4.

Геть, нечиста!



У дворі вимогливо просигналила машина. Раз, другий. Кирило здригнувся, прокинувшись, виглянув у вікно. Так і є,
Мішель на темно-синьому «Фіаті». Розкривши вікно, Кирило помахав другові рукою:

— Іду, іду! Зараз!

Збіг вниз по сходах, замість поручнів чіпляючись за рятівну думку-соломинку: «Треба купити Ванді квіти. Обов'язково
купити квіти. Вона любить гладіолуси. Жовті…» І знову — хворобливий укол. Саме жовті гладіолуси він купив для Ольги під час
антракту, ні про що ще не думаючи. Просто сподобалося, як грає. Він і імені її не знав…

— Привіт. Спасибі, старий.

— Та чого там! Поїхали?

— Поїхали. Тільки квітів дорогою купимо.

— Ну, це само собою…

Кермо потонуло в лапах Мішеля. «Фіат» м'яко викотився з двору, непомітно набрав швидкість. Пригальмував Мішель лише
одного разу — біля квіткового магазина. Жовті гладіолуси очікувально дивилися на Кирила з високої вази. Згадалося недоречі:
жовті квіти — до розлуки. Так говорять. А червоні — знак пристрасті.

Він купив бузкові.

У фойє пологового будинку їх чекали. Ціла делегація: три усміхнені акушерки, немолода товстуха-санітарка і лікар —
високий, худий, схожий на Дон Кі-хота. Всі в білосніжному парадному одязі. Хоча який він парадний?! Медпрацівники завжди в
білому ходять. Писака хрінов, відразу штампи назовні пруть, навіть в думках!

— Ваше прізвище Сич?

— Так.

— Здрастуйте! Вітаємо від душі! На диво здорова дитина!, пологи — ідеально, без розривів… без щонайменшої патології,
як по маслу! Вона у вас молодець!., вона…

Кирило слухав лікаря неуважно, упіввуха. Все це йому вже детально виклали по телефону, і ще раз, коли він навідувався

в пологовий будинок три дні тому. Дещо дратувало: говорила одна людина, а створювалося враження, що Дон Кіхот у халаті —
голос усіх п'ятьох. Рупор загальної радості. Швидше за все, так воно і було, але — дратувало. Треба справитися з собою.
Рядовий Сич! Припинити рефлексію!

— Спасибі, лікарю. Я знаю, що Ванда молодець. Спасибі. А…

— Ваша дружина зараз спуститься. За нею вже пішли.

Здавалося, лікар читає думки Кирила, хоча це було неможливо. Втім, здогадатися, про що думає молодий батько, легко
без жодної телепатії. Точніше, про що повинен думати. Всі тата однакові… Мішель топтався трохи позаду, випромінюючи
простодушну радість. «Ех, Мишко, Мишко, друг ситний! Адже тобі невтямки, що у мене на душі коїться. Та воно й на краще, що
невтямки…»

— А ось і ваша дружина з дитиною. Ну? Що ж ви стоїте?

На мертвих, млявих ногах Кирило зробив крок назустріч. Дві молоденькі сестрички, що супроводжували породіллю,
навмисне відстали, намагаючись не заважати зустрічі люблячого подружжя. Ванда спускалася сходами, йшла до чоловіка,
поверталася додому, а Кирило, як заворожений, прикипів поглядом до її обличчя. Не обличчя — лик! Великі, вологі зірки очей.
Спокій, доброта, заспокоєння. І загадкова усмішка Мадонни. Кирило був настільки вражений змінами у знайомій зовнішності, що
не відразу помітив дитину на руках у дружини. Сина Ванда тримала природно, невимушено; дитя здавалося продовженням їі самої.





Ніби все життя малюків няньчила.

Нарешті, прокинувшись, він кліпнув, а за мить Ванда була вже поруч.

— Ну, як ти? В порядку?

Безглузде питання. Це він не в порядку, а вона…

— Здрастуй, — дружина роздивлялася чоловіка пильно, з жадібною увагою. Немов не бачилися цілу тисячу років. —
Спасибі, ми в порядку. І я, і Адамчик. Хочеш на нього поглянути?

— Звичайно! — Кирило був майже щирий.

З пелюшок випірнуло буркотливо-зморщене личко, схоже на почервоніле від подразнення печене яблуко. Дивна річ:
побачивши сина, Кирило раптом заспокоївся. Притягнув Ванду до себе, обійняв за плечі, зашепотів на вухо:

— Ти уявити не можеш, який я радий! У нас син! Досі не віриться. І за тобою скучив. А ти здорово виглядаєш! Така
стала… упевнена, спокійна. Прямо світишся зсередини.

Ванда відсторонилася. В очах промайнули здивування й радість:

— Ти помітив? Помітив, що я прокинулася? Візьми Адама, я пальто одягну. Привіт, Мішелю! Так, потримай квіти, я

зараз…

З певним острахом і побоюванням Кирило обережно узяв дорогоцінний згорток. Втупився в Адама, що завовтузився
всередині. Немовля у відповідь покосилося на батька (як здалося Кирилу, цілком осмислено) — і раптом, без жодного
попередження, заволало шо є сили. Кирило навіть здригнувся від несподіванки. Порепетувавши секунд десять на одній надривній
ноті, дитина так само різко замовкла, знову покосився на Кирила і, мабуть, задоволена результатом, закрила очі, мирно
засопівши.

— Поїхали, предки? — весело запитав Мішель.

У кришталевій вазі тужили гладіолуси, намагаючись заглянути Кирилу в обличчя, коли Ванда виходила з кімнати. У решту
часу квіти неподільно належали їй.

— Раніше мені червоні подобалися, — завважила Ванда, розставляючи на столі тарілки. — Або жовті. Зараз згадую:
приємно. Тільки бузкові красивіші.

Кирило подумав, що дружина є наочною ілюстрацією до мрії: «Що чоловік не зробить — все на краще!» Ледве переступивши
поріг квартири і уклавши сонного Адамчика в заздалегідь куплене ліжечко, Ванда, легко подолавши слабкі спроби опору з боку
Кирила, узялася за приготування обіду. З аскетичного мінімуму, виявленого в холодильнику і на полицях кухонних шафок, вона
примудрилася за годину зготувати чисту фантастику. В усякому разі, вбираючи аромати, що долинали з кухні, Кирило просто
стікав слиною.

— Кхема маху-каррі барта! — урочисто сповістила Ванда, вносячи паруючу каструлю. Побачивши обличчя Кирила (санскрит?
хінді?! Ацтеки під кактусом?!), пояснила з усмішкою. — Ну, м'ясо тушковане… у кислому молоці. І соус з огірка з часником і
лимоном.

Кирило навіть під загрозою розстрілу не зміг би повторити назву страви. Втім, Ванді завжди добре давалися мови. А
зараз, з поправкою на ментал-комунікацію… Цікаво, рецепт вона прямо в пологовому будинку отримала? Раніше здебільшого борщі…
котлети…

— Смачно, — зауважив Кирило, поїдаючи «кхему» так, що аж за вухами лящало. — Де навчилася?

— Пригадала, — байдуже відгукнулася Ванда.

Кирило ледве не вдавився. Поглянув дружині в обличчя — і довго не міг відвести погляд, машинально доїдаючи м'ясо, а
після ще продовжуючи шкрябати виделкою по порожній тарілці. Перед ним сиділа незнайомка. Студент журфаку Сич одружувався з
іншою жінкою. Інша істота виходила назустріч чоловіку з тест центру з обручем «ментика» у оолоссі. НСМОБ дружина раптом стала

старша за Кирила на тисячу років. На цілу вічність.

Іконописний лик. Розуміння і всепрощення в погляді.

Господи, як тепер з нею, такою, жити далі?

— Тобі покласти ще?

На мить Кирилу здалося, що Ванда все знає. І про Ольгу, і… взагалі все! Навчилася читати думки сейфа?! До
болю, до темряви в очах захотілося, щоб дружина розсердилася, дорікнула гулящому чоловіку, розплакалася, нарешті! — щоб крізь

світло чужого-знайомого обличчя хай ненадовго проступила колишня Ванда, звичайна, своя, рідна! Тоді він зможе покаятися,
вимолювати на колінах пробачення… У них є син, є все, що потрібне для щастя люблячих людей, — шкода, в цьому щасті немає
місця для «чорного ящика», наглухо забитого невидимими цвяхами, і жінки з обличчям Мадонни…

Назавтра Кирилу буде дико згадувати про те, що трапилося. Він злетів з нарізки. Він розповів дружині про все. Про
Ольгу, про двох сейфів, що знайшли один одного в чужому світі суцільних телепатів — у деталях, з подробицями, з
самими-самими, яких не розповіси нікому, які навіть неможливо вимовити вголос. Кирило кидався по кімнаті, зривався на крик,
на шепіт з посвистом, розмахував руками, падав у крісло, знову схоплювався, потім, здається, плакав… Але злість, відчай і
докори пропали марно. Дарма! марно!!! Ванда слухала мовчки, з дивною на-півпосмішкою на губах — так мати дивиться на
первістка, що нашкодив! — а коли Кирило вичерпався, звалившись на стілець і закривши обличчя руками, обережно торкнула
чоловіка за плече.

— Я розумію. Тобі важко зі мною. Все буде добре, Кирюшо. Ти навіть не уявляєш, наскільки тепер все буде добре. Давай,

я тобі коньяку наллю? Розслабся, відпочинь…

А далі вона сказала таке, що Кирило не повірив своїм вухам, і Ванді довелося повторити ще раз.

— Якщо хочеш, подзвони їй… Ользі. Поки вона не поїхала. Можеш провести цю ніч у неї, в готелі. Я з Адамчиком сама
впораюся.

Було дуже страшно почуватися покидьком, не розуміючи, хто ж все-таки з них двох збожеволів.

Пізніше Кирило із подивом відзначив, що, незважаючи на піднятий шум, Адам під час потворної сцени не видав ані звуку. Ніби
розумів: не варто втручатися. Натомість після, ледве спустошений і розбитий Кирило проковтнув коньяк, поданий дружиною, і
поліз за сигаретами — саме тоді дитина заволала з владною вимогливістю. Кирило кинувся було допомагати, але допомоги не
знадобилося: дружина впоралася сама — швидко, спокійно і вправно, чи не граючись. Вона все тепер так робила. Отримуючи
задоволення від кожного кроку, кожної дії, від усього навколо.

Як вона сказала в пологовому будинку? «Я прокинулася»?

Кирило пішов на балкон — палити і мучитися докорами сумління.



Ользі він, звичайно ж, не подзвонив.



КИРИЛО СИЧ:
1 вересня ..18 р., 12:31




Ловлю себе на поблажливій усмішці. З тексту так і пре дідусем Фрейдом. Комплекси, фіксація на травмі, лібідо всяке…
Прихований конфлікт з долею-індичкою, чия тушка поступово виштовхує невдах на узбіччя. Вже виштовхнула. Узбіччя, правда,
вельми комфортабельне: клумби, клуби, відро варення, корзина печива… Він дуже добрий до нас, цей чудовий новий світ.
Піклується, старається, щоб ми нічого не потребували, почувалися повноправними членами суспільства. І від його турботи
відчуваєш свою непотрібність у сто разів сильніше! Ні, я більше не мучуся, не рву залишки волосся. Не посипаю голову попелом.

Так, легкий смуток осені, оксамитовий сезон. Неквапно і красиво все в'яне, це — колапс Людства. І ми, сейфи, дивимося
із залу на фінал всесвітнього спектаклю.

Іноді важко дивитися із зали на своїх дружину й дитину. Знаючи, що скоро спалахне світло, змушуючи всіх розійтися у
різні боки. Але я вчуся.

Вистачило б часу навчитися…

Наступного ранку після повернення з пологового будинку я застав Ванду за дивним заняттям. Вона старанно займалася
акробатикою! Моя ледарка творила на килимку дива. Та ще й за тиждень після пологів!

У відповідь на подив — збентежена усмішка.

— Тіло чуже. Хочу увійти у форму. Не хвилюйся, Кирюшо, мені вже можна.

А надвечір узяла гітару. Фламенко?! — нестримний вогонь невідомого мені танцю. Ні, траплялося й раніше: три акорди,
бряк-бряк…

— Це фандангільйо «El puente», Кирюшо. Я грала… У Кандайї.

Ні у якій Кандайї Ванда зроду не була.

— Я розумію, це звучить безглуздо… Але ж я казала, що прокинулася? Пригадала себе-минулу. Двісті, триста…
тисячу років тому. Кандайя (це в Іспанії), Лемберг, глухе село на півдні Індії — його назва тобі все одно нічого не скаже.
Конотоп, Аляска…

— Ти хочеш сказати…

У голові панував повний розгардіяш. Ванда збожеволіла? Розігрує?!

— Ти пригадала попередні народження?

— Не зовсім. Мені важко пояснити… Уяви собі: ти прокидаєшся вранці — і пам'ятаєш, що робив вчора, позавчора, місяць,
рік тому. Адже це тебе не дивує? Одне ледве пригадуєш, інше — так і стоїть перед очима. Не лякайся, Кирюшо, я не збожеволіла.

Це я, твоя Ванда… Колишня. Просто більше ніж «колишня». У Лемберзі я була акробаткою на майдані, в Кандайї грала на гітарі…
Якщо хочеш, я розповім. Тільки це буде довго.

— Напиши що-небудь на санскриті! — нічого розумнішого на думку не спало.

Ванда винувато розвела руками:

— Вибач. У Індії я була неписьменною.

Ось це мене й переконало. Якби це був жарт… Звичайно, я повірив не відразу. Але поступово переконався, що Ванда
справді пам'ятає свої інкарнації!

Або, як згодом вважали за краще говорити ті, що «прокинулися», іпостасі. Моя дружина опинилася в числі перших.
Подібних «качок» в пресі — генетична пам'ять, хлопчик-Тибет, втілення далай-лами! — ніколи не бракувало. На жаль, цього разу
справа завертілася серйозно: «качки», зграя за зграєю, мутували в прекрасних лебедів. «Рефлекс Казаряна» стрімко розвивався й

плодив побічні ефекти, наслідки й метаморфози мозку у телепатів. Розщеплення та інтеграція субосіб позначилися рикошетом.
Процес пішов лавиноподібно, як висловлювалися психіатри. Але — виключно в сприятливому напрямі. Фотографічна пам'ять,
абсолютний музичний слух, розширення спектру кольоросприйняття, прискорення мислення, часом — спалахи яснобачення, випадки
спілкування з душами померлих…

Кульмінація?! — ні, прелюдія.

Пролог до виходу на сцену «пробуджених».

Врешті-решт я звик. Хіба мало! — у одних дружина стерва, у інших гроші тринькає. А у мене — акробатка з Кандайї. І
характер золотий: терпіти в хаті такого істерика й егоїста, як я… Втім, всі метання у минулому. Певною мірою, я навіть
щасливий. Дружина-красуня, син, улюблена робота, достаток в хаті — що ще треба людині, щоб спокійно зустріти старість?

…Продивився написане. Не вийде з мене Достоєв-ського. Заготовки для статті. Сухий конспект, пишномовні відступи,
виклад новин шестирічної давнини, упереміш з купою штампів, з видертими з контексту цитатами. Рукописи не горять, але хіба це

рукопис? — так, писанина. Спалити! Ось перечитаю до кінця, заберу Адама зі школи — і…

Смішно: хто міг знати, що «пробуджені» — далеко не останнє, і навіть не найсильніше з потрясінь, які чекають на
нас?



ЗОШИТ П'ЯТИЙ












Життя — карантин біля входу в рай.

Карл Вебер




— Стьопочко, облиште! Я менше за все хочу вести теологічний диспут…

— Мочити! Мочити нещадно!

— Стьопочко, милий! — ваша наївна, можна сказати, печерна кровожерливість…

— Мочити! Вирощуючи критичну масу первородного гріха!

— Це навіть не смішно. Ви б чудово виглядали в Старому Заповіті. Книга Пророка Степанаїла Несамовитого — все із
прописної літери…

Кирило слухав у піввуха, допиваючи другий кухоль «Баварського». Узяти третю? У «Ящику Пандо-ри» чудове пиво — різке,
свіже. Мабуть, не варто. Ще Адама з дитячого садка забирати. Обійдуся двома. Ні, але який же цей Степан! Його натиск, та в
мирних би цілях. Критична маса гріха? Знайшов до кого причепитися: до Казимира…

Неприємна, розслаблена веселість опановувала серцем. Зла, ніби дворова шавка. Сьогодні вранці виплатили гроші в касі
«Дзеркала тижня». Нібито аванс за майбутній цикл статей. Напевно, якби Кирило попросив подвоїти гонорар — дали б. З
посмішкою, із задоволенням. Навіть знаючи, що цикл статей — фікція, обманка. О, чудовий новий світ до послуг поважних
сейфів! Персональні надбавки до зарплати, першочергові робочі місця, для охочих — пільгові курси перекваліфікації, на
яких до того ж платили величезну стипендію. «Пробуджені» опікувалися бідолахами, як рідкісними, реліктовими квітами: так, має

зів'янути, так, скоро, але хочеться, щоб цвіли чим-довше! У нашій теплиці навіть кактуси квітнуть тричі на рік… Спочатку це
дратувало. Коли розумієш, що тираж видання впав до мізерної відмітки, що журнал висить на дотаціях, а всі твої надзвичайні
гонорари — чистої води доброчинність… Хотілося стати в позу, гордо заявивши: «Я ваших подачок не потребую!» Ось тільки кому
заявити? Головному редактору? Такий же сейф, сидить на тих же самих «подачках». Знайти керівників фондів допомоги і
влаштувати скандал?

Безглуздо.

Плюнути й піти?!

Пресу тепер читають практично самі сейфи. Стабільна аудиторія. Упертість перемогла: залишився. Для свого брата

стараюся! Викладемося, зі шкури виліземо — буде вам газеточка, буде журнальчик! Правда, мир та любов — з них сенсації не
вичавити. Зрідка трапляються теракти: у кого-небудь з «несприйнятливих» падає планка. Але на одних терактах далеко не виїдеш.

У позаминулому році кордони відкрили. Обсмоктав цю новину, як міг, особисто злітав на урочистості: штовхнув шлагбаум, знімків

наробив… Далі що? Вихваляти постійне поліпшення екології? Міграцію залишків населення з мегаполісів до передмість і сіл?!
Можна, звичайно, пригадати, що перестали літати в космос, що не було зафіксовано жодного реального відкриття, жодного
принципового прориву в області новітніх технологій… Чудовий новий світ байдуже зниже плечима. Весь наш чудовий НТП закінчився

не катастрофою, не безвихіддю — просто пшиком. Люди навіть їздити перестали. Навіщо? — якщо протягом життя, яке раптом стало
неймовірно довгим, ти встиг відвідати безліч місць, а побачити інші або поспілкуватися зі знайомими здатний ментально —
вмить, залишаючись в улюбленому кріслі!

«Мудрець подорожує, не переступаючи порогу рідного дому…»

— Стьопочко, я міг би на ходу склепати тузин теорій хоч на захист Божого втручання, хоч проти… І що? Якщо це
втручання Його, то мій захист буде безглуздим. А корчити з себе прокурора… Ви читали Книгу Іова? Вірю, вірю, звичайно,
читали. Як мінімум, слухали в короткому, але енергійному переказі. Якщо ж це випадковість або викрутас еволюції, я видамся
дурнем. Дорогий мій Степанаїл, ви не повірите, але на світі ще залишилися люди, кому вкрай неприємно виглядати дурнями…

— Ну, наприклад! Казимире, я чекаю!

Господи, вони всі стали доброзичливі та інертні! Вони позбавляються більшості потреб — легко, як собака обтрушується
після дощу. Ванда скоротила гардероб до мінімуму. Відмовилася від машини й ходить пішки. Точніше, бігає. Перестала їсти
м'ясо, процвітаючи на фруктах і салатах. Втім, Кирилу на першу вимогу подає відбивну. На вулицях іноді мрієш зустріти курця.
П'яного під огорожею. Сявку, що матюкається, їх більше немає, і ти, хто з гидливістю відвертався від брудного бомжа, нишпориш

поглядом по малолюдному місту — де?! відгукнися?! Чи не тому, що чистий, умитий, нагодований, ти відтепер і назавжди несеш
клеймо бомжа, брудного за визначенням і навіки позбавленого можливості вмиватися?!

Хвиля — це міріади «пробуджених» крапель, які усвідомили себе морем.

Вода, солона вода… Вона топить тебе без злого наміру.

З любов'ю.

Гроші палили кишеню. Кирило не знав, як до цього ставляться інші сейфи, що живуть на подачки фондів — і знати
не хотів. Хоча б тому, що не знаходив у собі сили відмовитися. Терпи, козак! Вдавай, що зарплата — чесна, правильна. Що точно

оцінює рівень твого великого дарування. Правда, отаманом тобі, козак, не бути…

— Наприклад? Милий мій, в Каббалі є теорія, що душа Адама в мить гріхопадіння розділилася на 600 000 душ. Як дзеркало

троля — на друзки. Ах, так! «Снігової Королеви» ви теж не читали… Вибачте, Стьопочко. І коли роботу всіх цих душ-осколків зі
спокутування гріха буде завершено, вони знову зіллються в єдиного Адама — блаженного, безгрішного, щасливого. І наступить
вічний стан Шабат, що означає Субота Відпочинку…

— Точно! Шабаш! Відьомський шабаш! Мочити!

— Стьопочко, ви суперечите самі собі. Адже ви у нас зараз правовірний сатаніст, вам слід тішитися будь-якому
шабашу…

— Я так і знав! Все зло від жидів! Мочити!

— Милий радикале! Поважний екстремісте! Коли ви нарешті зрозумієте, що більше немає жидів, чурок, хохлів, кацапів…
Навіть з неграми скрутно. Вони є, але якщо подивитися глобально — їх водночас немає. Є ми, сейфи, в нікчемно малій
кількості. 1 є вони, інші — у переважній більшості. У настільки переважній, що всі ваші крики, Степане, нагадують,
вибачайте вже, писк комара на загривку трицератопса…

— А ще! Окрім шабашу? Що ви ще можете запропонувати?!

«Було б набагато легше, — думав Кирило, — якби природний відбір або Боже втручання мали якісь зрозумілі критерії. Ти
праведник, подаєш жебракам, годуєш бездомних кішок — ласкаво просимо до «пробуджених» телепатів. Не чистиш зуби вранці,
підкладав кнопки на стілець вчительки, дивився порнуху — ти сейф. Або навпаки: сейфи — еліта людства,
прекраснодушна меншість, а інші — бездумне бидло. Боже, що коїш?! Дай хоч слабкий натяк на критерій вододілу «агнци-козлищи»!

Подай знак, скинь реєстрик! Адже не буває так: навмання, від ліхтаря?! Ми ж не в силах прийняти Твою несповідимість! Втім,
неминучість ми приймаємо анітрохи не легше…»

— Я нічого не пропоную. Я просто висловлюю припущення — завважте, підкоряючись вашим вимогам, а не із власної волі.
Якщо вас не влаштовує Шабат, можу запропонувати вам, мій запальний Стьопо, ідею Страшного Суду.

— Ви мене за ідіота маєте?! Страшний Суд — це грім, блискавиця, мертві встають з-під землі…

— Не уточнюватимемо, за кого я вас маю. Це не- -цікаво мені й тим паче вам. Те, що ви описали, це Судний День
Вульгаріс. Грім, блискавиця…

Кирило все-таки зважився на третій кухоль. Аж надто не хотілося вставати і плентатися в дитячий садок. Зайві
півгодини нічого не змінять. Адамчик пограється з вихователькою, подихає свіжим повітрям… Бесіда, як не дивно, захоплювала.
Ах, Степане, пророк-Степан, який позаминулої осені зарахував себе до рекрутів генералісимуса Сатани! Значить, якщо добрий бог

спостерігає з хмарки, як світ котиться в тар-тарари (із Степанової освіченої точки зору!) й умиває крильця — слід приєднатися

до Князя Світу Цього. І кого-небудь мочити, мочити неодмінно, збільшуючи «критичну масу первородного гріха», щоб колесо
повернуло назад, в наїжджену тисячоліттями колію. Стьопі добре. У нього завжди є мета й метод. Прості, як правда. Зрозумілі,
як правда. Стьопі є для чого жити. А для чого жити Кирилу Сичу? Для чого Сичу доживати?! Ось, наприклад, блондина Володеньку,

вічного Казимирового опонента, у квітні поховали. Начебто інсульт. Знаємо ми ці інсульти — у Володеньки теж дружина з
«пробуджених». Всі ми знаємо, все усвідомлюємо потрошки…

— …Вавілонська Блудниця! Вершник блідий з палаючим поглядом! Хто вам сказав, Степане, що Судний День — це наш день?
Це день в розумінні Творця. А для нас це може виявитися тижнем, роком… Століттям, врешті.

— А мертві! Чому не встають?!

— Встають вони, Степане. Озирніться довкола! — встають. Усередині людей. У людях. Не тілами — життями, пам'яттю. А ви

чекали, що міфічна кісточка «луз» почне обростати м'язами й шкірою? Що труни і насправді розверзатимуться? Блаженні
матеріалісти, бо загинуть правди заради…

— Ну й падли! — втрутився Петрович.

Подумав, вижлуктив чарку «Посольської» і, щоб уникнути непорозуміння, уточнив:

— Всі падли. І ви теж. І я.

Петровичу було нудно. Важке дитинство, притулок на Алтаї, ополонка, де він тонув, бардак тітки Очи-Бала, де він
втрачав незайманість, і бабки, життя без правил, бої без правил, переломи-вивихи… Там, у минулому, маячив один, головний,
дражливий епізод: старий хрін, що намагався виправити юного буяна. Хрін поїв Петровича козиним молоком, учив безглуздо
ворушити руками й розповідав про малозрозумілі «інкарнації». Там, у минулому, Петрович набив старому хріну пику й «зайцем»
виїхав до Криму: битися. Зараз же, після багатьох років, старий хрін почав снитися Петровичу. Сидів біля ліжка, мовчав. «Ну,
хто був правий?» — мовчав. «Ех, ти…» — мовчав. І ще про всяке мовчав. Коли Петрович уві сні одного разу спробував дати хріну
в рило, то прокинувся з мокрими трусами. Тепер, лягаючи в ліжко, Петрович щоразу починав сильно сумніватися: чи бив він
старому хріну морду в минулому? Або просто вирішив, що бив? Біс його знає… А сумніватися Петрович не любив. Не умів. І
відчував, що ні до чого хорошого це не призведе.

Кирило, дивлячись на Петровича, теж передчував біду. Цей зірветься. У нього від Стьопки дах їде. І добре, якби тільки

від Стьопки. Ходили чутки про реальних екстремістів, які намагалися знищувати «пробуджених». Безглуздо: до знищення тіла люди

(люди?!), подібні Ванді, ставилися байдуже. Хоч свого, хоч чужого. Занадто байдуже навіть для істот, що реально усвідомили
нескінченність життя. Кирило припускав наявність якогось додаткового, ще невідомого сейфам

чинника, що викликає цю всеосяжну байдужість. Професійна цікавість підштовхувала до пошуків, вивчення, обнародування,
врешті-решт! — але здоровий глузд підказував: досить. Досить суєти.

Здоровий глузд — і страх. Страх дізнатися щось, що остаточно позбавить існування Кирила Сича решток сенсу.

Кирило встав, тримаючи в руці початий кухоль:

— Піду я, хлопці. Мені сина з садка забирати.

— …мочити!!! — заглушив його слова істеричний виск пророка Стьопи.

— I остання теорія, — дуже тихо, але цілком чутно сказав Казимир. Голос ставного ерудита нагадував зараз колючий
дріт. — Гріх спокутувано, наступає рай. Де житимуть Адам і Єва. Степане, ви знаєте, я дуже радий, що в раю не опинимося ми з
вами. Не тому, що ми погані, а вони — хороші. Зовсім з іншої причини. Ми — біль залишків гріха. Стара шкіра, линяла шерсть.
Хай комусь буде боляче, хай хтось буде покараний без видимої причини. І хай цей хтось піде назавжди. Не нарікаючи і не чинячи

опору. Схилившись перед свавіллям долі. Я, наприклад, піду з чистою совістю, не кваплячи відміряний термін. Володенька був не

правий. Злякався, заметушився. Якби він залишився серед нас, я, його друг, не посоромився б повторити йому це в обличчя.
Кирило, ви чуєте? Чи вам нецікава моя думка?

Кирило поволі допив пиво.

Страх спалахнув з особливою, болючою гостротою. Неправота того, що наклав на себе руки Володя? Адам і Єва? При чому
тут Адам? Облиш, ти вже скрізь убачаєш безглузді натяки! Треба розслабитися…

І, проте, раптом здалося: Казимир знає щось, приховане від тебе, знає суть нового чинника, який обумовлює частину
туманних теорій про прийдешній рай. І Стьопа знає. Тому недоговорює — кого саме мочити! — хоча для себе вирішив цю проблему.
Вони всі знають, а тобі не кажуть, тому що ти — свій, ти — з рідного гетто, тебе не хочуть хвилювати, лякати…

Останній ковток відгонив божевіллям.

— Цікава, Казимире. Дуже. Але ви теж не маєте рації. Ми не покарані. Ми з вами маємо те, про що раніше, до відкриття
ментал-комунікації, могли лише мріяти. Забезпечене, сите життя серед квітника. Субсидії, догляд, опіку. Свободу вчинків.
Довге, якщо забажаємо, життя. Безболісну, спокійну смерть. Ми отримали мрію звичайної людини. 1 ми не винні, що інші отримали

значно більше. Ми не винні, і ми ніколи не зможемо зрозуміти до кінця: що ж насправді отримали вони?

— Все отримали, і ще отримають. Тому що всі падли, — упевнено підсумував Петрович.

Налив чергову чарку.

Підняв її на рівень очей і додав, усупереч своєму попередньому твердженню:

— Всі падли, окрім мене. Я — людина. Я звучу гордо.



Унизу, в холі, Мішель базікав з охоронцем про баб. Власне, охорона «Ящика…» від самого початку була нісенітницею,
марною тратою часу — але зараз це дозволяло ще двом-трьом сейфам вважати свій шматок хліба з маслом чесно заробленим,
а не кинутим як милостиня.

Рядовий Сич! Або, якщо хочете, генерал Сич!

Відставити!

Єсть, сер…

— Ти далеко? — запитав Мішель, відвернувшись від порівняльного аналізу блондинок і брюнеток.

— У садок, за хлопцем.

— Підвезти?

— Спасибі, я пішки…

Під Новий рік Кирило почав задаватися дивним питанням: чому Мишка в «Ящику Пандори» поважають більше за всіх? Адже не

сейф, не рідний-приречений, а просто ідейний дурень, здатний у принципі обзавестися «ментиком» будь-якої миті,
кинутися по наїждженій, солодкій доріжці. Так, ідейний, дуже спокійно сказав Мішель, дізнавшись про сумніви друга. Таких як
ти, Кирюша, мало. А таких як я — дуже мало. Але ти розумієш… Навколо коїться чортзна-що — або Бозна-що; коротше, вони знають,

а я не знаю. І вся ця утопія мені не до душі. Хоча б тому, що вирішував не я — вирішували за мене, вважаючи якогось Мишка
Савельева гвинтиком прийдешнього Едему. Так от, я і мені подібні не люблять бути гвинтиками. А коли доводиться бути
гвинтиками, бо так вирішили згори або внизу, ми намагаємося випасти із загальної машини, відкотившись у траву. Можливо,
машина обійдеться без нас. А можливо, не обійдеться. Ось я і хочу це дізнатися. Не було цвяха, підкова пропала, не було
підкови, кінь зашкутильгав, кінь зашкутильгав, командир убитий, кіннота розбита, армія біжить…

Знизавши плечима, Кирило визнав ідеї Мишка дурницями.

Але пізніше Казимир, підсівши до Кирила за столик і випадково вийшовши в розмові на цю тему, розкрив справжню ціну
 
Name
Email
Comment
Or visit this link or this one