*продовження№2 К*

ЖИВЕТЕ

Бенедикт на вдачу непостійний, та то він і сам уже знає. День на день у нього не схожий. То, бува, зранку, - прям така бадьорість, наче такої й зовсім не буває, кожна жилочка так і напружиться: е-ех!!! Пів-світу, думаєш собі, зверну. Тоді охота шось руками робить. Отож якусь-таку собі роботу на сьогодні й вишукуєш: чи рубать, чи тесать, чи шось по хазяйству, чи там сокиру, дзбан змайструвать, відро, може, видовбать. Колись отак дюжину балок для крівлі вистругав. Їй-бо! От не збрехать, дюжину! Ну не дюжину, так три. Все одно багато. І співать охота. На все горло.

А то нудьга плаксива нападе. Це частіше надвечір. Особливо восени, а взимку - так мало не щодня. Та й влітку теж буває.

Оце ввечері, як сонце вже сідатиме, - за хвилясті лани, за сині гори, за далекі ліси, де ніхто й не походжав, - коли тіні довгі ляжуть і тиша наче підступить, - отоді воно й трапляється. Сидиш собі на ґаночку, покурюєш, із сусідами перелаюєшся. Мошкара в повітрі товчеться. Ось уже й пташки та лісові страхіття, всі разом, наче примовкли. Наче хтось пройшов і пальцем покивав. А потім знов усі разом почали, але вже на інші голоси, на нічні. З діброви шерехтіння чутно, кулдикання, чвакання, а то, бува, як засвирищить, чи як занявкає моторошно.

Сусіди кажуть:

- То русалка, хай їй чорт.

А другі:

- Щас. Прямо. То древ'яниця, у неї тама кубло.

Тут якась дурна молодичка всунеться:

- А може, то сліповран.

Всі на неї як накинуться:

- Отож ти й дурна!!! "Сліповран"! Сліповран без голосу, на те він і сліповран!

Молодичка дурна знову ляпне:

- Та може він і сліпий, а голосяка в його, наче в димарі гуде. Я ж чую, не глуха.

Всі:

- Та він і сліпий краще за тебе бачить! Шо йому нада, він добре бачить! У його ж уся сила в па-азурях! А не в го-олосі!

Хазяїн - молодички тієї чоловік - замічаніє їй робить:

- Харош уже, жінко, погомоніла, - та йди собі. Їсти вари, чи шо. Забагато балакати стала.

От наче все, як завжди: сидять, гомонять, мислі сообчають, сумнєнія в природі виражають. А Бенедиктові зненацька чогось так погано зробиться! Наче отуто, в середині, печія припече, а кругом тієї печії, - наче мороз. І у спині теж начебто незручність. І за вухами ниє. І слина гірчить.

Другим разом поскаржишся комусь, а тобі й скажуть:

- Це тобі кись у спину дивиться.

Ні. Навряд чи. Не схоже. Це шось усередині пручається, а може, як Нікіта Іванич каже, то ФЄЛАСОФІЯ.

Подивишся на людей, - на дядьків, на жіночок, - наче вперше бачиш, наче ти не їхньої породи, або тільки з лісу вийшов, чи, навпаки, до лісу зайшов. І все тобі в диковину, в нудну диковину. От, думаєш собі, жінка: і нашо вона нада, жінка? Щоки, живіт, очима кліпає, шось там сама до себе балакає. Головою вертить, губами плямкає, а шо в неї всередині? Пітьма м'ясна, кістки скрипучі, кишки кілечком, та й більш нічого. Сміється, лякається, брови супить, - а чи має вона насправді почуття якісь? Думки? А шо, як вона тільки прикидається жінкою, а сама перекинчик болотний? Як оті, шо в чагарях гугукають, старим листям шарудять, гіллям поскрипують, а самі не показуються? А якшо встать, підійти та й перевірити: пальці рогулькою розставити та в очі їй і тицьнути? Шо буде? Вя-я-я! - і впаде, так же ж?

Та звісно, шо галасу не оберешся, дядьки тобі по шиї надають, не подивляться, який ти там государствений писець, казьонний голубчик, - геть тобі мордяку розквасять; а якшо якийсь малий мурза дізнання учинить, - будуть присягатися-божитися, шо так і було, шо синя харя - то в тебе звичайне Паслєцтвіє, шо і в батьків твоїх таке саме рило неприглядне на морді висіло, і в бабусі.

От і сьогодні, тільки звечоріло, прямо на робочому місці, хтозна з якої причини, у Бенедикта всередині ФЄЛАСОФІЯ засвербіла. Каламутно-каламутно, наче тінь під водою, стало шось у серці розвертатися, млості наганяти, кликати, а куди? - і не розбереш. І наче мороз по спині, і сльози навертаються. І чи то лють розбирає, чи літати хочеться. Чи оженитися.

Калабок з голови нейде, така страшна історія. Як він ото співав-співав... По лісі котився-котився... На смєтанє мєшон, на аконце стужон... От тобі й стужон.

І Варвара Лукинишна теж, де не взялася, з отими своїми розмовами облудними. "Конь" їй знати треба. Та прям, занепокоєна. Та мало там чого Федір Кузьмич, слава йому, в стіхах виражатиме. На те вони й стіхи, шоб ні чорта не зрозуміти. А шо Федір Кузьмич, слава йому, на голоси розмовляє, так шо з того... Та то, мабуть, у всякого так. От хоч би й Бенедикт: вранці на роботу по сонечку йшов, снігом порипував, думки всякі приємні у голові перебирав, і море йому було по коліна. А зараз, проти ночі, - наче підмінили: і тонкослізий, і полохливий, і темінь за віконцем оно, яка, на вулицю вийти, - як у валянок головою, - а прийдеться. І Оленьки чогось нема, без неї в хаті ще більш тоскно.

Ударили в калатало: кончай работу.

Голубчики з місць посхоплювалися, письмові палички покидали, слиною свічки гасять, поспішають, сіряки натягують, у дверях штовхаються. Шакал Дем'янич, малий мурза, столи обходить, готові сувії до короба збирає, порожні чорнильниці в берестяники пхає, письмові палички ганчірочкою обтирає. Бурчить, шо ржавлі багато переводимо, шо паличок не настачиш, так на те він і мурза, шоб зудіти, людей кривдити, а така йому над нами влада, позаяк він є Ветеран Льодового Побоїща. А шо воно за Побоїще таке, і за яких часів і з ким Шакал Дем'янич на ньому бився, і чи багатьох поклав кийком, чи може своїм костуром, - не знаємо, і знати не бажаємо, і не запам'ятаємо, навіть якшо нам скажуть.

От і день скінчився, і згас, і одгорів, і впала ніч на містечко, і Оленька-серце розчинилася десь у покручених вуличках, у засніженому просторі, наче вигадана; з'їли скороминущого друга-калабка, і тепер Бенедиктові треба поспішати додому, добиратися по пагорбах, по заметах, спотикаючись і падаючи, зачерпуючи сніг рукавом, відшукуючи стежку посередь зими, розводячи зиму руками.

Бо шо таке зима? Яка вона? Це коли ти з морозу увійшов до хати, валянками витупуючи, сніг оббиваючи, обтрушучи й сіряка, а задубілу шапку з усього розмаху б'єш об одвірок; нахиливши голову, прислухаєшся всією щокою до пічного тепла, шо легенько повіває зі світлиці: чи не згасло? - не дай Боже; - розпахнувши на собі одежу, розслабляєшся в теплі, наче дякуєш комусь; і скоренько роздувши вогонь, підгодувавши його сухою, старою ржавлею, трісочками, полінцями, витягуєш з-під купи ганчір'я ще теплого горщика з мишачим борщиком. Пошукавши за комином, дістаєш зі схованки згортка з ложицею та вилицею, і знову наче вдячний: усе на місці, нічого не поцупили, крадій, мабуть, і не зайшов, а як зайшов, так нічого й не знайшов.

І посьорбавши звичного, негустого борщу, сплюнувши у жменю кігтики, задумаєшся, задивляючись на слабкенький, синюватенький вогник свічки, прислухаючись, як там шось шкребеться під підлогою, як потріскує піч, як виє, підступає, тужить за вікном, проситься у хату шось біле, важке, холодне, невидиме; і уявиться раптом тобі твоя хата далекою та малою, наче з дерева дивишся, і все містечко здалеку уявиться, наче впало у замет, і порожній степ кругом, де гуляє білими стовпами завірюха, наче когось попід-руки ведуть, а голова теліпається; і північні ліси примаряться, порожні, темні, непролазні, і гойдається гілля північних дерев, і гойдається на гіллі, - вгору-вниз, - невидима кись, - перебирає лапами, витягує шию, притискає невидимі вуха до пласкої невидимої голови, і плаче, голодна, і тягнеться, так і тягнеться до житла, до теплої крові, шо вистукує у людській шиї: ки-ись! ки-ись!

І тривога морозцем, манюсінькою лапкою зачепиться за серце, і здригнешся, пересмикнешся, пронизливо довкола озирнешся, наче сам собі чужий: шо це? Хто я?

Хто я?!..

Тьху ти... Та осьо ж я. Наче на якусь мить випустив себе з рук і трохи не виронив, ледве встиг підхопити... Тьху ти... Бач, шо тая кись робить, бач, шо вона аж здалеку з тобою витворяє, як вона винюхує, вчуває, вишукує, - крізь дальню далечінь, крізь пронизливий сніговій, крізь рублені з товстих колод стіни, а шо ж буде, як на дорозі перестріне?..

Нє, нє, не можна, ну її, не думать про неї, гнать, не споминать, ану прямо зараз засміятися, чи станцювать, - навприсядки піти, наче на Майський Вихідний, пісню гучненьку-веселеньку заспівати!

Ой ду-ду, ду-ду, ду-ду! Гопля, люлечки ду-ду! Гопля, люленьки мої! Тритатуленьки мої!!!..

Отак буде краще... Наче й легше... Іскуства вазвышаєт, - так каже Федір Кузьмич, слава йому. Но іскуства для іскуства - ета нєхарашо, - навчає нас Федір Кузьмич, слава йому. Іскуства далжно бить тєсна связана з жизнью. "Жизнь мая! Іль ти пріснілась мнє?" - мо' й справді... Не знаю.

Та й шо ми про життя знаємо? Якшо вдуматись? Хто йому звелів бути, життю? Чому сонце по небі котиться, чому мишак шкребеться, дерева тягнуться до сонця, русалка плещеться у річці, вітер так і повіває квітами, людина людину по голові палицею б'є? Чому другим разом і бить не хочеться, а хочеться втекти, податися кудись, влітку, не розбираючи дороги, туди, на схід сонця, де аж по плечі трави світлі виросли, де річки грають сині, а над річками мухи золоті товчуться, дерева невідомі аж до води гілля звісили, а на тому на гіллі, чули таке, біла-білесенька Княжа Птаха - Павліна. А очі ж у тої Птахи Павліни - на пів-обличчя, а рот людський, червоний. А краси вона такої, Княжа Птаха, шо нема їй од самої себе спокою: тулуб білим різьбленим пером покритий, а хвіст аж на сім аршин, наче сітка плетена висить, наче розкішнеє мереживо. Птаха Павліна весь час голову повертає, сама себе оглядає, і всю себе, ненаглядну, цілує. І нікому з людей од тієї птахи білої, скільки світ стоятиме, ніякої шкоди не було, нема й не буде. Амінь.

ЗЕЛО

Багатії, - вони того багатіями звуться, шо багато живуть.

От візьмемо хоча б і Варсонофія Силича, Великого Мурзу. Він за всіма Складами наглядає, вирішує, на коли Складський День призначить, та кому черга підійшла, та яке добро людям роздавать.

Розуму Варсонофій Силич государственого, такого ж і вигляду: огрядності прямо дивовижної, навіть і для мурзи рідкісної. Оце, якшо голубчиків десь шість разом зв'язати, то воно й половини Варсонофія Силича не буде; ні-і-і, не буде!

Голос у нього важкий, сиплий і такий начебто повільний. От скажімо, треба об'явить Работникам, шоб у неділю перед Майським Вихідним одчинили Центральний Склад і видали по півпуда хлібеди на носа та по два починки ниток нефарбованих. Інший, хто простіший, розкрив би рота, та так би прямо й сказав, та й знов закрив би рота, до іншої нагоди.

А оце й буде підхід негосударствений, і ніхто б його, такого, не слухався, і не бувати такому Мурзою.

А у Варсонофія Силича так заведено: викличе раненько малих мурз, Складських Работників, та як затягне: "Р-а-з-д-а-й-т-е.....................", а шо раздайтє - і не вимовить до вечора, бо шкода ж казьонного добра.

Та й то казать, хіба того добра не пошкодуєш! Це ж, диви, по півпуда - на одного голубчика, а ще ж видай і на жінку його, і на діточок, і на дідуся-бабусю сліпеньких-кривеньких, і на кожну садибу, для родичів, чи там холопів, та й перевертнів же ж годувати треба? - треба, - а хаток у одній тільки Центральній Слободі вже буде тисяча, а якшо весь Федір-Кузьмічськ, всім кагалом, за харчами набіжить, то й взагалі того добра не напасешся!

А собі настачить? А родині? А Складським Работникам? А холопам їхнім? Е-е-е, дорогенькі! - отож-бо й воно! Без підходу не можна!

Ще й розум потрібен: думу думать. От, скажімо, кришки. Знов-таки, простий голубчик, хто співчутливий, той як би розсудив? - взять усі кришки та отак звичайнісінько й пороздавать. Миттю б чутка рознеслася, людей би понабігло - аж нема чим дихати, штовханина, давка, лайка; у ходячих на плечах - каліки, ті, кого минулого разу не додавили; начальство на горло беруть: "Інваліду!.. Інваліду кришку!!!"; у натовпі малі діти шастають, - по кишенях лазять, шо попало тибрять; хто кошака на мотузці тягне, хто козляка, шоб зайву кришку видурить: а це, мовляв, шуряк мій, теж собі хоче, а як у нього шерсть, роги чи вим'я, - так це ж, голубчики, Паслєцтвіє, а чи ви самі білі? - ото-о-ож.

Один одного повбивають, кришок, скільки повезе, понатягають, - у кого й серце стане, тягаючи - а потім посідають у хаті та й дивляться, чого нагребли, а самі ніяк не второпають: і шо ж із ними тепер робить? Шо ними накривать? Ця велика, та мала, і де ти їх приткнеш. Покрутять-повертять, поб'ють спересердя, та й вивалять під тин за хатою.

Ні, з нами так не можна.

Отож Варсонофій Силич, все це розсудивши, та розглянувши, та думу подумавши, і вирішує: кришок ні в якому разі не видавати. І люди, і кришки ціліші будуть.

А ще метикує: борщ, як не накритий кипить, наваристіший буде та густіший. Смачніший буде.

А ще отак помишляє: як не буде кришок, то кожен матиме мрію заповітну: ех-х-х, кришечку б мені! А з мрією і жити краще, і засинати солодше.

Отакий він, розум государствений.

Того ж Варсонофій Силич і багатий, терем у нього двоярусний, з маківками, на верхньому ярусі кругом терему настил на підпорах пристроєно, а зветься галерея, а по ній - для остраху - холопи ходять, поглядають, чи нема часом проти пана якогось зловмисництва, чи не бажає хтось у його палати каменюкою кинути, або й чимось більшим.

На дворищі служби різні: сараї, комори, хлів для перевертнів, бараки, де холопи живуть. А холопів тих - сила-силенна: і на мишаків ловці, і мірошники, і квасовари, і грибцятники, і хвощівники, і кого тільки нема! Є й дівчата-покоївки, є й прялі, є й ткалі, а то є ще одна молодиця особенна, і приставлена та молодиця сніжки катать, у товчених каганцях, наче у борошні, обвалювать, і до столу подавать, а Варсонофій Силич зволить тії сніжки їсти.

Сподобився раз Бенедикт лицезріти Варсонофія Силича у славі його: йшов собі мимо, аж раптом глип: стій, не пройдеш, малі мурзи дорогу перегороджують, на голубчиків визвіряються, а кого й кийком по спині огріють: не сунься. Тут тесові ворота відчиняються, дзвіночки брязкають, перевертні валянками тупотять, сани риплять, а у санях - ма-а-а-а-атінко ріднесенька! - Варсонофій Силич, гора-горою, россівся. Народ зрадів, шапки познімав, у ноги кланяється: "Доброго здоров'ячка, довгої тобі жизні, Варсонофію Силичу, годувальничку ти наш, дорогенький ти наш, жіночці твоїй також, діточкам також! Та шо б ми без тебе пили-їли, ріднесенький ти наш, золотесенький, солодесенький!"

Отак йому всі кричать, - і Бенедикт також, - аби він, ірод, розм'як маненько та другим разом їсти більше дав: чи сальця, чи ріпи, чи хвощів на якийсь празничок, а не сам усе з'їдав.

А от Федіра Кузьмича Бенедикт ніколи на свої очі не бачив. І вже й не сподівався сподобитись.

І ось нате вам, будь ласка: не далі як сьогодні, звичайного тобі дня, у звичайну, як там не кажи, простецьку лютневу днинку, сіреньку, каламутненьку, з метелицею-порошею та північним тривожним вітерцем, - дме він і змітає снігову крупку зі стріх за комір, холодить голубчикам шию, набивається у бороду, фарбує вуха у червоне, - одним словом, звичайного тобі дня, сьогодні! сьогодні! - під'їхали до Робочої Хати сани, а у санях гінці, та такі вже розодіті: ой, та в поясах, та в шапках, та у рукавицях, та у ногавицях, а Боже ж ти мій, чого на них тільки не понамотувано! - і об'явили: жалує вашу Хату сам Федір Кузьмич, слава йому, пресвітлими своїми відвідинами.
А в Робочій Хаті, так твою двадцять, спозарання всі печі згасли. Ночні Работники, Істопники, замість того, шоб дровець підкладать та полум'я роздувать, упилися ржавлею, а може й квасу мекнули по повній, а може, чуєш, і гонобобелю нанюхалися, хоч воно й самовольство, - та й проспали вогонь. А як продерли очі, бігом до печей, - а там і попіл захолов, та й того у димарь видуло.

Крику!.. А матюччя добірного! - за весь рік, бува, стільки не наслухаєшся, а шо ж робить? - а шо робить: побігли позичать вогню до сусідніх Робочих Хат, а там не дають. Ви нам того разу не дали, тож і ми вам - дулі тепер; Хазяйство - діло рук кажного, розгрібай сам. А хіба нам діло, шо ви казьонні; ми, ма'ть, казьонніші за вас. Ану, пішли звідси, козолупи дрочені! Бо ми вам зара ще й звіздюлєй випишемо на дорогу.

Так наші з голими руками й ушилися, а тут - глип! - гінці. Наші сполошилися, озлилися, мало не плачуть; хто рученьки заламує, хто з переляку всцявся, а Костянтин Леонтич, отой, шо в куточку коло віконця сидить, на якийсь час наче розуму позбувся: став волати на все горло, шо, мовляв, бачу, бачу стовпа безтілесного, пресвітлого, прежахливого, громоподібного, стоокого, а у тому стовпі і крутиться, і вертиться, і струменіє, і крилами віє, і звір на чотири сторони ходить.

А начальство точно, шо озвіріло та на чотири сторони побігло, з криками та з матюками: где Никита Иваныч, Главный Истопник? а подать сюда Никиту Иваныча!

І Бенедикт, разом з усіма, теж захвилювався-заметушився, - аж йому застукало у скронях і перед очима темні плями заколивалися: Нікіта Іванич! Де Нікіта Іванич! Бо осьо ж, зараз, така подія, така ж оказія, Господи! Та може Федір Кузьмич, слава йому, раз на сто років людям показуються! Раз на сто років із терему вийшли, зі світлого, крутоверхого, з-під різьблених курдалясин, попід дахом понадрючених, з-під маківок багряних, молодою ржавлею пофарбованих, боботюколками понатиканих, кукумаколками розцяцькованих! Госссподи!.. Госссп...! Радість же яка, страшне, яка радість!.. Та я...! та куди ж мені...! та божжж…!.. та де ж той Нікіта Іванич, хай йому чорт!.. Не розуміє, чи шо?!

Гінці тим часом зіскочили з саней, і давай розстелять, шо з собою понавозили: доріжки камчасті, візерунчасті, ткані по всій Хаті розкотили; і на ґанку доріжка, і під ґанком доріжка; миттю сніг навколо Хати утоптали і ведмежі шкури отако, півколом, виклали; красота! - вмерти й не жить. Васько Вухатий припав всіма вухами до землі, прислухається: їдуть, не їдуть; а ось уже й кричить: "Чую! Їдуть!" - і одразу вдалечині наче біла хмара затремтіла: сніжна курява. Здійнялася хмара, насунулась, і народ замалим не вмер, та не треба було: бо то тільки малі мурзи виявились, для більшої солідності проїхали: шоб, мовляв, аж наперед трусилися.

Оце ж вони проїхали, тільки людей даремно налякали, а потім, як проминуло скількись там часу, - о, чув! - наче дзвіночки кам'яні забрязкотіли. І пташки схарапудились, і помертвіло кругом, і ось уже хмара сніжна суне, а в ній вихорі гуляють. Тут усі, хто був, хто біля ґанку стояв, - Істопники недбалі, писці, - Оленька промайнула, - кухарі зі Столової Хати, так просто перехожі, - всі, хто набіг за витрішками, - всі, як оце стояв, простяглися ниць, і Бенедикт разом з усіма, тож як там під'їхали, як із саней виходили, шо там діялось, які-такі церемонії, чи там метушня, абошо, - нічого він не бачив і не чув, тільки у вухах постукувало та серце калатало: тук-тук! тук-тук! Схаменувся лишень тоді, як його копняками з кучугури підняли та до хати погнали - благоговіти. А там! - наче й тепліше стало: красота, кругом доріжечки позастелені, і на тубаретах доріжки, і на лавах доріжки, віконця мереживами серпанковими позавішувані, все сміття у кутки позаметене та берестою прикрите, його й не видно, хіба шо повонює; а свічок - страшне скільки, тільки жодна не горить. Вогню ж нема. І Нікіти Іванича нема. Потім хтось Бенедикта у спину ткнув: сідай, голубчику, Федіру Кузьмичу не ндравиться, як хтось стовбичить. Бенедикт сів, заціпенів і дивиться.

І всі також заціпеніли, і тихо, аж мертво стало. І з-за дверей крочки такі дріботливі: тук-тук-тук, - і в хатні сутінки, на багряну постілку заходить сам Федір Кузьмич, слава йому.

- А от і я, голубчики, - промовляє.

І од страху та радості в голові у Бенедикта наче жар розгорівся, а в грудях наче якийсь простір розширився, а серед того простору наче кулак зціпився, підперло і нема чим дихать. І дивиться Бенедикт наче крізь туман, і тільки й дивується: ти ба, а Федір же Кузьмич не вищий за Котю, ледве-ледве Бенедиктові по коліна. Тільки в Коті руці масєнькі, пальчики рожеві, а у Федіра Кузьмича ручищи наче заслінки у печі, і ворушаться, без кінця ворушаться.

- Нє ждалі? - промовляє Федір Кузьмич, засміявшись. - То я таку картину хочу намалювать: "Нє ждалі", еге. Всім, мабуть, сподобається. Там, ета, один заходить, а другі, значить, здивувалися, аж попідхоплювалися. То будем розмовлять, чи шо. Як живете, шо поробляєте?

- Переписуємо, Федоре Кузьмичу! - загомоніли голубчики, а Федір Кузьмич засміявся, і багато які теж засміялися, наче їм од серця одлягло: ти ба, який Федір Кузьмич, слава йому, простецький виявився; то може, нема чого й боятися, хіба шо як у нього руки сіпаються.

- Ану, я теж присяду, - знов засміявся Федір Кузьмич. - Охота ближче до народу, еге.

Головою покрутив, всіх роздивився, та й стриб Оленьці на коліна. А вона його упоперек живота схопила, прям як Котю, і держить. І не боїться.

- Держи добре, бо впаду, еге, - каже Федір Кузьмич. - Під пахви держи, обома руками. Тільки не лоскочи, еге.

- Раді зустрітись, Федір Кузьмич! Довгої жизні! - заговорили голубчики. - Сподобились! Спасіба вам!

- Спасіба вам за ваше іскуство! - вигукнув Васько Вухатий.

- Спасіба за те, шо ви є! Спасіба! - то жінки.

- Я завжди був радий встрєчам з еньтєлігєньцієй, еге, - Федір Кузьмич голову вивернув і знизу Оленьці у личко подивився. - Особливо коли мене тут такі красотулечки під паховки держать. Вєрна? Тільки не лоскочи.

- Вєрна, Федір Кузьмич, - озвались голубчики.

- Оце думаю картин багацько понамалювать, - сказав Федір Кузьмич. - Якшо, канєшно, ржавлі настачу, еге.

Тут уже геть усі розвеселилися: вже чого-чого, а ржавлі кругом хватає.

- Та збудую хату, велику-превелику, картини понамалюю та на стіни цвяшками поприбиваю, - ділився Федір Кузьмич. - І на свою честь назву: Каблуковська, мовляв, галерея. Як хто не знає: Каблуков моє фаміліє.

Так усі й заржали: та хто ж цього не знає.

- Вапроси будуть? Мо', шось непонятне казав, то спитайте. За це ж гроші не беруть, вєрна?

- Вєрна! Ой, вєрна, Федір Кузьмич, довгої вам жизні! - закричали голубчики. - Правильна! От у саму точку попали! Ну до чого ж вєрна, оце в акурат в саму середину! Точно! Точно! Так і є!

- А картини - це шо? - Оленька озвалася.

Федір Кузьмич, слава йому, знов голову вивернув і знов на неї подивився.

- А от побачите. Сурприз вам буде. То наче картиночка, тільки фарбована. Я сужет один придумав, а смішний, - страшне. Там один голубчик мишака їсть, а другий, значить, до його в хату заходить. А той, шо їсть, значить, мишака ховає, шоб отой, другий, собі не забрав. А називатиметься… "Завт-рак а-ріс-та-кра-та", отак. А іще чого надумав. Оце красив якось картину, та чогось вона у мене не дуже вийшла. Назвав "Дєман". Ну, я там усе синім позакалякав, еге. Так оце ж я й надумав її вам у Робочу Хату подарувать, еге. Десь тут і повісьте, чого вона у мене валяється. - І рукою махнув: - Подать її сюди.

Якийсь один із почту за пазуху поліз, скриньку берестяну дістав, зі скриньки ганчірочку вийняв, розгорнув, - а там сувія обрізок, чи шо, - береста, не береста, а трошки біліша буде. Тонка-тонка. Учетверо складена. Розгорнув, а там таке шось яскраве-яскраве, глянули, - і не поймеш, чим же воно так намальоване, і все насправді синє. Подали Федіру Кузьмичу, він тую картину ручищами розгладив і назад подає:

- Хто тут у вас старший? Повісь на стінку.

Костянтин Леонтичу саме кляп із рота вийняли, - очухався трошки; він голосніше за всіх вигукнув "спасіба", тоненько так і голосно, наче козляк, прямо Бенедиктові над вухом: оглушив, бля. А Бенедикт не знав, шо його й думать: перший свіжий страх наче розвіявся, а замість нього на душі - смутно, чи шо. Нада б сильніше благоговіть, а благоговіється якось слабенько, чи якось так… Кривенько якось. От якшо на землі розпластатись, чи може рачки, коліна підігнувши, а руки отако наперед та у сторони розкинуть, а лобом об підлогу битися, - тоді краще виходить. Не даремно ж придумане. Тоді захоплення аж прямо пре з тебе, як все одно відрижка; так буває, коли мочених хвощів напузиришся: у животі пече-прихвачує, а з утроби через горлянку все бульки, бульки виходять. А на тубареті сидячи - хіба ж то захоплення? Прям наче ти, простий голубчик, Найбільшому Мурзі рівня: ти собі сидиш, і він собі сидить; він тобі агов, і ти йому агов. Так це ж не діло. І навіть, чуєш, унутрі де й не взялося грубіянство, і заздрощі беруть: агов, Мурзо, а чо' це ти на Оленькиних колінцях розсівся? Ану злазь. Бо зара зсадю. Подумав, - і ще більше спохмурнів: ти ба. Шо він про Федіра Кузьмича зараз представив. Та шо ж це таке?

Тут Варвара Лукинишна несміливо так озивається:

- Федір Кузьмич, я тут хотіла запитати… м-м-м… У вас в стіхах всьо настойчівєє прєваліруєт образ каня... Поясніть, будьте ласкаві, шо таке "конь" ?..

- Шо-шо? - перепитав Федір Кузьмич.

- Конь...

Федір Кузьмич посміхнувся і головою похитав.

- Самі, значить, не можемо... Самі, значить, не впораємось, я-я-ясно... Ану, хто вже й здогадався?

- Мишак, - хрипко вирвалось у Бенедикта, хоч він і наказав собі мовчати: так на душі кепсько було.

- Отак, голубонько. Бачите? Голубчик сам здогадався.

- А як же ж тоді "крилатий конь"?- непокоїться Варвара Лукинишна.

Федір Кузьмич спохмурнів і руками посіпав.

- Із крилами мишак.

- А як розуміти: "скрєбніцей чістіл он каня"?

- Так ви ж, голубонько, сирого мишака не їстимете? Шкурку знімете, аякже? А якшо з його суфлє чи бланманже збиватимете, то і м'ясце пообдерете, так же ж? А може, ви надумали з отого мишачка, наприклад, пті-фрі а ля мод на арєхавай кулісє зготувать, чи може під бешамелькою запекти, з крутонами? А то ще мишенят малесеньких наловиш, і бігом з їх шнель-клопс накручувать, блинчатий, з валаванчиками? Та невже ж ви їх і не почистите? - Федір Кузьмич посміявся так недовірливо і головою похитав. - Га?! Учить мені вас, чи шо. Ви думаєте - то мені забавка, сочинять? Ізводиш єдиного слова ради тисячі тон славєсной руди, еге. Вже й забулися? А я ж про це й сочиняв. Нє спі, нє спі, художнік. Нє прєдавайся сну. Та й без того іскуства хтозна-скільки роботи: день у день ізобретаєш, бігаєш-мотаєшся, аж, бува, голова не варить. Та на мені ж усьо государство. Другий раз нема коли й посидіть, руки склавши. Оце, не далі як сьогодні, Указ сочинив, десь на тижні буде, еге ж. Хароший, інтересний. Ще спасіба скажете.

- Слава Федіру Кузьмичу! Довгої жизні! Заранєє благадарні! - закричали голубчики.

Тут двері відчинились і зайшов Нікіта Іванич. Всі на нього обернулися. І Федір Кузьмич теж. А той зайшов як до себе в хату, чимось незадоволений, у бороді ржавля, шапку не зняв, на коліна не впав, очей під лоба не закотив. Навіть не заплющився.

- Доброе утро, граждане. - Роздратований такий. - Ведь неоднократно просил: поаккуратнее с печами. Следить надо. Старого человека постоянно гоняете.

- Істопник Никита, знай своё дело, разжигай печь! - закричав Шакал Дем'янич страшним і громовим голосом.

- Вот что, Шакал, вы мне тут не тычьте, - аж завівся Нікіта Іванич. - И не указывайте!.. Мне триста лет, и я бюрократического хамства ещё при Прежней Жизни навидался, благодарю покорно!.. Это ваша задача, ваша э-ле-мен-тар-ная задача: поддерживать минимальный порядок! Ваши коллеги пьянствуют, а вы меня дёргаете по пустякам. А в массовом алкоголизме, Шакал, отчасти и ваша вина. Да-да!!! Не первый раз вам говорю!!! Вы не склонны уважать человеческую личность. Как и многие, впрочем. И ваш ветеранский статус, - Нікіта Іванич голос підвищив і кривим пальцем по столі постукав, - попрошу не прерывать! ваш ветеранский статус не даёт вам права меня третировать!!! Я такой же хомо сапиенс, гражданин и мутант, как и вы! Как и вот, - рукою показав, - остальные граждане!

Всі давно вже звикли й знають, шо Нікіту Іванича нема чого й слухать: хтозна-шо верзе, а сам, мабуть, і половини не розуміє.

- Тута сам Фёдор Кузьмич, слава ему, присутствуют!!! - аж затрусився Шакал Дем'янич.

- Туто я прісуцтвую, - кашлянув Федір Кузьмич. - Та розпалюйте уже, голубчику, Бога ради, бо вже й нозі змерзли. Розпалюйте, нашо ото сердитись.

Нікіта Іванич тільки рукою махнув. Із незадоволенням. І пішов до печі. А шо неабихто, сам голова государства пресвітлими відвідинами ощасливив, шо бесіду з народом веде, шо роздумами своїми государственими ділиться, шо картину в дар передати зволив, шо варта з гаками та алебардами аж заціпеніла струнко, шо Костянтин Леонтич знов із кляпом в роті сидить, вірьовками пов'язаний, шоб не смів, шо у Варвари Лукинишни від хвилювання всі гребінці ходором ходять, шо підлога багряними доріжками застелена, прикрашена, - то йому наче все одно. Личаками прямо по казьонних доріжках пішов, грязюки понаносив. Всі мало не поумлівали.

- Ну, хорошо, где дрова? - буркнув так незадоволено.

Малі мурзи з дровами підбігли, у піч повкидали. Всі дивляться, і Федір Кузьмич дивиться, і Бенедикт дивиться: ніколи він не бачив, як Старший Істопник у печі розпалює. Та у нього ж і в руках нічого нема. І з кишені нічого не стирчить.

Навпочіпки сів. Посидів. Подумав. Голову вивернув і всіх очима обвів. Ще подумав. А потім як розкриє рота, так я-я-як хукне: ху-у-у-у-у-у-у-у-уххххх! І з рота йому, струменем-вихорем вийшов, клубочучись, вогонь і увійшов до печі, і гахнуло-загорілось у широкій печі, і затріщало, роздуваючись, жовтими язиками полум'я, немов Окаян-дерево у весняному цвіту.

І од страху та людського крику знов помутилося Бенедиктові в голові, тільки й бачив, як Федір Кузьмич ручищами штовх, на підлогу стриб, - і тікать. А як схаменувся, - вибіг з хати, глип: тільки сніг од землі до неба здійнявся, а у тому снігу обратно вихорі гуляють. І малі мурзи у зворотній бік проскочили.

А в хаті знов, - ні доріжок, ні шкур, одні стіни голі, закіптюжені, підлога засмічена, піч гуде, од неї теплі хвилі повівають, і од того тепла синій "Дєман" на стінці ворушиться, наче хоче зійти.

ІЖЕ
Ой, і позаздрив же Бенедикт Нікіті Іваничу! Ввечері, після роботи, діставшись до хати, він, як завжди, з хвилюванням перевірив піч, і, як навмисне, як уже частенько бувало, піч уже згасла. Якби годинкою раніше прийти, то ще може б і нічого, ще жевріло б якесь життя у жаринках, ще, мабуть, можна було б, ставши на коліна та вивернувши шию, наче молячись, дути, дути, - і таки видути живий вогник із сизих засинаючих трісочок. Справді, годиною раніше, - ще можна було б. Але ж робочий день довгий, та поки до роботи доберешся, та з роботи бігом добіжиш, - от як навмисне, наче хтось розрахував, шоб не прийти тобі вчасно! Борщ, канєшно, ще не охолов, якшо горщик був добре замотаний ганчір'ям; посьорбати можна, але то смакування сумне, вечірнє; їси ото наосліп, на темну, - бо нема чим і свічку запалить, і жаль себе, ой, як жаль! У хаті теж іще не вихолодило, можна спати завалитись: у сіряку, в шапці; то вже серед ночі нахолонятиме: поповзе зима крізь розсохлі шпарини, крізь пази, задуватиме з-під порогу, дихатиме морозом з-під дощок. А зранку в хаті, наче у могилі.

Ні, так довго не протягнеш, треба або йти до істопників позичати вогню, - готуй сурпризи, голубчику, - або до сусідів сімейних стукать, старцювать, які не дуже лихі. Сімейним легше: поки хазяїн працює, жінка вдома сидить, по хазяйству порається, за вогнем дивиться. Варить. Пече. Сміття підмітає. Чи може, пряде. Але ж день у день канючити не будеш, бо не стане у сусідоньків ніякого терпіння: дадуть по голові голоблею. А може, вони вже й спати полягали, чи лаються, як воно звичайно у сімейних, чи б'ються, вчепившись один одному в волосся, аж раптом ти, де не взявся: люди добрі, позичте вогню?

А от Нікіті Іваничу, бач, ні сім'я, ні жінка, ні сусіди не потрібні, і в печі хоч сто разів прочахни, - воно йому не страшно. Хукнув - і розпалив. Тож він і закурить коли схоче, хоч би у лісі, хоч би й у полі, де хоч, - вогонь із собою. А забажає - і багаттячко розведе, сяде біля нього, сухий бурелом підкидатиме, гіллячко, лісове сміттячко, опале листячко; задивлятиметься у червоно-жовте, живе, рухливе, тепле, танцююче. Ні скиглити не треба, ні кланятись, ні чолом бити, ні лякатись, - нічого. Воля! От би й Бенедикту так! Отоб теж так!..

Він знов, у сліпій темряві, обмацав горщика з теплим борщем, пошукав по столі, по печі: де ложиця? А чорт її знає, десь засунув і забув. Знову через край хлебтати? Та скільки ж можна, хіба ж він козляк?..

Вибрався на ґанок. Господи! Як темно. На північ, на південь, на захід, на схід - темрява, темінь без кінця, без краю, а у тій темряві, шматками мороку, - чужі хати як колоди, як камені, як чорні дірки у чорній чорноті, як провали у нікуди, у морозну безмовність, у ніч, у забуття, у смерть, наче довге падіння у колодязь, як ото уві сні буває, - падаєш, падаєш, і дна не видно, і серце стукає все менше та рідше, все розпачливіше та тяжче. Господи!..

А над головою - небо, теж чорне-чорнісіньке, а по небі, наче візерунок, блакитненькі цяточки зірок, то густіше, то рідше, немовби дихають, ледь-ледь ворушаться, немовби теж задихаються, щуляться, хочуть, та не можуть одірватися, намертво прибиті до чорної небесної кришки, міцненько прибиті, не зрушаться. Прямо над головою у Бенедикта, завжди над головою, куди б ти не пішов, - і Корито, і Миска, і пучок Північних Хвощів, і яскраво-білий Пуп, і розсип Нігтиків, і каламутно, тісно, густо збите, смугою через весь нічний небокрай Веретено, - усі тут, завжди, скільки себе пам'ятаєш. Народися, помри, устань, ляж, танцюй на сусідському весіллі, чи вранці, на малиновому холодному світанні, прокинься, наче од удару палицею, переляканий, наче ти сам-один залишився живий на світі, - всі вони тут, завжди тут, блякло миготливі, підсліпуваті, вічні, мовчазні.

А за спиною - хата вихолоняє. Борщ. Лежанка. На лежанці - манаття: валяна ковдрочка, ще матінкина, літній сіряк, - ноги укривати; подушка пір'яна, заслиняна. Біля вікна має бути стіл, біля столу тубарет, на столі розщепа із сальною свічкою, та у комірчині свічки на запас, та ржавлі з півпуда, та у схованці, од крадіїв приховані, другі валянки, та в'язані шкарпетки, та личаки на весну, та кам'яний ножик, та сушених ґрибців низка, та казанок із ручкою. Зранку точно ще були. Живи та радуйся. Все маєш. А все чогось нездужається. Все чогось свербить, свербить без кінця.

...Чи багатства жадаю?...Чи свободи?...Чи померти боюся?...Чи кудись податися хочу?...Чи піднісся зухвалістю до височин самовольства, зрю себе мурзою, а може й володарем якимсь несказанним, величним, казковим, всевладним, най-найголовнішим, таким, шо голубчиків топче, шо в теремі сидить, руками ворушить, головою киває?.. А як тоді Федір Кузьмич, слава йому, зайшов у сіни і всі в ноги повалилися... А як Нікіта Іванич вогнем хукнув...

А не боїться дід нічого, ніхто йому не нада, - ні мурза, ні сусіди. От кому сила дана, таке Паслєцтвіє завидне: вогонь йому сам унутрі виробляється. Та він як схоче, - всю слободу спалить, та де там: усе містечко, всі ліси навколо, всього коржа земного! Того ж, мабуть, і начальство його десятою вулицею обминає, не прискіпується, як до нас, до простих голубчиків; бо його ж і сила, і слава, і влада земна!.. Охо-хо, а нам же, нікчемним-убогим, тільки й того, шо вночі на ґанку стояти, морозну темряву вдихати, видихати темряву ледь теплу, з ноги на ногу переступати, задирати личко до далекого небесного Веретена, відчувати, як сльози мороженим горохом шурхотять-скочуються в кущувату бороду, слухати, як мовчать чорні хати на чорних пагорбах, як поскрипують високі дерева, як ниє заметільний вітер, як доносить поривами, - ледве чутно, але виразно, - далеке, тужливе, північне голодне завивання.

І КОРОТКЕ

Не надурив Федір Кузьмич, слава йому, - в акурат через тиждень після пресвітлих своїх відвідин зволив видати Указ, і по всіх Робочих Хатах той Указ роздали для переписування та розмноження, дісталося переписувать і Бенедиктові.

Шакал Дем'янич усіх зібрав та об'явив, - наче ми самі не знаємо, - шо, мовляв, государственное постановление доложно быть в кратчайшие сроки доступно всем голубчикам, тобто шоб швиденько і з гарними заковиками той Указ переписали і на кожному розі, де є щит, прибили копію.

Указ

Оце я, який є, Федір Кузьмич Каблуков, слава мені, Найбільший Мурза, довгої мені жизні, Секлетарь і Академік і Герой і Моріплаватель і Плотник, і позаяк я є без кінця об людях переживаючий, наказую.

* Празнувать Празник Новий Год.

* Празник цей празнувать Первого Марта, а гулять, наче на Майські Вихідні.

* Так само вихідний.

* Тобто, на роботу не ходи, пий-гуляй, роби шо хоч, та знай міру, а не так ото, як другим разом буяните, шо аж усе кругом попалите, а потім розгрібай.

* Оцей Празник Новий Год празнувать так: зрубать у лісі деревце лапатеньке, тільки шоб у хату влізло, а хто схоче, хоч би й на подвір'ї став. Устромить теє деревце у підлогу, чи куди прийдецця, шоб не впало, а на гілля всього-всього понавішувать, шо в кого є. Можна нитки сучені, фарбовані, чи ні, можна горіхи, каганці чи шось таке, чого не жалко, шо в хаті завалялося, бо всяке барахло завжди по кутках валяється, бува й згодиться. Міцніше тільки поприв'язуйте, шоб на голову не впало, самі знаєте.

* Свічки теж позасвічуйте, шоб видно було та весело.

* Всякої вкуснятини наваріть-напечіть, не жалійте, все'дно скоро весна, у лісі всього-всього понавиросте.

* Гостей запросіть, сусідів, родичів, всіх пригощайте, нічого не жалійте, не об'їдять, бо самі теж їсти будете.

* На сопілках грайте, в кого руки стоять, у горщики калатайте, а в кого ноги в порядку - можна й навприсядки піти.

* На себе одіж гарну понадівайте, розфуфиртеся, у волосся теж чого попало понатикайте.

* Може кому помитися охота, так я звелю Бані відкрить у днівне врем'я, пожалуста, заходь та мийся, тільки дрова свої приносьте, бо на вас не напасешся.

* Інтересно буде ось побачите.

Каблуков


Бенедикт переписав Указ чотири рази, оддав бересту Оленьці, шоб та буквиці гарненько прикрасила, - плетеними стрічками, пташечками, квіточками, позаяк діло сурйозне, або ж, як Шакал виразився, судьбаносне, - і аж просвітлів та зрадів. І остальні голубчики, які в хаті працювали, теж просвітліли та аж наче розпрямилися. Та хіба ж тут не зрадієш: весна вже скоро! Весна! Хто ж її не любить! Навіть геть занепалий, паршивий голубчик весною чепуриться, лагіднішає, на шось там своє сподівається.

Оце пролежиш цілу зиму на печі, у кіптяві та лушпинні, та не знявши личаків; та не мившись, не чесавшись, - вже й нога од лепу все одно як валянок, - хоч сам дивися, хоч людям показуй; вже й борода звалялася, вся у ковтунах - хоч мишаків розводь; вже й оченята геть позакисали, - хоч пальцями розкривай і притримуй, бо закриються, - а прийде весна, вилізе такий уранці, навесні, з хати, до вітру, абошо, - і раптом як повіє легковій тепленький-духмяненький, наче десь за рогом квіти пронесли, наче дівчина якась зітхнула, наче хтось невидимий ходить і біля твоєї хвіртки зупинився, а сам із гостинцями, - і стоїть занехаяний дядько, і заціпенів, і отако - наче й слухає, і наче й не вірить: та невже, мовляв?.. Невже?.. Стоїть, очі оскляніли, борода дзвенить, як ржавля на вітру, як дзвіночки малесенькі; рота роззявив, а закрити забув; як узявся за штани, та так і закляк, і вже попід ногами на снігу два чорних кола порозтавали, і вже птиця-блядуниця йому на голову нагидила, а він стоїть, безгрішний, першим вітром омитий, на золотому сонечку, а тіні ж, гля, які сині, а бурульки ж вогнем горять і навперебій скапують: кап-кап! кап-кап! терень-терень! - стоїть він, аж поки сусід чи товариш по роботі, мимо йдучи, до нього не озветься: "А чо' це ти там стовбичиш, Едуварде, як жердину проковтнув?" - і засміється отак по-харошому, по-доброму, по-весняному.

Перве Марта - це вже зовсім скоро. Це вже, як-то кажуть, на носі. Звичайно, по ночах іще мороз лютує, ще дожидай метелиці, ще не раз, не два доведеться розгрібати сніг, наново протоптувати стежку до хати, а то й проїзні дороги розчищати лопатами, якшо припаде черга на дорожню повинність, - а все одно трошки легше, вже, мабуть, і по всьому, вже й дні, здається, наче довші.

Зіма нєдарам зліцца -
Прашла єйо пара,
Вєсна в акно стучіцца
І гоніт са двара.

Оце правильно. Так воно і є. Теперечки треба деревце у лісі підшукать, як Федір Кузьмич, слава йому, наказав і обмотать, чим у кого завалялося. В обідню перерву голубчики поставали купкою, та й обсуждають: чим же воно. Непокояться.

Сирітка Ксюня міркує:

- У мене два горіхи та ниток аршин десь п'ять у схованці заховані.

Костянтин Леонтич мріє:

- А я понавирізую з берести фестонів і кружалець та зроблю симетричні гірлянди.

Варвара Лукинишна:

- А я так бачу: на верхівку - каганець, а до самого низу все намисто, намисто спіралями.

- А з чого ж намисто?

- Ну, як це з чого... ну, можна бубочок глиняних наліпить - і на нитку.

- Глиняних?.. Узимку?..

Посміялись трошки.

- Можна горошок понанизувать, у кого є.

- Так, горошок було б чудово. Помилувався, - з'їв. Ще помилувався, - ще з'їв.

- Мо', на празник шось зі Складу видадуть.

- Щас. Розкатав губу. Їм самим нада.

- Голубчики! А може, у кахінорців плетені гаманці виміняти?

- І на шо ж ви їх мінять надумали? На весну ж геть усе попід'їдено.

- В кого як.

- А ви, Оленько, чим прикрашатимете?

Оленька, як завжди, зашарілася та одвернула очі.

- Ми? Ми - шо ж... Ми - так... Як-небудь... Чим-небудь...

Бенедикт розчулився. Став уявлять собі, як Оленька, у новій кацавейці, у сарахвані, у сорочці з пишними рукавами, сидить за якимсь столом багатим, то на стільницю задивиться, то на нього, на Бенедикта, поглядає, а то на свічки засвічені позирає, - а од тих свічок оченята у неї сяють і переливаються, а рум'янець на всю щоку так і пашить. І проділ у світлому волоссі чистий, рівний, молочний, як небесне Веретено. На лобі у неї стрічка плетена, кольорова, а на тій стрічці прикраси, підвіски погойдуються: з боків скроневі кільця, а посередині чола камінчик слізкою висить - блакитний, каламутний. На шийці теж камінчики, на нитку понанизані, під саме підборіддя туго-тугенько попідв'язувані, а підборіддячко таке ж білесеньке, ще й посередині на ньому ямочка. Отак нібито сидить вона десь там, немов новорічне деревце розцяцькована, розчепурена, сама не поворухнеться, а сама поглядає...

А друга Оленька, яка тут, у Робочій Хаті, картиночки малює і язика висолопила, - вона простіша, і личком, і одежею, і звичками. А все одно шо ця, шо та - то одна й та сама Оленька, і як це вона так у Бенедикта в голові роздвоюється, як це вона йому так бачиться-увижається - не збагнути.

Наче від звичайної Оленьки якась сонна подоба відокремлюється, перед очима висить, як мара, як омана, як чаклунство якесь. Не збагнути... Звичайну Оленьку можна й ліктем у бік підштовхнути, як і всіх, і пошуткувать із нею, а то й попустувать трошки: поки вона там малює, - підкрастися та й прив'язать її косою до тубарету, до ніжки. Коса у неї аж до підлоги, тож воно й не важко. Підведеться вона - у нужну комірку сходити, чи на обід, - а тубарет за нею слідом я-як г-г-геппнеться! Весела витівка, вже бозна-скільки разів таке витворяли.

А от із іншою Оленькою, із чарівним видінням, так не пошуткуєш, кулаком під ребра не підштовхнеш, а шо з нею робить - невідомо, тільки з голови нейде. І кругом ота мара нав'язується, - бува й на вулиці, особливо надвечір, коли по темному додому добираєшся, бува й у хаті... Так і бачиш: одкрив задубілі двері, ступнув усередину, - а там, у прокуреному димному повітрі, у теплому оладковому чаді, серед всіляких хатніх запахів, - кислої мокрої шерсті, задушливої золи, ще чогось звичного, домашнього, - посередь цього всього немов заграва якась, немов сяйво легеньке, - прямо у повітрі Оленька розчепурена, наче якийсь ідол, - нерухома, намистами аж до підборіддя обвішана, на молочний проділ розчесана, тільки погляд виблискує, вії тремтять, і у погляді таємниця, і синє полум'я свічки вогниками.

Тьху ти. І не одчепиться.

.
...Так оце ж, мабуть, голубчики Празник Новий Год справлятимуть, танцюватимуть-бенкетуватимуть, а у Бенедикта в хаті, крім старих шкарпеток, нічого не запасено. Та й гостей запрошувати, пригощати, - той іще клопіт. Чим пригощати? Весна - то сама голодна пора. Бенедикт на весну завжди худнув, аж ребра випирали. Цілими ж днями на роботі, і влітку робота, - спозарання на полі, запаси запасать. Охлянеш так, шо аж письмова паличка вислизає з пальців. Руки тремтять, і почерк поганий. Того ж писцям улітку й відпустка положена: які з них, в біса, роботяги. Влітку писець, як простий голубчик, - косу на плече та на поле, та на луки, - хлібеду косить, хвощі. Снопи в'язать. Нав'язав, - тягни у сарай, та знову, та ще раз, та знов, та ще, та бігом, бігом, - бо поки відлучився, сусіди чи хтось чужий неодмінно одного чи два снопи поцупить, хто з поля, а хто прямо із сараю. Та то не страшно: вони в мене вкрадуть, я, розсердившись, у них, ті у цих, ці у тих, - отак по колу піде, та й вийде справедливість. Наче один одного й обікрали, і начебто всі при своєму залишилися. Більш-менш. Це, як каже Нікіта Іванич, стихийное перераспределение личного имущества. А напевне, шо так воно і є.

А стариган раніше, як матінка ще жива були, заходив до них та сидів, розміркував, ще й Бенедикта брався міркуванням усяким навчать: думайте, думайте сами, молодой человек, рассуждайте своей головой: не удобнее ли было бы без воровства? Сколько бы времени и сил сэкономили! Насколько меньше увечий в слободе было бы! І розсудить, і пояснить, і матінка туди ж, головою кивають, підтакують: мовляв, я всегда сыну то же говорю, излагаю ИЛИМЕНТАРНЫЕ основы МАРАЛИ. Но пока без толку.

Мараль, канєшно, - то харашо, хто ж проти. Але ж - харошо, харашо, та нічого харошого. Окрім маралі, в житті ще багато чого є. Як добре роздивитись.

От якби мого добра голубчики не крали, - то, канєшно, мараль. І на серці спокійніше було б.

А з іншого боку. От накосив голубчик хвощів, так? Тепер треба до хати тягать, туди-сюди бігать, так? Тільки він за це прийнявся, а тут я повз нього чимчикую, підморгую. Він, канєшно, занепокоюється, снопи од мене затуляє, обличчя робить стурбоване, чи як-то кажуть - отрицатільне, брови накудлатить та отак, спідлоба, їсть мене очима. Побачу я таке діло, стану, канєшно, поряд із ним, ноги розставивши, рота розкрию і нумо з ним шуткувать: шо, мовляв, Дем'яне? За добро боїсся? Га? Переживаєш? Пра-авильно, бійся! Бо то таке, Дем'яне, діло, тільки одвернися! Так чи ні? Га? Ото-ож, бач, як свого шкода? Бач!..

А голубчик і топчеться, і переминається, і мечеться, а бува й гарчить на тебе: та шо ти, собако, до мене причепився!.. ходи собі мимо!.. пасть порву!.. А мені, звичайно, смішки. Стану я десь збоку, на тин обіпруся, чи на шо попало, ногу на ногу покладу, покурюю, а сам все поглядаю та підморгую, натяки йому натякаю, все його, голубчика, розтривожую. Тож, як нема йому коли, - плюне, загребе снопів, скільки підніме, і тягне, тягне волоком, а може й на горбу, як має здоров'я, а сам озирається: а де ж там я, чи, бува, не розорив його? Чи не вкрав, не заховав? Чи не нагидив, часом, на його запаси? Чи не обплював заповітне? А можу!

Сміху! Радості! У такого занепокоєного хоч одного снопчика, їй-бо, нада поперти.

А якшо я йому мараль зроблю, вся радість де й дінеться. І шо ж тоді: ходи собі мимо, набурмосившись, наче зранку не поснідав? Ні дивитись на чуже добро, ні навіть мріяти не смій? Та це ж мука! Їй-бо, справжнісінька мука. Адже очі, - вони такі: вони самі кругом видивляються, у чуже добро упираються, а часом аж мало не вивалюються. Ноги, хоч би й запліталися, - бува й мимо пройдуть, а очі так і липнуть, а за ними й уся голова на шиї вивертається, і думка наче в колоду, наче в якусь стінку як упреться: от, бля-я-я, якби ж воно моє було! Отоб я!.. Я б уже!.. Та я б уже!.. Ясна річ, одразу слинка виступає, а бува й на бороду натече. Пальці самі ворушаться, наче шось прихвачують. У грудях свербить. І наче хтось тобі на вухо шепче: та бери! Та чо' вже там! Ніхто ж не бачить!

Тож отак попітнівши та поробивши, та пошуткувавши, всього собі на зиму й настачиш. А на весну все з'їси. Тож або йди, голубчику, в Столову Хату помиї хлебтать, або вдовольняйся піщєю духовною.

Та то на книжечки так завжди кажуть: піща духовная. А воно й справді: зачитаєшся, - наче і в животі не так бурчить. Особливо якшо куриш, читаючи. Книжечки, канєшно, різні попадаються. Федір Кузьмич, слава йому, в нас безперебійний. Тут тобі й скаски, тут тобі й стіхи, чи там раман, чи детектив, чи раскас, чи навела, чи есе якесь, а минулого року забажав Федір Кузьмич, слава йому, скласти шапенгавер, так воно начебто й раскас, та ні хрєна не розбереш. А довге ж, бля, вважай, три місяці удесятьох аж заморились переписувать. Костянтин Леонтич хвалився, шо геть усе зрозумів, - та то він кожен раз так вихваляється: всі над ним сміялися. А-а-а, голубчику, зрозумі-і-ів, - то розкажи сужет: хто куди пішов, та хто кого побачив, та хто з ким у гречку скакав, та хто кого вбив? Шо? Не можеш? - ото-о-ож. А називалося: мір как воля і прецтавлєніє; хароша назва, зазивна. Бо воно завжди шо-небудь у голові прецтавляється, особливо, як спати лягаєш; сіряка під себе підіткнеш, аби не задувало, голову манаттям укриєш, ногу підігнеш, другу витягнеш, під голову кулак, чи лікоть; потім покачаєшся, подушку холодною стороною перевернеш, знов сіряка підіткнеш, якшо сповзає, покачаєшся-покачаєшся, - і засинаєш.

І прецтавляєш.

То Оленьку собі прецтавиш розодіту, білу, нерухому, аж у грудях засмокче; то прецтавиш, як із жінкою заграєш, чи з дівчиною якоюсь гарною, ти її хвать, а вона вищить, і весело обом; а то ще нібито по вулиці йдеш і шось цінне знайшов: гаманця з бляшками чи кошика з наїдками; а то ще мрієш, буцімто пішов ти туди, де ніхто й не походжав: стежечкою до лісу, на схід, і далі, на луки, і ще далі, де знову ліс незнаємий, де струмочки чисті дзюрчать, дерево береза золоте віття у струмках купає, наче нитки довгі, наче дівоче волосся на сонці аж вилискує, під теплим вітерцем розвівається, полощеться; а під березою трава зелена, папороть різьблена, жуки з синім полиском, а оно й квітка макова, - зірвеш її, вдихнеш, а вона сон навіває, і у вухах дзвін далекий чуть, і в душі хмаринки попливуть, і ось уже стоїш ти на горі, а з гори дороги видно білі, звивисті, і сонце світить, грає, оманює, засліплює, заважає дивитись, а вдалечині шось виблискує, - чи то Море-окіян, про який в піснях співають? Чи то в морі острови чарівні, з білими містами, садками, вежами? Чи то царство чуже, загублене? Чи життя інше?..

Отак прецтавляєш, прецтавляєш, - та й заснув.

Та тільки ні про шо таке Федір Кузьмич, слава йому, в шапенгавері не виражає, а якшо вже правду казать, - нудьга така, шо не приведи Господи. Але народ все одно розкупив, чи краще сказать, обміняв, і теперечки, значить, хтось десь цеє діло почитує, та й, мабуть, плюється. А взагалі народ у нас книжечки читать полюбляє, вихідного дня завжди на базарь біжить, мишаків на книжечки обмінювать. От малі мурзи на базарну площу виходять, государствені прилавки вздовж тину розставляють, берестяні книжечки викладають, у кожну цінник встромлять, або ж закладку: почому, бач, товар. А ціни різні: п'ять мишаків, десять, двадцять, а якшо вже сильно інтересні, захоплюючі, чи з картинками, - чуєш, бува й до п'ятидесяти. Голубчики юрмляться, прицінюються, радяться: брать, чи не брать, та про шо книжечка, та який сужет, та чи багато картинок. А заглядать не можна: спершу заплати, а тоді вже й заглядай скільки тобі влізе. Малі мурзи валянками на морозі потупують, рукавицями поплескують, товар нахвалюють:

- А вот новинка, а вот кому новинка! "Вечный зов", агромаднейший роман!..

- "Аснови діфєрєнциальнава счіслєнія", пупулярнєйша брашура, величезний інтерес!..

А якийсь руки до рота ковшиком приставить, шоб голосніше було та лунким голосом вигукує:

- "Ка-за ді-рі-за", о-оста-а-анній егземпля-яр! Увлєкаатєльна епапє-єя! О-оста-а-анній, кажу, егземпля-яр!

Та то він навмисне, то він бреше, у нього під прилавком іще дюжина захована. То він голубчиків приманює, шоб аж юрбою набігли: мо' й справді останній, не прозівать би. А якшо вже комусь страшне як охота книжечку сторгувати, то він і доплатить. Мовляв: а шо, вже нема? А мурза, наче знехотя:

- Та є одна... собі залишив... не знаю...

А голубчик:

- А мо', договоримось? Я пару мишачків накину... Га?

А мурза:

- Не знаю... Сам хотів читати... Хіба шо п'ять накинеш...

- П'ять? Та побійся Бога! В мене мишак годований, за півтора іде!

- Ану, покаж... - отак і сторгуються. А все мурзі навар. Того ж у них і пика товща, і хата вища.

А у Бенедикта пика так собі, на дотик невеличка, і хатка малесенька.


І ДЕСЯТЕРИЧНЕ

Цілу ніч Бенедикт ловив мишаків.

Легко казать: ловив. То діло не просте, тож, як і всяке діло, кеби потребує. То тільки так здається, шо отуто, мовляв, - ти, а отуто - мишак, лови його. Та ні-і-і-і-і.

Ловив, канєшно, удавочкою. Але! - якшо у підпіллі пусто, якшо мишак перебіг до когось багатшого, то тряси удавочкою, не тряси, - нічого не натрусиш. Мишака треба підгодовувать. Тобто, все доложно бути продумане наперед.

Оно, двадцятого числа получка була. П'ятдесят бляшок. Так. Налог з їх - тринадцять працентів. Тобто, шість із половиною бляшок. Отак рано-ранесенько голубчики коло Виплатної Хати у чергу стали. Ще й не світало, темно взимку - хоч у око тиць.

А чо', буває. Отак ітиме голубчик навпомацьки, по темному, за получкою, - та й провалиться у яму, а бува, шо й око собі виколе галузкою, а бува й посковзнеться, ногу поламає, а бува й заблукає, до чужої слободи забреде, а там його злі собаки порвуть; чи у кучугуру впаде, та й на смерть замерзне. Шо хоч буває.

Але припустимо, слава тобі, Господи, шо вже й дісталися. Харашо. У чергу стали. Хто перший добрів, - той у калідорі, чи скажімо, у сінях приткнувся. А хто у кінці, - на вулиці стоїть, на морозі перетопчується. Отак стоять, перелаюються, чи гомонять, думають-гадають, чи приїде виплатний мурза, чи може знов напередодні, ще з вечора, набражився чи наквасився, чи сусла конопляного назюзявся. А то ще й отаке вчудять: тільки когось із тих, шо в сінях, у теплі розморило, аж він на підлозі задрімав, - візьмуть обережненько такого сонного під пахви, та й одволокуть у самий кінець черги. Підхопиться такий голубчик - ні хрєна не розуміє, шо й до чого та нашо він тут. Рветься туди, де був стояв, чи то лежав, а всі йому: куди поперед батька прешся?! Отам стій, у кінці! А він: та я ж перший був! А ми: не зна нічого! Ну, крики-бійки, каліцтва всякі.

Отак урем'ячко і пройде, зоря рожева, імлиста на небі сходить, пітьму розганяє. Вранішня зірка Чигир блищить красою невимовною, наче каганець у височині. Мороз, здається, тільки міцнішає. Блищики на снігу виблискують.

Тож дожидаємо мурзу, мо', ще й приїде? Тільки десь по вулицях сніг здійнявся, сани промайнули, - кричать: їде! Не їде! Точно він, оно його шапка! і таке інше. Неабияке хвилювання.

Як до вечора не приїде, - так по хатах і розійдемось, а як зволив продерти очі, - ну, тоді бути голубчикові з получкою.

Отак стоїш-стоїш, - зирк, а вже й достоявся до виплатного віконця. Твоє щастя, нагинайся. А чого нагинайся: а того, шо воно акурат на рівні пупа прорублене, вузеньке таке. Бо мурза з того боку на тубареті сидить, йому так зручніше. А ще воно для того придумане, шоб у пояс йому кланятись, смиренність виявляти, шоб покірність була в арганізьмє. Бо якшо на повний зріст стоятимеш, бляшки свої лічитимеш, - хтозна, шо тобі в голову вступить. Мовляв, а чо' так ма', або: а чо' це вони рвані, або: а чи все він мені видав, чи не затис у жмені, ірод проклятий; чи ще там усяке самовольство. А як у поясі зігнешся, та голову набік вивернеш, шоб краще бачить, шо тобі дають, та руку у віконце далече-е-е-енько так просунеш, - а воно ж глибоке, - та пальці розчепіриш, шоб бляшки ухопить, аж плече заниє, - отоді й взнаєш, шо таке государствена служба, її ж бо і сила, і слава, і влада земна, на віки віків, амінь.

Тож якшо тобі знов пощастить, свої бляшки ухопиш. Канєшно, як у кого зроду руки коротенькі, чи болячка у суглобах, той ніколи усіх бляшок не ухопить, хіба шо трошки. Про таких і кажуть у народі: мовляв, руки короткі. Та ще й голубчики ззаду напирають, підганяють, штовхаються, на спину тобі лягають, у вухо дихають. Отака, бач, морока. Але ж Бенедиктові сили не позичати, молодий, - тож він і одіб'ється, і бляшки міцненько у кулаці затисне, і руку з віконця вдало назад випростає, хіба шо кісточки трошки обдере, та то дурниці, звичайне діло. На ніч канпрес тепленький поставити, руку обмотати, кров, може, й загусне. А на ту получку і нова шкіра наросте.

Бляшки в государства вирвав, - тепер у другу чергу ставай, налог платити. Та то тільки кажуть: ставай, а хто ж тобі з власної волі стане? Тут уже, канєшно, варта з бердишами, гонить голубчиків по калідору в другу палату, на пєрвий-втарой ращщітайсь, ланцюги кам'яні з усіх боків дорогу перегороджують: все як годиться.

А там усе так само, тільки мурза у віконці сидить не виплатний, а налоговий, і віконце широ-оке, просторе, - сани проїдуть.

Тут уже трошки швидше піде, - годинки десь із чотири, та вже й здихався. Шість із половиною бляшок мурзі одлічи та оддай. Але ж ти бляшку навпіл не розірвеш, так же ж? Кому вона нада, рвана, так же ж? Значить, оддай сім. До вечора у мурзи тих зайвих грошей - бозна-скільки тисяч. Тож він їх собі й забере, якихось харчів понакупить, ярус чи балкон до терему прибудує, шубу собі справить, чи сани купить нові.

На те він і мурза.

А в кого нема того государственого розуміння, а одні вигадки порожні, як ото, наприклад, у Нікіти Іванича, - так ті кажуть: а чо' це, мовляв, ніззя, шоб один мурза і гроші видавав, і налог брав? Так би, мовляв, швидше було.

От дурбелики! Їй-бо, лопнеш зо сміху, слухаючи! Чого? - а того, шо виплатний мурза - той мурза виплатний, а той, шо налог дере - той мурза налоговий! Так, чи не так? Ну, то як же ж тоді один мурза буде тобі і давать, і одбирать? Як? Нашо ж він тоді, таку грошву при собі маючи, взагалі на роботу їздитиме? Замкнеться на всі засуви, та й давай їсти-пити, чи може сяде в сани - і на полювання, і шукай його, хіба ні?

Та хто хоч таке зробив би.

Та якби ж налоговий мурза туто , у Виплатній Хаті, не сидів, грошей не одбирав, хіба ж виплатний коли-небудь хоч би носа висунув на вулицю? Та він, п'яндилига, і не схаменувся б, шо вже двадцяте число, получка; чи, наприклад, п'яте, аванс!

Та його ж, мабуть, налоговий ще звечора за душу бере: де бляшки? Чи не розорив скарбницю? Чи не наробив мені збитку? А чи гарненько у берестяники запаковані, мишак часом не прогриз? - бо й таке буває, тоді й получку не видадуть. Скажуть: зникла безвісти, другим разом буде, чекайте. - Чекаємо.

Але припустимо, шо все обійшлося, получку получили, бляшки у кулаці. На ці бляшки, або ж, як дехто називає, "рвані", чи "кровні", чи ще "рубляшки", - нічогісінько, канєшно, не купиш. Якби ж то їх багато було - тоді шо ж. Тоді купиш. А так - ні. Хіба шо пообідать.

А друге діло мишаки, їх - оно, кругом повно, щодня свіжесенькі, наловив, як є коли, - і, Боже помагай, обмінюй собі на здоров'я - хто тобі хоч слово скаже? Звичайно, і з мишаків у скарбницю налог надходить, або ж ясак, - домовий, подушний, пічний, всіх і не перелічиш, але ж це зовсім друге діло.

Отже, бляшки у Бенедикта у кулаці, діло наполовину зроблене. Теперечки міркуємо так: на ці бляшки у Столовій Хаті обід купувати, але хліба ні в якому разі не їсти, а за пазуху класти та додому нести, і тим хлібом мишаків підгодовувать. Кожен день їм отак по скибці кришить, - набіжить їх, сердешних, достобіса.

Тож оцього разу і сталось, як гадалось! Все зійшлося! Цілу ніченьку Бенедикт полював на мишаків, і до ранку в нього на мотузочку, от не збрехать, двісті сімдесят двоє їх борсалося, сіреньких, дебеленьких, спинка шовковенька! Ну, може, не двісті сімдесят двоє, а сто п'ятдесят шість. Багато! Рахував, бач, та й помилився. А чого йому таке щастя, - а того, шо все було наперед продумане, обмізковане було грамотненько, ретельненько.

От уже ж! - красота розуму людського, хто б її прославив? Хто б узявся пісню скласти, гучну, радісну, переливчасту, та шоб вийти на горба, чи на пагорба якогось, стати міцніше, ноги розставивши, а руками на обидві сторони змахнути, та тільки туп-туп! ніжкою! - тільки шоб не впасти, канєшно, - туп-туп, кажу, та як ушкварить:

Гей, люлі ж мої-люлі!
Гей, та ви ж мої люлі!!!
Гей-гоп! - зелена травичка!
Гей-гоп! - моя муравичка!!!
Гей-гоп - зелена травичка!
Гей-гоп - моя муравичка!!!

Ну, не те, шоб уже й зовсім так, але таке шо-небудь молодецьке, радісне, шоб наспів сам із грудей виривався, шоб щастя у голові відчувалося, шоб воно, те щастя, поміж вухами бовталося, наче борщик у горщику, шоб аж у потилиці лоскотало. Шоб на всю слободу, на весь світ рознеслося: слава розуму людському, сла-ава! Розумінню, роздуму, промишлянню, хитромудрому обчисленню - сла-а-ава! Голові - сла-а-ава! Гур-р-ра-а-а-а-а! Хо-го-о-о-о-о-о!!!

Та такої купи мишаків, мабуть, і в самого Федіра Кузьмича, слава йому, зроду не було, а вже хто-хто, а він хіба не майстер на них полювать? Хіба він не пает, не гурман, не цінитель?

Послє палуначі сєрце піруєт,
Взяв на прікус сєрєбрістую миш!
І наче ж цілу ніч не спав, а од радості сон як рукою зняло. Хіба шо жижки маненько трусяться, і спину трошки ломить. А так - ні в одном глазу! Отеперечки з таким багатством - і на базарь.

Гарно зранку на базарі! Красота! Сніг лопатами розчищений, притоптаний, прям тобі підлога. Якшо морозяка лютий, то він, отой сніг, аж весь синій та виблискує. Звичайно, голубчики понабігають - понаплюють, понасмітять, недопалків понакидають, а все одно красота. А як потеплішає та підтане трошки, то аж наче темні ополонки під ногами, а замети біля огорожі осядуть та почорніють, ніздрюваті-зубцюваті, весною пахнуть.

Народу - ого-о-о-о-о-о!!! - ніде голці впасти. Всякому торгувать охота. Усяк свою мінянку тягне.

Оно ряди з мочіннями та соліннями: весь рядок діжками, глечиками, дзбанами заставлений, підходь та пробуй, але багато не бери, бо матимеш по шиї. Якшо цього року добре вродило, то рядок, бува, аж до обрію розтягнеться, крайній у рядку голубчик - наче лісова комашка: далекий, малесенький, руцями вимахує, горлає, грибці свої вихваляє, теж себе людиною вважає, а подивишся на нього з оцього кінця, - наступи ногою, і нема його.

Другий, оно, хвощі мочені нахвалює, криком кричить, надривається, - чи мо', квашену папороть, чи пряники, чи ще шось.

Отуто горішки мочені, там полотно порозкладали, нитки прості, нитки фарбовані, личаки цілими в'язками; там шкурки заячі, а там шерсть із козляків: купляй та валянки валяй, чи шкарпетки в'яжи, якшо руки стоять; там голки кістяні, кам'яні ножики, відра кам'яні та дерев'яні, рогачі, голоблі, віники, - шо тільки хоч.

А оно цілий ряд каганцями торгує: тут купці поважні, мовчазні, отак поставають, руки на череві поскладають, спідлоба поглядають, мордяки червоні. Загадкові. Мовчать. А чого мовчать: звикли. Каганці ж треба мовчки обривать, от вони й звикли. Постоїш, повитріщаєшся. Якось воно боязко. А каганців отих так би попоїв! Запитаєш у купця:

- Почому за штуку?

Помовчить, губами поплямкає. Потім:

- Ці - п'ять. Ці - сім.

Дорого, бля!..

- А мо', несправжні?..

Знову помовчить.

- Люди купляли, живі, як бачиш.

Чи вірить йому, чи не нада, - прям і не знаєш. Потопчешся... Одлічиш п'ять мишаків. Візьмеш одного каганця. За щоку покладеш. Солодкий!.. А мо' й не помреш, як одного з'їси. Хіба шо знудить. Чи там волосся повипадає. Шию роздує. А так ще може поживеш. Матінка чого померли? - повну миску за раз з'їли. Нікіта Іванич тільки й казав: "Полина Михайловна, что за несдержанность?! Не ешьте вы эти финики! Радиоактивные!" - та хіба ж вони послухаються? Об'їлися.

Та зараз Бенедиктові не хотілося навіть споминать за шось сумне. Оно, весна з півдня калабком котиться, Новий Год за собою веде! Празник і сміх. Жарти й веселощі. Оно й сліпці, стовпилися біля тину, - хто на ложках мелодію вибрязкує, хто на сопілці грає, - співають:

І харошеє настраєніє
Нє пакінєт больше вас!

- теж, мабуть, весну зачули. Їхній поводир теж підбадьорився, орлом дивиться, голубчиків суворо оглядає: ану, хто пісні слухає? - плати, мимо не пройдеш! А то любителів послухать та не заплатить - скільки хоч. Сліпці, вони того й сліпці, шо нічогісінько не бачать. Співають-заливаються, а голубчик другим разом послухає, урве собі задоволення, та й тікать не заплативши. Як його сліпцям упіймати? - аж ніяк! Їм же темно, сліпцям! Їм і в літній полудень темно. Якби не поводир, померли б вони з голоду, сліпці.

Бенедикт народні пісні страшне, як любив. Особливо коли хором. Або веселенькі. Отак, бува, сліпці як грянуть:

Серце красавіци!
Склонна к ізмєнє!
І к пєрємєнє!
Как вєтєр мая!!!

- то й ноги на місці не встоять, самі підтанцьовуватимуть. А ще ж є пісні хароші. "Вот ідут Іван да Даніла". "Міліон алих розг". "Із-за острава на стрєжень". "А я люблю женатава". І ще чимало.

Почувався Бенедикт сьогодні розумним і багатим. Того й багатим, шо розумним. Бач, як він усе гарно придумав, - і все получилося. Мишаків він пов'язав низочками - по п'ять; хвостики позаплітав косичкою, на мотузочок понанизав і тим мотузочком підперезався. А сам іде та козиряється. От здорово. І незвично якось.

Зазвичай ідеш собі, дріботиш, на всі боки поглядаєш: нема ніде начальства? Якшо у санях їдуть, - на узбіччя одскочиш, шапку знімеш, кланяєшся. На рило усмішечку напустиш улесливу, масляну. Оченята теж примружиш, наче так зрадів. Вираз оченятами виразиш: наче так здивувався, як це тобі, простому голубчикові, так пощастило, мурзу зустріть. Хоч би й сорок раз на дню, та хоч би й п'ятдесят його, ірода, перестрівав, а все одно дивуйся, наче він, мурза, - не мурза, а бабуся з гостинцями.

Кланяєшся, канєшно, виходячи з чину. Якшо малий мурза - голову схилити, руку на шлунок.

Якшо великий - у пояс: волоссям у сніг, чи у пилюку, а рукою дугу одмахнути.

Якшо Червоні Сані -... ой, не приведи Господи. Нє, нє, нє. Тьху, тьху, тьху. Нє, нє.

Проїде мурза, куряву здійме чи грязюкою заляпає, - знов можна шапку надівати, рукавом морду обтерти, і - на здоров'ячко, свободний. Рило теж можна звичайне, буденне, злобне, - плюнеш, заматюкаєшся, навздогін йому оскорблєніє, - ос-сьо тобі, на. Чи просто бурчиш собі під носа: "Ич, розсівся...", та прямо там? стоять йому в санях, чи шо? - або й шось довше: "Єздіють туто!.. єздіють, єздіють, а чого єздіють, і самі не знають!", але то теж, до речі, просто так кажеш: бо мурза вже напевне знає, куди йому їхати.

Та то для того так мовиться, аби свою досаду чимдовше потішити. Ти собі отак сичиш крізь зуби, ще й бурчиш, ще й насупишся, ще й пащеку на сторону скривиш, - а злість отак приємненько, тепленько усередині пощипує. Хочеться шось дошкульне зробить. Паркан ногою - штурх! Собачку, якшо підвернувся, - штовх! Пацана малого по потилиці - ляпсь! Та мало там чого. По-всякому себе виразити можна.

А другим разом і сердитись не хочеться. І наче на серці тяжко. І наче когось жаль, чи шо. Та то вже, мабуть, ФЄЛАСОФІЯ.

А от сьогодні зранку, бач, нове відчуття вступило: почувався Бенедикт і розумним, і багатим, і так же ж хотілося, шоб усі кругом побачили: оно йде він, Бенедикт, розумний і багатий. І щедрий. Зупинився, сліпців послухав. Вони якраз старовинне, жвавеньке грянули: "Два двєнаццать восємьдєсят пять нуль бе! Два двєнаццать восємьдєсят пять нуль ве! Два двєнаццать восємьдєсят пять нуль ге!" - послухав та й кинув їм низку мишаків. Авжеж, цілу низку! Гуляймо!

Потім старцям убогим низку - кидь! Мало не побилися, миттю подачку на клоччя розідрали. Потіха! Потім пішов по рядах, шось смачненьке купувать. О, вже й пошана... Помітили...

Кланяються:

- А до нас підходьте!.. Чого душа бажає?.. А розсольчику, паночку, попробуйте, розсольчик у нас найлуччий!..

Попробував розсольчику. Купив. Всього-всього понакупляв, чого душа бажала - і простого, і моченого, і фаршированого. Купив чверть пуда хлібеди, ворочок козиного сирку, каганців з півдюжини, - ватрушок напекти. Вермішелі квашеної. Ріпи. Гороху червоного та синього. Кваску глек. Берестяників накупив, харчі в них поскладав. Ще й найняв холопа весь отой тягар до хати доперти, та чесно кажучи, не стільки там воно важке було, скільки знатністю своєю кортіло похизуваться. Мовляв, возньосся вище я главою непокорной александрійського стовпа, рученят собі не поодтягую, важке тягаючи. Прислугу маю. Не вам рівня.

І одразу ж халепа: хто Бенедикта не знав, ті думали, шо такий багатій неодмінно у сани сяде, а де там у Бенедикта тії сани? Тож деякі, гниди, і в кулака посміювалися. А які були знайомі, ті вирішили, шо то не холоп, а Бенедиктів приятель, і тільки й дивилися, як приятель такі берестяники тягне, шо аж розкарячився, а Бенедикт - руки у кишені та йде собі, насвистує, і навіть не поможе? Хотів покозирятися на повну, та ні, не вийшло.

А по дорозі Бенедикт весь час непокоївся, тільки б наперед холопа не забігти. Бо тільки одвернися, а він, може, шусть у провулок, - та з таким добром, ви шо!!! І шукай його. Тож ішов Бенедикт за холопом, наче прив'язаний і тільки й покрикував: "Не сюди, ттвою..!.. Завертай! Завертай, кажу, сучий сину! Наліво! Все бачу, все бачу! Я туто ! Стежу!" - і ще там усяке.

Великий був клопіт. Але дісталися добре. Може, холоп, хоч він і холоп, теж пойняв, шо з таким тягарем далеко не побіжиш: Бенедикт наздожене та в морду дасть. Бенедикт, коли його на базарі, у холопському закуті, наймав, - і кулачища йому свої показував, і обличчя супив, і очима виражав: гнів прийдешній, підозру всеосяжну, на весь рід людський незадоволення. Стращав.

Але й думати не забував, поки йшли: яке ж це щастя, коли розум до діла прикладений: за одну ніч, диви, заробив собі харчів - аж стіл угинатиметься. Ти ба?! Теперечки робимо так: ватрушок напекти, гостей запросити; харашо б Оленьку, а як не схоче, можна й Варвару Лукинишну, можна й ще когось з роботи. Варфоломеїча можна, він майстер байки плести. Сирітку Ксюню. З нею, правда, нудно, і виду ніякого. Сусідів запросить, чи шо. Ой, а ще ж голубчиків покликать із дюжину - хату підмести, свічок понатикувати... Ні, найняти якусь молодицю хату підмести... Нашо самому горбатитись? І ватрушки теж нехай молодиця пече. А платити теж мишаками. А ще - сліпців найняти!!! О, точно! Всю артіль разом і найняти. Сурприз гостям!.. Їли-пили-танцювали, а потім можна й у скок пограцця... Чи в душку. Але не до смерті, а так, наполовину. О-о-от, а недоїдки під підлогу, а мишаків знову хтозна-скільки набіжить, - та й знов наловить, - а наловивши, знов харчів накупить, - а недоїдки знов туди! під підлогу! - а з-під підлоги мишаків! - та знов мінять! та ще раз! Та ще!..

Ой, леле!.. Шо ж це буде? А те й буде, шо Бенедикт таким макаром так розбагатіє, шо й працювати, мабуть, шо не треба! Ато-ож! А він стане мишаків у борг, на праценти давать! Наймитів найме: одних будинок охороняти, так це ж і будинок треба: світлий, високий, двоярусний, з прибамбасами усякими попід крівлею!.. А других, шоб сторожів сторожили, стежили, шоб ті нічого не поцупили! А третіх, шоб за цими дивилися!.. А четвертих... Та то вже другим разом, то вже ми потім обмізкуємо... І найняти молодиць, шоб їсти варили... І сліпців, шоб без кінця бринькали та на сопілках грали, Бенедикта розважали; поміст їм в куточку поставити, хай там і сидять, і цілий день співають... І баню збудувать пристойну, чималеньку... І в баню теж музику провести... других сліпців... Сам миєшся, сам слухаєш... І дівку-чесалку найнять, шоб спинку чесала... А другу, шоб волосся розчісувала та пісні тихенько наспівувала... Чого б його іще? Та сани ж!.. Аякже!.. І під'їзд до будинку широкий, і ворота на запорі... Агов, холопи, відчиняйте, бо вже пан приїхали!.. Одразу всі ниць попадали. Бенедиктові сани заїжджають на подвір'я і навпростець - до терему... А з терему назустріч Оленька-лебідонька: драстуй, Бєня, моє сонечко, а сідай обідати, а я вже так заждалася…скучила…всі оченята прогледіла...

...О, вже й прийшли. Ху-х... Оце картина... хатка наша, прямо скажемо, не терем. Холоп берестяники на сніг поставив. Підсміюється. Бенедикт одв'язав плату: мишаків низку. Подивився: у холопа на морді й справді неповага. І одразу ж розмова така неприємна...

Холоп питає:

- У кого служиш?

Бенедикт аж вищирився:

- Служу?! Я т-тобі дам: служу! Я государев работник. А не "служу"!

А холоп:

- А провіянт кому?

А Бенедикт:

- Мені провіянт! Своє хазяйство! Щас обідать сяду!

А холоп:

- Ща. Своє.

Платню забрав, висякався на сніг, прямо Бенедиктові під валянки, та й пішов собі.

От уже холопська порода!!! Холоп - він і є холоп!!! Чи може, наздогнать та платню забрать, та по морді як слід заїхать, та ногами потоптать за неповагу, за самовольство!.. Скат-тіна!!! Бенедикт вже було намилився, та побоявся берестяники без нагляду залишити: бо вже почали голубчики збігатися, на харчі задивлятися. Тьху ти! Плюнув, затяг берестяники до хатки.

Гадина холопська, сучий потрох! Ти ба, натякнув, гнида, шо й Бенедикт, мовляв, - не Бенедикт, а чийсь холоп, як і він сам, шо й харчі він, мовляв, не собі купив, а панові, шо й хата - не хата, а сарайчик, а може й кліть якась перевалочна... І мрії його геть усі облудні: схотів собі сани... Ні, не можна йому попускать! Бігом наздогнать, та під сраку носаком!!! Бенедикт кинувся на вулицю, туди-сюди метнувся... Нема, зник холоп, як і не було... А може, приверзлося?

Повернувся в захололий хатній сутінок. Ти ба, як урем'я біжить. Поки туди-сюди - вже й сонце сідає. Помацав піч: холодна. Та не должна, га? Одкрив заслінку - я-я-ясно... Крадії були. Поперли жар з вогнем. Один попіл захололий. Та шо ти будеш дєлать...

Чогось раптом занудьгував. Чогось геть усього розхотілося. Сів на тубарет. Встав. Прочинив двері, постояв, притулившись до одвірку. Шось наче у грудях кисле, і слабкість. Оно, вже й вечір. Серед білого дня - вечір; ото і є зима. Блякле сутінкове небо, по небі віття дерев, наче вугіллям почеркане. Гнізда, наче ковтуни. Оно заєць пурхнув. Низом - тоскна синява сніжних кучугур, пагорбів, заметів. Чахлий чорний тин, наче старий гребінь. Ще видно, а згасне на заході - і геть нічого не побачиш у непроглядній темряві. Одразу на небі зірки вигулькнуть, наллється небокрай їхнім молочним, слабким світлом, - наче хтось знущається, чи просто байдужий, чи може не нам ті небесні вогні призначені: ну шо ти побачиш при їхньому тьмяному, неживому мерехтінні! А напевне, шо так, не для нас вони!..

...Отаке воно все! Наче хтось нам, людям, од всієї безмірної природи окрайчика врізав: оце нате вам, голубчики, сонця ковточок, та літа шматочок, та квітку тульпан, травички зеленої в придачу, малих пташок на здачу, та й буде з вас. А всю решту створінь приховаю, ніччю укутаю, пітьмою вкрию, у ліс, чи під підлогу, наче в рукава, заховаю, мале світло їм запалю, зоряне, - їм і того досить, їм і таке добре. Нехай собі шарудять, шмигають, пищать, плодяться, своїм життям живуть. А ви на них, нуте, полюйте, якшо зможете. Вполювали? - їжте на здоров'я. А не вполювали - як самі знаєте.

Бенедикт зітхнув так тяжко, шо аж сам своє зітхання почув. О, знову... Знов якесь роздвоєння у голові. Так усе просто було, ясно, щасливо, мрії всякі гарні, а тут зненацька наче хтось іззаду підійшов та оте все щастя з голови й виколупав... Наче пазурем вийняв...

То Кись, от хто! Кись у спину дивиться!!!
 
Name
Email
Comment
Or visit this link or this one