*продовження№4 К*

Затрусився, рукавом обличчя витирає. А Віктор Іванич:

- Инструкции к пользованию приборами бытового обслуживания?.. Нет?.. Телевизор?.. Плита газовая?.. Электрическая?.. Печь микроволновая?.. Примус?.. Нет?.. Пылесос?.. Полотёр?.. Машина стиральная?.. Швейная?.. Приборы кухонные бытовые?..

- Есть, есть! Есть инструкция! - заворушилися в юрбі.

- Очень хорошо! В первые ряды попрошу! Что за инструкция?

- Это на мясорубку. Со сменными насадками.

- Сюда кладите. Сюда. На подушечку.

Вийшов якийсь літній голубчик, поклав на червону подушечку жмут засмальцьований, обтріпаний, не розбереш, шо воно таке, камінчиком придавив, аби вітром не здуло. Тут усі їхні жіночки заридали-заголосили, наче їм пороблено. Одній вже наче й погано зробилося, її підтримували та у личко їй руками махали.

- Мужайтесь, товарищи! - об'явив Віктор Іванич. - Так! Ещё! У кого ещё есть памятные предметы?.. Реликвии?.. Нет?.. Всё?.. Я перехожу ко второй части!.. ТОВАРИЩИ! - це Віктор Іванич таким гучним голосом видав, прям наче сліповран якийсь, Бенедикт з переляку аж присів та на нього озирнувся. Так, бля, гаркнув, наче тут не дюжина голубчиків зібралась, а ціла тища.

- Смерть вырвала из наших рядов, - продовжував Віктор Іванич, - незаменимого труженика. Светлого человека. Достойного гражданина. - Віктор Іванич опустив голову і помовчав. Бенедикт присів і заглянув йому в личко: плаче, чи шо? Ні, не плаче. На Бенедикта злобно подивився. Знов головою смикнув і продовжує. - Горько. Бесконечно горько. В преддверии славной годовщины, двухсотлетия Взрыва, -...

- Виктор Иваныч, Виктор Иваныч! - заворушилися Прежні. - Это вы совсем не то говорите!..

- Как не то?.. А, верно. Извиняюсь. Это на другой случай. Спутал.

- А вы не путайте!

- А вы не сбивайте! Сбивают тут! - вищирився на Бенедикта. - Толпятся!

- Это Полины Михайловны сынок!

- Не ссорьтесь, господа! Давайте продолжать! "В преддверии..."

Віктор Іванич настроївся, знову зробив похмуре личко і руки по швах.

- В преддверии траурной годовщины, двухсотлетия Взрыва, разбросавшего и вновь сплотившего наши ряды, от нас ушёл... ушёл... большой, светлый товарищ, незаменимый гражданин, скромный, незаметный труженик. Агромной души человек. Он ушёл, но дело его не умерло. Пусть вклад Анны Петровны в дело восстановления нашего Светлого Прошлого был невелик, - Виктар Іванич показав рукою на подушечку, - но он весом, груб, зрим... Земля тебе пухом, Анна Петровна!.. От общественности слободы кто хочет сказать? Вы, Николай Максимыч?.. Прошу.

Вийшов другий літній голубчик, волосся на вітру розвівається. Заплаканий. Висякався.

- Анна Петровна! Безвестная ты труженица! - прямо до неї, у труну, заговорив - Как же ты так, Анна Петровна? А?! А мы! Не ценили мы тебя! Не интересовались! Думали, - ну, Анна Петровна и Анна Петровна! Старушечка там какая-то! Думали, ты всегда с нами будешь. Да что там, честно говоря, ни в грош мы тебя не ставили! Кому она нужна, - думали мы, - мелкая, злобная, коммунальная старушонка, только под ногами путается, поганка вредная, прости Господи!..

- Э, э, - заворушилися голубчики, - полегче!

- Де мортибус аут бене аут нихиль! - гаркнув хтось над вухом.

- А чо' знов я? - смикнувся Бенедикт. - Шо я зробив?..

- Это не про тебя, не про тебя, спокойно, Беня, - Нікіта Іванич смикнув Бенедикта за рукав. - Стой спокойно, не вертись.

- ...Кому, говорю, ты была нужна, Анна Петровна, комар невидный! Интересы кухонные, от печи не отходила! Вон чего от тебя осталось-то: как покушать, да и всё тут! А ведь жалко нам тебя, Анна ты Петровна! И без тебя народ не полный!

Віктор Іванич голубчикові руку потис, подякував:

- Очень хорошо сказали, товарищ. Благодарим вас. От общества охраны памятников, Никита Иваныч, вас попрошу!

Нікіта Іванич вийшов, теж висякався.

- Друзья! - розпочав. - Что говорит нам этот памятный предмет? - На подушечку показав. - Бесценная реликвия минувшего! Какую повесть поведала бы она нам, если бы заговорила? Скажут: музейный прах, пыль веков! Инструкция к мясорубке!.. Тоже мне!.. Но, друзья мои! Но! Как бывший музейный работник, чьи обязанности я и сейчас с себя не слагаю, я вам скажу! В эти трудные годы, - каменный век, закат Европы, гибель богов и все то, что мы с вами пережили, друзья, - в эти годы инструкция к мясорубочке-то не менее ценна, чем папирус Александрийской библиотеки! Интегральная часть Ноева ковчега! Таблички Хаммурапи! Да что там! Материальная культура, друзья, ежечасно восстанавливается. Вновь изобретено колесо, возвращается коромысло, солнечные часы! Скоро научимся обжигать горшки! Верно, друзья? Придет черёд и мясорубки. И пусть сейчас она так же загадочна, как тайна пирамид, - стоят ли они ещё, мы не знаем, - так же непостижна уму, как каналы Марса, - но пробьёт час, друзья, и она заработает! И прав Виктор Иваныч, - она возникнет перед нами весомо, грубо, зримо, как в наши дни дошёл водопровод, сработанный ещё рабами Рима! - водопровод, к сожалению, до наших дней не дошёл, но и он не за горами! Будет, всё будет! Главное же - сберечь духовное наследие! Предмета как такового нет, но есть инструкция к пользованию, духовное, не побоюсь это слова, завещание, весточка из прошлого! И Анна Петровна, незаметная, скромная бабушка, сберегла эту весточку до смертного своего часа! Хранительница домашнего очага, краеугольный камень, всему миру опора! Урок нам всем, друзья. Памятник нерукотворный! Твёрже меди, долговечней пирамид! Низкий тебе поклон, Анна Петровна, святая ты душа!

Заплакав і трохи подалі став.

- Очень хорошо сказали, Никита Иваныч. Благодарим вас. От диссидентов, Лев Львович, попрошу, - виголосив Віктор Іванич.

Вийшов якийсь голубчик патлатий, худющий. Личко скривив. Пальчики на черевці переплів. З носака на п'ятку погойдується.

- Господа, это символично: мир гибнет, но мясорубка неразрушима. Мясорубка истории. И здесь я позволю себе не согласиться с представителем общества охраны памятников, - знов скривився. - Мясорубка, господа. Со сменными насадками. Но всё та же. Только насадки поменялись. А свобод как не было, так и нет. И что самое печальное. Укоренённость. В народном сознании. Инструкция по завинчиванию гаек. Вечное коловращение рычагов и ножей. Вспомним Достоевского. Всему миру погибнуть, а мне чтоб чай пить. Или мясо прокручивать. Пушечное мясо, господа. И в этот час мне горько. Нас уже прокрутили. И ещё хотят. Об экономическом положении я сейчас говорить не буду: мы все замёрзли. Я просто обращаю ваше внимание: да, мясорубка. Сработанная ещё рабами Третьего Рима. Рабами! А ксероксов нет!

- Очень хорошо сказали, Лев Львович. Благодарим вас. От женской общественности?.. Лилия Павловна!

Бенедикт тітку слухати не став, сів неподалік на купину, чекав, коли ж вони там закінчать. Знову стало підмерзати, поверх розтоптаної ногами глини запаморозилося, і крупку намітає. Ніяк весна не проклюнеться, все ніяк не проклюнеться. От би зараз у тепло, та на ліжечко. А Оленька шоб оладочків подала та кваску гаряченького. Оленька!.. Краса ненаглядна! Страшно на такій красі навіть оженитися! Коса довга... Оченята ясні... Личко яєчком, чи краще сказать, сердечком. Сама справненька, а може, то на ній стільки одежі теплої понадівано. Пальчики тоненькі. Швидше б уже той Майський Вихідний... Нехай собі сидить біля вікна та вишиває, а Бенедикт на неї цілими днями дивився б, любувався.

...Прежні тим часом набалакались, наплакались, шось сумненьке заспівали, закопали свою бабусю і почали розходитись. Нікіта Іванич, шмигаючи носом, підсів до Бенедикта, розв'язав кисета, натоптав ржавлі у листочка, собі самокруточку, Бенедиктові самокруточку. Вогнем хухнув, - сидять, покурюють.

- Од чого ж вона померла, Нікіто Іваничу?

- Не знаю, Беня. Кто ж знает?

- Може, з'їла шось, чи так ото?

- Эх, Беня!..

- Нікіто Іваничу, а я женитися надумав.

- Дело хорошее. А не молод ты ещё жениться?

- Нікіто Іваничу! Мені ж уже третій десяток!

- Тоже верно... А я тебя хотел привлечь к одному делу... По старой дружбе...

- А шо ж за діло за таке? Стовпи ставити?

- Лучше даже... Хочу памятник Пушкину поставить. На Страстном. Проводили мы Анну Петровну, я и подумал... Ассоциации, знаешь ли. Там Анна Петровна, тут Анна Петровна... Мимолётное виденье... Что пройдёт, то будет мило... Ты мне помочь должен.

- А шо воно за пам'ятник?

- Как тебе объяснить? Фигуру из дерева вырежем, в человеческий рост. Красивый такой, задумчивый. Голова склонена, руку на грудь положил.

- Це як мурзі кланяються?

- Нет... Это как прислушиваются: что грядет? Что минуло? И руку к сердцу. Вот так. Стучит? - значит, жизнь жива.

- Пушкін - це хто? Тутешній?

- Гений. Умер. Давно.

- Шось із'їв, чи так ото?

- О Господи, твоя воля!.. Прости, Господи, но что ж ты за дубина великовозрастная!.. митрофанушка, недоросль, а ещё Полины Михайловны сын! Впрочем, я сам виноват. Надо было тобой раньше заняться. Ну вот теперь мне будет дело на старости лет. Поправим. Профессия у тебя хорошая, ты начитан, - да?

- Аякже, Нікіто Іваничу! Читать люблю - страшне. Вобше іскуство. Музику обожаю.

- Музыку... Да... Я Брамса любил...

- Брямсь я теж люблю. Аякже.

- Откуда же ты можешь знать? - здивувався старий.

- А хіба ні! Хе! Оно ж, Семен, - знаєте Семена? Шо у його на Мусарнім Пруду хатинка? Поряд с Іван Гов'ядичем? Отак - Іван Гов'ядича хатка, а отак - Семенова? Направо, там, де яма глибоченька?

- Ну, ну, так что ж этот Семен?

- Так він, як оце накваситься, то таку громку музику грає: відра, горщики догори денцем поперевертає, та й давай по їх палками гамселити, - тумпа-тумпа, тумпа-тумпа, а тоді по діжці, по денцю тільки: хрясь!!! - та й вийде брямсь.

- Да-а-а...- Нікіта Іванич зітхнув.
Посиділи, помовчали, покурили. Їй-бо, приємно про музику думати. Або про співи... Нада буде Семена на весілля запросить. Вітер дмухнув, підкинув іще сніжної крупи.

- Мо', вже й підемо, Нікіто Іваничу?.. Бо в мене хвостик мерзне.

- Какой хвостик?!

- Какой-какой, - обнаковенний. Той, шо ззаду.

НАШ

От тобі й маєш. От тобі й на! Людина припускає, а Господь допускає.

Зємную жизнь прайдя да палавіни,
Я ачутілса в сумрачнам лєсу!
Утратів правий путь ва тьмє даліни!

Жив собі, жив, під сонечком радів, під зірками печалився, квіточки нюхав, мрії розкохував приємні, - і раптом отаке. Прямо тобі драма! Ганьба і драма, - та такого жаху, мабуть, ще ні з ким і не траплялося, навіть із калабком!!!

Бенедикт все життя жив і пишався: оно, який я повний та гарний; і сам знав, і люди казали. Личка свого, канєшно, людині не побачити, хіба шо в миску води налити, свічку запалити, та й дивитись. Тоді нечітко, але шось-таки побачиш. Але ж тіло, осьо ж воно. Його ж кругом видно. Осьо руки, ноги, осьо пуп, цицьки, осьо уд срамний, осьо пальці всі, на руках та на ногах, - і все без щонайменшої вади! А ззаду шо звичайно має буть? - ззаду дупа, а на дупі - хвостик. А раптом Нікіта Іванич тобі й каже: у людей хвостика нет и быть не должно! Та як це так?! То шо ж воно тоді, Паслєцтвіє?!

Раніше, канєшно, у Бенедикта хвостика не було. В дитинстві все було на попі гладенько. А як став підростать та як почала в ньому чоловіча сила грать, отоді й хвостик виткнувся. Бенедикт думав: так воно й має буть; цим, мовляв, чоловік од жінки й відрізняється, шо у нього, бач, все назовні росте, а в неї все всередину. Борода ж, або волосся на тілі теж спочатку не росли, а потім виросли, і диви, як гарно.

Та він же ж пишався своїм хвостиком! Гарний такий хвостичок, біленький, міцненький; завдовжки, скажімо, з долоню буде, чи трошки більше; якшо Бенедикт задоволений, або радий, так отой хвостик туди-сюди помахує, а як же інакше? А якшо страх якийсь, чи туга нападе, - хвостик якось отако піджимається. Завжди по хвостику знать, у якому людина настроєнії. І шо ж, тепер виявляється, шо то ненормально? Неправильно? Бляха-муха!.. То може й срамний уд, пуденціял по-книжному - теж неправильний? Нікіто Іваничу, подивіться!

Нікіта Іванич Бенедикта оглянув, та й собі засмутився. Каже: Нет, уд у тебя правильный, прекрасный и здоровый, числом один, такой бы да всякому, а хвостик тебе совершенно не нужен, и даже удивляюсь, как это ты, мечтатель и неврастеник, раньше не всполошился. И говорил ведь я тебе: меньше мышей есть надо! И давай я тебе его сейчас же ампутирую, а это значит, возьму топор да и отрублю. Тяп.

Нє!!! Страшно!!! Як це: атрублю?! Як все одно руку, чи ногу! Нє, ви шо! А він: давай, давай, может, у тебя вся дурь-то, все неврозы от хвостика!.. Нє, нє! Не дамся!

А як же ж тепер женитись?! Як Оленьці-красунечці у очі подивитись? Бо женитись - це ж не тільки оладки та вишивання, та по саду-городу попід руку прогулянки, це ж і штані знімати! А Оленька гляне та й злякається: ой, а шо це, га?! І шо ж тоді?! Але ж жінки: Марфутка, та Капіталінка, та Вєрка Крива, та Глашка-кучеряшка, та ще багато, - нічо' йому такого не казали, ніяких там жалоб, чи там невдовольствія не виражали. Навпаки, тільки й нахвалювали! От дурепи неграмотні! крім любощів, нічого знати не бажають!

То й шо ж тепер робить: адже діло наполовину зроблене, він, можна сказать, вже й посватався, вже й у гості до родаків напросився, і з Оленькою вже домовлено, і день призначений, коли до хати приходити, кланятись, знайомитися! Добридень, дорогенькі, хочу на вашій дівці оженитися! - А хто ти такий будеш і у чому твоя перевага? - А буду я Бенедикт Карпів, Карпа Пудича покійного синок, а той Пуда Христофорича, а той - Христофор Матвеїча, а чий отой Матвій та звідки - не знаємо і не згадаємо, було, та спливло, у тьмі віків загубилося. А в тому моя перевага, шо молодий та здоровий, та собою гарний, та робота у мене хароша, чиста, а самі знаєте... - А чи не брешеш ти нам, Бенедикте Карпичу? - А не брешу. - А чо' це в тебе, Бенедикте, ім'я собаче? Чи то може не ім'я, а прізвисько?.. А чо' це тебе собачим ім'ям нарекли? Яке твоє Паслєцтвіє?..

От тобі й драма.

Ой, та мало там чого, та хіба мені діло, шо в інших голубчиків теж Паслєцтвія бувають: волосся зайве, та висипи, та шишаки-пухирі! Пухирі - на воді пузирі, лопнуть, - і нема. Ріжки та вушка, та півнячі гребінці теж нікого не прикрашають, але ж мені хіба до того діло! Своя болячка - хоч би не померти, чужа болячка - само пройде! Та й нема у ріжках та вушках секрету ніякого, кожен бачить, люди й звикли. Ніхто й не сміятиметься: агов, а чо' це в тебе ріжки! - вони завжди тут були, ріжки, око й не бачить. А хвостик - він начебто секрет, - таємний, або ж інтимний. Якби ж отой хвостик у кожного був, то воно й не страшно. А якшо в тебе одного, - то вже сором.

Ні, шоб якесь розкішне Паслєцтвіє перепало, як ото Нікіті Іваничу: вогнем хукать! Чисто, красиво, і люди бояться, поважають. Старший ти наш, кажуть, пан Істопник! А про Бенедикта скажуть: собака! псяюро ти приблудний, бродячий! - як ото звичайно на собак, та й то казать: який же голубчик, побачивши собаку, не схоче на нього ногами натупати, чи підкопнути, чи там палицею кинути, чи чимось тицьнути, чи просто обматюкать по-всякому, не те, шоб спересердя, - ні, злість для людей треба приберегти, - а наче зі зневагою.

А Нікіта Іванич знай собі розпатякує: ну что ж, с другой стороны, хвост свойствен приматам; в глубоком прошлом, когда ещё люди не вышли из животного состояния, хвост был нормальным явлением и никого не удивлял; очевидно, он начал исчезать, когда человек взял в руки палку-копалку; теперь же это атавизм; но что меня беспокоит, так это внезапный возврат именно этого специфического органа. К чему бы это. Всё ж таки у нас неолит, а не какое-нибудь дикое общество; к чему бы это.

А Бенедикт йому крізь сльози: та харашо вам розсуждать, слова всякі казать, Нікіто Іваничу! ви ж осьо надумали прошле васстанавлювать, стовпи ставить, пушкіна з дерева різать, а як у мене теє прошле на дупі мотиляється, а мені нада женитись, то вам наче все одно! Та всі ви, мабуть, Прежні отакі: "васстановім свєтле прошле у всьом його абйомі", так осьо ж вам і абйом! Нате вам! А якшо ви за теє прошле так уже переживаєте, то чого б тоді вам із хвостами не побігать, а мені зайвого не треба! Я жити хочу!

А Нікіта Іванич: согласен, юноша, слышу речь не мальчика, но мужа. Но только ведь и я о чём: чаю возрождения духовного! Пора бы уж! Чаю братства, любви, красоты. Справедливости. Уважения друг к другу. Возвышенных устремлений. Желаю, чтоб место мордобоя и разбоя заступил разумный, честный труд, рука об руку. Чтобы в душе загорелся огонь любви к ближнему.

А Бенедикт: аякже, щас. Ви вогню не позичаєте, вам можна розсуждать. Кожен вам кланяється, в ноги падає, сурпризи, мабуть, носить у берестяниках: блини чи вермішель! А як не по-вашому, - хукнули та й підпалили лютого ворога, можна сказать, зпопелили! А нам, простим, як жить?

А Нікіта Іванич: нет, подожди, юноша, подожди, ты меня опять не понял. Никого я поджигать не собираюсь, помогаю по мере возможности. Конечно, Последствие у меня своеобразное, удобное, прикурить - всегда пожалуйста. Но ведь я тоже, может быть, не вечен, - вот и Анна Петровна отошла в мир лучший, идеже нет ни печали ни воздыхания. Пора бы вам, любезные мои, перестать надеяться на дядю и немножечко, - ну немножечко, - проявить инициативы. Пора самим добывать огонь!

А Бенедикт: та їй-Богу, Нікіто Іваничу, ви шо дурний, чи шо? Та де ж ми отой вогонь візьмемо? То ж тайна! Того ж ніззя знать! Звідки він береться? Хіба шо в когось хата загориться, - тоді всі позбігаються і бігом у горщики жару нагрібать. Тоді канєшно. А якшо по всьому місті печі згаснуть? Га?! Грози дожидай, блискавиці? Та ми ж і помремо усі, дожидаючи!

А Нікіта Іванич: а трениєм, юноша, трением. Попробуйте, а я бы и рад, да стар уже. Не могу.

А Бенедикт: ой, та ну вас, Нікіто Іваничу. Старий, а такі слова похабні кажете. Ну вас в баню.

- Портрета его, - сказав Нікіта Іванич, - у меня, к сожалению, нету, о чём вечная моя печаль и терзание. Не уберёг. Что спасём из горящего дома? Что унесём с собой на необитаемый остров? - вечный вопрос! А ведь долго когда-то препирались всуе на летних верандах, на зимних кухнях, а то со случайными попутчиками на междугородных поездах! Какие три книги самые ценные в мире? Какие дороже всего сердцу? Вот ты, юноша, что бы вынес из горящего дома?

Бенедикт міцненько, по-чесному задумався. Хату собі уявив. Оце як зайдеш, - по праву, значить, сторону, - стіл і тубарет. Стіл отако до вікна присунутий, шоб світліше було; на столі, звичайно, свічка, ну, а вже біля столу - тубарет. Одна ніжка йому погнила, а починити - руки не доходять. Потім далі, уздовж стіни - ще стуло. Раніше на ньому матінка сиділи, а зараз ніхто не сидить, а Бенедикт на нього другим разом сіряка повісить, чи одежі накидає. А більш там нічого нема. Од того кутка, значить, друга стіна йде, а там уже й ліжко. На ліжку звісно, шо - всякі лахи. Над ліжком, на стіні, полицю прибито, на полиці книжечки стоять, якшо крадії не покрали. Під ліжком, як у всіх - короб для всякої погані, для сміття, шо жаль викидать, мо' ще знадобиться, або ж для струменту, - гвіздки там, ще шось. У головах ліжка - знову кут. На третій стіні, вона, як зайдеш, навпроти тебе буде, - піч. Ну шо піч! Піч, вона і є піч. Все з нею ясно. Зверху на ній лежанка, як хто на теплому спати полюбляє, нанизу вогонь палять, їсти варять. Заглушки, засувки, заначки, заслінки, воротильнички, схованочки всякі - все на печі. Вся вона кругом мотузками пообмотана: шось сушити, чи так, для краси розвісити. І така вона, піч, широка, така, як би сказать, огрядна, шо на четвертій стіні, вважай, і місця ні для чого не залишилося: пара гачечків, - шапку вішать і рушника, та й усе. А ще, звичайно, двері у комірку, де ржавлю зберігаємо, грибці сушені.

Шо ж його винести, не дай Боже пожежі? Ржавлю? - та чорти її забирай! - завжди можна свіжої нарвать. Миску нову? - теж можна видовбать. Стуло трохи жаль, стуло ще давнішнє.

- Я би стуло виніс, - сказав Бенедикт.

- Да-а?! - здивувався Нікіта Іванич. - Почему?!

- Матінкине.

- Ах, ну это понятно. Сентиментальная ценность. Ну а книги? Книги тебе не дороги?

- Книжечки, Нікіто Іваничу, я прямо во як обожаю, так шо з того? Як буде нада, я їх і наново перекатаю. Чи на мишаків зміняю. Та й до того ж, Нікіто Іваничу, не дай Боже пожежі, - вони ж перші загоряться. Пих! - і нема. Це ж погань, береста, самий нікудишній матер'ял.

- Но слово, начертанное в них, твёрже меди и долговечней пирамид! А? Скажешь нет?

Нікіта Іванич засміявся і поплескав Бенедикта по спині, наче одкашлятися помагав.

- Ведь и ты, юноша, причастен! Причастен! - даром, что раззява, невежда, духовный неандерталец, депрессивный кроманьон! А и в тебе провижу искру человечности, провижу! Кое-какие надежды на тебя имею! Умишко у тебя какой-никакой теплится, - продовжував оскорблять Нікіта Іванич, - душа не без порывов, н-да... "Суждены вам благие поры-ы-ы-вы, но свершить ни-чччче-го не дано!" - проспівав Нікіта Іванич противнющим таким голосом, наче козляк промекав. - Ну а мы с тобой вот и свершим что-нибудь симпатичное, душепользительное... Есть в тебе, пожалуй, какой-то артистизм...

- Нікіто Іваничу! - образився Бенедикт. - Та чо' це ви весь час слова усякі кажете!.. Ви б уже чи одразу ногою зацідили, їй-Богу, нашо ж ви мене обзиваєте!..

- Да, так вот, - міркував далі старий, - портрета его у меня нету, но я тобой поруковожу. Росточка он был небольшого.

- А ви казали: гігант, - Бенедикт витер носа рукавом.

- Гигант духа. Вознёсся выше он главою непокорной...

-...александрійського стовпа. Знаю, переписував. Так ми ж не знаємо, Нікіто Іваничу, скільки в тому стовпі аршин.

- Неважно, неважно! Вот из этого бревна, - другого, извини, нету, - вот из этого бревна мы его и извлечём. Мне, главное, голову склонённую и руку. Вот так, - на собі показав Істопник. - На меня смотри. Голову режь курчавую, нос прямой, лицо задумчивое.

- Борода довга?

- Без бороды.

- Геть без бороди?!

- Сбоку вот эдак - бакенбарды.

- Такі, як у Пахома?

- Ты что! Раз в пятьдесят поменьше. Значит так: голова, шея, плечи, и руку, руку главное. Понял? - локоть согни.

Бенедикт постукав валянком по колоді. Дзвенить; хароша деревина, легка. Але ж і щільна. І суха. Добряч-чий матер'ял.

- Це шо, дубельт? - спитав Бенедикт.

- Кто?!?!

Як почав тут дід лаятись, слиною забризкав, оченятами заблискав; а чо' розійшовся - так і не пояснив. Надувся, почервонів, як буряк:

- Пушкин это! Пушкин! Будущий!..

Ну, так хто з нас після того краманьон? Хто нє Врастєник? Того ж із тими Прежніми й каші не звариш: ґвалту нароблять, коли не треба, лаються не по-нашому, смикають тебе хтозна-якого біса, весь час незадоволені: ні жартів хороших не розуміють, ні танцю, ні ігор наших, ніякого слівця народного, душевного, тільки й чуєш: "О-о! Ужас!" - та де ж він, отой Ужас, як його нема.

Ужас, це шо? - це коли Червоні Сані скачуть, тьху, тьху, тьху, нє, нє, нє; не мене, не мене; або Кись згадається - оце Ужас. Бо ти - один. Сам-один, без нікого. І на тебе - насувається... Нє-є-є!!! - навіть думати не хочу... А який же ж то ужас, якшо ми хороводи водимо чи у скок, наприклад, граємось?

А гра хароша. Отак гостей запросиш, насамперед у хаті поприбираєш. Ліктем недоїдки зі столу на підлогу згребеш: ану, мишачки, налітай! Сміття, яке в хаті насобиралося, звичайно, валянком під ліжко запхнеш, чим-небудь прикриєш, аби не стирчало. Манаття на ліжку розгладиш: простирадло там, ковдрочку гладенько розстелеш. Якшо простирадло страшне, яке брудне, то й випереш. А ні - то й нехай. Якшо вишита підзора десь завалялася, чи може завіса, - обтрусиш, уздовж печі рівненько припасуєш, наче так і було. Свічки позасвічуєш, кругом поналіплюєш, не пошкодуєш, шоб видно було і святково. Закусі всякої, свіжини навариш-насмажиш, на столі в рядочок порозставляєш. Бражки дзбан на стіл виставиш, а інші дзбани в холодочку, в комірці стоять, дожидають. Та й гості теж із собою принесуть, хто ж тобі з порожніми руками у хату сунеться? хіба шо якийсь замурзяка, мудило, сцикун звізданутий. У гості ж обов'язково з гостинцями, аякже... Тож посходяться, чистенькі, вмиті-зачесані, одежа свіжа, як у кого знайшлася. Жарти, сміх. Насамперед, звичайно, за стіл. А на столі ж красота! Мишаки печені, мишаки варені, мишаки з підливкою. Хвостики мишачі мариновані, ікра з оченяток. Печіночки мочені до кваску. Пісні коржики з хлібеди. Грибці по сезону. Хто багатший - блини. Хто вже зовсім злиднів не нюхав - ватрушки. Хрестись-сідай, вже й бражки налили, по першій випили, - понеслося... Заразом по другій. О, вже й у голову дало, вже й повело. Харашо! Якшо ржавля хароша, міцненька, так і не помітиш, шо закусі малувато. Налупилися, відригнулися, - коли там по третій-четвертій було, - вже й забулися, бо вже й за десяту перевалюємо. Палимо, регочемося. Пліткуємо, один одному розказуємо - хто з ким, та шо з ким, ще й, бува, підбріхуємо. Якшо жіночки в гостях - з жіночками заграємо: щипаємо там, руки розпускаємо, інтересуємось. Пісню хором грянемо, ще й притупуватимемо:

Ой, сипся, горох,
На дванаццять дорог!
Коли буду помирать,
А потім уже й гратися. У скок, наприклад, гра хароша, інтересна. Правила такі. Свічки загасить, шоб темно було, сісти-стати де попало, а одному на лежанку залізти. Сидить він там, сидить, а потім з лежанки я-я-як скочить, та з криком гучним-гучним! Як на когось із гостей впаде, неодмінно чи повалить, чи приб'є, чи суглоба вивихне, чи ще всіляко покалічить. А як мимо, - то сам розіб'ється: голову, чи коліно, чи там лікоть, а то й ребра собі поламає: лежанка, вона ж висока. Об тубарет у темряві, - будь здоров! - можна вдаритись. Лобом об стіл теж. Тож, якшо не забився, знов на лежанку лізе, а як із гри вибув - то вже й другому несила терпіть: ану пустіть, теперечки я стрибну! Крики, зойки, регіт, - обісцятись можна, така гра чудова. А потім свічки засвітимо та й роздивляємось, хто як забився. Ну, тут, канєшно, реготу ще більше: бо тільки шо було в Зиновія око, - а вже й нема! А в Гур'яна, диви, рука висить, надломилася, який тепер із нього роботяга?

Канєшно, як мене скалічать, з мого тіла позбиткуються, то не смішно, це вже я розсердюся, аякже. Це якшо мене. А когось іншого - то смішно. А чого? - а того, шо я - це я, а він - це вже не я, це він. А Прежні тільки: о! ужас! как можно! - а того не розуміють, шо якби все по-їхньому було, то ні сміху, ні веселощів ніяких на світі не було, а сиділи б усі по хатах, нудні та невеселі, ні тобі пріключенієв, ні тобі навприсядки, ні тобі виску жіночого.

А то ще в душку граємось, теж дуже інтересно: отак зненацька - кидь подушку на обличчя, навалишся і душиш, а той, другий, пручається-виривається, а як вирветься - весь такий червоний, спітнілий, і волосся дибки, наче в упиря. Коли-не-коли бува, шо хтось помре, люди ж у нас сильні, опираються, сили у м'язах багато, а чого? - а того, шо працюють тяжко, ріпу на полі садять, кам'яні горщики видовбують, снопи в'яжуть, дерева на колоди рубають.

Отож не нада казать, обзивать, шо, мовляв, умішка в нас єлє тєпліцца: розум у нас прозорливий, міркуємо повагом, але добре. Так собі міркуємо: дерево дубельт - хароше дерево на буратіну, і на відра добре, і діжки з його справні. Глеля - теж отлічне дерево, і на віники - саме воно, і горішки смачні, і ще багато чого, але символ з його різать не дуже зручно буде, бо смолисте, капи великі, липкі. Береза - на неї може й приємно подивитись, а стовбур тонкий, кривий, важко різати. У Окаян-дерева стовбур іще тонший, весь у вузлах, ґулях, капах, одне слово: Окаян-дерево! Верба - не годиться, сусінь - надто волокниста, хапай-дерево - увесь рік мокре. Та ще багато порід усяких, чи то різновидів, поки їх там перелічиш, а я, вважай, і так всі знаю. Тож ми зараз кору знімемо, долотом ямки намітимо... та й до весілля того ідола й витворимо.

Бенедикт зітхнув, пошептав, плюнув, як заведено, і - Господи, благослови! - вдарив сокиркою по дубельту.

ОН

Терем Оленькин, тобто родини їхньої, з вулиці не видно. Огорожа висока, глуха, гостроверха. Посередині - ворота. На воротях - кільце кам'яне. Коло воріт збоку - будка. У будці холоп.

Бенедикт, коли з Оленькою домовлявся, спершу хотів слати старостів. Якось воно легше, коли старости за тебе все, шо треба, скажуть, по руках ударять, домовляться. Повихваляють тебе позаочі: а він же ж у нас, мовляв, такий уже розтакий, не хлопець, а тульпан квітучий, сокіл ясний. Та Оленька чогось занепокоїлась: нє, не нада сватів... ми сім'я современна... не нада. Самі приходьте. Посідаємо, побалакаємо... Пообідаємо...

Гостинців узяв із собою: низку мишаків, дзбанок кваску, - не з порожніми ж руками до хати йти, - ще й букет лісових дзвіночків.

Все наче гаразд, а якось боязко. Ой, шо буде?

Підійшов до воріт, постояв. З будки холоп вийшов. Незадоволений.

- До кого?

- Ольги Кудеярівни товариш по роботі.

- Домовлено?

- Аякже.

- Погодь.

Холоп у будку повернулся, берестою довгенько шарудів.

- Як звати?

Бенедикт сказав. Холоп знов берестою пошарудів.

- Проходь.

Хвіртку маленьку в огорожі прочинив, - Бенедикт зайшов. А там друга огорожа, аршин на п'ять од першої. Та ще будка, а у ній теж холоп, ще більш незадоволений.

- К кому?

- Ольги Кудеярівни товариш по роботі.

- Что несёш?

- Гостинці.

- Гостинцы сдать.

- Як це здать... Я ж у гості, як я без гостинців?

- Гостинцы сдать и вот тут расписаться. - Холоп Бенедикта наче й не чув. Бересту розвернув і записав: "Мышь домашняя бытовая - дюжина. Квасу жбан деревянный малый - один. Цветки синие полевые - пучок".

Бенедикт раптом - доречно чи недоречно, - як обурився:

- Квітки не оддам!!! Не маєте права!!! Я в гості самою Ольгою Кудеярівною запрошений!!!

Узяв, та й перш ніж розписацця, "цветки" викреслив.

Холоп подумав-подумав:

- Пёс с тобой. Проходи.

Ти ба, як негарно виразився, - "пйос". Але пропустив. За другу огорожу пропустив, - а там третя. Біля третіх воріт два холопи з лавки підвелися, і не кажучи поганого слова, та й доброго не кажучи, Бенедикта всього з ніг до голови долонями обмацали: мабуть, перевіряли, чи не заховав чогось у штанях та під сорочкою. Та тільки нічого зайвого, крім хвостика, у нього не було.

- Проходь.

Бенедикт думав, шо там знов огорожа, та ні, огорожі не було, тільки одкрився сад-палісад із деревами та квітками, та всякими прибудовами, а стежечки пісочком жовтеньким посипані, а у глибині саду - терем. Оце досі Бенедикт не боявся, а туто вже й забоявся: ніколи він такої красоти та багатства не бачив. Серце аж закалатало в грудях, а хвостик туди-сюди, туди-сюди замахав. І в очах примеркло. Незчувся, як його попід білі руки і в будинок завели.

Тож холопи його завели та самого у світлиці й залишили. Минуло скількись там часу, - шось наче зашкреблося за дверима. Зашкреблося, двері прочинилися, - і заходить Сам. Батько Оленькин. Всього цього добра хазяїн. Тесть майбутній.

Посміхнувся.

- Ласкаво просимо. Чекаємо. Бенедикт Карпич? А мене звати Кудеяр Кудеярич.

І дивиться. І Бенедикт дивиться. А з місця зрушити не може - ноги наче до підлоги поприростали.

Зросту Кудеяр Кудеярич височенького, або ж сказать, довгого. І шия у нього довга, а голова маленька. Зверху голова наче лисувата, а кругом пролисини - волосся вінчиком, блякленьке таке волоссячко, світленьке. А бороди нема, один рот, як патика, довгий, а кути наче донизу загинаються. І він того рота то розкриває, то закриває, наче йому дихать важко, тож він і пробує по-всякому. А очі в нього круглі й жовті, наче каганці, а на дні очей шось наче світиться.

Сорочка на ньому біла, простора, не підпоясана. Штані широкі, донизу ще ширші. На ногах - личаки домашні.

- Чого ж ви стоїте, Бенедикте Карпичу? До столу прошу.

І під ліктик у другу світлицю підштовхує. А у другій світлиці вже й стіл накритий. Овва-а-а-а-а! - чого тільки на тому столі нема! Од одного краю та до другого - миски, мисочки, блюда всякі, та казани, та тарілки! А пиріжків хтозна-скільки, а блини, оладки, пампушки виті, кренделі, вермішель різнокольорова! А гороху! а з хвощів снопи зроблені та по кутках розставлені! а грибців! - цілі тази, ще й з горочкою: мало через край не повистрибують. А пташки ціленькі, маленькі, у тісто загорнуті: з одного кінця ніжки стирчать, з другого - голівочка! А посередь столу - туша м'ясна: козляк! Цілого козляка на стіл, ти ба, як витратились, а того козляка ще спробуй вигодуй! А, мабуть, правильно, шо в нього гостинці одібрали: куди йому зі своїми мишаками та проти козляка!

А за столом Оленька сидить - розчепурена, зашарілася, і оченята потупила; яка вона Бенедиктові мріялася-уявлялася, така і сидить: сорочка на ній біла, на шийці намиста, голівка гладко зачесана, на лобі стрічка! А коли Бенедикт до світлиці зайшов, Оленька ще більше розчервонілася, а очей не підняла, тільки сама до себе посміхнулася.

Страшно!

А з другого боку світлиці ще одні двері прочинилися, і заходить теща. Чи, краще сказать, запливає: бо товста-неміряна, половина вже у світлиці, вітається, а друга половина ще й у двері не зайшла, треба зачекати.

Тесть каже:

- А ось і дружина моя, Хевронія. Роду стародавнього, з хранцузів.

- Така у нас сімейна лігенда, - каже теща.

Бенедикт тещі в ніжки поклонився, рукою поклін одмахнув, другою рукою букет дзвіночків сунув.

- Обід вихолоняє, - каже теща. - Покуштуйте, не погордуйте …

Сіли за стіл, на лави. Бенедикт навпроти Оленьки, тесть із тещею з боків.

- Насипайте, - каже теща.

Бенедикт знову зніяковів: як же себе вести? Як насипле багато, подумають: ого, який зять ненажерливий! На такого й не настачиш! А як мало, подумають: та-а-а, який зять малосильний! Мабуть, і гвіздка не заб'є. Пиріжка взять, чи шо. Простягнув руку до пиріжка, і всі на ту руку подивилися. Одсмикнув.

- Ми полюбляємо багато їсти, - каже теща. Собі насипала. І Кудеяр Кудеярич теж собі насипав. І Оленька. Бенедикт знов руку простягнув, - до оладок, і всі тільки: зирк! - і подивилися. Знов руку одсмикнув.

Жують.

- Значить, - каже тесть, - оженитись хочете.

- Хочу.
Знову мовчать і жують. Бенедикт утретє надумав покласти собі чого-небудь на тарілку, ті-ільки руку підняв, а вони знову - зирк!.. І у тестевих очах наче якийсь вогонь промайнув. Та шо таке...

- Женитись - це діло сурйозне... От я наприклад, як на своїй дружині Хевронії женився, так їй прямо й сказав: це діло сурйозне.

- Ой, ми на весіллі гарно попоїли, - теща.

- Добряче попоїли на весіллі, - тесть.

Натякають, чи шо? У Бенедикта од хвилювання хвостик став легенько об лавку постукувать.

- А чо' це ви так погано їсте? - теща знову.

Ой, та шо вже там… Руки простягнув, козлякові ніжку одірвав, на тарілку собі ляп! ще й вермішелі зверху. І хвощів. І тільки він це зробив, аж раптом у них у всіх в очах знов наче якесь світло промайнуло, як все одно промінь.

- Отже, до сімейства нашого приєднатися бажаєте, - каже тесть.

- Бажаю.

- Роботи сімейної не боїтеся? Хазяйство вести - не бородою трясти.

- Не боюсь. Я до всякої роботи привишний.

- До всякої?

- Еге ж.

Тут під столом шось зашкреблося. Мабуть, мишак.

- А якшо робота дуже сурйозна?

- Будь ласка, я готовий.

- Он воно як.

Тут за столом знов наче трошки посвітлішало. Бенедикт наважився, підняв очі, подивився - ти ба, у тестевих очах таки шось світиться. Наче каганець крізь себе вогонь пропускає. І по світлиці, - а вже й смеркатись почало, - від тих очей промені перебігають. Як од свічки, якшо на неї крізь кулак подивитись: кулака скрутити і крізь нього подивитись. Наче місячна доріжка. Дивиться тесть на свою тарілку, а все, шо там насипано, і в сутінках видно. Дивиться на стіл, - наче вогнем водить, освітлює. На Бенедикта подивився, - ще більше світла підпустив, аж Бенедикт моргнув та головою смикнув.

А Оленька тестю:

- Тату! Кантраліруйте себе.

Бенедикт набік покосився, - такі ж промені теща пускає. І Оленька. Тільки слабші.

І знову шось під столом зашкреблося. І хвостик у нього ще сильніше забився.

- Та ви собі побільше насипайте, - теща йому. - У нас уся сім'я дуже багато їсть.

- Роду стародавнього, з хранцузів, - підтвердив тесть.

- Вермішельки ще беріть.

- Спасіба, мені досить.

- А думок у вас якихось недоречних не буває? - знову тесть.

- Яких думок?

- А думок усяких неподобних, - самовольства, чи зловмисництва якогось...

- Ніяких таких думок у мене не буває, - злякався Бенедикт.

- А як нащот душогубства?

- Якого душогубства?..

- Та мало там чого... А чи не помишляється: оце оженюся, та й тестя з тещею зі світу зведу, а все їхнє добро собі загарбаю?..

- Та ви шо?!..

- Нє?.. А чи не помишляється: от би їх занапастити, а самому на їхнє місце сісти, та цілий день страви їсти?..

- Та шо ви таке кажете?.. Та з якого це дива?.. Кудеяр Кудеяричу?! Та я...

- Тату, - знов Оленька озвалася, - Кантраліруйте себе.

А під столом знову шось наче зашкреблося, - ну, геть уже поряд. Бенедикт не втримався, ліктем шматок хліба навмисне зі столу зіпхнув, і нагнувся, нібито підняти. А під столом - тестеві ноги у личаках. А крізь тії личаки - пазурі, довгі такі, сірі, гострі. І він отими пазурями підлогу під лавкою шкребе, і вже нашкріб цілу купу, - лежить, як все одно волосся, чи солома якась кучерява, світла. Подивився - і в тещі пазурі. І в Оленьки. У Оленьки трошки менші будуть. Купка під нею трошки менша нашкрябана.

Бенедикт нічого не сказав, - а шо казать? Взяв, та й одірвав собі ще козляка шматок. І хвощів загріб - багато. Дуже багато.

- А скажіть мені, - продовжував тесть, - а часом не приходять такі думки: мовляв, не так живемо, життя наше неправильно заведене?..

- Нє, не приходять.

- А чи не помишляється: знайти винуватого, та й задушить, чи у діжку головою?

- І гадки немає.

- Чи хребтину йому переламать, чи з башти на землю скинуть?..

- Нє, нє!

- А де це так стукає? - Теща голос подала. - Стук якийсь, чи шо?..

Бенедикт швиденько руку під себе засунув і хвостика у кулака затиснув.

- А отак не помишляється: мовляв, мурзи у всьому винуваті, то може скинуть їх?..

- Нє!!!

- А Самого Найбільшого Мурзу ніколи скинуть не хотілося?..

- Нє!!! Нє!!! Не розумію, шо ви таке кажете!!!

- Як це - не розумію?.. Самого Найбільшого Мурзу, кажу, Федіра Кузьмича, слава йому, скинути хіба не помишлялося?..

- Кудеяр Кудеяричу!!!..

- Тату! Кантраліруйте себе...

- Гаразд... А ось шо покажу...

Тесть підвівся з лави, сходив у другу світлицю, і - книгу виносить. Старопечатну. Бенедикт обидві руки під себе поклав і міцно там тримав.

- Осьо шо покажу... а таке бачив?

- Ніколи!!!

- А шо це, знаєш?

- Нє!
 
Name
Email
Comment
Or visit this link or this one