5.

дурниць Мішеля. До нього стукаються, сказав Казимир, пахкаючи сигарою. Нам добре, дорогий мій, ми закриті, опечатані, і якщо
чим мучимося, то лише особистими комплексами. А Мишко — з більшості. Проклятої або благословенної, цього знання я
позбавлений, але більшість… У неї свої закони. Вона кличе. Вона тягне, наказує, тому що більшість, тому що інакше не вміє.
Варто Мишко-ві хоч би раз відгукнутися на заклик, проявити хвилинну слабкість — і він без жодного «ментика» дуже швидко
приєднається до більшості. Особливо зараз. А він тримає двері замкненими. Упирається. Руками й ногами. Зубами. Упертістю
своєю неймовірною. Старою такою упертістю, одвічною. Раритетною. Як ви вважаєте, Кирило, хто більше заслуговує на пошану: ми
чи він?

— …Ей, Кирюха! Ти кого більше любиш? Блондинок?

— Я Ванду люблю, — невлад зауважив Кирило, розглядаючи Мішеля, немов щойно побачив його уперше. 1, коли Савельев
комічно розвів руками (мов, вільному — воля!), раптом, вражаючись власній цікавості, запитав: — Мишко, скажи мені, будь
ласка… Чому Казимир такий розумний?

— Так він же піп, — нітрохи не здивувавшись, відповів Мішель.

— Як піп? Який піп?!

— Звичайний. Ну, не зовсім звичайний — розстрига він. Колишній отець Михайло. Ще на початку цього… спокутування узяв
та й склав із себе сан. А так: піп собі й піп. Священик. Професор богослів'я, чи що? У нього ще ксива від єпархії була:
дозвіл на екзорцизм. Або на щось подібне, не пам'ятаю вже.

— А-а… — почуваючись розумово відсталим, протягнув Кирило.

Розстриг він уявляв якось інакше. В усякому разі, ставний естет Казимир з його сигарами…

Погода радувала: раніше в липні-серпні спека стояла — хоч яєчню на бруківці смаж! А зараз — тінь від кущів, що шалено

розрослися, прохолода від крон дерев, легкий вітерець, аромат зелені й квітів. Жоржини, айстри, гладіолуси… Сезон, не сезон —

квітнуть. Під вікнами суцільні клумби. Вже майже рай. А скоро буде зовсім, якщо вірити Казимиру.

У нинішньому травні навіть пуху від тополь не було. Тополі є, а пух відсутній.

Проте спокій оминав Кирила. Свербів у душі хитрий черв'ячок, заважав поринути з головою в нірвану пивного добросердя.

Слова Мішеля лише додали ваги теоріям колишнього священика. Спокутування первородного гріха; інтеграція душ в єдиного Адама;
повсталі не тілесно, але ментально (духовно?!) мерці всередині «пробуджених»; на горизонті майорить Нью-едем з обмеженим
контингентом населення… Ось, іде Кирило Сич центром міста — а чи багато перехожих за ті п'ятнадцять хвилин, що він іде,
дорогою зустрів? П'ять? Десять?! Три машини проїхали — диво… Знаємо, знаємо: міграція в село, вихід з міст, учили, проходили,

самі статейки партачили: з цифрами, з графіками. Але і дещо інше теж знаємо. Йдуть з життя люди похилого віку, хворі, просто
втомлені від життя люди — тихо, без мук, без болю і чекання. Юрбами. З усмішкою на вустах. Ляк від такої усмішки проймає.
Ніколи, нізащо не навчитися сейфу так посміхатися; ось і здригаємося. Часто йдуть і цілком бадьорі, повні сил
здоров'яки. Як пасажири з автобусної зупинки, якщо чекати набридло.

Чекати — на що?!

Може, вони на таксі пересідають?!

Натомість народжувати перестали. Спокійно, байдуже; ніби за непотрібністю закрили виробництво валянок і галош. Рік
народження Адамчика був останнім. Кажуть, хтось не полінувався полічити: «останців» на кульці народилися сто сорок чотири
тисячі. Покоління праведників? Адам вчора потайки за варенням лазив… чашку розбив — мамину улюблену! Праведник…

— …Наталя Петлівна, вставайте! Ну вставайте з!..

— Вона на'мисне! П'икидаєця!

— Не штовхайся, пампушка!

— Сама пампушка!

— Не хоцю-у-у так глатися! Ну Наталецька Петлівна з!..

— А давайте її водою поллємо! Я в мультику бачив…

— Давайте!..

Чи чув Кирило все це насправді? Або вже потім перезбуджений мозок сам добудував, відтворив перелякано-розгублений
хор?

Дітлахи скупчилися над молодою вихователькою, що лежала біля турнічка-рукохода. Світле волосся розсипалося по землі,
ліва рука без сил відкинута на край пісочниці, права ніяково підвернута. На обличчі — воскова блідість і застигла, майже
дитяча образа. Як же так, все було добре, все було просто чудово, і раптом, ні сіло ні впало… Кирило завмер біля низької,
акуратно пофарбованої вапном огорожі. Бігти до воріт? — далеко. Він переліз просто через огорожу, але, проламуючись крізь
буйний бузок, спіткнувся. Впав. Гострий біль в кісточці. Чорт, як мінімум, розтягнув! Насилу піднявся, чіпляючись за гнучкі,
ненадійні гілки, уперто зашкандибав до майданчика.

— Розійдіться.

У тоненькому, гнучкому голосі, немов у клинку шпаги, чаїлася прихована сила. Малюки мимоволі розступилися,
підкоряючись. Пропускаючи до виховательки — Адама. Наймолодшого. Владіка, його ровесника, батьки вже забрали додому, а Кирило

ось, запізнився… Крихітні пальчики упевнено лягли на шию, намацали артерію. Одночасно Адам приклав вухо до грудей жінки,
п'ять-шість секунд прислуховувався…

— Ти в доктола глаєшь, так?

Адам не відповів. Мовчки схопився на ноги і, відштовхнувши хлопчиська, який загороджував най-коротший шлях, чкурнув
що є сили. У медпункт. Це з'ясувалося досить швидко, але не відразу.

Тут діти нарешті помітили Кирила, який шкутильгав до них.

— Дядько Ки'ил, дядько Ки'ил! Наталя Петлівна!.. вона!..

— А вас Адам утік!

— Де медсестра?!

— Вона не сестла, вона — тітка доктол…

— У мене сестла… Танюська…

— Біжіть хто-небудь за нею швидше! Я ногу підвернув, не можу швидко…

— Я! Я побіжу! — два величезні блакитні банти на соломі кісок, широко розкриті очі-волошки, і ластовиння, ластовиння…

— Я біжу, дядько Ки'ил!

Дівчинка помчала до корпусу. Кирило нарешті дошкандибав до потерпілої, невміло кинувся мацати пульс.

— У неї серце. Відмовило. Я зараз, зараз, — поряд стояв задиханий Адам. Серйозний і зібраний, з великою картонною
коробкою в руках. У коробці — шприци, якісь баночки, ампули, вата, бинт…

Чужа, доросла людина.

— Дай сюди! — акуратно поставивши коробку з медикаментами на землю, Адам безцеремонно вихопив з чиїхось рук плюшевого

ведмедя-товстуна. Із зусиллям підсунув виховательці під голову. — Тато, роби їй непрямий масаж серця. І штучне дихання. Я
поки шприц приготую. Повинні встигнути… Ну, давай, чого дивишся!

Кирило підкорявся, не встигнувши усвідомити, що підкоряється. Як щеня, на яке гаркнув низький, але старий і досвідчений пес.
Діти принишкли, трохи позадкували і стали мовчки спостерігати за тим, що відбувається. Відлетіли два ґудзики з кофтини.
Напівпрозорий бюстгальтер. Чудові груди… «Рядовий Сич, м-мати твою! Відставити!» Чотири поштовхи — один вдих; чотири — один…
Так учили на коротких медичних курсах для населення. Точніше, навіть не його вчили — бачив, як учать інших, чув, що при цьому

говорила молоденька інструкторка. Замітку для газети готував, ще будучи студентом. «Курси життя», практичне завдання.

Курси життя…

— Сильніше, тату! Все, досить. Відсунься.

У руках Адама — мокра вата. Гострий запах спирту. Марення, нісенітниця, мана! — чотирирічний хлопчик… Кирило
запізніло здригається від відчуття нереальності того, що відбувається, але нічого більше зробити не встигає. Адам з розмаху
всаджує шприц, налягає всім немічним тілом. Тонка й довга голка входить до упору — анінайменшоі реакції. Адам починає
обережно вдавлювати поршень. Губи хлопчиська беззвучно ворушаться: «Ну! Ну ж!» — і ще лайка, страшна, тяглова, хірургічна…
Погляд Кирила на мить торкається порожньої ампули. Відламаний кінчик валяється поряд, хижо поблискуючи. Адреналін. Це
означає… прямий укол в серце! Та що ж Адам робить?!

— Давай, тату! Рот в рот…

Вдих, другий, третій. Хрипкий стогін. Сіпається рука. Груди судомно здіймаються.

— Ф-фух, встигли. Ну, тато, вважай, пощастило…

Потім була нетіпаха-медсестра (відлучилася на хвилинку в гастроном), що прибігла, — шум, охи, суєта, блималки
«швидкої». Це тато їй допоміг, це він. Я?! Ну та, ти, тато… Ваше ім'я? Кирило? Спасибі вам, Кирило, ви дуже вчасно, ще б пара

хвилин — і все. Журналіст? Де ж ви навчилися? На курсах?!

Проте Кирила мучило відчуття, що люди брешуть, захоплюючись «подвигом» сейфа.

Коли вони покидали дитячий садок, Адам зауважив, дивлячись убік:

— Хороший у них медпункт. Навіть адреналін знайшовся. Молодці. Мені б цей адреналін в Аль-Джаннарі…

Кирило не знайшовся, що відповісти. Майже до самого будинку вони йшли мовчки. Біля під'їзду Адам узяв батька за руку.

Підняв голову, заглянув у вічі:

— Ти неправильно думаєш, тату. Зовсім неправильно. Я не чудовисько. І не ангел. Просто Наталя Петрівна — сейф,

як і ти. Якби було інакше, хіба я став би рятувати зовнішню оболонку? Ти не думай погано, тато…

— Ти здатний читати мої думки?

— Ні. І ніхто не здатний. Я просто знаю, про що ти думаєш.

Він посміхнувся — ясно, відкрито. Так міг би посміхнутися океан на світанку.

— Давай поговоримо? Ось лавка…



КИРИЛО СИЧ: 1 вересня ..18 р.,

12:45


…фактор сидів поряд зі мною на лавці.
У голові крутилися якісь «Омени», «Ваал» Роберта Мак-Каммона, різні хитромудрі дітлахи та їхні хитромудрі справи…





Ні, тату, сказав Адам. Ти знову неправильно думаєш. У тебе на обличчі все написано. Давай, я тобі розповім…

І я дізнався про Концентратори.

Якщо Ванда, «прокинувшись», пам'ятала своє життя на десять-п'ятнадцять кроків назад, то Адам пам'ятав своє — на
міріади кроків. Наскрізь. І кількість життів додавалася з кожною хвилиною. От чому люди сходили у небуття, сміючись — тому що

нікуди не йшли. Просто знімали зношений костюм. А в пам'яті, в душі, в серцевині когось з «останців» виникав новий осередок —

пам'ять? життя?! — ніби свіжий лист на гілці клена. Хлопчики концентрували чоловіків, дівчатка — жінок. Загибель Людства
виявилася міфом, помилкою Кирила Сича — відторгнутого сухого паростка, приреченого на відмирання. Нездатного відчути всю
велич задуму. Мабуть, Казимир з Мішелем дізналися або здогадалися про це набагато раніше Але вирішили не казати мені,
батькові маленького хлопчика на ім'я Адам. Я розумів їх… Я зараз багато чого розумів. Розумом, бо серцем прийняти це я не
зміг до останнього. Серце — воно вперте.

Переді мною на лавці сиділо Людство нової якості. Немає Людини, окрім Адама, і я, Кирило Сич — батько Його.

— Навіщо ти прикидався? — запитав я.

— Прикидався? — він з подивом кліпнув. І раптом розсміявся, зрозумівши. — А-а, це… Варення, пустощі. Тату, повір:
дитинство — найкращий час життя. Я знаю, я часто був дитиною. Навіщо мені добровільно позбуватися подарунка, якщо більше
жодного дитинства у мене не буде? Мама, вона відразу зрозуміла…

— У нас хороша мама? — запитав я.

— Дуже, — серйозно відповів Адам.

І ми пішли додому. Жити-поживати. Через два роки Адам пішов до школи. Перший раз в перший клас. Навіщо добровільно
позбуватися подарунка? Класи тепер були маленькі й змішані за віком. А вчителі-«пробуджені» із задоволенням грали в нову гру:

«школа». Скоро гра закінчиться. Треба поспішати. Я теж граю. З сьогоднішнього дня.

Все, час.

Де батько твій, Адаме? Встає з-за столу…



АДАМ СИЧ: 1 вересня ..18 р.,

16:51




…Ось і урвалися твої записи, тату.

Як і життя — на найцікавішому місці.

Чи все-таки?! Померло лише тіло, тлінна плоть, як це трапляється з нами? З більшістю?! Я не знаю. Виявляється, я ще
багато чого не знаю. Адам не розучився дивуватися? робити відкриття? намагатися осягнути?! — не зважаючи на тисячі тисяч
прожитих життів… Ти зумів здивувати мене, тату. Я швидше відкушу язик, ніж назву тебе «плотським батьком». Зараз, закінчивши
читання, я зловив себе на чужому, незнайомому відчутті: мені раптом захотілося ненадовго побути — тобою. Або хоча б — таким
як ти.

Влізти в «чорний ящик».

Це природно для шестирічного хлопчиська: «Хочу бути як тато!» Біда в тому, що хлопчиська звуть Адам. Брижі по воді —
у мене входить хтось, що мить тому був стороннім. Невже?.. Миттєва радість, і відразу — розчарування. Ні, тату, це не ти. Ще
один приєднався. Час уже б звикнути. Я і звик, от тільки…

Невже я сподіваюся?

Сподіваюся і чекаю — на тебе?!

Я знаю, як це: збирати. По крихті, по дрібці. Поєднувати в собі, відчувати єдиним цілим, океаном буття. Я знаю, що
скоро нас залишиться двоє: Адам і Єва. Назавжди. Навіть якщо завтра мені на голову впаде цеглина. Мого покоління вистачить,
щоб двоє — дожили. Двоє в Едемі. Двоє на Землі.

Двоє — значить усі.

Точніше, майже всі. Декого не буде з нами. Тебе, тату. Таких, як ти. Чому? У мене немає відповіді, зате є дивне
відчуття. Несправедливість, байдужість чужого задуму — це завжди дивно. Можливо, відповідь була у тебе? Чому мені здається,
що сьогодні, загинувши біля шкільного двору, ти зумів відповісти на риторичне питання?! Що дізнався ти, чого не знаю я?

Зараз я спробую стати тобою. Зрозуміти, відчути. Я вже давно нічого не писав. Я вже давно не намагався стати кимось. Але я
візьму в руки шостий (шістдесят шостий? шістсот шістдесят шостий?!) зошит у клітинку — чистий, з ледь пожовклими листками.
Візьму ручку з фіолетовим чорнилом (комп'ютер — не для нас з тобою, правда, тату?). Сяду за твій стіл.

Це ти, тату? Насправді ти?! Стоїш поряд, кладеш руку на плече, посміхаєшся підбадьорливо. Я не знав, що можна — так.
Не всередині, разом, єдиним життям, а поряд, з рукою на плечі. Генерале Сич! Дозвольте доповісти: рядовий Сич до виконання
завдання готовий! Як добре, що ти писав від третьої особи. Інакше у мене нічого б не вийшло. А так — ми зробимо це разом.
Разом, поруч, лікоть до ліктя, пліч опліч — бачиш, я навчився банальностей. Виходить, можна.

«Можна», — киваєш ти, і я посміхаюся, киваючи у відповідь.

Значить, я все роблю правильно.

Ми з тобою все робимо правильно.



ЗОШИТ П'ЯТИЙ






Прийнявши вогонь, згодні ми на пітьму,

Забувши, навчилися ми усьому — Збідніли?

Збагатшали? Геть сплюндрували Життя?

Й питаємо небо: «Чому?!»

Кирило Сич




Кирило вийшов з дому близько першої дня. До школи — п'ятнадцять хвилин неспішної ходи. Уроки закінчуються о 13:30, як

сказала завуч Клара Наумівна.

Часу — вагон.

…Вчителька, уроки, школа. Чи має це тепер хоч якийсь сенс? Для Адама, для його однолітків? Адже в тілах «останців» —
концентрат багатьох життів, що постійно збирає, акумулює в собі тих, хто роздумав продовжувати окреме існування,
скидув тілесну оболонку, котра стала непотрібною. Для старших дітей, кому зараз дев'ять, десять і більше — сенс безумовно є.
«Ментики» починають працювати, в середньому, з 13—14 років. Природа — або хто там? втім, не важливо! — завбачлива. Поки
дитина не стала підлітком, потік образів по менто-зв'язку здатний незворотно змінити свідомість і світосприйняття, а наплив
іпостасей — зовсім розчавити, підім'яти під себе крихку психіку. До цього рубежу діти вчаться, як всі. Потім набувають
чинності нові методики, система прямого навчання…

Зате Концентратори від початку пам'ятають свої життя, ім'я яким — легіон, з самого народження. їм не потрібні
«ментики» для запуску «ефекту Казаряна», вони ніколи не хворіють, їх обожнюють собаки і не жалять оси… Навіщо їм азбука?
Арифметика? «Казка про царя Салтана»?! Ну, хіба що ознайомитися з останніми новинками і досягненнями… А проте, Адам з
задоволенням збирав напередодні портфель, акуратно укладаючи в нього пенал із ручками і фломастерами, косинець, зошити,
щоденник. Точнісінько так, як раніше захоплено порпався в пісочниці з паровозиками, грав у піжмурки, у «квача». Чому? На це
питання Адам одного разу відповів прямо й недвозначно, їм подобалося бути дітьми. Це було їхнє останнє дитинство, і
вони прагнули узяти від нього все, що можна.

Схоже на правду. Заслуговує довіри. Кирило й повірив… майже. Але зараз, буквально кілька хвилин тому раптом
подумалося, що це — лише одна з причин подібної поведінки. Можливо, навіть не найголовніша. Крилася тут інша причина — до
болю знайома, така проста й очевидна, що Кирило ніяк не міг ухопити її суть. Швидше за все, самі Концентратори теж не
підозрюють про першопричину. Таємниця за сімома печатками, яка дихає на рівні підсвідомості, ясний рушійний посил — він
примушує вигадувати стрункі й дуже переконливі теорії на свідомому рівні.

Повертаючи біля аптеки, Кирило почав насвистувати.

Ось і чисто символічна огорожа шкільного двору, яку легко здолає будь-якій першокласник. Шум, крики, лунає запізнілий

дзвоник (всі вже давно на дворі). Ну звичайно, першого вересня дітлахів відпустили з уроків трохи раніше — свято, як-не-як.





Правда, галас у дворі тихий. Дітей у школі мало… А старшокласники взагалі вдома сидять. Або за місто подалися. З «ментиком» —

без проблем! Одночасно купаєшся в річці, вивчаєш алгебру, фізику, інформатику, обмінюєшся з приятелем свіжими анекдотами,
домовляєшся з дівчиною про побачення.

Краса!

А де Адам? Напевно, затримався в класі.

Порив вітру несе по асфальту нечасте жовте листя, нагадуючи, що сьогодні — перший день осені. І де він їх тільки
знайшов, вітер? Начебто зелено навкруги…

— …бач, гади! Смішки пускають. Про нас із тобою, між іншим. Житуха наша, значить — псу під хвіст! Ось вони і радіють,

янголики грьобані! Мочити! Щоб на своїй шкурі! Щоб самі зрозуміли і Йому передали!..

Щоб чаша гріхів знову — по самі вінця… На круги своя!.. Рай їм, гнидам! Геєну їм вогненну, геєну!..

— Молоток ти, Стьопо. Вірно мислиш. Всі гниди. І ти гнида. Дай хлебнути…

Старі знайомі. Степан, відставний пророк, нині чесний сатаніст, і його поплічник Петрович. Обидва добряче напідпитку.

Петрович відбирає у Степана пляшку «Алушти», робить ковток, крекче, утираючи долонею губи… Кирило поспішно
відвертається. Йому соромно. За Стьопу, за себе. Піти? — поки не помітили, не полізли на очах у дітей обніматися, дихаючи
перегаром і вимагаючи випити зі старими корешами…

Де ж Адам?!

— Ей, пацанва! Бормотухи хочете?

— Го-о-орді! Ніс вернуть. Негоже з сейфами знатися!

— Ось я їм зараз наверну!.. Ей, шкет, ходи сюди. Пий. Пригощаю, значить. Ми — не те, що ваші. Нам не шкода!.. Пий,
кому говорю!

Навіть спиною Кирило відчуває: обличчя у Петровича пливе, сіпається нервовим тіком. Страх — липкий, мокрий —
зароджується в животі. Рухається вгору, до серця, до голови.

Хвилею стікає назад.

— Ти кому це сказав, шкет?! А ну, повтори! Ф-фух, нарешті! Ось і Адам. Зараз вони підуть — додому…

— Ах ти, падла мала! Як із старшими базарищ, щеня?

Звук ляпаса.

Ледве чутний виляск, удар, грім, дзвін — відгукується у грудях, в серці, у животі, де гніздиться страх.

Напевно, не варто було обертатися. Не треба було дивитися, що там відбувається. Не треба було…

Червоний від сказу, озвірілий Степан, брудно лаючись і бризкаючи слиною, з розмаху хлестав по щоках хлопчика років
шести. Владіка Грінберга, Адамового однолітка: вони в дитячому садку разом були, а зараз — в одному класі. Що ж ти коїш,
сволото п'яна?!

— Степане, припини!

Але оскаженілий пророк глухий для напучень.

— Зви! Зви своїх на допомогу, сучонок! Де вони? Де? Де твої козли?

Найстрашнішою для Кирила була Стьопчина правота. Люди — дорослі, підлітки — проходили повз них. Ковзаючи байдужим
поглядом. Не звертаючи ваги. Насильство над тілом більше не цікавило їх: вічних, що йдуть в райські брами не плоттю, але
душею. Насильство над тілом, народження тіла, хвороби тіла, старіння тіла, загибель тіла — ні, не цікавило. Хвилювання?
Обурення?! Гнів?! — хіба це привід? Не бійтеся тих, що вбивають тіло… Дітвора взагалі зникла, один Адам поспішав по доріжці
до батька, але він теж був безтурботний, немов ні Степана, ні битого Владіка просто не існувало.

Більш того, сам Владік був спокійний.

Що відбулося далі, Кирило не встиг помітити. Можливо, хлопчисько викрутився й укусив Степана за руку. Хоча навряд чи.

Дуже наївно для Концентратора. Радше раптово ударив дорослого чоловіка у відповідь — вправно, діловито, безпомильно попавши у

вразливе місце. Або сказав щось дуже образливе: так уміють кривдити глибоко старі — з розмаху.

— П-паскудник! Уб'ю!

Кулак пророка з розмаху врізається в дитяче обличчя. Бризкає кров. Від серйозної травми Владіка рятує мала вага — він

відлітає, котиться по землі, притискуючи руки до обличчя. Степан наздоганяє, приміряється штовхнути ногою… У наступну мить
Кирило вже біг. У ворота, повз кущі божевільного жасмину з колючками, туди, де п'яний нелюд бив дитину. Жорстоко, на смерть —

Кирило не потребував «патника», щоб відчути чужий біль. Довго хлопчисько не витримає. Треба встигнути, треба… Звичайно, він
думав зовсім інакше: простіше, без слів, банальних і безглуздих, як сама ситуація, він взагалі не думав, а чинив, забувши
злякатися, і душа Кирила Сича мчала, на крок випереджаючи тіло, надриваючись у беззвучному крику. Неважливо, що малюк —
Концентратор, що він жив і вмирав тисячі разів, і якщо його зараз уб'ють, він просто зіллється з іншими, з тим же Адамом… Це
було не важливо, як і те, що навколишні люди не квапилися Владіку на допомогу. Достеменно знаючи: тіло — лише оболонка. Яку
древнє дитя без щонайменшого жалю змінить на іншу, продовжуючи жити. Для «пробуджених» не відбувалося нічого страшного,
нічого особливого.

Дурний п'яний сейф дарма втрачав час.

Розумний тверезий сейф теж дарма втрачав час.

Нехай їм.

Розумом Кирило усвідомлював: «пробуджені» по-своєму мають рацію. Розумом. Але не серцем. Останніми роками він дуже
багато розумів на рівні думок, залишаючи серце тривожно дивуватися, і тепер серце вирішило відігратися за все. Тут і зараз
дорослий бив дитину. Навіть якщо справжній вік Владіка неспівмірний з роками пророка Степана — доросле тіло калічило дитяче
тіло. І здоровий глузд підтискав хвіст, ховаючись у тінь.

Вища правда, вища логіка — брехня й плутанина.

Де батько твій, Адаме? Ось, біжить.

Батько завжди біжить, коли його дитині загрожує небезпека. Смішний, слабкий, наївний батько — біжить, поспішає,
задихаючись, хапає ротом сухі крихти повітря… байдуже, живі чи мертві, бо ви завжди живі?! Безсмертні?! Вічні?! А батькові
байдуже, живий він чи мертвий, своя дитина корчиться під ударами чи чужа — тому що батько, тому що готовий померти до часу,
продовжуючись у сині.

У кожного своє безсмертя.

Вам — вічність, мені — мить.

Кирило засміявся на бігу. Він сміявся, збиваючи Степана з ніг, відкидаючи геть. Він сміявся, хриплячи і булькаючи
кров'ю, коли Петрович («Стьопку, гад?! Ти — Стьопку?! Ти?!!») трощив кулаками його ребра. Він сміявся, коли двоє розлючено
штовхали тіло, що сіпається на землі…

«Вони — діти. Наші діти. Мої діти. От чому вони з таким захватом граються в дітей! А потім, виростаючи, гратимуться в

дорослих. Насправді вони просто маленькі. Нові. Наплювати, що жили і вмирали тисячі разів, що за їх плечима — досвід і знання

багатьох поколінь, що до нас вони ставляться поблажливо і трохи звисока, хоча при цьому — люблять, справді люблять… Діти
завжди вважають себе розумнішими і сучаснішими за батьків. Але при цьому дуже, до запаморочення, до тремтіння в колінах
бояться їх втратити. Ми боїмося втратити один одного, а все інше не має значення. За дітьми — майбутнє. А за батьками —
минуле, яке нітрохи не гірше за майбутнє. Разом це і називається — сьогодення. Життя продовжується. Бути батьком трохи
боляче, але необхідно. Якщо б'ють дитину, треба поспішати на допомогу. Я поспішав, як міг. Здається, встиг. Здається…»

І крізь дзвін у вухах, крізь тьму, що згущується, крізь тупий, несправжній, нестрашний вже біль:

— Тату-у-у!!!

Кирило знайшов в собі сили посміхнутися. Все гаразд, синку. Роби, що мусиш, і най буде, що буде. Скажи мамі, щоб не
сумувала. Не перший чоловік, не перший батько — так хоч останній. Хоч якийсь фарт, любі. Зустрінемося.

Де-небудь.

Коли-небудь.

Обов'язково.



* * *



Ось так, тату. Ти ще тут? Ми все написали правильно, тату? Ми з тобою?..

Де батько твій, Адаме?!

Хіба я сторож батькові своєму?..

І тихенько, знайомим голосом, здалека, куди немає ходу, навіть якщо ти прокинувся, і ще раз прокинувся, і знову
прокинувся, тому що прокинутися — це одне, а перестати бути дитиною, сином, спадкоємцем — зовсім інше…











Милосердя не проси — не дадуть.

Хоч мовчи, хоч голоси — не дадуть.

Божий млин в усі часи — Верть та круть!

Доле, смерть мені даси? — не дадуть...




Я все розумію, тату. Я розрізняю добро і зло. Нам... мені... нам не вистачатиме вас в Едемі. Вас, наших батьків. Адам

народив синів. Сини виросли, подорослішали, самі стали батьками — і, врешті-решт, круг замкнувся.

Так, тато, я чую тебе.







Волі хочеться, кріпаче? — не дадуть.

Долі хочеться, жебраче? — не дадуть.

Натовп — церква небораків. В храмі — п'ють.

Хочеш голосу, співаче? — не дадуть.




Батьки йдуть. Круг замкнувся. Чи зможу я, отруєний добром і злом, не перетворити його на спіраль? Все почнеться
спочатку, на новому витку — і ми знову зустрінемося з тобою, тату. Ми зустрінемося, і цього разу все буде добре.

Все обов'язково буде добре, адже я знаю...







Не навчився я просити — то й нехай!

Без надії та без сил — то й нехай!

Блазню, в дзвоник калатай, Пий-гуляй!

Хоч здіймайте на списи — то й нехай.




Я не знаю головного: ти повернешся — чия виру шу шукати тебе?!

Чи знайду?!

Тату, мертвий, ти посміхався так, як мені ніко ли не зуміти.







Бруд під нігтем у Творця — так, це я.

Щит останнього бійця — так, це я.

Слово Сина й Панотця,

Біль змарнілого лиця,

Сенс початку та кінця — так, це я.






Все буде добре. Я це знаю напевно. Кому, як не мені?!

Чому я плачу, тату?..



Травень—серпень 2001 р.




Джерело:

Олді, Генрі Лайон

Де твій бітько, Адаме?: Повісті, оповідання. — К.: Факт, 2006. — 332с. — (Сер. «Exceptis Excipiendis»)

ISBN 966-359-118-8

ISBN 966-8408-87-X (серія)
 
Name
Email
Comment
Or visit this link or this one