*продовження№4 Г.Г.*

— Ох, сер,— Білл обернувся і, побачивши добре знайому постать, засміявся. — Убивайло Дренг! Скажи їм, що ти знаєш мене.
Один з двох поліцейських був звичайна потвора в людській подобі:
надраєна до блиску й оснащена червоним кашкетом, кийком і пістолетом. Але другий міг бути тільки Убивайлом Дренгом.
— Чи знаєте ви затриманого? — спитав старший сержант. Убивайло примружився, озираючи Білла від голови до п'ят.
— Я знав запобіжникового шостого класу Білла, але той мав відповідні руки. Тут щось не те. Ми обробимо його трохи у вартівні й повідомимо вас, коли він зізнається.
— Згоден. Але бережіть цю ліву руку. Вона належить моєму другові.
— Ми й пальцем її не зачепимо.
— Але ж я Білл,— заволав Білл. — Це я, ось моє посвідчення, я можу довести, що я — це я.
— Шахрай,— мовив сержант, показуючи на клавіатуру. — У звітах написано, що запобіжниковий першого класу Білл відлетів вісім днів тому. А звіти не брешуть.
— Звіти не можуть брехати,— виголосив Убивайло, штурхнувши Білла кийком у живіт і штовхаючи його до дверей. — Ми вже отримали машини для викручування пальців? — спитав він іншого поліцейського.
Мабуть, тільки через втому Білл зміг зробити те, що сталося потім. Втома, відчай і страх з'єдналися й додали сили, бо він був добрим вояком і засвоїв, що слід бути Сміливим, Чистим, Вірним, Гетеросексуальним тощо. Проте у кожної людини є критична точка, і Білл сягнув своєї. Він вірив у безпристрасність суду — хоча ніколи не мав з ним справу — але думка про тортури підстьобнула його. Коли Біллеві божевільні від страху очі зупинилися на написові: «Пральня»,— в його свідомості замкнувся якийсь ланцюг, і він стрибнув, відчайдушним зусиллям вирвавши руку з міцної хватки. Втеча! За цими дверима має бути шахта, а внизу купи простирадл і рушників, що пом'якшать його падіння. Він може втекти! Не звертаючи уваги на хрипкі звірячі вигуки поліцейських, він плигнув стрімголов.
Білл пролетів не більше метра і упав на голову, мало не розтрощивши собі череп. За дверима була не шахта, а металевий контейнер.
Поліцейські гамселили в двері, але не могли відчинити, бо Білл підпер їх ногами.
— Зачинено! — прокричав Убивайло. — Він обдурив нас! Куди виходить шахта пральні?
Він припустився тієї ж помилки, що й Білл.
— Не знаю. Я тут новенький,— видихнув інший.
— Ти будеш новеньким на електричному стільці, якщо ми не знайдемо цю потолоч!
Голоси завмерли, важкі кроки стали віддалятись, і Білл поворухнувся. Його шия була звернута під кутом і боліла, коліна упиралися в груди, і він мало не задихнувся, зарившись лицем у ганчір'я. Білл спробував випростати ноги і відштовхнувся від металевої стіни: щось клацнуло, контейнер посунув тунелем, який відкрився у протилежній стіні. Білл упав.
— Ось він! — почувся знайомий, сповнений ненависті голос, і Білл, спотикаючись, побіг. Переслідувачі вже наздоганяли ного, коли він підбіг до гравішахти і знову стрибнув стрімголов, але цього разу із значно більшим успіхом. Коли товстун поліцейський стрибнув слідом, він був автоматично віддалений рівно на п'ять метрів. То було повільне, плавне падіння. Біллів зір врешті прояснів, він глянув угору й затремтів, побачивши ікласту фізіономію Убивайла, що плинула слідом за ним.
— Любий друже,— схлипнув Білл, благальне склавши руки. — Чому ти женешся за мною?
— Не називай мене другом, ти, чінгерівський шпигуне. Ти навіть недосконалий шпигун — у тебе дві праві руки.
Падаючи, Убивайло дістав із кобури пістолет і прицілився Біллеві межі очі.
— Убитий при спробі втечі.
— Змилуйся! — заблагав Білл.
— Смерть усім чінгерам,— Дренг натис на гашетку.

Розділ IV
Куля повільно вилетіла з клубів порохового диму і пропливла футів зо два у напрямку Білла, перш ніж її спинило гравітаційне поле. Простодушний циклічний пристрій прийняв швидкість кулі за масу, виснував, що це ще одне тіло потрапило в гравітаційну шахту і визначив для нього місце.
Убивайлове падіння уповільнювалося, зрештою він опинився за п'ять метрів позаду кулі: відповідно, другий поліцейський відсунувся на таку ж відстань. Розрив між Біллем і його переслідувачами подвоївся — він скористався цим і вистрибнув на площадку наступного поверху.
Ліфт стояв з відчиненими дверима, наче запрошував його — Білл стрибнув до кабіни, і двері за ним зімкнулися раніше, ніж Убивайло, завзято лаючись, вихопився з шахти.
Після цього Білл намагався якомога заплутати сліди. Він навмання користувався різними транспортними засобами, щоразу спускаючись на нижчий поверх, немов кріт, що, тікаючи, намагається закопатись поглибше в землю. Зрештою у нього не стало сил — він заточувався, бився об стіни і пихкав, наче трицератопс у спеку. Поступово він збагнув, що забрався нижче, ніж будь-коли перед цим. Коридори були похмурі, стародавні, стіни із сталевих плит трималися на плішках. Масивні колони, деякі понад тридцять метрів діаметром, порушували рівні лінії стін: циклопічні споруди, що тримали на собі столицю всього світу. Більшість дверей, які траплялися йому на очі, були замкнені й запечатані химерними печатками. Він також помітив, що світло тут пригашено. Білл утомлено плентався в пошуках якоїсь рідини: у горлі в нього пересохло, мов у пустелі. Попереду виднів автомат по продажу напоїв; він дуже відрізнявся від тих, якими Білл звик користуватись. Його передню частину було зміцнено товстими сталевими брусками і прикрашено написом великими літерами: «Цей механізм оснащено системою захисту проти злодіїв — будь-яка спроба зламати апарат загрожує злочинцеві розрядом у 100 000 вольт».
Він знайшов у кишені досить монет, щоб заплатити за подвійну Героїн-колу і обачно відступив подалі, аби його не могли дістати іскри, що сипалися з автомата, поки наповнювалася склянка.
Випивши, він відчув себе набагато краще, але коли зазирнув у свій гаманець, його настрій враз погіршився. У нього було всього вісім імперіалів, а коли вони скінчаться, що тоді? Хоч його почуття були притлумлені наркотизованим напоєм, проте жаль до себе дався взнаки, і він заплакав. Наче крізь туман він побачив, що в коридорі з'явився гурт людей. Троє чоловіків спинилися майже поряд з ним і опустили четвертого на підлогу. Білл глянув на них, потім відвернувся: слова бриніли в його вухах, але він не розумів їхнього змісту, поринувши в свої переживання.
— Бідолашний старий Гольф, схоже, йому настав кінець.
— Це вже напевне. Я ніколи не чув приємнішого передсмертного хрипу. — Залишимо його тут для роботів-прибиральників.
— А що ж буде з роботою? Нас повинно бути четверо, щоб упоратися з нею.
— Давайте пошукаємо десь тут безпланового.
Важкий черевик копнув Вілла й привернув його увагу. Він заблимав очима на оточуючих його чоловіків, схожих один на одного: пошарпаний одяг, брудна шкіра, зарослі обличчя. Вони різнилися зростом і статурою, але одна риса в них була спільна: жоден з них не мав картосхеми і вони виглядали на диво голими без важких звисаючих томів.
— Де твоя картосхема? — спитав найкремезніший і найволохатіший, ще раз копнувши Білла ногою.
— Украдено... — знову заскиглив той.
— Ти солдат?
— В мене відібрали посвідчення...
— Гроші є?
— Втрачено... все втрачено... як торішний сніг...
— Тоді ти один з безпланових,— в унісон мовили чоловіки й допомогли Біллеві звестися на ноги. — Тепер заспівай з нами «Пісню безпланових». І вони заспівали тремтливими голосами:
Один за всіх, Брати безпланові, Єднайтеся н боріться, Щоб здобути прав, Щоб Влада сконала, А Правда запанувала, І ми, що вільні колись були, Знову вільними стали, Щоб над головою побачили, Як ясніє небо синє, І почули, Як тихо падає сніг.
— Вона не дуже римується,— зауважив Білл.
— Ах, нам тут унизу бракує таланту,— мовив найменший і найстаріший з безпланових і зайшовся рахітичним кашлем.
— Замовкни,— наказав кремезень, штурхнувши під бока старого й Білла. — Я — Літвок, а це моя ватага. Тепер ти один з нас, новачку; твоє ім'я — Гольф 28169-мінус.
— Ні. Мене звуть Білл і це ім'я легше вимовляється... — його штурхнули знову.
— Заткни рота! Білл важке ім'я, бо воно нове, а я ніколи не пам'ятаю нових імен. У моїй ватазі завжди був Гольф 28169-мінус. Як тебе звати?
— Білл. Ох! Я хотів сказати Гольф!
— Так воно краще, але не забувай, що в тебе є ще й прізвище.
— їсти хочу,— заскиглив старий. — Коли ми вчинимо грабунок?
— Зараз. Гайда за мною.
Вони переступили через старого Гольфа і т. д., якому настав кінець, у той час як новий тільки починав життя й квапився темним, затхлим переходом, гадаючи, на яку біду він наражається цього разу, проте занадто втомлений, щоб цим перейматися. Вони говорили про їжу; поївши, він зможе подумати, що робити далі, а тим часом він радів, що хтось піклується про нього і думає замість нього. Він немов знову опинився в армії, тільки кращій, бо не треба було навіть голитися.
Мала ватага чоловіків вийшла в широкий коридор, мружачись від яскравого світла. Літвок зупинив їх порухом руки і роззирнувся в обидва боки, тоді склав човником брудну долоню і приставив до свого схожого на капустяний лист вуха: прислухався, насупивши брови.
— Здається, чисто. Шмутціг, стій тут — здіймеш тривогу, якщо хтось з'явиться; Спорко, іди коридором до повороту і роби те саме. Ти, новий Гольфе, підеш зі мною.
Двоє вартових пошкандибали виконувати свої обов'язки, а Білл рушив за Літвоком в заглибину, де ховались замкнені двері. Могутній ватажок відімкнув їх одним ударом молотка, видобутого із схованки у подертому одязі. Всередині було повно труб різного діаметра, які виходили з підлоги й губилися в стелі над головою. На кожній трубі було вибито номери, і Літвок указав на них:
— Нам потрібна кл-9256-Б,— мовив він. — Почали. Білл швидко відшукав потрібну трубу, що була завтовшки як рука, і тільки-но покликав ватажка, як у коридорі пролунав пронизливий свист.
— Виходь! — звелів Літвок, виштовхуючи Білла. Тоді зачинив двері і став так, щоб затулити зламаний замок. Гуркіт і шурхання ставали дедалі голосніші, наближаючись до них, і вони зіщулилися в заглибині. Коли з'явився робот-прибиральник і втупив у них свої об'єктиви, Літвок стиснув за спиною молоток.
— Чи не зволите ви відійти, щоб я зміг прибрати там, де ви стоїте,— твердо пролунав записаний на плівку голос. Робот з надією обертав перед собою щітки.
— Забирайся геть! — прогарчав Літвок.
— Втручання в роботу робота-прибиральника під час виконання ним службових обов'язків — це злочин проти суспільства. Подумайте, що б з вами було, якби прибиральне управління не...
— Талалай,— сердито гаркнув Літвок і ударив його молотком по маківці.
— Ламають,— заверещав робот і покотився коридором, розбризкуючи воду з своїх сопел.
— Давай скінчимо роботу,— мовив Літвок, знову розчинивши двері. Він віддав молоток Біллеві і, діставши ножівку із схованки в своєму лахмітті, заходився пиляти трубу. Металева труба була міцна, тож за хвилину він укрився потом.
— Тепер ти,— гукнув він Біллеві. — Пиляй якомога швидше, а потім знову я.
Так по черзі вони менше ніж за три хвилини перепиляли трубу. Літвок знову сховав пилку в своєму дранті й узяв молоток.
— Приготуйся,— мовив він, поплювавши на руки і з силою замахнувшись на трубу.
Вистачило двох ударів, щоб верхня частина перерізаної труби відігнулася і з верхнього отвору полився нескінченний струмок зелених сосисок. Літвок схопив кінець ланцюга і кинув Біллеві на плече, а тоді став навертати довкола його рук і плечей, кільце за кільцем, вище й вище. Вони досягли рівня Біллових очей, і він зміг прочитати білі літери, видруковані на зеленій поверхні: «Хлорофільні,— і далі: — Сонце в кожній ланці! — а ще: — Знамениті кінські сосиски,— і врешті: — Наступного разу покуштуйте наші меринбургери».
— Досить,— простогнав Білл, заточуючись під вагою. Літвок розірвав ланцюг і став обертати сосисками власні плечі, коли це потік блискучих зелених циліндриків раптом вичерпався. Він витяг останню ланку з труби і штовхнув двері.
— Спрацював сигнал тривоги, зараз сюди нагряне поліція. Швидше тікаймо, а то нас застукають лягаві! — він свиснув; прибігли вартові. Білл спотикався під вагою сосисок, вони бігли по тунелях, сходах, спускалися драбинами і змащеними трубами, аж поки дісталися запорошеного підземелля, де лампи світили тьмяно і блимали далеко одна від одної. Літвок відчинив люк у підлозі й грабіжники один за одним скочили вниз, а тоді поплазували впродовж тунелю з трубами і кабелями, що тяглися між поверхами. Шмутціг і Спорко повзли позаду, щоб підбирати сосиски, які падали з натрудженої Біллової спини. Врешті, відкинувши грати, вони дісталися до свого вугільно-чорного сховища, і Білл знесилено впав на кам'яну підлогу. З радісними вигуками спільники звільнили Білла від його вантажу і через хвилину в металевому контейнері для сміття затріскотіло вогнище, й зелені сосиски стали смажитися на решітці.
Вдихнувши апетитні пахощі смаженого хлорофілу, Білл очутився і став з цікавістю озирати сховище. У непевному світлі від вогнища він роздивився велике підземелля, кінці якого губилися у пітьмі. Товсті стовпи підтримували стелю і ціле місто над нею, а між ними тьмяно мріли здоровезні стоси й паки. Старий Спорко підійшов до найближчого стосу і щось витяг з нього. Коли він повернувся, Білл побачив, що то аркуші паперу, які він став по одному підкладати у вогонь. Один із аркушів упав поруч із Біллом, і він встиг помітити, що то якийсь пожовклий від віку урядовий бланк.
Хоча Біллеві ніколи не подобалися хлорофіли, зараз він їв залюбки. Приправу заміняв апетит, а горілий папір додавав їм новий присмак. Грабіжники запивали сосиски іржавою водою з ночов, куди вона безперервно крапала з якоїсь труби, і бенкетували, мов королі. Гарне життя, подумав Білл, дістаючи ще одну сосиску з вогню й дмухаючи на неї; смачна їжа, добре питво, хороші друзі. Вільна людина.
Літвок і старий уже спали на лежанках із пожмаканого паперу, коли третій, Шмутціг, підсів до Білла.
— Ти не знаходив моє посвідчення? — хрипко прошепотів він, і Білл збагнув, що це божевільний. Вогники моторошно зблискували у розбитих скельцях його окулярів — Білл помітив, що вони в срібній оправі і, мабуть, колись були дуже дорогі. Довкола Шмутцігової шиї, з-за кошлатої бороди, виглядали обтріпані залишки комірця й клапті того, що колись було ошатною краваткою.
— Ні, я не бачив твого посвідчення,— мовив Білл. — Я й свого не бачив відтоді, як у мене його забрав старший сержант і забув повернути.
Білл знову відчув жаль до себе, а тухлі сосиски засіли в шлунку, немов свинцеві гирі. Шмутціг не зважив на його відповідь, перебуваючи у своїй, куди цікавішій мономанії.
— Я важлива особа, знаєш, Шмутціг фон Дрек' — людина, з якою треба рахуватись, вони ще побачать. Гадають, що мені вже кінець, але вони помиляються. Кажуть, сталася помилка, найбанальніша помилка: порвалася стрічка і, коли її склеювали, то вирізали малесенький шматочок, а саме на ньому були дані про мене; я вперше дізнався про те, не отримавши гроші наприкінці місяця. Я пішов дізнатися, що трапилось, а мені сказали, що ніколи не чули про мене. Але ж усі чули про мене, фон Дрек — гарне старе прізвище: коли мені виповнилося двадцять два, я вже завідував відділом з 356 чоловік у Департаменті Канцелярських Скріпок 89-го Спецоб'єднання По Постачанню Контор. І нема чого їм вдавати, буцімто вони ніколи не чули про мене, і навіть якщо я забув своє посвідчення в іншому костюмі вдома, вони не мали права виносити речі з моєї квартири, коли мене там не було, бо її наймала, як вони заявили, уявна особа. Я міг би довести, хто я насправді, якби в мене було посвідчення... Ти не бачив мого посвідчення?
«Вскочив я у халепу» — подумав Білл, а вголос сказав:
— Так, діла справді погані. Послухай-но, я допоможу тобі відшукати його. Піду, може, пощастить знайти.
Перш ніж божевільний Шмутціг спромігся на відповідь, Білл прослизнув між горами старих тек, гордий, що обкрутив старого бевзя. Він відчував приємну ситість і втому й хотів перепочити. Йому треба добряче виспатися, тоді зранку він зможе якось зарадити своїй біді. Одійшовши подалі від інших безпланових, він видерся на хиткий стос паперу, а звідти на ще вищий. Полегшено зітхнувши, зробив собі з паперу подушку й заплющив очі.
Раптом високо на стелі складу спалахнули ряди ламп, з усіх боків залунали пронизливі поліцейські свистки і хрипкі вигуки:
— Хапай його! Переймай!
— Впіймався, злодюжко!
— Ну, планопозбавлені, ви поцупили свій останній хлорофіл! Вас ждуть не діждуться в уранових копальнях на Апа-другій! А тоді:
— Ми всіх переловили..?
Білл закляк, відчайдушне хапаючись за бланки, серце його зайшлося від жаху, але тут пролунала відповідь:
— Так, усіх чотирьох, ми довго стежили за ними і були готові схопити їх, як тільки вони вчинять грабунок.
— Але ж їх тут лише троє.
— Я бачив четвертого перед цим: його ніс робот-прибиральник — задубілого, як дошка.
— Тоді рушаймо.
Білла знову пройняв страх. Адже хтось із ватаги, спокушений можливістю купити собі прощення, скаже поліцейським, що тут є ще один, новенький четвертий. Треба негайно ж тікати.
Поліцейські з'юрмилися біля жаровні, тож можна випробувати своє щастя. Якомога тихіше він сповз зі стоса і став скрадатися у протилежному напрямку. Якщо там немає виходу — він у пастці. Ні, геть ці думки! Позаду заверещали свистки: погоня! Його кров отримала дозу адреналіну; він рвонувся уперед — щойно спожитий кінський білок додав сили його ногам. Попереду були двері, і він усією своєю вагою навалився на них. Спершу двері не піддалися, але потім з рипом повернулися на іржавих завісах.
Білл метнувся вниз по гвинтових сходах, нижче й нижче, ще одні двері, він біг, немов звір, не думаючи ні про що, окрім втечі.
Ще раз, інстинктом польованої тварини, він кинувся вниз. Білл не помітив, що стіни тут тримаються на болтах і поїдені іржею, він не здивувався, коли наступні двері виявилися дерев'яними, хоча планета не бачила живого дерева впродовж сотні тисяч років! Повітря тут було затхле, а часом смердюче; гнаний страхом, він забіг у кам'яний тунель, де безіменні почвари тікали поперед нього, зловісно скрегочучи кігтями. Місцями тунель потопав у темряві, і Білл ішов навпомацки, торкаючись стін, порослих бридким драглистим мохом. Там, де збереглися лампи, вони ледве жевріли, заткані важким павутинням з налиплими мертвими комахами. Доводилося перебрідати калюжі стоячої води, і поступово він почав усвідомлювати, що попав у якийсь інший, дивний світ. Він побачив долі ще один люк і, спонуканий інстинктом утікача, одчинив його, але ходу там не було — просто яма з якоюсь гранульованою речовиною, що скидалася на цукор-сирець. Звісно, це міг бути якийсь ізоляційний матеріал. А може, щось їстівне! Білл нахилився, узяв щіпку й пожував. Ні, не їстівне, він виплюнув, хоча речовина здалася напрочуд знайомою. І раптом згадав.
Це була земля. Грунт. Пісок. Те, з чого зроблено планети, з чого було зроблено цю планету; це була поверхня Геліора, на якій звелося важезне всесвітнє місто.
Він звів очі догори і враз усвідомив, які важкі вгорі над ним ті споруди-конструкції, як вони тиснуть, намагаючись його розчавити. Він був на дні, власне, на поверхні планети, і його пойняла клаустофобія. Квилячи, він пошкандибав далі тунелем, аж поки той уперся у величезні замкнені й запечатані двері. Виходу не було. А поглянувши на чорну товщу дверей, Білл збагнув, що не палає бажанням зазирнути за них. Які жахи можуть чаїтися за таким порталом в підніжжі світу?
І поки він, вирячивши очі, роздивлявся двері, вони заскреготіли й стали відчинятися. Білл відсахнувся й закричав від страху, бо щось схопило його в сталеві лабети...

Розділ V
Білл навіть не намагався вирватися з обіймів, просто це було безнадійною справою. Він пручався у скелетно-білих кінцівках, що стискали його, при цьому він весь час тихесенько скиглив, мов ягня, що потрапило в пазурі орла. Безпорадно борсаючись, він був затягнутий за величний портал, який зачинився без втручання людських рук.
— Ласкаво просимо... — пролунав замогильний голос. Білл заточився — його відпустили,— потім обернувся й побачив великого білого робота, що завмер позаду. Поруч із роботом стояв миршавий чоловічок у білій куртці, з великою лисою головою і серйозним виразом на обличчі.
— Можете не називати себе,— мовив коротун,— принаймні, поки самі не захочете. Я інспектор Джейєс. Ви просите притулку?
— А ви можете його мені надати? — недовірливо спитав Білл.
— Цікавий поворот, дуже цікавий,— Джейєс потер одна об одну свої потріскані долоні. — Та не будемо вдаватися до теологічних суперечок, хоч які цікаві вони можуть бути, гадаю, краще одразу дати ствердну відповідь: саме так. Тут дійсно можна отримати притулок — ви прийшли, щоб скористатися ним?
Білл, уже оговтавшись від першого потрясіння, став обачніший, пам'ятаючи про всі ті неприємності, яких зазнав через те, що не тримав язика за зубами.
— Послухайте, я навіть не знаю, хто ви чи де я, або який притулок я отримаю.
— Ваша правда, це моя помилка, оскільки я вважав вас за одного з безпланових, хоча й помітив, що ваше лахміття — це власне колишня військова форма, а окислені бляшані клаптики на ваших грудях не що інше, як залишки почесної нагороди. Ласкаво просимо на Геліор, імператорську планету! Як наші успіхи у війні?
— Чудово, чудово, але де це ми?
— Я — інспектор Джейєс з Міського Управління Санітарії. Бачу, і щиро сподіваюсь, що ви пробачите мою нескромність, у вас дрібні неприємності: без форми, картосхема загублена, можливо, навіть втрачено посвідчення,— проникливими пташиними очицями він зауважив, як Білл неспокійно засовався. — Це негаразд. Не відмовляйтесь від притулку. Ми пропонуємо вам його, даємо гарну роботу, нову форму, навіть нове посвідчення.
— І за все це я маю стати сміттярем! — Білл зневажливо пхикнув.
— Ми віддаємо перевагу термінові «санітар»,— стримано сказав інспектор Джейєс.
— Я подумаю,— холодно промовив Білл.
— Може, вам допомогти прийняти рішення? — спитав інспектор і натис кнопку в стіні. Ворота у зовнішній морок знову розчинилися, робот схопив Білла і став його виштовхувати.
— Прошу притулку! — заверещав Білл, а коли робот відпустив його і двері знову замкнулися, пояснив, набурмосившись. — Я лише хотів сказати, що можна обійтися без тиску.
— Тисячу разів даруйте, але ми хотіли, щоб ви почували себе тут щасливим. Ласкаво просимо в УС. Не прогнівайтесь, хочу запитати: вам потрібне нове посвідчення? Багато наших новобранців бажають 'розпочати життя заново тут, в управлінні, й у нас є широкий асортимент посвідчень на будь-який смак. Зрештою, запам'ятайте, що ми збираємо тут усе: і мертві тіла і вміст кошиків для "паперу, ви б здивувалися, якби дізнались, скільки посвідчень ми знаходимо саме в них. Якщо ваша ласка, зайдіть у цей ліфт...
В Управлінні Санітарії й справді було безліч посвідчень, складених у коробки по алфавіту. Білл швидко знайшов одне з даними, що, вважай, підходили йому, видане на ім'я Вільгельма Стуцікаденті, і показав його інспекторові.
— Дуже добре, вітаю тебе із вступом на роботу, Віллі...
— Називайте мене просто Білл.
— ...нам тут завжди не вистачає людей, Білле, і завжди можна обрати собі роботу по душі, звісно, відповідно до здібностей, а також — інтересів. Коли ти думаєш про санітарію, що спадає тобі на думку?
— Сміття. Інспектор зітхнув.
— Так, це звичайна реакція, але я сподівався, що ти зреагуєш краще. Сміття — це лише один із аспектів проблеми, якою займається наше приби-ральне відділення, а ще треба прибирати відходи, мотлох, покидьки. До того ж є ще відділення, яке відає прибиранням коридорів, ремонтом туалетів, дослідженням, каналізацією...
— Останнє звучить звабливо; перед тим, як мене примусово зарахували на військову службу, я заочно вивчився на оператора механічного угноювання.
— Ну, це просто чудово! Ти повинен розповісти мені докладніше; але спершу сідай, влаштовуйся зручніше.
Він підвів Білла до глибокого м'якого крісла й дістав два пластикові пакети.
— А тим часом освіжись прохолодною Алко-Трясучкою.
— Що вже тут розказувати. Я так і не скінчив курсу і, здається, тепер моя мрія стати оператором ніколи не здійсниться. Може, ваше каналізаційне відділення...
— Дуже шкода, оскільки це, так би мовити, тебе безпосередньо стосується, але саме тут у нас немає проблем, бо каналізація майже повністю автоматизована. Ми пишаємося станом нашої каналізації, вона досить-таки велика: на Геліорі живе понад 150 мільярдів мешканців...
— Ого!
— Розумію твій подив. Я бачу, як засяяли в тебе очі — каналізаційних відходів справді багато, і сподіваюсь, що колись матиму приємність показати тобі наш переробний завод. Але запам'ятай, там, де є відходи, повинна бути їжа, а що Геліор завозить усі продукти, то в нас тут замкнутий цикл — мрія будь-якого інженера-сантехніка. Кораблі з аграрних планет приставляють готову їжу, яка розподіляється між населенням, а відтак рухається, я б сказав, по команді. Ми добуваємо міазми і піддаємо обробці — звичайний відстой і хімічний каталіз, анаеробні бактерії і таке інше — я не дуже це нудно пояснюю?
— Ні, що ви... — мовив Білл, усміхаючись і змахуючи набіглу сльозу. — Це просто тому, що я такий щасливий і так давно не розмовляв з інтелігентною людиною...
— Можу собі уявити, мабуть, у війську ви вкрай загрубіли,— він поплескав Білла по плечу, немов давнього товариша. — Забудь про все це. Тепер ти серед друзів. Про що це ми говорили? Ах, так, бактерії, потім дегідрація і компресія. Ми випускаємо одні з найкращих в галактиці брикети концентрованого добрива, я можу будь з ким побитись об заклад...
— Певен, можете,— гаряче погодився Білл.
— ...автоматичні транспортери і підйомники переносять брикети в космопорти, де їх вантажать у космічні кораблі, як тільки ті випорожнюються. Повний вантаж за повний вантаж — ось наш девіз. І я чув, що на деяких планетах із бідними грунтами люди танцюють, коли кораблі вертаються додому. Ні, ми не можемо поскаржитись на роботу нашої каналізації — проблеми у нас в інших відділеннях.
Інспектор Джейєс спорожнив свій пакет і насупився, його приязність розвіялася.
— Не треба! — крикнув він, коли Білл допив із свого пакета і спробував вкинути його у стінний сміттєпровід.
— Пробач, що я' гаркнув на тебе,— сказав інспектор,— але це наша найбільша проблема. Сміття. Чи замислювався ти коли-небудь над тим, скільки, скажімо, газет викидають щодня 150 мільярдів людей? Чи скільки бляшанок? Або обідніх тарілок? Ми шукаємо вихід з цієї біди удень і вночі, але ніяк їй не зарадимо. Це просто кошмар. Алко-реактивний пакет, який ти тримаєш в руках, один із наших винаходів, але то лише крапля в океані.
Щойно остання крапля вологи випарувалася з пакета, він почав непристойно вигинатися в Біллових руках, і той, наляканий, кинув його на підлогу, де пакет і далі сіпався й міняв форму, розплющуючись на очах. ' — За це маємо дякувати математикам,— мовив інспектор. — Для тополога платівка фонографа чи чашка або пакет з рідиною мають одну й ту саму форму: щось, а в ньому отвір, і шляхом поступових трансформацій вони можуть змінюватись. Тож ми робимо контейнери із спеціального пластику, який, висохши, набирає попередньої форми — ось, поглянь.
Пакет припинив судомитись і тепер спокійно лежав на підлозі — пластмасовий диск із звуковою доріжкою і діркою посередині. Інспектор Джейєс підняв його, сколупнув етикетку Алко-Трясучки і Білл побачив іншу, що ховалася під нею. «Любов на орбіті. Бом! Бом! Бом! У виконанні Колеоптерикс».
— Геніально, правда? Контейнер трансформувався у платівку з однією із наймодніших мелодій, річ, яку жоден, хто п'є Алко-Трясучку, не викине, її заберуть із собою й милуватимуться нею, а не заштовхають у сміттєпровід, створюючи для нас проблему.
Інспектор Джейєс узяв Біллеві руки в свої і глянув йому прямо в очі, причому його очі зволожилися.
— Скажи, що ти згоден, Білле. Працюй, досліджуй. Нам так не вистачає здібних освічених людей; людей, які розуміють наші проблеми. Нехай ти не скінчив свій курс оператора механічного угноєння, однаково ти можеш допомогти нам — свіжий мозок зі свіжими ідеями. Нова мітла, що допоможе підтримувати чистоту, ну?
— Я згоден,— рішуче мовив Білл. — Дослідження сміття — це справжня чоловіча робота.
— Вона твоя. Кімната, стіл і форма, а ще чудова платня і весь непотріб, який тобі приглянеться. Ти не пошкодуєш...
Виття сирени урвало їхню розмову, і за мить до кімнати вскочив спітнілий і збуджений чоловік.
— Інспекторе, ракети цього разу справді втрачено. Операція «Летюче блюдце» провалилася! Сюди спустилася група астрономів, і зараз вони б'ються з нашою дослідницькою групою, борюкаються на підлозі, мов тварини...
Перш ніж посланець скінчив, інспектора Джейєса вже не було в кімнаті, й Вілл метнувся за ним, з'їжджаючи по пандусу на підборах. Вони сіли на рухомі сидіння, але ті виявилися занадто повільні для інспектора, і він побіг, стрибаючи по спинках сидінь. Вілл не відставав від нього. Вони увірвалися в лабораторію, повну складного електронного обладнання і чоловіків, які вовтузилися, билися, каталися по підлозі, штурхаючи один одного.
— Припиніть, негайно припиніть! — закричав інспектор, але ніхто його не слухав.
— Може, я стану в пригоді,— сказав Білл. — Нас навчали подібних речей в армії. Які з них наші сміттярі?
— У коричневому...
— Цього досить! — запевнив весело Білл і кинувся в гущу бійки. Копнувши ногою тут, стусанувши по нирках там, перебивши ударами карате пару горлянок, він швидко відновив порядок у кімнаті. Поміж інтелектуалів, що билися, здорованів не було, і Білл пронісся між ними наче ураган, а потім став висмикувати з клубка своїх нових товаришів.
— Що це, Басуреро? Що тут сталося? — спитав інспектор Джейєс.
— Вони, сер, вони вдерлися, горлали й закликали нас припинити операцію «Летюче блюдце» саме тоді, коли ми підняли наші звіти і виявили, що можемо вдвічі збільшити швидкість подачі відходів...
— А що таке операція «Летюче блюдце»? — поцікавився Білл, приголомшений тим, що коїлося. Ніхто з астрономів ще не опритомнів, хоча один уже стогнав, тож інспектор мав час для пояснення. Він показав на величезний агрегат, що займав один кінець кімнати.
— Це могло б стати рішенням наших проблем,— мовив він. — Проблем, як позбутись усіх цих пакетів і тарілочок від готових обідів тощо. Я навіть боюся сказати тобі, скільки кубічних метрів їх назбиралося! Вірніше сказати,кубічних кілометрів. Та одного разу Басуреро гортав якийсь журнал і вичитав статтю про передавач матерії; ми тут-таки зв'язалися із відповідною установою й купили найбільшу модель. Ми приєднали його до транспортера з навантажувачем і згодовували усе це кляте сміття у вхідний контур передавача матерії, який відтоді працював, мов у казці.
— Але ж куди їх передають? — спантеличено запитав Білл. — Де вихідний контур цього передавача? '
— Розумне запитання, це було нашою найпекучішою проблемою. Спочатку ми просто запускали сміття в космічний простір, але астрономи поскаржилися, що дуже багато предметів вертаються у вигляді метеоритів і заважають їм спостерігати за зорями. Ми підвищили потужність і закинули сміття на вищу орбіту, та управління навігації заявило, що ми захаращуємо простір і створюємо небезпеку для космонавтики, тож ми стали шукати віддаленіше місце. Врешті Басуреро вдалося роздобути в управлінні астрономії координати найближчої зірки, і з того часу ми викидали все туди...
— Ти дурень,— озвався один з астрономів, ледь ворушачи набряклими губами, і зіп'явся на ноги. — Від твого клятого летючого сміття ця зірка спалахнула, як нова! Ми ніяк не могли збагнути, що з нею сталося, аж поки знайшли в архіві ваш запит щодо її координатів і з'ясували, хто проводить цю ідіотську операцію...
— Притримай язика, інакше знову ляжеш відпочивати, йолопе,— пробурчав Білл.
Астроном знітився, зблід, і повів далі уже м'якшим тоном:
— Та зрозумійте ж, що ви накоїли. Не можна безкарно скидати в сонце таку силу-силенну атомів водню й вуглецю. Воно переродилося в нову зірку, і я чув, що деякі бази на внутрішніх планетах не встигли евакуюватися...
—Знищення відходів не позбавлено професійного ризику. Принаймні персонал тих баз загинув на службі людству.
— Гм, вам легко говорити. Зробленого вже не повернеш. Але ви повинні припинити операцію «Летюче блюдце» — негайної
— Чому? — спитав інспектор Джейєс. — Визнаю, ця невеличка пригода була справді несподіванкою, але тепер ми порозумілися і можемо мирно розійтись. А ви чули, що казав Басуреро: ми збільшили вдвічі подачу відходів і скоро ввійдемо в нормальний графік...
— А за який рахунок ви подвоїли подачу? — визвірився астроном. — Ви так порушили стабільність цієїзірки, що вона ось-ось перетвориться у наднову, яка спопелить не тільки всі планети своєї системи, але й може накрити Геліор і наше сонце. Негайно зупиніть свою диявольську машину!
Інспектор зітхнув, тоді втомлено й приречено махнув рукою.
— Вимкни її, Басуреро... я знав, що раз усе йде так гладко, то триватиме недовго...
— Але, сер,—кремезний інженер у відчаї заламував руки. — Ми опинимося там, звідки починали; сміття знову накопичуватиметься...
— Роби, як наказано!
Басуреро покірно зітхнув і поплентався до пульта управління, де натиснув на головний вимикач. Брязкіт і шурхіт конвейєрів завмерли, а за ними із стогоном змовкло виття генераторів. Працівники Управління Санітарії зніяковілі, приголомшені, стояли купками в різних кінцях кімнати, поки астрономи поступово приходили до тями й допомагали один одному виходити з приміщення. Останній з них, виходячи, обернувся і, вишкіривши зуби, сказав, наче виплюнув:
— Сміттярі!
Пошпурений гайковий ключ ударився об зачинені двері — поразка була повна.
— Гаразд, усіх не переможеш,— бадьоро мовив інспектор Джейєс, хоча слова його пролунали непереконливо. — В будь-якому разі, Басуреро, я віллю вам свіжої крові. Перед вами Білл — молодий чоловік з блискучими ідеями, він працюватиме у дослідницькому відділі.
— Дуже приємно— мовив Басуреро, схопивши Біллову руку своєю здоровою лапою. Він був кремезний чоловік: широкоплечий, огрядний і високий, з оливковою шкірою і прямим чорним волоссям, що падало йому на плечі. — Давай влаштуємо перерву і щось перекусимо. Ти підеш зі мною, і я тебе введу в курс справ, а ти розповіси мені про себе. Вони простували стародавніми коридорами Управління Санітарії, і дорогою Білл розповів про те, хто він і що він. Басуреро так зацікавився, що звернув не туди і, не подивившись, відчинив двері. Потік пластикових чашок і таць ринув звідти й засипав їх по коліна, перш ніж вони змогли зачинити їх знову.
— Бачив? — мовив Басуреро із погано прихованою злістю. — Нас засмоктує. Усі можливі місця для зберігання уже заповнено, та сміття надходить і далі. Присягаюся Крішною, я просто не уявляю, що буде далі — у нас нема куди його дівати.
Він витяг з кишені срібний свисток і люто подув у нього. З свистка не вихопилося жодного звука. Білл відступив на крок, підозріливе зиркаючи на Басуреро, а той насупився.
— Не дивись так злякано — я не рішився глузду. Це — ультразвуковий свисток, звук якого зависокий для людського вуха, проте роботи його чудово чують — бачиш?
Шурхочучи колесами, до них підкотився прибиральний робот-прибот і швидкими рухами став навантажувати сміття в свій контейнер.
— Чудова річ, я маю на увазі свисток,— мовив Білл. — Викликаєш робота, як оце, коли він потрібен. Як ти гадаєш, я зможу отримати такий, адже тепер я теж санітар і все таке інше.
— Це спеціальні свистки,— сказав Басуреро, відчиняючи двері, цього разу ті, що треба,— до їдальні. — їх важко дістати, якщо ти розумієш, що я маю на увазі.
— Ні, я не розумію, що ти маєш на увазі. Можу я одержати його чи не можу?
Басуреро пропустив його слова повз вуха, уважно вивчаючи меню. Тоді набрав номер. З проріза ковзнуло заморожене блюдо, яке він поставив у мікрохвильову пічку.
— Ну? — не вгавав Білл.
— Коли хочеш знати,— ніяково мовив Басуреро,— ми беремо їх з коробок із сніданками. Розумієш, це дитячі свистки для собак. Я покажу тобі, де лежать викинуті коробки, і ти зможеш пошукати собі.
— Дякую. Я теж хочу викликати роб.отів.
Вони перенесли свою розігріту їжу на один із столиків і стали їсти. Між двома ковтками Басуреро вирячився на пластикову тацю, з якої їв, і з ненавистю штрикнув її виделкою.
— Подивись,— мовив він. — Ми самі копаємо собі могилу. От побачиш, які гори виростуть тепер, після того, як вимкнули передавач матерії.
— Ви не пробували скидати їх в океан?
— Група «Великий плеск» працює над цим, більше я не можу тобі сказати, бо всю операцію засекречено. Ти повинен зрозуміти, що океани, як і все інше на цій клятій планеті, переповнені, і мушу тобі сказати, сум огортає, коли дивишся на них. Ми звалювали туди все, доки рівень води піднявся так, що під час припливу хвилі стали захльостувати оглядові люки. Ми і далі скидаємо відходи, але набагато менше.
— Як же це можливо? — здивувався Білл. Басуреро сторожко роззирнувся, тоді нахилився через стіл, приклав вказівний палець до носа, підморгнув, усміхнувся й глухо прошепотів:
— Шшшш.
— Це таємниця? — спитав Білл.
— Ти вгадав. Метеорологи накинуться на нас, як люті звірі, якщо здогадаються. Ми набираємо морську воду, випаровуємо її, а сіль повертаємо назад в океан. Потім ми потайки перемикаємо деякі стічні труби для роботи в зворотному напрямку! Як тільки ми чуємо, що падає дощ, одразу вмикаємо насоси, і наша вода випадає разом із дощем. Ми мало не довели Управління метеорології до божевілля. Щороку, відтоді, як ми започаткували проект «Великий плеск», середньорічний рівень опадів у помірній зоні зростає на сім сантиметрів, а на полюсах ідуть такі сильні снігопади, що під вагою снігу подекуди обвалюються верхні поверхи. Але — «Відходи завжди в русі!». Ми скидаємо їх весь час! Ти нікому не розкажеш про це, розумієш — таємниця.
— Жодним словом не прохоплюся, чесно. Грандіозна ідея! Гордовито посміхаючись, Басуреро вичистив свою тацю, простягнув руку і
заштовхнув її в проріз у стіні, та ледве він зробив це, як чотирнадцять інших
таць водоспадом ринули на стіл.
— Бачиш! — скреготнув він зубами у відчаї. — Тут закінчується сміттєпровід. Ми на найнижчому рівні, і все, що скидається з поверхів над нами, потрапляє сюди, а ми потерпаємо, бо не маємо місця для зберігання і не знаємо, як позбутись цього сміття. Зараз я мушу бігти. Треба негайно ввести в дію надзвичайний план «Велика блоха».
— «Велику блоху» теж засекречено?
— Ні, оскільки вона набуде розголосу. Ми підкупили інспектора Управління охорони здоров'я, щоб він знайшов докази зараження комахами одного великого спального блоку — одна миля заввишки, миля завширшки і миля завдовжки. Прикинь лишень, 147 725 952 000 кубічних футів, які можна заповнити сміттям. Вони виселили всіх, щоб потравити приміщення, і, перш ніж люди повернуться, ми заповнимо його пластиковими тацями.
— Хіба вони не скаржитимуться?
— Звісно, скаржитимуться, але яка від того користь? Ми скажемо, що сталася помилка, і запропонуємо їм передати скаргу по інстанції, а інстанції на цій планеті не абищиця. Можна розраховувати на десять-двадцять років. Ось твій кабінет. — Він показав двері. — Сідай і вивчай досьє, побачимо, чи зможеш ти щось вигадати до наступної зміни.
І заквапився геть.
Приміщення було крихітне, але Білл пишався ним. Він причинив двері й у захваті оглянув шафи з картотекою, стіл, крісло, лампу — усе виготовлене із викинутих пляшок, бляшанок, коробок, ящиків, підстаканників тощо. Втім.буде ще час помилуватись усім цим, а тепер мерщій до роботи. Він висунув верхню шухляду шафи із картотекою і вирячився на вдягнений у чорне, з кошлатою бородою і білим, як борошно, обличчям труп, що скоцюрбився там. Білл рвучко засунув шухляду і швидко відступив.
— Годі, годі,— твердо мовив він собі. — Ти ж бачив перед цим доволі мерців, солдате, то чи слід боятися ще одного.
Він повернувся до шафи і ще раз висунув шухляду: труп розплющив липучі, схожі на намистинки очі й пильно поглянув на Білла.

Розділ VI
— Що ти робиш у моїй картотеці? — спитав Білл, коли чоловік виліз із шухляди, розминаючи задубілі м'язи.
Він.був невисокий, у дуже пом'ятому і поношеному костюмі старого крою.
— Мені треба поговорити з вами — приватне. З досвіду знаю, що це найкращий шлях. Ви незадоволені, чи не так?
— Хто ви? — Мене називають Іксом.
— «X»?
— Ви одразу вхопили суть, ви — розумний,— посмішка промайнула його обличчям, на мить відкривши коричневі пеньки зубів, і щезла так само швидко, як і з'явилася. — Ви — людина, якої нам бракує в Партії, багатообіцяюча людина.
— Яка партія?
— Не ставте забагато питань, інакше накличете на себе біду. Дисципліна сувора. А тепер проколіть собі зап'ясток, щоб присягнути Кривавою Клятвою.
— Навіщо? — Білл пильно стежив за ним, готовий до будь-якої несподіванки.
— Ви ненавидите імператора, який зробив вас рабом у своїй фашистській армії, ви свободолюбива, богобоязнена вільна людина, яка готова пожертвувати своїм життя за тих, кого любить. Ви готові приєднатися до повстання, славної революції, яка звільнить...
— Геть! — закричав Білл, хапаючи його за полу й тягнучи до дверей. Ікс 'вирвався і забіг за стіл.
—— Зараз ти лише прислужник злочинців, але звільни свій розум від . кайданів. Прочитай цю книжку,— щось полетіло на підлогу,— і подумай. Я повернуся.
Білл метнувся, щоб схопити Ікса, але той щось натис на стіні, панель порушилася вбік, і він туди вскочив. Потім стіна, клацнувши, стала на місце, і коли Білл уважно оглянув її, то не знайшов анінайменшого знаку чи шву на, здавалося б, монолітній поверхні. Тремтячими пальцями він узяв книжку і прочитав назву: «КРОВ: настанова аматорові про збройне повстання». Збліднувши, пошпурив її геть. Він спробував спалити книжку, але сторінки не займалися, розірвати її він теж не зміг. Його ножиці затупилися, так і не розрізавши сторінку. У відчаї він заштовхнув книжку за шафу і спробував забути про її існування.
Після років у армії, сповнених садистських знущань, Білл був радий виконувати чесну роботу, чесно прибираючи сміття. Він так поринув у працю і зосередився, що навіть не почув, як відчинилися двері, тому стенувся, почувши чоловічий голос:
— Це Управління Санітарії?
Білл підвів погляд й побачив рожевощоке обличчя відвідувача, що дивилося поверх височезного стосу пластикових таць, які він тримав на витягнутих руках. Не обертаючи голови, чоловік ногою штовхнув двері, і ще одна рука, з пістолетом, вигулькнула з-під купи підносів.
— Один підозрілий рух — і ти труп,— мовив чоловік. Білл рахував не гірше за будь-кого і, склавши дві руки з однією рукою, отримав три, тож він зробив саме те, що треба: ударив знизу по стосу таць, які у свою чергу влучили нальотчикові в щелепу, відкинувши його назад. Таці посипалися, і ще до того, як остання впала на підлогу, Білл сидів на спині чоловіка, викручуючи йому шию смертельним венеріанським прийомом, від якого хребет ламається, мов очеретинка.
— Дядечку... — простогнав чоловік. — Анкл, онкль, ціо, тіо'...
— Гадаю, всі ви, чінгерівські шпигуни, говорите багатьма мовами,— ревнув Білл, посилюючи натиск.
— Я... друже... — забелькотів чоловік.
— У тебе, чінгере, три руки.
Чоловік крутнувся, і одна з його рук відлетіла. Білл підняв її, щоб краще роздивитись, попередньо закинувши пістолет в далекий куток кімнати.
— Це протез,— мовив Білл.
— А що ж іще..? — хрипко спитав незнайомець, обмацуючи свою шию двома справжніми руками. — Частина маскараду. Мудра штукенція. Я можу щось нести і мати одну руку вільною. Як вийшло, що ви не приєдналися до революції?
Білл умився потом і кинув швидкий погляд на шафу, що ховала фатальну книжку.
— Про що це ви верзете? Я лояльний прихильник імператора...
— Так, а чому тоді ви не сповістили ГБР про те, що вас приходив вербувати чоловік, якого звуть «X»?
— Звідки ви про це знаєте?
— Наша робота знати все. Ось моє посвідчення — агент Пінкертон з Галактичного Бюро Розслідувань.
Він подав прикрашене коштовними каменями посвідчення, з кольоровою фотографією і прикметами.
— Я не хочу неприємностей,— простогнав Білл. — Оце й усе. Я не чіпаю нікого і хай ніхто не чіпає мене.
— Благородне почуття для анархіста! Ти ж анархіст, хлопче? — гострі очі Пінкертона пронизали Білла наскрізь.
 
Name
Email
Comment
Or visit this link or this one