*продовження№3 Г.Г.*

— Які товариші? Яке побачення? Що тут коїться? — підозріливе спитав він.
Двері розчинилися й увійшли солдати. Білл удивлявся в їхні обличчя, шукаючи друзів, але це були колишні зварювальники або зовсім незнайомі хлопці. І він пригадав.
— Брудота Браун спікся! — закричав Білл. — Тембо згорів! Першого класу Спліна випатраної Вони всі мертві!
Він сховався під ковдру і моторошно застогнав.
— Так героєві не годиться,— мовив лікар, витягуючи його знову і підтикаючи ковдру йому під пахвами. — Ти — герой, солдат, людина, чиї мужність, винахідливість, чесність, відданість, бойовий дух і зірке око врятували корабель. Усі екрани прорвано, силовий відсік розбито, гармаші мертві, управління втрачено і ворожий дредноут наводить свої гармати, щоб добити нас, коли це з'являєшся ти, немов ангел помсти, поранений, напівмертвий, і останнім зусиллям волі робиш постріл, який лунає на весь флот, завдаєш удару, який розтрощив ворога і врятував наш корабель, велику стару леді нашого флоту «Фанні Хілл»,— він подав Біллеві аркуш паперу. — Звісно, я цитую офіційне повідомлення, особисто ж гадаю, що то був просто щасливий випадок.
— Ви заздрите,— чмихнув Білл, уже закоханий у свій новий образ.
— Не роби з мене фрейдистаї — вигукнув лікар, але потім — схлипнув: — Я завжди хотів бути героєм, але тільки лікую руки й ноги героїв. Зараз я зніму цю пов'язку.
Він відстебнув дроти, що підтримували Біллову руку, і став розмотувати бинт. Піхотинці обступили їх, спостерігаючи.
— Як моя рука, лікарю? — раптом стурбовано спитав Білл.
— Засмажилася, немов відбивна. Я мусив відтяти її.
— А що ж тоді це? — зойкнув нажаханий Білл.
— Інша рука, яку я пришив. Їх багато залишилося після битви. Корабель втратив 42 відсотки екіпажу, і я вже нарізався, напилявся і напришивався, мушу тобі зізнатися.
Упав останній виток бинта, і і піхотинці ахнули від захвату.
— Слухай, яка чудова могутня рука!
— Зроби нею що-небудь.
— А який гарний шов на плечі — на диво акуратні стібкиї
— Скільки м'язів: розвинені й довгі, не те що на іншій — маленькі й короткі.
— Довша й темніша — який чудовий колір шкіри!
— Це рука Тембо! — завив Білл. — Заберіть її! Він сахнувся від неї, але рука рушила за ним. Його знову посадили на подушках.
— Ти щасливчик, Білле. Отримав таку гарну руку. До того ж, руку твого товариша.
— Ми знаємо — він хотів, щоб вона належала тобі.
— У тебе тепер є те, що завжди нагадуватиме тобі про нього. Це й справді була непогана рука. Білл зігнув її і поворушив пальцями, усе ще підозріливе давлячись на неї. Здавалося, все було гаразд. Він випростав її, схопив одного солдата за лікоть і стис. Білл відчув, як затріщали його кістки — бідолаха зойкнув і засіпався. Білл пильніше глянув на руку і раптом вигукнув:
— Ти, дурний костоправе! Гозячий лікарю! Це ж права рука!
— Ну, права — то й що?
— Але ж ти відрізав мені ліву руку! Тепер у мене дві праві руки...
— Послухай, лівих рук не вистачало. Я не чудотворець. Я зробив усе що міг, а ти ще скаржишся. Радій, що не пришив тобі ногу. А може, краще було пришити тобі...
— Це гарна рука, Білле,— мовив солдат, який потирав свій щойно потиснений лікоть. — Ти щасливчик. Тепер ти можеш віддавати честь будь-якої рукою, ніхто, окрім тебе, не здатен на таке.
— Твоя правда,— покірно сказав Білл. — Я й не подумав про це. Дійсно, я дуже щасливий.
Він спробував віддати честь своєю ліво-правою рукою — лікоть черконув йому по грудях, а кінчики пальців торкнулися брови. Усі піхотинці виструнчилися і теж віддали честь. Прочинилися двері, і з'явилася голова офіцера.
— Вільно, хлопці. Візит старого неофіційний.
— Сюди йде капітан Зекіяльї
— Я ніколи не бачив старого... — піхотинці загомоніли, немов птахи, були знервовані, як дівчата перед дефлорацією. Увійшло ще трійко офіцерів, врешті гувернер завів десятирічного недоумка у капітанському мундирі слюнявчику.
— Дластуйте, хлопці.. — мовив капітан.
— Капітан хоче висловити вам свою повагу,— чітко переклав лейтенант.
— То це той дядько у лізку? — А особливо висловлює свою особисту повагу героєві дня.
— Хотів сказати сце сцось, та забув...
— Далі він хоче повідомити відважного бійця, який врятував наш корабель, що його підвищено в званні до запобіжникового першого класу — це автоматично продовжує його контракт на сім років. Далі, одразу після виходу з госпіталю, його буде переправлено на імператорську планету Геліор для вручення геройської нагороди Пурпурового Дротика і Зірки Вугільного Мішка з власних рук імператора.
— ...хоцю пісі...
— А тепер командні обов'язки потребують його присутності на капітанському містку, і він якнайтепліше прощається з вами.
— Здається, старий трохи замолодий для своєї посади, правда? — спитав Білл.
— Та ні, є ще молодші,— лікар перебирав голки, шукаючи найтупішу. — Слід пам'ятати, що всі капітани мають походити із шляхетних родин, а навіть численного шляхетства занадто мало для галактичної імперії. Ми беремо те, що можемо.
Він знайшов криву голку і вставив її в шприц.
— Бог з ним, що він юний. Але погодьтесь, що він трохи тупуватий для такої посади?
— Притримай язика, йолопе! Нашій імперії кілька тисяч років, а діти шляхетних родів спаровуються тільки між собою. Гени стикаються, у нащадків акумулюються рецесивні дефекти, і як наслідок, наше керівне шляхетство — це придурки, яким місце в божевільні. Наш старий цілком міг би витримати випробування на розумові здібності за нашими новими нормами! Бачив би ти капітана останнього корабля, на якому я служив...
Він злостиво встромив голку в Біллову руку. Білл скрикнув, а потім, коли голку висмикнули, похмуро стежив, як по руці тече кров.
Двері зачинилися, і Білл залишився сам, вдивляючись у білу стіну і міркуючи про своє майбутнє. Він став запобіжниковим першого класу, і це було приємно. Але обов'язкове продовження контракту на сім років було вже не таке приємне. Він зажурився. Йому хотілося поговорити з кимось із старих друзів, але він згадав, що всі вони загинули, і зажурився ще дужче. Хотілося втішити себе, але як? Зрештою додумався, що може сам собі потиснути руки. Від цього йому стало трохи легше.
Він ліг на спину і потискав собі руки, аж поки заснув.

КНИГА ДРУГА
КУПАННЯ В БАСЕЙНІ АТОМНОГО РЕАКТОРА
Розділ І
Вони сиділи перед величезним ілюмінатором — товстим шаром броньованого скла в носі космічного катера, що, знижуючись, пронизував спіралі хмар. Білл зручно відкинувся у протиперевантажному кріслі, з хвилюванням роздивляючись краєвид. У тісному салоні катера було двадцять три місця, але лише на трьох із них, включаючи Біллове, зараз сиділи. Поруч із ним (він намагався не дивитись в той бік занадто часто) сидів канонір першого класу, у якого був такий вигляд, наче ним вистрілили з однієї з його гармат. Замість обличчя в нього була пластикова маска з єдиним налитим кров'ю оком. Він нагадував пересувний контейнер, оскільки чотири відірвані кінцівки йому було замінено на блискучі важелі, сяючі поршні, електронні перемикачі й кільця дроту. Розрізнювальні знаки йому приварили до сталевої конструкції на місці плеча. Третій пасажир — кремезний сержант-піхотинець — заснув одразу після пересадки з міжзоряного транспорта.
— Чортівня якась! Погляньте-но! — вихопилося в Білла після того, як їхній корабель вихопився з хмар і внизу під ними засяяла золота сфера Геліора, імператорської планети, столиці того, хто правив десятьма тисячами сонець.
— Яке альбедо,— буркнув канонір звідкись ізсередини свого пластикового обличчя. — Очам боляче.
— А чого ж ти ще хотів? Чисте золото — можеш уявити — планета вкрита золотими плитами?
— Ні, цього я не можу уявити. І я не вірю в це. Де настачити стільки грошей? Але я уявляю собі покриття з анодованого алюмінію. Таке, як оце.
Тепер, придивившись пильніше, Білл побачив, що поверхня дійсно не сяяла, як золото, і на нього знову навалилася гнітючість. Ні! Він змусив себе піднестися духом. Можна забрати золото, але славу не забереш! Геліор усе ще залишався імперським центром, невсипущим, усевидящим оком у самому серці галактики. Про все, що траплялося на будь-якій планеті чи на будь-якому космічному кораблі, сповіщалося сюди, тут усе сортувалося, кодувалося, підшивалося, анотувалося, губилося, знаходилося, вирішувалося. З Геліора надходили накази, що правили людьми, які стримували натиск чужинців. Геліор — планета, змінена людиною,— моря, гори, континенти на ній було вкрито шаром металу кілька миль завтовшки, поверхи й поверхи, з населенням, цілком відданим ІДЕЇ. Правлінню. Сяючий верхній рівень було всіяно цятками космічних апаратів різних розмірів, а в темному небі жевріли інші — ті, що прибували й відлітали. Ближче й ближче напливала поверхня, потім — раптовий вибух світла, й ілюмінатор потемнів.
— Ми розбилися! — заволав Білл. — Оце вляпалися...
— Заткни свою пельку. Просто порвалася плівка. Оскільки на кораблі немає нікого з начальства, вони не завдали собі клопоту склеїти її.
— Плівка..?
— А що ж іще? Невже у тебе в голові такий вітер, що ти гадаєш, ніби вони будуватимуть катери з великими вікнами в носовій частині, саме там, де тертя найбільше і пропалює дірки в ньому? Фільм. Програвання. Окрім того, ми знаємо, що зараз тут ніч.
Під час посадки пілот ледве не розчавив їх перевантаженням (він також знав, що в цьому рейсі на борту немає начальства), і, поки вони вправляли собі хребці й терли очі, щоб повернувся зір, люк розчахнувся.
Було не лише темно, але й дощило. Помічник начальника пасажирської служби другого класу зазирнув у каюту і обдарував їх професійно приязною посмішкою.
— Вітаю вас на Геліорі — імператорській планеті тисячі втіх... — його обличчя враз звично скривилося.— Гей, нечупари, тут що, немає офіцерів?
Давайте, вимітайтеся звідси. Геть, ми повинні дотримуватися, графіка.
Вони не звертали на нього увагу, поки він підмітав салон, а заходилися розбуркувати сержанта, який усе ще хропів, немов зламаний вентилятор — його сон не могла потурбувати отака дрібниця, як п'ятнадцятикратне перевантаження. Хропіння перетворилося на горлове клекотання, яке урвав зойк пасажирського помічника,— його вдарили ногою в пах. Усе ще бурмочучи, сержант приєднався до них і допоміг поставити брязкітливі металеві ноги каноніра на мокру поверхню трапа. Вони стримали обурення, бачачи, як їхні полотняні сумки викинули з багажного відсіку у глибоку калюжу. Під кінець, пасажирський помічник підло помстився, вимкнувши силове поле, що стримувало дощ, і вони миттю змокли і змерзли на крижаному вітрі. Вони закинули на плечі сумки — за винятком гармаша, який котив свою на маленьких колесах,— і рушили до найближчого вогника, який був щонайменше за милю від них і ледве просвічував крізь потоки дощу. На півдорозі гармаш зупинився — в нього закоротило реле, тож вони підставили під нього колеса, поклали йому на ноги сумки, і з каноніра вийшов чудовий візок.
— З мене вийшов чудовий візок,— прогарчав гармаш.
— Не скигли,— сказав йому сержант. — Принаймні тепер маєш цивільну професію.
Він штовхнув двері ногою, й вони увійшли і вкотилися у затишне тепло оперативного відділення.
— У вас є банка розчинника? — спитав Білл у чоловіка за конторкою.
— У вас є посвідчення про відрядження? — спитав чоловік, пропустивши повз вуха запитання.
— У мене в сумці є банка,— мовив гармаш.
Білл розкрив її і став порпатися всередині.
Вони подали свої посвідчення — гармашеве було застебнуте на ґудзик у нагрудній кишені,— і клерк опустив їх у проріз на величезній машині, що стояла в нього за спиною. Машина загула, заблимала лампочками, а Білл тим часом поливав розчинником електричні контакти гармаша, поки не позмивав з них усю воду. Пролунав дзвінок, посвідчення вилетіли назад, і з іншого отвору стала виповзати друкована стрічка. Клерк відірвав її і швидко прочитав.
— Вам не пощастило,— мовив він із садистською втіхою. — Ви, усі троє, повинні отримати Пурпуровий Дротик на церемонії в імператора — зйомки розпочнуться через три години. Ви вже не встигнете.
— Не твоя справа, бевзю,— проревів сержант. — Ми щойно з корабля. Куди нам йти?
— Район 1457-Д, рівень К9, блок 823-7, коридор 492, відсік ФЛМ-34, кімната 62, спитати продюсера Рета.
— Як ми дістанемося туди? — спитав Білл.
— Це ваша справа, у мене своїх клопотів по горло. Клерк шпурнув на стіл три товсті томи — розміром фут на фут і майже такі самі завтовшки, з ланцюгом, прикутим до корінця.
— Шукайте свій шлях самі, ось ваші поверхові плани, але за них слід розписатися. Втрата їх карається військовим трибуналом...
Клерк раптом усвідомив, що він у кімнаті сам на сам з трьома ветеранами, і, мірою того, як бліднув на лиці, він тягся рукою до червоної кнопки. Та перш ніж його пальці доторкнулись до неї, гармашева металева рука, вивергаючи іскри й дим, пришпилила її до стільниці. Сержант наблизив своє обличчя до клеркового, а тоді промовив тихим крижаним голосом, від якого кров холонула в жилах:
— Ми не знайдемо самі дорогу. Ти покажеш нам її. Даси гіда.
— Гіди лише для офіцерів,— кволо заперечив клерк і задихнувся, коли сталеві пальці штрикнули його в живіт.
— Вважай нас за офіцерів,— буркнув сержант. — Ми не заперечуємо. Цокочучи зубами, клерк викликав гіда, і в протилежній стіні розчахнулися металеві дверцята. Гід мав циліндричне металеве тіло, яке рухалося на шести гумових колесах, і голову, що нагадувала голову собаки-шукача, та пружний металевий хвіст.
— Сюди, хлопче,— сержант скомандував гідові, і той рвонувся до нього, висолопивши червоний пластиковий язик, і, тихо гуркочучи коліщатами, став механічно хекати. Сержант схопив надруковану стрічку і швидко набрав код 1457-Д К9 823-7492. Гід два рази гавкнув, червоний язик сховався, він заметляв хвостом і рушив коридором. Ветерани за ним.
Цілу годину вони, послуговуючись ескалаторами, ліфтами, пневмокарами, своїми двома, монорейковим поїздом, рухливим тротуаром і змащеним стовпом, добувалися до кімнати 62. Дорогою вони прикріпили ланцюги своїх планів до поясних ременів, бо навіть Білл почав усвідомлювати цінність путівника у цьому всепланетному місті. Перед дверима кімнати 62 гід три рази гавкнув і покотився геть, перш ніж вони встигли його затримати.
— Треба бути меткішими,— мовив сержант. — Цей пристрій вартий своєї ваги в діамантах.
Він штовхнув двері, і вони побачили товстого чоловіка, який сидів за столом і кричав у візіфон.
— Мені абсолютно байдужі ваші виправдання, я можу купити їх з тельбухами. Я знаю лише, що в мене є розклад зйомок, камери готові,! де ж мої головні герої? Я питаю вас — і що ж ви мені кажете... — Тут він поглянув на ветеранів і заверещав: — Геть! Геть! Хіба не бачите, я зайнятий!
Сержант простягнув руку і кинув візіфон на підлогу, а тоді розтоптав його на друзки.
— У тебе безпосередній спосіб привертати увагу,— зауважив Білл.
— Два роки боїв роблять людину дуже безпосередньою,— мовив сержант, роздратовано скреготнувши зубами. — Ми прийшли, Ретт, що нам робити? Продюсер Ретт пройшов по уламках і розчахнув двері за своїм столом.
— Місце! Світлої — верескнув він; одразу зчинився страшний рейвах, і спалахнуло сліпуче світло.
Ветерани, яких мали чествувати, пройшли за ним крізь двері на просторий зйомочний майданчик, де організовано метушилися кіношники.
Камери на моторизованих візках каталися довкола декорацій, що відтворювали куток тронної зали. Матове скло вікон жевріло уявним сонячним світлом, і золотий сонячний промінь з прожектора падав на трон. Підстьобуваний настановами, що їх вигукував режисер, натовп вельмож і старших офіцерів розташовувався перед троном.
— Він називає їх йолопами! — Його розстріляють!
— Невже ти такий дурний,— мовив гармаш, розмотуючи провід із своєї правої ноги і встромляючи штепсель у розетку, щоб підзарядити батареї. — Усі вони — актори. Гадаєш, для цього збиратимуть справжніх вельмож?
— У нас часу лишилося тільки на одну репетицію, перед тим, як сюди прибуде імператор, тож ніяких помилок,— попередив режисер Ретт, здерся на трон й умостився в ньому. — Я буду вдавати, імператора. У вас, головні винуватці, найлегші ролі, і я не хочу, щоб ви їх зіпсували. Ми не можемо перезнімати. Ви стаєте отут, у цьому вся суть, в один ряд, і коли я скажу:
«Мотор»,— виструнчуєтесь, як вас учили, інакше платники податків марно витратили свої гроші. Гей, хлопче, якого вбудували в клітку для пташок, вимкни свої двигуни, ти псуєш звукозапис; Скреготни-но передачею ще раз, і я повидираю з тебе всі запобіжники. Зрозуміло? Отож ви стоїте струнко, поки назвуть ваше ім'я, тоді робите крок уперед і стаєте ще стрункіше. Імператор пришпилює медаль, ви віддаєте честь і відступаєте крок назад. Втямили, чи це занадто складно для ваших крихітних забитих мізків?
— Щоб ти луснув! — буркнув сержант.
— Дуже дотепно. Гаразд — давайте прокрутимо цеі
Вони двічі розіграли церемонію перед тим, як голосно залунали сурми, і шість генералів, тримаючи напоготові променеві пістолети, двома колонами увійшли на сцену і стали спинами до трону. Усі решта: оператори і техніки — навіть режисер Ретт,— низько схилилися у поклоні, а ветерани виструнчилися. Імператор продибав у кімнату, видерся по сходах і гепнувся на трон.
— Продовжуйте... — знуджено мовив він і ремиґнув, прикривши рукою рот.
— Моторі — заревів режисер на всю горлянку і вийшов із кадру. Музика здійнялася могутньою хвилею, церемонія почалася. Поки протокольний офіцер, що відав нагородами, зачитував список подвигів шляхетних героїв, які здобули найпочеснішу медаль — Пурпуровий Дротик з Туманністю Вугільного Мішка — імператор підвівся з трону і величаво виступив наперед. Сержант був перший, і Білл кутом ока стежив, як імператор узяв золоту, срібну, рубінову й платинову медаль із поданого футляра й прикріпив на грудях вояка. Потім сержант відступив на крок, і настала його черга. Немов ізвіддалік, Білл почув своє ім'я, наче розлігся грім, і вийшов наперед саме так, як його навчили в таборі. Просто перед ним стояв найулюбленіший чоловік у галактиці! Довгий, розпухлий ніс, що прикрашав міліарди банкнот, був звернутий до нього. Скошене підборіддя і випнуті зуби, які заповнювали міліарди телеекранів, вимовили Біллове ім'я. Одне з імператорових косих очей дивилося на нього. Почуття наповняли Біллеві груди, немов велетенські хвилі накочувалися на берег. Він бездоганно віддав честь.
Насправді ж, він віддав честь майже бездоганно, оскільки не так уже й багато є людей, у яких дві праві руки. Обидві руки описали правильні кола, обидва лікті завмерли під прямим кутом, обидві долоні акуратно торкнулися обох брів. Це було зроблено відмінно, захопило імператора зненацька, і на якусь невловиму мить він зміг спрямувати на Білла водночас зіниці обох очей, потім вони знову розійшлися в різні боки. Імператор, усе ще стурбований неординарним салютом, схопив медаль і устромив шпильку крізь Біллів мундир прямо в його трепетну плоть.
Білл не відчув болю, але раптовий укол виплеснув зростаюче почуття, що кипіло в ньому. Опустивши руки, він укляк навколішки у гарному кріпосницькому стилі: зовсім, як в історичних фільмах, звідки насправді й почерпнула ідею його послужлива свідомість,— і, схопивши вузлувату, покриту плямами імператорську руку, поцілував її з вигуком:
— Батечку наш рідний!
Генерали-охоронці з похмурими очима стрибнули вперед і занесли над Біллем крила смерті, але імператор з усмішкою відняв руку й витер слину об Біллову гімнастерку. Недбалим порухом пальця він відсторонив охорону, перейшов до гармаша, причепив медаль, що залишалася, і відступив назад.
— Відзнято! — закричав режисер Ретт. — Розмножуйте. З цим дурним селюком, що розпустив нюні, вийшло дуже природно.
Коли Білл з трудом звівся на ноги, він побачив, що імператор не повернувся на трон, а натомість стояв у тісному гурті акторів. Білл приголомшено закліпав очима, коли якийсь чоловік зняв імператорську корону з його голови, сховав у коробку й заквапився геть, несучи її з собою.
— Гальма заклинило,— мовив гармаш, і далі віддаючи честь тремтливою рукою. — Опусти мені цю кляту штуку. Вона ніколи не працює, як треба, вище рівня плеча.
— Але, імператор... — промимрив Білл, тягнучи затиснуту руку, поки гальма заскрипіли і звільнили її.
— Актор — а хто ж іще? Гадаєш, справжній імператор роздає медалі нижнім чинам? Б'юся об заклад, лиш маршалам — і не нижче. Але вони видають це за чисту монету, щоб можна було обдурити таких бідолашних недотеп, як ти.
— Оце ваші,— сказав якийсь чоловік, подаючи їм штамповані бляшані копії медалей, які вони щойно отримали, і забираючи оригінали.
— По місцях! — загримів підсилений режисерів голос. — У нас усього десять хвилин, щоб прогнати сцену з імператрицею і дитиною, які цілуватимуть сім альдебаранських близнюків для «Години родючості». Виносьте сюди пластикових немовлят і виженіть геть зі сцени цих клятих глядачів.
Героїв виштовхнули в коридор, захряпнули і замкнули за ними двері.

Розділ II
— Я втомився,— поскаржився гармаш. — І до того ж болять опіки. У нього в борделі сталося коротке замикання і загорілося ліжко.
— Ходімо, прошу,— не вгавав Білл. — До відльоту нашого корабля ще три дні, а ми на імператорській планеті Геліор! Скільки тут див: висячі сади, райдужні водограї, самоцвітні палаци. Не можна проґавити такі дивогляди.
— Поглянь на мене. Як тільки я трохи просплюся, то знову вирушу в бордель. Коли ти вже так хочеш, щоб тебе водили за ручку під час екскурсії, візьми сержанта.
— Він ще не протверезів.
Сержант був п'яничка, який не вірив у забігалівки і волів пити на самоті. Він також не вірив у розбавлені напої і не марнував гроші на красиві пляшки. Він витратив усі свої кредитки на хабар санітарові й отримав дві сулії 99-градусного пшеничного спирту, упаковку глюкозо-соляного розчину, голку для ін'єкцій і гумову трубку. Сулія з етил-глюкозо-соляною сумішшю звисала з балки над його ліжком, від неї гумова трубка йшла до голки, встромленої в руку для внутрішньовенного вливання. Тепер він лежав нерухомий, нагодований і п'яний як чіп весь час і, якби ніщо не порушувало розмірений потік, залишався б у такому стані два з половиною роки.
Білл навів останній полиск на своїх чоботях і замкнув щітку разом з рештою своїх речей у тумбочку. Могло трапитися, що він прийшов би пізно: на Геліорі легко заблукати, якщо не маєш гіда. Вони витратили майже цілий день, щоб дістатися зі студії до відведеного для них житла, і це з сержантом, який знав усе про карти і прокладав маршрут. Поки вони ходили в межах свого району, проблем не виникало, але Білл уже по горло був ситий невигадливими розвагами, що їх пропонували воякам. Він хотів подивитись Геліор, перше місто в галактиці, справжній Геліор. І якщо ніхто не хоче скласти йому компанію, він вирушить самохіть.
Було дуже важко, навіть маючи картосхему, точно сказати, як далеко щось міститься на Геліорі, оскільки вона не мала масштабу. Але, судячи з того, що лінія основного виду транспорту — тунельної магнітної залізниці — перетинала принаймні вісімдесят чотири квадрати картосхеми, мандрівка обіцяла бути довгою. Його мета цілком могла бути на зворотному боці планети! Місто завбільшки з планету! Замисел надто грандіозний, щоб його здійснити. І справді, коли він починав думати про нього, то не міг охопити усю його величність.
Бутерброди, які Білл узяв з собою з казарми, він з'їв ще на півдорозі до пункту призначення, і його шлунок, що знову ненажерливо звикав до твердої їжі, голосно скаржився, аж поки він зійшов у зоні 9266-Р, що означало рівень, а може, ще щось, і став шукати їдальню. Очевидно, він потрапив у друкарську зону, бо юрми людей майже цілковито складалися з жінок з округлими плечима і великими довгими пальцями. Єдина їдальня, яку він знайшов, була напхана ними, і, сівши серед балакучого натовпу, він примусив себе проковтнути єдину наявну страву: сандвічі з черствим фруктовим сиром під анчоусовою пастою і картопляне пюре з цибульно-родзинковою підливою, запивши все це ледь теплим трав'яним чаєм, який подавали у чашках, не більших за наперсток. Воно було б і нічого, коли б апарат, що видавав їжу, автоматично не поливав усе гірким соусом. Жодна з дівчат, здавалося, не помічала його, оскільки усі вони в робочі години перебували під легким гіпнозом, щоб зменшити кількість помилок. Білл поглинав їжу, відчуваючи себе привидом, поки вони хихотіли й щебетали навколо і над ним, а їхні пальці, наче вони і не їли, імпульсивне вистукували по краю столу в такт їхньої розмови. Врешті він утік, але з'їдене справило на нього гнітючий ефект, і мабуть тому він припустився помилки і сів не у той вагон.
А що номери рівнів і блоків повторювалися в кожній зоні, то можна було потрапити не в ту зону і згаяти добрячий шмат часу, поки збагнеш свою помилку. Саме це сталося з Біллем, і після звичайної астрономічної кількості пересадок він сів у ліфт, Що мав підняти його, як він гадав, у славетний на цілу галактику палац садів. Усі інші пасажири повиходили на нижніх рівнях і ліфт, набираючи швидкість, рвонувся до найвищого поверху. Білл злетів у повітря, коли ліфт загальмував, і йому позакладало вуха від зміни тиску. Двері відчинилися, і він вийшов. В обличчя йому ударив вітер зі снігом. Не вірячи власним очам, Білл роззирався довкола, а тим часом двері в нього за спиною зачинилися, і ліфт щез.
Двері виходили на металеву рівнину, що утворювала найвищий рівень міста, який тепер губився у віхолі. Білл став намацувати кнопку, щоб викликати назад кабіну, коли мінливий порив вітру змів геть сніг, і на нього з безхмарного неба полилося лагідне сонячне проміння. Це було неймовірно.
— Це неймовірно,— мовив Білл із справедливим обуренням.
— Немає нічого неймовірного, якщо я захочу цього,— пролунав хрипкий голос у Білла за плечима. — Бо я — дух життя.
Білл сахнувся убік, немов зіпсований робокінь, вирячивши очі на невеличкого чоловічка із сивими скронями, червоними очима і тремтливим носом, який безгучно виник у нього за спиною.
— Ти що, зсунувся з глузду? — гиркнув Білл, сердитий на себе за те, що злякався.
— Ти б теж рішився розуму на такій роботі,— схлипнув чоловічок і змахнув краплю, що звисала з кінчика носу. — Напівзаморожений, напівспечений і вічно напівнепритомний від нестачі кисню. Дух життя,— зажебонів він. — У моїй владі...
— До речі, повинен сказати,— Біллеві слова заглушив раптовий сніговий вихор,— я почуваю, що для мене тут трохи зависоко. Ой..!
Вітер закрутив і відніс снігову хмару, і Білл здивовано глянув на краєвид, що відкрився перед ним.
Снігові замети й калюжі поплямували поверхню високості наскільки сягав зір. Шар золота зносився, оголивши сірий, з ум'ятинами метал, поцяткований рудими плямами іржі. Ряди великих труб, кожна діаметром понад зріст людини, немов змії плазували з-за обрію і завершувалися схожими на димарі отворами. їх не було видно за вируючими хмарами пари і снігу, що з глухим ревом виривалися в повітря.
— Спорожнюється номер вісімнадцятий! — прокричав старий у мікрофон, вихоплений з гнізда у стіні, і побіг до іржавого хисткого ескалатора, який рухався уздовж труб. Білл поспішив слідом за старим, який ураз наче забув про нього. Ескалатор повз, брязкаючи і розхитуючись під їхньою вагою, а Білл міркував, куди тягнуться труби; через хвилину, коли в голові у нього проясніло, він напружив зір, намагаючись роздивитись, що там мріє на обрії. Поступово він розрізнив ряди велетенських міжзоряних лайнерів, кожен з яких був приєднаний до товстої труби. Старий несподівано жваво стрибнув з ескалатора й побіг до корабля на вісімнадцятій стоянці, де крихітні постаті робітників високо над землею від'єднували корабель від труби.
Старий переписав цифри з лічильника на трубі, а Білл тим часом дивився на стрілу крана з кінцем великого гнучкого шланга, що хитався у нього над головою. Шланг приєднали до клапана біля верхівки космічного апарата, він застогнав від напруження, біля редуктора на кораблі вихопилася чорна хмаринка і попливла над іржавою металевою рівниною.
— Мені цікаво, що тут у дідька коїться,— сказав Білл.
— Тут твориться життя! Всеперемагаюче життя! — проскрипів старий. З глибокого пригнічення він ураз піднісся до висот маніакального натхнення.
— Ви не могли б висловитися зрозуміліше?
— Це світ,закутий у метал,— тупнув старий ногою, і під ним загуло. — Що це означає?
— Означає, що цей світ закутий у метал.
— Правильно. Для солдата ти на диво тямущий. Отже, беремо планету, вбираємо її в метал і маємо планету, де зелені рослини є тільки в імператорських садах і кількох вітринах. Що ж тоді станеться?
— Усі повмирають,— мовив Білл, бо виріс на фермі і знав дещо про фотосинтез і хлорофіл.
— Теж правильно. Ти, я, імператор і ще кілька мільярдів телепнів перетворюють кисень на двоокис вуглецю, а раз немає рослин, які б знову відтворювали кисень, то скоро всі позадихаються.
— Отже, ці кораблі привезли рідкий кисень.
Старий кивнув головою і знову стрибнув на ескалатор. Білл скочив за ним.
— Саме так. Вони беруть кисень безкоштовно на аграрних планетах. Після того, як його тут викачають з контейнерів, їх заповнюють вуглецем, який великим коштом добувають з вуглекислого газу і відправляють у провінційні світи, де його використовують як паливо, добрива, як складову частину при виробництві пластиків та інших матеріалів...
Білл зійшов з ескалатора біля найближчого ліфта; старий, а потім і його голос, потонули у випарах. З головою, що гула від кисневого сп'яніння, він сів навпочіпки і став шалено гортати сторінки картосхеми. Очікуючи ліфт, Білл визначив своє місцеперебування за кодовим номером на дверях і став складати новий маршрут до палацу садів.
Цього разу він не дозволив собі відволікатися. Тепер їв лише цукерки та пив газовану воду з автоматів і таким чином уник небезпек і спокус їдалень, пильнуючи, щоб не проґавити пересадку. З мішками під очима і головою, що розколювалася від болю, він, спотикаючись, вийшов з гравітаційної шахти і, гамуючи удари серця, побачив прикрашений квітами ілюмінований напис:
«Висячі сади». На вході був турнікет, а поруч віконце каси.
— Один, будь ласка.
— Десять імперіалів.
— Чи не задорого,— поскаржився він, виймаючи банкноти з охлялого гаманця.
— Якщо ти бідний» нема чого приїздити на Геліор.
Робот-касир був споряджений численним набором грубих реплік. Білл пустив його слова повз вуха і пройшов у сади. Там було все, про що він мріяв, і навіть більше. Йдучи по сірій, посиланій шлаком доріжці, прокладеній у зовнішньому мурі, він міг бачити зелені кущі і траву поруч, по той бік огорожі з титанової сітки. Не далі, як за сотню метрів, там, де кінчалася трава, буяли екзотичні рослини й квіти з усіх світів імперії. А там! З далекої відстані райдужні водограї здавалися іграшковими: їх навіть можна було розгледіти неозброєним оком. Білл опустив монету в одну з далекоглядних труб і став стежити, як переливаються і бліднуть барви струменів — майже так само гарно, як по телевізору. Він рушив далі, обходячи сад всередині муру, обмитий світлом штучного сонця з велетенського купола над головою.
Але навіть п'янкі приваби садів меркнули від утоми, що стискала його сталевими лещатами. Попід стіною стояли металеві лави, і він упав на одну з них, щоб трохи перепочити, заплющив очі, прикриваючи їх від сліпучого сяйва. Його підборіддя опустилося на груди, і він мимохіть поринув у сон. Інші відвідувачі проходили мимо, шлак рипів під їхніми ногами, але Білл цього не чув. Він не поворушився, навіть коли один з них присів на краєчок лави.
Оскільки Білл так ніколи й не побачив того чоловіка, немає сенсу змальовувати його, варто лише сказати, що в нього було пожовкле обличчя, зламаний червонуватий ніс, очі дикуна, що виглядали з-під мавпячих брів, широкий зад і вузькі плечі, вивернені ноги, довгі й брудні вузлуваті пальці і на додаток тик.
Довгі секунди вічності спливли, а чоловік сидів. Потім на якийсь короткий час у полі зору не стало інших відвідувачів. Швидким, як у змії, рухом незнайомець вихопив з кишені атомний різак, схожий на олівець. Маленьке неймовірно гаряче полум'я коротко просичало, коли він притис його до ланцюга, яким до Біллового пояса був прикутий план, якраз там, де ланцюг торкався металевої лави. За мить метал ланцюга був міцно приварений до металу лави. А Білл, нічого не чуючи, спав собі далі.
Вовчий вищир промайнув обличчям незнайомця, нагадавши кола, що розходяться по воді в каналізації, коли туди пірнає шур. Тоді одним стрімким рухом атомне полум'я розрізало ланцюг біля тому. Сховавши різак-олівець, злодій підвівся, підхопив Біллову картосхему у нього з колін і заквапився геть.

Розділ III
Попервах Білл не збагнув, до чого може призвести втрата картосхеми. Він повільно звільнявся з обіймів сну; голова була важка, і його мучило передчуття якоїсь біди. Сіпнувшись кілька разів, він збагнув, що ланцюг міцно приварено до лави, а план зник. Він ніяк не міг відірвати ланцюг, тож врешті мусив розстебнути свій ремінь. Повернувшись до входу, він постукав у віконце касира.
— Гроші не повертаємо,— відказав робот.
— Я хочу повідомити про злочин.
— Злочини розслідує поліція. Ви хочете поговорити з поліцією по телефону? Ось телефон. Номер 111-11-111.
Розчахнулися маленькі дверцята, і з-за них вихопився телефон, ударивши Білла в груди так, що він ледве встояв на ногах. Білл набрав номер.
— Поліція,— промовив голос, на екрані виник сержант у синій прусській формі і з бульдожим обличчям.
— Я хочу повідомити про крадіжку.
— Велику чи дрібну?
— Не знаю, в мене вкрали картосхему.
— Дрібна. Зверніться до найближчої поліцейської дільниці. Ви незаконно скористалися надзвичайною мережею. Незаконне користування цією мережею карається...
Білл із силою ударив по кнопці, й екран згас. Він знову обернувся до робота-касира.
— Гроші не повертаємо,— мовив той. Білл гаркнув:
— Замовкни. Я хочу тільки знати, де тут найближча поліцейська дільниця.
— Я — робот-касир, а не довідкова служба. Цієї інформації немає в моїй пам'яті. Гадаю, вам слід звіритись із своїм планом.
— Але ж саме його й поцупили!
— Гадаю, вам слід звернутися до поліції.
— Але... — Білл спалахнув і сердито копнув ногою будку касира.
— Гроші не повертаємо,— проговорив той, коли Білл відходив.
— Вип'єш, вип'єш — засмердиш,— мовив робот-бар, підкочуючись і нашіптуючи йому у вухо. Почувся звук — наче кубики льоду билися об стінки холодної склянки.
— З біса доречна думка. Пиво. Велику,— Білл заштовхнув монети у проріз й підхопив бляшанку, що вилетіла з автомата, мало не упавши на землю.
Прохолодне пиво освіжило його і вгамувало злість. Він поглянув на вказівник: «До самоцвітного палацу».
— Піду в палац, подивлюся, може, знайду когось, хто покаже мені, де поліцейська дільниця. Ох!
Робот-бар вихопив у нього з руки бляшанку, ледве не відірвавши разом з нею вказівний палець і, з притаманною роботам влучністю, закинув її з десяти метрів у сміттєпровід, що виступав із стіни.
Самоцвітний палац виявився майже так само доступний, як і висячі сади, тож він вирішив повідомити про крадіжку, перш ніж сплатити за вхід у заґратоване коло, що на значній відстані огороджувало палац. Перед входом, виваливши черево і ліниво граючи кийком, стояв поліцейський, який напевно повинен був знати, де поліцейська дільниця.
— Де тут поліцейська дільниця? — спитав Білл.
— Я не довідкове бюро — подивись у своїй картосхемі.
— Але,— крізь міцно зціплені зуби мовив Білл,— я не можу це зробити. У мене вкрали мою картосхему, і тому я хочу знати... Ой!
Білл зойкнув, бо поліцейський натренованим рухом застромив кийок Біллеві під пахву і штовхнув його за ріг.
— Я сам був в армії, перед тим, як купив собі звільнення,— повідомив поліцейський.
— З радістю вислухаю ваші спогади після того, як ви заберете кийок у мене з-під пахви,— простогнав Білл і вдячно зітхнув, коли поліцейський висмикнув кийок.
— Оскільки я служив в армії, то не хочу, щоб бойовий .товариш із Пурпуровим Дротиком і Туманністю Вугільного Мішка потрапив 'у халепу. Я чесний поліцейський і не беру хабарів, але якщо товариш дасть мені в борг двадцять п'ять монет до зарплати, то я буду дуже зобов'язаний.
Білл народився тупаком, проте вже дечого навчився. Гроші швидко з'явилися і так само швидко зникли. Поліцейський розслабився, постукуючи кінцем кийка по жовтих зубах.
— Послухай, хлопче, що я скажу, перш ніж ти зробиш мені офіційну заяву, оскільки досі ми говорили, як давні друзі. На Геліорі є багато способів нажити біду, але найлегший — це загубити свою картосхему. За це тут карають на горло. Я знав хлопця, який з'явився в дільницю заявити, що хтось украв його картосхему: за десять секунд він уже був у наручниках, а може, й за п'ять. А тепер, що ти хотів мені сказати?
— У вас є сірники?
— Я не курю.
— До побачення.
— Не переймайся, хлопче.
Білл зайшов за ріг і прихилився до стіни, важко дихаючи. Що далі? Він з такими труднощами знайшов це місце, маючи картосхему,— як він повернеться без неї? У душі його наче завис свинцевий тягар; він удав, що його не помічає. Зрештою, він погамував страх і спробував міркувати. Здавалося, минуло багато років відтоді, як він востаннє їв, і від згадки про їжу рот його так швидко наповнився слиною, що він мало не вдавився, їжа — ось, що йому треба, пожива для мозку; треба розслабитися над гарною соковитою відбивною, а коли його шлунок утішиться, тоді він зможе мислити чітко й знайде вихід з цієї біди. Повинен же бути вихід. У нього ще майже цілий день до кінця відпустки: сила часу. Ледве волочачи ноги, він звернув убік і опинився у високому яскраво освітленому тунелі, де сяяв напис: «Золотий скафандр».
— «Золотий скафандр»,— прочитав Білл. — Ось те, що потрібно. Прославлений на цілу галактику, знаний кожному з телевізійних програм ресторан. Саме тут він зміцнить свій занепалий бойовий дух. Це коштуватиме дорого, але до дідька...
Затягнувши пояс і розправивши комір, він став підніматися по широких позолочених сходах і пройшов крізь макет космічного шлюзу. Усміхнений метрдотель вклонився йому, м'яка музика супроводжувала Білла, і враз підлога під ним розчахнулася. Безпорадно хапаючись за гладесенькі стіни, він летів униз визолоченою трубою, що поступово вигиналася, а тоді вихопився з неї й гепнув у запорошеному металевому завулку. Перед ним метровими літерами було написано:
ГЕТЬ ЗВІДСІЛЯ, ВОЛОЦЮГО!
Білл стояв, обтрушуючи пил, коли до нього підкотився робот і провуркотів на вухо голосом молодої чарівної дівчини:
— Ти, певне, зголоднів, любий? Покуштуй новоіндійську піццу Джузеппе Сінгха. До піццерії Сінгха всього кілька кроків, шлях позначено на звороті цієї картки.
Робот дістав із прорізу в себе на грудях картку й обережно заклав її Біллеві в рот. Це був дешевий і погано відрегульований робот. Білл виплюнув мокру картку і протер її носовичком.
— Що сталося? — спитав він.
— Напевне, ти зголоднів, любий, грр-арк,— робот перемикнувся на інше записане повідомлення у відповідь на Біллове запитання. — Тебе викинули із «Золотого скафандра», відомого на цілу галактику з незчисленних телепередач, бо ти злидар. Коли заходиш у цей заклад, вміст твоїх кишень просвічується і автоматично підраховується. А що в твоїх кишенях, очевидно, грошей менше мінімально потрібної суми — одна випивка і податок,— тебе витурили. Але ти й далі голодний, чи не так, любий? — робот звабливо глянув на нього,! солодкавий, вкрадливий голос полився з розбитої ротової мембрани: — Іди до Сінгха, де їжа смачна і дешева. Покуштуй Сінгхову новоіндійську піццу під соусом керрі й лимонним соком.
Білл пішов не тому, що захотів скуштувати сумнівний бомбейсько-італійський гібрид, а тому, що на звороті картки був план і вказівки. Складалося почуття безпеки: він знову мав мету, виконував інструкції, гримів сходами, падав у гравітаційну шахту, штовхався в електричці. За останнім поворотом йому в ніс ударило прогірклим салом, старим часником і підгорілим м'ясом — отже, він на місці.
їжа була неймовірно дорога й набагато гірша, ніж він міг собі уявити, але вона вгамувала болючі спазми в шлунку, наповнивши його, якщо не наситивши, Білл намагався виколупати з зубів нігтем шматки хрящів, водночас стежачи за своїм сусідом по столу: той із стогоном проштовхував у себе щось безіменне. Одягнений він був у барвисте святкове вбрання — такий собі рожевощокий життєрадісний товстун.
— Привіт!.. — мовив Білл, усміхаючись.
— Заткни пельку,— гиркнув чоловік.
— Я лише сказав «привіт»,— ображено сказав Білл.
— Цього досить. Усі, хто зверталися до мене протягом шістнадцяти годин мого перебування на цій, так званій, планеті насолод, обдурювали, обкручували або обкрадали мене у той чи інший спосіб. Я ось-ось зламаюся, а попереду ще шість днів екскурсії «Побачити Геліор і жити».
— Я тільки хотів спитати, чи не дозволите зазирнути у вашу картосхему, поки ви обідатимете.
— Я ж казав тобі, що всі хочуть у мене щось видурити. Геть.
— Прошу, не відмовляйте мені.
— Я дозволю — за двадцять п'ять монет, гроші наперед і тільки поки я їстиму.
— Домовилися! — Білл віддав гроші, ковзнув під стіл і, сидячи на схрещених ногах, став шалено гортати картосхему, нотуючи шляхові вказівки. А за столом товстун стогнучи їв далі; коли йому в рот потрапляв особливо огидний шматок, він сіпав ланцюг, і Білл губив потрібне місце. Він уже змалював майже половину маршруту до Транзитного Центру Ветеранів, коли чоловік забрав у нього книгу і вийшов.
Коли Одіссей повернувся зі своєї сповненої жахливих пригод подорожі, він пощадив вуха Пенелопи від неймовірних подробиць своєї мандрівки. Коли Річард Лев'яче Серце, звільнений врешті зі свого ув'язнення, повернувся додому після багаторічних, сповнених небезпеками хрестових походів, він не став мучити королеву Беренгарію описами страхіть, а просто привітався з нею і відімкнув пояс вірності. Так само і я, любі читачі, не буду обтяжувати ваш слух описами того, яких небезпек зазнав Білл і в який відчай впадав під час своїх блукань, бо вони за межами уявного. Досить лише сказати, що він пройшов крізь усе це. І зрештою, знайшов Транзитний Центр.
Угледівши напис: «Транзитний Центр Ветеранів», Білл закліпав червоними від безсоння очима. Йому довелось прихилитися до стіни, бо ноги в нього від полегкості стали ватяні. Він домігся свого! Лише на вісім днів він прострочив свою відпустку, та хіба це має якесь значення. Невдовзі він знову повернеться у дружні обійми бойових друзів, геть від нескінченних коридорів, квапливих юрб, ескалаторів, пекловаторів, гравішахт, пневмоліфтів і всього іншого. Він нап'ється як чіп разом із своїми друзями, і алкоголь розвіє спогади про жахливу мандрівку; він спробує забути ті страшні дні, які він провів без їжі і води, не чуючи людської мови, забути, як він блукав безконечними проходами складу, заповненого стосами копірувального паперу. Тепер усе це позаду. Його зіжмакана форма припала пилом, він із соромом дивився на дірки, складки і відірвані ґудзики. Якби можна було проскочити в казарму так, щоб його не зупинили, він би змінив мундир перед тим, як іти доповідати черговому.
Кілька голів обернулися в його бік, але нічого не сталося — він пройшов крізь денне приміщення у спальну кімнату. Але його матрац було згорнуто, ковдра і простирадла зникли, а тумбочка спорожніла. Мабуть, він таки вскочив у халепу, а халепа в зоряній піхоті річ далеко не проста. Тамуючи холодне почуття відчаю, Білл трохи умився в туалеті, напився з крана холодної води і почовгав до кімнати чергового. За столом сидів старший сержант — кремезний велетень із садистським виразом обличчя, темношкірий, як його давній приятель Тембо. В одній руці він тримав ляльку у формі капітана, а іншою встромляв у неї розпрямлені скріпки. Не повертаючи голови, він зиркнув на Білла й насупився.
— Ну і встряв ти в халепу — прийшов до чергового у такому вигляді.
— Я встряв сильніше, ніж ти можеш собі уявити, сержанте,— мовив Білл, утомлено спершись об стіл. Сержант уп'явся поглядом у Біллеві неправильно припасовані руки; його очі швидко бігали від однієї до іншої.
— Де ти роздобув цю руку, хлопче? Кажи швидко! Я впізнав її.
— Це рука мого приятеля, і в мене є ще одна права рука. Бажаючи звернути розмову на будь-яку тему, що не стосувалася його порушення військового статуту, Білл випростав руку, щоб показати сержантові. Але — о жах! — пальці стислися у сталевий кулак, м'язи напружилися і викинули кулак уперед — прямо в щелепу першому сержантові, який одразу беркицьнувся через стілець.
— Сержанте,— зойкнув Білл, схопив бунтівну руку іншою і не без боротьби притис її до тулуба.
Сержант повільно підвівся, і Білл, тремтячи, відступив назад. Він не йняв віри власним очам, коли сержант усміхнувся й сів.
— Тепер я певен, що ця рука належала моєму давньому друзяці Тембо. Ми завжди так жартували. Піклуйся краще про неї, чуєш? Більше від Тембо в тебе нічого немає? — і коли Білл відповів заперечно, забарабанив пальцями по столу. — Що ж, тепер він виконує на небі обряд великого Джу-Джу.
Усмішка зів'яла на його вустах, і вони знову скривилися в гримасу.
— Ти встряв в халепу, хлопче. Покажи своє посвідчення. Він вихопив його з нечутливих Біллових пальців і застромив у проріз в столі. Заблимали лампочки, машина задрижала, почулося гудіння і засвітився екран. Перший сержант читав з екрана і мірою того, як зміст повідомлення доходив до нього, глумливий вираз його обличчя змінювався на вираз холодної люті. Коли він обернувся до Білла, його очі стали вузенькі, як шпарки, і пронизали Білла таким поглядом, від якого зсідається молоко або гинуть дрібні істоти, такі, як таргани і миші. Від цього погляду Біллова кров захолола в жилах і все його тіло затрусилося, немов дерево на вітрі.
— Де ти поцупив це посвідчення? Хто ти? З третього разу Білл спромігся промимрити:
— Це я... то моє посвідчення... я-я, запобіжниковий першого класу Білл...
— Ти брехун,— ніготь, явно призначений для того, щоб виривати жили, уперся в посвідчення. — Це посвідчення крадене, бо запобіжниковий першого класу Білл відбув звідси вісім днів тому. Так записано в рапорті, а рапорти не брешуть. Ти попався, мерзотнику!
Він натис червону кнопку під написом «Військова поліція», і десь сердито закалатали тривожні дзвони. Білл переминався на ногах, поводячи очима в пошуках шляху для втечі.
— Затримай його тут, Тембо,— гукнув сержант. — Я хочу докопатися до істини.
Біллова ліва правиця схопила край стола, і він не міг відірвати її. Білл усе ще боровся .зі своєю рукою, коли в нього за спиною пролунали важкі кроки.
— Що тут сталося? — проскрипів знайомий голос.
— Видає себе за унтер-офіцера і скоїв менш серйозні злочини, які можна не брати до уваги, бо лише звинувачення в першому означає електродугову лоботомію і тридцять шпіцрутенів.
— Ох, сер,— Білл обернувся і, побачивши добре знайому постать, засміявся. — Убивайло Дренг! Скажи їм, що ти знаєш мене.
 
Name
Email
Comment
Or visit this link or this one