*продовження№10 К*

Кому назначен тёмный жребий,
Над тем не властен хоровод.
Он, как звезда, утонет в небе,
И новая звезда взойдёт.

Теж стіхи. Господи! Святий Боже. Скільки ще всього не читано! Третю одкрив:

Каким ты хочешь быть Востоком:
Востоком Ксеркса иль Христа?

Четверту:

Всё ли спокойно в народе?
- Нет. Император убит.
Кто-то о новой свободе
На площадях говорит.

Шось вони всі про одне. То, мабуть, тиран собі добірочку готував. Одкрив п'яту, з якої патрет об Федіра Кузьмича, слава йому, зіпсували:

На всех стихиях человек -
Тиран, предатель, или узник.

Тесть вирвав Бенедиктові книгу з рук і кинув.

- Чорт-зна чим займаєшся! Зараз про государство треба думати!

- А-а, про государство?.. А нашо?

- Як це нашо! Ми з тобою государствений переворот зробили, а ти: нашо. Порядок треба наводить.

Бенедикт оглянув палату: та й справді, все шкереберть, тубарети догори дном, столи поздвигали, кругом книги як попало валяються, з полиць попадали, поки вони за Найбільшим Мурзою, довгої йому жизні, ганялися. Пилюка осідає.

- Так чого ж? Прислать холопів, - вони й поприбирають.

- От який ти тільки дурноголовий! Треба духовного, духовного порядку! А ти про земне думаєш! Указ треба писать. Коли государствений переворот роблять, завжди указ пишуть. Ану, пошукай мені бересту чистеньку. Десь тут повинна буть.

Бенедикт пошукав на столі, посовав книги. Оцей сувій майже чистенький. Мабуть, Федір Кузьмич, слава йому, тільки почав писати.


Указ

Оце я, який є, Федір Кузьмич Каблуков, слава мені, Найбільший Мурза, довгої мені жизні, Секлетарь і Академік і Герой і Моріплаватель і Плотник, і позаяк я є без кінця об людях переживаючий, наказую.

* Туто в мене свободна хвилинка випала, а то цілий день без продиху.

* Оце ж іще шо надумав для народного бла...



А далі тільки риска і клякса: отут ми його, мабуть, і сполохали.

- Є?. Ану, шо там?.. Оце все позакреслюй. Пиши, у тебе почерк гарний: Указ Перший.

Указ Перший.

1. Начальник теперечки буду я.

2. Званіє моє буде Генеральний Санітар.

3. Житиму в Червоному Теремі з подвоєною охороною.

4. На сто аршин не підходь, хто підійде - одразу гаком без розмов.

Кудеяров

Поскриптум:

Місто буде надалі та на віки вічні називатися Кудеяр-Кудеяричськ. Гарненько шоб напам'ять вивчили.

Кудеяров


Бенедикт записав.

- Так. Ану, покаж. "Кудеяров" треба більше, з закавикою. Закресли. Перепиши давай, та прізвище шоб великими буквами, десь може з ніготь. Після "в" хвости понамальовуй, отако - вправо-вліво, наче петлею. О-о, отак.

Тесть подихав на бересту, шоб підсохла; помилувався.

- Так. Чого б його іще?.. Пиши: Указ Другий.

- Кудеяр Кудеяричу! Ви укажіть, шоб празників побільше.

- От який тільки в тебе підхід негосударствений! - розсердився тесть. - Указ підписаний? Підписаний! Законну силу має? Має! Тож і звертайся тепер до мене: пане Генеральний Санітар. Як положено звертайся. А то дозволяєш собі чортзна-шо.

- А добавка? Примовка, тобто?

- А, добавка... Добавка... А може, так: "життя, здоров'я, сила". Генеральний Санітар, життя, здоров'я, сила. Допиши там. Так... Тобі теж нада буде... Хочеш, - будеш Зам-по-обороні?

- Я хочу Генеральним Замом-по-обороні.

- Шо, вже й підсиджувать?! - закричав тесть. - Підсиджувать, га?!

- Та при чому тут? От завжди ви, як я не знаю хто! Нічого не підсиджувать, воно ж красиво: Генеральний!

- Та ще б не красиво! Тільки двом одразу не можна! Генеральний завжди тільки один! А ти, коли хоч, - будеш Зам-по-обороні та морських ділах.

- По морських та окіянських.

- Та по яких хоч. Пішли далі. Указ Другий.

- Празників, празників побільше.

- От і знов негосударствений підхід! Насамперед ідуть гражданські свободи, а потім вже й празники.

- А чо' це так? Яка різниця?

- А того! Бо так завжди революцію роблять: насамперед тирана скидають, потім, хто тепер начальник, рішають, а тоді вже й гражданські свободи.

Сіли писати, шарудіти берестою. За вікном стало розвиднятися. За дверима почулося якесь шарудіння, якісь переговори пошепки, метушня. Хтось постукав.

- Та хто там преться? Шо нада?!

Ввалився холоп, уклонився.

- Там, теє... делегація представителів, кажуть: ну шо там?

- Яких іще представителів?

- Яких представителів? - гукнув холоп, обернувшись у сіни.
- Народних, кажуть.

- Передай там: революція пройшла успішно, тіран нізложений, працюємо над указом про гражданські свободи, тож не заважать і по хатах розійтися.

- Дивіться ж, за ксєракси не забудьте! - гукнули з сіней.

- Він ще буде мене вчить! Хто визволитель? Я! Ану, жени його у шию, - розсердився тесть. - Двері закрий і нікого не пускай. Ми тут, понімаєш, судьбоносні документи складаємо, а він під руку лізе. Давай, Зам. Пиши: Указ Другий.

- Написав.

- Так... Свободи... Десь у мене туто записано... у пам'ятці... шось не розберу. В тебе очі молоді, ану, прочитай.

- Та-а-а... тут таке понакалякано... Хто це так писав?

- Хто-хто, я й писав. Із книги списував. Консультірувався, шоб усе по науці. Читай давай.

- Е-е-е... свобода слєва... чи то снова... не розберу...

- Пропусти, далі давай.

- Свобода... сабраній, чи шо?

- Покаж. Та наче й так... та да, так і є. Це коли зберуться, шоб свободно було. А то наб'ється дюжина в одну горницю, понакурюють, а потім голова болить і робітники з них погані. Пиши: більше трьох не збиратися.

- А на празник?

- Все одно.

- А як у хаті шестеро? Семеро?

Тесть плюнув.

- Та шо ти мені тут діалєхтику розводиш? Якшо й справді так, то хай тоді заяву подають, мито сплатять, дозвіл одержать. Пиши давай!

Бенедикт написав: "більше трьох, Боже збав, не збиратися".

- Якби ще свободу печаті.

- А шо воно таке?

- Та то шоб книги старопечатні читали.

Тесть подумав.

- А-а, чорти їх забирай. Тепер уже все одно. Можна. Хай читають.

Бенедикт записав: "старопечатні книги читати дозволяєцця". Трошки подумав і дописав: "та знай міру". Так і Федір Кузьмич, слава йому, весь час наказував. Іще подумав. Та ні-і-і, шо ж це получаєцця: бери хто хоч, читай шо хоч? Коли хоч зі схованки витягай, на столі розгортай, а на столі, може, чимось наляпано, чи насмічено? Якшо вже книги читати заборонено, то кожен свою береже, у чисту ганчірочку завертає, боїться на неї й дихнуть. А якшо читати дозволено, то, мабуть, і палітурки перегинатимуть, а то й сторінки вириватимуть! Ще, чого доброго, і кидатися книгами надумають. Ні! Не можна людям довірять. Та чого вже там: повилучати, та й усе. Прочесать усе містечко, слобода за слободою, хатка за хаткою, всіх поперетрусити, книги повилучати, та й на сім засувів замкнути. Зась!

Раптом пойняв: ти ба, государствений підхід розумію!!! Сам, без указу, - розумію!!! Гур-рра! От шо значить у Червоному Теремі сидіти! Бенедикт випростався, розсміявся, висолопив кінчик язика і акуратненько перед "дозволяється" дописав "не".

- Так... Свобода вєраіспа-... іспа-... спавіданія.

Тесть позіхнув.

- Шось воно мені вже й набридло. Харош уже тих свобод.

- Та тут іще трошки.

- Буде з них. Хай губу не розкатують. До оборони переходимо. Пиши: Указ Третій.

Морочилися з обороною аж до полудня. Теща посилала запитати, коли ж уже вони додому будуть: обід же вихолоняє. Звеліли прямо до Червоного Терему блинів та пиріжків привезти, діжку квасу, свічок. Бенедикт, як Зам-по-Обороні та по Морських та Окіянських Ділах, аж прямо захопився: ой, як інтересно. Вирішили поставити кругом містечка огорожу в три ряди, шоб од чеченців оборонятись легше було. Зверху на огорожі, на двадцяти чотирьох кутах, будки вистроїти, і там, у тих будках, дозорних поставити, шоб і день і ніч на всі боки поглядали, пильнували. І тесові ворота на чотири сторони. Якшо вже комусь на поле треба - ріпу садити, снопи в'язати, абошо, - то одержати у конторі пропуск. Вранці по пропуску вийдеш, ввечері - назад. Холопи у тому пропуску дірку зроблять, або, як тесть виразився, проконпостірують та йменнячко твоє напишуть: пропущений такий-то, десятину здав. А ще, - промайнуло в Бенедикта, - ця огорожа проти кисі добряча оборона. Високу-височеньку побудувать, от і не прошмигне. А всередині огорожі гуляй де хоч і свободой насолоджуйся. Покой і воля. І пушкін теж таке сочинив.

Ой! А ще ж треба пушкіна од народу оборонити, шоб білизну на нього не вішали. Кам'яні ланцюги видовбати та з чотирьох боків кругом нього на стовпах порозвішувати. Зверху, над головою - козирок, шоб птиці-блядуниці не паскудили. І холопів по кутках поставити, дозор нічний та дозор днівний, окремо. А ще дописать у дорожні повинності: прополка народної тропи. Взимку шоб тропу розчищали, а влітку можна й квітами - дзвіночками чи шо, обсадить. Кропчик заборонить на государственому рівні, шоб і духу його не було.

Ще посидів, подумав, розсердився: пушкін - то ж наше всьо! А Бенедикт тим більше, бо Зам по Морських та Окіянських. Тре' буде отак зробить: човен великий видовбать, та з палицями, та з перехрестями, на зразок корабля. На річці поставить. І пушкіна наверх, на саму верхотуру. І книгу в руки дать. Шоб вищий був александрійського стовпа, тобто, з походом.

Нехай там і стоїть, міцно та надійно, ногами в ланцюгах, головою в хмарах, личком на південь, до безкрайніх степів, до дальніх синіх морів.

- Пушкіна мого люблю аж до нестями, - зітхнув Бенедикт.

- Більш за мене? - спохмурнів тесть. - Ти, теє, дивись мені! Пиши: Указ Двадцять Восьмий. "Про заходи протипожежної безпеки".

ФІТА

- Тато жаліються, шо ти за обідом од їх подалі сідаєш. Обіжаєш тата...

- Тхне од його, тож і сідаю.

- Тхне! Ти ба! Чим же воно тобі тхне!

- Покійником тхне.

- А чим іще. Чи може, йому тульпаном пахнуть?

- А мені гидко.

- То й шо? Це ж по роботі!

- А я не хочу. Хай не тхне.

- Та прям, який ніжний.

Бенедикт відповідав неуважно, звично, не піднімаючи очей, - він сидів за просторим столом, у світлій палаті Червоного Терему. На стелі, - пам'ятав і не дивлячись, - розпис химерний, квіти та листя. Які ржавлею наведені, - ті такі коричневі, які тертими черепашками, - зеленкуваті, ну, а якшо вже синім каменем, - то ті аж сині. Красота! Світло вільно ллється крізь заґратовані вікна, на дворі літо, трави та квітки, і на стелі теж весь час літо. Бенедикт їв солодкі пончики та читав журнал "Коневодство". Спокійно читав, із задоволенням: тих журналів, - оно, цілий калідор, на все життя вистачить. Отак журнала почитає, потім трошки "Одиссею", потім яке-небудь Ямамото, чи "Переписку из двух углов", чи там стіхи, чи "Уход за кожаной обувью", чи може Сартра, - шо схоче, те й почитає, все тут, все при ньому. На віки віків, амінь.

Ділами государственими геть не хотілось занімацця. Страшне, яка нудьга. Дали голубчикам свободи, дали Укази, - шо іще народу нада? Навіть Інструкції дали, чого ж іще? Роби, та й радуйся.

Оборону укріпили? - укріпили: огорожі, частоколи, тини, - скільки змогли, підправили, підлатали, шпарки дрантям, ганчір'ям позатикали, в кого шо знайшлося. Враг не пройде, хіба шо через Єкиманськеє болото, так на те воно й болото, шоб не пройти. Хто ж це при своєму розумі через болото сунеться?

Кохінорську слободу спершу думали од міста окремою огорожею відгородить, шоб вони до нас і не потикалися, а потім подумали ще раз, та й ухвалили: ні в якому разі, землі своєї - ані на долоню не віддамо.

Тиждень засідали, вирішували питання: якшо вступимо в озброєний конфлікт з іноземним государством, та й переможемо, - а чи є таке де-небудь, невідомо, - який тоді ясак з переможених голубчиків братимемо: щоденний, чи потижневий, чи може, поквартальний?

Високосний год, ясна річ, відмінили аж довіку.

Окремо додали: чародійникам, ворожкам, травникам, обоянникам, характерникам, сновидцям, звіздарям, відунам, поганим бабцям, і тим, хто чакри одкриває-закриває, - ні в якому разі, - Боже збав - самовільно волхвуванням не занімацця. Всім чаклунам, а особливо, - хмаропасам, - вважатися государевими людьми і завжди спати одягнутими, очікуючи негайного виклику.

Звання тестю розробили довгеньке, парадне: велено стало його в казьонних документах називать: Кудеяр-паша, Генеральний Санітар і Народний Улюбленець, життя, здоров'я, сила, Теофраст Бамбаст Парацельс-і-Марія-і-Санчес-і-Хіменес Вольфганг Амадей Авіценна Хеопс фон Гугенгейм.

Тетеря схотів називатись Петрович-сан, Міністр Транспорту та Міністр Нєфтєдобивающей і Нєфтєперерабативающей Промишлєнності. Це йому за те, шо він воду більзін наказав, усю кругом, з-під землі відрами-цеберками повичерпувать та у погріб поперетягать. Красіва вода, нічого не скажеш, зверху по ній аж наче веселка грає, переливається. Але на смак погана, та й тхне не дуже-то приємно. І над всією тягловою силою, над всіма перевертнями він - Голова.

А Оленька з Хевронією ніяк називатись не схотіли, тільки нарядів собі ще більше понасправляли, шоб кожен раз у новому платті на публічні страти їздити: на колесування, чи там усікновення язика, чи ще кудись.

Нудно.

-...Того ж тато й обіжаються, мовляв, шо ти морду одвертаєш. Бенедикте! Чуєш! Ти морду не одвертай!

- Ану, пішла звідси. Я читаю.
Бенедикт почекав, поки вся Оленька, цілком, без залишку, вийде через широкі двері. Збила з думки, курва.

- Я бачу - ти од мене морду вернеш, - сказав тесть.

- Та ні, ви шо.

- А ми ж із тобою друззя навік. Клятву ж давали.

- М-м.

- Куди ти, туди й я. Од книги одірвися!

- Та шо вам іще?

Сім'я сиділа за столом, їла канарейок-гриль і дивилася на Бенедикта з незадоволенням, - всі, навіть Петрович-сан. Діточки, Пузир і Конкордія, повзали під столом, шкребли пазурями підлогу.

- Перестановки я задумав у владних структурах, дорогенький.

- Та на здоров'я.

- Ми ж оце надумали з Петровичем двигатель внутріннього згоранія робить. Більзін є, іскру я очима даватиму, все інше - у робочому порядку.

- Хай Бог помагає. А я тут з якого боку?

- Консолидация нужна небольшая, - втрутився Петрович-сан.

- В мене нема.

- Эть!.. Подмога, подмога нужна!

- Хочу Старшого Істопника зі світу звести, - сказав тесть.

Бенедиктові здалося, шо недочув, він притримав книгу пальцем, витягнув шию.

- Куди везти?

- Куди, куди, - стратити! Вуха помий! - розлютився тесть. - Зовсім уже зачитався, у папірці позаривався, государство по боку, теж мені - Зам! Стратити його бажаю, як вредний вогнеопасний елемент! На виконання Государственого Указу, шо бозна-коли ще прийняли! І економіці од його збиток: народ розпустився, печі задарма запалюють, ніхто вогняного налогу не сплачує!

- Нам теперь с бензином открытого огня держать никак нельзя, - підтвердив Тетеря, - это я как Министр Нефтедобывающей и Нефтеперерабатывающей заявляю. Мы ж теперь страна ОПЕК. Нам про экспорт думать надо, а не хухры-мухры.

- А він ще й розкопки вредні робить, підкопується під государство. Прокинемось уранці, а країна вже й завалилася.

- И столбы ставит, мешая свободному проезду, это уж я как Министр Транспорта.

- Революція продолжаєцця, тут нема чого й думать, - сердито сказав тесть. - За чистоту рядів боротись нада? - нада. Я ж медицинський работник, не забувай. Ми, медицинські работники, знаєш, яку клятву даємо? Не навреди. А він - вредить. Чув?! Отож давай, одна нога тут, - друга там, мотнися, зв'яжи його мотузочком. До стовпа, чи ще там до чогось прив'яжи, тільки міцніше. Я б людей послав, так він же ж хукне - та й одіб'ється. А на тебе не хукне.

- Не дозволю страчувать Нікіту Іванича, та шо ж це таке?!?! - закричав Бенедикт. - Приятелювали... ватрушки пекли, пушкіна разом довбали, та й... теє... вобше!!!

Про хвіст афішувати не став.

- Дозволю - не дозволю, а твого дозволу ніхто й не питає! - закричав і тесть. - Ти Зам по Морській та Окіянській Обороні, а це діло сухопутне! Двигатель зробимо, по дорогах їздитимемо! Твоє діло його сюди доставити, шоб не втік!

- А хрєн вам у жопу замість кропу!

- Ах, так?! Космополит! - крикнув Тетеря, штовхаючи стола.

- Од косматого чую! Опудало чотириноге!

- Ти як з Міністром розмовляєш?! - тесть перегнувся через стіл, вирвав з Бенедиктових рук книгу та шваркнув об підлогу, аж сторінки порозсипалися.

- Б-блін!.. а од вас, тату, і вобше - смердить!

- Ах, ти так?! Ану! - тесть шарпонувся через стіл, скидаючи посуд, хватаючи Бенедикта чіпкими, холодними руками за горло. - А ну, повторив! Повторив, кажу!!! От я тя зараз присмалю...

І, напруживши очі, почав смалити Бенедикта жовтим, холоднуватим, дряпаючим полум'ям.

- Ану, кінчайте неподобство! При дітях! - прикрикнула теща.

- Тату! Кантраліруйте себе, тату!

- Та за шо, їй-Богу?.. Та ви вобше... ви... ви... ви - кись ви, от ви хто!!! - вигукнув Бенедикт, і аж сам злякався - слово ж вилетить і не впіймаєш; налякався, а все'дно крикнув. - Кись! Кись!

- Я?.. Я-я-я?.. - засміявся тесть і зненацька розжав пальці та одступився. - Неправда ваша... Кись - то ти.

- Я-я-я?!?!?!

- А хто ж? Пушкін, чи шо? Ти! Ти і є... - Тесть реготав, гойдав головою, розминав занімілі пальці, погасив світло в очах, - тільки червонуваті вогники перебігали в круглих очних ямках. - Ти на себе у воду подивися... У воду... Ги-ги-ги-и-и... Сам ти кись... А боятися не треба... Не треба бояцця... Тут усі свої...

Теща теж засміялася, Оленька приснула, Терентій Петрович-сан вишкірився. І дітки кинули шкребти підлогу, підняли пласкі голови та вискнули.

- Ти на себе у воду глянь...

Кинувся геть зі світлиці; сім'я сміялася йому навздогін.

Нашо, нашо вони брешуть! Гля, шо кажуть!.. Осьо комора, осьо діжка з водою, - затуляючись руками од світла, вдивлявся у темну, просмерділу болотом воду. Та нє, брехня! Брехня!!! Погано видно, але ж видно: голова ж кругла, хоч волосся й поріділо; вуха ж на місці, борода, ніс там, очі. Нє, я людина! Людина я!.. Авжеж! А хрєн вам!..

Ополоснув морду водою: шкіра горіла, саднила там, де тесть її смалив променями, і на дотик зробилася шорстка, наче якісь дрібні пухирі по ній, чи висипи. Раптом занудило, наче сиру поїв. Одбіг до дверей, знудило на одвірок. Чимось жовтим. То, мабуть, од канарейок. Переїв канарейок. Ху-ух, слабкість.

...Чи може пройтися, га? Просвіжитися. Вже аж бозна-коли пішки ходив. З міських воріт. Цитьнути на варту. Та під гору. Та до річки. Та через місток - до лісу, та далі, далі, по коліно, по пупа, по плечі у траві, туди, де квіти й мухи, де таємнича галявина, медовий вітер, де Птаха біла... Та да-а-а-а, аякже...

...Брів, волочив личаки на одвиклих, кволих ногах і знав ясним знанням, що раптом аж осяяло: даремно, все даремно. Нема ні галявини, ні Птахи. Витоптано галявину, скошено тульпани, а Павліну? - а Павліну вже давно сіткою спіймали, вже давно на каклєти провернули. Сам же ж і їв. Сам і на подушках спав, з білосніжного, мереживного пера.

Знав, - а все одно брів, брів, аж наче байдуже, аж наче перед смертю, чи одразу після смерті, - коли все вже сталося, нічого не виправиш, - брів мимо ланів, засаджених синюватою ріпою, по ярах з копанками червоної глини, через канавки та калюжки з червирями, важко піднімався на пагорби, зізковзувався з них, позаросталих грибцями, - далеко було видно з пагорбів: лани, та знов лани, з прополеною та непрополеною ріпою, та яри нові, та темні переліски, де ховається сліповран, та неправдоподібно далекі гаї з каганцями, та ще, куди око бачить, лани, лани. Сильно й тепло повівало вітром батьківщини, сіренькі хмарки каламутили небосхил, а вздовж обрію синьою стіною висіло темне хмаровиння, готове от-от розплакатися літніми зливами.

Знайшов серед заростей ламких серпневих хвощів люстерко темної води, ще раз гарненько оглянув своє відображення. Помацав вуха. Звичайні. Дуроту порють. Дуроту саму настоящу. Побив щоки, - на долонях сукровиця від пухирів, шо полопалися. Долоні теж звичайні, шорсткі; через усю долоню, з переходом на пальці - широченна мозоля від гака. Зняв личака, перевірив ногу: і нога теж звичайна, зверху біла, знизу темнувата од бруду, так на те вона й нога. Живіт. Дупа. Ні хвоста, нічого...

...Так. Хвилиночку. Хвіст. Був же хвіст. Був же, бля, хвіст. А в людей наче й не повинно буть... То шо ж?..

Знов знудило, знов канарейками. Нє, я не кись. Нє!!!

...Ні, ти кись.

Нє!

...Пригадай.

Нє! Не хочу! Так не буває! Я зараз піду, я додому побіжу, в ліжечко, в належане тепло, до книг до своїх ненаглядних, де дороги, коні, острови, розмови, діти з санчатами, веранди з кольоровими скельцями, красуні з чистим волоссям, птахи з чистими очима!..

...Ах, навіщо, Бенедикте, ти з мого білого тіла каклєти їв?

Я не хотів, нє, нє, нє, не хотів, мене силком нагодували, я жадав тільки піщі духовної, - нагодували, зловили, заплутали, дивилися у спину! Це все вона - нема на неї спокою... Підкралася ззаду - а вуха ж притиснуті, а плаче, а морщить бліде обличчя, а облизує шию холодними губами, а шарить пазурем, шоб жилочку зачепити... Так, це вона! Спортила мене, а-а-а-а, спортила! А може, то мені ввижається, а може, марю я, лежу у лихоманці, у себе в хаті, в матінкиній хаті; може, матінка наді мною схилилися, трясуть за плече: проснись, проснись, ты кричал во сне, Боже, да ты весь мокрый, проснись, сынок!

Я тільки книгу хотів, - нічого більше, - тільки книгу, тільки слово, одне тільки слово, - дайте мені його, нема його у мене! Осьо, подивися, нема його у мене!.. Глянь, подивися, голий, роззутий, стою перед тобою, - ні в онучі не завалялося, ні під сорочкою не заховав! Не заховав під пахвою! Не заплуталося в бороді! Всередині, - диви - нема його всередині, - вже аж усього вивернуло, - нема там нічого! Кишки одні! Голодно мені! Мука мені!..

...Як це нема? А чим же тоді говориш, чим плачеш, якими словами боїшся, якими кричиш уві сні? Хіба ж не бродять, не вирують у тобі нічні зойки, глухе вечірнє бурмотіння, свіжий уранішній виск? Осьо ж воно, слово, - хіба не впізнав? - осьо ж воно, у тобі, опирається, рветься на волю! Оце ж воно! Твоє, твоє! Отак із дерева, із каменю, із корчу силиться, силкується вийти назовні глухе, шлункове, нутряне мукання-нукання, - звивається обрубок язика, роздуваються, зі стражданням вирвані, ніздрі. Отак гугняво гундосять зачаровані, побиті, скорчені, з білими вареними очима, замкнуті у комірках, із вирваною жилою, із перекушеною хребтиною; так, мабуть, і пушкін твій корячився, або ж кукушкін, - что в имени тебе моём? - отой пушкін-кукушкін, що чорним кудлатим ідолом зметнувся на пагорбі, навіки сплюснутий тинами, по вуха зарослий кропчиком, пушкін-цурпалок безногий, шестипалий, шо язика прикусив, носом у груди уткнувся, - і голови не підвести! - пушкін, шо рве на собі отруєну сорочку, вірьовки, ланцюги, каптана, зашморг, дерев'яну важкість: пусти, пусти! Что, что в имени тебе моём? Зачем кружится ветр в овраге? чего, ну чего тебе надобно, старче? Что ты жадно глядишь на дорогу? Что тревожишь ты меня? скучно, Нина! Достать чернил и плакать! Отворите мне темницу! Иль мне в лоб шлагбаум влепит непроворный инвалид? Я здесь! Я невинен! Я с вами! Я с вами!

...Весь мокрий, з голови аж до розкислих личаків, Бенедикт тарабанив у двері Червоного Терему, знаючи, шо не пустять, навмисне не пустять, позамикалися на всі засуви, знають, чим допекти. Дощ періщив, як тільки у серпні періщить, бурхливим, пінистим потоком, шо прочищає людські подвір'я од сміття, од трісок, од очистків, - каламутна піна крутить сміття та виносить за ворота, на вулицю, геть зі слободи. Високо вгорі Оленька прочинила вікно, вигукнула матєрне, викинула врозліт дюжину книг, - н-на, почитай! - і зачинила віконниці. Бенедикт кинувся було рятувать, підбирать, обтирать, - убив би гадину, - але прочинилося друге вікно, і Терентій Петрович, Міністр Нєфтєперерабативающей, теж кинув білосніжні, з картинками, з цигаркового паперу, рідкісні... не встиг підхопити, чвакнулись, безцінні, у сміттєворот, хлюпнули, та й попливли, закрутилися... а там уже й Кудеяр Кудеярич сильними кидками з верхнього ярусу, один за одним, посилав незрівнянні екземпляри на смерть; Бенедикт не став чекати кінця, кінця не передбачалося; пласкі мордочки Пузиря та Конкордії вже звісилися з віконечок, у рученятах пачки журналів; теща маячила ззаду, притримуючи їх за пояски. Він зрозумів. Зрозумів. Це вибір. Ну-с, кого ж спасём из горящего дома? Він вибрав, одразу.

ІЖИЦЯ
Бенедикт стояв у натовпі поперед усіх, знявши шапку; вітерець куйовдив залишки його волосся, здував вологу з очей. Шкода було обох, - і Нікіту Іванича, і пушкіна. Але старий, можна сказать, сам схотів, добровільно. Майже зовсім добровільно. Виявив поніманіє моменту. Правда, Бенедикт йому теж чітко й ясно все пояснив: нада. Нада, Нікіто Іваничу. Іскуство гине зі страшною силою. Тож вам, Нікіто Іваничу, й випала честь принести жертву. Ви ж завжди хотіли сохраніть прошле у всьому його абйомі? - тож і будьте такі ласкаві, покажіть усім, як це робиться.

Тобто, канєшно, ніхто не заставляє, пажалуста, можна й не ходить. Але ж тоді вступає в силу Указ, бо він же ж підписаний, а якшо вже Указ підписаний, то він не може не вступить. І буде іскуству абзац.

Прикра була розмова. Неприємна. Воно, канєшно, хай би Нікіта Іванич і далі собі жив, - скільки там йому одміряно? того знать не можна; - та життя вимагає вибору. Ти за іскуство, чи може проти? - запитує життя, тож і настав уже час відповіді. Отакі, бач, пироги.

Виплакавшись нещодавно на пагорбі, серед хвощів, порозмовлявши сам із собою - а наче й хтось іще з ним був, та то завжди так, то тільки здається, - Бенедикт прояснився і духом зміцнився. Чи то розумом. Став якось спокійніше на все дивитись, - а це, як пишуть, ознака зрілості. Раніше все хотів сам! сам! все сам! Щоб вище александрійського стовпа! Друга людина в государстві! Укази підписую! Ось тобі й підписую: Укази Указами, а чи у тіні під столом, чи може в ліжку, отак непомітненько виріс Петрович-сан, погань, гнида, смердюча тварюка; не встигли й схаменутись, аж він усе прибрав до рук. Як це сталося? чому? Раніше у Бенедикта з татом, - тестем тобто, - такий тісний зв'язок був, усе спільне, і робота, і відпочинок. Клятву давали. А теперечки в Петрович-сана - і ключі всі, і бляшки, і більзін, а зараз ще й іскуство. І дивиться очима каламутними, і вишкіряється зубами жовтими та блискучими, яких у людей не буває; а зубами тими він пишається і каже: "ещё когда рыжуху вставил, до сих пор стоит".

І змушує, сука, на вибір. От і зараз: Нікіта Іванич вже було згодився горіти на стовпі "Никитские ворота", але ж сім'я і слухать не схотіла. Хай на пушкінє горить. Та тут і дурному ясно, шо це Терентія Петровича підкопи, або ж, по-научному, інтриги. Це шоб Бенедикт вибирав: хочеш, мовляв, сохраніть іскуство, - прощайся з пушкіним. Або-або.

Але Бенедикт прояснився, духом зміцнився, та й став на все спокійніше дивитись, тож і цей вибір він зробив одразу, не сумніваючись: іскуство дорожче.

Та тільки сльозам не накажеш, самі капали.

Нікіта Іванич стояв на дровах злий як собака, хвіліпики викрикував і паплюжив увесь світ. Хвилювався, аякже. Народу посходилось на страту, - тьма.

Є й знайомі, тільки мало, - вони тепер майже всі на лєченії. Оно Лев Львович кривиться, оно Півторак третьою ногою голубчиків розштовхує. Оно Іван Гов'ядича друзі на закірках принесли.

Оленька з Хевронією під мереживними парасольками, на літніх возах, розодіті, дебелі, - осі під ними попросідали, колеса на квадрат повело.

Кудеяр Кудеярич власноруч натоптав ржавлі під хмиз, поправив полінця.

- Все - а-ат вінта!..

- При чём тут винт, - роздратовано крикнув Нікіта Іванич, - винт вы ещё не изобрели, блудодеи грёбаные!.. А туда же! Невежество, самомнение, застой!

- Ану цить, Прежній діду! - обірвав тесть. - Генеральний Санітар, життя, здоров'я, сила, сам, своїми руками, тобі допомагає! А міг би й у хаті пересидіти, в теплі! Хоч би спасіба сказав!

- Истопник Никита, знай свое дело, гори! - закричав слабким голосом постарілий ветеран Шакал Дем'янич - і де тільки взявся.

- Вот что, Шакал, сто раз вам повторять, вы мне не тычьте, - тупнув по поліну Нікіта Іванич. - И не указывайте!.. Мне четвёртое столетие стукнуло! Хамство ваше у меня ещё с Прежней Жизни вот где сидит! Извольте уважать человеческую личность!

- За шо ж палять? - питали у натовпі.

- З русалкою жив.

Тесть дав рукою одмашку, навів очима промені та натужився.

- Тату, тату, обережненько, надірветеся, - захвилювалася Оленька.

Тесть скосив очі, звів промені в одну точку, на ржавлю, напружив шию. Трохи задимілося, повалив білий ядучий дим, але без вогню: відсирілі після дощу дрова не займалися.

- Більзінчіку, - загомоніли у натовпі, - більзінчіку нада...

- БЕНзинчику, - закричав з верхотури розгніваний Нікіта Іванич, - сколько раз повторять, учить: БЕН, БЕН, БЕНзин!!! Олухи!

Бенедикт саме витирав очі кулаком і аж сіпнувся, наче до його озвалися.

- Так уже ж все одно, Нікіто Іваничу... Чи то, всьо равно...

- Нет, не всё равно! Не всё равно! Неужели так трудно орфоэпию усвоить?!

Терентій Петрович викотив діжечку з більзіном.

- Щас мы вам... Щас бзднёт!.. С приветом от Шестого таксомоторного!..

Натовп подався наперед, загомонів, наступав на ноги, штовхав у спину. Бенедикт, витягнувши шию, дивився, як Міністр одколупував ломиком розбухлу кришку. На дрова води наллє, - здогадався Бенедикт. Тільки як це? Як це вода з вогнем зійдеться? Життя прожив, - а так і не зрозумів. І ще багато чого не зрозумів. Було шось важливе, а...

- Ой, Нікіто Іваничу! - схаменувся Бенедикт. - Зовсім забувся! Отак би й прозівав! Га?! От голова дірява! А де ж тую книгу шукать?

- Какую книгу?

- Оту! Де все сказано!

- А-ат вінта-а-а! - знову закричав тесть.

- Оту книгу, шо ви казали! Де заховали? Та шо вже там, признавайтеся! Оту, де сказано, як жить!

Райдужна вода плеснула, обілляла хмиз, потекла. Завоняло. Народ кинувся врозтіч, розмазуючи більзін личаками. Натовп голубчиків підхопив Бенедикта, який був опирався, поніс од пушкіна в провулок.

- Нікіто Іва-а-аничу! Діду-усю! Книга де-е-е? Швиденько кажі-і-іть!

- Азбуку учи! Азбуку! Сто раз повторял! Без азбуки не прочтёшь! Прощай! Побереги-и-ись!

Вивертаючи шию, Бенедикт побачив, як Нікіта Іванич набирає в груди повітря, як роззявляє рота; бачив, як одскочив од стовпа Терентій Петрович, але пізно: ху-у-у-у-ух! - і хвиля вогню, шо аж клубочився, наче Окаян-дерево збісилось навесні, накрив і пушкіна, і натовп, і віз з Оленькою, і дмухнув жаром Бенедиктові в обличчя, і простяг червоне крило над народом, наче птаха помсти, упириця, гарпія, а народ охнув і побіг.

Г-гах-х-х-х!.. т-та-да-х-х-х-х!.. - гахнуло за спиною, і, обертаючись на бігу, Бенедикт побачив, як хвиля стає дибки, як набігає вздовж вулиці, висаджуючи запасні діжки з більзіном, одним ковтком проковтуючи хати, червоною дугою перекидаючись од садиби до садиби, злизуючи тини-частоколи, - туди, туди, наче по нитці, - до Червоного Терему.

Тоді він упав у канаву, в траву, прикрив лице шапкою, і більше не дивився.

Як уже смеркалося, Бенедикт одвів шапку од лиця, озирнувся порожніми очима: рівнина ще прогоряла та курилася сизим димом, але вогонь уже наситився і ліг. Подекуди стирчав закіптюжений кістяк хати, подекуди ціла вулиця стояла, неспалена, посередь жовтої, покрученої вогнем трави, але там, удалині, де завжди височіли та звідусіль виднілися червоні маківки з різьбленими кукумаколками, візерунковими боботюкалками, - там нічого не виднілося, не височіло.

Сожжена моя степь, трава свалена,
Ни огня, ни звезды, ни пути,
И кого целовал - не моя вина,
Ты, кому обещался, - прости...

Над жовтим, погорілим пустищем чорною ґуґлею височіло та димілося те, шо колись було пушкіним. Дубельт - дерево крепке, ми у столярному ділі розуміємося. Бенедикт доволікся до останків поета і подивився знизу в обвуглені, розмиті вогнем колишні риси. Бакенбарди й личко спеклися в одного коржа. На згині ліктя лежала купка білого попелу з перебігаючими вогниками, а всі шість пальчиків одвалилися.

Біля підніжжя скорчився обвуглений трупик. Бенедикт подивився, легенько пнув носаком, - Терентій. Точно він - зуби його.

Повівало смаленим. Життя було скінчене. За спиною ідола хтось сплюнув і поворушився.

- Подай руку, слезу. Тут высоко, - прохрипів Нікіта Іванич.

Чорний, наче пушкін, - тільки білки очей почервонілі од диму, - безволосий та безбородий, крекчучи та ще димлячись, Нікіта Іванич сперся на заціпенілу Бенедиктову руку і зліз із прогоряючого, крихкого помосту. Сплюнув вуглинки.

- Кончена жисть, Нікіто Іваничу, - сказав Бенедикт не своїм голосом. Слова відлунювалися у голові, як у порожньому кам'яному відрі, як у колодязі.

- Кончена, - начнём другую, - бурчливо озвався дід. - Оторви хоть рубахи клок, срам прикрыть. Не видишь, - я голый. Что за молодёжь пошла.

По згарищі, вчепившись обома руками у патлате волосся, блукав Лев Львович, з дисидентів, шось розшукуючи у траві, якої не було.

- Лёвушка! Подите сюда. Так на чём мы остановились? - Нікіта Іванич обмотував собі стегна Бенедиктовим жилетом. - Прищепку бы бельевую... До чего народ ленивый... Прищепок не заведут...

- Англійську булавку! - з докором підбіг Лев Львович. - Я завжди казав: англійську булавку! Чудовий, цивілізованний винахід.

- Англии нет, голубчик. Сами должны. Нашу, липовую, деревянную.

- А оце вже душок! - закричав Лев Львович - Оце вже трошки повіває газетою "Завтра"! Душок! Не вперше помічаю! Таки тхне!

- Слушайте, Лёвушка, бросьте все это, а давайте отрешимся, давайте воспарим?

- А шо, давайте!

Прежні зігнули коліна, взялися за руки і стали підніматись у повітря. Обидва сміялися, - Лев Львович трохи повискував, наче боявся купатись у холодній воді, а Нікіта Іванич сміявся басом: хо-хо-хо. Нікіта Іванич обтрушував з ніг золу, - нога об ногу, швидко-швидко, - і трошки запорошив Бенедиктові очі.

- Е-е-е, ви чого?! - крикнув Бенедикт, витираючись.
- А ничего! - відповіли зверху.

- Чо' ж ви не згоріли?

- А неохота! Не-о-хо-та-а!..

- То ви не померли, чи як? Га?.. Чи померли?..

- А понимай как знаеш!..

О миг безрадостный, безбольный!
Взлетает дух, и нищ, и светел,
И гонит ветер своевольный
Вослед ему остывший пепел.



Москва - Прінстон - Оксфорд - острів Тайрі - Афіни - Панормо - Федір-Кузьмічськ - Москва

1986-2000
 
Name
Email
Comment
Or visit this link or this one