевики своїм товаришам та інше, але я гадав, що він просто йолоп. Слід було зміркувати...
— Убивайле,— хрипко вимовив Білл,— цього не може бути, я знаю, але ви поводитеся, як людина!
Убивайло хихикнув. Не так, наче провів пилкою по ребрах, а майже нормально.
— Але ж ви садист,— сказав, затинаючись, Білл,— покруч, звір, почвара, тварюка, убивця...
— Що ж, дякую, Білле. Дуже приємно чути. Я намагаюся робити свою справу якомога краще, але я досить людяний і відчуваю задоволення, коли мене часом хвалять. Важко вдавати із себе убивцю, та я радий, що зміг утовкмачити це навіть таким довбешкам, як ти.
— Але... хіба ви насправді...
— Полегшеї — ревнув Убивайло, і в цьому вигуку було стільки давньої злостивості, що температура Біллового тіла піднялася на шість градусів. Та за мить Убивайло усміхнувся знову. — Не можу винити тебе, синку; ти був тупак із задрипаної планети, а тебе ще заклинили інші рекрути. Але прокинься, хлопче! Військове навчання — то дуже важлива річ. Не можна нехтувати ним, залучаючи аматорів. Якби ти прочитав підручники нашого коледжу, то в тебе кров би захолонула в жилах. Чи. уявляєш ти собі, що в доісторичні часи інструктори, чи як там вони себе називали, були справжні садисти! Збройні сили дозволяли цим людям без ґрунтовних знань псувати рекрутів. Дозволяли їм учитися ненавидіти службу, перш ніж навчаться боятися її, а це означає крах дисципліни. Тепер говорять про те, що треба берегти людей! У них завжди хтось ставав жертвою нещасного випадку, часом вони топили цілий підрозділ чи доводили людей до згуби в якийсь інший спосіб. Від цих марних втрат можна заридати.
— Дозвольте спитати, чого вас навчали в коледжі? — тихо і боязко мовив Вілл.
— Військової дисципліни, як ламати волю, і методики вдавання. Важкий курс, чотири роки, але я закінчив його з відзнакою, що зовсім непогано для хлопця з робітничої родини. Я зробив собі кар'єру на службі і ніяк не можу втямити, чому ці невдячні вилупки вислали мене геть у цій нікчемній бляшан-ці! — він підняв окуляри в золотій оправі, щоб змахнути сльозу.
—-Ви ждете вдячності за свою службу? — поцікавився Білл.
— Ні, звичайно, ні, який же я дурень. Спасибі, що поставив мене на місце, Білле, ти будеш добрим солдатом. Я можу лише чекати, що мене звинуватять у злочинному нехтуванні своїми обов'язками, у тому, що я працював на Мережу Старих Кадрів: хабарі, фальшиві накази, торгівля на чорному ринку та інші подібні справи. Я непогано працював у таборі над такими нехлюями, як ви, і принаймні сподівався, що мене залишать продовжувати свою справу. Але це була дурниця з мого боку. Треба, кажуть, подати рапорт про неправомірність цього переводу.
Він підвівся, поклав цукерки й окуляри в золотій оправі у скриньку і замкнув її.
Білл ніяк не міг отямитися від потрясіння: він хитав головою, бив по ній кулаком.
— Для вашої кар'єри просто щастя, що ви народилися з дефектом,— мовив він. — Я маю на увазі ваші чудові зуби.
— Щастя тут не при чому,— сказав Убивайло, стукнувши пальцем по одному із своїх ікол. — Страшенно дорого. Чи знаєш ти, скільки коштують п'ятисантиметрові, мутагенні, вирощені в автоклаві, хірургічне вживлені ікла? Б'юся об заклад, ие знаєш! Я працював три літа на канікулах, щоб заробити на них гроші, але повинен тобі сказати, вони варті цього. Образ — це все. Я вивчив старі плівки про доісторичних майстрів зламувати волю: по-своєму вони були на висоті. Звісно, їх відбирали відповідно до особливого фізичного типу і низького рівня інтелекту, але свою справу вони знали. Круглі голови, поголені і покраяні шрамами, важкі щелепи, відразливі манери, гарячий норов і таке інше. Я вважав, що невеличкий внесок зрештою принесе багаті дивіденди. І це була жертва, повір мені. Хіба багато вживлених ікол ти бачив довкола себе! З багатьох причин. Так, може вони більш придатні, щоб розривати жорстке м'ясо, але що, крім цього, хай їм біс?'Зачекай, поки захочеш поцілувати свою першу дівчину... А тепер, вимітайся, Білле, у мене є справи. Ще побачимося...
Останні слова Білл почув уже здаля, оскільки добре розвинені рефлекси викинули його в коридор тої ж миті, коли його відпустили. Після того, як мимовільний страх минув, він пішов, погойдуючись, немов кривенька качка,— як йому здавалося, ходою старого космічного вовка. Він став вважати себе бувалим: солдатом і ладен був повірити, що знає про своїх товаришів по зброї більше, ніж вони про нього. Це непорозуміння було враз розвіяне гучномовцями на стелі, які гикнули, а потім заскреготіли гугнявими голосами на весь корабель:
— А тепер слухайте наказ нашого шефа, капітана Зекіяла, наказ, якого ви всі чекали. Ми вирушаємо, тож нам треба навести повний порядок на корабді,-закріпити всі предмети.
Болісний, розпачливий стогін луною розлігся по всіх відсіках велетенського корабля.

Розділ VI
Було безліч туалетних розмов і чуток про перший політ «Фанні Хілл», але серед них жодної правдивої. Ці чутки розповсюджували переодягнені поліцейські, і ціна їм була ламаний гріш. Єдине, у чому солдати могли бути певні,— це те, що вони кудись вирушають, бо готувались кудись вирушати. Навіть Тембо визнав цс, коли вони закріплювали запобіжники на складі;
— І цього разу,-—додав він,—ми, може, робимо все це, щоб обдурити шпигунів: примусити їх думати, що ми кудись рушаємо, а натомість туди вирушать інші кораблі.
— Куди? — роздратовано спитав Білл, бинтуючи свій вказівний палець. і одриваючи шмат зламаного нігтя.
— Ну, будь-куди, це неважливо,— незворушно відмовив Тембо. Його хвилювало лиш те, що стосувалося його віри. — Але я знаю, куди вирушаєш ти, Білле.
— Куди? — спитав Білл. Його мучила цікавість.
— Просто в пекло, якщо не врятуєшся.
— Не треба... — заблагав Білл.
— Дивись,— мовив Тембо і спрямував на перегородку зображення небесних картинок із золотими воротами і хмарами, що супроводжувалися тихим гуркотом тамтамів.
— Геть ці нісенітниці про небесний рятунок,— крикнув першого класу Сплін, і кадр згас.
Щось здавило Біллів шлунок, але він не надав цьому значення, гадаючи, що то ще один симптом його змучених нутрощів, які думали, що їх замордують голодом на смерть і ще не усвідомили, що весь їхній чудовий травний механізм приречено на рідку дієту. Однак Тембо припинив роботу, схилив голову набік і тицьнув себе в живіт.
— Ми рухаємося,— упевнено мовив він. — їдемо у міжзоряному режимі. Вони ввімкнули зоряні двигуни.
— Ти маєш на увазі, що ми прориваємося у підпростір і невдовзі відчуємо, як жахливо вивертатиме кожну клітину нашого єства?
— Ні, вони вже не використовують підпростір, бо хоча багато кораблів і прориваються туди, але ще жоден з них не вирвався звідти. Я читав у «Солдаті»: деякі математики твердять, що у рівняння вкралася малесенька похибка і у підпросторі інший час, але він тече не повільніше, а швидше, тож може спливти вічність, перш ніж ці кораблі випірнуть звідти.
Я читав у «Солдаті»: деякі математики твердять, що у рівняння вкралася малесенька похибка і у підпросторі інший час, але він тече не повільніше, а швидше, тож може спливти вічність, перш ніж ці кораблі випірнуть звідти.
— Тоді ми входимо у надпростір?
— У жодному разі.
— Тоді, можливо, нас розкладають на атоми і записують у пам'яті величезного комп'ютера, і варто йому подумати, що ми десь — і ми вже там?
— Ото! — мовив Тембо, і його брови поповзли вгору. — Для зороастрійсь-кого фермера у тебе напрочуд дивні ідеї! Може, ти накурився чи випив якесь зілля?
— Ну поясни! — благав Білл. — Якщо ми не скористаємося цими способами, тоді яким? Нам треба перетнути міжзоряний простір, щоб битися з чінгерами. Як ми збираємося це зробити?
— А ось як,— Тембо огледівся, переконуючись, що першого класу Спліна ніде не видно, а тоді склав докупи долоні, утворивши кулю. — Уяви собі, що мої руки — це корабель, який пливе у просторі. Тоді вмикається роздувач...
— Що?
— Роздувач, він називається так, бо роздуває матерію. Тобі відомо, що матерія складається з крихітних часток, які звуться електронами, протонами, нейтронами і так далі, й утримуються вкупі завдяки енергії, що зв'язує їх. Тепер, якщо послабити цю енергію, яка утримує частки вкупі,— я забув сказати тобі, що вони до того ж обертаються весь час, мов скажені, а може, ти й сам це знаєш,— отож, коли енергія послаблюється, завдяки тому, що вони обертаються так швидко, усі крихітні частки починають відокремлюватися одна від одної, і чим слабша енергія, тим далі вони розходяться. Розумієш мене?
— Здається, так, хоча й не певен, що мені це подобається.
— Заспокойся: Тепер — стежиш за моїми руками? — коли енергія слабшає, корабель росте,— він розвів руки. — Стає дедалі більший і більший, поки не виростає до розмірів планети, потім сонця, потім цілої зоряної системи. Роздувач може зробити нас якими завгодно великими, потім його вмикають навпаки— ми' зменшуємося до свого звичайного розміру, і ось ми вже тут.
— Де, тут?
— Там, де хочемо бути,— терпляче пояснив Тембо.
Білл відвернувся і заходився завзято начищати запобіжник, коли повз них підозріливим блиском в очах пройшов першого класу Сплін. Як тільки той завернув за ріг, Білл нахилився і прошепотів до Тембо:
— Як ми можемо потрапити в інше місце? Ставай великим чи малим, однаково з місця не зрушиш.
— Ну, вони надзвичайно винахідливі з цим роздувачем. Наскільки я чув, це нагадує гумовий бинт, який тримаєш розтягнутим у руках. Твоя ліва рука залишається на місці, а права розтягує гуму наскільки вдасться. Коли ти хочеш, здоб гума набрала попереднього розміру, то вже тримаєш непорушне праву руку, а відпускаєш лівою. Зрозуміло? Ти не пересував гумовий бинт, просто розтягнув його і дав стиснутись знову, але він перемістився. Саме це робить зараз наш корабель. Він збільшується в одному напрямку. Коли ніс досягне мети, корма ще залишатиметься на місці старту. Потім ми зменшуємося, і — бац! — уже прибули. І ти можеш потрапити на небо так само легко, сину мій, якщо тільки...
— Проповідуєш у службовий час, Тембо! — першого класу Сплін вихопився з-за стелажа із запобіжниками, звідки стежив за ними за допомогою дзеркальця, притороченого до палиці. — Я примушу тебе цілий рік драїти затискачі. Тебе вже попереджували.
Після цього вони закріплювали запобіжники і начищали їх мовчки, поки крізь перегородку пропливла маленька планета, розміром із тенісний м'ячик. Досконала маленька планета з крихітними льодовиками, холодними фронтами, хмарним покривом, океанами і заводами.
— Що це? — зойкнув Білл.
— Помилка в навігації,— пояснив Тембо. — Задній хід: корабель трохи здав назад, замість того, щоб рухатись тільки вперед. Ні-ні! Не торкай її, іноді це може призвести до лиха. Це планета, яку ми щойно минули,— Фігерінадон II.
— Мій дім,— схлипнув Білл і відчув, як сльози набігають йому на очі, коли планета зменшилася до розмірів кульки. — Прощавай, мамо,— він махнув рукою, коли кулька зменшилася до піщинки, а потім зникла.
Більше ніяких пригод під час подорожі не сталося, вони ж бо не відчували руху, не знали, коли зупиняться, і не мали жодного уявлення, де перебувають. Хоча були певні, що прибули кудись, бо отримали наказ відв'язувати запобіжники. Бездіяльність тривала три вахти, а тоді залунав сигнал тривоги з командного пункту. Білл побіг за іншими, вперше після вступу на службу відчуваючи себе щасливим. Усі жертви, усі знегоди були не марні. Нарешті він брав участь у бойових діях проти брудних чінгерів.
Вони стояли в першій позиції навпроти затискачів із запобіжниками, втупивши очі в червоні кільця, які називалися запобіжниковими поясками. Крізь підошви своїх черевиків Білл відчував слабке, далеке дрижання палуби.
— Що це? — кутом рота спитав він Тембо.
— Головний двигун. Не роздувач. Атомні мотори. Означає, що ми маневруємо, щось виконуємо.
— Але що?
— Дивись на пояски! — гримнув першого класу Сплін. Білл почав пітніти і раптом усвідомив, що стає дуже жарко. Тембо, не відриваючи погляд від запобіжників, скинув одяг і акуратно склав у себе за спиною.
— Хіба це дозволено? — спитав Білл, смикаючи себе за комір. — Що коїться?
— Це проти статуту, але, якщо не роздягнешся, то спечешся живцем. Скидай свою шкуру, синку, або помреш без причастя. Мабуть, ми вступаємо в бій, і тому поставили екрани: сімнадцять силових, один електромагнітний, шар псевдоживого желе, яке розтікається і закорковує пробоїни. Коли все це вмикається, жодна краплина енергії не витікає з коробля, їй нема куди подітися. І тепла теж. Коли працюють мотори і всі пітніють, стає досить спечно. А ще спечніше стане, коли почнуть стріляти.
Протягом кількох годин температура лишалася висока, якраз на межі витривалості людини. Весь час вони невідривно дивилися на кільця. В якийсь момент, стоячи босими ногами на гарячому металі, Білл радше відчув, ніж почув слабкий поштовх.
— Що це було?
— Вистрілили торпеди.
— Куди?
Тембо лише знизав плечима, не одірвавши пильного погляду від запобіжників. Білл мучився від страху, спеки і втоми ще цілу годину, аж поки вентилятори дихнули свіжим прохолодним повітрям. Коли він знову одяг форму, Тембо вже зник, і він утомлено поплентався до своєї каюти. До дошки об'яв у коридорі було пришпилено оголошення, і Білл нахилився, щоб прочитати його бляклі літери.
КАПІТАН ЗЕКІЯЛЬ ДО ВСЬОГО ЕКІПАЖУ Предмет: бойові дії.
23.ІІ.8956 року корабель знищив атомною торпедою ворожий об'єкт 17КЛ-345 і, діючи разом з іншими судами флотилії «Червоний костур», виконав своє завдання, а тому, виходячи з цього, уповноважую весь особовий склад цього корабля прикріпити Атомне Гроно до стрічки Нагороди за активну участь підрозділа у бойових діях, або, якщо вони брали участь у таких діях вперше, дістають право носити Нагороду за активну участь підрозділу в бойових діях.
Примітка. Деякі військовослужбовці носять Атомне Гроно перевернутим — це неправильно, є образою військового трибуналу і карається смертю.

Розділ VII
Після героїчного знищення об'єкта 17КЛ-345 потяглися тижні, заповнені навчанням і муштрою, які мали на меті поновити бойову готовність нервово виснажених учасників бою. Одного дня з гучномовців залунав новий сигнал:
Вілл ще не чув такого — немов у металеве барило, повне кульок, били ломами. Ні йому, ні іншим новачкам це нічого не говорило, але Тембо зірвався зі своєї койки, щоб виконати швидкий Танець Смерті, задля акомпанементу барабанячи по скриньці.
— Ти що, збожеволів? — запитав Білл зі своєї койки, де він лежав, читаючи пошарпаний примірник «Справжнього сексуального комікса» із вмонтованими звуковими ефектами. Страшний стогін лунав із сторінки, на яку він дивився.
— Хіба ти не знаєш? — вигукнув Тембо. — Хіба ти не ЗНАЄШ! Це — сигнал пошти, мій хлопчику, найкращий сигнал у всесвіті.
Залишок вахти було згаяно в очікуванні, стоянні у черзі і таке інше. Доставка пошти проводилася максимально недбало, але, врешті, незважаючи на всі перепони, пошту роздали — Білл отримав рекомендований лист від своєї мами. З одного боку листівки було зображено нафтопереробний завод, розташований поруч із його рідним містечком. Самого цього вистачило, щоб клубок підступив йому до горла. А далі, крихітний квадратик, виділений для листа, був помережаний рядками нерозбірливого почерку його мами: «Поганий урожай, борги, у робомула can, сподіваюся, ти не змінився, з любов'ю, Ма».
І все-таки це було послання з дому: він читав і перечитував його, .поки стояв у черзі за їжею. Тембо» який стояв просто перед ним, теж отримав листівку, повну ангелів і церков — а що ж іще можна було чекати,— і Білл був уражений, коли побачив, як Тембо востаннє перечитав картку і занурив її в свою чашку з обідом.
— Навіщо ти це робиш? — спитав він, приголомшений.
— А для чого іще годиться пошта? — пробурмотів Тембо і глибше занурив листівку. — Тепер дивись.
Перед здивованим Білловим поглядом, просто в нього на очах, листівка стала набухати. Біла поверхня розтріскалася й облетіла крихітними пластівцями, а натомість з'явилася коричнева начинка, яка росла і росла, поки заповнила чашку і стала з дюйм завтовшки. Тембо виловив плитку, з якої крапала волога, і відкусив з краю великий шматок.
— Зневожений шоколад,— промимрив він, жуючи. — Смачно! Спробуй свою.
Не встиг він договорити, а Білл уже всунув свою листівку в рідину й захоплено спостерігав, як та розбухає. Напис розтанув, але замість коричневої стало видно пухку білу масу.
— Іриска... а може, хліб,— мовив він, ковтаючи слину. Біла маса зростала в обсязі, вперлася в стінки чашки, лізла через край. Білл ухопив її і підтримував, а вона все збільшувалася, виповзала й виповзала, аж поки у розпростертих Біллових руках опинилася низка товстих, з'єднаних між собою літер, близько двох метрів завдовжки. Вони складалися в напис:
«Голосуйте за добропорядного Гіка — друга солдат». Білл нахилився і відкусив добрячий шмат від «Г». Він поперхнувся і виплюнув вологе шмаття на палубу.
— Картон,— спустошено мовив він. — Мама завжди економить. Навіть на зневоженому шоколаді...
Він потягся за чашкою, щоб змити з рота смак друкарської фарби, але чашка була порожня.
Десь у високих інстанціях можновладців було прийнято рішення і видано наказ. Все велике починається з малого; екскремент крихітної пташки падає на вкриту снігом вершину гори, котиться, облипає снігом, стає дедалі більшим і більшим, величезним і ще більшим, поки обертається на страшне громаддя снігу з льодом, лавину, усепожираючу масу стрімкої смерті, яка змітає ціле селище. Від незначної причини... Хто знає, що було причиною тут, може, доклали рук боги, але вони лише усміхаються. Може, якась пихата чванлива дама, дружина міністра, побачила якусь дрібничку, що їй припала до смаку і почала докучати своєму чоловікові, а той, щоб дати собі спокій, пообіцяв їй ту абищицю і став шукати гроші на її покупку. Можливо, він шепнув імператорові, що в квадраті 77/7, де вже кілька років триває затишшя, слід розпочати нову кампанію — переможна битва або навіть битва, яка закінчиться внічию, якщо в ній складуть голови чимало солдатів, могла забезпечити міністрові орден, нагороду, гроші. Так жіноча забаганка, немов екскремент крихітної пташки, зсунула лавину війни: збиралися могутні флоти, будувалися корабель за кораблем. Так камінь, упавши в ставок, пожмурює поверхню, і хвилі від нього розходяться й сягають найнижчих шарів...
— Ми йдемо в бій,— мовив Тембо, понюхавши свою чашку із сніданком. — Вони поклали в їжу стимулятори, знеболююче, селітру й антибіотики.
— Чи не тому весь час передають патріотичну музику? — вигукнув Білл, щоб перекрити нескінченний туркіт барабанів і сурм, який лився з гучномовців. Тембо кивнув головою.
— Залишилося мало часу для врятування, щоб забезпечити собі місце в легіонах Самеді...
— Чому б тобі не поговорити з Брудотою Брауном,— скрикнув Білл. — У мене вже голова гуде від тамтамів! Варто мені глянути на стіну, як з'являються сонми ангелів, що ширяють на хмарах. Не займай мене. Займись Брудотою — будь-хто, спробувавши зробити те, що він чинить з гозами, напевне з радістю Миттю приєднається до твого шамаиістського гурту.
— Я говорив з Брауном про його душу, але результат сумнівний. Він жодного разу не відповів мені, і я не певен, чув він мене взагалі чи ні. З тобою, сину мій, все інакше: ти виявляєш гнів, отже — сумніваєшся, а сумнів — то перший крок до віри...
Музика урвалася на півноті, і протягом трьох секунд лунко звучала тиша, що так само раптово скінчилася.
— Слухайте. До відома усіх... увага... за кілька секунд ми розпочнемо прямий репортаж з флагманського корабля... увага... повідомлення адмірала...
Голос замовк, перекритий сигналом з командного пункту, але заговорив знову, коли бридкий звук ущух.
— ...ми перебуваємо на командному містку цього велетенського конкістадора космічних просторів: двадцять миль завдовжки, убраний у важкий панцер, з могутньою артилерією — лінкор «Фейрі Квін»... ось вахтові відступають, і до мене підходить у простому мундирі, затканому платиною, Грос-Адмірал Флоту Справжній Почесний Лорд Археоптерикс... Дозвольте затримати Ваше Лордство на одну мить? Чудово! Голос, який ви зараз почуєте, належить...
Замість голосу зазвучала музика: поки вона тривала, запобіжникові пильнували пояски, потім пролунав голос з багатою гамою аденоїдальних тонів, притаманної голосам перів імперії.
— Хлопці, ми йдемо в бій! Цей наймогутніший з усіх флотів, що будь-коли виходили у всесвіт, прямує просто в лігво ворога, щоб завдати йому нищівного удару, яким ми зможемо виграти війну. У моєму оперативному танку я бачу перед собою міріади світлих крапок, що розкинулися наскільки сягає око, і кожна крапка, а мушу сказати — їх немов дірок у ковдрі, це не корабель, навіть не ескадра, а цілий флот! Ми мчимо вперед, наближаємося...
Повітря сповнилося звуками тамтамів і на пояску запобіжника перед Білловими очима виник ряд золотих розчахнутих воріт.
— Тембої — вигукнув Вілл. — Негайно вимкни! Я хочу почути про битву...
— Це старий запис,— чмихнув Тембо. — Краще використати кілька миттєвостей, які залишилися тобі в цьому житті, для пошуку спасіння. Це не адмірал, це — плівка. Я чув її вже п'ять разів: її програють, щоб підняти бойовий дух, коли певні, що буде битва з важкими втратами. І взагалі, він ніколи не був адміралом, це — уривок із давньої телевізійної передачі.
— Ой, ой! — закричав Білл і стрибнув уперед. Запобіжник, на який він дивився, затріщав яскравими розрядами, і тої ж миті поясок на ньому обвуглився, ставши із червоного чорним. — Ох! — простогнав він, а потім: — Ох! Ох! 0х1 — обпікши долоні об іще гарячий запобіжник, упустивши його собі на ногу і, врешті, скинувши у запобіжниковий люк.
Коли він повернувся, Тембо вже вставив новий запобіжник у порожній затискувач.
— То був мій запобіжник — ти не повинен... — в очах у Білла бриніли сльози.
— Вибач. Але згідно статуту, я маю допомагати, якщо вільний.
— Що ж, принаймні ми вступили в бій,— мовив Білл, знову ставши на пост і погладжуючи забиту ногу.
— Ще не вступили: занадто прохолодно. Просто перегорів запобіжник, таке іноді трапляється, коли вони зношуються.
— ...зіуртовані армади з героїчними екіпажами...
— А може, ми вже в бою,— не здавався Білл.
— ...грім атомних гармат і яскраве полум'я стрімких торпед...
— Так, мабуть, уже вступили. Здається, тепліше, відчуваєш, Білле? Давай роздягнемося — якщо почнеться справжня битва, у нас не буде часу.
— Ану, по місцях,— ревнув першого класу Сплін, підскочивши, немов газель, до ряду запобіжників: на ньому були лише брудні шкарпетки і татуїровані відзнаки, його звання.
Раптом щось десь затріщало і Білл відчув, як заворушилося коріння його коротко обстриженого волосся.
— Що це? — зойкнув він.
— Вторинний розряд з цього пакета запобіжників,— показав Тембо. — Усе,пов'язане з цим розрядом, засекречено, але я чув, що так буває, коли один з екранів піддається радіаційній атаці: мірою перевантаження він змінює кольори спектра від зеленого до синього, потім до ультрафіолетового, поки врешті стає чорним — і екран проривається.
— Звучить не дуже приємно.
— Я ж казав тобі, що то тільки чутки. Матеріали засекречено...
— ОСЬ ВОНО!!!
Тріскучий удар розколов вологе повітря запобіжникового відсіку, і пакет запобіжників запалав, задимів, обвуглився. Один з них тріснув навпіл, сипонувши в різні боки скалками, немов шрапнеллю. Запобіжникові стрибали, хапали запобіжники, міняли їх спітнілими руками, ледве видимі один одному в пасмах диму. Запобіжники було поставлено на місця, й на мить запала тиша, яку порушували тільки пискливі сигнали з екрана зв'язку.
— Сучий сині — пробурмотів першого класу Сплін, відпихнувши з дороги запобіжник, і рвонувся до екрана. Його мундир висів на гачку поруч, і він вліз в нього, перш ніж ударити по перемикачу. Сплін саме застібав останній ґудзик, коли екран просвітлів. Він віддав честь — отже на зв'язку, певно, офіцер. Білл не бачив екрана, тож не міг твердити напевне, але голос мав той безпідборідно-зубатий тон, який у нього став асоціюватися з офіцерами.
— Ви забарилися з відповіддю, першого класу Сплін... Можливо, другого класу Сплін буде меткішим?
— Зжальтеся, сер... Я літня людина,— він упав навколішки, благаючи, але завдяки цьому зник з поля зору екрана.
— Встань, ідіоте! Ви відремонтували запобіжники після останнього перевантаження?
— Ми замінюємо, сер, не ремонтуємо...
— Мене не цікавить твоя технічна абракадабра, свинюко! Відповідай прямо!
— Усе в порядку, сер. Діємо без затримок. Жодних скарг, ваша милість.
— Чому ви не в формі?
— Я у формі, сер,— проскиглив Сплін, наближаючись до екрана, так щоб не було видно його голий зад і тремтячі нижні кінцівки.
— Не сміти брехати мені! У вас на чолі піт. Вам не дозволяється пітніти у формі. Хіба ви бачите на мені піт? До того ж на мені кашкет — і під правильним кутом. На цей раз вибачаю тебе, бо маю золоте серце. Вільно.
— Брудний мотлох! — вилаявся Сплін, зриваючи мундир зі свого тіла, що задихалося. Температура перевищила 120* і зростала далі.—Піт! У них на містку кондиціоноване повітря, а куди ж вони,по-вашому,дівають тепло? Сюди! У-у-уі!
Два пакети перегоріли водночас, три запобіжники вибухнули, мов бомби. У ту саму мить підлога відчутно здригнулася в них під ногами.
— Оце-то вибух! — вигукнув Тембо. — Якщо він такий сильний, що відчувається крізь силове поле, то може розплескати цей корабель, мов корж. Ось іще! — він кинувся до пакета, вибив запобіжник і вставив новий.
Почалося справжнісіньке пекло. Запобіжники вибухали, як авіабомби, стріляючи уламками керамічної смерті, що із свистом проносилася в повітрі. Сяйнула блискавка — закоротило контакти на металеву підлогу; пролунав жахливий зойк, на щастя короткий: стріла блискавки простромила тіло запобіжникового. Масний дим клубочився і стелився шарами, заважаючи бачити. Вілл звільнив уламки перегорілого запобіжника із потемнілого затискувача і стрибнув до стелажа. Він ухопив сорокакілограмовий запобіжник зболеними руками і тільки обернувся до контактів, як всесвіт вибухнув-Здавалось, ураз закоротило усі запобіжники, і удар блискавки електричного розряду пронизав відсік з кінця в кінець. В її сліпучому світлі, протягом одної нескінченної миті Білл побачив, як полум'я лизнуло ряди запобіжникових, розкидавши їх і спалюючи, немов порошинки на вогнищі. Тембо зсудомився і упав: шмат обпаленої плоті; пролітаючин уламок заліза розпанахав першого класу Спліна від шиї до паху в єдину огидну рану.
— Гляньте на цю діру в Сплінові,— вигукнув Брудота й зойкнув — куля вогню прокотилася по ньому і за долю секунди обернула на почорніле шмаття.
Волею долі, чисто випадково, коли шугонуло полум'я, Білл тримав перед собою масивний запобіжник. Полум'я обпалило його ліву руку, яка була із зовнішнього боку запобіжника, але тіло захистив товстий циліндр. Вибухова хвиля збила його з ніг, шпурнула до стелажів із запасними запобіжниками, прокотила по підлозі, поки смертоносний язик полум'я метлявся над його головою. Полум'я згасло так само раптово, як і з'явилося, залишивши по собі лише дим, жар, сморід паленої плоті, руйнування і смерть, смерть, смерть. Білл поповз до люка: окрім нього, нічого не рухалося в почорнілому й пожолобленому запобіжниковому відсілі.
Приміщення під ним було так само розпечене, легеням тут так само бракувало живлючо^о повітря, як і там, звідки він щойно вихопився. Білл повз далі, майже не усвідомлюючи, що коліна в нього — суцільна рана, що одна рука скривавлена. Друга висіла безживно: покручена, почорніла й потрощена,— тільки благословенний глибокий шок не давав йому відчути нестерпний біль.
Він повз, через поріг, по коридору. Повітря тут було чистіше і набагато прохолодніше, він сів і вдихнув його блаженну свіжість. Цей відсік був йому знайомий і водночас незнайомий. Він обвів його очима, намагаючись збагнути чому. Довгий і вузький, з опуклою стіною, з якої виступали казенні частини велетенських гармат. Звичайно ж, це головна батарея, гармати, які фотографував чінгсрівський шпигун Трудяга Бігер. Зараз вона змінилася, стеля провисла й пом'ялася, немов іззовні по ній молотили величезною довбешкою. Перед найближчою гарматою у кріслі наводчика скоцюрбився чоловік.
— Що сталося? — спитав Білл, підповзаючи до чоловіка і беручи його за плече. На превеликий подив, канонір важив усього кілька кілограмів і звалився з крісла: легкий, немов лушпиння, із зморщеним пергаментним обличчям; здавалося, жодної краплі вологи не залишилося в його тілі.
— Дегідраторів промені,— промимрив Білл. — Я гадав, що вони існують тільки в кіно.
Крісло каноніра було м'яке і виглядало набагато зручнішим від пожолобленої металевої палуби. Білл сів на щойно звільнене місце й уп'явся незрячими очима в екран перед собою. Там рухалися маленькі цятки світла.
Просто над екраном великими літерами було написано: «Зелені вогні — наші кораблі, червоні — ворог. Забути це — злочинне порушення військового статуту».
— Я не забуду,— пробурмотів Білл і став сповзати з крісла. Щоб утриматись, він ухопився за велику рукоять, що стирчала перед ним, і одразу на екрані зарухалося світне коло з перехрестям всередині. Це його зацікавило. Він навів його на один із зелених вогників, але пригадав про порушення статуту;
трохи зсунув рукоять, і коло перемістилося до червоної цятки, яка опинилася якраз у перехресті. На рукояті була червона кнопка, і він натис її, бо вона виглядала так, що не натиснути було неможливо. Гармата перед ним бухнула... дуже тихо, і червоний вогник згас. Не дуже цікаво; він випустив рукоять.
— Та ти справжній боєць! — пролунав голос, і Білл із зусиллям обернувся. Позаду стояв чоловік у золотих позументах.
— Я бачив! — вигукнув він. — До свого смертного дня не забуду про це. Боєць! Яка мужність! Безстрашність! Вперед на ворога, ніщо нас не втримає, не здавати корабель...
— Що ти верзеш? — втомлено спитав Білл.
— Герой! — мовив офіцер, плескаючи Білла по спині, від чого його пройняв гострий біль. Це стало останньою краплею. Білл знепритомнів.

Розділ VIII
— Будь солдатом-молодцем і випий свій обід-Лагідний голос пробився до свідомості Білла, урвавши бридкий сон. Білл радий був, прокинутися. Зробивши зусилля, він спромігся розплющити очі. Покліпавши, він навів різкість і побачив перед собою чашку на таці, яку тримала біла рука, з'єднана з білою уніформою і великим жіночим бюстом. З глибоким звіриним гарчанням Білл відкинув тацю і рвонувся до одягу. Йому це не вдалося, бо його ліва рука була сповита і звисала на дротах, тож він тільки крутився в ліжку, немов пришпилений жук, і кричав хрипким голосом. Нянечка зойкнула й утекла.
— Радий бачити, що вам уже краще,— мовив лікар, натренованим рухом б'ючи Білла і паралізуючи його вільну руку вправним прийомом дзюдо. — Я наллю вам ще обіду, і ви негайно вип'єте його, а потім я впущу ваших товаришів, які чекають за дверима — хочуть побачитися з вами.
Рука потроху віджила, і обхопивши чашку пальцями, Білл відсьорбнув.
— Які товариші? Яке побачення? Що тут коїться? — підозріло спитав він.
 
Name
Email
Comment
Or visit this link or this one