Сатанинська пляшка

Роберт Льюїс Стівенсон
Сатанинська пляшка
Переклад О.Тереха

© R.L. Stevenson, "The Bottle Imp", 1891
© О. Терех (переклад з англійської), 1983
Джерело: Книга пригод. К.: Веселка, 1983. С.: 142-172.
Сканування та коректура: SK, Aerius (ae-lib.org.ua), 2004

На одному з Гавайських островів жив чоловік, якого ми називатимемо Кеаве, бо, сказати правду, він живий досі, і його справжнє ім'я хай залишиться в таємниці; народився ж він недалеко від Хонаунау, де в печері спочивають останки Кеаве Великого. Чоловік цей був бідний, роботящий і хоробрий, знав грамоту не гірше за вчителя, ще й славився як чудовий моряк: він плавав і на каботажних суднах, і водив вельбот до берегів Хамакуа, аж поки зайшло йому в голову подивитися білий світ та чужі міста, і тоді він найнявся на судно, що йшло рейсом до Сан-Франціско.
Сан-Франціско- місто гарне і порт гарний, і багачів там без ліку, і є там горб - все палаци та палаци. Якось Кеаве, побризкуючи монетами в кишені, гуляв по цьому горбі й милувався будинками обабіч вулиці.
«Які гарні будинки! - думав Кеаве.- І які, певно, щасливі люди в них живуть без турбот про завтрашній день!»
Так міркував він, коли порівнявся з будинком, який був хоч і меншай, ніж інші, але ошатний і красивий, мов іграшка; сходинки ґанку блищали, наче срібні, живоплоти скидалися на квітучі гірлянди, вікна сяяли, як діаманти, і Кеаве спинився, дивуючись такій досконалості, що відкрилася його очам. І, стоячи перед будинком, помітив він, що якийсь чоловік дивиться на нього з вікна, шибка якого була така прозора, що Кеаве бачив цього чоловіка не гірше, ніж ми бачимо рибу, яка стоїть у калюжці, залишеній між каменями в час відпливу. Чоловік цей був уже в літах, лисий, з чорною бородою; обличчя його здавалося сумним та похмурим, і він скрушно зітхав. І от Кеаве дивився на цього чоловіка, а той дивився з вікна на Кеаве, і обидва вони - подумати тільки! - позаздрили один одному.
Раптом незнайомий усміхнувся, кивнув головою і, поманивши Кеаве, зустрів його в дверях будинку.
- Мій будинок дуже гарний,-г сказав чоловік, тяжко зітхнувши.-Може, хочеш оглянути покої? [142]
І він провів Кеаве по всьому дому - від льоху до горища, і все тут здавалося таким довершеним, що Кеаве був вражений.
- Справді,- сказав Кеаве,- це прегарний будинок. Аби я жив у такому, то, певно, сміявся б із радощів від ранку до вечора. А ти от зітхаєш, чому ж це?
- І ти теж,- сказав чоловік,- можеш мати будинок точнісінько такий, як цей, аби тільки твоє бажання. У тебе, гадаю, є гроші?
- У мене є п'ятдесят доларів,- сказав Кеаве,- але такі палати, мабуть, коштують куди дорожче.
Чоловік поміркував.
- Шкода, що в тебе так мало грошей,- сказав він.- Це завдасть тобі зайвих клопотів у майбутньому, проте можу продати й за п'ятдесят доларів.
- Ці палати? - запитав Кеаве.
- Ні, не палати,- відповів чоловік,- а пляшку. Повинен тобі признатися, що все моє багатство, хоч, може, я й здаюся тобі великим багачем і щасливцем,- цей будинок і цей сад,- все виникло з пляшки завбільшки трохи більше пінти. Ось вона.
І, одімкнувши якусь шафку, він дістав звідти круглу бокату пляшку з довгою шийкою. Пляшка була з білого молочного скла, що мінилося всіма кольорами й відтінками веселки. А всередині пляшки світилося й миготіло щось невловне, схоже то на тінь, то на пломінь.
- Ось вона, ця пляшка,- сказав чоловік і, коли Кеаве засміявся, додав: - Ти не віриш мені? То випробуй її сам. Спробуй-но її розбити.
І тоді Кеаве взяв пляшку й ну шпурляти її об підлогу, аж поки втомився, але пляшка одскакувала від підлоги, наче дитячий м'яч, і хоч би що.
- Дивне діло,- сказав Кеаве.- Подивитися та помацати, то здається, ніби пляшка із скла.
- Вона і є із скла,- відповів, ще скрушніше зітхнувши, чоловік,- та тільки скло загартувалося в пекельному вогні. В цій пляшині живе чорт - бачиш, там щось метляється, наче тінь якась. Це чорт, чи так принаймні я гадаю. Людина, яка придбає цю пляшку, буде владарювати над чортом, і чого б вона віднині не побажала собі, все - кохання, слава, гроші, будинки, схожі на цей, так, так, і навіть міста, схожі на це,- все здобуде вона по першому своєму слову. Наполеон володів цією пляшкою, і вона зробила його володарем світу,- але потім продав її і впав. Капітан Кук володів цією пляшкою, [143] і вона відкрила йому дорогу до багатьох островів, але й він теж продав її, і його вбили на Гавайях. Бо як тільки продаси пляшку, зразу позбавляєшся її могутнього захисту, і коли не задовольняєшся тим, що маєш, тебе чекає біда.
- А як же ти? - запитав Кеаве. - Ти ж сам кажеш, що хочеш її продати.
- У мене є все, чого я можу побажати, і до мене підкрадається старість,- відповів чоловік.- Тільки одного не може зробити чорт у пляшці: продовжити людині життя. І було б нечесно втаїти від тебе, що у цієї пляшки є одна вада: якщо власник помре, не встигнувши продати її, він приречений вічно горіти в пеклі.
- Атож, це й справді вада, можна не сумніватися! - вигукнув Кеаве.- Я б нізащо не став-зв'язуватися з такою чортівнею. Можу, слава тобі господи, прожити й без палат. А от накликати вічне прокляття на свою голову - це вже ні, не згоден.
- Стривай, не поспішай, навіщо зазирати так далеко вперед? - мовив чоловік.- Треба розумно скористатися послугами чорта, а тоді продати пляшку кому-небудь іще, як оце я продаю її тобі, і ти доживеш віку в спокої і гаразді.
- А я ось що помічаю,- сказав Кеаве.- По-перше, ти раз по раз зітхаєш, як закохана дівчина, а ще - надто дешево ти продаєш цю пляшку.
- Я вже сказав тобі, чому зітхаю,- відповів чоловік.- Почуваю я, що здоров'я моє підупадає і це мене лякає; адже ти сам сказав: нікому не охота, померши, вирушити в пекло. А от чому я так дешево продаю - тут тобі треба пояснити ще одну особливість цієї пляшки. В незапам'ятні часи, коли сатана вперше приніс пляшку на землю, вона коштувала нечувано дорого, і пресвітер Іоанн, перший, хто її купив, віддав за неї кілька мільйонів доларів. Але річ у тім, що цю пляшку не можна продати інакше, як із збитком для себе. Коли ти продаси її за ту ж ціну, за яку купив, вона знову повернеться до тебе, як голуб у голубник. Зрозуміло, що ціна її з віку до віку дедалі падала і тепер уже стала на диво низькою. Я сам купив цю пляшку в одного з моїх багатих сусідів і заплатив усього дев'яносто доларів. А продати можу за вісімдесят дев'ять доларів і дев'яносто дев'ять центів, ні на цент дорожче, інакше вона тут же повернеться до мене... Через це виникають два утруднення: по-перше, коли ти хочеш продати таку дивовижну [144] пляшку за якісь вісімдесят доларів, люди думають, що ти просто жартуєш. А по-друге... Ну, та-про це згодом. Я, власне, не зобов'язаний вдаватися в усі подробиці. Але врахуй - пляшка продається тільки за ходячу монету.
- Звідки мені знати, що все це правда? - запитав Кеаве.
- Дещо ти можеш перевірити зразу ж,- відповів чоловік.- Віддай мені п'ятдесят доларів, візьми пляшку й побажай, щоб твої гроші повернулися тобі в кишеню. Якщо Цього не станеться, присягаюся честю, що буду вважати угоду недійсною і поверну тобі гроші.
- А ти не дуриш мене? - запитав Кеаве. Чоловік урочисто заприсягнувся, що каже правду.
- Що ж, либонь, я ризикну, - сказав Кеаве.- Адже шкоди від цього не буде.
І він оддав чоловіку гроші, а той простяг йому пляшку.
- Гей, чорте в пляшці,- мовив Кеаве,- поверни мені мої п'ятдесят доларів.
І що ж - тільки він вимовив ці слова, як кишеня його стала такою ж важкою, як і досі!
- Це й справді чудесна пляшка,- сказав Кеаве:
- А тепер прощавай, друже! - сказав чоловік.- Гайда звідси, і диявол з тобою!
- Постривай,- сказав Кеаве.- Годі з мене цих жартів. На, забирай свою пляшину.
- Ти заплатив за неї менше, ніж я,- зауважив чоловік, потираючи руки,- і тепер це твоя пляшка. А мені треба тільки одне: якомога Швидше побачити твою спину.
З цими словами він подзвонив своєму слузі-китайцю, і той випровадив Кеаве з будинку.
Опинившись на вулиці з пляшкою під пахвою, Кеаве почав міркувати:
«Якщо все, що цей чоловік говорив, правда, я, здається, попав у халепу. Але, може, він просто морочив мені голову?»
Тут Кеаве перш за все полічив свої гроші: рівно сорок дев'ять американських доларів і одна чілійська монета.
«Схоже, що все правда,- сказав собі Кеаве.- Ну ж бо, спробуємо її по-іншому».
Вулиці в цій частині міста були чисті-чисті, просто як корабельна палуба, і перехожих - ні душі, хоч уже настав полудень. Кеаве кинув пляшку в риштак, а сам ходу; разів зо два він озирнувся: боката молочно-біла пляшка лежала, де він її залишив. Кеаве озирнувся втретє [145] і повернув за ріг, але не встиг зробити й кроку, як щось ткнулося в його лікоть, і - подумайте! - боката пляшка вже відтягує йому кишеню бушлата, а вузька шийка її стирчить назовні.
«Схоже, що це теж правда»,- подумав Кеаве.
Що ж зробив Кеаве? Він купив у лавці штопор і, вийшовши з міста, подався в безлюдне поле. Там він спробував відкоркувати пляшку, але хоч скільки вгвинчував у корок штопор, його тут же випирало назад, а корок лишався цілий.
«Якийсь новий різновид корка»,- подумав Кеаве, і тут він раптом весь затрусився, як у лихоманці, й зросився рясним потом: йому устало страшно.
Прямуючи назад у порт, Кеаве побачив крамничку, де якийсь чоловік продавав мушлі, кийки дикунів-остров'ян, старовинні монети, старих поганських божків, китайські та японські малюнки та інші різні речі, що їх привозять у своїх скриньках матроси. І тут Кеаве осяйнула нова думка. Він зайшов у крамничку і запропонував хазяїнові купити у нього пляшку за сто доларів. Торговець засміявся і запропонував п'ять доларів; проте це й справді була цікава пляшина - такого скла не видував жоден скляр на землі, її молочна білина так гарно мінилася всіма кольорами веселки, і така таємнича тінь тріпотіла у ній усередині... Одне слово, поторгувавшися, як годиться, хазяїн дав Кеаве за пляшку шістдесят срібних доларів і встановив її на полиці в самому центрі вітрини.
«Ну от,- сказав собі Кеаве,- я продав її за шістдесят доларів, хоч купив за п'ятдесят, а насправді ще й дешевше,- адже один долар у мене був чілійський. Тепер перевіримо це діло ще раз»,
І Кеаве повернувся на корабель, але коли він одімкнув свою скриньку, пляшка була вже там: вона його випередила.
У Кеаве на кораблі був приятель, якого звали Лопака.
- Що це з тобою? - запитав Лопака.- Чого ти втупився у свою скриньку?
Вони були самі в кубрику, і Кеаве, взявши з товариша слово мовчати, розповів йому все.
- Дивна історія,- сказав Лопака.- Боюся, хильнеш ти лиха з цією пляшкою. Одне хоч ясно: ти знаєш, яка біда тобі загрожує. А раз так, треба дістати користь з цієї угоди. Обміркуй добряче, що ти хочеш собі побажати, звели пляшці виконати твоє бажання, а коли вона [146] це зробить, я сам куплю її в тебе. Бо мені давно запала одна думка: хочу завести шхуну і взятися за торгівлю на островах.
- Це не для мене,- сказав Кеаве.- Я хочу гарний будинок і сад на узбережжі Кона, де я народився, і щоб сонце світило просто у вікна, і в садку цвіли квіти, і у вікнах були шибки, і на стінах картини, і на столах гарні скатерті й дрібнички - одне слово, все як у тому домі, де я був сьогодні... І хай мій будинок буде навіть на поверх вище ї з усіх боків оточений балконами, як королівський палац, і я житиму там без турбот і веселитимуся зі своїми друзями й родичами.
- От що,- сказав Лопака. - Повеземо її з собою на Гавайї, і, якщо все, чого ти побажав, здійсниться, я куплю у тебе пляшку, як обіцяв, і попрошу собі шхуну.
Так вони й вирішили, і скоро корабель повернувся в Гонолулу і приставив туди і Кеаве, і Лопаку, і пляшку.
Тільки вони зійшли з корабля, як зустріли на пристані одного знайомого, і той зразу почав висловлювати Кеаве співчуття.
- Щось я не второпаю, чому тобі мене шкода,- сказав Кеаве.
- Хіба ти нічого не знаєш? - здивувався знайомий.- Адже твій дядько... такий поважний був старий... помер, і твій двоюрідний брат... такий гарний був хлопець...
утопився в морі.
Кеаве дуже запечалився, заплакав, заголосив і зовсім забув про пляшку. Але у Лопаки було інше на думці, і, коли Кеаве трохи виплакався, Лопака мовив:
- А я думаю ось про що: чи не було у твого дядька землі на Гавайях біля Каю?
- Ні,- сказав Кеаве,- біля Каю не було. Була ділянка на гористому березі, трохи південніше Хоокени.
- Тепер ця земля перейде до тебе? - запитав Лопака,
- Так, до мене,- відмовив Кеаве і ну знову оплакувати своїх покійних родичів.
- Постривай,- сказав Лопака.- Припини голосити на хвилину, мені дещо спало на думку. А що, коли все це наробила пляшка? Бо, як бачиш, уже й місце звільнилося для твого будинку.
- Ну, якщо так,- вигукнув Кеаве,- хорошу вона мені зробила послугу! Хто її просив убивати моїх родичів? Адже можливо, Що твоя правда - будинок уявлявся мені точнісінько на тому самому місці.
- Але будинок ще ж не добудований. [147]
- Ні, та й не схоже, що буде колись побудований,--, сказав Кеаве.- Правда, у дядька було трохи кавових дерев, айви і бананів, але цього мені тільки-тільки вистачить, щоб прожити. А решта його ділянки -то просто чорна лава.
- Ану ходімо до адвоката,-сказав Лопака.-Все-таки ця думка не дає мені спокою.
Ну, а коли вони прийшли до адвоката, то виявилося, що дядько Кеаве перед смертю враз страшенно розбагатів і залишив йому величезний Спадок.
- Оце тобі й гроші побудувати будинок! - вигукнув Лопака.
- Якщо ви маєте намір побудувати будинок,- сказав адвокат,- тут у мене є візитна картонка нового архітектора, його дуже хвалять.
- Зовсім добре! - сказав Лопака.- Чи ти ба, про нас уже подбали. Треба тільки слухатися пляшки.
І вони рушили до архітектора, а в того вже й креслення на столі розкладені.
- Ви ж хочете щось незвичайне,- сказав архітектор.- А як вам сподобається ось це? - І він простяг креслення Кеаве.
А Кеаве, як тільки глянув на креслення, не стримався і голосно охнув, бо там був зображений точнісінько такий будинок, який він бачив у своїй уяві.
«Буде він мій, цей будинок,- подумав Кеаве.- Знаю, темне це діло, і не до душі воно мені, але раз уже я зв'язався з клятенною нечистою силою, то хай хоч не даремно».
І він став пояснювати архітекторові, чого йому хочеться і як обставити будинок - і про картини на стінах, і про дрібнички на столах,- а потім спитав навпростець, скільки це буде коштувати.
Архітектор поставив Кеаве багато запитань, потім узяв перо і почав рахувати, і, покінчивши з підрахунками, назвав точнісінько ту суму, яка дісталася Кеаве у спадок.
Кеаве й Лопака перезирнулися й кивнули.
«Все ясно,- подумав Кеаве.-Чи хочу я, чи не хочу, а будинок цей буде мій. Дістався він мені від сатани і до добра не доведе. Але одне я знаю твердо: поки у мене ця пляшка, я більше ніколи нічого собі не побажаю. А цього будинку я вже не позбудуся, і тепер, хай там що, раз зв'язався з нечистою силою, то принаймні не даремно».
І він уклав з архітектором контракт, і вони обидва його [148] підписали. А потім Кеаве і Лопака знову найнялися на корабель і попливли в Австралію, бо вже вирішили між собою ні в що не втручатися і надати змогу архітекторові й чортові у пляшці будувати дім і опоряджати його, як їм подобається.
Плавання їхнє минало щасливо, тільки Кеаве доводилося бути весь час насторожі, щоб чого-небудь не побажати, бо він поклявся не приймати більше милостей від диявола. Додому вони повернулися вчасно. Архітектор повідомив, що будинок готовий; Кеаве з Лопакою сіли на пароплав «Ковчег» і попливли під берегом Кона, щоб подивитися на будинок,- чи схожий він на той, який ввижався Кеаве у мріях.
Будинок стояв на високому березі, і його було добре видно з суден, що пропливали мимо. Кругом ліси здіймалися вгору, аж до хмар; внизу потоки чорної лави застигли в ущелинах, де спочивають у печерах останки стародавніх царів. Навколо будинку розкинувся квітник, що яскрів усіма барвами веселки, були насаджені плодові дерева: по один бік дому - хлібні, по другий - папайї, а прямо перед будинком з боку моря була встановлена корабельна щогла, і на вершечку її майорів прапор. Будинок був триповерховий, з просторими покоями й широкими балконами на кожному поверсі. Шибки були прозорі, як вода, і світлі, як білий день. У покоях стояли гарні меблі. На стінах висіли картини в золочених рамах, що зображали кораблі, і битви, і різні дивовижні куточки землі, а також портрети найвродливіших, які тільки є на землі, жінок, і в усьому світі не знайшлося б картин, писаних такими яскравими фарбами, як ті, що висіли в новому домі Кеаве. А незліченні дрібнички були й поготів нечувано гарні: годинники з музичним боєм, і музичні скриньки, і крихітні фігурки людей, що похитували головами, і вишукані цікаві крутиголовки, щоб заповнити дозвілля самотнього чоловіка. А оскільки кому захочеться невилазно сидіти , в таких пишних хоромах - хіба що прогулятися ними й подивитися на все,- будинок був оперезаний широкими-преширокими балконами, на яких розмістилося б населення цілого міста, і Кеаве не знав, чому віддати перевагу: чи тильній терасі будинку, звідки можна було милуватися плодовими деревами й квітниками і де повівав з гір легенький вітрець, чи балконові на фасаді, де можна було вдихати свіжий морський вітер і дивитися вниз на те, як «Ковчег», приблизно раз на тиждень, прямує з [150] Хоокени до горбів Пеле або шхуни, навантажені лісом, айвою й бананами, борознять прибережи води.
Оглянувши все, Кеаве і Лопака посідали на тильній терасі.
- У мене немає слів,- сказав Кеаве.- Це навіть краще, ніж я мріяв, і я так задоволений, аж мені паморочиться в голові.
- Мене бентежить одне,- сказав Лопака.- Все це могло статися й саме по собі, і, може, чорт у пляшці тут зовсім ні до чого. Якщо я куплю пляшку, а потім виявиться, що ніхто не дає мені ніякої шхуни, то вийде, що я сунув голову в пекло зовсім задаремно. Я дав тобі слово, це правда, але, по-моєму, ти повинен мені пособити: зробити для мене ще одну пробу.
- Але ж я поклявся не приймати від пляшки більше ніяких дарів. І так я вже загруз по шию:
- Та я думаю зовсім не про дари,- відповів Лопака.- Мені б тільки подивитися на чорта. Від цього ж тобі ніякої користі, отож і сумління твоє буде чисте. Просто, якщо я хоч разок на нього гляну, у мене буде більше віри в це діло. То зроби мені дружню послугу,- дай подивитися на чорта. А тоді я тут же куплю в тебе пляшку - бачиш, гроші у мене напоготові.
- Я тільки ось чого побоююсь,- сказав Кеаве.- Чорт, може, аж надто страшний на вигляд, і ти як разок на нього глянеш, так і передумаєш купувати пляшку.
- Моє слово тверде,- відмовив Лопака.- Дивись, я вже й гроші приготував.
- Ну, нехай,- сказав Кеаве.- Мені й самому цікаво подивитися. Гаразд, дозвольте нам подивитися на вас один раз, пане чорт!
І тільки він це сказав, як чорт визирнув з пляшки і моторно, наче та ящірка, ковзнув у неї назад. А Кеаве з Лопакою так і скам'яніли. Уже споночіло, а вони все ніяк не могли отямитися й «повернути собі дар мови. Та ось нарешті Лопака підсунув до приятеля гроші і взяв пляшку.
- Я людина чесна,- мовив він,- і мушу своє слово тримати, а то б я не торкнувся цієї пляшки і мізинцем ноги. Ну, гаразд, хай тільки у мене буде шхуна та трохи грошей у кишені, і я зразу ж позбудуся цієї чортовини. Бо, сказати правду, дуже мені прикро стало, коли я його побачив.
- Лопако,- сказав Кеаве,- якщо можеш, не думай про мене надто погано. Я знаю, що саме ніч і дорога сюди [151] погана, і о такій пізній порі негоже їхати повз гробниці, але, їй-богу, після того, як я побачив його гидкий писок, я не можу ні їсти, ні спати, ні молитися, поки ця пляшка тут. Я дам тобі ліхтар, дам кошик, щоб сховати в нього пляшку, і будь-яку картину, і будь-яку найкрасивішу річ, котра сподобається тобі в моєму домі, але тільки їдь звідси швидше і переночуй у Хоокені в Нахіну.
- Кеаве,- сказав Лопака,- будь-хто на моєму місці дуже б на тебе образився. Адже я повівся з тобою, як вірний друг,- дотримав слова і купив пляшку. А тут і ніч уже надворі й темрява, а дорога повз гробниці стократ страшніша для людини з таким гріхом на сумлінні і з такою пляшкою під пахвою. Але ж мене самого такий страх бере, що я не можу тебе винуватити. Отож іду я від тебе і молю господа, щоб ти був щасливий у своєму домі, а мені пощастило з моєю шхуною і щоб обидва ми, дійшовши до кінця наших днів, попали в рай усупереч усім чортам і пляшкам.
І, сказавши так, Лопака поскакав з гори, а Кеаве стояв у себе на балконі, слухав, як цокотять підкови, дивився, як миготить вогник ліхтаря під скелею, де спочиває прах стародавніх царів. І, стоячи так, він тремтів, як лист, і, склавши долоні, підносив хвалу господу за те, що той позбавив його такої страшної напасті.
Але зайнявся день, сонячний, ясний, і Кеаве, захоплюючися новим домом, забув про свої страхи. Минали дні за днями, і Кеаве жив у новому домі й радів безперестану. Тильна тераса будинку стала його улюбленим місцем; тут він їв, і пив, і проводив увесь свій час: читав гонолулські газети і довідувався з них про різні події, а коли до нього хтось приїздив, він водив гостей по покоях і показував картини. І чутки про його будинок поширилися далеко, і всі мешканці острова Кона стали називати його дім Ка-Хале-Нуї, що означає «Славетний дім», а часом називали ще «Осяйний дім», бо Кеаве тримав слугу китайця, який цілісінький день витирав куряву і наводив на все глянець; і гарні дрібнички, і картини, і шибки у вікнах, і позолота - все сяяло яскраво, як вранішні промені. І Кеаве, походжаючи своїми покоями, мимохіть починав співати, так було сповнене радістю його серце. А коли повз його дім пропливали судна, він піднімав прапор на своїй щоглі.
Так минав час, і от якось Кеаве подався не далеко, не близько, а в Каїлуа відвідати декого з своїх друзів. [152]
Там його добряче почастували, але вранці він як устав, то зразу рушив назад і гнав чимдуж коня,- так йому не терпілося знову побачити свій чудовий будинок. А було це, до того ж, напередодні тієї ночі, коли, за стародавнім переказом, душі предків виходять із могил і блукають берегами Кони, і Кеаве, вже колись мавши справу з чортом, зовсім не хотів попасти тепер у компанію мерців.
Скаче він, уже проминув Хонауану і раптом бачить: далеко попереду в морі, біля самого берега, купається якась жінка. Показалося йому, що це молода дівчина,- але більше він не тримав її в думці. Скаче далі, а в повітрі мелькнула біла сорочка, потім - червона спідниця-холоку: це дівчина вдягалася, виходячи з води. Коли ж він порівнявся з нею, вона вже вбралася і стояла в своїй червоній спідниці біля самої дороги, освіжена купанням, і очі її променилися, і була в них доброта. І тут Кеаве, як тільки глянув на дівчину, зразу натягнув поводи.
- Думав я, що всіх знаю в цих краях,- сказав Кеаве.- Чому ж я не знаю тебе, як це так?
- Я Кокуа, дочка Кіано,- відповіла дівчина,- і щойно вернулася додому з Оаху. А ти хто?
- Я скажу тобі, хто я,- мовив Кеаве, скочивши з сідла,- та не зараз, а трохи згодом. Тому що мені запала в серце одна думка, але я боюся, що ти не даси мені правдивої відповіді, коли я скажу тобі, хто я: може статися, ти вже чула про мене. Але перш за все скажи-но мені: ти не замужем?
- Чи ба який! Усе хочеш знати,- відповіла вона.- А сам ти не одружений?
- Ні, Кокуа, я не одружений,- відмовив Кеаве,- і, признатися, до цієї хвилини ніколи й думки не мав про одруження. Але скажу щиру правду: я побачив тебе тут, біля дороги, побачив твої очі, подібні до зірок, і серце моє полинуло до тебе, наче пташка з клітки. А тепер, якщо я не до вподоби тобі, скажи це прямо, і я поїду далі своєю дорогою; але якщо я, на твій погляд, не гірший інших молодиків, дай мені почути це,- і я зверну з своєї дороги і заночую в твого батька, а зранку поведу про тебе мову з цим добрим чоловіком.
Нічого не відповіла йому на це Кокуа, тільки засміялася, дивлячись у морську далину.
- Кокуа,- сказав Кеаве,- твою мовчанку я розумію як згоду. То ходімо ж разом у дім твого батька. [153]
І вона, так само мовчки, пішла вперед: разів два озирнулася, кинула на нього швидкий погляд і одвернулася знову, тримаючи в зубах тасьомки свого брилика.
Та ось, коли вони підійшли до хати, Кіано вийшов на ґанок і голосно привітав Кеаве, назвавши його по імені. І тоді дівчина подивилася на Кеаве, широко розплющивши очі, бо чутка про його чудовий дім дійшла і до неї, і як же тут не подивитися. Весь вечір вони провели разом, і дуже веселилися, і у дівчини при батьках розв'язався язик, і вона кепкувала з Кеаве, бо в неї був тямущий і гострий розум. А наступного дня Кеаве переговорив з Кіано, а потім розшукав дівчину.
- Кокуа,- сказав він,- ти насміхалася наді мною вчора весь вечір, і тобі ще не пізно сказати мені: залиш мене і їдь собі геть. Я не хотів говорити тобі, хто я, бо у мене такий гарний дім, і я боявся, що ти будеш забагато про нього думати, а про чоловіка, який тебе любить,- замало. Тепер тобі все відомо, і якщо ти хочеш прогнати мене з очей, скажи зразу.
- Ні,- сказала Кокуа. І цього разу вона вже не сміялась, а Кеаве ні про що більш не питав.
Так посватався Кеаве до Кокуа. Все відбулося дуже швидко, але ж і стріла летить швидко, а куля з рушниці - ще швидше, проте і та і та можуть влучити в ціль. Так, усе звершилося дуже швидко і разом з тим звершилося дуже багато: думка про Кеаве тепер співала у душі дівчини; його голос чувся в шурхоті прибою, що набігав на чорну лаву, і ради цього чоловіка, якого вона бачила двічі в житті, Кокуа вже ладна була залишити і батька, і матір, і рідні краї. А Кеаве? Кеаве гнав коня по гірській стежці повз стародавні гробниці, і звуки його радісної пісні відлунювали в печерах мерців. І, прискакавши в свій «Осяйний дім», він усе співав і співав. Він сидів і вечеряв на просторому балконі, а китаєць-слуга дивувався за свого пана, який виспівував, ковтаючи їжу. Сонце поринуло в море, настала ніч, а Кеаве знай розгулював при світлі ліхтарів балконами свого прегарного будинку на високому березі, і звук його пісень тривожив всіх моряків на суднах, що пропливали мимо.
«Я піднявся високо-високо,- говорив собі Кеаве.- Краще жити, ніж тепер я, неможливо; я стою на вершині гори, звідціля немає дороги нагору - тільки вниз. Сьогодні я вперше звелю освітити всі кімнати, і скупаюся [154] в моєму гарному басейні з гарячою й холодною водою, і один ляжу на весільну постіль у своїй спочивальні».
І він розбудив слугу-китайця, і звелів йому затопити печі, і слуга, працюючи внизу біля печей, чув, як хазяїн весело виспівує нагорі в своїх освітлених покоях. А коли вода нагрілася, слуга покликав хазяїна, і Кеаве пішов купатися, і китаєць-слуга чув, як він співав, напускаючи воду в мармуровий басейн, і як пісня раптово урвалася. Китаєць-слуга все дослухався і дослухався, а потім гукнув знизу до хазяїна і запитав, чи все у нього гаразд, і Кеаве відповів «так» і звелів йому лягати спати. Але більше не звучали співи в «Осяйному домі», і всю ніч до світанку китаєць-слуга чув, як його хазяїн походжав без сну по балконах.
А тепер послухайте, що сталося: коли Кеаве скинув одіж, щоб скупатися, він помітив, що у нього на тілі, наче лишайник на скелі, з'явилася пляма, і тоді він перестав співати. Бо він знав, що означає ця схожа на лишайник пляма; він зрозумів, що став жертвою «китайської напасті», або, сказати простіше, прокази.
Що говорити, така хвороба - велике нещастя для кожного. Гірка доля того, хто повинен залишити гарний, зручний дім і переселитися на північний берег острова Молокаї, де об неприступні скелі гримочучи, розбивається прибій. Але що ж сказати про цього бідолаху, про Кеаве, який тільки напередодні зустрів свою суджену, тільки сьогодні зранку завоював її взаємність, а тепер бачив, як усі його надії розбиваються вдрузки, наче шматок скла!
Довго сидів він на краю басейну, а потім тужливо зойкнув, скочив і вибіг; і довго ще метався туди й сюди, туди й сюди по балкону у великому відчаї.
«Не нарікаючи на долю, покинув би я Гавайї - батьківщину моїх предків,- думав Кеаве.- Не ремствуючи, покорився б я своїй долі і залишив би свій дім, цей чудовий багатовіконний дім на високому березі. Не занепав би я духом, рушаючи на Молокаї, в цю Калаупа-пу, загублену між бескидів і скель, щоб бідувати дні і ночі серед уражених страшною недугою, і там, далеко від землі батьків, заснути вічним сном. Але за які лихі діла, за які гріхи повинен був я учора ввечері зустріти Кокуа, що виходила з моря освіжена купанням? Кокуа, ти, що вкрала мою душу! Кокуа, світло моїх очей! Ніколи вже не побачу я тебе, ніколи не назву своєю, [155] ніколи не буду пестити закоханою рукою, і тільки за цим, тільки за тобою, о Кокуа, тужу я безутішно!»
Ви розумієте тепер, що за людина був цей Кеаве? Адже він міг би жити в своєму «Осяйному домі» ще роки й роки, і ніхто б не підозрював, що він хворий; але навіщо йому це, коли йому судилося втратити Кокуа? А він же міг би одружитися з нею, приховавши свою хворобу, і багато чоловіків вчинили б саме так, бо в них душі свиней; але Кеаве любив дівчину щиро, як належить мужчині, і не міг піддати її небезпеці, вчинити зло.
Вже перевалило за північ, і раптом Кеаве згадав про пляшку. Тоді він пройшов на тильну терасу будинку і викликав у пам'яті той день, коли на його заклик чорт визирнув із пляшки. І від цієї згадки по жилах Кеаве пробіг крижаний холод.
«Страшна річ - ця пляшка,- думав Кеаве,- і страшний чорт, і страшно вік горіти в пекельному полум'ї. Але як інакше можу я вилікуватися від своєї недуги і одружитися з Кокуа? Що ж,- думав він,- заради цього будинку я не побоявся зв'язатися з нечистим; то невже мені забракне сміливості знову попросити у нього допомоги, щоб з'єднатися з Кокуа?»
І тут він згадав, що наступного дня «Ковчег» якраз буде пропливати зворотним рейсом у Гонолулу.
«Ось куди мені слід негайно вирушити,- подумав Кеаве,- і побачити Лопаку. Адже вся моя надія тепер - розшукати цю пляшку, від якої я колись був так радий позбавитися».
Тієї ночі Кеаве ні на мить не склепив очей, і зранку йому не йшов у горло кусок; він тут же написав листа Кіано і до прибуття пароплава спустився верхи стежкою, що огинала скелю, де спочивав прах предків. Лив дощ, кінь ішов ступою, а Кеаве дивився на чорні пащі печер і заздрив мерцям, які спали там, не відаючи ні тривог, ні печалі, і згадував, як лише день тому весело гнав він тут коня, і важко йому було в це повірити. Так добрався він до Хоокени, а там уже, як повелося, звідусіль зібрався люд - чекав пароплава. Всі розташувалися під навісом перед лавкою, перекидалися жартами, обмінювалися новинами, але Кеаве, з його тягарем на серці, було не до балачок, і він, сидячи разом з усіма, дивився на дощ, який поливав дахи, і на прибій, що бурхав між скель, і його груди здіймалися від тяжких зітхань.
- Кеаве з «Осяйного дому» сьогодні не в дусі, - [156] гомоніли між собою люди. І вони казали правду, та й як могло бути інакше?
А потім прийшов пароплав, і човен приставив Кеаве на борт. На кормі було повно хаоле - білих, що приїхали за своїм звичаєм подивитися на вулкан; вся середина пароплава була заповнена канаками*, а ніс завантажений дикими биками з Хіло і кіньми з Каю. Але Кеаве, убитий горем, сидів осторонь від усіх і чекав, коли на березі з'явиться дім Кіано. Там, коло самого моря, поміж чорних скель, стояв він у затінку кокосових пальм, а перед його дверима червона спідничка, завбільшки з метелика і, як метелик, метушлива, пурхала туди й сюди, туди й сюди.
* Канаки - місцеві мешканці, гавайці.
- О володарко серця мого! - вигукнув Кеаве.- Я згублю свою безсмертну душу, щоб здобути тебе!
Скоро стемніло, в каютах засвітилися вогні, і хаоле, як завжди, посідали грати в карти й пити віскі, але Кеаве всеньку ніч ходив по палубі; і весь наступний день, поки пароплав огинав Мауї і Молокаї, він так само метався по палубі з кінця в кінець, наче дикий звір у клітці.
Під вечір вони минули Алмазний мис і причалили в гавані Гонолулу. Кеаве разом з натовпом пасажирів зійшов на берег і зразу ж заходився розшукувати Лопаку.
Але Лопака, як з'ясувалося, придбав шхуну - таку гарну, що подібної на островах годі знайти,- і рушив кудись у далеке плавання - чи то в Пола-Пола, чи то в Кахікі - одне слово, шукай вітра в полі! Але тут Кеаве згадав про одного приятеля Лопаки - адвоката, який жив у цьому місті (не буду називати його імені), і запитав про нього. Йому сказали, що адвокат цей раптово розбагатів і купив собі гарний новий будинок на березі Вайкікі.
Кеаве замислився; потім він погукав візника і поїхав до будинку адвоката.
- Чим можу бути корисний? - запитав адвокат Кеаве.
- Ви друг Лопаки,- відповів Кеаве,- а Лопака купив у мене одну річ; то здається мені, що ви могли б допомогти мені знайти її слід.
Обличчя адвоката спохмурніло.
- Не стану прикидатися, буцімто я не зрозумів вас, містере Кеаве,- сказав він,- хоч діло це темне й непорядне. [157]
Але повірте, я нічого не знаю напевно, можу тільки здогадуватися і думаю, що коли попитаєте де-небудь, о, може, дещо й дізнаєтесь.
І він сказав Кеаве ім'я одної людини, яке я знову ж волів би не розголошувати. І так повторювалося день у день, і Кеава ходив від одної людини до другої і скрізь бачив новий одяг, і нові екіпажі, і нові гарні будинки, дуже задоволених людей; проте обличчя їхні ставали темні, як чорна хмара, коли Кеаве заводив мову про діло, яке привело його до них.
«Ясно, як день - я напав на слід,- думав Кеаве.- Всі ці вбрання та екіпажі - дари сатани, а задоволені обличчя цих людей свідчать про те, що вони, діставши своє, щасливо позбулися клятої пляшки. От коли я побачу бліде лице і почую тяжке зітхання, тоді тільки я знатиму, що наблизився до мети».
І сталося так, що Кеаве зрештою направили до одного білого, який мешкав на Беританія-стріт. Кеаве прийшов туди, коли настав час вечірньої трапези, і, підійшовши ближче, побачив, як завжди, новий будинок, і молодий сад, і вікна, що сяяли електричними вогнями, але коли з'явився господар, надія і страх стиснули серце Кеаве, бо перед ним стояв юнак, блідий, як мрець, з чорними западинами очей; голова в нього облізла, а вираз обличчя був, як у засудженого до страти.
«Нічого сумніватися - пляшка тут»,- подумав Кеаве, і перед цією людиною він не став приховувати мети свого візиту.
- Я прийшов купити пляшку,- сказав він. Почувши ці слова, білий юнак з Беританія-стріт похитнувся і прихилився до стіни.
- Пляшку? - пробелькотів він.- Купити пляшку?! - Тут йому здавило горло, і, схопивши Кеаве за руку, він потяг його в кімнату, взяв дві склянки й наповнив їх вином.
- Ваше здоров'я! - сказав Кеаве (у свій час він немало водився з білими). А потім додав:-Так, я прийшов купити пляшку. Яка їй ціна тепер?
Тут юнак впустив склянку й уп'явся в Кеаве, як у привида.
- Ціна? - вигукнув він.- Ціна? Ви що, не знаєте її ціни?
- Певно, не знаю, раз запитую,- відмовив Кеаве.- Але чому це вас так збентежило? Хіба що-небудь негаразд із ціною? [158]
- Пляшка за цей час дуже впала в ціні, містере Кеаве,- затинаючись, пояснив молодик.
- Ну що ж, тим менше доведеться платити,- сказав Кеаве.- Скільки ви за неї дали?
Молодик став білий, як крейда.
- Два центи,- мовив він.
- Що? - вигукнув Кеаве.- Два центи? Отже, ви можете її продати тільки за цент? І той, хто її купить...- Слова завмерли в Кеаве на язиці.- Отже, той, хто купить цю пляшку, вже нікому не зможе її продати! Чорт і пляшка залишаться в нього до самісінької смерті, а коли він випустить дух, його потягнуть просто у пекло!
Тут бідний юнак з Беританія-стріт упав перед Кеаве навколішки.
- Богом вас заклинаю, купіть її! - заблагав він.- На додачу до неї я віддам вам усе, що маю. Я був божевільний, коли купив її за цю ціну. Я привласнив казенні гроші, і мені довелося б пропасти, якби не купив цю пляшку,- мене б посадили у в'язницю.
- Ох ти, бідолаха! - сказав Кеаве.- Щоб уникнути законної кари за свій безчесний вчинок, ти зважився на таке страшне діло і занапастив свою душу! І ти думаєш, я стану вагатися, коли мене чекає кохання! Давай сюди пляшку і решту - я знаю, ти тримаєш її напоготові. Ось тобі монета в п'ять центів!
Кеаве казав правду: в шухляді столу у цього юнака вже була приготована решта. Пляшка перейшла з рук у руки, і як тільки пальці Кеаве охопили вузьку шийку - він зразу пошепки повідав чортові, що хоче позбутися страшної недуги. І що ви думаєте: коли він повернувся й оголив себе перед дзеркалом, шкіра його знову була чиста й гладенька, як у немовляти. Але дивна річ: щойно здійснилося це чудо, як усе змінилося в душі Кеаве - йому вже було чхати на проказу, і він майже зовсім не згадував про Кокуа; одна-єдина думка не давала йому тепер спокою - думка про те, що віднині він зв'язаний з дияволом та пляшкою до кінця днів своїх, і ніщо вже не врятує його від вічного полум'я та розжареного вугілля пекла. Пекельний вогонь палав перед його внутрішнім зором, і душа його змертвіла, і морок затемнив для нього весь білий світ.
Коли Кеаве потроху прийшов до тями, була вже ніч, і в готелі грав оркестр. На звуки цієї музики він і пішов, тому що боявся залишатися наодинці з собою, і там, [159] серед облич, бродив неприкаяний ї слухав, як музика. то розростається, то завмирає, і дивився, як диригент відбиває такт своєю паличкою, і весь час чув тріскотіння пекельного полум'я, і бачив вогненні омахи, що вихоплювалися з чорних глибин пекла. Нараз оркестр заграв «Хі-хі-ао-ао». Цю пісеньку Кеаве співав разом з Кокуа, і при звуках її мелодії до нього повернулася мужність.
«Що зроблено, того вже не вернеш,- подумав Кеаве,- і коли вже я пішов на таке, то хай хоч не марно».
І тоді він з першим пароплавом повернувся на свій острів і тут же зіграв весілля з Кокуа і привіз її в свій «Осяйний дім», на вершині гори.
І от стали Кеаве і Кокуа жити вдвох, і коли вони бували разом, туга в серці Кеаве вщухала; але варто йому було залишитися самому - і його починали терзати страшні думки, і він чув, як гуде пекельне полум'я, і бачив вогненні омахи, що вихоплювалися з пекла. А дівчина прикипіла до Кеаве всім серцем; душа її співала, бачачи його, і рука тяглася до його руки, і була Кокуа така гарна від голови до п'ят, що ніхто, дивлячись на неї, не міг стримати радісної усмішки. У неї була злагідлива, приємна вдача. Для кожного знаходилося добре слово. Вона знала багато пісеньок і виспівувала, пурхаючи по всіх трьох поверхах «Осяйного дому» і сама сяяла яскравіше всього, що було в ньому. І Кеаве дивився на неї і слухав її захоплено, а потім, усамітнившися десь у кутку, згадував, якою ціною дісталася вона йому, і стогнав, і плакав. І знову, осушивши очі й сполоснувши обличчя, йшов до неї і сідав біля неї на просторому балконі, і зливав свій голос з її голосом у пісні, і усмішкою відповідав на її усмішку, хоч душу його точила туга.
Але мало-помалу настали дні, коли Кокуа вже не пурхала, як колись, по дому, і пісні її звучали рідше, і тепер не тільки Кеаве плакав нишком десь у кутку, але обоє вони стали цуратися одне одного і сиділи на різних балконах, роз'єднані всією громадиною «Осяйного дому». Кеаве геть поринув у відчай і майже не помічав цієї зміни,* а був тільки радий, що може частіше залишатися сам і горювати над своєю гіркою долею, і не треба йому силувати себе усміхатися, коли на серці морок.
Але якось він тихо походжав покоями, і почулося йому, ніби плаче дитина, і він побачив Кокуа: впавши [160] долілиць, вона билася головою об кам'яні плити балкона і ридала в безпросвітному відчаї.
- Твоя правда, Кокуа, це дім сліз,- сказав Кеаве.- І все ж я з радістю дав би відтяти собі голову, щоб ти, хоч би ти, була щаслива.
- Щаслива! - вигукнула Кокуа.- Коли ти жив сам в «Осяйному домі», Кеаве, всі вважали тебе найщасливішою людиною на острові, сміх і пісні були в тебе на устах, і лице твоє було світле, як ранкова зоря. А потім ти одружився з бідною Кокуа, і одному небу відомо, чим не догодила вона тобі,- бо з цього дня ти більше не усміхаєшся. Ох,- вигукнула Кокуа,- що вчинила я лихого? Думалось мені: я вродлива і міцно люблю свого Кеаве. То в чому ж моя провина? Чим потьмарила я життя свого чоловіка?
- Бідолашна Кокуа,- мовив Кеаве. Він опустився біля неї на підлогу і хотів узяти її за руку, але вона забрала руку.- Бідолашна Кокуа,- повторив він.- Бідна моя дитина... Моя красуня. А я ж думав уберегти тебе від горя! Ну що ж, тепер ти довідаєшся про все. Тоді принаймні ти пожалієш бідолашного Кеаве; тоді ти зрозумієш, як він любив тебе, якщо не злякався пекла, щоб володіти тобою, і як дуже і по сей день цей нещасний приречений чоловік тебе любить, якщо його уста можуть усміхатися, коли він на тебе дивиться.
І тут він повідав їй усе, нічого не втаївши.
- І ти зробив це ради мене? - вигукнула Кокуа.- То чого ж мені тоді тривожитися! - І, охопивши руками його шию, вона зросила його груди сльозами радості.
- О дитино! - вигукнув Кеаве.- Коли я думаю про пекельне полум'я, мені є чого тривожитися!
- Не кажи так,- мовила вона.- Не можеш ти загинути без вини за саму лише любов до вірної Кокуа. Послухай-но мене, Кеаве: я врятую тебе ось цими руками або загину разом із тобою. О Кеаве! Ти так любив мене, що згубив свою душу, і ти думаєш - я не віддам свого життя, щоб урятувати тебе?
- Ох, моя голубонько, ти можеш віддати його хоч сто разів - хіба це що-небудь змінить? - вигукнув Кеаве.- Тільки залишиш мене в самотині животіти день за днем, аж поки настане час розплати.
- Ти нічого не розумієш,- відмовила Кокуа.- Я не проста неписьменна дівчина - я вчилася в школі в Гонолулу. Я врятую свого коханого чоловіка. Один цент, сказав ти? Але хіба одні тільки американські гроші ходять [161] на світі? В Англії, наприклад, є монета, яка називається фартінг, і вона дорівнює приблизно половині цента. Ох, горе, горе! - вигукнула Кокуа.- Ні, це нам не допоможе: адже той, хто купить пляшку на фартінг, уже пропав, а хіба знайдеться хоч один такий відважний чоловік, як мій Кеаве! Але є ще Франція, і там ходить дрібна монета під назвою сантим, і цих сантимів дають п'ять чи то шість за один цент. Нічого кращого не придумаєш. Збирайся, Кеаве, їдемо на французькі острови. Сядемо на корабель, і він швидко приставить нас на Таїті. А там уже можна продати пляшку за чотири сантими, за три, за два, за один сантим. Подумай: є змога ще чотири рази продати пляшку, і нас двоє, щоб узятися за це! Ну ж, поцілуй мене, мій Кеаве, і прожени тривогу. Кокуа не дасть тебе скривдити.
- Ти божий дар! - вигукнув Кеаве.- Не вірю я, щоб господь бог міг покарати мене за те, що я побажав заволодіти таким скарбом! Хай же все буде, як ти сказала: вези мене, куди надумала, доручаю тобі своє життя і своє спасіння.
Від світання Кокуа почала збиратися в дорогу: взяла скриньку Кеаве, яку він брав у плавання, і перш за все запхнула в куток на саме дно пляшку, а згори поклала найдорожчі одежі й найдивовижніші дрібнички, які були в домі.
- Адже нас повинні вважати багачами,- сказала вона,- а то хто ж повірить у чарівну пляшку?
Збираючись у дорогу, Кокуа весь час була весела, як пташка, і лиш часом, коли нишком позирала на чоловіка, її погляд каламутила сльоза; і тоді, підбігши до нього, вона ніжно його цілувала. А у Кеаве наче камінь з душі спав; тепер, коли він відкрив свою таємницю Кокуа і перед ним блимнув промінь надії, він наче відродився; ноги його знову легко ступали по землі, і він уже більше не зітхав. Але все ж таки страх не зовсім облишив його; часом надія починала згасати в ньому, як ото гасне на вітрі слабенький вогник свічки, і тоді перед очима знову бушувало пекельне полум'я і колихалися вогняні омахи.
Вони тут же пустили чутку, що вирушають мандрувати в Штати, і всі непомалу цьому здивувалися, але якби хто дізнався до істини, то, певно, здивувався б іще дужче. І от Кеаве і Кокуа відпливли на пароплаві «Ковчег» у Гонолулу, а звідти разом із натовпом білих пасажирів на «Юматіллі» - в Сан-Франціско і там пересіли [162] на поштову бригантину «Птах тропіків», яка приставила їх у Папеете - головне поселення французів на південних островах. Подорож була приємна, і з попутним пасатом вони прибули на місце сонячного дня і побачили риф, об який розбивався прибій, і Мотуїті з його високими пальмами, і шхуну, що линула понад берегом, і білі будинки міста, що розляглося біля самого берега у затінку зелених дерев, а за ним - високі гори і хмари Таїті - острова мудреців.
Поміркувавши, вирішили, що найрозумніше орендувати будинок. Так вони й зробили й оселилися напроти англійського консульства, щоб зразу похизуватися грішми й привернути увагу кіньми й екіпажами. Все це давалося їм заіграшки: адже у них була пляшка, а Кокуа виявилася куди хоробрішою Кеаве і з будь-якої нагоди вимагала від чорта то двадцять доларів, а то і сто. Так вони дуже швидко стали відомими всьому місту, і про цих прибулих гавайців, про їхніх верхових коней та екіпажі, про ошатні туалети та дорогі оздоби Кокуа точилося чимало розмов.
Вони досить швидко освоїлися з таїтянською мовою, бо вона, по суті, дуже схожа на гавайську і відрізняється лише кількома звуками, а, навчившись її, зразу почали пропонувати людям свою пляшку. Ну, ви, звичайно, розумієте, що навіть приступитися до такого діла не дуже просто; не дуже просто переконати людей, що ви справді ладні продати їм за чотири сантими джерело юнацького здоров'я і невичерпного багатства. Доводилося говорити і про небезпеки, що таїлися в пляшці, після чого люди або зовсім переставали їм вірити і тільки сміялися, або лякалися такої темної оборудки, хмурніли й поспішали геть від цих Кеаве і Кокуа, що зв'язалися з сатаною. І от, не домігшися ніяких успіхів у своєму задумі, подружжя стало помічати, що в місті їх цураються. Діти, побачивши їх, з вереском кидалися хто куди - а для Кокуа це було наче ніж у серце,- католики при зустрічі хрестилися, і мало-помалу всі, наче змовившися, стали їх уникати.
Вони занепали духом. Провівши сумний день у тузі, вони сиділи вночі без сну в своєму новому домі й не обмінювалися жодним словом; тільки ридання Кокуа інколи раптом порушували тишу. Часом вони починали молитися богу, часом, діставши пляшку, ставили її на підлогу і цілий вечір сиділи так, дивлячись, як тріпоче всередині її безформна тінь. В такі хвилини страх заважав [164] їм лягти в ліжко, і сон довго не стуляв їм очей, а коли бувало, що хтось із них задрімає, то, прокинувшись, він чув приглушений плач, що долинав з темряви, або ж помічав, що залишився в самоті,- бо кожен з них прагнув утекти з дому, далі від пляшки, воліючи поблукати під бананами в своєму садку або прогулятися берегом моря при місячному сяйві.
Так от і сталося однієї ночі: Кокуа прокинулась, а Кеаве не було. Вона помацала біля себе, але його місце встигло охолонути. їй стало лячно, вона підвелася й сіла на ложі. В щілини між віконницями просмикувалося бліде світло місяця. Воно освітлювало кімнату, і Кокуа вгледіла пляшку, що стояла долі. За вікнами бушувала негода, високі дерева перед будинком сумно скрипіли під вітром, і опале листя шелестіло на підлозі веранди. Але в цьому шумі вухо Кокуа вловило й інші звуки - жалібний, наче передсмертний, стогін чи то людини, чи то тварини,- і вони пройняли її до самого серця. Вона тихенько встала, прочинила двері й визирнула в залитий місяцем сад. Там, під банановим деревом, уткнувшись обличчям у землю, лежав Кеаве, і з грудей його рвалися стогони.
Хотіла була Кокуа кинутися до чоловіка і втішити його, аж раптом нова думка прикувала її до місця. Кеаве завжди намагався бути мужнім у її очах, отже не годиться їй у хвилину його слабкості стати свідком його сорому.
Ця думка примусила її повернутися в дім.
«Боже праведний! - думала Кокуа.- Яка безтурботна я була, яка нікчемна! Адже це йому, а не мені загрожує геєна вогненна; адже це він, а не я, накликав прокляття на свою душу. Ради мене, ради свого кохання до такого жалюгідного, безпомічного створіння бачить він тепер перед собою - о горе! - вогняні ворота пекла і, лежачи на свіжому вітрі в місячному сяйві, вдихає смердючий пекельний дим! А я ж, тупа й нечутлива, досі не розуміла, в чому мій обов'язок! А може, й розуміла, та сахалася його? Але тепер, поки ще не пізно, своєю рукою принесу я свою душу на жертовник кохання; тепер я скажу «прощай!» білим сходинкам, що ведуть у рай, і моїм дорогим друзям, які мене там чекають. Кохання за кохання, і хай моє кохання дорівнюється його коханню! Душу за душу, і хай гине моя, а не його!»
Кокуа була жінка вправна й моторна й вдягнулась у одну мить. Потім вона взяла дрібні монетки - ті дорогоцінні [165] сантими, які вони тримали напоготові; в обігу цих монет було мало, і вони запаслися ними в банку.
Коли Кокуа вийшла на вулицю, вітер уже нагнав на небо хмари, і вони затьмарили місяць. Місто спало, і Кокуа не знала, в який бік податися; аж тут вона почула, що в тіні під деревами хтось кашляє.
- Діду,- спитала Кокуа,- що ти тут робиш такої негожої ночі?
Старого душив кашель, він насилу міг говорити, але все ж Кокуа розібрала, що він убогий, і старий, і чужий у цих краях.
- Чи не зробиш ти мені послугу? - запитала Кокуа.- Ти тут чужий, і я чужа; ти старий, а я молода. Допоможи дочці Гавайїв.
- А, так ти чарівниця з восьми островів! - сказав старий.- І ти хочеш заманути в свої сіті душу навіть такого діда, як я? Але я вже чув про тебе і не боюся твоїх злих чарів.
- Сядемо тут,- сказала Кокуа,- і дозволь, я розповім тобі одну бувальщину.- І вона повідала йому все, що сталося з Кеаве, від початку й до кінця.
- І ось,- сказала вона,- я його дружина, і щоб здобути мене, він погубив свою безсмертну душу. То що ж мені тепер робити? Якщо я сама попрошу продати мені пляшку, він не згодиться. Та якщо це запропонуєш йому ти, він залюбки продасть її. А я чекатиму тут. Ти купиш пляшку за чотири сантими, а я куплю її у тебе за три, і хай допоможе бог мені, бідолашній!
- Якщо ти мене обдуриш,- сказав старий,- хай господь покарає тебе смертю.
- Хай покарає! - вигукнула Кокуа.- Не сумнівайся, діду! Я не можу тебе зрадити: господь цього не допустить.
- Дай мені чотири сантими і чекай мене тут,- сказав старий.
Та коли Кокуа залишилася на вулиці сама, її взяв страх. Вітер завивав у вершинах дерев, і їй здавалося, що вона чує, як гуготить пекельне полум'я; вуличний ліхтар кидав рухливі тіні, і їй здавалося, що це тягнуться до неї жадібні руки нечистого. Май вона сили, вона дременула б звідси, закричала б, але в неї перехопило дух; воістину не могла вона ні скрикнути, ні зрушити з місця і стояла посеред вулиці, тремтячи, як злякана дитина.
І тут вона побачила, що дід повертається, і в руці у нього пляшка. [166]
- Я виконав твоє прохання,- сказав він.- Твій чоловік плакав з радощів, як мала дитина, коли я від нього йшов. Цю ніч він спатиме спокійно.
І старий простяг Кокуа пляшку.
- Постривай! - задихаючись, промовила Кокуа.- Раз уже ти зв'язався з нечистою силою, то хай хоч не даремно. Перш ніж ти віддаси мені пляшку, накажи їй зцілити тебе від кашлю.
- Я стара людина, і негоже мені, стоячи однією ногою в могилі, приймати милості від диявола,- сказав дід.- Ну, що ж ти? Чому не береш пляшку? Ти що, передумала?
- Ні, не передумала! - вигукнула Кокуа.- Просто я ослабла. Почекай іще трохи. Рука моя не піднімається, і я вся тремчу від страху перед цією клятою пляшкою. Постривай іще трохи, дай мені зібратися з духом.
Старий співчутливо глянув на Кокуа.
- Бідолашна дитина! - сказав він.- Тобі страшно, твоє серце чує біду. Гаразд, я залишу пляшку в себе. Я старий, і мені вже не чекати радості на цім світі; а на тім...
- Дай мені її! - вигукнула Кокуа.- Візьми гроші. Як ти міг подумати, що я здатна на такий ниций вчинок? Віддай мені пляшку.
- Хай благословить тебе бог, дитино! - сказав старий.
Кокуа сховала пляшку під холоку, попрощалася з старим і пішла по вулиці куди очі світять. Бо для неї всі дороги були тепер єдині - всі вели в пекло. Вона то йшла, то бігла; часом тужливий її зойк гучно лунав серед ночі, а часом вона лежала на землі біля дороги і тихо плакала. Все, що вона чула про пекло, вставало перед очима; вона бачила омахи полум'я, вдихала запах сірки і відчувала, як її тіло обпалює жар розпеченого вугілля.
Тільки удосвіта прийшла вона дo тями і повернулася додому. Все було саме так, як сказав старий: Кеаве спав, наче немовля у колисці. Кокуа стояла й дивилася на нього.
«Тепер, мій чоловіче,- думала вона,- настала твоя черга спокійно спати. І співати й сміятися, коли прокинешся. Але для бідолашної Кокуа, хоч вона й не заподіяла нікому зла - ой леле! - для бідолашної Кокуа не буде більше ні сну, ні пісень, ні радості - ні на землі, ні на небесах».
І Кокуа лягла на ложе поряд зі своїм чоловіком, і так [167] стомила її печаль, що вона тут же поринула в глибокий сон.
Сонце стояло вже високо, коли чоловік розбудив Кокуа й повідомив велику новину. Він, здавалося, зовсім збожеволів з радості, бо навіть не помітив її горя, хоч вона й не зуміла приховати його, як слід. Слова не йшли у неї з язика, але це не мало значення: Кеаве говорив за двох. Кусок застрягав у неї в горлі, але хто помітив це? Кеаве сам спорожнив увесь таріль. Кокуа дивилася на нього і слухала його, наче уві сні, часом вона забувала на мить те, що сталося, а часом їй починало здаватися, що нічого цього не було, і вона прикладала руку до чола. Кокуа знала, що вона приречена на вічні муки, і чути, як її чоловік лепече всякі нісенітниці, наче мала дитина, було їй нестерпно тяжко.
А Кеаве все їв, і балакав, і планував, мріючи швидше повернутися додому, і дякував Кокуа за те, що вона його врятувала, і пестив її, і називав своєю рятівницею. І він насміхався над дідом: мовляв, ото дурний, що купив пляшку.
- Мені здалося, що це цілком достойний чоловік,- сказав Кеаве.- Проте ніколи не можна судити з зовнішності. Навіщо цьому старому нечестивцеві здалася чудодійна пляшка?
- Можливо, у нього були добрі наміри, чоловіче мій,- смиренно заперечила Кокуа.
Але Кеаве сердито засміявся.
- Дурниці! - вигукнув він.- Кажу тобі, це старий шахрай, а на додачу ще й осел. І навіть за чотири сантими цю пляшку було важко продати, а за три і поготів ніхто не купить. Надто велика небезпека! Тут уже пахтить смаленим! - вигукнув він і знизав плечима.- Правда, я й сам придбав її за один цент, не підозрюючи про те, що існує ще дрібніша монета. А потім мучився, як дурень. Але іншого такого дурня не знайдеться; той, у кого тепер ця пляшка, потягне її з собою у пекло.
- Чоловіче мій! - сказала Кокуа.- Хіба не жахливо, рятуючи себе, засудити на вічні муки іншого? Мені здається, я не могла б над цим сміятися. Мене пік би сором. Мені було б гірко й тяжко, і я б стала молитися за бідолаху, якому дісталася пляшка.
Кеаве, відчувши правду в її словах, розсердився ще дужче.
- Чи ба яка! - вигукнув він.- Ну й тужи на здоров'я, якщо тобі так подобається. Тільки хіба це личить [168] добрій дружині? Якби ти хоч трохи співчувала мені, ти б посоромилася своїх слів.
І, сказавши так, він пішов з дому, і Кокуа залишилась сама.
Як їй було сподіватися продати пляшку за два сантими? Та ніяк; і вона це розуміла. І навіть якби у неї ще світилася така надія, то чоловік підганяв її з від'їздом туди, де в обігу не було монети дрібнішої, ніж цент. Вона принесла себе в жертву, і що ж? Наступного ж ранку чоловік осудив її і пішов з дому.
Кокуа навіть не намагалася використати час, який залишився у неї, вона просто сиділа сама в домі і то діставала пляшку й з незбагненним страхом дивилася на неї, то, здригаючись, ховала її.
Тут Кеаве розгнівався ще дужче. І на дружину розгнівався, вирішивши, що вона сумує, співчуваючи старому, і на себе, бо бачив її правоту і соромився своєї нестримної радості.
- Ось вона, твоя відданість! - вигукнув він.- Ось вона, твоя любов! Чоловік твій ледве уникнув пекельних мук, на які він прирік себе з любові до тебе, а ти навіть не радієш. У тебе віроломне серце, Кокуа!
І Кеаве, розлютований, знову вибіг із дому й блукав містом цілісінький день. Він зустрів друзів і пиячив з ними. Вони найняли екіпаж і поїхали за місто і там пиячили знову. Але Кеаве увесь час було не по собі через те, що він так безтурботно веселиться, коли його дружина сумує. В душі він розумів, що правда на її боці, і від того, що він це розумів, йому ще дужче кортіло напитися.
А в компанії з ним гуляв один старий хаоле, дуже ниций і грубий чоловік. Колись він був боцманом на риболовному судні, потім волочився по світах, потім мив золото на копальнях і сидів у в'язниці. У нього був брудний язик і ница душа; він любив пити і споювати інших і все підбивав Кеаве випити ще. Скоро ні в кого з усієї компанії не залишилося грошей.
- Гей, ти! - сказав боцман.- Ти ж багач - сам завжди хвалився. У тебе є пляшка з різними фокусами.
- Атож,- сказав Кеаве.- Я багач. Зараз піду додому і візьму грошей у дружини. Вони зберігаються у неї.
- Ну й дурний же ти, друже, що так чиниш,- сказав боцман.- Хто. ж довіряє гроші бабам! Вони всі невірні, всі підступні, як швидка вода. І твою теж треба не спускати з ока. [169]
Слова ці запали Кеаве в душу, бо у нього, п'яного, все плуталося в голові.
«А звідкіля я знаю, може, вона й справді невірна? - думав він.- Чому вона засмутилася - адже я врятований? Ну, я їй покажу; зі мною не- жартуй! Піду, спіймаю її на гарячому».
З цією думкою Кеаве, повернувшися в місто, звелів боцманові чекати його на розі, біля старої в'язниці, а сам пішов до свого дому. Вже настала ніч, і у вікнах світилося, але з будинку не чути було ні звуку, Кеаве повернув за ріг, тихенько підкрався до тильних дверей, нечутно відчинив їх і зазирнув у кімнату.
На підлозі біля засвіченої лампи сиділа Кокуа, а перед нею стояла молочно-біла боката пляшка з довгою шийкою, і Кокуа дивилася на неї, ламаючи руки.
Кеаве приріс до порога і довго не міг зрушити з місця. Спочатку він просто остовпів і стояв як дурень, нічого не розуміючи, а потім його охопив страх: він подумав, що угода чомусь зірвалася і пляшка повернулася до нього, як то було в Сан-Франціско; і тут у нього підігнулися коліна і винні пари вивітрилися з голови, розтанувши, як річковий туман на ранішній зорі. Та потім йому зайшла в голову нова, дуже дивна думка - і гаряча краска залила щоки.
«Треба це перевірити»,- подумав він.
Кеаве обережно причинив двері, знову тихенько обійшов будинок, а потім, гучно тупаючи ногами, пішов до парадних дверей, наче він оце щойно вернувся додому. І що ж! Коли він відчинив парадні двері, ніякої пляшки не було й близько, а Кокуа сиділа в кріслі й при його появі здригнулась і випросталась.
- Я цілий день гуляв-бенкетував,- сказав Кеаве.- Я був з моїми добрими друзями, а оце прийшов узяти грошей - ми хочемо пити-гуляти далі.
І обличчя, і голос його були похмурі й суворі, як страшний суд, але Кокуа нічого не помітила.
- Ти робиш правильно, чоловіче мій, адже тут усе твоє,- сказала вона, і голос її затремтів.- Я не серджусь на тебе.
- Так, я завжди роблю правильно,- сказав Кеаве, підійшов прямо до своєї скриньки і дістав гроші. Але він устиг зазирнути на дно скриньки, де зберігалася пляшка: її там не було.
І тут кімната попливла перед його очима, як клубок диму, і скринька загойдалася на підлозі, наче на морській [170] хвилі, бо Кеаве зрозумів, що тепер загинуло все і рятунку немає.
«Так і є, цього я й боявся,- подумав він.-Це вона купила пляшку».
Зрештою він прийшов до тями і зібрався йти.
- Кокуа,- сказав Кеаве.- Негоже мені було так розмовляти з тобою сьогодні. Зараз я повертаюся до своїх веселих друзів, щоб гуляти з ними далі.- Тут він стиха засміявся і додав: - Але мені буде веселіше пити вино, якщо ти пробачиш мені.
Вона кинулася до нього, обхопила його коліна руками і поцілувала їх, зросивши слізьми.
- Ох! - вигукнула вона.- Мені нічого не треба від тебе, крім ласкавого слова!
- Хай віднині жоден із нас не подумає погано про другого,- сказав Кеаве і пішов.
А тепер послухайте: адже Кеаве взяв лиш кілька сантимів - з тих, якими вони запаслися, коли приїхали. Ніякої гульні в нього тепер і в думці не було. Його дружина заради нього занапастила свою душу, і тепер він заради неї повинен був занапастити свою.
Боцман чекав його на розі, біля старої в'язниці.
- Пляшкою заволоділа моя дружина,- сказав Кеаве,- і якщо ти не допоможеш мені здобути її, не буде у нас із тобою сьогодні ні грошей, ні вина.
- Та невже ти не жартуєш щодо цієї пляшки?
- Підійдімо до ліхтаря,- мовив Кеаве.- Поглянь: схоже, щоб я жартував?
- Що правда, то правда,- відповів боцман.- Вигляд у тебе серйозний, просто як у привида.
- То слухай,- сказав Кеаве.- Ось два сантими. Йди до моєї дружини і запропонуй їй продати за ці гроші пляшку, і вона - коли я хоч що-небудь іще тямлю - зразу ж тобі її віддасть. Неси пляшку сюди, і я куплю її у тебе за один сантим. Бо такий уже тут діє закон: цю пляшку можна продати тільки зі збитком. Але дивися, не пробовкайся дружині, що це я тебе прислав.
- А може, ти мене морочиш, голубе?
- Ну хай так, що ти на цьому втрачаєш?
- Це правда, голубе,- погодився боцман.
- Якщо ти мені не віриш,- сказав Кеаве,- то спробуй перевір. Як тільки вийдеш із дому, побажай собі повну кишеню грошей, або пляшку найкращого рому, або ще чого-небудь, що тобі більше до вподоби,- і тоді побачиш, яка сила в цій пляшці. [171]
- Згода, канаку! Піду спробую. Але якщо ти вирішив покепкувати з мене, я теж із тебе покепкую - залізякою по голові.
І старий китобій попрямував до будинку, а Кеаве залишився чекати. І було це недалеко від того місця, де Кокуа минулої ночі чекала діда; тільки Кеаве був більше сповнений рішучості і не вагався ні єдиної миті, хоч на душі в нього було чорно з великого відчаю.
Довго, як здалося Кеаве, довелося йому чекати, але ось із темряви долинула пісня. Кеаве впізнав голос боцмана і здивувався: коли це він устиг так напитися?..
Нарешті в світлі вуличного ліхтаря з'явився, похитуючись, боцман. Сатанинська пляшка була схована під бушлатом, застебнутим на всі ґудзики. А в руці була друга пляшка, і, наближаючись до Кеаве, він знай хиляв із неї на ходу.
- Я бачу,- сказав Кеаве,- ти її дістав.
- Руки геть! - крикнув боцман, відскакуючи назад.- Підступиш ближче, всі зуби тобі повибиваю. Хотів чужими руками жар загрібати?
- .Що це ти кажеш! - вигукнув Кеаве.
- Що я кажу? - повторив боцман.- Ця пляшка мені дуже подобається, от що. Ось це я кажу. Як дісталася вона мені за два сантими, я й сам не второпаю. Але будь спокійний - ти її за один сантим не купиш.
- Ти що, не хочеш її продавати?
- Ні, сер! - вигукнув боцман.- Однак ковтком рому я тебе, бог з тобою, почастую.
- Але кажу ж тобі: той, хто володітиме цією пляшкою, попаде в пекло.
- А я так і так туди попаду,- відказав моряк.- А для подорожі в пекло кращого супутника, ніж ця пляшка, я ще не зустрічав. Ні, сер! - вигукнув він знову.- Це тепер моя пляшка, а ти йди собі звідціля, може, виловиш другу.
- Та невже ти правду кажеш! - скрикнув Кеаве.- Заклинаю тебе, ради твого ж спасіння продай її мені!
- Чхав я на твої байки,-відповів боцман.- Ти мене вважав дурником, та ба - сам тепер бачиш, що мене не обдуриш. Ну та годі, кінець.
І він подався до центру міста, а разом із ним пішла з нашого оповідання і пляшка.
А Кеаве, наче на крилах вітру, полетів до Кокуа, і великої радості була сповнена для них ця ніч, і у великому благоденстві проминали відтоді їхні дні в «Осяйному домі».
 
Name
Email
Comment
Or visit this link or this one