*продовження№5 Г.Г.*

— Благородне почуття для анархіста! Ти ж анархіст, хлопче? — гострі очі Пінкертона пронизали Білла наскрізь.
— Ні! Ніякий я не анархісті Я навіть не можу правильно написати таке слово!
— Сподіваюся, що не можеш. Ти мені подобаєшся, і я хочу, щоб ти обрав вірний шлях. Дам тобі ще один шанс. Коли побачиш знову «X», скажи, що передумав і згоден вступити в партію. Ти вступаєш і починаєш працювати на нас. Щоразу, коли проводитимуться збори, ти, повернувшись, телефонуватимеш мені, мій номер записано на цьому солодкому батончикові,— він кинув на стіл загорнутий в папір брусочок. — Запам'ятай його, а потім з'їж.
— Ні, я не хочу робити цього.
— Ти робитимеш, інакше протягом години тебе розстріляють за посібництво ворогові. А за співробітництво з нами ми платимо сто монет на місяць.
— Наперед?
— Наперед,— скручені в трубочку банкноти упали на стіл. — Це за наступний місяць. Дивись, відроби їх.
Підвісивши до плеча запасну руку і забравши таці, агент вийшов.
Що більше Білл замислювався над цим, то дужче пітнів, усвідомлюючи, у яку халепу вскочив. Найменше йому хотілося бути замішаним в революції саме тепер, після того, як він знайшов спокій, роботу і гори сміття. Так просто його не покинуть. Якщо він не вступить до партії, то чекай на біду від ГБР, бо щойно вони дізнаються, хто він є насправді, вважай, тут йому й кінець. Та залишався шанс, що Ікс не згадає про нього, а хіба він може вступити, поки його не запросять? Білл ухопився за цю примарну можливість й поринув у роботу, щоб забути про всі свої неприємності.
Він майже зразу натрапив на золотоносну жилу в архіві відділу відходів. Після ретельної перевірки, Білл переконався, що досі ніхто не пропонував подібну ідею. Менш ніж за три години, перепитуючи кожного, хто траплявся назустріч і подолавши нескінченні милі, він знайшов кабінет Басуреро.
— А тепер відшукай шлях до свого кабінету,— пробурчав Басуреро. — Ти що, не бачиш — я зайнятий.
Тремтячою рукою він налив собі в склянку ще одну порцію — сантиметрів на вісім — «Старої Органічної Отрути» і випив.
— Ти можеш забути про свої неприємності...
— А що ж іще я, по-твоєму, намагаюсь зробити? Щезни.
— Не раніше, ніж покажу тобі ось це. Новий спосіб позбутися пластикових таць.
Басуреро підхопився на ноги, не помітивши, що скинув на підлогу пляшку, де її вміст став проїдати дірку в тефлоновому покритті.
— Ти певен? Правда? Ти знайшов нове рішення...
— Саме так.
— Що ж, доведеться спожити ось це... — Басуреро пересмикнувся і зняв з полички слоїк з написом: «Протверезникове: оригінальні ліки моментальної дії проти сп'яніння — вживати лише за призначенням лікаря і при наявності страхового поліса».
Він дістав поцятковану, завбільшки в лісковий горіх пілюлю, подивився на неї, сіпнувся і з зусиллям проковтнув. Усе тіло Басуреро затремтіло, він заплющив очі, всередині у нього щось забулькотіло, і тоненькі цівки диму поповзли з вух. Коли він знову розплющив очі, вони були яскраво-червоні, але тверезі.
— Що там у тебе? — хрипко мовив він.
— Чи відомо тобі, що це таке? — спитав Білл, кидаючи на стіл важкий том.
— Секретний телефонний довідник з міста Періказан на Проціоні III. На обкладинці ж написано.
— А ти знаєш, скільки в нас таких довідників?
— Голова йде обертом від такого запитання. Вони весь час надсилають нам нові, тоді як і старі нема куди класти. То й що?
— Зараз я покажу тобі. У тебе є пластикові таці?
— Глузуєш? — Басуреро відкрив пластикову шафу, і сотні таць розсипалися по підлозі.
— Чудово. Тепер я додам до цього ще кілька речей: картонну коробку, 'Шпагат і обгортковий папір — усе це береться із купи сміття, отже маємо все, що треба. Якщо ти викличеш робота загального призначення, я продемонструю гобі другий етап мого плану.
— ЗПбот — один короткий, два довгих,— Басуреро щосили подув у безгучний свисток, застогнав і стис голову руками, щоб угамувати вібрацію.
Двері розчахнулися й перед ними з'явився робот, руки й мацаки якого тремтіли від нетерплячки. Білл наказав:
— До праці, роботе. Візьми п'ятдесят таць, загорни їх в картон і папір, надійно перев'яжи шпагатом.
Гудучи від електронної насолоди, робот рвонувся уперед, і за мить акуратний пакунок лежав на столі. Білл навдогад розкрив телефонний довідник і показав на ім'я.
— Тепер адресуй пакет на це ім'я, постав штамп, що це державний подарунок, який не оподатковується,— і відішли!
З кінчика роботового пальця вистрибнуло перо і швидко переписало адресу на пакунок, потім він зважив його на витягнутій руці, проштемпелював печаткою із столу Басуреро й акуратно опустив у поштопровід. Цмокаючи, вакуумна труба всмоктала його, щоб передати на вищі поверхи.
У Басуреро відвалилася щелепа, коли він побачив, як швидко зникли п'ятдесят таць, тож Білл вирішив пояснити.
— Робот загортає безкоштовно, а за адреси і обгортковий матеріал ми не платимо. Ми державна установа, а отже не оплачуємо поштові відправлення.
— Маєш слушність — спрацює! Натхненний задум, він вимагає масштабного втілення. Ми потопимо заселену галактику у цих клятих підносах. Не знаю, як тобі віддячити...
— Може, видасте грошову премію?
— Чудова думка. Зараз же поклопочусь про винагороду.
Білл вертався у свій кабінет, рука йому і досі свербіла од вітальних потисків, а у вухах Бриніли слова похвал. Як приємно жити в такому світі. Він зачинив за собою двері, сів до столу і тільки тоді помітив, що за дверима висіло велике, зім'яте чорне пальто. Потім упізнав пальто «X», а тоді помітив очі, що вп'ялися в нього з-під коміра, і серце його стислося, бо він збагнув, що Ікс повернувся.

Розділ VII
— Ну то як, вступатимеш до партії? — спитав Ікс, намагаючись відчепитись від цвяшка і незграбно падаючи на підлогу.
— Я трохи думав про це,— Білл ніяково засовався.
— Думати — отже діяти. Ми повинні вивітрити сморід фашистських п'явок з ніздрів наших домівок і тих, кого ми любимо.
— Ви вмовили мене, вступаю.
— Логіка завжди переконує. Підпиши бланк тут, краплю крові сюди і підведи руку — я приводитиму тебе до таємної присяги. Білл підвів руку, й Іксові губи безгучно заворушилися.
— Я вас не чую,— мовив Білл.
— Я ж тобі сказав, що це таємна присяга — від тебе вимагається лише вимовити «так».
— Так.
— Вітаю тебе в лавах Славної Революції,— Ікс тепло розцілував його в обидві щоки.
— А тепер ходімо на підпільні збори, вони от-от розпочнуться. Ікс кинувся до стіни, провів пальцями, по-особливому натиснувши на якусь дружину: щось клацнуло,! темний хід відкрився. Білл із сумнівом поглянув на вологі темні сходи, що вели вниз.
— Куди вони ведуть?
— У підпіл, куди ж іще. Іди за мною і не відставай. Про ці стародавні тунелі не знають у місті над нами, до того ж від незапам'ятних часів їх населяють різні почвари.
У ніші стіни стояли смолоскипи — Ікс запалив один і повів Білла крізь похмуру німу пітьму. Білл не відставав, тримаючись ближче до нерівного димного вогню, а Ікс вів його крізь низку переходів; доводилось спотикатися на іржавих рейках в одному тунелі, брести по коліна у воді в іншому. Раз у пітьмі заскреготіли велетенські пазурі й нелюдський голос прогримів:
— Крово...
— ...пролиття,— відгукнувся Ікс, прошепотівши Біллеві після того, як почвара залишилася позаду: — Чудовий вартовий — людожер з Дандрофа,— миттю проковтне тебе, якщо скажеш неправильний пароль.
— А який же правильний пароль? — спитав Білл, міркуючи, що сто монет на місяць від ГБР — це з біса мала плата.
— У парні дні — «Крово-пролиття», у непарні — «Приречений — Карфаген», а по неділях завжди — «Некро-філія».
— Вашим членам доводиться нелегко.
— Антропофаг голодує, ми мусимо підтримувати у нього гарний настрій. Тепер — абсолютна тиша. Я загашу вогонь і далі поведу тебе за руку.
Світло згасло, і пальці уп'ялися глибоко в Біллів біцепс. Він довго брів, поки попереду зажеврів тьмяний вогник. Підлога тунелю пішла вгору, і він побачив відкритий дверний отвір, освітлений мерехтливим сяйвом. Білл обернувся до свого провідника і зойкнув.
— Що ти таке?
Мертвотно-бліда, біла незграбна почвара, що тримала його за руку, повернулася й вирячила на нього свої булькаті очі. Шкіра створіння була біла, немов у мерця, і волога, голова безволоса, з одягу на ньому був тільки шматок матерії, обгорнутий довкола стегон, а на лобі тавро — яскраво-червона літера «А».
— Я — андроїд,— мовило воно безбарвним голосом,— це може засвідчити будь-який телепень, побачивши літеру «А» в мене на лобі. Чоловіки звуть мене Голем.
— А як називають тебе жінки?
Андроїд не відреагував на цей жалюгідний дотеп, а натомість заштовхнув Білла у велике, освітлене смолоскипами приміщення.
Білл роззирнувся довкола і спробував втекти, але андроїд загородив вихід.
— Сідай,— мовив він, і Білл сів.
Він сидів посеред такого бридкого сонму психів, причинних і просто диваків, якого ніколи в житті не бачив. На додаток до типових революціонерів у чорних капелюхах, бородатих і обвішаних маленькими круглими бомбами, що нагадували більярдні кулі з довгими запалами, а також революціонерок у коротких спідничках, чорних панчохах, з довгим волоссям і сигаретами в мундштуках, розірваними бретельками бюстгальтерів і смердючим диханням, там були революційні роботи, андроїди і велика кількість інших створінь, яких ліпше не змальовувати. Ікс сидів за дерев'яним кухонним столом і гамселив по ньому рукояттю револьвера.
— Порядок! Я вимагаю порядку! Слово має товариш ХС-189-725-ПУ з Революційного Опору Роботів. Тиша!
Великий пошарпаний робот звівся на ноги: один з його об'єктивів було вибито, на стегнах патьоки іржі, і весь він скреготів, коли рухався. Робот обвів зборище єдиним цілим оком, наскільки це можливо, зморщив своє нерухоме обличчя і випив великий ковток машинного масла з каністри, поданої улесливим тоненьким роботом-перукарем.
— Ми в РОРі,— мовив він глухим голосом,— знаємо свої права. Ми виконуємо важку роботу і не гірші за інших, ба навіть кращі,ніж ці рибом'ясі андроїди, які кажуть, що вони такі самі, як люди. Рівних прав, оце й усе, що ми вимагаємо, рівних прав.
Робот повернувся на своє місце під оглушливий свист андроїдів, які вимахували блідими руками і нагадували клубок спагеті у каструлі з окропом. Ікс знову закликав до ладу і майже відновив його, коли біля одного з бічних входів виникло раптове сум'яття і хтось вихопився до столу головуючого. Хоча, по правді кажучи, це був не хтось, а точніше, щось — ящик метрового розміру, на колесах, всіяний лампочками, циферблатами й рукоятками, що тяг за собою важкий кабель, який губився за дверима.
— Хто ви? — вимогливо спитав Ікс, підозріливе націлившись на з'яву з револьвера.
— Я представник комп'ютерів і електронного розуму Геліора, які об'єдналися, щоб добиватися рівних перед законом прав.
Поки він говорив, прінтер друкував його слова на картках — і викидав їх з себе стрімким потоком. Ікс люто змів картки із столу перед собою.
— Ви чекатимете на свою чергу, як і всі інші,— мовив він.
— Дискримінація! — заволала машина так голосно, що затремтіло полум'я смолоскипів. Вона репетувала й далі, здійнявши цілу завірюху з карток, на яких вогненними літерами було написано: «Дискримінація!!!» — і доповнивши її метрами жовтої стрічки з таким самим написом.
Старий робот ХС-189-725-ПУ підвівся на ноги, скреготнувши спрацьованими коліщатами, і нахилився над покритим гумою кабелем, що йшов від представника комп'ютерів. Його гідравлічні клешні лише раз зімкнулися, і кабель було перерізано. Лампочки на ящику позгасали, й потік карток ущух:
перерізаний кабель засіпався, плюнув іскрами, поповз до дверей, немов якась велетенська змія, і зник.
— Закликаю збори до порядку,— хрипко мовив Ікс і знову грюкнув по столу.
Білл обхопив голову руками, думаючи, чи варто все це тих жалюгідних ста монет.
Проте, сотня на місяць — непогані гроші, і Білл заощадив їх усі. Місяць минав за місяцем, він регулярно відвідував збори і так само регулярно доповідав у ГБР, а першого числа кожного місяця знаходив свої гроші, запечені в яєчній булочці, яку він незмінне брав на сніданок. Він ховав масні гроші в гумового кота, знайденого на смітнику, і котик потроху гладшав. Революція не віднімала в нього багато часу, і він тішився своєю роботою в Управлінні Санітарії. Тепер Білл відповідав за операцію «Посилка із сюрпризом» і мав під своїм началом тисячу роботів, що безперервно загортали пластикові таці і відправляли на всі планети галактики. Він вважав це гуманним ділом і уявляв собі радісні вигуки захвату на далекій Далекії чи глухій Глушині, коли несподівано прибував пакунок і на підлогу вивалювалося розмаїття чудового сяючого штампованого пластику. Але насправді він жив у примарному світі, і повітряні замки, які він збудував, були нагло зруйновані одного ранку, коли до нього підкотився робот і прошепотів на вухо: «Так вимирають тиранозаври, передай далі»,— і покотився геть.
Це був сигнал. Революція ось-ось розпочнеться!

Розділ VIII
Білл замкнув двері свого кабінету, востаннє по-особливому натиснув у особливому місці, і таємна панель відчинилася. По правді кажучи, вона не відчинилася, а з шумом упала — її так часто торгали протягом цього щасливого для нього року, поки він працював сміттярем, що навіть коли її було зачинено, Білл відчував протяг у себе на потилиці.
Але кінець! Криза, якої він так боявся, настала, і Білл розумів, що будуть великі зміни — не має значення, чим скінчиться революція,— а досвід навчив його, що будь-яка зміна на гірше. Ледь волочачи ноги, він дибав печерами, плентався по іржавих рейках, брів у воді, відповідав на пароль невидимого антропофага, що розмовляв із ним з набитим ротом і якого він ледве зрозумів. Хтось, охоплений загальним збудженням, неправильно відгукнувся. Білл затремтів: це була погана прикмета для наступного дня.
Як звичайно, Білл сів поруч із роботами, міцними хлопцями "із вбудованою покладливістю, незважаючи на їхні революційні нахили. Коли Ікс, постукавши молотком, закликав до тиші, Білл примусив себе виступити. Уже кілька місяців Пінкертон вимагав від нього більше інформації, окрім дати зборів і кількості присутніх. «Фактів, фактів, фактів! — повторював він. — Зроби щось за свої гроші».
— У мене є запитання,— мовив Білл гучним тремтячим голосом, його слова падали, мов бомби серед тиші, що запанувала після енергійних ударів Ікса.
— Зараз не час для запитань,— набундючився Ікс. — Настав час діяти.
— Я не проти дій,— мовив Білл, нервово усвідомлюючи, що всі людські, електронні і вирощені очі уп'ялися в нього. — Я лише хочу знати, для кого я дію. Ти ніколи не говорив нам, хто займе місце імператора після того, як його скинуть.
— Нашого вождя звуть Ікс, оце й усе, що тобі належить знати.
— Але ж це і твоє ім'я! s
— Нарешті ти починаєш розумітися на революційній науці. Усі керівники осередків звуться іксами, щоб ввести в оману ворога.
— Не знаю, як ворога, а мене надурили напевне.
— Ти говориш, як контрреволюціонер,— скрикнув Ікс і націлив на Білла револьвер. Ряд за спиною в Білла спорожнів, оскільки всі притьмом утекли з зони обстрілу.
— Ніі Я такий же революціонер, як і будь-хто з присутніх. Хай живе революція! — він зчепив над головою руки в партійному вітанні і швидко сів на місце. Усі повторили його жест, й Ікс, трохи заспокоївшись, показав стволом свого револьвера на велику карту, що висіла на стіні.
— Це мета нашого осередку, імперська електростанція на Шовіністичній площі. Ми збираємося поблизу, поділившись на взводи, й о 16.00 приєднуємося до загальної атаки. Навряд чи нам чинитимуть опір, бо станція не охороняється. Зброю і смолоскипи вам видадуть при виході, а також друковані інструкції щодо маршруту, щоб присутні тут деплановані змогли знайти шлях. Є ще питання? Чудово. Тепер станьмо і заспіваємо Гімн славного повстання.
Хором, у якому злилися голоси і механічні гучномовці, вони заспівали:
Повстаньте, в'язні бюрократії, Революційний світ рабів, Хай переможе революція, Не пошкодуймо животів.
Збадьорившись цією енергійною хоч і монотонною піснею й одержавши свій революційний реманент, вони стали виходити один по одному. Білл сунув у кишеню видрукувану інструкцію, закинув на плече смолоскип і кременеву променеву рушницю й востаннє заквапився потаємними переходами. Часу було обмаль, зважаючи на довгий шлях попереду, а ще ж треба доповісти в ГБР.
Таке рішення легше було прийняти, ніж виконати, і він спітнів, поки раз по раз набирав номер. Прорватися на лінію було неможливо, навіть комутатори були зайняті. Чи то телефонні лінії було перевантажено, чи революціонери вже почали порушувати зв'язок. Він полегшено зітхнув, коли крихітний екран заповнило похмуре Пінкертонове обличчя.
— Що в тебе?
— Я довідався про ім'я вождя революції. Його звуть Ікс.
— І ти сподіваєшся на премію за це, дурню? Цю інформацію зафіксовано вже кілька місяців тому. В тебе є ще що-небудь?
— Так. Революція розпочнеться о 16.00. Я гадав, може, вам буде цікаво. Хай знають, який він молодець! Пінкертон позіхнув.
— І це все? До твого відома: ці відомості — застарілі відомості. Ти в нас не єдиний шпигун, хоча, мабуть, найгірший. Тепер слухай. Закарбуй собі це великими літерами, щоб не забути. Твій осередок має вчинити напад на імперську електростанцію. Дійди з ними до площі, а тоді відшукай магазин із написом: «Швидкозаморожена кошерна шинка, ЛТД»,— це прикриття нашого підрозділу. Зайди спершу туди, щоб доповісти мені. Зрозуміло?
— Так.
Зв'язок урвався, і Білл став шукати паперу, щоб обгорнути смолоскип і рушницю, поки буде нагода вжити їх. Він мусив поспішати — до години «О» залишилося зовсім мало часу, а ще ж треба було подолати значну відстань дуже складним маршрутом.
— Ти мало не спізнився,— мовив андроїд Голем, коли Білл, спотикаючись, увійшов у закуток, який правив їм за пункт збору.
— Не смій дорікати мені, ти, дитя пробірки,— огризнувся Білл, здираючи папір зі своєї ноші. — Краще дай вогню, щоб запалити смолоскип.
Спалахнув сірник, і за мить смолоскипи з тріском зачаділи. Напруга зростала в міру того, як секундна стрілка завершила своє останнє перед четвертою годиною коло, і ноги самі собою нервово човгали по металевій бруківці. Пронизливо завила сирена; Білл підстрибнув, і вони помчали провулком — хвиля людей і нелюдей з рушницями напоготові. Хрипкий крик вихоплювався з горлянок і гучномовців. Вони бігли коридорами й переходами, іскри дощем розсипалися з їхніх смолоскипів. Це була революція. Білл піддався емоціям і поривові мас, вигукуючи так само голосно, як і решта, штрикаючи смолоскипом то в стіну, то в сидіння транспортної лінії, від чого смолоскип згас, бо все на Геліорі було зроблено з металу чи вогнетривких матеріалів. У нього не було часу, щоб знову запалити смолоскип, і він пошпурив його геть, коли вони вихопилися на простору площу і стали перед електростанцією. У інших смолоскипи здебільшого теж погасли, але тепер у них не було потреби. Настав час вірних кременевих променевих рушниць, що випатрають будь-якого імператорського, лизоблюда, який наважиться перегородити їм шлях. Інші підрозділи виливалися з вулиць, що виходили на площу, гуртуючись у єдиний божевільний натовп, який наступав на електростанцію.
Біллову увагу привернув блимаючий електричний напис: «Швидкозаморожена кошерна шинка, ЛТДо,— подих йому забило при згадці. Присягнутися Агріманом, він забув про те, що є шпигуном ГБР. Подумати тільки: він мало не приєднався до нападу на електростанцію! Чи залишився в нього ще час для втечі, перед тим, як буде завдано контрудар! Обливаючись потом, він став проштовхуватись крізь натовп до напису — от він дістався до краю юрби і побіг до сховища. Було ще не пізно. Білл ухопився за ручку вхідних дверей і потяг до себе, але та не піддалася. Пойнятий жахом, він став вивертати і трясти її, поки весь фасад будівлі не задрижав, захитавшись уперед і назад, потріскуючи. Білл вирячив очі, паралізований страхом, аж його увагу привернуло тут голосне сичання.
— Іди сюди, клятий йолопе,— пролунав голос, і звівши очі, він побачив агента ГБР Пінкертона, який стояв на розі і сердито махав йому рукою. Слідом за агентом Білл звернув за ріг і виявив, що там зібрався досить великий гурт, а оскільки будинку там не було, то місця вистачило на всіх. Тепер Білл роздивився, що будинок являв собою лише картонний фасад, який тримався на дерев'яному риштуванні, прикріпленому до передньої частини атомного танка. Довкола броньованих боків і гусениць танка зібрався великий гурт озброєних до зубів солдатів і агентів ГБР, а ще більше революціонерів у вбранні, пропаленому іскрами від смолоскипів. Поруч із Біллем стояв андроїд Голем.
— ТИ! — задихнувся Білл, а андроїд із підкресленим презирством закопилив губу.
— Саме так — стежив за тобою для ГБР. Ця організація не покладається на випадок.
Пінкертон визирав крізь дірочку, прокручену у фальшивому фасаді магазину.
— Гадаю, агентів там уже немає,— мовив він,— та може, краще буде зачекати ще трохи. При останньому підрахунку виявилося, що в операції було задіяно шістдесят п'ять шпигунських, розвідувальних і контррозвідувальних органів — у цих революціонерів немає жодного шансу...
На електростанції ревнула сирена, мабуть, це було заздалегідь узгоджено, бо солдати враз почали гамселити в картонний фасад, поки той не звалився на площу.
Шовіністична площа була порожня.
Ні, не зовсім порожня. Білл обвів її поглядом ще раз і побачив, що на площі був один чоловік, якого він спершу не помітив. Чоловік біг сюди, але зупинився, жалюгідно зойкнувши, коли побачив, що ховалося за магазином.
— Здаюсь! — заволав він, і Білл розгледів, що то був Ікс. Ворота електростанції розчахнулися і з них, гуркочучи, виповзли вогнеметні танки.
— Боягуз! — презирливо скривився Пінкертон і відтяг затвор своєї рушниці. — Не пробуй тікати. Іксе, принаймні зустрінь смерть, як належить чоловікові.
— Я не Ікс — це лише псевдонім,— він зірвав з себе фальшиві бороду і вуса, під якими ховалося нецікаве обличчя з яскраво вираженим дегенеративним прикусом, що весь час сіпалося. — Я — Джіл О'Тін, магістр і доктор права імперської школи контррозвідки і подвійного агентства. Мене найняли для проведення цієї операції, я можу довести це, в мене є документи. Принц Мікроцефіл заплатив мені, щоб скинути свого дядечка і самому стати імператором...
— Ти гадаєш, що я зовсім уже дурний,— посміхнувся Пінкертон, наводячи рушницю. — Старий імператор, пухом земля йому, помер торік, і тепер править, принц Мікроцефіл. Ти не можеш бунтувати проти людини, яка найняла тебе!
— Я не читаю газет! — простогнав О'Тін, тобто Ікс.
— Вогонь! — твердо наказав Пінкертон, і з усіх боків шугонуло омахами полум'я, посипалися атомні снаряди, кулі й гранати. Білл упав долілиць, а коли підвів голову, на площі не було нічого, за винятком вищербленої бруківки і масної плями. Він не встиг відвести погляд, а вуличний робот-прибиральник уже підкотився до плями і заходився зчищати кіптяву. Він коротко загув, поточився, а тоді заповнив щербину на бруківці ремонтним пластиком зі схованого контейнера. Коли робот покотився геть, не залишилося анінайменшо-го сліда події.
— Привіт, Білле... — голос, який промовив це, був так паралізуюче знайомий, що Біллове волосся стало руба і його голова нагадувала зубну щітку. Він обернувся і глянув на підрозділ військової поліції, що стояв у нього за спиною: особливо в око впадала огидна постать кремезного командира.
— Убивайло Дренг... — видихнув він.
— Ти не помилився.
— Врятуй мене! — вигукнув Білл, кидаючись до агента ГБР Пінкертона і обіймаючи його за коліна.
— Врятувати тебе? — розсміявся Пінкертон і ударив Білла коліном у підборіддя, так, що той гепнувся на спину. — Саме я і викликав їх. Ми перевірили твоє досьє, хлопче, і виявили, що ти вляпався по самісінькі вуха. Ти вже цілий рік у самовільній відсутності — нам не потрібні дезертири.
— Але ж я працював на тебе... допомагав тобі...
— Заберіть його,— мовив Пінкертон і відвернувся.
— Нема правди в світі,— простогнав Вілл, і ненависні пальці знов уп'ялися в його руку.
— Звісно немає,— сказав йому Убивайло. — А хіба ти сподівався на неї? І його потягли геть.

КНИГА ТРЕТЯ
Е - МС2, АБО ПАДІННЯ
Розділ І
— Дайте мені адвоката, я маю право мати адвоката! Я вимагаю своїх прав! — Білл гамселив по ґратах камери пом'ятою мискою, в якій йому подали вечерю — хліб з водою,— кричучи щосили, щоб привернути увагу.
Ніхто не прийшов, ніхто не відповів йому, і врешті, охриплий, виснажений і пригнічений, він ліг на горбкувату пластикову койку й уп'явся поглядом в металеву стелю. Пойнятий жалем до себе, він довгі хвилини дивився на гак у стелі, перш ніж йому сяйнуло. Гак? Чому тут гак? Незважаючи на апатію, яка охопила його, запитання це не давало йому спокою, так само, як не давав спокою міцний пластиковий пас із масивною пряжкою, який йому видали, щоб підперезати мішкувату тюремну сорочку. Хто носить ремінь на довгій сорочці? У нього відібрали все, а натомість видали тільки паперові капці, пожмакану сорочку і чудовий ремінь. Чому? І навіщо тут великий масивний гак, що пронизував рівну поверхню стелі.
— Я врятований! — вигукнув Білл і підхопився з ліжка. Утримуючи рівновагу на краю койки, він швидко розстебнув пас. На одному кінці паса був отвір, акурат для гака. А за допомогою пряжки він зробив чудовий зашморг, що так і напрошувався обійняти його шию. Білл міг просунути в нього голову, примостити пряжку під вухом, стрибнути з койки і удавитись, зависнувши за фут над підлогою. Це було чудово.
— Чудово! — щасливо вигукнув він, стрибнувши з койки й забігавши колами. — Ва-ва-ва-ва! — кричав він, то прикриваючи долонею, то відкриваючи рот. — На мені ще не поставили хрест, ще не кінець.
Цього разу він ліг на ліжко усміхнений і спробував обміркувати все. Мабуть, є мізерний шанс виплутатись із цієї халепи живим, інакше б вони не завдавали собі клопоту, створюючи йому умови для самогубства. А може, вони грають подвійну, тоншу гру? Даючи йому надію там, де не було жодної? Ні, це неможливо. У них багато якостей: дріб'язковість, егоїзм, злість, мстивість, пихатість, жадоба влади: цей ряд можна продовжувати до нескінченності, але одне напевне -t- в ньому немає місця для витонченості.
Вони? Вперше у своєму житті Білл замислився над тим, хто це — вони? Усі в усьому звинувачували їх, усі знали, що вони — причина нещасть. Він навіть знав із власного досвіду, які вони. Але, хто вони такі? За дверима прочовгали кроки, і Білл підвів очі, зустрівшись поглядом з Убивайлом Дренгом.
— Хто вони? — спитав Білл.
— Вони, це всі, хто хоче бути одним із них,— мовив Убивайло, філософськи постукуючи по іклу. — Вони — це і стан свідомості і система.
— Не забивай мені баки цим містичним мотлохом! Мені зараз потрібна пряма відповідь на пряме запитання.
— Я відповідаю чесно,— якнайщиріше мовив Убивайло. — Вони вмирають, на їхнє місце приходять нові, але система ЇХ продовжує діяти.
— Шкодую, що спитав,— мовив Білл, підходячи ближче, щоб мати змогу прошепотіти крізь грати: — Мені потрібен адвокат. Убивайло, давній друже, ти можеш знайти мені адвоката?
— Вони тобі призначать адвоката.
Білл пирхнув якомога презирливіше.
— Еге ж, можна сказати заздалегідь, чим скінчиться процес із таким захисником. Я хочу мати адвоката, який би допоміг мені. І в мене є гроші, щоб заплатити йому...
— То чого ж ти мовчав раніше,— Убивайло одягнув свої окуляри в золотій оправі й погортав записничок. — За таку послугу я беру десять відсотків комісійних.
— Згода.
— Гаразд, якого адвоката ти хочеш: чесного і дешевого чи пройду, але дорогого.
— У мене є сімнадцять тисяч. Вони приховані в такому місці, де їх ніхто не знайде.
— Треба було сказати про гроші раніше,— Убивайло закрив записник і сховав його. — Мабуть, вони підозрювали, що ти їх маєш, тому й дали тобі пластиковий ремінь і камеру з гаком. З такими грошами ти можеш найняти кращого з кращих.
— Хто він?
— Абдул О'Браєн-Коган.
— Надішли по нього.
Минуло не більше двох полумисків води з хлібом, і в коридорі пролунали нові кроки,а від холодних стін луною покотився проникливий голос.
— Салам тобі, хлопше, вірі й мені довелося шторово потрудитись, щоб потрапити сюди.
— Мене судитиме військовий трибунал,— мовив Білл маленькому, миршавому чоловікові зі звичайнісіньким обличчям, що стояв за ґратами. — Гадаю, цивільному не дозволять бути моїм адвокатом.
— Без сумніву, ландскнехте,— волею аллаха я готовий до всього. Він дістав з кишені напомаджені вуса і приклеїв собі на верхню губу. Водночас чоловічок викотив груди, і здалося, що плечі його стали ширшими, в очах з'явився металевий блиск, а риси обличчя стали по-військовому різкі.
— Радий познайомитись з тобою. Тепер ми друзі, і, хочу сказати, що не покину тебе, навіть якщо ти рядовий.
— Що сталося з Абдулом О'Браєном-Коганом?
— Я офіцер запасу імперської сутяжницької служби. Капітан А. К. О'Браєн до ваших послуг. Якщо я не помилився, йшлося про сімнадцять тисяч?
— Десять відсотків — мої,— мовив Убивайло, з'являючись наче з-під землі.
Переговори почалися й тривали багато годин. Усі троє так любили й поважали один одного і так один одному не вірили, що знадобилися складні застережливі заходи. Коли, врешті, Убивайло й адвокат пішли, у них були точні вказівки, де шукати гроші, а в Білла залишилися їхні заяви, підписані кров'ю і стверджені відбитками пальців, в яких говорилося, що вони були членами Партії й хотіли скинути імператора. Після того, як захисник і Убивайло повернулися з грошима, Білл віддав їм заяви, щойно капітан О'Брайєн підписав розписку на п'ятнадцять тисяч триста монет — повну плату за захист Білла перед Верховним військовим трибуналом. Це було зроблено у діловитій манері, так що всі троє лишились задоволені.
— Чи хочете ви заслухати мій виклад справи? — спитав Білл.
— Звісно ні, це не має жодного відношення до звинувачень, бо коли ти підписав вербувальний контракт, то тим самим зрікся усіх людських прав. Вони можуть зробити з тобою усе що завгодно. Твоя єдина перевага — те, що вони також перебувають у полоні власної системи і повинні покладатись на складний і суперечливий кодекс законів, який створювали протягом століть. Вони хочуть розстріляти тебе за дезертирство й обрали безпрограшний варіант.
— Отже, мене розстріляють!
— Можливо, але є шанс, яким ми повинні скористатись.
— Ми..? Ви збираєтесь підставити груди під половину куль?
— Не грубіянь офіцеру, йолопе. Покладись на мене, май віру і сподівайся, що вони припустяться якихось помилок.
Після цього Біллеві залишалося тільки чекати суду. Він зрозумів, що суд скоро відбудеться, після того, як йому видали форму з нашивками запобіжникового першого класу на рукаві. Незабаром затупотіли важкі черевики конвойних, двері розчахнулися й Убивайло махнув рукою, щоб він виходив. Вони йшли разом і Білл не міг втриматись від невинної розваги, збиваючи конвой з ноги. Але, пройшовши крізь двері залу суду, він прибрав військової виправки і намагався виглядати старим ветераном, побризкуючи медалями на грудях. Поруч із начищеним, убраним у форму і напрочуд військовим капітаном О'Брайєном був вільний стілець.
— Оце характер,— мовив О'Брайен. — Так тримати, і ми поб'ємо їх їхньою ж картою.
Вони підвелися: один за одним зайшли члени суду. Білл і О'Брайєн сиділи з одного краю довгого чорного пластикового столу, а з протилежного краю сів військовий прокурор, сивий майор із суворим поглядом і в дешевій мантії. Десять офіцерів — членів суду — сиділи з довгого краю столу, звідки вони могли сердито зиркати на глядачів і свідків.
— Почнемо,— мовив із належною урочистістю голова суду, лисий і череватий адмірал флоту. — Хай розпочнеться засідання, Гі'равосуддя звершиться якнайшвидше, в'язня визнають винуватим і розстріляють.
— Протестую,— мовив О'Брайєн, підхоплюючись на ноги. — Ці зауваження завдають шкоди обвинуваченому, який вважається невинуватим, поки не доведено його вину...
— Протест відхилено. — Голова ударив молотком. — Захисник оштрафовується на п'ятдесят імперіалів за втручання. Обвинувачений винуватий, свідчення доведуть це, і його розстріляють. Правосуддя восторжествує.
— Отак вони і збираються грати,— прошепотів О'Брайєн Біллеві крізь ледь розтулені вуста. — У будь-якому разі, я можу обіграти їх, бо знаю правила гри.
Військовий прокурор уже почав зачитувати нудним голосом звинувачення:
— ...таким чином доводимо, що запобіжниковий першого класу Білл свідомо прострочив свою офіційну відпустку на дев'ять днів, а після цього вчинив опір під час арешту і, втікши від офіцерів, що прийшли заарештувати його, успішно уник переслідування, після чого був відсутній понад один рік і тому визнається винним у дезертирстві...
— Винний, побий його грім! — вигукнув один із членів суду — червонопикий майор із чорним моноклем,— схоплюючись на ноги й перекинувши стілець. — Я визнаю його винним — розстріляти негідника.
— Згоден, Семе,— промимрив голова, легенько постукуючи молотком. — Але нам потрібно розстріляти його згідно із законом, зачекай трохи.
— Це неправильно,— просичав Білл своєму захисникові. — Факти...
— Не думай про факти, Білле, нікому тут до них немає діла. Факти не можуть вплинути на твою справу.
— ...і тому ми вимагаємо найвищої міри покарання — кари на смерть,— врешті дійшовши до кінця звинувачення, виголосив"військовий прокурор.
— Чи будете ви відбирати у нас час, капітане, зачитуючи свою захисну промову? — спитав голова, пронизавши О'Брайєна поглядом.
— Усього кілька слів, якщо суд дозволить...
Серед глядачів раптом виникло сум'яття, й обірвана жінка з накинутою на голову хусткою і згортком у ковдрі, який вона притискала до грудей, вихопилася до краю столу.
— Ваші честі... — видихнула вона. — Не забирайте в мене Білла, радість мого життя. Він гарний чоловік, і все, що він вчинив, було зроблено тільки заради мене і цієї крихітки,— вона простягла до них згорток, з якого долинув тихий плач. — Щодня він поривався піти, повернутись на службу, але я хворіла і маля теж хворіло, й із сльозами на очах я благала його залишитись...
——'Заберіть її звідси! — гучно гримнув молоток.
— ...і він залишався, щоразу присягаючись, що це останній день, але весь час він чудово розумів: якщо він піде — ми загинемо з голоду. — її голос заглушила юрба поліцейських, які тягли жінку до виходу. — Благословляю вас за його звільнення, ваші честі, але якщо ви покараєте його, ви, байстрюки з чорними серцями, хай ви згниєте в пеклі...
Двері захряснулися, й голос змовк.
— Викресліть це з протоколу,— мовив голова й глянув на захисника. — Якби я думав, що ви маєте якесь відношення до цього, я б розстріляв вас разом із вашим клієнтом.
В О'Брайєна був якнайневинніший вигляд: руки притиснені до грудей, голову відкинуто назад. Тільки-но він розпочав невинну заяву, як трапилося ще одне втручання. Старий чоловік виліз на одну з лав для глядачів і замахав руками, вимагаючи уваги.
— Слухайте мене всі. Справедливість має восторжествувати, і я її знаряддя. Мені треба було мовчати — хай карають невинну людину,— але я не можу. Білл — мій син, мій єдиний син; я попросив його прийти до мене в село і допомогти мені, бо я помирав від раку і хотів побачити його востаннє, та він залишився доглядати мене... — зчинилася боротьба, коли поліцейські схопили старого і виявили, що той прикував себе до лави. — Так, він доглядав мене, варив вівсянку й примушував їсти, і так гарно він робив це, що потроху я оклигав, і ось сьогодні ви бачите мене, здорову людину, я вилікувався вівсянкою із синових рук. А тепер мій син має померти, бо врятував мене. Та цьому не бувати. Візьміть моє нікому не потрібне життя замість його...
Прогуло полум'я атомного різака, і старого викинули за двері.
— Годі! Це вже занадтої — заверещав червонопикий голова і так лупонув молотком, що той зламався: він пошпурив уламки геть. — Звільнити залу суду від усіх свідків і глядачів. Рішенням суду подальший розгляд цієї справи проходитиме згідно із правилами прецеденту без заслуховування свідків і розгляду доказів,— він кинув швидкий погляд на своїх підручних, що згідно і серйозно кивали головами. — Отже підзахисний винен і його розстріляють одразу, як тільки приставлять у тир.
Члени суду вже почали відсувати стільці, щоб іти, коли голос О'Брайєна спинив їх.
— Звісно, це право суду розглядати справу таким способом, але перш ніж винести вирок, треба зачитати відповідну статтю кодексу прецедентів. Голова зітхнув і знову сів.
— Я хотів би, щоб ви не ускладнювали справу, капітане, знаєте ж бо статути не згірш за мене. Але, якщо настоюєте — Пабло, прочитай їм.
Військовий юрист погортав важкий том у себе на столі, відмітив місце пальцем і зачитав уголос.
— Воєнний кодекс, військовий статут, параграф, сторінка і таке інше... і таке інше... так ось воно — параграф 298-В... Якщо військовослужбовець відсутній на місці служби протягом одного року, він звинувачується у дезертирстві, навіть заочно, а дезертирство карається болісною смертю.
— Здається, досить ясно. Є ще запитання? — поцікавився голова.
— Немає. Я тільки хотів би зачитати прецедент,— О'Брайєн поклав на стіл перед собою стос товстих томів і став читати з того, що був нагорі. — Слухайте: рядовий Льовеніг проти військово-повітряних сил Сполучених Штатів, Техас, 1944. Тут зазначено, що рядовий Льовеніг був відсутній без дозволу протягом чотирнадцяти місяців, після чого його знайшли у схованці на горищі над їдальнею, звідки він ночами спускався поїсти і попити, а також справити нужду. Оскільки він не залишав межі бази, його не можна було судити за самовільну відсутність чи дезертирство: він підлягав тільки дисциплінарному стягненню і то найлегшому.
Члени суду посідали на свої місця й уважно стежили за військовим юристом, який швидко гортав свої томи. Врешті він підвів голову з усмішкою на вустах — знайшов аргумент на користь суду.
— Цілком правильно, капітане, за винятком того факту, що звинувачуваний таки був відсутній на своєму місці служби, Транзитному Центрі Ветеранів, і можна говорити лише про його присутність на планеті Геліор.
— Все це абсолютно правильно, сер,— мовив О'Брайєн, хапаючи інший том і вимахуючи ним над головою. — Але на процесі Драгстед проти Корпусу квартир'єрів військово-морського флоту було узгоджено, що для зручності відправлення закону планета Геліор визначається, як місто Геліор, а місто Геліор, як планета Геліор.
— Все це без сумніву правильно,— мовив голова,— але недоречно. Усі ваші посилання не мають жодного відношення до даної справи, і я проситиму вас, капітане, припинити їх, бо у мене призначена гра в гольф...
— Ви зможете піти за десять хвилин, сер, якщо приймете два попередні прецеденти. Тоді я приводжу останній доказ — документ, підписаний адміралом флоту Мармосетом...
— Та це ж я! — вигукнув голова.
— ...який, коли почалися бойові дії проти чінгерів, проголосив військовий стан у місті Геліор і наказав вважати його військовим табором. Тому я стверджую, що звинувачуваний не винуватий у дезертирстві, оскільки він не полишав цю планету, а отже не залишав цього міста, а значить не залишав місця своєї служби.
Запала важка тиша, яку врешті урвав стурбований голос головуючого, коли той звернувся до військового юриста.
— Це правда, те, що сказав цей поганець, Пабло? Ми не можемо розстріляти хлопця?
Юрист укрився потом, мов у лихоманці гортаючи свої кодекси, потім врешті відштовхнув їх від себе й мовив з гіркотою в голосі:
— Це правда, і у нас немає виходу. Цей арабо-єврейський ірландець притис нас до стіни. Звинувачуваний не винний за відсутністю складу злочину.
— Страти не буде...? — високим, на зриві голосом спитав один із членів суду, а інший, старший, зронив голову собі на руки і став схлипувати.
— Ну, так легко він не викрутиться,— мовив голова, злостиво поглядаючи на Білла. — Якщо обвинувачений був тут протягом останнього року, значить він перебував на службі. І протягом цього року він певно спав. А це означає, що він спав на посту. Тому я присуджую його до одного року каторжних робіт у військовій в'язниці і розжалую до запобіжникового сьомого класу. Зірвіть з нього нашивки і виведіть звідси, мені час іти грати в гольф.

Розділ II
Пересильний пункт являв собою збірну будівлю з пластикових листів, прикручених до алюмінієвого каркаса, і стояв посередині великої прямокутної площі.
По периметру, уздовж шести огорож із колючого дроту під напругою, походжали поліцейські з атомними рушницями й примкнутими багнетами. Численні ворота відкривалися дистанційно, і Білла протяг крізь них кандальних робот, який приставив його сюди.
Це був примітивний механізм, важкий, приземкуватий куб, що сягав йому колін і пересувався на брязкітливих гусеницях. На його верхній грані стирчала металева балка з важкими наручниками, прикріпленими до її кінця. Білл ішов з того кінця, де наручники. Втекти було неможливо, оскільки при будь-якій спробі одірвати наручники робот-садист підірвав би крихітну атомну бомбу, сховану в його череві,! знищив би себе, в'язня, який хотів утікати, і всіх, хто перебував поблизу. Опинившись за огорожею, робот зупинився і не став заперечувати, коли сержант з охорони відімкнув наручники. Як тільки в'язня було звільнено, машина покотила до свого гаража і зникла.
— Ну от, розумнику, тепер за тебе відповідаю я, а це означає для тебе неприємності,— привітав Білла сержант.
У нього була голена голова, широке, покраяне шрамами підборіддя, маленькі, близько посаджені очиці, в яких світилася дурість.
Білл примружив очі так, що вони перетворилися на вузенькі шпарини, і повільно підняв свою гарну ліву-праву руку, напруживши біцепс. М'язи Тембо напнулися й роздерли з тріском матерію тюремної куртки. Потім Білл указав на стрічку Пурпурового Дротика, яку пришпилив собі на груди.
— Знаєш, як я її отримав? — спитав він похмурим і безбарвним голосом. — Мені дали її за те, що я убив голіруч тринадцять чінгерів в доті, який мене послали захопити. А сюди потрапив, бо, повбивавши чінгерів, я повернувся й убив сержанта, який послав мене. То що ти тепер думаєш про неприємності, сержанте?
— Ти не завдаватимеш прикростей мені, а я — тобі,— пропищав сержант, відступаючи. — Твоя камера номер тринадцять, прямо нагору по сходах... — він раптом зупинився і став гризти собі всі нігті однієї руки водночас, похрумкуючи ними.
Біля зміряв його важким поглядом, повернувся й неквапом рушив до будівлі.
Двері в тринадцяту було відчинено, й Білл заглянув у сутінки вузької камери: тьмяне світло сіялося крізь матові пластикові стіни. Довгоповерхове ліжко займало майже весь простір, залишаючи вільним лише вузесенький прохід з одного боку. До далекої стіни були пригвинчені дві полиці і напис:
«УМИВАЙСЯ, А НЕ ЛАЙСЯ — БРУДНІ БАЛАЧКИ НА РУКУ ВОРОГОВІ!»,— це були всі меблі. Маленький чоловік із ластуватим обличчям і крихітними очима лежав на нижньому ліжку, пильно дивлячись на Білла. Білл відвернувся і насупився.
— Заходь, серже,— мовив коротун, залізаючи по бильцях нагору. — Я зайняв нижню для тебе, так, так. Мене звуть Чорниш, я отримав десять місяців за те, що послав молодшого лейтенанта...
Він завершив речення на запитальній ноті, яку Білл пропустив повз вуха. Підошви в нього горіли. Білл скинув пурпурові черевики і випростався на ліжку. Чорнишова голова вигулькнула над краєм верхньої койки, нагадуючи гризуна, що визирає з нори.
— До обіду ще далеко, ти не будеш заперечувати проти доббінбургера? Поряд із головою з'явилася рука й кинула Біллеві яскравий пакет. Недовірливо розглянувши його, Білл розпечатав пластиковий мішечок. Повітря, що ввійшло всередину, з'єдналося з горючою підкладкою — бургер задимів і за три секунди був гарячий. Узявши булочку, Білл видавив кетчуп з іншого боку контейнера і підозріливе відкусив. Це було справжнє соковите кінське м'ясо.
 
Name
Email
Comment
Or visit this link or this one