*продовження№3К*

Бенедикта аж занудило від жаху, од поганого під грудьми відчуття, наче шось смокче. Він грюкнув дверима, не додивившись заходу сонця, не надихавшись сирого, синього вечірнього повітря; квапливо заклав на ключку, на засуви; спотикнувся у смердючій хатній темряві об сир; і матюкнутися забув; навпомацьки пробрався до лежанки і скоренько ліг, ніг не відчуваючи.

Серце калатало. То кись... То вона. То таки вона. А ніяка не фєласофія. Правду кажуть: то кись у спину дивиться!

То вона там, на гіллі, у північних лісах, у непролазній гущавині, - плаче, непокоїться, принюхується, перебирає лапами, притискує вуха, вибирає... вибрала!.. М'яко, наче страшний, невидимий Котя, зіскочила з гілля, і пішла, пішла, пішла, - проповзаючи під вітроломом, під завалами суковиння, колючок, довжелезним стрибком через сивий, наче мохом порослий, завірюхами повалений сухостій!.. Поповзом і стрибком, гнучким і довгим; повертається невеличка пласка голова, туди-сюди приглядається: не упустити, сліду не загубити: там, далеко, у злиденній хаті, на лежанці, налитий, наче квасом, теплою кров'ю, у стелю втупився, лежить і дрижить Бенедикт.

Ближче, ближче до житла!.. Де поземка стелеться, припорошує балки, де метелиця вихорем-сніговієм над степом здійнялася, там і вона: летить у поземці, кружляє у завірюсі! Ні сліду не залишить лапами на снігу, собаку не звалує під ворітьми, худоби не сполохає!..

Ближче, ближче, - і кривиться невидиме її обличчя, і тремтять пазурі, - голодна вона, голодна! Мука їй, мука! Ки-и-ись! Ки-и-ись!

Ось уже й підкрадається до житла, вже й оченята примружила, шоб краще чуть, зараз стрибне на стару стріху, на вихололий димарь; осьо, вже надумала...

... Хтось постукав у двері: тук-тук-тук. Бенедикт схарапудився, наче його палицею стукнули, страшним криком крикнув:

- Нє!!!!!!!!!!!!!!!!!!!

- Ах, вы заняты, голубчик? Так я попозже зайду, - а за дверима такий голос знайомий: Нікіта Іванич. Господь послав!.. Господь послав!..

КАКО

Тиждень провалявся Бенедикт у лихоманці, - стид і сором. Як все одно мала дитина. Дід йому і в печі розпалив, і ватрушок напік, і кип'яточком його напував. Самі удвох усе й під'їли.

От тобі й Празник Новий Год. Пройшов-проминув, як і не було, - от шкода, прозівали! А голубчики ж, мабуть, козу водили, танцювали-хороводили, та згідно з Указом свічки палили, та ржавлю пили: після празника, як уже повелося, побільшало у містечку увєчних-калєчних. По вулиці йдеш - одразу скажеш: празник був із гульками: той на костурцях дибає, в того око вибите, чи мордяка на сторону.

Бенедикт, одужавши, журився: життя повз його промайнуло, по губах мазнуло, - отак завжди! Кожен раз так! Яка тільки несправедливість! Яка досада чорна! Чи ж він не готувався, чи розуму не докладав? мишаків не ловив, на харчі не міняв? Та він, щитай, два тижні жив у очікуванні світлого, радісного: гості, свічки, музика!

Бо шо в нас за жизня? - робота тяжка та мороз, та посвист вітру! Хіба ні? Коли-не-коли той празник випадає.

А він, мабуть, чи змерз, чи підвередився, чи ще шось, - мо', з голоду охляв, чи шось несвіжого у Столовій Хаті з'їв, - хтозна? - та й звалився у лихоманці, і де ви тепер, деньки золотії?

А Нікіта Іванич каже: Бенедикт нє ВРАСТЄНІК. Ну нє, - так нє, це вже кому яке щастя. А тільки образа - аж до сліз!

А ще каже: "Слава Богу, целее будешь, руки-ноги сохранил, ещё пригодятся тебе, юноша неразумный, пустоголовый, мечтательный и заблудший, как и вся ваша порода, всё ваше поколение, да, в сущности, и весь род людской!" Ой, не любить він наші празники, не любить!

То й шо з того, як хтось, бува, і покалічиться? Бува й на льоду посковзнешся. І в яму впадеш, і на сук напорешся, і шось з'їси неперевіреного. А хіба од старості не мруть? Оно, навіть Прежні голубчики, - по триста років живуть, а все'дно мруть. Нові голубчики народяться.

Себе, канєшно, жаль до сліз, шо там казать. Родичів, друзів - теж жаль, але трохи менше. А чужих - якось і не жаль. Вони ж чужі. Хіба можна рівнять? Коли матінка померли, Бенедикт так плакав, так побивався, шо аж опух од плачу. А помри, - та хоч би й Анфіса Тірентівна, - хіба ж би він хоч прослізився? Боже збав! Здивувався б, розпитав би, витягнувши шию, звівши брови аж на лоба: а од чого ж померла? Шось із'їла, чи так ото? А де ховатимуть? А чи ожениться тепер Палікарп Матвєїч на якійсь другій, а чи багато од Анфіси Тірентівни добра залишилось і яке те добро? - все розпитає, аякже, бо інтересно.

Та й на поминки покличуть - теж розвага. Наїдки всякі їстимуть. У хату запросять, - зайдеш, подивишся, яка в них хата, та в якому кутку піч, та де вікно, та чи є якась прикраса, - може, в якогось умільця лава різьблена, чи може завіса, кольоровими нитками вишита, а то ще поличку повісять і книжечки поставлять. Наїсися-нап'єшся - та й по хаті походжаєш, кругом роздивляєшся, до полички підійдеш, книжечки переглянеш. Бува, й хароша попадеться, - тоді до стіни боком притулишся, ногу на ногу, в потилиці шкребеш, стоїш читаєш. Та мало там чого!..

Але самому, звісно, нема охоти помирать. Не приведи Господи! А тільки кись - то ще страшніше. Зараз-то вона наче й одступилася, мабуть, проґавила Бенедикта, - а може, то Нікіта Іванич їй слід перебив, от вона й одступилася.

А чого вона страшніша за смерть: а того, шо ти, якшо вже помер, то помер. І нема. А якшо ця тварюка тебе спортить, - так із цим ще треба жить! А як? Як вони себе бачать, як воно їм, спорченим? Шо їм там усередині відчувається? Га?..

...А мабуть-таки, шо відчувають вону тугу страшенну, жахливу, небувалу! Морок чорний-чорнісінький та як їм сльози отруйні, рідкі котяться! Як оце, бува, уві сні примариться: отак бредеш собі, бредеш, ноги волочиш, та все наліво, наліво забираєш, - і не хочеш, а йдеш, наче чогось шукаєш, та чимдалі заходиш, тим більше пропадаєш! А назад нема ходу! І наче йдеш по степах безлюдних, недобрих, а з-під снігу трава суха, та шарудить-шарудить! Весь час шарудить! А сльози все течуть-течуть, з обличчя та на коліна, з колін та на землю, шо аж голови не підняти! А якшо й підняв би - а нашо: нема там на шо дивитись! Нема там нічого!..

А як, не дай Боже, трапиться з кимось таке страшне діло, - шо його кись вип'є, жилочку пазурем роздере, - то хай би вже йому швидше померти, хай би вже йому міхур лопнув, та й по всьому. А тільки хтозна, може йому ті два, чи три дні до смерті цілим життям прецтавляються? У себе в голові, всередині, він, може, й на поля якісь ходить, і оженився, і діточок маленьких народив, і внуків дочекався, і государствену повинність якусь несе, дороги прокладає, налог платить? Всередині? А тільки все зі сльозами, з риданням душевним, із завиванням нестерпним, нелюдським, безупинним: ки-и-и-и-ись! ки-и-и-и-ись!..

Ото-ож. А то прям, каліцтво: каліцтво - то звичайне діло, око видавлять, - так і одним оком можна сонечку радіти, зуби повибивають, - так і щербатий своєму щастю всміхається, задоволений.

Але ж у Бенедикта і очі в порядку, і зуби, і руки-ноги. Тож, усе гаразд.

А от шо нудно самому, компанія потрібна - то вже друге діло. Сім'я. Жінка.

Жінка голубчикові обов'язково потрібна, - як же без жінки? По тому холостяцькому ділу Бенедикт заходив до вдови, до Марфутки: чи раз, чи два рази на тиждень, але обов'язково до Марфутки зайде. З лиця вона не така, шоб уже й гарна була. В неї, якшо правду казать, мордяка трошки на сторону, наче їй хтось по личку голоблею заїхав. І одне око геть напухло. Тілом теж не така, шоб уже й точена. На ріпу схожа. Але ж Паслєцтвій - нема: там, де треба, в неї все опукле, де не треба - впукле. Так він же ж не дивитися на неї ходив, а по холостяцькому ділу. Хто хоче дивитись, - вийди на вулицю та й дивись, аж тобі повилазить. А тут інше. Це, як Федір Кузьмич, слава йому, сочинив:

Нє патаму, што ат нєйо свєтло,
А патаму, што с нєй нє нада свєта.

Ніякого свєта з нею не нада, навпаки: Бенедикт, як до неї прийде, одразу свічку задує, і гайда крутицця, валяцця, ще й перекидацця, по-всякому любицця. І наприсядки, і раком, і туди, і сюди, і по хаті скакать, - а Боже ж ти мій, чого тільки другим разом у голову не вступить витворяти! Оце якшо сам сидиш, думу думаєш, ложицею у борщі водиш, - ніколи по хаті не скакатимеш, на голову не ставатимеш. Якось воно по-дурному. А коли до жінки прийдеш - неодмінно. Одразу штані геть, - і жарти жартувать. Природа у жінки, або ж сказать, тіло, для жартів саме найзручніше.

Отак налюбишся, та й утомишся. А потім такий голодний, наче три роки не їв. Ну, подавай уже, шо ти там наварила? А вона: ах, куди, Бенедиктечку, куди ти од мене тікаєш? Хочу ще, мовляв, пофордибачити. Невгамовна жінка. Пристрасна.

- Ні, кралю, вже нафордибачились, їсти давай, вермішель давай, чогось солоненького, кваску, ржавлі, все давай. Повечеряю та вже й додому бігтиму, бо ще в печі згасне.

- Та яка там піч, дам я тобі вогню! - та й справді: і нагодує, і пиріжків з собою загорне, і жаринок у вогняний горщик насипле.

А Бенедикт другим разом їй стіхи почитає, якшо Федір Кузьмич, слава йому, шось про теє-то-як-його скласти забажав. Він, мабуть, теж по молодичках, - будь здоров, - бігає!

Гаріт пламя, нє чадіт,
Надолга ль хватіт?
Ана мєня нє щадіт, -
Тратіт мєня, тратіт.

Ух! А то ще:

Хачу бить дєрскім, хачу бить смєлим,
Хачу адєжди с тєбя сарвать!

Хочеш - то й зривай, хто тобі заважає? Бенедикт спочатку дивувався: та хто ж йому, Найбільшому Мурзі, довгої йому жизні, хоч слово упоперек скаже? Зривай. Панська воля. Але ж тепер, канєшно, як він Федіра Кузьмича, слава йому, на свої очі побачив, сподобився, - теперечки вже й сам замислився: так йому ж, куцому, до теї-то-як-її, ма'ть і не дострибнути, тож він і жаліється. Мовляв, сам не справлюся, підсоби!

А з отими стіхами одного разу прямо чортзна-шо получилося. Якось переписував Бенедикт стіхи, та такі вже растакі, такі, як-то кажуть, млосні!

Нєт, я нє даражу мятєжним наслажденьєм!

- ти ба, як Федір Кузьмич, слава йому, виразився. Бенедикт страшне, як здивувався: а з якого це … він отим не дорожить? Захворів, чи шо? Але насамкінець Федір Кузьмич, слава йому, пояснив, що він нібито схотів теє діло на новий, чудернацький манер спробувать:

Лєжиш, бєзмолствуя, нє внємля нічєму...
І разгараєшся всьо болє, болє, болє,
І дєліш, наканєц, мой пламєнь панєволє.

Бенедиктові так схотілося перевірити, шо ж там Найбільший Мурза, довгої йому жизні, понавидумував, - шо аж зробив самовольство: зайвий сувійчик для себе переписав і в рукава заховав, а потім бігом до Марфутки та оті стіхи їй і прочитав. І запропонував: а давай, мовляв, і ми отак: ти беркиць на ліжко, - і лежи колодою, нє внємля нічєму, та дивись мені! - по-чесному, як і домовились. А я на тобі розпаляцця буду, то й подивимось, шо ж воно за панські витребеньки. Гаразд? Гаразд.

На тому й порішили. А вийшло чортзна-шо. Марфутка все зробила по-чесному, як їй сказано було, - лежала мовчки, ані мур-мур, як-то кажуть, рукі па швам, пяткі умєстє, наскі врозь. Ні чіпать Бенедикта, ні лоскотать, ні кренделів усяких вироблять не стала. І замість того, шоб розгоряцця болє, болє, як отам написано, або ж там пламінь розділить, - та да-а-а-а! - так увесь вечір торба-торбою й пролежала. Та й пламеню, якшо вже правду казать, не получилося, - Бенедикт потиркав-потиркав, та й зів'яв, хтозна-чому, та й упав, та й плюнув, та й рукою махнув, шапку намацав, дверима грюкнув та й додому, та й усе. А Марфутка розсердилась, та за ним, та навздогін ньому матюків - як нагне. А він - їй. А вона - йому. Посварилися, один одному волосся повидирали, потім, тижнів через два, знов помирилися, та якесь воно вже не таке було. Не було вже того, як-то кажуть, шалу.

Ну, по тому холостяцькому ділу він і до Капіталінки заходив, і до Вєрки Кривої, і Глашка-кучеряшка його до себе заманювала, і ще багато які. Тепер, осьо, - Варвара Лукинишна набивається, можна було б і походить, але ж занадто вже страшна. Ану, як вона уся кругом пітушиною бахромою обсипана?

Але всі ці походеньки - то таке, побув та й забув. Та й з голови геть. А друге діло, як ото видіння причепиться, образ дивний, марево світле, - як оце Оленька стала Бенедиктові прецтавлятися... На лежанці валяєшся, ржавлю покурюєш, а вона - осьо вона, поряд, усміхається... Руку простягнеш - нема її! Повітря! Нема її, - та й знов вона тут. Та шо таке!

...А може, посвататись до неї, га? Посвататись, і все? Так, мовляв, і так, Оленько-рибонько, красунечко писаная, хочу на тобі оженитися! Весіллячко справимо! Будь моєю хазяєчкою! Будем жить-поживать та добра наживать!.. Шо там іще кажуть?.. Щастя та любові! Весіллячко-бенкетуваннячко! Шоб аж через вінця лилося! Чим багаті, тим і раді!

А чого! Хоч і сім'я в неї багата, - бач, у санях їздить, - хоч і шубка в неї заяча, а женихи біля неї чогось не дуже в'ються. Строга, мабуть. Скромна. А на Бенедикта таки задивляється. Подивиться - і зашаріється.

А коли Бенедикт видужав після лихоманки та на роботу повернувся, - Оленька аж засяяла. Наче свічка, засвітилася; прям хоч бери її, у розщепу стромляй і в самій густій пітьмі видно стане.

Нада буде цеє діло обмізкувать.

ЛЮДИ

Проминули лютневі завірюхи, грянули березневі зливи. Пролилися небесні потоки, пробили сніг, наче його хтось кам'яними гвіздками поколов, почорнив. Де-не-де й земля показалася. Все торішнє сміття спливло - по всіх вуличках, по всіх подвір'ях. Потекли-задзюрчали жвавенькі струмочки, пінисті та каламутні, понесли сміття з пагорбів у низини, повиносили його геть зі слободи, а вгорі, диви, вже й поголубішало-полазурнішало. Світла така лазур, чиста, холодна, хмарки по ній бігають рухливі, вітер повіває, голе віття смикає-мотає, весну підганяє. Сиро кругом, ясно; якшо руки в рукавиці не заховаєш - такі червоні робляться; а харашо, весело!

Грязюка під ногами чвакає, глина непролазна, ні тобі саньми, ні тобі возом, а мурзи все одно їздити бажають, нізашо пішки не пройдуться - не по чину. Отак дивишся, перевертні глину валянками місять, сани тягнуть, надриваються, матюкаются, а сани хоч би з місця. Мурза їх батогом - хлобись! та ще раз! а вони його по матері! - такий, їй-бо, ґвалт стоїть, одне слово: весна!

Потім, диви, знов приморозило, днинка випаде пронизлива, холодна; і сніжна крупка посиплеться, і міхури на віконцях запаморозяться.

А поки Бенедикт у лихоманці лежав, Федір Кузьмич, слава йому, зволив новий Указ сочинить:

Указ

Оце я, який є, Федір Кузьмич Каблуков, слава мені, Найбільший Мурза, довгої мені жизні, Секлетарь і Академік і Герой і Моріплаватель і Плотник, і позаяк я є без кінця об людях переживаючий, наказую.
* Оце одне діло спомнив, зовсім забувся, з отими ділами государственими забігався:

* Восьмого ж Марта теж Празник, Международний Женський День.

* Цей празник не вихідний.

* Тобто, на роботу ходить, але працювать, аби день до вечора.

* Женський День, значить, буде те саме, шо й Бабський Празник.

* Цього дня усім жінкам пошанування, бо вони є Жена і Мати і Бабуся і Плем'янниця чи ще там якась Манюня, усіх шанувать.

* У цей Празник їх не бить не лупцювать нічого такого звичайного шоб не робить, а нехай вона Жена і Мати і Бабуся і Плем'янниця, чи ще там якась Манюня рано-вранці встане пиріжків-оладків напече того-сього наготовить все чистенько позамітає-повимиває лави понадраює води з колодязя понаносить шмаття там спіднє-верхнє понамочить та випере а в кого килимки чи доріжки нехай усі гарненько повибиває бо я вас знаю пилюка в хаті хоч носа затикай. Дровець нехай нарубає баню натопить напариться як слід. Всього-всього на стіл понаставляє шоб аж угинався блини шоб горочкою закусі всякої побільше може з Нового Году шось недоїдене лишилося все на стіл став.

* З роботи повернувшись проздравить Жену і Мати і Бабусю і Плем'янницю чи ще якусь там Манюню з Международним Женським Днем.

* Отак казать: "Желаю вам Жена і Мати і Бабуся і Плем'янниця чи ще там якась Манюня щастя в жизні успєхав в работє мірнава нєба над галавой".

* Всяку жінку, хоч би й Сусідка, хоч би й хто була, так само вєжливо проздравлять.

* Потім пий-гуляй, роби шо хоч, веселись, та знай міру.

Каблуков

Таки правда, таки Бенедикт вгадав, великий він майстер, Федір Кузьмич, слава йому, на теє-то-як-його, тобто по молодичках. Жінки на роботі такі довольні сидять: ніхто їм і слова поганого не скаже, ні тобі штурхана, ні тобі у вухо, ні ляпасів ніяких, а кожен проздравля. Варвара Лукинишна вбралась у намисто. Оленька уся в стрічках. Навіть сирітка Ксюня з суворих ниток якесь мереживце сплела і на тім'ячко собі пришпилила. Такі вже красотулечки, - прям хоч знімай штані та жарти з ними жартуй.

А ще чого придумали: вербових гілочок нарізали, та й у горщика з водою; в хаті тепло, котики й повитикалися. Може, воно й самовольство, а тільки їхній день, і все. І Шакал Дем'яничу теж горщика із котиками на стіл було поставили, тільки він отого горщика скинув на підлогу: нічого в Указі про вербу не сказано.

Шакал Дем'янич всі Укази напам'ять знає і любить. Навіть старі, ще бозна з яких часів: от, скажімо, шоб вихідний був у неділю. Та всі й без того знають, шо неділя - то неділя, жоден голубчик нізашо не працюватиме, хоч ти його ріж. Здавалося б: чого ж тут указувать, бересту витрачать? Ні-і-і, оце вже буде підхід негосударствений.

А государствений підхід - це, значить, суворо-пресуворо наказати, шоб вихідний ні, Боже збав, у суботу не був, ні, Боже збав, у п'ятницю, ні, Боже збав, у четвер, ні, Боже збав, у середу, ні, Боже збав, у вівторок, ні, Боже збав, у понеділок. Як накажуть, - так і буде, бо на те воно й государство, його ж бо і сила, і слава, і влада земна, на віки віків, амінь.

Шакал Дем'янича ніхто, шоб аж занадто, не любить. Та й хто мурзу любитиме? Хіба шо жінка його, діточки маленькі, а так ніхто. Та й не на те він, мурза, шоб його любили. Він на те, шоб порядок був. Списки работників вести. Чорнило видавати. Бересту. Вичети вищитувать за прогули, за пияцтво, або ж різками когось випороти - от для чого. А без мурзи не можна, без мурзи ми геть усе переплутаємо.

Ну от, наприклад. Якшо вже по-простому. Майський Вихідний, - він буває як май місяць, тож Октяберський Вихідний - мабуть, як октяберь? Та нє-є-є-є! Октяберський Вихідний - тоді, як нояберь місяць! А не було б мурзи, чуєш, усі голубчики, весь Федір-Кузьмічськ, увесь октяберь так би п'яні й провалялися!

А багато хто дивується: a чо' це Октяберський Вихідний, - та у ноябрі? А це знов-таки підхід негосударствений! А того він у ноябрі, бо зазвичай у октябрі ще погода гарна, ще ні снігу нема, нічого. Повітря таке духмяне, опалим листям пахне, сонечко ще довго світить, небо й досі блакитне. Голубчики, хто ходячий, самі, без Указу, на вулицю виходять, - хто за ржавлею, хто до лісу по сушняк, хто пізню ріпу копати. Краса! Ясність у природі.

А у ноябрі як зарядять дощі, як зарядять, як зарядять, - е-е-е-е-е-е! - і між небом та землею каламуть, і на душі каламутно! Стріха, якшо поганенька, протікає; крізь шпарини холодом, сирістю повіває. Заткнеш вікно ганчіркою, присунешся ближче до печі, чи може на лежанці лежиш, дрімаєш, і киснеш ото, весь час киснеш! Ой, минуло літо краснеє, не вернеться, - прям наче життя твоє минуло, розвіялася радість, як пилюка по дорозі! Витягнеш з віконця ганчірку, подивитись, - а на вулиці ж і нікогісінько, і нічогісінько, тільки дощ вихляє та по калюжах лупить. Та хмари рвані. Голубчики, хоч би й з найдурніших, у таку погоду по своїй волі навіть носа з хати не висунуть.

Тож на такий день, коли всі тут, всі по хатах, нікуди не розбрелися, нікого у лісі, чи у полі не забули, - на такий день Октяберський Вихідний і призначають. Всім голубчикам, і здоровим, і калікам, велено з хаток на головний майдан, де дозорна башта, повиходить, і по шестеро в ряд, з піснями, пройтися. А з дозорної башти мурзи будуть на голубчиків дивитись і всіх по головах перещитувать. Бо треба ж взнати, скільки в нас народу, та скільки бляшок різати, та скільки добра у Складський День видавати, та скількох можна на дорожні роботи послати, які не каліки, і ще там усяке-різне. І народна мудрість теж каже: курчат по осені щитають. А як усіх перещитають, то можна й по хатах, пий-гуляй, роби шо хоч, та знай міру. Оце й буде государствений підхід.

А на коли точно Октяберський Вихідний призначити, - то вже начальство думає, бо на те воно й начальство. Вони там у теремі сидять, на небо дивляться, погоду стережуть, і так собі думають: вчора, думають, наче й зарано було, а завтра - хтозна, може й запізно, а от сьогодні, думають, саме той день. Гнать усіх на перещот.

Отакі діла Шакал всі аж до буквочки знає, бо така в його посада.

Ознайомив Бенедикта з Указом:

- Извольте проздравлять.

Бенедикт вивчив проздравлєніє: прочитав, ще раз прочитав; у стелю втупившись, повторив; потім по бересті перевірив, очі заплющив і ще раз прошепотів, шоб уже зовсім напам'ять. Варварі Лукинишні вєжліво все проказав:

- Желаю вам Жена і Мати і Бабуся і Плем'янниця чи ще там якась Манюня щастя в жизні успєхав в работє мірнава нєба над галавой.

Васько Вухатий лікті розчепірив і зі свого кутка тривожно прислухався: чи все Бенедикт правильно каже, чи все по Указу.

Варвара Лукинишна зашарілася-розчервонілася: приємно їй такі слова чути.

- Ой, спасибі, дорогенький. А приходьте ввечері до мене в гості: я вже й юшечки наварила.

- Сьогодні? Та я не знаю...

- Горішки ще залишилися... Мишачка запечу.

- Та я прям і не знаю...

- А мишачок свіже-е-есенький.

Бенедикт завагався.

- Та приходьте... Я вам дещо покажу... по секрету.

Ти ба, яка настирлива. Та вона і в сарахвані страшна, а як роздягнеться та секрет показуватиме, то, мабуть, і вопшє: за шапку та й хода? Але ж спокусливо, конєшно... Хтозна, шо там насправді буде...

- Та чого там, приходьте... Про іскуство побалакаємо... Я знаю, ви способні тонко чуствовать... У вас, здається, агромний потенціял.

Потупила своє єдине око. О-о, яка-а-а... Бенедикт аж спітнів. Які розмови хвилюючі... Прямо на роботі...

- Та вже ж не маленький... Ніхто ще не нарікав... Всьо чуствую тонка... А відкіля ви знаєте?.. Який у мене пуденціял?

- Ну... цього ж не приховаєш...

- Хтось ляпнув, чи шо?

- Авжеж, ми частенько про вас розмовляємо... у своєму колі, ну, ви розумієте... свої думки висловлюємо... Всі згодні: у вас прекрасне развітіє...

- О-о-о?!..

- Так, так... Од вас багато чого можна чекати.

- Гм... а шо ж воно за коло за таке?

- Свої люди... близькі. Ви з деякими знайомі...

Так він і думав. Жінки!.. Ото посідають у коло, та й давай про своє, про женське балаканину розводить. Хто, та з ким, та коли. І Бенедикта, бач, обсуждали! Хвалили!..

-...одкриваємо один одному свої маленькі секрети, - шепотіла Варвара Лукинишна. - Ділимось.

?!?! Ич! Як це в них заведено! Па-аня-я-я-ятно... шо ж... люди одинокі...

- І багато вас там? У тому колі?

- О, зовсім невеличка група, десь може шестеро... Не дуже часто збираємось, але ж абщєніє інтенсивне, дуже, як би сказать, тісне...

- Та я думаю, вшістьох... ви на підлозі, чи як?

- Та нашо, хто де...

- А як же ж ви тоді...

- Розміщуємось? Хатка в мене й справді мініатюрна, шо там казать. Як усі зберуться, ви не повірите, мало один у одного на головах не сидимо!

- Он воно як... Я прийду, - квапливо сказав Бенедикт. - Прийду, чекайте.

Так!.. Швиденько баню протопить, напаритись, потім ржавлі дзбанок взяти із собою, - не з порожніми ж руками у гості, - потім... а потім буде видно. Ой, шо буде!.. Бігом усіх проздравить - і додому; Шакал нічого не скаже, - наказано ж сьогодні абияк працювать. Бенедикт вклонився сирітці Ксюні:

- Желаю вам Жена і Мати і Бабуся і Плем'янниця чи ще там якась Манюня щастя в жизні успєхав в работє мірнава нєба над галавой.

А зраділа!
А зраділа!

- Скільки вже разів сьогодні чула, а все одно приємно! От би кожен день так!

Шакал на неї зі свого кутка покосився: о, вже й самовольство. А нема шо й казать: сьогодні велено тільки проздравлять, а не кривдить. Завтра їй, мабуть, випише.

- А приходьте до мене ввечері оладки їсти.

- Та я зайнятий.

- От шкода. А оладки в мене такі ж пишнесенькі!

- Не сумніваюсь.

І ця туди ж: натякає. Оладки в неї, бач, пишнесенькі!.. Чи може і туди, і сюди?.. У два кінці вспіть?.. А Оленька зі свого тубарета поглядає... Нада ж Оленьку проздравить. З іншими розмова легка була, а з Оленькою стало якось ніяково: сторопів, коліна ослабіли. Підсів до Оленьки, пробурмотів:

- Желаю вам Жена і Мати і Бабуся і Плем'янниця чи ще там якась Манюня щастя в жизні успєхав в работє мірнава нєба над галавой.

А Оленька засміялась так тихенько:

- Яка ж я вам жона?..

- Та в Указі ж...

- А без Указу?..

Бенедикт знову спітнів: от тобі й Женський День, Бабський Празник, от до чого все це ведеться... От тобі й Федір Кузьмич, слава йому... Зараз вона його на оладки покличе...

-... шо, нема щастя без Указу?

- Оленько... Оленько, хочу щастя без Указу...

- Ну, то й…?..

- Пропоную вам руку, серце і пуденціял, - прошепотів Бенедикт. Сам од себе таких слів прекрасних, страшних, не чекав: вирвалося.

- Беру, - прошепотіла й Оленька.

- Берете?!..

- Беру... Я все беру...

Помовчали... Шо ще треба казать... Серце так і калатало... Ой, зважився!.. Зважився! Який тільки день сьогодні!

Федіру Кузьмичу - слава!

Прощавай, значить, життя холостяцьке! Недовго й погуляли, Бенедикте Карпичу! Та й харош уже! Нада б уже й посурйознішать. Бенедикт додому бігом біг: ще рано, жар у печі не прочах, набрать і баню протопить... Оно: щитай, з того году не мився! По-новому, канєшно, стилю. Раніше Новий Год був Первого Єнваря, по-старому, а зараз перенесли, тож і виходить... Біг, жіночкам зустрічним кланявся, - незвично якось, а нада. Проздравленіє викрикував. Бажав усім щастя в жизні. Нікіта Іванич попереду йшов, колоду на собі тягнув, - і йому жартома гукнув: "Мірнава нєба над галавой, Нікіто Іваничу! Шоб ні дощичка, нічого!" - діда аж пересмикнуло, обернувся, та й плюнув. А-а-а, то ж він думає: Бенедикт його за жінку прийняв!.. Та то просто жарти такі!

Оленька у другій слободі живе... не в нашій... Ми осьде, а вона - оно аж де. Домовились на Майський Вихідний до неї в гості: з батьками знайомитись. Дай-то Боже, погода буде гарна, ясна... Мірнава нєба над галавой!.. Не така, як сьогодні: грязюка, мряка...

Пробіг мимо саней, шо зовсім вгрузли у багнюку: марне діло у таку погоду кудись їхати. На узбіччі перевертні волохаті: трійка. Відпочивають, валянки поскидали, ржавлю покурюють, услід голубчикам зубоскалять. Побачили Бенедикта і аж заржали:

- Убежим от инфаркта!..

- Не догоню, так согреюсь!

- Давай бігом, гараж закриють!

Тварюки безсовісні. Чіпляються до людей. А одгавкувацця - Боже збав: їхня лайка крепша за нашу. Ніхто з ними не зв'язується, з перевертнями.

З гори та на гору, та по провулочках, де й городами, де й через тин, дорогу скоротити, - додому добіг, засуви зняв, та скоренько в хату, та заслінку в печі шарпонув: тліє! Тліє, голубчик! Встиг! Бігом ржавлі, та скіпочок, та полінце; та роздмухати вогонь, нехай грає; а як заграє, до бані його перенести. Та води понаносить, та віник торішній кажись у сараї валявся, та мочалка десь тут зовсім нова... десь тут була... От був би зараз жонатий, прибіг би з роботи, - а все вже готове, павуки повиметені, віник розпарений. Так то воно так, а тільки жонатому по молодицях не дуже-то... "А куди це ти, Бенедикте, проти ночі?" - "Та нада мені... про іскуство побалакать..." - "Та вже бачу!.. Теж мені, іскусник!.." І віником його, віником... Та невже ж вони з Оленькою битимуться? Ні-і-і, у них усе буде по-харошому, а як же ж інакше.

Отак прийдеш - все вже наготовлене, а тільки тієї свободи вже не буде. Ну то й нехай. Зате жінка красивенька! А свобода - шо ж свобода... От зараз він свободний, а мочалки ніяк не знайде, - невже поцупили? Та ні, знов пощастило: знайшлася мочалка, у бані під каменем була; трохи поцвіла, зате знайшлася. Та шо за день сьогодні: прям одне до одного.

Отож напарився всмак. Всього себе мочалкою розтер, віником вишмагав, аж червоний, обдивився себе з усіх боків, куди око бачить: красень! Трапився б зараз якийсь сусід, зиркнув би у віконце, - позаздрив би. Бенедикт аж сам собі позаздрив. Тож і не дивно, шо його жінки вихваляють: "прекрасне развітіє, багато од вас чекаємо!" Чекайте, а я оце тільки обітруся - і до вас. А всі шестеро зберуться, чи як?.. Нічо, дасть Бог, справлюся! На головах сидять... от-т уже!

Жар у купку згріб: мо', так довше протримається. Та до ранку - навряд чи. Так можна ж буде й у Варварки жару набрать. Тільки нашо? - вранці ж все одно на роботу. Ех, суєта, даремний клопіт! Бенедикт знову розкидав жар: не дай Боже пожежі. От морока з цим вогнем: згасне він, - ляж і помирай; а як понад міру розгориться, - все кругом понищить, пожере, наче нічого й не було! Він такий, вогонь! Він норовистий. Він без кінця їсти просить, він все одно як людина, весь час голодний. Все дай та дай! А перегодуєш його - він і сам тебе з'їсть.

А як у когось загориться, голубчики звідусіль позбігаються; бува, аж із самих дальніх кутків біжать. Натовп збереться величезний, як на Октяберський Вихідний. Кругом палаючої хати стануть, руки поскладають і дивляться... Мовчать, чи перешіптуються: " оно, аж стовпом полум'я...", "диви, диви, з отого кута займається!.." А полум'я і справді, рветься, мечеться, не стовпом, а наче деревом якимсь, як ото Окаян-дерево навесні: танцює, гуде, крутиться, клубочиться, а з місця не зійде. Обернешся на голубчиків: стоять, повитріщалися, і в очах теж вогонь танцює, наче у воді віддзеркалюється, перепліскується. Тища очей у того натовпу, і в кожному вода з вогнем плещеться, немов заря над річкою; і так на душі моторошно зробиться, їй-бо! ніколи вода з вогнем не сходяться, а тут, бач, зійшлися!

А якшо поблизу Прежні трапляться, - бігають, за голову хапаються, кричать: "Гасите! Гасите пожар!" - а як? Як ти його загасиш? Це маленьке полум'я ще відерцем води заллєш, а якшо вже вогонь свою силу показав, - все. Чекай до кінця.

Другі хати не займуться, - і то добре. От коли вогонь усе поїсть, вже згасатиме, засинатиме, - голубчики й мотануться, хто з відрами, хто з горщиками, хто з чим, жару набирать, до себе в хату тягать. В них, може, і без того піч тепла, - а все одно. Шоб добро не пропадало.

А другим разом і вся слобода вигорить. Шо ж! - починай заново жити.

Скупаний, аж сам собі приємний, постукав до Варвари. Одкрила розчепурена, спітніла.

- Ах! Це ви. Ой, як добре. А це що? Ржавля? Та навіщо, такий клопіт...

Подивився кругом: кралі ще не сходились. Шо ж, почекаємо. Стіл накритий. Миски - дві, та ложки - дві. Горщечок юшки.

- Та ви сідайте. Я зараз.

Витягла з печі деко з мишаками.

- Вже наче й пропеклися...

- А ви їх скіпочкою потикайте.

- Та й справді... О, вже й можна їсти. Свіжі, сьогодні наловила.

- Чудово.

Налили ржавлі. Закусили.

- Ваше здоров'я.

Ще налили. Харашо пішла.

- Яка у вас ржавля чудова. З букетом.

- Бо знаю, де збирать.

- І де ж ви збираєте, якщо не секрет?

- А на трясовині. За кахінорською слободою.

- Там, де Садове Кальцо?

- Еге ж.

- То це ви аж бозна-куди ходите!

- То й шо. Зате ржавля хароша.

- Треба буде й мені туди навідатись.

Кралі все не сходилися. Бенедикт вєжліво кашлянув у кулака.

- Гості зараз прийдуть, чи шо?
- Та ні-і, я не наважилась...

- А обіцяли ж?..

- Та я... оце подумала… краще вже я спершу одкрию вам свій секрет наодинці... Не знаю, як ви сприймете... хвилююсь...

- Та я теж начебто...

- Не знаю, чи ви здатні оцінити...

- Здатний, - відповів Бенедикт, але не був впевнений, шо здатний.

- Ну, гаразд... Але то секрет. Ви ж, звичайно, нікому...

- Аякже.

- Ну, то заплющіть очі.

Бенедикт заплющився. Варвара чимось зашаруділа. Шось стукнуло. Знов якесь шарудіння. Бенедикт трошечки розплющив одне око і почав підглядати. Але ще, мабуть, нічого не було готове, - тільки тіні од свічки танцювали на колодах, - і він знов заплющився.

- Пара-нє-пара, - вихажу са двара-а! - проспівав Бенедикт.

- Та почекайте трошки... Який нетеплячий...

- Нема мені сили терпіть, нєвтєрпьож - збрехав Бенедикт і грайливості у голос підпустив. - Оч-чєнь даже нєвтєрпьож.

Тут йому на коліна опустилося шось важке, але не дуже, і цвіллю повіяло.

- Ось... Дивіться...

- Шо це?!..

Скринька - не скринька, а шось таке; всередині листки біленькі, на свіжу бересту схожі, але світліші; а тонкі ж, тонесенькі та наче сміттячком присипані, чи маком.

- Шо це таке?!

- А ви ближче роздивіться!

Підніс до очей. Таке ж сміттячко рівнесеньке... наче нитки... глянув зачудовано... Зненацька нитка розірвалася, брязнула, немов намисто, і в очі сипонула: "и свеча, при которой она читала полную тревог и обмана жизнь..." Так прямо й ахнув: букви! Точно, букви! Дрібно-дрібнесенько написані, та так уже охайно, і не коричневі, а чорні... Послинив пальця, потер бересту: одразу дірку протер. Тонка, бля!

- Обережніше, зіпсуєте!

- Шо це таке...

- Це книга... Старопечатна...

- А-а!!! - Бенедикт зірвався з тубарета, відкидаючи заразу. - Ви шо!!! Заболію!

- Та ні! Підождіть! Та заспокойтеся!..

- Болєзнь!..

- Та ні-і-і!..

- Та пустіть мене!..

- Та сідайте! Та сядьте ви! Я вам усе поясню! Клянуся! - Варвара Лукинишна оддирала Бенедиктові руки од засувів, трусила гребінцями. - Совершенно безопасно... Нікіта Іванич підтвердив!

- А він тут з якого боку?

- Він знає! То він подарував!

Бенедикт принишк, ноги ослабіли, сповз на тубарет, витер носа рукавом, угамовуючи дрож. Нікіта Іванич. Начальство. І не захворів. Мав книгу - і не захворів...

- Безопасно... - шепотіла Варвара. - Знаєте, він просто чудовий... такий обізнаний. Пояснив мені: совершенно безопасно, ета просто суєвєріє... Бачте, коли Взрив стався, все це вважалося опасним, радіяція... та ви, мабуть, чули... Того й запрещали. Бо від книг - радіяція...

- Іх послухать, Прежніх, так від усього радіяція, - тремтів Бенедикт. - Та ні-і-і, тут шось інше...

- Але ж Нікіта Іванич знає... Бо в нього є... Якби ж і справді опасно було, він уже б давно заболів, але ж ви самі бачите, він здоровіший за нас з вами...

- Так нашо... нашо ж тоді лєчать?.. - тьху, тьху, тьху?..

- Бо то традиція, тьху, тьху, тьху...

Обидва постукали по дереву.

...Не приведи Господи, не приведи Господи. Я не больний, я не больний, нє, нє, нє. Не заболію, не заболію, нє, нє, нє. Не нада приїжжать, не нада, не нада. У червоних балахонах не нада приїжжать, тьху, тьху, тьху. Не нада мене гаком, нє, нє, нє.

-...Він мені пояснив... мовляв, щиталось очінь опасно, бо бумага впітиваєт... того ж ми з вами й переписуємо, щоб чисто, щоб не опасно народному здоров'ю... але ж тепер уже все одно, двісті років минуло... Ми з вами, Бенедикте, древні книги переписуємо...

- Як це древні? То все Федір Кузьмич, слава йому...

- Ні-і... То все різні люди писали, а все одно вважається, що Федір Кузьмич. Я таки відчувала, що тут щось не те... Знаєте, я його як побачила, Федіра Кузьмича, то цілу ніч не спала... все думала, думала... Потім зважилась, набралася сміливості, пішла до Нікіти Іванича. Ми довгенько балакали...

- Він мені нічого такого не...

- Ах, Бенедикте, він такий незвичайний... Ми говорили про вас... Він хотів вам сказати, але свого часу... підготувати... Я розумію, це для вас велике потрясіння... та мені здається - краще вже знати, ніж блукати у пітьмі...

Бенедикт, зіщулившись, сидів на тубареті; думки врозтіч, голова не варить. Може, він зарано на роботу вийшов? Ще може лихоманка не пройшла? Шось усього трусить. Чи то після бані?.. Нашо було умиватись, як нема з ким цілуватись...

- То й шо тепер?

- Тепер? А нічого, просто тепер ви вже знаєте.

- А нашо?

- Ну, як це "нашо"... Я думала...

- А нашо думать? Я жити хочу.

- Та при чому тут... Я так само... але ж я хочу знати правду... якщо це можливо...

- "В вєликам знанії многая пєчалі"... То шо ж, виходить, це теж не Федір Кузьмич, слава йому, сочинив?

- Мабуть, що ні.

- А хто?

- Не знаю... То вам треба Прежніх запитати.

Варвара Лукинишна підняла з підлоги старопечатну книгу, поклала на стіл, руками погладила. Дивно якось і дико: такий жах її зблизька бачить.

- Та нашо ви її торкаєтесь?... Якшо вже ми древні книги переписуємо, то й почекайте, допоки велено буде переписать... Отоді й беріть у руки...

- Та то коли ще буде... мабуть, що не скоро. А життя таке коротке, а я іскуство прямо обожаю... Це така книга інтересна!..

- Так ви її читаєте, чи шо?!

- Аякже... Бенедикте, в людей бага-ато книг інтересних... Хочете - дам вам почитати?
- Нє!!! - сахнувся Бенедикт.

- Та чого ви так боїтесь...

- Я вже піду... Шось мені голова болить...

- Та підождіть!..

Бенедикт вирвався, скотився з ґанку, під дощик, у ранню сиру пітьму. Подалі звідси. Голова й насправді шось...

...Березневий вітер шумів у верхівках дерев, шарудів голим віттям, заячими кублами, ще чимось невідомим, - хтозна, що воно там вовтузиться, стогне, оживає навесні? Налетить вітер поривом, - зашепотить, зашелестить у деревах, натрусить на голову дощових крапель. А то ще бува зверху, з гілля - вереск дикий: аж весь пересмикнешся та ближче до паркану кинешся... Може, древ'яниця...

...Міхури у вікнах блякло мерехтять, - голубчики свічки позасвічували, борщ наминають... Переглядаються: у них, мабуть, теж стара книга під ліжком заникана... Двері замкнемо, дістанемо... Почитаємо... А може, в кожного така, а чого?.. у цій хаті... і в тій... і в тій оно, де світло підсліпувате блимає, - чи то свічка коптить, чи то люди по світлиці ходять, слабким, смертним тілом вогонь затуляють; отак засуви перевірять: чи добре замкнені? - і тягнуть з-під сінника, з оберемка ганчірочок, з-під цвілого, вонючого людського лахміття книжечку... та ні, книгу... один тільки він, як дурень, переляканий... Один на все місто... Буквочки такі чорнесенькі-мілесенькі... аж подумать страшно...

Вгорі без кінця шуміло-гуділо. Вітер забирався в рукави, продував наскрізь. Бенедикт постояв біля чужого паркану, роздумуючи. Печений мишак тільки голод роздражнив. Їсти хочеться. А у нього ж і вогню нема в хаті: затоптав, збираючись у гості. Думав, не знадобиться. Чи може, повернутися, вогню позичити? Вона позичить, вона добра... Ні... Повернутись? - скрипучі двері... тепло... біле радісне обличчя оладочком, гребінці трясуться, квапливий шепіт: сюди, сюди, в мене іскуство... зараз, тільки цвіль обітру... І свєча, прі каторай... полную трєвог і обмана!.. Ой, стра-ах! "Страх, пєтля і яма", - то Федір Кузьмич сочинив... Та то не Федір, каже, не Кузьмич, слава йому... Полную трєвог... І обмана... Не Федір Кузьмич... Хтось інший, невидимий, стародавній, обличчя заховав... Великий, напевне, білий та великий, блідий, старовинний, давно вимерлий, ростом аж з дерево, борода аж по коліна, очі моторошні... Сам страшний, між деревами стоїть, не ворухнеться, тільки лице одвертає, а очима все одно дивиться крізь березневий сутінок, шукає очима, хоче вгледіть Бенедикта крізь імлу: а де ж там Бенедикт, чого заховався, чого до паркану притулився, - а серце аж у шиї відгукується, б'ється, під язика підступає, вуха глушить, - а де ти, Бенедикте, ходи сюди, Бенедикте, шось тобі казатиму, - та я-як викине руку, а корявим пальцем та під ребра, зі страшним криком древ'яниці: "Ня-я-я-я-я-я-я-я-я!!!"

Стукнуло дверима чужої хати, - простий, домашний стукіт, життя просте стукнуло дверима, п'яні балачки та сміх у сутінках, мабуть, у когось гості, сьогодні ж празник, от і вийшли на ґаночок, - чи до вітру, чи так просто, - повітря свіжого ковтнути, життя прожити, пісню заспівати, кошака ногою підкопнути!

Не помітили Бенедикта, шо був сповз під паркан, нікому його не видно, і страшний прадавній житель, той, шо прочитав, чи написав, чи в ганчір'я заховав полную обмана книгу, не помітив його, маленького; як примарився, так і згинув, і нема його.

Додому треба йти. Темно у нього в хаті, золою смердить, а весілля ще хтозна-коли.

МИСЛІТЕ

Прежні - вони на вигляд, як ми. Дядьки, жінки, молоді, старі, - всякі. Літніх більше. Але ж вони не такі, вони інші. У них таке Паслєцтвіє, шоб не старітись. І більш ніяке. І живуть собі, і не помирають, тобто від старості. Од чогось іншого, щоправда, помирають. Їх вже зовсім мало залишилося, Прежніх.

Вони по своїх хатах сидять, чи на роботу ходять, а хто і в начальство вибився, - все в них, як у нас. Тільки розмова інша. Отак, бува, стрінеться тобі на вулиці незнайомий голубчик, - нізашо не здогадаєшся, наш він чи Прежній. Хіба шо запитаєш, як ото завжди: "Хто такий? Чо' я тебе не знаю? Які чорти тебе по нашій слободі носять?" - а він, ні, шоб відповісти по-людськи, мовляв: "Шо, вже й мордяку носити набридло? Ща обірву та об коліно", чи ще якось, - ні, шоб отак ясно, чи як-то кажуть, вразумітєльно пояснити, - мовляв, ти сильний, але ж і я сильний, тож і не зв'язуйся! Ні-і, другим разом почуєш у відповідь: "Оставьте меня в покое! Хулиган!" - ну, тоді це точно Прежній.

А бува, як хтось із них помре, - ну, тоді вони його ховають. І теж не по-нашому. Камінчики на очі не кладуть. Нутрощів не виймають, ржавлею не набивають. Руки з ногами мотузком не зв'язують, коліна не підгинають. Небіжчикові у труну ані свічечки, ані мишачка, ані посудинки якоїсь, ані горщиків, ані ложиць не покладуть, лук та стріли теж не кладуть, лялечок маленьких з глини не ліплять, ну, геть тобі нічого. Хіба шо зі скіпочок хрестика зроблять та у руки своєму небіжчикові тицьнуть, а то ще ідола на бересті намалюють і теж йому в руки засовують, наче патрет якийсь. А деякі навіть і того не роблять.

Оце ж у них якраз одна стара баба й померла. Нікіта Іванич до Бенедикта зайшов, похмурий такий: незадоволений, бач, шо Прежня бабця померла.

- Беня, у нас тут Анна Петровна преставилась. Пожалуйста, очень попрошу, по дружбе, помоги нести гроб. Такая распутица, все дороги развезло. Нам не справиться.

Шо ж поробиш. Пішов помагать. Навіть інтересно буде подивитись, як це в них усе не по-людськи робиться.

Людей не так шоб уже й багато, десь може з дюжину. Майже всі літні. Не матюкаються, нічого. Балакають потихеньку. Личка засмучені.

- А кто распорядитель-то?

- Виктор Иваныч.

- Опять Виктор Иваныч?

- А кто ещё? У него агромный опыт.

- А транспорт не достал.

- Транспорт не дали. Говорят, гараж закрыт, погода плохая.

- У них всегда предлоги.

- Как будто вы не знаете.

- Издеваются над людьми.

- А то вы не привыкли.

Віктор Іванич, розпорядник їхній, - моложавий такий; волосся в нього світле, коротке, набік зачесане. На личку невдоволення. Рукав червоними нитками обмотаний, шоб його здалеку видно було. Не мурза, але шось таке, тож Бенедикт про всяк випадок йому вклонився. Той бровами ворухнув: прийняв. Сказав Бенедиктові:

- Не толпитесь.

Труну на землю поставили, біля ями. В ногах тубарет, ще й подушечку червону на тубарет поклали. Стали ріденьким півколом, шапки познімали. Віктор Іванич двох вибрав, пальчиком тицьнув.

- Вы и вы. Прошу. В почётный караул.

Строго так усіх поверх голів обдивився і голос підвищив.

- Гражданскую панихиду считаю открытой. Начинаю!

Прежні йому:

- Начинайте, начинайте, Виктор Иваныч. Холодно.

Віктор Іванич іще голос підвищив і розпочав:

- Родственники, близкие есть? Попрошу в первые ряды!

Ніхто не вийшов. Нема в неї нікого, значить, як і в Бенедикта. Сама мишаків ловила.

- Сослуживцы?..

Нема нікого. Одна голубонька висунулася:

- Я сусідка. Я її досматрювала.

Віктор Іванич їй роздратовано, звичайним голосом:

- Не забегайте вперёд! Я ещё не вызывал.

- Та я ж мерзну! Швидше б якось.

- Будете хулиганить - попрошу очистить помещение! - розсердився Віктор Іванич. - Есть порядок!

- Да в самом деле! - загомоніли у юрбі. - Есть порядок, вот и давайте соблюдать! А то бардак выйдет. Как всегда. Только время теряем!

Віктор Іванич голос зробив, як раніше: піднесений і такий наче дзвінкий, от наче в лісі луна озивається:

- Соседи, домочадцы?.. В первые ряды.

Сусідка, яка сварилася, наперед забігла. Віктор Іванич обличчям трошки потеплішав: рота курячою гузкою зробив і оченята жалісні. Ліктя тій молодиці потис і сказав:

- Крепитесь.

Молодичка розплакалася. А Віктор Іванич знову:

- Боевые награды, медали, ордена есть?.. Правительственные награды?.. Дипломы государственных учреждений?.. Нагрудные знаки?.. Погоны, орденские планки?..

Нічого не було.

- Билеты партийный, комсомольский, профсоюзный?.. Билеты государственной лотереи?.. Облигации внутреннего займа?.. Трудовая книжка?.. Удостоверения членов творческих союзов?.. Нет?.. Документы на право вождения транспорта?.. Грузового?.. Легкового?.. Трактора с прицепом?.. Нет?.. Жилищно-эксплуатационные документы?.. Абонентские книжечки?.. Газ?.. Телефон?.. Коллективная антенна?.. Квитанции на перерасчёт?..

Такі всі слова незрозумілі, - страшне, які смішні. Бенедикт не стримався, пирснув, обернувся: теж, мабуть, зо сміху розсідаються? Та ні, сльозами заливаються. Личка такі, наче в якусь далечінь задивляються. Якась жіночка рученьки заламує, шепоче: "Не ценили... Не ценили..." Нікіта Іванич теж сльози ллє. Бенедикт йому пошепки:

- Та ви чо', Нікіто Іваничу? Бабуню жаль, чи шо?

- Помолчи, Беня! Помолчи, пожалуйста. Это же вся жизнь... Господи... Вот она какая... Вся жизнь человеческая...

Затрусився, рукавом обличчя витирає. А Віктор Іванич:
 
Name
Email
Comment
Or visit this link or this one