3.

місцях одразу. Дивиться на світ чужими очима зі схилу Фу-дзі, базікає з приятелем, який гуляє Монмартром, докладає шефу в
офісі про виконану роботу. З тобою спілкується лише мала часточка знайомої істоти. Так, в будь-яку секунду всі субособи
здатні знов інтегруватися, але це — не для тебе. Ванда одного разу зізналася: від злиття вона одержує дивне задоволення.
Трохи подібне до… Дружина поспішила затягти Кирила в ліжко, збираючись на ділі продемонструвати: подібне — до чого. А він все

ніяк не міг звільнитися від старого відчуття, яке раптом повернулося — ніби в ліжку вони з Вандою не одні. Через день підлий
зсув даху зник, але не до кінця. Кирило чекав його повернення, як чекаєш принишклого зубного болю, боячись зізнатися, що
очікування куди страшніше від самого нападу.

А тут, за товстенними дверима-фортифікацією — уламок старого світу. Нехай навіть не уламок — ілюзія. Фантом.
Голограма. Але саме зараз все навколо здається сьогоденням і, більш того, єдино можливим. Інше поза цими стінами — сон,
марення, і лише тут — реальність, дана людині у відчуттях. Шум голосів, сміх, переливи майже забутих мобільників…

Кирило допив текілу (уміють, ацтеки, молодці!). Розплатився — і рушив через бар, повз столики і голоси, розсовуючи завіси
сизого диму. У голові промайнуло: «Якщо тут так накурено, то що ж коїться в курилці?!» Як не дивно, побоювання не
справдилися. Накурено в наступному залі було незрівнянно менше, ніж у барі. Кирило вибрав столик у кутку. Попільничка, зручне

крісло, стосик журналів — чи багато треба людині, щоб викурити хорошу сигарету, зібратися з думками, або, навпаки, прогнати
ці думки геть?

— …з народжуваністю?

— Але ж це загальна тенденція…

Розмовляли двоє за сусіднім столиком. Один, ставний брюнет років сорока п'яти, палив сигару, ліниво пускаючи дим
кільцями. Його співрозмовник, блондин спортивного вигляду, нервово терзав вже третю підряд сигарету.

— …Скорочується?! Казимир, побійтеся Бога! Та вона впала практично до нуля! Подивіться статистичні звіти в
мережі!

— Дорогий мій Володенько, не перебільшуйте. І не ставтеся до цього так серйозно. Адже відомо: є брехня, велика брехня

і статистика.

— Та нехай вони удвічі згущують фарби! Втричі! Вчетверо! Це все одно — катастрофа! Розумієте?!

Брюнет саркастично посміхнувся:

— Володенько, милий… Ну чому тоді ніхто не б'є на сполох, окрім вас?

— Б'ють! У рейку вони б'ють! У било… Казимир, нас ніхто не чує. Люди оглухли. А в Азії танцюють від радості: нарешті
демографічна криза закінчилася, можна зітхнути спокійно. Ідіоти… Це не криза, це повні дрова! Якщо тенденція протримається —
два-три десятки років, і Людство тихо вимре. Як динозаври.

— Тим не менше, ви перебільшуєте…

— Казимире! Я вас благаю! Розплющіть очі, роз-зирніться на всі боки! — блондин почервонів, бризнув слиною. — Багато
ви бачили останнім часом на вулицях маленьких дітей? Зовсім малюків? Нумо, пригадайте!

На обличчя брюнета набігла тінь. Він задумливо струсив попіл з сигари:

— Мабуть, ви частково маєте рацію. Я особливо не звертав уваги, але зараз намагаюся пригадати…

— От власне! Намагаєтеся — і не можете! Ви забули, як виглядають немовлята! Знаєте, що в місті закрилося більше
половини дитячих садів? Це вже не статистика — це факти, в яких ви можете переконатися самі! Діти просто не народжуються. Без

жодних на те причин. Батьки здорові, хочуть мати дитину, а лікарі розводять руками або лепечуть якусь нісенітницю. Ми з
дружиною…

Блондин раптом обірвав фразу на півслові. Безнадійно махнув рукою; низько схилився над столиком, гасячи в попільничці

черговий недопалок.

— Хочете ще горілки? Я принесу. Ні? А я вип'ю.

Коли той проходив повз столик, Кирило на мить зустрівся з ним очима, поспішивши відвести погляд. Стало ніяково. Сухі
очі блондина сочилися майже фізичним болем. Цей чоловік хотів бути батьком, але встиг зрозуміти: надії не залишилося. Як у
багатьох інших — здорових, молодих, закоханих один в одного людей. Як до недавнього часу думав і Кирило, прокидаючись серед
ночі і виявляючи, що Ванда тихо плаче в подушку. Хотілося вовком завити на місяць, але вити було не можна, тому що… тому. І
натомість він починав утішати дружину, гладити по голові, як маленьку дівчинку, шепотіти різні заспокійливі нісенітниці — і
Ванда нарешті заспокоювалася, засинала, а він виходив на кухню і довго палив, дуріючи від диму, не в силах зупинитися…

Але на початку літа все змінилося. Тести нарешті підтвердили: Ванда вагітна! У них буде дитина! Син, обов'язково син,

чомусь вирішив Кирило. У них буде син, і все буде добре, і…

А у блондина — не буде.

«Рядовий Сич! Припинити! Єсть, сер…» Так, безглуздо. Так, їм з Вандою просто пощастило. Але… Вже не вперше
накочувалось гостре відчуття провини. За самотнє щастя. Але ж інші не звинувачують себе в тому, що якийсь журналіст волею
природи виявився сейфом?! Так чому ж він повинен соромитися?!

Чому?!

Кирило докурив сигарету і, прагнучи виглядати безтурботним, попрямував до виходу.

Дискусійний зал тієї миті використовувався за призначенням. Точніше, майже за призначенням. Бо дійство, що
відбувалося у цих стінах, дискусією можна було назвати лише з деякою натяжкою.



Пророк був вульгарний.

Пророк був у брудній сорочці навипуск.

Пророк був у м'ятих штанях з вельвету. Пророк — говорив. Пророка слухали. Без роззявлених ротів і вогню в очах, але
цілком доброзичливо. Із розумінням.

— …недарма сказано: широка дорога, що веде до брам Пекла, і багато хто піде по ній! Лише мала часточка побачить
стежку вузьку, що веде до Небесного Дому — але й зрячі не зважаться ступити на неї! Роззирніться довкола, брати мої! Узріте
правоту віщих слів! Що є хвалений ментальний зв'язок, як не диявольська проба? Кому це вигідно: зв'язати душі й розум людські

єдиною ниткою, а насправді — піймати в сіті?! Одна людина вільна. Вона може піти за пастирем, але по своїй волі, за своїм
вибором. Натовп іде за ватажком, не за пастирем. Кому потрібно перетворювати нас на стадо? Кому, я вас питаю?! Куди він це
стадо поведе?!

Перекручує, завважив Кирило. Люди з «ментиками» — не стадо. А от аналогія з сіткою вельми доречна. Наче Інтернет,
який зараз, до речі, стрімко занепадає, у часи його розквіту. Кожен мозок — могутній сервер, здатний одночасно зв'язуватися
із безліччю собі подібних. Відразу спливає думка про підступний психовірус або таємний код, знайдений у лабораторіях
усюдисущих спецслужб. У лічені години зараза розповсюджується по ментальній «мережі», вражаючи бідне Людство (окрім
сейфів, звичайно!). Маси божевільних, орди зомбі… Скільки списів було зламано в «жовтій» пресі! Скільки бестселерів на

один день було викинуто на прилавки книгарень! Люди із задоволенням лякалися, потай розуміючи: нісенітниця. Страшилка дута.
Навіть якби існував психовірус — побоялися б зв'язуватися. Хіба що повний маніяк…

…або сейфі

Думка була раптовою і трохи моторошною. Але тільки в першу мить. Кирило розсміявся. Ніколи раніше не намагався
аналізувати бульварну нісенітницю. А ледве задумався — ось він, результат. Значить, лежало на поверхні, як будь-яка
банальність. Сам винен.

На жаль, «пророк вульгарне» помітив усмішку Кирила, прийнявши її на свій рахунок.

Гнівно-викривальний перст уперся в зухвальця:



— А чи знаєш ти, скільки людей втратили роботу? Скільки пішли по світу, проклинаючи мерзенного спрута — «Ментат





Інтернешнл»?! Ти веселишся, а їх сім'ї голодують! Відповідай: знаєш?!

Кирило знизав плечима:

— Знаю.

Він справді знав. До Нового року написав велику аналітичну статтю з цього питання. «Ментики» поставили на межу
банкрутства цілу сферу індустрії: інформацію і зв'язок. Інтернет, стільникові і звичайні телефонні комунікації; до певної
міри — радіо і телебачення. «Паперові» видання поки трималися, хоча їхні позиції також помітно похитнулися. Проте глобальної
кризи світової економіки це не викликало, не зважаючи на прогнози ряду соціологів. Навіть безробіття залишалося в прийнятних
рамках. Завдяки «ментику» людина могла за найкоротші терміни освоїти нову спеціальність, вивчити іноземну мову,
перекваліфікуватися у десятки разів швидше, ніж це робилося раніше. Знову ж таки, мозок, що працював тепер у більшості в
багатозадачному режимі, як правило, швидко знаходив вихід з безвиході. Мало хто зі співробітників фірм-банкрутів у результаті

вилетів «на узбіччя життя». У всіх розвинених країнах

встигли включитися щонайпотужніші соціальні програми допомоги…

Де тільки гроші знайшлися?

— …І ти смієшся над словами правди, знаючи, яка вона?!

— По-перше, я сміявся не над вами, а над собою, — Кирила почав дратувати самовпевнений проповідник, від якого на
додачу несло спиртним. Слухати п'яні одкровення, та ще й покірно терпіти особисті випади?! Ні вже, це — не для мене! — А
по-друге, я теж не в захваті від того, що відбувається на нашій кульці. Лише треба бути об'єктивним. Корпорація «Ментат
Інтернешнл» — один з головних спонсорів соціальних програм захисту. Плюс створювані корпорацією нові робочі місця. Чи ви про
це вважали за краще тактовно забути?

Тепер погляди слухачів були прикуті до Кирила.

— С-сука! — пророк позлинувся слиною, разом залишивши піднесений штиль. — Іуда! Подляну ліпиш?! Люди!!! Вони вже тут,

вони сюди пробралися!

— Угамуйся, Степане, — кинув хтось цілком миролюбно. — Хлопець свій. Наш, значить, хлопець. Оно, «ментика» немає…

— «Ментик» він удома залишив!
— «Ментик» він удома залишив!

— Теж правда, до речі…

— Вони!!! Вони без «ментиків» можуть!

— Точно! Я чув…

— Чув він! Я сама бачила!.. ч Це була правда. За декілька років роботи з «ментиком» людина здобувала здатність до
менто-контакту без «милиць техніки», як виразився одного разу Мішель. Ванда, наприклад, вже майже рік обходилася без обруча.
Комунікатори пробуджували й закріплювали в користувачах здатність до телепатії, і навіть найупертіші ретрогради не могли
цього заперечувати. Ще п'ять-шість років…

— Сука! Сучара! Шпигун! Подсила!..

Пророк несамовито вищав недорізаною свинею. Обличчя його почервоніло, налилося кров'ю, руки тряслися.

— Аж вірно, Стьопо. Козачок засланий…

Збоку до Кирила підступив замірок у футболці й спортивних штанях. Втім, малий зріст і худорба компенсувалися аурою
злості, випромінюваною людиною. Голена голова, перенісся, неправильно зрощене після перелому, на щоках — сиза щетина. І білі,

немов мармурові, кісточки стиснутих кулаків.

«Рядовий Сич? Влипнули?!»

«Так точно, сер!..»

— Попався, гад?

Замаху Кирило не побачив. Він взагалі нічого не побачив. Просто під ребрами вибухнула фаната. Було дуже боляче. Проте

друга фаната зволікала з вибухом. Коли нарешті вдалося розігнутися, з'ясувалося: друг дитинства Мішель обхопив замірка ззаду,

міцно притиснувши руки до тіла, і щось гаряче шепоче забіяці у вухо. Замірок слухав, розслабившись. Відчувалося: схотів би
вирватися — вирветься. Не втримає Мишко. Хваткою не уфимає. Силою не утримає. Зате словами…

— Подуріли, козли?! Це ж Кирюха Сич, мій однокурсник! Сейф! Журналіст! Я ручаюся! Ясно?! Що, Стьопо, знову
нажрався?! Ну, козли… дури рогаті…

— Сам ти козел, Савельев…

— Гаразд, погарячкували…

— Вибач, Сич, — замірок легко вислизнув з обіймів Мішеля. Простягнув Кирилові руку: вузьку, дерев'яну. — Винен. У
мене від Стьопки дах летить… Пішли, мирову вип'ємо? Я пригощаю. Або вмаж мені разок, рахунок зрівняти.

Напевно, слід було мовчки піти геть і ніколи не повертатися в «Ящик Пандори». Але Кирило натомість посміхнувся
жилавому, відповівши потиском руки.

— Все нормально. Буває. Кирило.

— Петрович. Ну як, вмажеш?

— Іншим разом. Ходім мирову пити, Петрович. Умовив.

А потім Кирило, добряче напідпитку, повертався додому нічними вулицями. Думаючи, що, власне, «Ящик…» не для нього. Чи

багато спільного у журналіста Сича з тим же Петровичем, відставним кулачним бійцем «без правил»? З Пророком-Степаном? Зі
старенькими-пенсіонерами, з блондином, якому душа болить за Людство?

Брехати самому собі було приємно. Особливо напідпитку. Знаючи, що ти прийдеш в «Ящик Пандори» іще раз. І ще. Бо там
збираються твої брати. Сейфи. Там співрозмовнику дивляться в очі. Там спілкуються тільки з тобою, і більше ні з ким.
Навіть коли б'ють морду — б'ють тобі. Тільки тобі. Тобі одному. І б'є — один. Цілком.

Кирило зупинився, притулився до ліхтаря й почав реготати.

Довго.

Щасливо.

Наполохавши гулящих кішок.

За сейфовими дверима клубу він знову відчув «ефект присутності», якої, виявляється, так бракувало йому останнім
часом.



КИРИЛО СИЧ:

1 вересня ..18 р., 12:18




…телефон і телевізор.

Я борюся з бажанням зняти трубку або включити «ящик». Так п'яниця дивиться на недопиту вчора пляшку: ранкове похмілля

приносить сором, бажання зав'язати, але поклик отрути сильніший. Нікому з них більше не потрібні ці смішні іграшки. їм,
більшості. Але вони зберегли іграшки для нас. Телефон працює, щоб сейфи могли зв'язатися один з одним. По телевізору
регулярно йдуть два… ні, три канали, і ще щось із супутника. Щоб сейфи були в курсі останніх новин. Все це нагадує
мотлох любої бабусі, який не викидають і навіть пересипають нафталіном — ось старенька загнеться, тоді й викинемо,
заздалегідь поплакавши над могилою. Щиро, з почуттям.

Щось я злий сьогодні. Це погано.

Треба добрішати.

Вони всі добрі. Співчутливі. Товариські. Хай йому біс, вони навіть розмовляють в нашій присутності! Завжди. Вголос.
Хоча самі не дуже-то потребують усної мови… Я чудово пам'ятаю день, коли доброта й співчутливість зробили якісний стрибок. І
смерть улюбленої бабусі-сейфа зробилася удвічі зворушливою, удесятеро сумнішою, бо більшість, різко зрісши у розмірах,

раптом виразно зрозуміла: «Нас-бо не торкнеться…» Точніше, торкнеться, але легенько, мимохідь. Неболяче. Безпечно. Єдино
справедливий цар — Смерть перестала бути неупе-редженою. Для більшості вона взагалі чи не перестала — бути. Сталева коса, як
і раніше гостра для небагатьох, зробилася повітряним поцілунком, усмішкою клоуна, місяцем в небі…

Вони добрі, тому що відчувають перед нами вину.

Я пам'ятаю день, коли це зачепило особисто мене. Вперше, проте з розмаху. Криві, плутані рядки біжать помережаною
клітинками пустелею: повтори, невдалі звороти, суєта болю, виплюснутого гноєм із запаленої рани. Не люблю осоружні
порівняння. Не люблю банальності, якою просякнутий увесь четвертий зошит — наскрізь. Цинізму не люблю. А де подітися?
Довіритися паперу, беззвучно висловитися — і те було важко. Де вже тут повертатися, правити, вносити корективи…

Спалити — інша справа.

Але спершу перечитати. Щоб отримати право — спалити.

Досі пам'ятаю, перед самим пробудженням (липким, безглуздим!..) мені наснився вірш. Короткий і дивний, немов ніж під
лопаткою. Ось він. Тоді я не зважився записати його. Мені здавалося, він розкриває в душі щось темне, страшне. Чуже.

Зважуюся зараз.











Спи, сестро, зранку!

Я — твоя рана.

Дим від багаття

Шипить старанно.



Спи, моя сестро!

Бо я і пристрасть —

Як прах в повітрі,

Як блазень хитрий.



Співай, кастрате!

Реви, містралю!

Спи, сестро —

сяду На гостру палю!



Світанок — спалах…




ЗОШИТ ЧЕТВЕРТИЙ










Я твердо вірю в життя по смерті.

Але я вже не така впевнена щодо життя до смерті.

Ейліс Елліс




Треба збиратися. Треба. Збиратися. Мішель ось-ось під'їде. Треба одягнутися, а перед тим — умити опухлу пику.
Зачесатися. Поголитися. Часу залишилося — кіт наплакав. Треба узяти себе в руки. Чоловік ти, а чи ганчірка, хай йому
біс?! «Рядовий Сич! Смір-р-рна! Рівняння на ванну кімнату! Ліве плече вперед — шаго-ом марш! Ать-два, ать-два!..» Вода з
крану крижана — до болю, до судоми в пальцях, у багатостраждальних, латаних-перелатаних зубах, яких, здається, скоро
залишиться менше, ніж стоїть у них пломб… Добре. Ще не зовсім добре, але вже значно краще…

Це точно, рядовий Сич! Куди вже краще!

Соромно. Бридко.

Ох, як соромно!..

Гнус самоїдства кублився липкою хмарою, жалячи на смерть, і нікуди було втекти, окрім хіба що «Ящика Пандори». Але ж
не станеш відсиджуватись у клубі цілодобово?! Особливо коли настав час забирати кохану дружину з пологового будинку? Спасибі
Мішелю, обіцяв заїхати на машині… Без Мишка все було б стократ гірше. А так, відчуваючи за спиною дружню підтримку, можна
трохи розслабитися. Постаратися хоча б для годиться задерти хвіст трубою. Ти умієш задирати хвіст, рядовий Сич?! Умієш.
Професія зобов'язує. Посміхнися. Посміхайся, кому сказано! І не треба кривити губи. У тебе син народився. Син! Дружина
здорова, малюк теж, ти скучив, тобі хочеться побачити їх, привезти в рідне гніздечко. Радій, ідіоте! Зараз легше виграти
мільйон у лотерею…

Кирило слухняно радіє, підкоряючись внутрішньому «сержанту». До оскоми, до міді на язиці. Тепер — свіжа сорочка,
краватка… Пальці машинально в'яжуть «малий Віндзорський вузол». А в дзеркалі замість фізіономії, облитої кислою рідиною
радості, маячить тріщина. Витвір уяви, символ вигнання з раю. Безодня відчуження між двома смішними, наївними дурниками, що
вірили в нескінченність казки. У незмінність фіналу: «Стали жити-поживати…»

Причому видно триклятий розкол лише з одного боку.

Це й дратувало найбільше.

Ванді, дізнавшись про вагітність, дозволили працювати вдома: для телепата його фізичне місцезнаходження несуттєве, а
комп'ютер у Ванди тепер був свій, зв'язаний з компом Кирила в квартирну «локалку». Що ще потрібно менеджеру з авторських
прав? Нічого. А що потрібно йому, Кирилу? Дружина з ранку до вечора вдома, обіди готує — тринадцять медів! Вип'є чоловік
зайвого — словом не докорить. Спатоньки укладе, щоб проспався, коханий; якщо потрібно, «Алко-Зельтцер» піднесе, щоб на ранок
прочумався. Будь-яке бажання з півслова, з напівпогляду, без жодного «ментика». Про таку дружину годі й мріяти. Чуйна,
любляча, ласкава. А він, дурень… Навіть коли дружина присягалася-божилася, що вона вся тут — Кирило не міг їй повірити. Хоча
розумом усвідомлював: не бреше, насправді любить… Огидно це: любов розумом усвідомлювати. Особливо гостро він відчував
розкол, лежачи в ліжку: Ванда ластилася, шукаючи близькості, а він брехав, брехав, брехав кожним жестом, кожним рухом!

Яка вже тут «близькість»…

Вагітність виявилася цілком слушним приводом, щоб поступово звести цю болісну «близькість» нанівець. Звичайно, Ванда
про все чудово здогадувалася, і він знав, що дружина в курсі чоловікових комплексів, але не дорікає, не засуджує його — від
чого кішки на душі скребли в сто кігтів. Кирило почувався тупим безсердечним егоїстом, големом, нездатним на тепло й ласку.
Теперішня Ванда (або її «домашня» субособа?!) була загарна для нього! Затерпляча, заласкава, за…

Хоч би скандал влаштувала, чи що?

За скандал він був ладний встати перед дружиною на коліна. За маленький, банальний, природний скандал. Хоча
ні. Не став би. Адже якщо і буде скандал, то лише з однієї причини — вловить потребу чоловіка у сварці, в гострих емоціях, і
з любові… з жалощів… із співчуття, м-мать його в тридцять три шаланди!..

Місяць тому лікарі наполягли, щоб Ванда лягла на збереження, хоча вагітність протікала ідеально. Діти — така рідкість у наш
час! Адже ви знаєте: у місті залишився один діючий пологовий будинок на Мельникова, і ще пологове відділення при 3-й
клінічній.

Але це на Карла Маркса, вам далеко. Ви полежите у нас: догляд, харчування, нагляд фахівців… Краще перестрахуватися,
адже ви розумієте?!

Ванда легко дала себе умовити. І тепер Кирило запізніло мучився сумнівами: чи не навмисне дружина пішла на повідку в
лікарів? Чи не вгадала таємне бажання чоловіка: побути місяць-півтора насамоті, лише часом відвідуючи дружину в пологовому
будинку? Чи не заради нього пішла з хати?

Якщо правда — минулий місяць свободи не пройшов дарма.



У місто приїхав на гастролі «Ренесанс». Театр сейфів. Останній писк богемної моди. До речі, не тільки серед
«сейфового тузина»: для більшості телепатів «Ренесанс» теж був своєрідною родзинкою. Аншлаг, мільйон яскраво-червоних троянд,

овації — і, природно, преса, телебачення… А яка преса-телебачення без Кирила Сича? Правильно, ніяка.

«Ренесанс» — це була справжня подія. Про це варто було дати матеріал, і Кирило узявся за театральну тему із
задоволенням. Адже класичні театри приєдналися до ще класичніших динозаврів. Як досягти співпереживання, якщо у актора на
обличчі — гнів і лють: уб'ю негідника! — а в голові: «Не забути підняти темп на „Мерзотник!!!", і крок вліво, інакше закрию
Марь Ванну…» Звідки катарсис, коли глядач всю таємницю на п'ять багнетів углиб, як відкриту книгу, читає? Чи багато геніїв
знайдеться, щоб думки-відчуття з дією-мовою збіглися? Хто знайшовся, ті зараз «моно-ментали» для вибраних ставлять. Всядеться

на сцені один-єдиний актор (він же режисер, гример, освітлювач і весь сценперсонал укупі!) — і розігрує п'єсу в себе в
голові. «Глядачам»-телепатам залишається слухати постановку з відчуттями автора-виконавця. Або аналогічне дійство проводилося

з прямою участю глядачів, стаючи «інтерактивним». Подібні люди-театри були рідкістю, вистави давали камерні, на сто-двісті
осіб — ну а таким як Кирило на «ментал-моно» взагалі робити нічого.

Звичайно, це був вже не театр у старому розумінні, але неологізми мистецтвознавців не прижилися. Кіно, правда, ще
утримувало останній рубіж, спливаючи целулоїдною кров'ю. А театр…

Скінчилися Шекспір із Есхілом.

За винятком постановок, де всі актори — сейфи. Тоді інша справа. Тоді те, що коїться на сцені, знову
віднаходить сенс. Та ще й з нальотом ретро-екзотики.

На спектаклях «Ренесансу» зал ломився від напливу глядачів. Особливо на прем'єрі року: «Блазнів ховають за огорожею».

Такий містико-трилерний сюр. Згідно із задумом режисера, глядачі вміло залучалися до загальної гри, раділи, немов діти.
Кирилу особливо та дівчина сподобалася, що дружину головного героя грала. З душею грала. Кирило плескав-плескав, а в
антракті, замість буфету, де публіка успішно споживала пиво, коньяк або шампанське (хто на що вчився!), збігав на ріг і, не
торгуючись, купив у тітки-квіткарки дорогущий букет лимонно-жовтих гладіолусів. Який і вручив дівчині: зал аплодував, актори
вже втомились кланятися й посміхатися, сцена тоне в квітах…

Потім настала черга інтерв'ю. Ні, не у дівчини. Інтерв'ю належить брати у «зірок». А Володимир Шерстобрюхов, весь
такий народний і заслужений — справжня «зірка», без дурнів. Значить, в першу голову — до нього.

З дівчиною Кирило зіткнувся в холі, абсолютно випадково.

— Спасибі за квіти, — у неї виявилася надміру досвідчена, але приємна усмішка. — Де ви знайшли такі жовті?!

— Місця знати треба, — банально відбувся жартами Кирило. — Це вам спасибі. Ви сьогодні були чудові. Дозвольте
представитися: Кирило Сич, журналіст. Сейф.

Знав акула Сич, навіщо вимовив сакраментальне слово. Сейф з сейфом на контакт іде набагато краще.
Перевірено. Радіомаячок, система «свій-чужий». Між іншим, він і Шерстобрюхову так представлявся…

З'ясувалося, «дружину головного героя» насправді звуть Ольгою, і проти інтерв'ю вона, звичайно ж, нічого не має, але
тільки, якщо можна, давайте зайдемо в яке-небудь кафе, а то я просто вмираю з голоду!

Попри те, що був кінець січня, який обіцяв люті водохресні морози, погода на вулиці стояла чарівна. Пухнастий сніг
іскрився віддзеркаленнями рекламних вогнів, з неба урочисто падали рідкісні величезні сніжинки; тиша — лише віддалік від часу

до часу шурхотіла машина або лунав жіночий сміх. Повітря пронизане запахом снігу, минулого Різдва й прийдешньої весни
одночасно. Ні вітерця. Температура однозначно плюсова, але сніг при цьому не тане, не розповзається під ногами в брудну
осоружну кашу. Пальто розхристане, в руці — пружна сніжка… може, знайдемо кафе на відкритому повітрі? Взимку? А чому ні? Адже

це вечір чудес!..

У світі справді творилися дива. Сніг, що не тане при плюс п'яти, вода річок і морів, де неможливо потонути (справді
неможливо!), комарі перестали кусатися… Учені божеволіли, не в силах пояснити буйство феноменів. Спалахували й гасли, подібно

до метеорів, великі теорії: від ідеї божественного втручання до впливу «колективного несвідомого» Людства, об'єднаного
ментал-комунікацією, на ергрегор Землі… Та годі! Чим не пояснення? Не гірше й не краще за інші.

Вони справді знайшли кафе просто неба. Відбивні по-гавайськи, з ананасами? Шампанське? Десерт? Чудово! За що? За
знайомство двох сейфів, звісно! Інтерв'ю? Оленька, давайте — потім. Хоч ненадовго забути про роботу, посидіти просто
так… Так, мені ця музика теж подобається. До речі, ви танцюєте?

Двоє поволі кружляють, обійнявшись, під зоряним небом, під лапатим снігом, що падає нізвідки…

Ще одну пляшку шампанського вони узяли з собою. Кирило, почуваючись абсолютно тверезим, довго не міг потрапити ключем

в замок — даючи привід для нових вибухів веселощів. Темрява передпокою. Руки Ольги м'яко опускаються на плечі. її дихання —
зовсім поруч; напівзабуте, солодке хвилювання юності, немов уперше… їм було добре вдвох. Боже, як їм було добре! Два
сейфи знайшли один одного в цьому шаленому чужому світі, який більше не належав їм. Тільки двоє. Він і вона. Нікого
крім. Вони віддавалися один одному цілком, без залишку, відчуваючи це, упиваючись цим…

На ранок, коли Ольга пішла, Кирилу стало соромно. Дуже соромно. Він називав себе зрадником, негідником, мерзотником. Адже
Ванда не винна!., вона для нього… а він!.. Вона ось-ось народить йому довгоочікувану дитину! — а він тим часом… Ти любиш
дружину, скотина? Любиш. Інакше не переживав би так, не заливався б пекучою барвою сорому, не палив сигарету за сигаретою,
безсилий заспокоїтися. З ким не буває, зірвався, загуляв, знесло дах… Все! Все! Ніколи більше! Потім, пізніше, треба буде
покаятися…

Увечері він подзвонив Ользі в готель. Зловив таксі, домчав. І знову вони були разом. Удвох. Цілком належали один
одному.

Вранці на краєчку ліжка знову сидів Його Величність Сором. Кирило розумів, що смішний у своїй безглуздій розпусті
цнотливості, в самоїдстві, ганебній для нормального, повнокровного мужика — і нічого не міг подіяти! З Ольгою він відчував ту

повноцінну близькість, цілісність, якої давно був позбавлений. Відмовитися? Ось завершаться гастролі, театр поїде, і все
закінчиться само собою. А поки…

Утретє вона прийшла без дзвінка. Додому. Кирило розривався між двох вогнів, що палили душу зсередини — і Ольга, немов

відчувши його кидання, пропала на тиждень. Потім подзвонили з пологового будинку, і Кирило, на мить забувши про душевні
терзання, як хлопчисько, радісно скакав по кімнаті, викрикуючи дурну нісенітницю. Син! У них з Вандою народився син! Він
тепер батько! Вони з дружиною наперед домовилися: якщо народиться хлопчик, назвемо Адамом. Якщо дівчинка… Втім, це вже не
важливо. У них син!

Адам Кирилович Сич з'явився на світ!

Ольга подзвонила через три дні. Цього разу Кирило знайшов у собі сили встояти. Мені післязавтра дружину з дитиною з
пологового будинку… до того ж матеріал горить, редактор лається. Вибач, ніяк. Повісивши трубку, він надовго втупився в стіну.

Без мети, без сенсу. Ну чому всі люди як люди, а у нього, дурня, — совість?!
 
Name
Email
Comment
Or visit this link or this one