УСІМ БРУТАЛЬНИМ ЛЮДЯМ…

Джек Рітчі

УСІМ БРУТАЛЬНИМ ЛЮДЯМ…



— Скільки тобі років? — спитав я.
Він утупився в револьвер, націлений на нього.
— Послухайте, містере, в касі грошей небагато, але візьміть усе, що там є. Галасу я не зчинятиму.
— Твої мерзенні гроші мене не цікавлять. Скільки тобі років?
Він відповів приголомшений:
— Сорок два.
Я прицмокнув язиком:
— Прикро. Принаймні тобі, либонь, прикро, адже ти міг би прожити ще років двадцять, а то й тридцять, якби постарався бути трішечки чемнішим. Я тебе вб'ю,— пояснив я,— за оцю чотирицентову марку та за вишневі льодяники.
Він не второпав, що я мав на увазі, кажучи про вишневі льодяники, а от щодо марки — добре втямив.
Панічний страх спотворив йому обличчя.
— Ви що, божевільний? Ви не можете мене вбити тільки за це.
— Можу.
Так я і вчинив.

Коли д-р Бріллер сказав, що жити мені лишилося всього чотири місяці, мене це, звичайно, схвилювало.
— Ви певні, що не переплутали рентгенівських знімків? Я чув, таке буває.
— Боюся, ні, містере Тернер[е].
Я не на жарт задумався.
— Знаєте, як буває з лабораторними даними. Може, моє прізвище приклеїли не на той…
Він поволі похитав головою.
— Перевірено двічі. Як завжди в таких випадках. Це, знаєте, непорушне правило медичної практики.
Стояло пізнє надвечір'я, пора, коли притомлене сонце згасає. Сподіваюсь, коли наспіє мій час, я зустріну свою смертну годину вранці — все-таки веселіше.
— В таких випадках,— провадив Бріллер,— лікар стоїть перед дилемою: сказати правду пацієнтові чи не сказати? Я завжди кажу правду тим, хто до мене звертається. Це дає людям змогу впорядкувати свої справи і, сказати б так, урвати останніх радощів від життя.
Він підсунув до себе стос паперу.
— Крім того, я пишу книжку. Як ви збираєтеся провести відпущений вам час?
— Навіть не уявляю. Щойно я сам про це подумав — хвилину-дві тому.
— Звичайно,— мовив Бріллер,— не слід одразу хапатися аби за що. Та коли ви надумаєте, дасте мені знати1, гаразд? У своїй книжці я описую, що поробляють люди, коли дізнаються, скільки часу їм лишилося жити.
Стос паперу він відсунув убік.
— Приходьте до мене щодва-щотри тижні. Так ми зможемо визначити, як швидко ви згасаєте.
Бріллер провів мене до дверей.
— Я описав уже двадцять два випадки, подібні до вашого.— Поглядом він, здавалося, прозирав майбутнє.— А знаєте, ця книжка може стати бестселером.

Я завжди жив тихим, безтурботним життям. Не бездумним, а безтурботним.
Для процвітання людства я не зробив нічого — і цим схожий на переважну більшість людей на землі,— але, з другого боку, і собі нічого не урвав. Коротко, я завжди хотів одного: аби мене не чіпали. Життя досить важке й так, без обтяжливої метушні серед людського мурашника.
То як же згаяти чотири останні місяці такого тихомирного життя?
Не знаю вже, скільки я йшов і розмірковував над тим, аж поки нарешті отямився на довгому мосту, що дугою збігав на берег озера. Звуки механічної музики сполохали мої думи, і я поглянув униз.
Піді мною гомонів чи то цирк, чи то грандіозний карнавал.
То був світ облудних чарів, де позолоту видають за золото; де з манежного інспектора у циліндрі насправді такий самий джентльмен, як із його нагрудних брязкалець — медалі; світ, де гарцюють нарум'янені вершниці з розкошеними очима й лихими обличчями. То володіння хрипкоголосих крамарів та ошуканців.
Мені завжди здавалося, що смерть великого цирку можна було б вважати за один із виявів культурного поступу двадцятого сторіччя. Проте я й незчувся, як ноги самі понесли мене вниз пішохідним мостом, і за якусь хвилю я опинився на півдорозі до розташованих рядами рундуків та майданчиків для вистав, де людиноподібних мутантів експлуатували, виставляючи на забаву дітлахам.
Нарешті я дістався до циркового шатра і знічев'я задивився на білетера, що нудився на своєму підвищенні обік головного входу. Приємний на вигляд чоловік із двома маленькими дівчатками наблизився до нього і подав кілька картонних прямокутників, схожих на контрамарки.
Білетер провів пальцем згори донизу по друкованому списку обіч себе. Потім насупився і зі свого узвишшя зміряв чоловіка й дітей сердитим поглядом. А тоді поволі, хизуючись, подер контрамарки на клапті, й вони дощем посіялись додолу.
— Ці ні к бісу не годяться,— сказав він.
Чоловік унизу спалахнув:
— Не розумію.
— Ти не дав повисіти афішам скільки треба,— огризнувся білетер.— Ану, чеши звідси, гнидо!
Діти подивилися на батька, спантеличені. Що ж він зробить, чим зарадить?
Він стояв непорушно, зблідлий з гніву. Здавалося, слова от-от зірвуться з його вуст, але наступної миті він глянув на дітей, заплющив очі, ніби силкуючись перебороти свій гнів, і проказав:
— Ходімо, маленькі, ходімо додому.
І він повів їх геть, стежкою вниз, а дівчатка все озирались назад, збентежені й занімілі.
Я підійшов до білетера.
— Навіщо ти це зробив?
Він скинув поглядом униз.
— А тебе це обходить?
— Ще й як обходить.
Він роздратовано дивився на мене, вивчаючи.
— Бо він не дав повисіти афішам скільки треба.
— Я вже це чув. А тепер поясни.
Він видушив із себе відповідь так, наче це коштувало йому грошей:
— Наш чоловік ходить містом за два тижні до того, як ми туди прибудемо. Він лишає рекламні оголошення про виставу скрізь, де тільки може: в бакалійних крамницях, у взуттєвих магазинах, на м'ясних базарах — усюди, де їх можна розклеїти у вікнах, аби вони там повисіли, доки цирк прийде в місто. А власникам за це він роздає по дві-три контрамарки на виставу. Одначе не кожен із тих халамидників знає, що ми їх перевіряємо. Якщо на той час, коли ми з'явимося в місті, афішки в них уже не висять, то контрамарки їхні — недійсні.
— Ясно,— мовив я сухо.— І тоді ти шматуєш ті контрамарки в них перед носом і в присутності їхніх дітей. Очевидно, цей чоловік зняв афішу з вікна своєї крамнички зарано. А може, ті контрамарки йому дав хтось інший, хто зняв дочасно афіші зі свого вікна.
— Яка різниця? Контрамарки однаково недійсні.
— З твого погляду різниці, може, й нема. Але чи тямиш ти, що вчинив?
Очі його зробилися, немов щілини, він прицінювався до мене, намагаючись зважити, на яку силу міг напоротися.
— Ти скоїв один із найжорстокіших людських вчинків,— проказав я з притиском.— Ти принизив батька перед його дітьми. Лишив у їхніх душах виразку, яка не загоїться, поки вони житимуть. Він поведе своїх дітей додому, і то буде довга, нескінченно довга дорога. І що він зможе їм сказати?
— Ви що, полісмен?
— Ні, не полісмен. Діти в такому віці дивляться на свого батька як на найкращу людину в світі. Найдобрішу, найсміливішу. А тепер вони запам'ятають, що чужий чоловік скривдив їхнього тата, а той не зміг дати відсічі кривдникові.
— Ну подер я його контрамарки — то й що? Чого він не купив квитків? Ви що, міський інспектор?
— Ні, не інспектор. А ти гадаєш, він міг к у п и т и квитки після такого знущання? Ти ж загнав його у безвихідь. Він не міг уже ні купити квитків, ані вигадати щось вірогідне, бо діти були з ним. Йому нічого не лишалося. Нічогісінько — тільки піти геть із двома своїми донечками, які хотіли побачити цей балаган, а тепер не зможуть.
Я глянув униз, на підніжжя тумби, де він сидів. Довкола валялися клапті багатьох інших розвіяних мрій — руїни репутацій батьків, чиїм найбільшим злочином було те, що вони не дали повисіти отим афішкам скількись там часу.
— Ви могли принаймні сказати: «Я шкодую, пане, але ваші контрамарки недійсні», а далі чемно й спокійно все пояснити.
— Мені платять не за чемність,— відрубав він, вишкіривши жовті зуби.— І щоб ти знав, я п о л ю б л я ю дерти на клапті контрамарки. Це мене приємно збуджує.
Так воно й було. Нікчемі дали маленьку владу, і він користувався нею, як Цезар.
Він хитнувся в мій бік:
— А тепер вимітайся геть, п а н е, поки я не зійшов униз та сам не вимів тебе звідси.
Що й казати, то був жорстокий чоловік, двонога тварюка, позбавлена від народження будь-яких почуттів і чуйності, якій на роду написано чинити зло, доки житиме. Цього вилупка треба стерти з лиця землі.
Аби ж це було в моїй владі…
Я ще раз поглянув угору на перекривлену від люті мармизу, а тоді повернувся й пішов собі. Піднявшись на міст, я сів в автобус і о пів на сьому під'їхав до спортивного магазину.
Там я придбав 32-каліберний револьвер та коробку набоїв.
[12345...] Чому не вдаємося ми до вбивства? Чи тому, що не знаходимо морального виправдання такому крайньому заходові? Чи, може, боїмося наслідків викриття,— того, чим це обернеться для нас, для наших родин, для дітей?
Отож ми страждаємо від неподобств і покірно терпимо, бо усунення їх може завдати нам навіть більшого болю, ніж той, якого ми вже зазнали.
А в мене — ні родини, ні близьких друзів. І чотири місяці до смерті.
Сонце вже сховалося, і карнавальні вогні яскраво сяяли, коли я зійшов з автобуса на мосту. Я глянув униз і побачив, що він і досі на своєму сідалі.
«Як мені це зробити? — подумав я.— Просто підійти до нього ближче й застрелити на його маленькому троні?»
Проблема розв'язалася сама собою. Я помітив, як йому на заміну прийшов інший чоловік — либонь, напарник. Перший запалив сигарету, збочив зі стежки й подався до темного озерного плеса.
Я перестрів його за береговим вигином, затіненим кущами. То був глухий закутень зовсім близько від циркового дійства, гамір якого все ще долинав до мене.
Він зачув мою ходу й обернувся. Кривий усміх з'явився на його губах, і він потер стиснений кулак однієї руки:
— Ти сам на це настерняєшся, добродію. — Та відразу вирячив очі, коли угледів мій револьвер.
— Скільки тобі років? — спитав я.
— Послухайте, містере,— мовив він хапливо.— У мене в кишені всього кілька десяток.
— Скільки тобі років? — повторив я.
Очі його нервово забігали.
— Тридцять два.
Я скрушно похитав головою:
— А міг би протягти й до сімдесяти з гаком. Років сорок іще напевне пожив би, якби вмів і хотів поводитися по-людському.
Він пополотнів.
— Ви, може, з глузду з'їхали ненароком?
— Може, й так.
Я натис на гачок.
Звук пострілу виявився не таким гучним, як я сподівався, мабуть, його приглушив карнавальний гамір. Білетер похитнувся і впав на край стежки. Смерть настала відразу.
Я сів неподалік на парковій лаві й став чекати.
Збігло п'ять хвилин. Десять. Невже ніхто не чув пострілу?
Раптом я відчув, що зголоднів. З дев'ятої ранку я не мав і рісочки в роті. Думка про те, що мене одведуть2 до поліційної дільниці і там бозна-скільки допитуватимуть, видалася мені нестерпною. Та ще й розболілася голова.
Я видер сторінку зі свого кишенькового записника й заходився писати:

«Слово, мовлене зопалу, можна простити. Але жорстока брутальність день у день — непрощенна. Цей чоловік накликав на себе смерть».

Я вже зібрався був підписатися повним ім'ям, але потому вирішив, що моїх ініціалів поки що досить. Не хотілося, аби мене схопили раніше, ніж я добре попоїм і вип'ю аспірину.
Я згорнув записку й поклав її до нагрудної кишені вбитого.
Дорогою назад я не здибав жодної живої душі — ні коли підіймався стежкою, ні коли виходив на пішохідний міст. Я подався до ресторану Вешлера, чи не найкращого в місті. За звичайних обставин я туди не потикався — купило, як той казав, притупило, але тепер відчув, що зможу дозволити собі таку втіху.
Повечерявши, я подумав, що вечірня прогулянка автобусом була б мені саме враз. Я полюбляв такі екскурсії по місту, до того ж свобода мого пересування невдовзі буде обмежена.
Водій автобуса виявився чоловіком нетерплячим і на своїх пасажирів явно дивився, як на ворогів. Та дарма, вечір був чудовий, а автобус — не повний.
На Шістдесят Восьмій вулиці тендітна білява жінка з обличчям, як на камеї, чекала коло узбіччя. Водій знехочу підкотив машину до зупинки й відчинив двері.
Жінка всміхнулася й кивнула пасажирам, посилаючи ногу на першу сходинку. І кожен збагнув би одразу, що в житті її багато злагоди й щастя і дуже мало автобусних поїздок.
— Ну! — гарикнув водій.— Мені що, цілий день чекати, поки ви зайдете в автобус?
Вона зашарілася, промовила, заникуючись3, «вибачте» і простягла йому п'ятидоларову купюру.
Той люто блимнув на неї:
— Хіба у вас нема дрібних?
Жінка почервоніла ще дужче.
— Здається, нема. Але я пошукаю.
Водій явно випереджав свій графік, тож не рушав, а чекав.
І ще одне було ясно: з усього того він мав неабияку насолоду.
Вона знайшла чвертака і боязко простягла водієві.
— В касу! — гримнув він знову.
Вона вкинула монету в скриньку.
Водій дав газу, і машину рвучко шарпнуло — жінка запевне була б упала, коли б не встигла вхопитися за ремінний пас.
Вона глянула на пасажирів, ніби за все вибачаючись: за свою повільність, за те, що не наготувала дрібних, і за те, що мало не впала. Провинна посмішка затремтіла в неї на вустах, і вона сіла.
На Вісімдесят Другій вулиці жінка смикнула за сигнальний шнур, звелась і рушила вперед до виходу.
Під'їхавши до зупинки, водій сердито кинув через плече:
— Ідіть на задні двері. От народ! І коли ви навчитеся виходити?!
Я за те, щоб виходити задніми дверима, надто коли автобус переповнений. Але тут було з півдесятка пасажирів, та й ті лякливо повтоплювали очі у свої газети, дотримуючись нейтралітету.
Жінка вернулася і з поблідлим обличчям вийшла через задні двері.
Вечір, з якого вона поверталася або на який їхала, тепер було зіпсовано. І спогад про нього отруїть ще багато майбутніх вечорів.
Я доїхав до кінця маршруту і був єдиним у салоні пасажиром, коли водій розвернувся й підігнав автобус до стоянки.
То був безлюдний, погано освітлений закутень, і жоден пасажир не чекав автобуса в маленькому прихистку на узбіччі. Водій кинув погляд на годинника, припалив сигарету й аж тоді помітив мене.
Я підвівся зі свого місця і неквапливо рушив до кабіни водія.
— Скільки тобі років?
Очі його звузились.
— Вас це не обходить.
— Років тридцять п'ять, гадаю. Ти міг би прожити ще тридцять, а то й більше,— промовив я і витяг револьвера.
Він упустив сигарету й пробелькотів:
— Візьміть гроші.
— Мене гроші не цікавлять. Я думаю про ту милу жінку і, може, про сотні інших милих жінок, про добрих лагідних чоловіків і усміхнених дітей. Ти злочинець. За те, як ти з ними чиниш, нема тобі виправдання. Ти не маєш права жити.
І я застрелив його.
А тоді сів і почав чекати.
Минуло десять хвилин, а я все ще був наодинці з убитим.
Раптом я усвідомив, що мене хилить на сон. Очі так і злипалися. І тоді я подумав, що ліпше б мені переночувати вдома та добре виспатися, а тоді піти і здатися поліції.
На аркушику для нотаток я написав свій присуд водієві, пояснивши, чим той його заслужив, додав свої ініціали й поклав записку йому до кишені.
Я пройшов чотири квартали пішки, перш ніж знайшов таксі й доїхав додому.
Спав я міцно і напевне бачив сни. А коли так, то сни мої були приємні та безневинні, і прокинувся я аж близько дев'ятої.
Скупавшись під душем і поснідавши без поспіху, я вдягнув свій найкращий костюм. Згадав, що не сплатив досі місячного рахунку за телефон. Виписав чека, вивів на конверті адресу. Виявляється, в мене скінчилися марки. Та дарма, я куплю одну дорогою до поліційної дільниці.
Я майже прийшов туди, коли згадав про марку. Повернувся і зайшов до аптечної крамниці на розі вулиці. Тут я ніколи ще не бував.
Аптекар у схожому на лікарський білому піджаку4 сидів за джерельцем із содовою водою й читав газету, а крамар робив позначки в журналі замовлень.
Коли я зайшов, аптекар і не глянув у мій бік, а провадив розмову з крамарем:
— Вони зняли відбитки пальців з цидулок, мають його почерк5, ініціали. Чого їм іще бракує?
Крамар стенув плечима.
— Яке пуття з тих відбитків, коли їх нема в поліційній картотеці? Так само і з почерком, коли нема з чим його порівняти. А скільки тисяч людей у місті мають ініціали Л.Т.?!
Він згорнув журнал.
— Навідаюся знову наступного тижня.
Крамар пішов, а аптекар і далі читав газету.
Я кашлянув.
Він дочитав довгий абзац і лише тоді звів очі.
— Ну?
— Мені потрібна чотирицентова марка, будьте ласкаві.
Міна6 в аптекаря стала така, наче я його вдарив. Він пропікав мене поглядом із чверть хвилини, а тоді встав і почвалав у закуток біля заґратованого віконця.
Я хотів був піти за ним, але виставка люльок — я мало не зачепив її ліктем — привернула мою увагу.
Невдовзі я відчув на собі його погляд і підвів очі.
Аптекар стояв у протилежному кутку крамниці, однією рукою взявся під бока, а в другій гидливо тримав марку.
— Ви чекаєте, поки я вам піднесу?
І тут я згадав шестирічного малюка, в якого було колись п'ять пенні. Не один п'ятицентовик, як тепер, а цілих п'ять монеток. То були часи, коли за один пенні можна було купити льодяників.
Хлопченя прикипіло до місця, зачароване виставкою у вітрині — п'ятдесят гатунків7 солодких ласощів! У нього з захвату розбігалися очі. Узяти вершкових із червоним сиропом? Лакричних? Асорті в мішечку? Тільки не вишневих льодяників — вони йому не смакують.
Зненацька малюк усвідомив, що крамар[?] стоїть поруч і нетерпляче притупує ногою. В очах його спалахували жарини роздратування, та де там — люті!
— Прийшов зі своїми паскудними дрібняками і хочеш, аби я на тебе цілий день згаяв?
Малюк був вразливий і почувся так, наче його по голові вдарили. Дорогоцінні п'ять пенні враз обернулися на ніщо. Цей чоловік зневажав його скарб, він зневажав і його самого.
Малюк ошелешено показав навмання:
— На п'ять центів отого.
А вийшовши з аптечної крамниці, побачив, що в руках у нього вишневі льодяники.
Та дарма. Тепер навіть найсмачніші ласощі застрягли б йому в горлі.
І ось я стою і дивлюся на крамаря: в руці його чотирицентова марка, в очах — сліпуча ненависть до всіх, із кого йому обмаль зиску. Якби я купив одну з тих його люльок, він, я певен, замахав би хвостом.
Думки мої повернулись до чотирицентової марки та мішечка вишневих льодяників, що їх я викинув геть так багато років тому.
Я рушив у закуток крамниці, де стояв аптекар, і витяг із кишені револьвера.
— Скільки тобі років?

Порішивши його, я затримався там не довше, ніж потрібно було, щоб написати записку. Цього разу я поквитався за свою кривду, й мені захотілося чогось хильнути.
Я подався вулицею вниз, проминув кілька будинків і зайшов до невеличкого бару. Замовив бренді й води.
Хвилин за десять я почув сирену чергової поліційної машини.
Бармен підійшов до вікна.
— Це якраз на нашій вулиці,— сказав він і зняв форменого піджака.— Піду гляну, що там скоїлося. Коли хто зайде, скажіть їм — я хутенько.— Він виставив пляшку бренді на шинквас.— Наливайте самі, а потім скажете скільки.
Я неквапом смакував бренді і спостерігав, як проїхало ще кілька поліційних машин, а за ними — «швидка допомога».
Бармен повернувся через десять хвилин, а за ним слідом зайшов відвідувач.
— Кухлик пива, Джо.
— Це моє друге бренді,— мовив я.
Джо взяв у мене дрібні.
— Аптекар із нашої вулиці напоровся на кулю. Мабуть, робота того чоловіка, що полює на грубіянів.
Дивлячись, як бармен наливає йому пива, відвідувач зауважив:
— Звідки ти взяв? Може, то просто пограбування?
Джо заперечливо похитав головою:
— Ні. Фред Матерес — той, у якого телевізійна крамниця через дорогу навпроти,— знайшов його вбитого і прочитав записку.
Відвідувач поклав на шинквас десятицентову монету, кажучи:
— Не збираюсь за ним плакати. Все, що треба, я купував де завгодно, тільки не в нього. Він завжди поводився так, наче робив тобі послугу.
Джо кивнув8:
— Гадаю, ніхто тут по-сусідству за ним не жалкуватиме. Він тільки те й робив, що каламутив воду.
Перед тим я вже був налагодився вийти з бару, вернутись до аптеки і здатися в руки поліції, але тепер я замовив іще бренді, витяг свого записника і заходився складати список імен.
Аж дивно, скільки їх іще набралося. За ними — гіркі спогади: декотрі з них глибші, декотрі поверховіші, чимало прикрощів сталося й зі мною, а ще більше — з іншими на моїх очах, і я переживав чи не дужче, ніж самі потерпілі.
Ось імена кривдників. А той комірник? Я не знав його імені, але слід уписати і його.
Пригадую місіс Ньюмен і день, коли це сталося. Ми були її вихованцями — шостий клас початкової школи,— й вона повела нас на одну зі своїх екскурсій, того разу до товарних складів уздовж узбережжя, де хотіла показати нам, «як працює промислове виробництво».
Вона завжди заздалегідь планувала такі екскурсії і просила дозволу відвідати місця, куди ми збиралися вирушати: одначе того разу вона чи забула що, чи переплутала. І от ми підійшли до того складу — наша улюблена вчителька й ми, тридцятеро дітей.
А комірник узяв та й вигнав її. Він обзивав нас словами, яких ми не розуміли, проте добре відчували його зловмисництво — і щодо нас, і щодо місіс Ньюмен.
Вона була невеличка, злякалася, й ми відступили. Місіс Ньюмен не доповіла про це у школі ні наступного дня, ні пізніш, а невдовзі ми дізналися, що вона попросила, аби її перевели в інше місце.
І я, що її обожнював, збагнув чому. Їй просто несила було з'явитися нам на очі після того всього.
Чи земля його ще носить? Тоді було йому років за двадцять.
Вийшовши за півгодини з бару, я вже усвідомлював, як багато роботи чекає на мене попереду.
Наступні дні були завантажені. Серед тих, кого шукав, я знайшов і того комірника. Розтлумачив, за що спіткає його смертна кара, бо він навіть нічого не пам'ятав.
Упоравшись із ним, я зайшов до ресторанчика неподалік.
Офіціантка ніяк не могла набалакатися з касиркою, але врешті підійшла до мого столика рішучою ходою.
— Вам чого?
Я замовив біфштекс із помідорами.
Як і слід було сподіватися, біфштекс виявився гідним закладу, розташованого в такому сусідстві. Сягнувши по ложечку до кави, я ненароком упустив її на підлогу й одразу ж підняв.
— Будьте ласкаві, чи не могли б ви принести мені іншу ложечку?
Величною ходою офіціантка наблизилась до мого столика і спересердя вихопила ложечку в мене з руки.
— Трясця вас напала, чи що?
За якусь хвилю вона вернулася з чистою ложечкою і вже намірялася брязнути нею перед моїм носом.
Аж тут раптом якась несподівана думка змела геть-чисто лиху міну з її обличчя. Замашна сила її руки змаліла, і коли ложечка торкнулася скатертини, доторк був обережний, ба навіть ніжний.
Офіціантка нервово хихотнула:
— Вибачте, містере, якщо я повелася з вами непривітно.
То були слова вибачення, отож я відповів:
— Усе гаразд.
— Я хотіла сказати — впускайте ложечки скільки душі заманеться, я завше буду рада вам прислужитися й залюбки подам іншу.
— Дякую,— мовив я і взявся до кави.
— То ви не образилися, містере, правда? — допитувалась вона занепокоєно.
— Ні. Аж ніяк.
Офіціантка вхопила газету з поблизького вільного столика.
— Ось, сер, можете її почитати, поки попоїсте. Тобто я хотіла сказати — це для відвідувачів. Безкоштовно.
Коли офіціантка відійшла від мене, касирка здивовано витріщилась на неї:
— Що це на тебе найшло, Мейбл?
Мейбл із певною тривогою озирнулась на мене.
— Ніколи не знаєш, хто ким може виявитися. Будь краще чемною ці дні.
За кавою я заходився читати газету, й один допис привернув мою увагу. Як завжди у Переддень Усіх Святих, дітлахи ходили зі своїми жартами й витівками, від яких годилося відкупитись. І один чоловік, дорослий, розпік на сковороді одноцентові монети й кинув їх малечі. Його було оштрафовано — на мізерні двадцять доларів.
Я записав його ім'я та адресу.

Д-р Бріллер закінчив оглядати мене.
— Можете одягнутися, містере Тернере.
Надягаючи сорочку, я спитав:
— То що, докторе9, відтоді, як я був у вас востаннє, не винайдено ніяких чудодійних ліків?
Він засміявся добродушно й самовдоволено:
— Ні, боюся, що ні.
Дивлячись, як я застібаю сорочку, він запитав:
— До речі, ви вже надумали, чим зайнятися протягом часу, який вам лишився?
Я-то надумав, але волів сказати:
— Ще ні.
Він трохи занепокоївся:
— А треба. Вам лишається всього місяців зо три. Ви ж неодмінно дайте мені знати, коли щось надумаєте.
Чекаючи, поки я закінчу вдягатися, він присів до письмового столу й почав переглядати газету, що там лежала.
— А вбивця начебто часу не марнує, га? — Він перегорнув сторінку.— Та найдивовижніше те, як реагує на його злочин громадська думка. Ви читали останні листи з «Рубрики читача»?
— Ні.
— Ці вбивства, виявляється, зустрічають майже одностайне схвалення. І є дописувачі, які навіть натякають, що самі могли б підказати вбивці кілька імен, гідних його уваги.
«Варто б купити цю газету»,— подумав я.
— І це ще не все, — провадив д-р Бріллер. — Хвиля ґречності затопила все місто.
Я надягнув пальто.
— Мені прийти знову через два тижні?
Він відклав газету набік.
— Неодмінно. І спробуйте дивитись на все якомога бадьоріше. Всі ми там будемо, кожен своєї днини.
Проте його днина була ще не визначена і, мабуть, десь за горами.

Моя зустріч з д-ром Бріллером відбулася увечері, отож, коли я вийшов з автобуса і подався до свого будинку — він стояв неподалік,— було вже близько десятої.
Наближаючись до останнього повороту вулиці, я зачув постріл. Звернувши на Майлдінг Лейн, я побачив невисокого чоловіка з револьвером. Він стояв над тілом щойно вбитого. Вулиця була тиха й безлюдна.
Я глянув униз на жертву.
— Господи, полісмен!
Чоловічок кивнув головою:
— Так, ви, напевно, гадаєте, що я перебрав міру, але знайте: він обкладав мене такими словами, які тут зовсім недоречні.
— А-а,— озвався я.
Чоловічок знову кивнув.
— Я припаркував свою машину навпроти цього пожежного гідранта. Не навмисне, а з неуважності, запевняю вас. Коли ж повернувся, то цей полісмен уже чатував на мене. Крім того, при перевірці він виявив, що я забув права. В мене рука не звелася б на таке, якби він просто виписав штраф або оповістку до суду за порушення правил дорожного руху — адже я завинив, сер, і охоче це визнаю,— але йому було того замало. Він висловив образливі припущення з приводу моїх розумових здібностей, мого зору, ймовірного викрадення машини і, наостанку, з приводу законності мого народження. А матінка ж моя — янгол. Просто янгол.— І від цього зворушливого спогаду він аж закліпав очима.
Мені пригадався випадок, коли й мене було затримано як необережного пішохода. Я покаянно сприйняв би звичайне попередження або навіть штраф, але поліційний офіцер не заспокоївся, поки не прочитав мені лайливої нотації перед насмішкуватим збіговиськом цікавих роззяв. Неймовірно принизливо.
Маленький чоловічок поглянув на зброю у своїй руці.
— Я купив його якраз сьогодні і таки збирався випробувати — на управителеві свого будинку. Такий причепа!..
Я погодився:
— Всі вони грубіяни.
Він зітхнув:
— Але тепер, напевне, доведеться мені здатися поліції?
Я замислився. Він дивився на мене. А тоді відкашлявся і сказав:
— А може, я просто лишу цидулку? Знаєте, я читав про них у газеті…
Я дав йому свого записника.
Він нашкрябав кілька рядків, підписався ініціалами і застромив записку між двома форменими ґудзиками вбитого офіцера.
Повертаючи мені записника, сказав:
— Треба й собі такого завести.
Відчинивши дверцята машини, він запропонував:
— Може, підкинути вас куди-небудь?
— Ні, дякую,— відповів я.— Такий чудовий вечір. Залюбки пройдуся.
«Приємний хлопець,— подумав я, рушаючи своєю дорогою.— Дуже шкода, що таких, як він, небагато».
Переклала
Лариса Маєвська


Незалежне щоквартальне видання «Оберіг»
ТАЄМНИЦІ, ПРИГОДИ, ФАНТАСТИКА Випуски 3, 4 — 92
Видавець — Культурологічне МП «Боривітер»

Наклад 22 000 пр. Зам. № 2-334
Здано до набору 30.12.92. Підписано до друку 14.01.93.
Наш передплатний індекс 74366.


Виноски:
[зроблені «в рамках проекту» :) бУКи http://slovnyk.ho.com.ua/bUKy/BUKy.htm;
там же може з’явитись оновлення оповідання]

1 дасте мені знати — оповістіть
2 одведуть — відведуть, бо попер слово закінч на «е»
3 заникуватися —уюся, —уєшся, , Розмовляти розладнаною мовою, що проявляється у вигляді затримки звуків, складів та їхнього повторювання внаслідок м'язових судом моворушійного апарату. [відповідник до чужослова заїкатися]
4 піджак — куртка
5 почерк — письмо, рука, рукопис, (див. манускрипт
6 міна (обличчя) — вираз
7 гатунків. Попри те, що до чужослова сортимент — відмінки, гатунки є саме такий відповідник, мені чомусь здається, що нині гатунком всі й всюди позначають якість [сорт] :(.
8 кивати (головою) — (див. качати
качати … (головою) — хитати, хитнути, похитувати, похитати, …

9 докторе. То добре, що є хоч кличний відмінок… Але чомусь я впевнений, що мова була насправді (впродовж всього оповідання :)!), про лікаря!
доктор (медик) — лікар, (вона) — лікарка, (дружина) — лікарша, (син) — лікаренко, (дочка) — лікарівна, (дитина) — лікарчук
 
Name
Email
Comment
Or visit this link or this one