КИСЬ

Від перекладача:
Шановні читачі!
Оскільки сам роман "Кысь" написано народною говіркою, у перекладі я використовувала підвенноукраїнський діалект та макаронічну мову. До речі, переклад цього роману англійською було зроблено на кокні.
З повагою: Ноель Даат (noelledaath@mail.ru).


Перекладено за виданням:
Толстая Т.Н. Кысь: Роман. -- М.:Подкова, Иностранка, 2000. -- 384 с.
I8ВN 5-8951701243 (Издательский Дом "Подкова") I8ВN 5-94145-001-Х (Издательство "Иностранка") УДК 300.36 ББК 15.56 ©Т.


ТЕТЯНА ТОЛСТАЯ.

КИСЬ


АЗ

Бенедикт надів валянки, потупав ногами, шоб зручно було, перевірив заслінку в печі, крихти хліба змахнув на підлогу - мишакам, вікно заткнув ганчірочкою, шоб не вихолодило, вийшов на ґанок і потягнув носом морозне чисте повітря. Ой, як гарно надворі! Нічна завірюха вщухла, сніг лежить білий та величавий, небо синіє, височенні глелі стоять - не поворухнуться. Тільки чорні зайці з верхівки на верхівку перепурхують. Бенедикт постояв, задерши русяву бороду, примружився, роздивляючись зайців. Збити б парочку - на нову шапку, так нема ж камінчика.

І м'ясцем поласувать непогано було б. А то все мишаки та мишаки - вже й настогидли.

А м'ясо того чорного зайця, якшо гарненько вимочить, та сім разів виварить, та на тиждень-другий на сонечко виставить, та попряжить у печі, - глядиш, і не отруйне.

Звісно, як зайчиха попадеться. Бо зайця вари, не вари, - все одно. Колись того не знали, їли з голоду й зайців. А зараз вже дізналися: хто їх покуштує, - тому все життя у грудях хрипітиме-булькотітиме. І ноги відсихатимуть. Ще й на додачу волосся з вух попре: чорне, жорстке та смердюче.

Бенедикт зітхнув: на роботу треба йти; запахнув сіряка, заклав хатні двері дерев'яним брусом, ще й ломакою підпер. У хаті нема шо й вкрасти, та так він уже звик. І матінка покійна завжди так робили. В старину, до Взрыва, - розказували, - все двери-то свои запирали. Од матінки й сусіди тому навчилися, та так воно й пішло. Тепер вся їхня слобода замикала двері палицями. Може, то й самовольство, канєшно.

На семи горбах розляглося містечко Федір-Кузьмічськ, рідна сторона, і йшов собі Бенедикт, порипуючи свіжим сніжком, радіючи лютневому сонечку, милуючись знайомими вулицями. То там, то тут - чорні хати низками, - за високими тинами, за тесовими воротами; на кілках кам'яні горщики сушаться, чи дзбани дерев'яні; у кого терем вищий, у того й дзбани більші, а хтось, бува, прямо тобі діжку на кілка напне, замилює очі: багато живу, голубчики! Такий на роботу не пішодрала чапає, а все намагається у санях проїхатись, ще й батогом помахує; а в сани перевертень запряжений, скаче, валянками тупоче, сам блідий, змилений, язик набік. Домчить до Робочої Хати, та й стане як укопаний, на всі чотири ноги, тільки волохаті боки ходором ходять: хиии-хи, хиии-хи.

А очима тільки зирк-зирк. І вишкіряється. І озирається...

Ой, та ну їх к чорту, отих перевертнів, ото краще од їх подалі. Такі страшні, шо й не розбереш, чи то люди, чи то ні: обличчя начебто людське, а тіло шерстю заросло, ще й на чотирьох бігають. Ще й на кожній нозі по валянку. Вони, розказують, ще до Взриву жили, оті перевертні. А все може буть.

Ой, і морозець сьогодні - аж пара з рота, аж борода геть уся у паморозі. А все одно благодать! Хати стоять міцні, чорні, попід тинами - отакенні кучугури, а до кожних воріт стежечка протоптана. Пагорби помалу знижуються та помалу піднімаються, білі, хвилясті; по засніжених схилах ковзають сани, за санями - сині тіні, і сніг рипить та на всі кольори переливається, а за пагорбами сонечко сходить і собі грає веселковим сяйвом у синьому небі. Примружишся - од сонечка промені кружалами, копнеш валянком пухнастий сніг - він і замерехтить, наче стиглі каганці.

Бенедикт згадав каганці, згадав і матінку та й зітхнув: через оті каганці й переставилися, сердешна. Каганці несправжні виявились.

На семи горбах стоїть містечко Федір-Кузьмічськ, а довкола містечка - поля неозорі, землі незнані. На півночі - ліси дрімучі, бурелом, гілля переплелося, нема як і пройти, чагарі колючі за холоші чіпляються, суковиння шапку з голови рве. У тих нетрях, кажуть старі люди, живе кись. Сидить вона десь у темному гіллі та й покрикує, дико так і тужливо: ки-ись! ки-ись! - а побачити її не можна. Піде хтось отак до лісу, а вона йому ззаду на шию: стриб! і хребтину зубами: хрусь! - а потім найпершу жилочку пазурем намацає та й роздере, отоді весь розум з людини й витече. Повернеться такий, а він уже не той, і очі не теж ті, і бреде не розбираючи дороги, як ото бува, шо люди ходять уві сні під повним місяцем, простягнувши руки, пальцями ворушать: самі сплять, а самі ходять. Упіймають такого і ведуть до хати, а то ще бува, для розваги, поставлять перед ним миску порожню, ложку в руку встромлять: мовляв, їж; а він так же ж наче їсть, з порожньої посудини, і зачерпує, і до рота несе, і жує, а потім наче хлібом миску підчищає, а ніякого ж хліба у руці нема; ну, а рідня, ясне діло, аж заходиться зо сміху. Такий геть нічого не може робити, навіть до вітру сам не сходить: кожен раз йому заново показуй. Ну, якшо жінці, чи там матері його жаль, то вона його сама до вітру водить; а як нема кому за ним пригледіти, то він, щитай, і не житиме: як міхур лопне, так він і помирає.

Отаке кись витворяє.

На захід теж - і не потикайся. Там начебто й дорога є - непримітна така стежечка. Йдеш собі, йдеш, вже й містечко зникло з очей, з ланів солодкий вітерець повіває, все ж наче добре, все начебто гаразд, аж раптом, кажуть, як остовпієш. І стоїш. І думаєш: а куди ж це я йду? Шо мені там треба? Шо я там не бачив? Невже там краще? І так себе жаль стане! А ондечки ж, думаєш, моя хата, а хазяєчка ж, мабуть, плаче, з-під долоні вдалечінь дивиться; а кури ж по подвір'ї бігають, теж, диви, як скучили; а в хаті ж натоплено, мишаки сновигають, ліжечко м'якесеньке... І наче червир тобі серце точить, точить... Плюнеш та й додому завернеш. А бува й помчиш. І як побачиш ще здалеку - оно, горщички мої ріднесенькі, на тину сушаться, - сльози так самі й бризнуть. От не збрехать, на аршин бризкають! Їй-бо!..

На південь - зась. Там чеченці. Отак буде степ, степ - очі вилізуть дивитися, - а за степом чеченці. Посередь містечка стоїть дозорна башта на чотири вікна, і в усі чотири вікна дозорні дивляться. Чеченців виглядають. Не стільки вони, звичайно, дивляться, скільки ржавлю болотяну покурюють та у паличку граються. Затисне хтось один у кулаці чотири палички: три довгих, одну коротку. Хто коротку витягне - тому щигля. Але й у віконце, бува, поглядають. Як помітять чеченців, наказано кричати: "Чеченці! Чеченці!", тоді звідусіль народ позбігається і стане палицями у горщики бити, чеченців лякати. Ті й дременуть подалі звідси.

Колись отак двоє з півдня підступили до містечка: дід із бабою. Ми собі у горщики торохкаємо, тупотимо, верещимо, а чеченцям хоч би хни, тільки головами вертять. Ну, ми, - хто небоязкий, - вийшли супроти них з рогачами, з веретенами, хто з чим. Шо ви, мовляв, за люди і чого прийшли.

- Ми, голубчики, самі з півдня. Другий тиждень у дорозі, зовсім ноги позбивали. Прийшли міняти сиром'ятні ремінці, може у вас шось є.

Та де там воно є. Самі мишаків їмо. "Мишаки - наша апора", так і Федір Кузьмич, слава йому, навчає. Але ми люди співчутливі, зібрали по хатах, хто шо дав, виміняли на ремінці та й одпустили їх з Богом. Багато про них потім розмови було: все, бува, споминали: і які вони собою, і які казки розповідали, і чого-таки вони до нас приходили.

Ну, собою вони як ми, обнаковенні: дід сивий, у личаки взутий, бабуся у платочку, оченята блакитненькі, на лобі - ріжки. А казки їхні довгі були та сумні: Бенедикт, хоч і був тоді малий-дурний, слухав, аж рота роззявивши.

Оце нібито на півдні лазурнеє море, а на тому морі - острів, а на острові - терем, а у тому теремі - золотеє ліжко. А на тому ліжку дівчина, один волос золотий, другий срібний, один золотий, другий срібний. От вона собі косу розплітає та розплітає, а як розплете - то й світові кінець.

Наші слухали-слухали, а потім:

- А шо воно, мовляв, за слова за такі: "золотий" та "срібний"?

А вони:

- "Золотий" - то наче вогонь, а "срібний" - наче місячне світло, або ж, скажімо, наче каганці мерехтять.

Наші:

- А-а-а, тоді я-ясно. А ще шось розкажіть.

А чеченці:

- Є велика річка, відсіля три роки пішки. А у тій річці живе риба - блакитне перо. Розмовляє вона людським голосом, плаче та сміється, і по тій річці туди-сюди ходить. От коли вона на цю сторону піде та засміється - зоря грає, сонечко на небі сходить, день настає. Назад піде - плаче, пітьму за собою веде, місяць на хвості тягне, а зірочки дрібнесенькі - то тієї риби луска.

Наші:

- А ніде не чуть, од чого зима буває і од чого літо?

Баба каже:

- Та не чули, дорогенькі, не буду брехать, не чули. А цьому й справді багато хто дивується: і нашо, мовляв, ота зима, коли літо набагато миліше. Мабуть, за гріхи наші.

Але дід головою похитав і каже:

- Нє, на все доложно буть пояснення в природі. Мені теє, - каже, - один перехожий роз'ясняв. Стоїть на півночі дерево, висотою аж до самісіньких хмар. Саме чорне, коряве, а квіточки на ньому білі, а маню-ю-юсінькі ж, - от наче смітинки. На дереві мороз живе, сам старий, бороду за пояс затикає. От коли вже до зими йде, коли кури у зграї зіб'ються та на південь вирушатимуть, отоді й мороз за своє береться: з гілки на гілку перестрибує і в долоні плеще, та ще й примовляє: ду-ду-ду, ду-ду-ду! А потім я-як засвище: ф-щ-щ-щ! Отоді здіймається вітер, і ті білі квіти на нас сипле: оце ж вам і сніг. А ви кажете: нашо зима.

Наші голубчики йому:

- Так, оце правильно. Так воно, мабуть, і є. А от ви, дідусю, хіба ж не боїтеся дорогами ходить? А поночі ж як? А лісовика, часом, не перестрівали?

- Ой, перестрівав! - каже чеченець. - Зовсім близько бачив, от як вас, скажімо. Тож слухайте. Заманулося моїй старій каганців. Назбирай та назбирай. А каганці ж того року вродили - ой, солодкі, ой, липучі. Я й пішов. Сам.

- Як це - сам? - сторопіли наші.

- А отак! - вихваляється чужинець. - Та слухайте далі. Іду ж я собі, йду, а вже й стемніло. Не так, шоб зовсім, а посутеніло трошки. Тож крадусь я навшпиньки, шоб каганці не налякати, аж раптом: шурх-шурх! Шо воно таке. Озирнувся - ніде нікого. Знов крадуся. А тут знову: шурх-шурх. Наче хтось долонею по листі водить. Озирнувся - знов-таки нікого. Ще разочок ступнув. Аж раптом глип! - а він уже переді мною. От тільки шо нікого не було, аж осьдечки й він, де не взявся. Отуто - руку простягни. А сам невеличкий. Мені, може, тільки по пупа, чи по цицьки буде. Весь наче зі старого сіна зваляний, оченята червоні, світяться, а на ногах - долоні. І він тими долонями - отако, отако - по землі притупує, та ще й примовляє: тяпа-тяпа, тяпа-тяпа, тяпа-тяпа... Ой, як я тікав!.. Не пам'ятаю, як і в хаті опинився. Так моя стара без каганців і залишилася.

А діточки, які слухали, просять:

- Розкажіть, дідусю, яка ще нечисть у лісі буває.

Налили дідові яєчного квасу, він і розпочав:

- Був я тоді молодий, гарячий. Ніч-чого не боявся. Якось три колоди ликом пов'язав, на воду пустив, - а річка в нас бистра, широка, - сів на них та й пливу собі. Чесне слово! Молодиці на берег позбігалися, крику-вереску наробили, все як положено. Де ж це бачено, шоб людина по воді плавала? Це вже зараз, кажуть, колоду довбають та на воду пускають. Якшо не брешуть, канєшно.

- Не брешуть, не брешуть! То наш Федір Кузьмич таке придумав, слава йому! - кричать наші, а Бенедикт голосніш за всіх.

- Та нехай буде й Федір Кузьмич. Ми не знаємо. Ми люди не вчені. Не про те кажу. Геть, кажу, нічого не боявся. Ні русалок, ні пузиря водяного, ні кочевряжки тієї підкам'яної. Я навіть рибку-вертизубку відром зловив.

- Ну, це вже... - йому наші, - Це вже ви, діду, вбрехалися.

- Їй-бо, правда! Оно, і стара моя не дасть збрехати!

- Та правда ж, - каже бабця. - Було таке. Ой, же ж я тоді лаялась! Споганив мені відро, мусила спалить. А нове ж поки видовбеш, та поки продубиш, та просмолиш, та по тричі просушиш, та ржавлею окуриш, та синім піском натреш, - я собі всі руці помозолила, надриваючись. А йому, бач, аби доблесть. Потім все село ходило на нього подивитися. Дехто й побоювався.

- Та то я-я-ясно, - кажуть наші.

Дід такий довольний.

- Зате, може, я один такий, - вихваляється. - Ану, вертизубку так близько бачить, - як оце вас, скажімо, - і живому зостаться. Та ви шо!.. Я був богатир. Силонька неміряна! Бува, я-я-як загорланю! Пузирі на вікнах репаються. А скільки я міг за раз ржавлі випити! Діжку, самотужки.

А Бенедиктова матінка, - вони з усіма сиділи, - губи піджали, та й кажуть:
- А конкретную пользу вы из своей силы извлекали? Что-нибудь общественно-полезное для коммуны сделали?

Як тут дід образився!

- Та я, голубонько, замолоду міг звідси та о-о-о-он аж до того пагорба на одній нозі дострибати! А не пользу. Я, кажу тобі, бува як гаркну, - солома зі стріх обсипається. В нас у роду всі такі. Богатирі. Оно, стара не дасть мені збрехати: в мене якшо мозоля, або чиряк схопиться, - аж з кулак, їй-бо. Не менше. В мене, кажу, прищі - отакі були. От-такі хотєньчики. А ти кажеш. Та як хочеш знать, батько мій, бува, голову собі почухають - десь із пів-відра лупи натрусять.

- Та харош уже вам! - гомонять наші. - Ви ж, дідусю, про нечисть обіцяли.

Але дід уже, мабуть, страшне, як розізлився.

- Нічого не розповідатиму. Слухати сюди прийшла... то сиди отам і слухай! А не під'єлдикуй. Всю мені, понімаєш, мрію перебила. Із Прежніх, мабуть, по розмові чую.

- Це точно, - наші на матінку косяться. - Із Прежніх... Та давайте вже, дідусю, іншої.

Розповів іще чеченець про страхіття лісові, та як стежки розпізнавать: які справдешні, а які - обмара, зелена пара, трав'яна куделя, відьомська омана, - всі ознаки розписав; про те, як русалка на світанку співає, кулдиче водяні свої пісні: спочатку низенько так, глибоко візьме: и, и, и, и, и, - потім вище забирає: оуааа, оуааа, - ой, дивися-стережися, бо ще затягне в річку, - а як уже на вереск перейде: ййих! ййих! - отоді вже, дядьку, ноги в руки та тікать. Розповів про лико заговорене, і як його побоюватись треба; і про Рило теє, шо людей за ноги хапа; і про те, як ржавлю найлуччу шукають.

Тут Бенедикт і собі виткнувся.

- Дідусю, а кись бачили?..

Подивилися всі на нього, як на дурника. Перемовчали. Нічого не відповіли.

Проводили мужнього старого, - і знов у містечку тиша. Дозор підсилили, та більше на нас з півдня ніхто не нападав.

Ні, ми більше на схід од містечка ходимо. Там гаї світлі, трава-мурава висока. У траві - квіточки гарненькі, лазурові: з них, якшо назбирать, та вимочить, та побить, та вичесать, - нитки можна прясти, полотно ткати. Матінка покійна до тої роботи геть не мали хисту, все в них випадало з рук. Нитку прядуть, - плачуть, а полотно тчуть, - сльозами заливаються. Кажуть, до Взрыва всё иначе было. Прийдёш в МОГОЗИН, - берёш что хочеш, а не понравится, - и нос воротиш, не то, что нынче. Отой їхній МОҐОЗІН на Склад був схожий, тільки добра там більше було, і видавали те добро не в Складські Дні, а з ранку до вечора двері прочинені стояли.

Шось воно не віриться. Та як це так - заходь, хто хоч, бери, шо хоч? Це ж сторожів не напасешся! Та нас же тільки пусти: все розтягнемо до скіпочки. А хіба одного затопчемо? Бо тільки йдеш до Складу, - то аж очі розбігаються: кому та шо видали, та скільки, та чом не мені?

Тільки даремно видивляємось: більше, ніж тобі положено, не винесеш. Та не дуже-то на чуже щастя й роззявляйся: матимеш по шиї од Складських Робітників - аж бігом. Получив, мовляв, своє, - і гуляй! Бо зараз і положене заберем.

Повертаєшся отак зі Складу, берестяники тягнеш, поспішаєш до себе в хату, та коли-не-коли й помацаєш у берестяниках: чи все моє тут? Мо', чимось обділили? Чи може, хтось уже в провулку підкрався, та й поживився, шось поцупив?

А всякого трапляється. Якось поверталися матінка зі Складу, а видали їм вороняче пір'я. На перину. А воно ж легесеньке, несеш, - наче й нема його. Прийшли додому, ряднинку підняли, - батюшки-светы: нема пір'ячка, а замість пір'ячка - гіменце. Матінка, звісно, в сльози, а батько регочуться. Мовляв: от уже крадій, от уже дотепник: мало того, шо добро поцупив, а ще й отакий прикол вчудив: осьо, мовляв, красна ціна вашому пір'ю. Нате вам!

А знайшлося пір'я у сусіда. Батько його за чуба: де узяв? На базарі. На шо зміняв? На валянки. У кого? Сусід одбріхується: та я шо, та я нічого, та я ржавлею був упився, - шо ти з його візьмеш. Мусили одстать.

Ну шо на Складі видають? Казьонну ковбаску з мишатинки, мишаче сальце, борошно з хлібеди, пір'я теж, потім, канєшно, валянки, рогачі, полотно, кам'яні горщики: по-всякому буває. Коли-не-коли насиплють тобі у берестяника гнилуватих каганців, - десь вони там аж засмерділися, тож їх і видають. По свіжі каганці самому треба йти.

Отак прямісінько на схід сонця, за містечком - глелеві гаї. Глеля - то найлучче дерево. Стовбур у неї світлий, смолистий, з капами, листя наче різьблене, візерунчасте, лапате, духмяне, одним словом - глеля! Шишки на ній з людську голову ростуть, а горішки в них - ото смакота! Якшо вимочить, аякже. Так вони гіркі, та ще й не вгризеш. На найстаріших глелях, у самій гущавині, ростуть каганці. Такі вже ласощі: солодкі, круглі, липучі. Стиглий каганець з людське око буде. Вночі вони мерехтять срібним вогнем, наче місяць крізь листя промінці пускає, а вдень їх і не помітиш. Виходять до лісу ще засвітла, а як стемніє, всі беруться за руки та йдуть вервечкою, шоб не заблукать. А ще для того, шоб каганець не здогадався, шо то, мовляв, люди. Зривать їх треба швиденько, шоб каганець не сполохався і не заверещав. А то він інших попередить, і вони одразу згаснуть. Можна, канєшно, і навпомацки рвати. Але так ніхто не робить. Ану, несправжніх набереш? Несправжні, коли світяться, то червоним блимають, наче полум'я крізь себе продувають. Саме такими - несправжніми - матінка свого часу й отруїлися. А так жить би їм іще та жить.

Двісті тридцять і три роки прожили матінка на білому світі. І не постарілися. Які були рум'яна та чорнява, таким їм і очі закрили. А воно кругом так: якшо вже хтось не врізав дуба, коли отой Взрив гахнув, той вже далі не старіється. То в них таке Паслєцтвіє, наче всередині заклинило. Але таких, вважай, раз, два, - і нема. Всі в сиру землю пішли: кого кись спортила, хто зайцями отруївся, матінка, бач - каганцями…

А у тих, хто після Взриву народився, Паслєцтвія інші, - всякі. В кого руки наче борошном зеленим припорошені, наче він у хлібеді рився, в кого зябра, в кого півнячий гребінець, в кого ще шось. А бува, шо й нема ніяких Паслєцтвій, хіба шо на старість ячмені аж пообсідають тобі очі, чи на непоказаному місці борода надумає рости, ще й до самих до колін. Чи на колінах ніздрі вискочать.

Бенедикт другим разом допитувався у матінки: чого та чого був Взрив? Та вони й самі до пуття не знали. Мовляв, люди гралися і догралися с АРУЖИЄМ. Мовляв, "мы и ахнуть не успели". І плачуть. "Раньше, - кажуть, - лучше жили". А батько, - вони вже після Взриву народилися, - аж визвіряються:

- І на чорта ото старе споминать! Як живемо, так і живемо! Не нами заведено!

Матінка одразу:

- Мужичьё! Каменный век! Хам!

Батько їх за волосся. Матінка у вереск, сусідів гукають, а сусіди - ані пари з вуст: все гаразд, чоловік жінку воспитує. Нема чого мішацця. Бита посуда дві небитих переживе. А чого батько на матінку весь час сердились: а того, шо матінка, бач, молода та молода, а батько геть уже викришились; накульгувать стали і в очах, кажуть, наче темна вода коливається.

Матінка:

- Ты меня пальцем тронуть не смееш! У меня ОНЕВЕРСТЕЦКАЕ АБРАЗАВАНИЕ!

А батько:

- Я тобі оце як всиплю зараз: "абразаваніє"! Я таки зіб'ю з тебе пиху! Сина собачим ім'ям назвала, на всю слободу осоромила!

І таке піде срамословіє, такі попрікання, - поки бороду собі не заплюють, не угамуються. Крутенькі були тятінька. А заморяться сваритись - націдять повний глечик бражки та й уп'ються до безтями. А матінка волосся прилижуть, подолом утруться, візьмуть Бенедикта за руцю та й поведуть його на високого пагорба коло річки; там, - він уже знав, - матінка хтозна-коли, ще до Взриву, жили. Тоді на тому місці п'ятиярусна матінкина хата стояла, а матінка казали, шо навіть вищі хороми бували, пальців не вистачить яруси перелічити; так це шо: скидай валянки та по ногах лічи? - Бенедикт тоді тільки вчився рахувати. На камінцях лічити ще йому зарано було. А нещодавно, чули, Федір Кузьмич, слава йому, рахункові прутики винайшов. Кажуть, буцімто горішки просвердлиш, на палички нанижеш і справа наліво перекидаєш. І такий, кажуть, швидкий підрахунок піде, шо аж ну! Тільки самочинно рахівницю майструвать не смій, а кому треба, - приходь базарного дня на базарь, заплати скільки положено, - полотном беруть, мишаками, - і рахуй, скільки тобі влізе. Ходить така чутка; а чи правда воно, чи ні, - хтозна.

...Отож матінка на пагорба піднімуться, на камінчика присядуть, плачуть-заливаються, гіркими сльозами умиваються, то падруженєк своїх згадають, красних дєвушек, то їм тії МОҐОЗІНИ прецтавляться. А все улицы, - кажуть, - были АСФАЛЬТАМ покрыты. Це нібито така мазь була, чорна, тверда, станеш - не вгрузнеш. От як надворі тепло, сидять матінка, причитають, а Бенедикт у грязюці грається, ліпить з глини пасочки, чи нарве жовтунців і в землю тиче, наче городить парканчика. А довкола ж роздолля: горбочки та струмочки, вітерець теплий ходить-повіває - траву коливає, а по небі сонечко яєчком котиться, над полями, над лісами, аж до Лазурних гір.

А зветься наше місто, рідна сторона, - Федір-Кузьмічськ, а до того, матінка казали, звався Іван-Парфір'їчськ, а ще до того - Сірьгей-Сірьгеїчськ, а ще раніше ім'я йому було Южниє Склади, а зовсім бозна-коли - Масква.

БУКИ

Батько привчили Бенедикта іще змалечку до всякої роботи. Кам'яну сокиру змайструвать, - чи то забавка. А він може. Зруб хатній - сам і зрубає, сам і поставить, хочеш - в кут, хочеш - в лапу, по-всякому. Піч змурує. Баню нашвидку збудує. Щоправда, батько митись не любили. Мовляв, живе ведмідь і не вмиваючись. А Бенедиктові подобалось. Залізе в баню, у тепле нутро, хлюпне на каміння яєчного квасу, шоб аж запахтіло, розпарить глелевого віника і давай себе по боках вилупцьовувать!

Вміє Бенедикт і кушнірувать, і сиром'ятні ремінці з зайця різать, і шапки шить - на все хист має. А того зайця ще спробуй упіймай. Ті-ільки ти у нього камінцем гарненько націлився, а він раптом пурх! - і полетів. Тож усе більше з мишачих шкурок одежину кроїмо, а воно не так, шоб уже й зручно. Та звісно: з великого викроїш, а з малого й зубами не натягнеш.

Короче, все може по хазяйству. А як же інакше? Федір Кузьмич, слава йому, об'явив: "Хазяйство - діло рук кажного, розгрібай сам". Бенедиктів батько до самого скону дроворубом були, і Бенедикта думали до тої роботи пристроїть. А Бенедикт хотів Істопником буть. Так уже воно йому впало в око. Істопнику, бач, - честь і пошана, кожен шапку знімає, а той, як мимо пройде - такий гордий, шо й не поздоровкається.

Та й справді: куди ж без вогню? Вогонь нагодує, вогонь напуває, вогонь зігріває, вогонь заспіває. Як помре вогонь, - і нам на лави лягати, очі камінчиками закривати. А кажуть, було, шо й не знали вогню. Як же тоді жили? А так і жили: повзали у пітьмі, як оті червирі сліпі. А приніс людям вогонь Федір Кузьмич, слава йому. Ой, слава йому! Пропали б ми без Федіра Кузьмича, далебі, пропали! Бо то ж він усе кругом побудував-облаштував, він ясною своєю голівонькою за нас переживає, думу думає! Високо піднісся терем Федіра Кузьмича, сонце затуляє маківкою. Ні день, ні ніч не спить Федір Кузьмич, все по світлиці походжає, кучеряву бороду погладжує та за нас, голубчиків, переживає: чи ми ситі, чи ми п'яні, чи не сталося нам прикрості якоїсь, чи може й каліцтва? Є в нас малі мурзи, а Федір Кузьмич, - слава йому, - Найбільший Мурза, довгої йому жизні. Хто сани видумав? Федір Кузьмич. Хто колесо з дерева майструвать здогадався? Федір Кузьмич. Навчив нас кам'яні горщики робить, мишаків ловить та борщ варить. Навчив рахувать і писать, букви дав великі та малі, навчив бересту рвать, книжечки зшивать, з болотяної ржавлі чорнило варить, а шоб писать, розщеплювати палички і в теє чорнило вмочать. Навчив нас човни майструвать, з колод довбать та на воду пускать, навчив на ведмедя з рогатиною ходить, з ведмедя міхур виймать, той міхур на кілках розтягувать і цією плівою вікна закривать, шоб світла з віконця і взимку вистачало.

А тільки шкуру та м'ясо з ведмедя собі взять не смій, бо малі мурзи тільки й дивляться. Не можна простому голубчикові ведмежу шкуру носить. Та й то зрозуміть: як же мурза без шуби в санях їздитиме? Швиденько поморозиться. А ми ногами бігаємо, нам жарко, часом так упрієш, шо й сіряка розпахнеш. Хоч бува й засверблять несерйозні думки: от би й мені сани, та ще й шубу, та ще й... Та то вже самовольство.

Ой, кортіло ж Бенедиктові в Істопники. Але матінка - прямо затялися, мовляв, - "Только в писцы". Батько його в дроворуби зманювали, матінка в писці пхали, сам він мріяв, як пройде коли-небудь вулицею, такий весь із себе набундючений, бороду задерши, вогняного горшка за собою на мотузці тягнутиме, - тільки іскри з дірок сиплються. От роботка неважка: набрав жару в Старшого Істопника, Нікіти Іванича, додому допер, у печі розпалив, а потім сідай та у віконце позіхай: неодмінно постукається сусідський голубчик, а бува, аж з Глухого Кінця, з дальнього кутка придибає:

- Па-а-не Істопник, Бенеди-икте Ка-арпичу, пози-ичте вогню! Жінка, дурепа, зазівалася, а у печі візьми, та й згасни. А ми саме оладочки пекли, шо ти будеш дєлать...

Набурмосишся отако, закрекчеш наче спросоння, одірвеш знехотя дупу од лежанки, чи од тубарету, потягнешся отак солоденько, - патягу-у-усі! - голову почухаєш, сплюнеш, та й незадоволеним прикидаєшся:

- От без кінця у вас таке! Мудили горохові... За вогнем не дивляться... На всіх, голубчику, і жару не напасешся! За вогнем - знаєш, аж куди нада ходить?.. А-а-а-а, ото-о-ж... а ноги, либонь, не казьонні. От народ, от народ... Хто інший плюнув би, зарікся з вами зв'язувацця... Ходють і ходють. Самі не знають, чого ходють... Ну, чого тобі? Вогню?

Запитуєш отако, наче сам не бачиш, чого йому треба, і дивишся похмуро, і пащеку на сторону кривиш, наче зранку в роті завонялося, чи наче тебе от-от виверне. А все це по роботі. Должность у тебе, у служивого, така. Голубчик знов заскиглить:

- Бенеди-икте Ка-а-арпичу, засту-у-упничку, ой, ви-и-и-ируч, рідне-е-есенький. Так уже дякуватиму... Так уже дякуватиму... Та чо' ж це я... у мене ж оладочки гаряченькі... десь тут із собою були… охололи трошки... вибачай...

Отеперечки треба буркнути собі під ніс: "Ола-а-дочки...", але, Боже збав, самому не брать - голубчик все знає, він сам тишком-нишком все, шо треба, у куточок покладе, а ти все: "ола-а-адочки...", - сердито так, але не пережимаючи. Шоб голос отако нижче, нижче, і на бурчання перейшов. А сам повагом, з відтяжечкою, совочком жару загребеш і, через плече, голубчикові: "Горщика хоч приніс?..." - "Аякже, аякже, заступничку, ой, виручив, ріднесенький..." - та скількись там йому й одсиплеш. Якшо отак, по-государственому, до роботи ставитимешся, тут тобі й од людей пошана - бач, які в нас пан Істопник строгий! - казатимуть, ще й сурпризи од людей не вибуватимуть. Тільки двері за голубчиком закриються, отак крадькома зирк! у віконце: чи вже пішов?.. і до клуночка. Ану, шо ж він там приніс. Мо' й справді оладочків. Може, сала. Яйце печене. Хто бідніший - просто ржавлі нарве. Теж згодиться.

Ех-х-х, мрії солоденькі!.. А вийшло так, як матінка схотіли. Затялися: три поколения ЕНЬТИЛИГЕНЦИИ в роду была, не допущу прерывать ТРОДИЦИЮ. Ех-х-х, матінко!!! І до Нікіти Іванича пошушукатися бігали, і до хати його за рукава притягували, шоб удвох на батька насідать, і руками батькові перед носом вимахували. Бува, й до вереску доходило. Батько й плюнули: та ооййй... та чорти вас бери, та хай вам... та робіть шо хочете... Але потім не кайтеся.

Тож і вийшло по матінкиному. Вивчив Бенедикт азбуку, або ж, по-научному, алфавіт, напам'ять, - а воно ж неважко: А, Бе, Ве, Ге, Де, Є, можна Йо, Же, Зе, І, Й, Ке, Ле, Ме, Не, О, Пе, Ре, Се, Те, У, Фе, Хе, Це, Че, Ше, Ще, Ъ, Ь, Е, Ю, Я, - а ще, звичайно, наука кожній букві научну назву дає: "люди", чи там "живете", чи там "черв". І ходить тепер Бенедикт у Робочу Хату працювать. Теж робота непогана. Прийдеш зранку, - а там уже натоплено, свічки з мишачого сала засвічені, сміття виметене, - красота. Видадуть йому берестяні книжечки, видадуть сувій, звідки списувать, помітять: од сих до сих, - і сиди собі у теплі, переписуй. Тільки місце для картиночок залишай. А картиночки потім Оленька-голубонька своєю білою руцею наведе: курочку намалює, чи там кущика. Не так, шоб уже сильно схоже, а все одно приємно подивитись.

А списує Бенедикт оте, шо Федір Кузьмич, слава йому, настрочив: скаски, чи може паученія, а ще стіхи. Такі ж у Федіра Кузьмича, слава йому, стіхи хароші, аж часом рука затремтить, очі затуманяться і весь наче раптом ослабнеш і кудись попливеш, чи наче грудка посередь горла стане і ковтнути ніяк. Є стіхи ясні, кожне слово понятне, а є й такі, шо тільки головою похитаєш. Оце нещодавно Бенедикт списував:

Ґорниє вєршини
Спят ва тьмє начной;
Тіхіє даліни
Полни свєжей мґлой;
Нє пиліт дароґа,
Нє дражат лісти...
Падажді нємноґа,
Атдахньош і ти.

Тут усе й дурному ясно. А оці:

Бєссонніца. Гомер. Туґіє паруса.
Я спісак караблєй прачьол да сєрєдіни:
Сєй длінний вивадак, сєй поєзд журавліний,
Што над Елладаю каґда-та паднялса...

- отут уже тільки крекнеш і в бороді почухаєш. А то ще:

Нард, алой і кіннамон
Блаґавонієм баґати:
Ліш павєйєт аквілон,
І закаплют арамати.

Он воно як! Ану, спробуй тутечки розібрацця, шо й куди закапле. Бага-а-а-ато слів усяких знає Федір Кузьмич, слава йому. Так на те він і пает. Робота не легенька. "Ізводиш єдиного слова ради тисячі тон славєсной руди", - так каже Федір Кузьмич. Це він заради нас так карається. А в нього ж і без нас бозна-скільки роботи.

Кажуть, надумав він криву палицю із дерева різати та дугою гнути, а називать її велено буде - карамисла. Та нам все одно, аби панська воля, нехай буде карамисла, а шо й до чого - то не наше діло. І носити на тій дузі дзбани з водою, шоб руки не одтягувало. Може, на весну тії карамисли комусь і видадуть на Складі. По-перше - санітарам, не проти ночі згадані, потім - мурзам, а там, дивись, і нам перепаде. А весна вже й незабаром. Струмочки задзюрчать, квіточки повитикаються, молоденькі дівчата у сарахвани понаряджаються... Як заходишся, бува, мріяти! І Федір Кузьмич, диви, теж сочинив:

О вєсна бєз канца і бєз краю!
Бєз канца і бєз краю мєчта!

Узнаю тєбя, жизнь, прінімаю,
І прівєцтвую звонам щіта!

Тільки чо' це "звонам щита"? Щит же для указів - дерев'яний. Як ото прибиваєш указ чи про дорожню повинність, чи шоб не cміли самочинно сани майструвать, чи в кого які недоїмки, - мало мишачого м'яса здав, абошо, - чи може Складський День укотре переносять, - тоді щит не дзвенить, а глухо так побрякує. Так йому ж нема закону, Федіру Кузьмичу, слава йому. Оно, шо він сам про себе каже: "Гардісь, - мовляв, - таков і ти, пает, і для тєбя закона нєт". Тож і ми йому не указ.

Разом з Бенедиктом у Робочій Хаті другі писці в рядочок сидять. Оленька, голубонька, картиночки малює. Така ж гарна дівчина: оченята темні, коса русява, щоки - як вечірня зоря, от наче завтра вітер буде, - так і розквітають. Бровенята півмісяцем, або ж, як тепер буде велено казать, карамислами; шубка заяча, валянки з підошвами, - мабуть, багатого тата доця; на роботу Оленьку в санях підвозять, після роботи знов сани дожидають, ще й не прості: трійка. Під шлеєю перевертні ногами тупотять, перебирають; корінний норовистий, ще, диви, зубами цапне, а припряжні й поготів. Як ти тут до Оленьки підступишся? Бенедикт лише зітхає та крадькома задивляється, а вона вже знає, цяця: оченятами отако кліпне, а голівонькою отако поведе. Ти ж моя скромниця.

...Тож чимчикує Бенедикт на роботу, на всі боки поглядає, Істопникам вклоняється, саней сторониться, морозцем дихає, синім небом любується. Зазівався на красуню, шо повз його дріботіла, та й бемць! - лобом об стовпа. Ой-й-й, йо-о-о-о-о-о!… а хай же ж вам та бодай же ж вам і так, і отак, і розтак, і перетак! Понаставляють не скажу чого, б-блін!..

Стовпи ці ставить Нікіта Іванич, Старший Істопник. Матінки покійної давній приятель. Так само Прежній. Років йому, мабуть, триста, а може й більше, хтозна. Кто тобі буде ще й врем'я підраховувать? Хіба ми знаємо? Зима-літо, зима-літо, а скільки разів? - от і збився, думаючи. Пальців же десять, та на ногах - десять, щоправда, в кого й по п'ятнадцяти росте, в кого й по двоє, а от, скажімо, у Семена з Мусарних Прудів, на одній руці ціла купа малесеньких пальчиків, наче корінців, а на другій - і зовсім дуля. Таке йому випало Паслєцтвіє.

Цей Нікіта Іванич з матінкою приятелював. До хати зайде, ноги витре, - "раз-ре-ши-те?" - на тубарет всядеться, та й знов за Прежнє.

- Полина Михайловна, а Кузьминского помните? Ха-ха-ха. А как Вайсман приезжал, помните? О-хо-хо. А Сидарчук-то, сволочь, помните, всё доносы писал, и где теперь те доносы? Пыль, всё пыль! А как Ляля кофе варила! Кофейку б сейчас...

Матінка то регочуть, то схлипують, то їм Моґозіни з голови нейдуть, а то раптом: зачем бы это Сирень пропала; Сірєнь - це буцімто квітки такі, на деревах, кажуть, росли та духмяні були. Батько всіх отих балачок геть не видержували, вискочать на подвір'я і бігом рубати дрова: хекк! хрясь! хекк! хрясь! Бісися ж - не бісися, а хіба Нікіті Іваничу хоч слово впоперек скажеш? - як він є Старший Істопник.

Всяку роботу Бенедикт знає, все може робить, та й інші голубчики теж, либонь, не безрукі, а вогню не добудуть. А приніс людям вогонь Федір Кузьмич, слава йому, а тільки як воно було, де він отого вогню позичив, ми не знаємо. Туто хоч би й днів зо три думай, не додумаєшся, хіба шо голова заболить, наче яєчного квасу перепив. Хтось каже: з неба звів, хтось бреше, буцімто тупав ніжкою Федір Кузьмич, слава йому, а земля на тому місці візьми та й запалай ясним полум'ям. А все може буть.

А дивиться за вогнем Нікіта Іванич. Малі Істопники всі до нього додому ходять, у кам'яні горщики діряві жару набирають, та й до себе додому тягнуть. Ой, хароша робота!.. Ой, хароша! Сиди собі у хаті, у вікно виглядай та голубчиків із сурпризами дожидай. День у день голубчики на роботі: хто в Робочих Хатах штані протирає, хто на болоті ржавлю заготовляє, хто на полі ріпу садить, хто де. А піч, вона догляд любить; тільки додому опізнився, - зирк, а вже й згасло. Зазівався, - а вже й жар вихолов. Оце щойно гуляв по ньому синій вогник, і кожна трісочка зсередини, наче жива, світилася, червона, прозора, наче там хтось дихає, чи слово сказати хоче, - а вже й по всьому. Мовчить, сіра, захолола, наче там хтось помер.

Так він і помер. Вогонь. Ото-о-о-ож... Не збагнути. Таємниця.

А де таємниця - там і служба государева.

ВЕДІ

Зросту Нікіта Іванич невисокого, тілом щуплий, борідка миршавенька, оченята малесенькі, наче в курки, а волосся на голові стільки, шо аж страх бере. Він ще в Прежнє Врем'я, до Взриву, зовсім дід був, кашляв, помирати надумав. Він матінці про це розповідати полюбляв, по сто разів повторював, неначе тим пишався. Бува сидить, розказує: а тут это хозяйство ка-ак жжахнет - и вот он я. И живу, и помирать, голубчики, ре-ши-тель-но не намерен. И не уговаривайте.

Матінка й собі так само помирати не збиралися, та каганці, прокляті, довели. А після матінкиної смерті Нікіта Іванич не те шоб шось, а наче помовчазнішав, почав людей цуратися. Та воно й понятно: Прежніх, бач, вже майже й не лишилося, хіба шо перевертні, так вони ж начебто й не люди, а з теперішніми голубчиками, з нами тобто, не дуже-то й розбалакаєшся. Та й то казать: Прежні нашої розмови не розуміють, а ми їхньої.

А бува таке шось ляпнуть, наче малі діти, їй-Богу. Як батько з матінкою іще не померли, хазяйства в них, звісно, шо більше було. І курей держали, і червирями товченими запасалися, і Котя був: мишаків ловити. Тільки матінка ледача були та нехазяйновита. Їм би саме влітку яєць назбирувать, - взимку квас варить. Бо прийде осінь, та похолодає, кури на південь подадуться, чи ще повернуться? Тут тільки встигай кругом!

А вони другим разом кажуть: а давайте запрём их, пусть дома сидят, круглый год нам яйца несут. Чи ви таке чули?! Так ти їх і вдержиш! Давай, лови за ноги! Дзьобом тобі лоба розіб'ють, ото й усе! А то ще: а жаль, что их есть нельзя: я бы курочку с удовольствием покушала. І сміх і гріх; батько так сміялися! Ой, дурна ж ти, кажуть, ой, дурна! голова твоя порожня! Оно й Клим Данилич, теж собі курачку пакушав: і де він теперечки? Мало того, шо сам помрє, та ще й як помрє: весь почорнів, роздувся, як колода, та й репнув; та якби ж то воно все: у нього ж і земля на могилі осілася, провалилася, і вогні там бродять недобрі, холодні, і смердота така, шо аж двічі посилали хлопців піском досипать, а воно все одно.

І Нікіта Іванич туди ж: нічо' не розуміє, а хтозна-шо верзе. Якось каже: никакой кыси нет, а только одно людское невежество. Он воно як. А хто ж тоді людям жилу рве? Хто з шиї кров п'є?! Га?! Як не знаєш, то помовч. Помовкуй у тряпочку.

Так оцей Нікіта Іванич якоїсь халєри почав по всьому містечку стовпи ставити. На стовпі біля своєї хатки вирізав: "Никитские ворота". А то ми не знаємо, чиї. Ніяких там воріт насправді нема. Погнили. Та нехай уже. Десь іще виріже: "Балчуг". Або: "Поляна". "Страстной бульвар". "Кузнецкий Мост". "Волхонка". Запитаєш його: Нікіто Іваничу, а чо' це ви? А він тобі: чтоб память была. Пока я жив, а я, как видишь, жив всегда, желаю внести свой посильный вклад в восстановление культуры. Глядишь, через тыщу-другую лет вы наконец вступите на цивилизованный путь развития, язви вас в душу, свет знания развеет беспробудную тьму вашего невежества, о народ жестоковыйный, и бальзам просвещения прольётся на заскорузлые ваши нравы, пути и привычки. Чаю, допрежь всего, РИНИСАНСА духовного, ибо без такового любой плод технологической цивилизации обернётся в ваших мозолистых ручонках убийственным бумерангом, что, собственно, уже имело место. Засим, не смотри на меня аки козёл, исподлобья, взглядом тухлым; когда слушаешь, рот широко не раззявывай, и ногу об ногу не заплетай.

Звісно, шо попервах голубчики озлилися - страшне. Прокинешся вранці, очі продереш, а в тебе перед самим вікном ота хрєнь стирчить: "Арбат". Світла з того віконечка і так трошки, взимку, з пузирем, і того менше, а тут ще й, понімаєш, арбат отой, наче срамний уд на весіллі. Тож і вивернуть його к чортовій матері: на розпалку пустять, чи підлогу латати. Чи довго людині розсердитись: пальця покажи, а він уже й розсердився. Нікіті Іваничу по шиї не надаєш: начальство, а сусідському голубчикові - з превеликим задоволенням. Бо сусід - то діло не простеє, це тобі, як-то кажуть, не всякий-який, не захожий, не каліка перехожий. Сусід сусідові дається, шоб серце обтяжувати, розум каламутити, норови розпалювати. Од того сусіда наче чимось тхне, чи турботою важкою, чи може неспокоєм. Бува, як засяде думка в голові: от чо' це він, сусід, такий, а не отакий? Нашо це він?.. Подивишся на нього: оно, на ґанок вийшов. Позіхає. На небо дивиться. Сплюнув. Знов у небо втупився.

Думаєш собі: і шо він там так видивляється? Шо він там не бачив? Стоїть ото, стовбичить, а чо' стовбичить - і сам не знає. Озвешся до нього:

- Агов!

- Чево?..

- А нічіво! От чєво. Розчевокався, чевокало... Чо' розчевокався?..

- А тебе чево?

- А нічіво!

- Ну и молчи!

- Сам помовч, бо зара як влиндю!

Отак, бува, й поб'єшся, бува й до смерті, а бува, шо тільки руки-ноги поламаєш, око там виб'єш, абошо. Бо сусіди ж.

Ой, і душогубства ж спершу через тії стовпи було, але перегодя, канєшно, притерпілися, просто "арбата" зішкребуть і шось новеньке виріжуть: "Туто живе Пахом", чи матєрне. Матєрне інтере-есно вирізувать. Ніколи не набрида. От наче й слів небагато, а слова ж усі такі веселі. Бадьорі. Оце якшо комусь настроєніє сурйозне, чи плакать охота, чи знемога нападе, слабкість, - ніколи він матюка не скаже й не напише. Та якшо злість душить, чи сміх розбирає, чи чомусь сильно здивуєшся, - отоді воно наче саме виліта.

ГЛАГОЛЬ

Оце ж Нікіта Іванич стовпів понаставив, а Бенедикт собі голову розбивай. І шишак тепер вискочить. От халєра. Та це ж і дівчата підсміюватимуться, шепотітимуться. А то ще й язика показуватимуть. А то ще, Боже збав, з-за воріт навздогін верещатимуть, дражнитимуться: "Шишак! Шишак!" А то ще, може, забіжить якась поперед тебе на стежку, на дорозі стане, спідницю задере та й голу дупу виставе: шоб аж допекло. А воно й справді, допікає аж до сліз. А ті, шо в хаті заховалися, регочуть, аж заходяться, наче ті русалки: реготу - мішок і торба, а хто регоче - і не видно, хоч ти головою верти, хоч вухами, хоч чим хоч. А од тих хат, де регочуть, диви, регіт і на другі хати перекинеться, які в другому рядку, а там і по третьому рядку піде, а там і по всій слободі, та то вже завжди так, наче пошесть якась, наче в когось загорілося і вітер роздмухує, жене полум'я од садиби до садиби, не приведи Господи, а спробуй-но тільки поткнутися до когось у хату, хоч би й двері вибий чоботом і гаркни, аж осатанівши: "Ну чо'?! Чо' розсідаєтесь, каз-зли?! Шо смішного?!" - а не скажуть. Бо не знають.

Ти гля, яка од отої дупи образа важка, хоч бува, шо й інтересно на голих подивитися: думки всякі грають, серце стука, не помітиш, як і врем'я промине. Так, тоді інтересно, а зараз ні, і чого б воно так?

А мабуть того, шо намір проти тебе направлений, шоб знав ти своє місце: нижче за нижче, - і не висовувався. Як хтось із тебе насміявся, - він наче владу над тобою показав, а ти, братику, наче в ямку скотився.

Та й тут є над чим поміркувать. Якби ж то воно все таке просте було. А чо' ж тоді малі мурзи, шо за нами наглядать приставлені, ніколи не сміються? Чо' ж дивляться, наче тебе з поганої ями відром вичерпано? Чо' розмовляють, зуби зціпивши, наче шось коштовне в роті мають та бояться упустити, бо ти одразу хвать та тікать? А очі ж які роблять: напустять повні очі каламуті і так ото: наче й не кліпають, а наче й крізь тебе глипають? А ще... та цить, бо то вже напевне самовольство. Нє, нє, Боже збав таке думать. Нє-є.

...Оце ж понаставив дурний дід, Господи прости, стовпів, а Бенедикт ще, чого доброго, прізвисько на все життя матиме: Шишак. Оно, які тільки деяким голубчикам прізвиська дають: Гнилоїд, чи Трясогуз, чи ще там якесь, хто яке заслужив, чи, може, звичка в кого-небудь така огидна, чи Паслєцтвіє занадто бридке, абошо. А от у Бенедикта ніяких Паслєцтвій зроду не було, лице чисте, рум'янець здоровий, сам тілом міцний, хоч сьогодні оженися. Пальців, - він рахував - скільки має буть, не більше і не менше, без перетинок, без луски, навіть і на ногах так само. Нігті рожеві. Ніс - один. Очей двоє. Зубів шось забагато, тридцять із гаком. Білі. Борода золота, волосся на голові трошки темніше і в'ється. На пузі теж. На цицьках теж. Пуп - там, де й має буть, в акурат посередині. Срамний уд теж посередині, але нижче. Нічогенький. Прямо тобі гриб лісовий. Тільки без цяточок. Хоч би й зараз дістань та кому хоч покажи.

Ти тільки гля, де він отого стовпа утнув: прямо біля Робочої Хати. Та хіба ж це не самовольство? Саням же ніяк буде розвернутися! Бенедикт набрав жменю снігу, приклав до шишака і стояв, розбираючи напис: "Первопечатник Иван Фёдоров". Ти ба, який швидкий! Ану, бігом вивернуть. Бенедикт піднатужився, обхопив отую хрєнь важкенну, смикнув, та й вивернув. Ще й об землю гепнув. Ще й носаком копнув. Подивився кругом. Нема нікого. От шкода, не бачила Оленька, чи інші дівчата, скільки в ньому сили, в Бенедиктові.

А в Хаті вже наро-о-одууууууууу... Як грибців у кошику. І Оленька-голубонька вже тут... Сидить, зашарілася. А на Бенедикта таки зиркнула. Харашо. І Варвара Лукинишна тут, - з Оленькою розмову заводить, бабські побрехеньки. І сирітка Ксюня. І Васько Вухатий.

Скоро вже оголосять: начинай работу. Добре, хоч не запізнився. Запізнитись, - то нічого, але ж будуть ото переглядатися та перешіптуватися: а часом не заболів, не приведи Господи? Тьху, тьху, тьху, шоб не наврочить. Щоправда, наскільки Бенедикт пам'ятав, ніхто з їхньої Хати ще ніколи не заболів, тьху, тьху, тьху. Горло дере, чи в голові гуде, - то нє Болєзнь, не приведи Господи. Пальця поламав, чи око підбили, - теж нє Болєзнь, не приведи Господи. Гикавка другим разом нападе, - теж нє Болєзнь, не приведи Господи. Як гикавка нападе, скажеш тричі:

Гикавка, гикавка,
Піди до води,
Кого хоч напади,
Хоч бика, хоч корову,
Хоч дівчину чорноброву,

- вона одразу де й дінеться. Або, скажімо, ячмінець на оці вискочить, - ну, тут уже сильнішого замовляння треба, шоб подіяло. Тричі дунути, тричі плюнути, на одну ногу стати, та так на ній і стояти, а рукою за другу ногу схопитися, та так її й тримати, та, не дай Боже, не впасти. І замовлять отак:

Ячмінець, ячмінець,
На тобі гостинець,
А нема гостинця,
То нема й ячмінця.

І отого ячмінця наче рукою зніме. А то так само не Болєзнь.

А яка вона, та Болєзнь, і коли прийде, і шо тоді буде - ніхто не знає. Та про неї й не балакають. А якшо й балакають, то потихеньку. А якшо й перешіптуються, то тільки як нема неподалік Васька Вухатого.

А про те, шо він підслуховує, всі вже знають. Треба ж комусь. А вух у нього - сила-силенна: і на голові, і під головою, і на колінах, і під колінами, і у валянках - вуха. Різні: великі, малі, круглі, довгі, і просто дірочки, і трубочки рожеві, і на щілини схожі, і волохаті, і голі, - всякі. Спитають його:

- Васько, і куди тобі стільки вух ?

А він:

- А це не вуха.

- А шо ж тоді?

- і встромлять йому у вухо, шоб покепкувать, недогризок, чи недопалок, чи ще якусь гидоту. А самі главні вуха, якими він і підслуховує, під пахвами ростуть. Тож він, якшо за свою роботу береться, спершу мусить лікті розчепірити, аби краще чуть. І часто-густо мало не плаче з досади: прям, чи й не тайна, всім же ясно: розчепірився, - значить, підслуховуєш.

А у Варвари Лукинишни теж нещастя: ой, страшна, сердешна, хоч і не дивися. Голівонька облізла, ані волосинки, а по всій по голівоньці півнячі гребінці так і коливаються. І з одного ока теж гребінець лізе. То зветься "пітушина бахрама". А то так само нє Болєзнь, не приведи Господи. То Паслєцтвіє. А так вона жіночка непогана, ще й писать уміє гарно та чисто. А якшо в тебе чорнило вийшло, завжди свого наллє.

А бахрама - то нє Болєзнь, не приведи Господи. І санітарам нема чого приїжжать, нє, нє, нє.
Тут ударили в калатало: начинай работу. Бенедикт сів за стіл, зняв зі свічки, поплював на письмову паличку, підняв брови, витяг шию і заглянув у сувій: шо ж йому сьогодні переписувать. А дісталися йому сьогодні "Скаскі Фьодора Кузьміча".

"Жилі-билі дєд да баба, - строчив Бенедикт, - і била у ніх курачка Ряба. Снєсла рас курачка яічка, нє прастоє, а залатоє..." Ой, Паслєцтвія! Кругом Паслєцтвія! Оно, у Анфіси Тірентівни теж минулого року з курями біда сталася. Та ще й які кури були: одна в одну, які нічогенькі, такі й чималенькі. Яйця несли чорненькі та рябенькі - прямо на красоту! Квас з отих яєць миттю в голову вдаряв. Мекнеш того кваску ковшик і тільки - ввух! На подвиги потягло. Глянеш навколо, - а все кругом двоїться. Оно дівка пішла - а їх наче двоє. Гукнеш:

- Дівча-а-ата! Ану, гайда зі мною балувацця!.. - а вона я-як чкурне. Нарегочешся-я!.. На Анфісу Тірентівну глип! - а її теж двоє. Але! - до неї побалувацця і не під'їжджай, бо вийдуть Палікарп Матвєїч, а їх так само двоє, а нам того не треба, бо вони й одні жаху наганяють.

А як тії кури гарно співали! Отак, бува, влітку, вечоріє-сутеніє, місяць на небі сходить, зоря догоряє, вже роса впала, квіточки розпахтілися. Хлопці та дівчата на призьбу посідають, горішки мочені гризуть, каганцями ласують, зітхають, чи штовхаються та щипаються. Ті-ільки перша зірочка на небо викотиться, кури й заспівають. Спочатку клацають, наче дощечки, потім тррррр, тррррр, потім бу-бу-бу, а як уже зовсім розспіваються, - то такі рулади грянуть, так уже серце розтривожать, от наче летиш, чи бігом з гори біжиш, чи наче стіхи Федіра Кузьмича, слава йому, якісь не дуже понятні, згадалися:

В чьорнам нєбє - слава начєртани -
І аслєплі ґлаза прєкрасниє...
І нє страшна нам ложе смєртнає,
І нє слатка нам ложе страснає.
В потє - пішущий, в потє - пашущій!
Нам знакома іноє рвєніє:
Льохкій оґнь, нат кудрямі пляшущій, -
Дунавєніє - вдахнавєнія!

А як прийде осінь з дрібним дощиком та вітрюганами, слобідські кури всі разом на південь собираються. Хазяї зажуряться, проводжати з хати вийдуть. От найстарша кура наперед вийде, одну ногу виставе, крилом змахне, - і вони всі хором я-як грянуть напослідок. Заспівають на прощання, злетять попід самі небеса, покружляють над рідною стороною, а потім витягнуться у вервечку, і вже по двоє, кура до кури, й полетять. Махаєш їм хусточкою вслід, а жіночки, бува, й порюмсають трошки.

Отож ті самі кури й показилися. Перестали літати, кинули співати, осінь проминула, вже й зима на носі, всі пташечки кругом вже давним-давно на південь подалися, а цим, скаженим, - наче все одно. Анфіса Тірентівна їх і віником, і лозиною, - упираються, настовбурчуються, та ще й наче людським голосом забалакали. "Куда-а?" - запитують. А яйця з них поперли білі, страшні, здорові. Молодиця нажахалася, мало з глузду не з'їхала. Кинулась бігом по Бенедикта, шоб той підсобив. Тож вони удвох отих поганих курей всіх заразом і передавили. Одне яйце для курйозу залишили. Бенедикт його потім Нікіті Іваничу показав. Старий - от геть нічого не боїться! - розбив яйце о краєчок миски, а там - Господи, твоя воля! - жовта рідка бульба в якійсь наче воді перекочується, а квасного солоду нема й сліду... Господи, Боже! Дід аж з тубарету підхопився, аж загорлав: где остальные?! - страшним таким голосом. Заспокоїли його, посадовили: все гаразд, не бійтеся, Нікіто Іваничу, самі знаємо, не маленькі. Всіх до єдиної, пакосних, винищили, у курнику березовим димом накадили, шоб не завелося знов чогось нехарошого, і Гогу Юродивого приводили, шоб закляття наклав: на чотири кути, на чотири двори, з-під моря зеленого, з-під дуба паленого, з-під каменю горючого, з-під козла вонючого; тай, тай, налітай, направо дуну, наліво плюну, айн, цвай, драй. Крепке закляття, перевірене, має подіяти.

Нікіта Іванич за стіл сів, очі заплющив, щелепи отако зціпив, так і сидів. Потім запитав, шо такого кури їли перед тим, як сказитись. А хіба ми знаємо. Він і до Анфіси Тірентівни ходив, розпитував, і думав довго. А бульбу ту жовту, шо в яйці завелася, на сковороді собі засмажив і з'їв. Їй-бо, з'їв!!! І нічо' йому не зробилося.

Та він і вобше їсть не те, шо люди. Червирів йому і не показуй. Матінку, правда, од їх теж нудило. А Бенедикт з дитинства на тих червирів полювать наловчився. Отак, бува, разом із хлопцями грається, в струмочку, чи в калюжах, - у містечку глинистих струмків багато, - і весь час у воді руками пошукує, на червирів полює. Червирі, вони сліпі, дурні. Отак наловиш десь із пару дюжин, на прутика нанижеш, висушиш, а потім їх потовчеш. Які ж вони тільки солоні! До мишачого борщику сама перва приправа. Батько завжди Бенедикта за це хвалили і самі теж коли-не-коли на червирів полювали, а матінка скривляться і руками махають. Бенедикт якось Нікіті Іваничу цілу низку подарував. Так вони у нього й провисіли на мотузочку, навіть і не доторкнувся. Припленталася сусідка, - позичити вогню, - розохалася: пропада добро. Той і оддав - усіх до єдиного. Та їх же ж така морока ловить, скільки грязюки перецідиш, поки червиря того намацаєш, а він ще й звивається, у пальці тобі впивається. Спробував би сам попорпаться! А не сусідам роздавать.

А то якось навідався Бенедикт до діда, а той сидить та ложкою клей жовтий їсть, такий, як оце на глелях, на стовбурах їхніх, капи бувають.

- А шо ви ото робите, Нікіто Іваничу?

- МЬОТ ем.

- Який ще МЬОТ?

- А вот что пчёлы собирают.

- Та ви при своєму розумі?!

- А ты попробуй. А то жрёте мышей да червей, а потом удивляетесь, что столько мутантов развелось.

Бенедикта з переляку аж у піт кинуло, вийшов бороду задерши, сам не свій, не розбираючи дороги. Ой, стра-а-ах: дід сам-один до бджіл у дупло лазив... Потім, звичайно, все хлопцям розказав. Тільки головами похитали.

- Отакої. Бджола нагидить, а ми їси за нею?!

А Півторак, - у нього півтора обличчя, і третя нога росте, - каже:

- А чо' це Нікіта Іванич нас на такі діла підбиває? А ще пан Істопник... А пам'ятаєте, як на Муркіну Горку хлопців водив, все хтів, шоб землю рили... Мовляв, ШАДЕВРИ там пагрєбєни. А ще там нібито должон бути дідько, чи то дядько кам'яний, здоровезний і сам ДАВИД. Та нас вже є кому давити, куди нам ще одного...

А точно, він таки водив. Нібито на Муркінай Горкє в Прежнє Врем'я МОЗЄЙ був, і нібито там, у землі, білі камені закопані, тесані, сороміцькі. Нібито вилиті дівки та хлопці, у чому мати народила; і цицьки у них, і все. Воно, канєшно, можна було б і подивитися, але ж, не дай Боже, то самовольство? Та й копать там - не перекопать. Та й здалися нам ті кам'яні дівки, коли оно, - живих скільки бігає? То вже, мабуть, дід казиться поманеньку. Довго за ним після того дітвора ганялася і навздогін дражнилася: "Нікіто Іванич! Зніми штані на ніч! А як дєнь, то знов надєнь".

Так воно нічим і закінчилося.

...Бенедикт зітхнув, зняв смітинку з письмової палички і швиденько дописав скаску про Рябу. І місце залишив, нехай Оленька курочку намалює. А потім книжечку винесуть на базарь і на мишачків зміняють. На низку мишачків гарненьку книжечку можна вимінять. А обмін тільки государствений, самовільно книжечки переписувать не смій, дізнаються, - випишуть тобі гарячих.

А то ще кажуть... та цить, нехай Васько Вухатий десь подалі стане. А то ще кажуть, нібито десь книги є, тобто книжечки давні, старопечатні. Чи правда то, чи ні, але ж ходить така побрехенька. Нібито ще до Взриву тії книги вже були.

А ще брешуть, нібито в лісі галявина, а на галявині - білий камінь-горикамінь, а під тим каменем скарб заритий. Отак нібито темної ночі, як не буде видно ні місяця, ні зірок, на тую галявину маєш прийти, але неодмінно босоніж і спиною наперед, та ще й примовляючи: "Не те беру, шо геть біжить, а те, шо у землі лежить", а діставшись на місце, тричі навколо себе обернутися, тричі висякатися, тричі плюнути, та й промовити: "Земля одрийся, скарб одкрийся", - а тоді перед очима туман попливе і з лісу скрегіт буде чуть, і отой камінь-горикамінь одвалиться, і скарб одкриється.

І там оті книги й заховані, і світяться вони наче повний місяць. А більш одної не брати, не чіпати, а взявши, бігти геть не озираючись, а як зробиш шось не так, перед очима знов туман попливе, а як отямишся, - зирк, - аж ти сидиш на своїй хаті верхи, на самісінькому конику, а в руках наче й нічого не було.

І нібито ті книги бачили у людей.

ДОБРО

Ударили в калатало на обід. Додому йти далеко, тож Бенедикт ходив обідать до Столової Хати. За дві бляшки обід з двох страв дають. Не такий, як свій, та хіба ж уже й свій такий уже наваристий? Зате недалеко йти. За Оленькою сани присилають, вона вдома обідає. Цяця.

Як причепилася до Бенедикта Варвара Лукинишна. Вона вже давненько на нього одним оком поглядає. Ви, мовляв, до Столової Хати? і я з вами. І бахрама у неї на голові так і коливається. Як треба, то й ходімо. Пальця послинити, свічку загасити, - чи довго?

У Столовій Хаті страшне, скільки народу!.. Бенедикт Варвару Лукинишну з тарілками до прилавку підштовхнув, шоб у чергу стала, бо зара ще хтозна-скільки людей набіжить, - а сам метнувся до столів і два місця одпихав. І ложиці поклав: тут, мовляв, зайнято. І ногою загородив, шоб не потикалися. І лікті якнайширше розчепірив. І морду насупив: теж допомага.

Хтось чужий розбіжиться зайнять місце, гляне Бенедиктові у личко, та, якшо боязкенький, одразу вшиється: та не приведи Господи, подумає, ще з таким рилом зв'язувацця; сяду десь подалі, у куточок... Отакий май розум на всяке діло.

Чад пливе. Тарілки парують, ложиці стукають, свічки потріскують. Душно. Кухарі репетують нестямними голосами:

- Та хто там ржавлю в хаті палить, - ану, геть звідси! Вже нема чим дихати!

Але, звісно, шо ніхто й не поворухнеться.

А ось і Варвара Лукинишна з тарілками. Майже не пролила, хоч і штовхалися сильно.

Шо ж у нас сьогодні. Знову мишача юшечка. Государствена їжа - це тобі, канєшно, не домашня. І мишаки начебто ті самі, а того смаку, канєшно, нема. Не сильно навариста. Зате червирів у юшечку набухано, - аж щелепи зводить. От червирів не жаліють. Пересолюють юшечку. А у ній ложицею поганяєш-позачерпуєш, - один хвостик мишачий. Ну, ще оченята. Реберця.

Воно, канєшно, й кухаря треба зрозуміть. Він же ж, мабуть, тушки приховає, потім ліпші шматочки повибирає та й додому, діточкам несе.

Та будь-хто таке робив би. Для стороннього ж варить, для незнайомого, то одне: хтозна, шо воно за людина? А для рідної дитинки - то зовсім інше. А деякі кажуть: на всіх, мовляв, тре' варить однаково. Та де ж це таке бачено?

Чужий - він і є чужий. Шо в йому харошого? Якшо не дівка, канєшно. Шо харошого? А може він, чужий, не такий вже й голодний. А може, він як-небудь і обійдеться. Передумає їсти.

А свій - він теплий. У нього й очі не такі. Заглянеш - і сам бачиш: їстки хоче, їстоньки. Прям відчуваєш, як у нього живота підтягло. Свій - він трошки такий, як ти сам.

Варвара Лукинишна зітхає:

- Я дивлюся, вони мишаків нечищених кидають.

- Кажуть, нема кому працювать.

- Та я розумію, але все ж таки... А приходьте до мене, Бенедикте, я вас доброю юшкою пригощу.

- От спасіба, Варваро Лукинишно. Коли-небудь - обов'язково.

А в самої, бідолашної, гребінець так і випирає з ока. Прям хоч не дивися.

- Я вас, Бенедикте, весь час хочу запитати. Я, бачте, стіхи Федіра Кузьмича, слава йому, переписую… А там раз-поза-раз: конь, конь. Що таке - "конь", ви не знаєте?

Бенедикт задумався. Потім ще задумався. Навіть почервонів од задуми. Сам же хтозна-скільки разів оте слово писав, але якось не замислювався.

- Мабуть, то мишак.

- А чого ви так вважаєте?

- А того, шо: "алі я тєбя нє холю, алі єш авса нє вволю". Точно, мишак.

- А як же тоді: "конь бєжит, зємля дражит"?

- А мабуть, шо чималенький такий мишак. Та вони ж, бува, як завовтузяться, - другим разом і не заснеш. Ви ж пам'ятаєте, Федір Кузьмич, слава йому, теж пише: "Жизні миш'я бігатня, што трєвожиш ти мєня?" Мишак, хто ж іще.

- Якось воно дивно. Ні, ви мене не переконали.

Варвара Лукинишна багато стіхів напам'ять знає. І завжди намагається шось зрозуміти. А хіба ж там мало слів важких! Хтось інший плюне, а їй, бач, нада, ти диви. І розмовляє по-книжному. Трошки схоже на матінкину розмову. Або Нікіти Іванича.
Варвара Лукинишна сама живе. От вона мишаків наловить, на базарь винесе, і на книжечки зміняє. І знай собі почитує.

- Знаєте, Бенедикте, стіхи - то для мене все. Наша робота - то така радість. А оце нещодавно я звернула увагу: якийсь він, Федір Кузьмич, слава йому, різний. Розумієте мене? Він наче на різні голоси розмовляє.

- На те він і Найбільший Мурза, довгої йому жизні, - нашорошився Бенедикт.

- Ні, ні, я не за те кажу... Не знаю, як вам пояснити, але я це відчуваю. От, скажімо: "Свірєль запєла на масту, і яблані в цвєту. І ангєл поднял в висату звєзду зєльоную адну. І стала дівна на масту сматрєть в такую глубіну, в такую висату..." Це один голос. А от, припустимо...

- На масту? - перебив Бенедикт. - Та то, мабуть, Поганий Мосток. Знаю такий. Я там на червирів полював. Там і справді, глибоченько. Там тільки дивися! Торохнешся - і поминай як звали. Тільки бульки підуть. Там іще одна дошка підгнила. Як козляків женуть, неодмінно якийсь та провалиться. Я те місце зна-аю. - І обсмоктав кісточку.

- Ні, ні, я не за те. От прислухайтесь: "Паслушай, в пасаде, куда ні адна нага нє ступала, адні душегуби, твой вєстнік - асінавий ліст, он бєзгубий, бєзгласєн, как прізрак, бєлєй палатна!" - це ж зовсім, зовсім не той голос каже. Зовсім інший.

- І пасад отой я теж знаю! - вигукнув Бенедикт. - Там Пахомові бошку розкроїли.

Варвара Лукинишна головою хитає, задивляється на свічку, і синенький вогник у неї в єдиному оці так і дрижить.

- Ні, ні... Я оце читаю, читаю... думаю, думаю... І я всі стіхи на різні стосики поділила. І у книжечки по-новій нитками перешила. І що цікаво..?..

- Оно, Васькові Вухатому теж цікаво, - сказав Бенедикт. - Ич, настовбурчився. А стіхи ви даремно туди-сюди перешиваете. То самовольство.

- Ой, Боже мій... То ходімо працювать. Бо вже й у калатало битимуть. - Варвара Лукинишна обвела оком закіптюжену світлицю. А ржавлею насмерділи - нема чим дихати. Синій дим аж до підлоги висить. У кутку голубчики, хто вже своє поїв, граються у щигля. Двоє вже назюзялися квасу і лежать долі. Васько записує: хто.

- Щось наш рестаран не дуже тихий, - зітхнула Варвара Лукинишна. - "Я сідєл у акна в пєрєполнєннам залє, гдє-та пєлі смичкі а любві..." Як ви думаєте: смички - це що?

- Якісь дівчата бідові?

- Та ні... Якби ж ви знали, як хочеться про іскуство побалакать... Приходьте до мене додому. Їй-бо, приходьте!

- Гаразд, колись може й забіжу, - відповів Бенедикт неохоче. Якби ж то вона не така страшна була, він би, канєшно, залюбки. У бані напаритись, - та й у гості. А так - другим разом.

А може, як заплющитись, то воно й нічого. Душевна така жіночка. Ще й юшкою пригостить. Тільки чогось вона всіма цими розмовами Бенедикта розтривожила.

У Робочій Хаті всі вже в зборі, а Оленьки нема. Бенедикт почекав, погриз письмову паличку. Шось не йде. А таке буває: до обіду вона на місці, а ввечері не приходить. Тож, мабуть, так і треба. Не наше діло. А нудно без неї.

Сів переписувать нову скаску: "Калабок". Страшне, яка смішна історія. Той калабок і од бабушкі ушол, і од дєдушкі ушол, і од ведмедя, і од вовка. По всьому лісі знай собі катався. Пісеньки співав веселі, з примовками: "Я калабок-калабок, па амбару мєтьон, па сусєкам скрєбьон, на смєтанє мєшон, на аконце стужон!" Бенедикт, коли писав, такий радий був за калабка. Підсміювався. Аж рота роззявив, коли писав.

А дійшов до останнього рядка, - серце тьохнуло. Пропав калабок. Лисиця його: гам! - і з'їла. Бенедикт навіть письмову паличку поклав і в сувій задивився. Загинув калабок. Веселий такий калабок. Все пісеньки співав. Жив та радувався. І раптом - не стало його. За шо?

Бенедикт ковтнув сльози та повів очима по хаті. Всі пишуть, схилилися. Свічки поморгують. Ведмежі пузирі на вікнах відсвічують синім. Вже й вечір. Вже й наче завірюха почалася. Намете високі кучугури, засвище вулицями, занесе хатки аж по самі вікна. Застогнуть високі дерева у північних лісах, вийде з лісу кись, підступить до містечка, завиє тужливо: ки-ись! ки-ись! А над містечком сніговій бушує, над теремами кружляє, далеко розносить дику тугу.

Представилось Бенедиктові, як сидить він ще малим на лежанці, звісивши валянки, а за вікном завірюха гуляє. Тріщить синювата свічка з мишачого сала, тіні під стелею танцюють, матінка сидять коло віконця, вишивають кольоровими нитками занавісочку, чи може рушника. З-під печі вилазить Котя, м'який, пухнастий, стрибає Бенедиктові на коліна. Матінка не люблять Котю: якшо він їм на спідницю почепиться, завжди його скидають. Мовляв, не можуть його голого рожевого хвоста бачити, морди з хобіточком. А ще їм не подобаються пальчики його: теж рожеві, дитячі. Буцімто за їхньої молодості ці звірятка зовсім не такі були. Та мало там шо колись було! А хто ж би їм, як не Котя, стільки мишаків ловив, а чи мали б вони тоді сало для свічок? А Бенедикт його любить. Простягнеш йому пальця, він його руцями цоп! - і мурчить.

А у матінки начебто старопечатна книга була. Тільки вони її десь ховали. Бо такі книги, кажуть, заразні. Тож Бенедикт тієї книги не тільки не чіпав, а навіть і не бачив, а матінка суворо-пресуворо заборонили за ту книгу навіть і згадувать, наче її й зовсім нема.

А батько тую книгу хотіли спалить, боялися. Якась Болєзнь од їх, не приведи Господи.

І тоді Червоні Сані приїдуть.

А у Санях - санітари, не проти ночі згадані. Скачуть вони у Червоних Санях, - тьху, тьху, тьху, - у червоних балахонах, на яких прорізи зроблено, шоб дивитись, і лиця не видно, тьху, тьху, тьху.

Тож сидить Бенедикт на лежанці, а матінка вишивають, а завірюха за вікном: у-у-у-ууу! а свічечка ледь-ледь миготить, наче вогник над болотяною ржавлею, і по кутках темно, а батько вже й спати лягають, сорочку скидають.

І раптом як закричать: а-а-а-а! І очі витріщили, і на пузо собі дивляться, а самі ж кричать-кричать. А на пузі в них чи шось вискочило, чи брудними долонями вимазано. А вони ж кричать: "Болєзнь! Болєзнь!"

Матінка - ноги у валянки, хустку на голову, та з хати: по Нікіту Іванича.

Батько:

- Сообчить! Сообчить! - І за спідницю хватають.

То вони за те, шо Нікіта Іванич санітарам розкаже. Та де там! Вирвались - і в завірюху.

Ввалюються з Нікітою Іваничем. Той:

- Ну что ещё? Покажите. Ну что, ну нейродермит. Мышей меньше есть надо. Само отвалится. Не чешите.

І справді, саме десь ділося. А старопечатну книгу батько таки знайшли та спалили. Вони не так тієї зарази боялися, як санітарів, не проти ночі згадані.

Бо ті забирають і лєчать, і люди з того лєчєнія вже не повертаються. Ніхто ще не повернувся.

І страшно про це навіть і подумать. Отак, бува, вулицею йдеш, аж раптом посвист та гикання: то мчать Червоні Сані, а в них перевертні шестериком запряжені. І ти, як оце стояв, чи кожух на тобі, чи сіряк, а влітку сорочка, - я-як кинешся отако на узбіччя, та прям у кучугуру, чи придорожню багнюку, голову в плечі, руками закриєшся: Господи, спаси!.. Господи, пронеси!.. Вдавитися б у ту землю, у глину заритись, сліпим червирем перекинутись, - тільки не мене! Не мене, не мене, не мене, не мене!..

А вони все ближче, а тупіт все голосніший, - о-о, накотило! І полум'я, і свист, і хрипко диха шестерик, і грудки грязі з-під полоззя... і проминули. Тиша. Тільки затиха вдалечині глухе дріботіння валянок.

Я не больний, я не больний, нє, нє, нє. Не нада, не нада санітарам приїжжать, нє, нє, нє. Не приведи Господи, не приведи Господи, нє, нє, нє.

ЄСТЬ

Оце як помер Котя, нема кому й мишаків наловить. Багато ти їх голими руками наловиш? Наука, канєшно, на місці не стоїть, без кінця розвивається. Бенедикт, бува, петельки сучить, смертні удавочки. Мотузочку тугеньку з ниточок скрутить, мишачим сальцем гарненько натре, з одного кінця хитрим вузлом зав'яже, шоб аж ковзалася, на пальцях перевірить, - і на полювання. Підлоги в нас щілясті, роззяві, та то не стільки од злиднів наших, скільки для мишаків, шоб їм легше вилазить було: іди, іди сюди, дорогенький! Кажуть, у багатих голубчиків, у кого тереми високі, розмальовані, двоярусні, - якшо він, наприклад, мурза, чи такий собі, розжирілий од життя неправедного, - у таких шпарини геть кругом позамазувані, тож у найлютіший мороз навіть і не повіває. А як же ж тоді харч здобувають? А так, шо в їхніх погрібах холопи особенні сидять, і тільки й навчені ті холопи, шо на мишака кидатись, а більш нічого не тямлять. Сидять вони, кажуть, і день і ніч у погребі, у сліпій темряві, а бачать, наче вдень. А на сонце їм виходити не можна, од денного світла вони миттю сліпнуть, і вся їхня холопська ловецька спритність на тому й кінчається. А все може буть.

А ми люди прості, ми пузякою на підлогу ляжемо, удавочку в шпарину сунемо та й нумо посмикувать. Мишак - він скотинка дурна, йому й самому інтересно: шо ж воно там за удавочка теліпається? - тож він голову в петельку й суне, а ми: опа-а! - і висмикнемо.

А ще Федір Кузьмич, слава йому, наукову річ для нас вигадав, мишеловку, так вона теж у людей стоїть, але без діла. У тую ж мишеловку, аби працювала, треба шматочок чогось їстівного покласти, а то мишакові неінтересно буде в неї й заходить. Зате крадіям інтерес великий. Ти тільки з хати, а отой крадій дізнається, шо в тебе їжа покладена, та й навідається. Обчистить наголо і спасіба не скаже.

Крадії - то такий народ: вони все беруть. М'ясо беруть, вермішель, горіхи, хлібеду, грибці, як хто запасеться, - нічим не гидують. А от ржавлю не беруть. Її кругом хватає. Це вже таким ледачим треба буть, шоб і ржавлі не запасти! Щоправда, якшо вже дуже добра, суха та пишна, - тоді теж. Тоді заберуть.

Та й крадія ж треба зрозуміть. Оце тиняється він по слободі, аж раптом зирк: двері у чиїсь хаті палицею підперті. Хазяїв десь нема. Їх, бач, десь нема, а в хаті, хтозна, може й зайчатина. Га?! Може таке буть? - Та може буть! Може, дядько приловчився і таки підбив отого зайця каменюкою, чи в сусідів обміняв на яйця, на хвощі? Може, поталанило йому так, зайця дістати! От і засяде думка в голові. Бо як мимо пройдеш, - так ніколи нічого й не дізнаєшся! Та як це - не залізти. Залізе, кругом понишпорить. Якшо й справді м'ясо є, - м'ясо візьме, а як нема, - розсердиться, бо промашка вийшла, та й візьме те, шо є, хоч би й червирі. А як уже шось узяв, то хто ж його тоді стримає? Ай, думає, все одно вже хата обікраденая, давай уже одне до одного, - і бігом виносити все, аж до останньої ганчірочки.

А в Бенедикта нема шо й вкрасти. Нічим не запасається, шо зловив, - те і з'їв. Хіба шо ржавлі повна комірчина.

А ржавля - вона чим хароша. Вона кругом згодиться. Її і палять, і п'ють, і чорнило з неї варять, і нитки нею фарбують, якшо комусь заманеться рушники вишивати. Бражка з неї добряча, особливо як надворі морозяка. Хату теж можна утепляти: між колодами, в пази понатикувати. А дехто пробував навіть стріху ржавлею крити, та нічого з того не вийшло. Кущики круглі, жорсткі, - скочуються. На стріху треба солому. Хто багатший - дошки тесові.

Її на трясовині збирають. От як буде вихідний, - всі, тільки розвидніється, берестяники візьмуть, - і хто куди. Бенедикт одне місце хароше запримітив. Там Нікіта Іванич стовпа поставив: "Садовое Кольцо". Ніякого, канєшно, кольца там нема, одні хати в рядочок. Там уже й містечку край. А оце прямо за хатами - трясовина, і геть уся ржавлею поросла. Бери скільки понесеш. Тутешні тебе навіть і не ганятимуть; хто інший дав би в лоб, якби ти до них унадився, а ці - ні-і-і-і. Отак ідеш, поспішаєш спозарання, взимку зоря каламутна, червона, холодом од неї повіває.

Ат зарі раскошний холад
Пранікаєт в сад,

- це Федір Кузьмич таке сочинив.

Садків у нас, канєшно, нема, це може в мурзи якогось, а от шо холодно, - то справді. Проникає. Валянки продірявилися, нога сніг відчуває. Отак бігом-бігом, через Поганий Мосток, підтюпцем на гору, потім знову вниз, повз кахінорську слободу. Якшо кахінорець якийсь висунеться, кинеш у нього каменюкою, собі на розвагу, наче й зігрієшся, і далі бігом. А тому кинеш, позаяк ті кахінорці не по-нашому балакають. Бал-бал-бал і бал-бал-бал, - і все, і геть нічого не розбереш. А чо' вони так балакають, чо' по-нашому не хтять, - хто ж їх знає. Може, навмисне. А може, то в них звичка погана, таке теж буває.

Та й то казать, самі собі шкодять. Шо вони там своєю кахінорською мовою сказати можуть? По-нашому ж наскільки ліпше: сів, обмізкував, не поспішаючи: отак, мовляв, і так; оте, мовляв, і те. І все ясно.

А ці - диви, які уперті. А дехто каже - то їм носи заважають; мовляв, та вони б і радесенькі сісти та й побалакать по-нашому, але ж, бач, носи. Носи в них аж до підлоги, - їй-бо, чисте посміховисько. Таке в них Паслєцтвіє.

Наші, як нема чого робить, бува, зберуться надвечір біля кахінорської слободи, тини пообсідають, головами вертять, регочуть. Мовляв - агов, кахінорці, чо' носи позапускали, мо', личаки нюхать?.. А ось ми зара вам носяри й повідрива-а-аємо!.. А ті, бува, як забігають, та такі ж сердиті, - сміх, та й годі - віконниці зачиняють, дітей у хату заганяють, і тільки бал-бал-бал! А як поцілиш такому камінцем у лоба, він айййй! - і за шишака не руками, а носом хапається, ну це вже во-обшє, хлопці наші аж падають з тинів.

А Іван Гов'ядич, отой, шо в його на Мусарнім Пруду хатинка, - він настільки такі жарти полюбляє, шо камінцями аж наперед запасається, - нариє в себе на городі та в діжки посклада. Хлопці, як зібралися до кахінорців, ніколи його не обминуть, а він уже знає, у віконце виглядає. Стой, ребята, меня возьмите, сам не дойду!

У Іван Гов'ядича Паслєцтвія аж прямо непомірні. Голова, руки, плечі, - все таке міцне, гарне, могутнє, за три дні, як-то кажуть, не обсереш, а одразу під пахвами - ступні, а посередині - вимя. То Нікіта Іванич таке казав: "вымя", а ми й слова такого не знаємо, та й здалося воно нам, ще й у книжечках того слова нема, а по-нашому то цицька.

Звичайно, всякого трапляється. Якось надумали наші йти дражнити кахінорців, посадовили, хто ходячий, Іван Гов'ядича на плечі, а той дві повні шапки камінчиків набрав та й співає, - а який він тільки майстер старовинні пісні співать, бува, як заведе: "Эх, Дуня, Дуня, Дуня, Дуня, Ду, била Дуня Ваню колом на леду!" - а сам і плечима поводить, і очима підморгує, зуби білі аж виблискують, - ой, же ж молодець! - отож він собі співа, а кахінорці вже й зачули, вікна-двері позачиняли, поховалися, тільки чиєгось діда забули на подвір'ї. Ясне діло, тому дідові за всіх разом од хлопців перепало. А той капосний дід як розсердився і своїм носом та каменюку хвать! - прям наче рукою, - та я-як зацідить Іван Гов'ядичу по вимені. Той тільки: йопсь! - і лежить. А хлопці наші теж розсердились: та шо ж це, наших б'ють, - та й пів-слободи кахінорцям зруйнували вщент.

Та то більше на празники буває, коли всі в настроєнії, а в будень кожному хвата роботи, наші на службу государеву ходять, потім борщ варять, чи ржавлю палять, а кахінорці з мишачих хвостів гаманці плетуть, кошички, та такі ж майстерні, хитромудрі, - а потім на базарі вимінюють. А більше вони, кахінорці, ні на шо не здатні.

Тож повз їхню слободу пробіжиш, чимось кинеш, чи ні, - і на трясовину. За тиждень ржавля молоденька підросла, руденька, чи наче з прозеленню. Таку палити добре. А стара вже трошки буріша буде, ту частіше на фарбу, чи на бражку збирають. Отак сухого листочка візьмеш, дрібної ржавлі натопчеш, самокруточку скрутиш, та й постукаєш до когось у хату, позичити вогню.

Як одразу по лобі не дадуть, то, може, побурчать, та й зглянуться, - позичать тобі вогню. Йдеш собі, попихкуєш, і наче й тепліше стало, і наче ти й не самотній, і наче в голубчиків, які тобі стріваються, рила не такі звіроподібні.

ЖИВЕТЕ
 
Name
Email
Comment
Or visit this link or this one