*продовження№5 К*

- А якшо подумать?

- Нічого не знаю, нічого не бачив. Не чув. Не розумію, не хочу, не помишляв.

Тесть книгу на коліна поклав, світло на неї пустив і сторінки перегортає.

- Хочеш таку?.. Подарувать тобі?.. Харо-о-оша!..

- Нічого я не хочу!!!

- А женитись?..

Женитись!.. Бенедикт мало не забувся, - од жаху, од туги, од непомірної ганьби, затиснутої у кулаках під тулубом, - шо йому ж треба женитись. Женитись! - та як йому таке навіть і на думку спало! Куди націлився, дурило, собацюро ти приблудний! Мало йому було Марфутки, та Капіталінки, та Вєрки Кривої, та Глашки-кучеряшки, та всіх інших! Ич, на яку дівку розмахнувся: оченят не піднімає, личко білесеньке, коса аж на п'ять аршин, підборіддя з ямочкою, пазурі на нозях! Тікать звідси! Їй-бо, тікать, - торбу на плече, та й драпонуть, не оглядаючись, чи на схід, чи на південь, аж до самого Моря-окіяна, де синє роздолля, де піски білі!

А тут Оленька очі підняла, та світло оченятами пустила, червонувате таке, слабкеньке, наче несправжній каганець кругом темного стовбуру обернувся, та бровенята попід саму стрічку звела, та червоним ротиком посміхнулася, та сорочку білу собі на грудях обсмикнула, та плечиком повела:

- Які ж ви, тату, невгамовні. І нашо ви ото шуткуєте. Уже ж проміж нами домовлено. Обіймайте зятя.

- Отакої... Вже й домовлено. Вже й домовились, за татковою спиною... Тато весь день працює, як найнятий... Все хоче, шоб краще... Всіх бачу, як облуплених! - раптом крикнув тесть.

- Ой, тату... Хіба ви один такий...

- Не нашої він породи! - гаркнув тесть.

- Тату, ви не на службі!

- А шо ж воно за служба за така? - прошепотів Бенедикт.

- Як це - шо за служба? - аж здивувалася теща. - Хіба не знаєте? Кудеяр Кудеярич у нас - Головний Санітар.

ПОКОЙ

На роботу Бенедикт перестав ходити. А нашо? Все одно пропадать. На його щастя, вже й літо настало, якраз писцям відпустка. Бо забрали б його на дорожні роботи, як гулящого. Треба б уже й ріпу садити, та така туга навалилася, шо ніякого колишнього до ріпи настрою вже у нього не було. Сходив у дальню слободу, купив у голубчиків гонобобелю. Нюхав. Не дуже полегшало. На ліжку лежав. Плакав.

До Нікіти Іванича заходив, пушкіна з колоди поманеньку різав. Вже й голова в ідола округлилася, здорова, наче казан. Смурна. Ніс на груди звісився. Лікоть стирчав, як і просили.

- Нікіто Іваничу, а як, ви казали, отой хвіст називають?

- Атавизм.

- А який іще атавізьм буває?

- М-м-м... Женщины волосатые.

- А пазурі, чи то кігті?

- Не слыхал. Нет, наверно.

Думав до Марфутки навідацця. Передумав. Любицця чогось не хотілося, а в її зойках та оладках вже не було того інтересу.

Пройшовся до хатки, де Варвара Лукинишна жила. Заглянув через огорожу. На мотузках білизна сушиться. По дворі жовтунці порозросталися. Так і не зайшов.

Ржавлі випив діжки, мабуть, зо три, бо шукав забуття. Та навіть і ржавля у голову не вдарила, дарма тільки мочив утробу. Вуха - вуха наче трошечки оглухли, шо правда, то правда. Погляд теж покаламутнішав. А у голові все одно ясно-ясно, аж нестерпно, чи, скажімо, простір, а у тому просторі - порожньо. Степ.

Думав зібрать торбу, - та й на південь. Палицю велику вирізать, - од чеченців одбиватися, - і до моря. А яке воно, те море - хтозна. Хто як хоче, так його собі й прецтавляє. Кажуть, три роки пішки. А Бенедиктові так прецтавлялося: виходить він на високу гору, а з неї все кругом дале-е-еко видно. Дивиться вниз, - а там море: вода велика, тепла, синя, і плещеться, отако грає і плещеться! А по ній хвиля біжить невисока, з кучерявим білим завитком. А по тому морі все острови, острови, - наче шапки гостроверхі. Та такі ж усі зелені, тією зеленню аж наче киплять. А серед тої зелені - садки розмаїті, небувалі. А у тих садках дерево росте Сірєнь, про яке матінка казали. А квітки у тої Сірєні наче лазурова піна, наче дзвіночки, аж до землі звисають, на вітру коливаються. А на самому вершечку, на верхівці тих островів - міста. Стіни білі, кам'яні, наче поясом. А у стінах ворота, а за воротями шлях мощений. Тим шляхом на гору піднятись, - а там буде терем, а у теремі - ліжко золоте. А на тому ліжку - дівчина косу розплітає, один волос золотий, другий срібний, один золотий, другий срібний... А на нозях - кігті... От вона кігтем зачепить... пазурем, тобто…

...А то ще на схід поривався. Йдеш собі, йдеш... а трави все вищі, все світліші. Сонце сходить, та крізь них світлом своїм просвічує... Йдеш собі, струмочки маленькі перескакуєш, річки убрід переходиш. А ліс усе більш заплутаний, наче ткане полотно, а жуки так і в'ються, так і дзижчать. А у лісі галявина, а на галявині квітка тульпан, - червоним килимом усю галявину вкрила, аж землі не видно. А на гіллі - хвіст білий, різьблений, наче плетиво-мереживо, то зійдеться, то знов розпуститься. А поверх нього того хвоста хазяйка, - Княжа Птаха - Павліна, очима своїми дивиться, сама на себе задивляється. А рот, наче тульпан, червоний. І каже вона йому: "Драстуй, Бенедикте, соколе ясний, провідати мене прийшов?.. А нема від мене ніякої шкоди, а ти це знаєш... Ходи сюди, Бенедикте, цілувати мене будемо..."

...Не пішов ні на південь, ні на схід. Голова начебто й ясна, а все одно якась тупа. Зібрав торбу, а потім знову розібрав, та й дивиться: а чо' це я туди понакладав? Ножика кам'яного, яким пушкіна різав. Другого ножика. Долото. Гвіздків дерев'яних навіщось поклав. Нашо йому на півдні гвіздки? Витяг. Штані другі, ще міцненькі, майже без латок... Миску поклав, ложицю. Витяг. Шо з них їсти? Як варити? Без вогню?

Нікуди ти без вогню не дінешся.

От якби Нікіту Іванича взяти із собою... Ішли б собі удвох, про шо хоч балакали. Вночі - багаттячко. Рибки наловити, яка не отруйна, - юшечки наварити...

Та тільки далеко не зайдеш. Спохопляться його. Тільки в кого-небудь згасне, одразу й спохопляться. Забігають: Нікіта Іванич!.. Подать суди Нікіту Іванича!.. Та й Бенедикта спохопляться. Наздоженуть, по шиях надають, білі руки за спину заламають: ану, бігом женитися! Женитися, женитися!..

А мо', й справді: оженитися? Ну, пазурі має, ну то й шо з того? - пазурі й підстригти можна. Можна ж підстригти... Не в тому річ... Людина - вона не без вади. У того хвіст, у того роги, у того гребінь півнячий, луска, зябра... Морда скотська, та душа людська. А тільки він не так хотів... Думав по саду-городу гуляти, квіточки-дзвіночки разом нюхати. Розмову якусь сурйозну завести, про жизнь, чи про природу, шо там у ній діється... Стіхи які-небудь згадати...

Но крєпчє за спіной рука,
Трєвожнєй посвіст ямщіка,
І самашетшая луна
В глазах тваїх атражена.

А вона шоб слухала зачудовано. Очей не піднімала. А ввечері мишачка зловити, за спину заховати, і, отак грайливо: ану, мовляв, шо це в мене тут?.. Одгадай?.. А вона отак почервоніє:

- Кантраліруй себе, соколе ясний…

Чи може на роботу повернутися. Книжечки переписувать. Витягнеш шию - і переписуєш... Інтере-есно... Шо там ще люди у книжечках роблять?.. Кудись поїхали... Чи один одного ріжуть-убивають... Чи якусь там любов відчувають... Ого-о-о-о-о-о, скільки їх, тих людей, у книжечках!.. Переписуєш-переписуєш. Потім на пальця плюнув, свічку загасив, - та й додому... Прийде осінь, листя з дерев пообсипається... Земля снігом укриється... Замете хатку аж по самі вікна... Засвітить Бенедикт мишачу сальну свічку, сяде за стіл, підіпре голову рукою, зажуриться, задивляючись на слабкенький вогник: темні колоди над головою, завивання засніженої пустки за стінами, завивання кисі на темному гіллі у північній гущавині: ки-ись! ки-ись! Так завиє, наче її чимось обділили, наче нема їй жизні, якшо не вип'є живу душу, нема їй спокою, бо живота підтягло, і мотає вона незримою головою, і випускає невидимі пазурі, пошукує ними у темному повітрі, і прицмокує холодними губами, шукає теплу людську шию, - присмоктатися, упитися, наковтатися живого... Мотає вона головою, і принюхується, і вже й зачула, і зіскочила з гілля, і пішла, і плаче, і жаліється: ки-и-ись! ки-и-ись! І сніжні вихорі піднімуться над темними степами, де ні вогника над головою, ні мандрівника на бездоріжжі, ні півночі, ні півдня, тільки білий морок та заметільна сліпота, і понесуться сніжні вихорі, і підхоплять кись, і полетить над містечком смертна туга, і замете важким заметом моє слабке, незряче, спрагле до життя, серце!..

...Оленькина сім'я до весілля готується. На осінь призначено. Жити, кажуть, до нас переїдеш. Підхарчуєшся, сили наберешся, а там і до діла тебе приставимо, до харошого. А які в них, у санітарів, можуть буть діла... і думати не хочеться...

...Чи піти пушкіна подовбать. У Нікіти Іванича, у старого діда, зараз дві мрії безглуздих: Бенедиктові хвостика одрубать та пушкіна на перехресті поставить, на Білій Гірці. І здався йому той пушкін. Труситься над ним, і Бенедиктові велить труситися, благоговіть, чи шо. Каже: "Много он стихов понаписамши, думал, не зарастёт народная тропа, дак только если не пропалывать, так и зарастёт. Вон что Фёдор Кузьмич-то, слава ему, вытворяет: сел на книжки сиднем, да с них и переписывает. Народную тропу мусорит. Всю славу себе хочет, а это мараль. Это нехорошо. Понимаешь ты, Бенедикт, что это нехорошо? А мы с тобой, юноша, идола воздвигнем на перекрёстке, и это будет наш вызов и протест. Работай себе вдохновенно и истово, а если я иногда покричу, то на мои филиппики внимания не обращай"…А як із колоди руця з пальчиками показалася, Нікіта Іванич аж руками сплеснув: талант у тебя, Бенедикт, право, талант! Вот тут ещё маленечко подрежь. Пущай он у нас стоит, головку склонимши, слушает, как мышь шуршит, как ветерок повевает, как жизнь идёт себе куда-то, все идёт да идёт, да всё идёт да идёт, день за днём!.. День за днём!..

...Літо у пишний цвіт убралося, дні стали довші. У пушкіна вже й каптан розпочато. Вдень Бенедикт пушкіна поцюкував, надвечір трісочки - на розпалку, юшечку розігріли, посьорбали, і на ґанок, - ржавлю палити. Палиш, зітхаєш, удалечінь дивишся, голова нічим не зайнята: знов у ній якісь видіння завелися.

Оце знову, прямо надвечір, коли вже зоря на небі жовтітиме, згасатиме, коли туман збиратиметься у низинах, коли перша зіронька на небо викотиться, древ'яниця занявкає з діброви, - оцієї години знову Бенедиктові стала Оленька прецтавлятися. Отак сидить він на ґанку, покурює, дивиться, як у небі зоря згасає; ось уже й повітря стає синє, холодне; тиша підступає, наче хтось поклав тобі ковдру на голову. Шось прошурхотіло у траві, - та й знову тиша. Знизу небо синє-синє, а угорі так рівнесенько жовтим світиться, догоряє; а по жовтому то рожевим мазне, то, зирк, сіра хмарка веретеном простягнеться, повисить-повисить, малиновий краєчок над собою пустить, та й померкне, та й нема її. Наче хтось пальцями водить, зорю розмазує.

А з присмерку знов Оленька виступає, наче намальована у повітрі. Сама трошки світиться, наче каганець, а все крізь неї видно, слабкенько так, каламутненько. А сама гладко зачесана, а проділ світиться. А личко у Оленьки біле-білесеньке, не поворухнеться; а на шийці аж дванадцять разків намиста, аж до самої ямочки на підборідді; і на лобі, і на скронях все намиста, намиста, підвіски теж. А очі у тої Оленьки на пів-обличчя, зверху аж до бровенят доходять, а по сторонах аж до самих скронь, самі темні, а самі блищать, наче вода у діжці опівночі. І дивиться вона тими очима величезними, моторошними прямо тобі в серце, так дивиться, наче шось сказать хоче, та нізашо не скаже. І дивиться, і очей не одвертає, і наче всміхається, чи питання якогось чекає, чи прямо зараз, рота не розкривши, заспіває. А ротик у неї, у Оленьки, червоний, а сама біла, а од того видіння аж прямо жах пробирає, наче то не Оленька, а сама Княжа Птаха Павліна, тільки не добра, а наче когось убила і раденька.

І так Бенедиктові задурманиться-запаморочиться, наче він гонобобелю нанюхався. По ногах, по спині начебто мороз, а у пальцях наче затремтить, задзвенить і мурашки забігають. І у грудях, чи точніше, у шлунку, теж начебто гуде, глухо так, немовби хтось туди кам'яне відро кинув, порожнє. А ота примара, на Оленьку схожа, віями поведе, та й знов дивиться, а очі у неї ще більші стали, а брови чорні дугою, а між бровами камінчик, наче слізка місячна.

Шо вона од його хоче, клята?..

Той пушкін-кукушкін теж, мабуть, женитися не хотів, плакав-упирався, а потім оженився, - та й нічого. Так же ж? Вазньосся више он ґлавою нєпакорнай алєксандрійскава сталпа. У санях їздив. Мишаків боявся. По молодичках бігав. Прославився: ми тепер із нього буратіну ріжемо.

І ми нічим не гірші. Так же ж? Чи ні?

- Иммануил Кант, - повчав Старший Істопник, - и тебе, склонному к философствованию, полезно это имя запомнить, - Иммануил Кант изумлялся двум вещам: моральному закону в груди и звёздному небу над головой. Как сие надо понимать? - а так, что человек есть перекрёсток двух бездн, равно бездонных и равно непостижимых: мир внешний и мир внутренний. И подобно тому как светила, кометы, туманности и прочие небесные тела движутся по законам нам мало известным, но строго предопределённым, - ты меня слушаешь? - так и нравственные законы, при всём нашем несовершенстве, предопределены, прочерчены алмазным резцом на скрижалях совести! огненными буквами - в книге бытия! И пусть эта книга скрыта от наших близоруких глаз, пусть таится она в долине туманов, за семью воротами, пусть перепутаны её страницы, дик и невнятен алфавит, но всё же есть она, юноша! светит и ночью! Жизнь наша, юноша, есть поиск этой книги, бессонный путь в глухом лесу, блуждание наощупь, нечаянное обретение! И наш поэт, скромный алтарь коему мы с тобой воздвигаем, знал это, юноша! всё он знал! Пушкин - наше всё, - и звёздное небо, и закон в груди!

- Гаразд, - сказав Бенедикт. Кинув недопалок, затер личаком. - Хрєн із вами, Нікіто Іваничу. Рубайте хвоста.

І ліг упоперек лавки.

РЦИ

Звіринець у тестя великий, прямо тобі вулиця, а з обох боків кліті та загорожі. Спершу хлів просторий, а у тому хліву стійла, а в стійлах перевертні. Волохаті, чорні, - страшне. Вся шерсть на боках ковтунами звалялася. Морди хамські. Хто боком о пруття чешеться, хто пійло зі дзбану хлебче, хто сіно жує, хто спати завалився, а троє у кутку в берестяні карти дуються, перелаюються.

- Ты что, опупел, с бубей ходить?

- Помовч мені там!

- Ах так, значит. А вот тебе подкидон!

Тесть незадоволений, пазурями пошкріб.

- Знов у карти граємо? А стійла не чищені!

Перевертням - хоч би хни.

- Не бе, хозяин! Всё будет чики-чики. Ходи, Валера.
- А осьо ж ми вам і козирного!..

Тесть заматюкався, повів Бенедикта далі.

- От тварюки... Ледацюги... Я тобі, зятьок, Терентія оддам, він сумирніший. Та гляди ж, не перегодовуй. Спершу думав Потапа, але він норовистий. Вузду гризе, грубіянить... Так... Туто в мене козляки. Ці на м'ясо. Ці на вовну. З них джерсі добряче, тепле. Жінкам подобається.

- А шо то за джерсі?

- То в'язане таке. Туто в мене кури. А отуто я вальєру побудував, зайців держу.

- Он воно як!..

Бенедикт голову задер, - точно: клітка, з лоззя сплетена, та висока ж, височенька; у клітці ціле дерево росте, а на самій верхівці - кубло, а в кублі, точно, зайці. Оно якийсь хвоста висунув, помахує. Наче дражниться. А Бенедиктові тепер нема чим і помахать. І куприк саднить... І далі, у рядочок, - клітки, клітки... А тесть іде собі, направо-наліво рукою показує:

- Туто теж курйози в мене. Живність усяка-різна. Без обіду не сидимо. В мене птахолови цілий день у лісі, повні силки приносять. Горобчики, солов'ї - на пиріжки харашо. Жінка моя, Хевронія, дуже полюбляє. Не всяку пташку, канєшно, можна їсти. Спершу на холопах перевіряємо. Оце напередодні спіймали пташечку таку маненьку-червоненьку, оченята як намистинки; і пахне смачно, і голосок такий приємний. Думали спершу - в маринад, а потім засумнівалися: ану, дамо холопові. Він її кусь, на підлогу гепсь, та й помер. Сміялися!.. А якшо б ми?! Ото-о-ож!.. З отією природою ой, треба осторожніше!

Ще якась клітка, а всередині теж дерево дуплясте, кругом мохом поросло.

- А тут шо? Нікого не видно.

- А-а... Туто древ'яницю держу.

- Древ'яницю спіймали?!?!

- Еге ж. Вона у дуплі ховається.

- Ти ба-а-а...

Тесть підняв батога, яким перевертнів шмагав-поганяв, між лозинами просунув і по стовбурі постукав.

- Древ'янице! Вилазь!.. Вилазь, кому кажу!..

Мовчить. Не хоче.

- Вилазь, кажу, суча дочко!!! - Тесть пужалном у дупло тицьнув.

І точно, - вигулькнула швиденько, наче тінь промайнула, і назад заховалася.

- Бачив? - зрадів тесть.

- Оце дива-а-а-а-а... - обімлів Бенедикт.

- Отож. Цю в юшку хочемо. Ану, шо ж у нас іще?..

А у клітках та плетінках і свирищить, і кулдиче, і перепурхує, прямо тобі ліс. І там оно, на гілочці, солов'яточок дюжина, наче мишачки. І там, зирк, синє перо промайнуло. І у дальній клітці теж дерево голе, об'їдене, без кори, а на тому дереві сук стирчить, теж голий, і на суку шось висить, біле, пожмакане, діряве, наче старе простирадло.

- У мене всього-всього запасено... отак, зятьку! І влітку, і взимку - повна чаша. Ходім, я тобі ще комори покажу.

Показав комори, де хлібеда зберігається, ставки рибні показав, городи. Оце хазяйство нічогеньке, - не те слово. Бенедикт і не думав, шо такі статки бувають на світі. А теперечки виходить, шо й він усьому цьому добру теж начебто хазяїн?! Красота!

Так усе гарно склалося, аж скаржитися гріх. А ще чогось боявся... Чого бояцця? Нема нічого страшного. Сім'я дружна, обідати всі разом сідають. Стіл кожен раз од стіни до стіни наїдками заставлений, а все до крихти під'їдають, Бенедикту до них братися і братися.

Теща, звичайно, більш за всіх собі насипає, або, як Кудеяр Кудеярич казав, лідирує. За нею тесть, потім - Оленька, а тоді вже й Бенедикт задніх пасе, вони над ним хіба раз сміялися! Але по-доброму.

А берем не шо попало, а все по порядку. Спершу на пиріжки налягаємо. Штук сорок у рота повкидаємо, один та другий, один та ще один, - наче горох. Потім - оладки. Цих теж не підраховуємо. Потім папороттю закусимо. Розігрівшись, до юшки перейдемо. Тарілок із п'ять висьорбавши, скажемо: - О, вже й наче апетит проклюнувся! - отоді вже й м'ясо. Після м'яса - блини: сметанкою полити, зверху грибців, у трубочку згорнути, і - Господи, благослови! Повний дзбан блинов і виїмо. Потім, звичайно, хрустики солодкі з кришеними каганцями, ватрушки, пампушки, а насамкінець - сир і хрукти.

Бенедикт нізашо не хотів сир і хрукти. Опирався.

- Після солодкого?! Сир?! Та ви шо?

Сміялися над ним.

- Казали ж тобі: жінка моя, Хевронія, з хранцузів! Пояснювали, чи ні?

І які ж тільки ті хранцузи капосні: тільки сиру поїси, - так тебе й виверне, і пропав обід. Хоч спочатку починай. А як іще той кружовник, хрукт кислий, страшний, волохатий, то ще гірше. Гризеш, плачеш: козляком себе почуваєш.

Це обід. Але й крім обіду теж під'їдаємо: сніданок, другий сніданок, полуденок, вечеря, - аякже. І на ніч тобі миску з їжею теж із собою дадуть: ану, вночі прокинешся, до вітру абошо, - а тобі з голоду живота підведе? Боже збав.

Поїв - оддихай. На ліжку лежи. Дрімай. Біля печі.

А то ще в сани сядемо: осінь, підморозило, от і харашо. Отак зранку, очі продерши, піднімеш міхур на віконці, глянеш: як там природа? Вже й, мабуть, до зими? Повітря таке свіже, холодне, небо у білій каламуті. Перші сніжинки, білі, великі, зубчасті, падають на землю. Спочатку поволі, поманеньку, чи то поштучно: перерахувати можна. Потім більше, більше, - ось уже й погустішало їх у повітрі: спочатку огорожі не видно, потім споруд ближніх, а потім і взагалі нічого не побачиш, тільки мереживо біле коливається перед очима. А у світлиці чисто, тепло; піч потріскує, гуде, ліжко широченьке, м'якеньке, на ліжку Оленька розвалилася, розлінилася, з-під ковдри вилазити не хоче.

- Ану, йди сюди, Бенедикте, любицця будемо...

Тоді знов вікно завісиш, та й стриб до Оленьки під ковдру. Налюбившись, виповзеш, - та й до столу, поснідаєш, - і в сани. Сани теж широкі, м'які: шкурами вистилають, подушками з курячим пером. А холопи ще шкури тягнуть: зверху класти, замість ковдри. Попідтикають тебе шкурами з усіх боків, - лежиш, наче в ліжку. Теща до тебе біжить, миску з пиріжками тягне:

- Не дай Боже, зголоднієш у дорозі.

Перевертень валянками витупує, бурчить.

- Пог-года... В такую погоду хороший хозяин собаку из дома не выгонит...

На шо це він, сволач, натякає?

- Ану, Терентію, не розсуждай. Їдь давай. Кататися бажаю.

- Давно ли пешком ходил, шеф?

- Та як ти смієш! Ану, риссю!

От уже бісова порода: аби тільки споритись, заперечувать, насвистувать. Такий уже, тварюка, ледачий та розслаблений попався: ні, шоб вихорем мчати, як Бенедикт полюбляв, - де там, плентається нога за ногу, свистить, зубоскалить; а якшо дівчина якась продріботить, то ще й коментарі собі дозволяє:

- О, какой бабец объёмистый!

Або ж:

- А ничего кадр!

Або Бенедиктові:

- Может, подбросим этих?.. Ей, мочалки! Валитесь сюда!

Тільки людей лякає, скатіна. І неповагу накликає. А то й взагалі, сяде посередь дороги, та й сидить.

- Шо таке, Тетеря?

- Кому Тетеря, а кому Терентий Петрович.

- Я т-тобі зараз дам Петровича! Ану, пішов!.. Сті-ій!.. Куди тебе несе-е-е-е?!..

- А мне в парк!..

І заірже, гад.

А взагалі - щасливе життя. Все гаразд. Ну, майже все. Уночі Бенедикт прокидався, ще мабуть не звикнувши та спочатку не міг второпать: а де це я? - світлиця велика, вікна од місяця світлі, смуги од того світла на підлозі, наче доріжечки. Поряд хтось сопе. А-а, це ж я жонатий... Піднімешся, босоніж тихесенько пройдешся... Підлога у світлиці тепла, - а це того, шо на другому ярусі спимо, а під підлогою - труби од печі проведені, вони й гріють. Яких тільки наук не понавидумують!.. Підлога гладенька, тільки там-сям купки, де Оленька нашкрябала. Отак постоїш, тишу послухаєш. Тихо... Ну, Оленька сопе, ну, десь у будинку хропіння віддалене, чи може раптом хтось скрикне уві сні, а все одно - тихо. А це тому, шо мишаки не шарудять. Нема мишаків.

Спершу якось незвично було. Мишак шарудить - життя іде, ще й у стіхах сказано: жизні миш'я бігатня, што трєвожиш ти мєня?.. А тут - нема ні одного. Бенедикт хотів був запитати, та якось воно соромно. Дурниці всякі запитувать. Нема - тож, напевне, шо всіх виловили.

Е-е-е-ех… ха-ра-шо: у теплі, ситий - не голодний, жінка як пампушечка. Та й до родаків уже звик: нічого страшного. Не без недоліків, звичайно, та то вже кругом так. Всі люди - різні, так же ж? От, наприклад, теща - з нею, як би сказать, нудно. Нема про шо й побалакать. Тільки й чуєш: "їжте, їжте". Та їм я, їм. Рота одкрив, їжі поклав, закрив, жую. Тепер би саме про жизнь чи про іскуство побалакать. Прожував, проковтнув, тільки хтів шось запитать, а вона: "А чо' це ви так погано їсте?" Знов рота одкрив, їжі поклав, - з повним ротом розмовлять невдобно, - проковтнув, ті-ільки хотів шось забалакать, а вона:
- А чо' це ви геть нічого не їсте? Може, воно вам несмачне? То так і скажіть.

- Та нє, все чудово, я просто хотів...

- А якшо чудово, тоді їжте.

- Та я...

- Їжею нашою гидуєте, чи шо?

- Та нє-є-є, я не...

- То, може, ви до витребеньок звикли, а од нашого носа вернете?

- Та я...

- В нас, канєшно, без витребеньок, чим багаті, тим і раді, та якшо ви нашого не визнаєте...

- Та я ж...

- Оленько! Та чо' це він у тебе такий капризний... Якшо вже моїми стравами перебирає, то я прям і не знаю, чим же його годувать!..

- Бєня, не обіжай мамуню, їж...

- Та їм я, їм!!!

- Погано, мабуть, їси - і такі почнуться сперечання, шо аж усі іскуства, чи там стіхи, абошо, з голови повилітають.

Тесть, - той трошки не такий. Той балакать аж занадто полюбляє. Той, можна сказать, весь час би балакав, аж другим разом подумаєш: хоч би трошечки помовчав. Він повчати, або ж питання ставити полюбляє, наче перевіряє тебе. Розкриє рота, подихає-подихає, та й запитує. А запах же у нього з рота нехароший, наче хтозна-чим воняє. І шию весь час отако, наче витягує, - Бенедикт спершу думав, шо то йому комір затісний, та ні: комір у нього розстебнутий. То просто звичка така. Ті-ільки Бенедикт наїсться-напузириться та біля вікна присяде, - тесть до нього зразу підсідає, - і знов за своє.

- Ну шо, зятю, думок якихось не завелося?

- Яких думок?

- Думок усяких нехароших?

- Не завелося.

- А якшо подумать?

- І думати не можу. Об'ївся.

- А може, на злодійство потягло?

- Нє, не потягло.

- А якшо подумать?

- Все одно не потягло.

- А може, смертовбивство якесь задумав?

- Нє.

- А якшо подумать?

- Нє.

- А чесно?

- Та шо ви, їй-Богу! Кажу ж вам: нє!

- А начальство скинути не хочеться?

- Слухайте, я спати піду! Я так не можу!

- А якшо уві сні якісь мрії душегубні з'являться?..

Бенедикт підведеться, до себе в світлицю піде, дверима грюкне та на ліжко завалиться. А двері тихенько-тихенько так прочиняються: тесть голову просовує.

Пошепки:

- А проти мурзи зловмисності не виникло?

Бенедикт мовчить.

- Проти мурзи, кажу?..

Бенедикт ані пари з вуст.

- Га? Не виникло, кажу?.. Зятю?.. Га, зятю?.. Проти мурзи, кажу, не виникло...

- Нє!!! Нє!!! Закрийте двері! Я сплю!!! Не заважайте, та шо таке, я спати хочу!!!

- То як, виникло чи ні?..

Отак урем'ячко й минає. Поїсти, поспати, з родаками полаятись. У санях прокотитись. У віконце подивитись. Все гаразд, так уже гаразд, - краще й не буває. Та чогось наче не хвата. Ще наче чогось треба. Тільки забув, чого.

Одразу після весілля нічого не треба було. Десь може тижнів зо два, зо три. Ну, чотири. Чи може п'ять. Поки звикав та роздивлявся, то те, то се. А потім - наче шось було, а тепер нема.

СЛОВО

Спершу Бенедикт думав, шо то йому мишачого шарудіння не хвата. Бо мишак - то все. І поїсти, і одежину зі шкурок викроїти, і на базарі зміняти, за нього шо хоч дадуть. Оно, як він їх тоді, на Новий Год, аж двісті з гаком наловив? Душа співала, а люди підспівували! Згадував, як мало не навприсядки йшов, як осілі снігові заметики затоптував, по калюжах п'ятою ляскав, шоб аж веселка засвітилася! Чесна нагорода за чесну працю! А скільки він на тих мишаків всього-всього понаміняв! Вони з Нікітою Іваничем потім цілий тиждень ті харчі їли, доїсти не могли. Дід ватрушок напік... На тих ватрушках вони якось і заприятелювали, чи шо. Якшо взагалі можна з Прежнім дідом приятелювать. Кухар з нього, правда, нікудишній, якшо з тещею рівняти. Ватрушки, правду кажучи, кривуватенькі получилися, - з цього боку сирі, з того підгорілі, зверху - не сир, а бозна-шо. Тещині ватрушки аж у роті тануть.

Потім думав: може, по своїй хаті скучив. Було й наснилося: іде він нібито по тестевому будинку, з галереї на галерею, з ярусу на ярус, а будинок наче той, та не той: якийсь наче довший, та все на сторону, на сторону кривиться. А Бенедикт іде собі, йде, та й дивується: а чо' це будинок все ніяк не кінчається? А треба йому нібито якісь двері знайти, тож він кожні двері й шарпає, одкриває. А шо йому за тими дверима нада - невідомо. Одкриває він одні двері, - а там його хата, і теж не така, а наче побільшала: стеля височенька, у пітьмі ховається, не видно її. А зі стелі сіно сухе поманеньку сиплеться, шарудить і сиплеться. А він нібито стоїть і на те сіно дивиться, а у серці острах, і наче хтось йому лапою серце то стисне, то попустить. І нібито він зараз про шось довідається. Оце прямо зараз і довідається. А тут нібито Оленька йде і колоду тягне. А сама непривітна, теж якась суха. А де це ти, Оленько, колоду тягнеш, чо' така непривітна? А вона посміхається отак неприємно та й каже: яка ж я Оленька, я не Оленька... Дивиться він: а й справді, то ж не Оленька, а хтось інший...

... Од такого сну прокинешся, - у роті пересохло, а серце: тиндих! тиндих! І хтозна, на якому ти світі. І сам себе обмацаєш: я, чи не я? А місяць крізь міхур світить, ясно так і моторошно. І доріжка місячна на підлозі простяглася... А є люди, шо уві сні ходять, коли місяць повну силу набере: а звуться сновиди. Їх, кажуть, місяць приманює. От вони такої ночі з ліжка піднімуться, руки простягнуть, пальцями ворушать і ходять. А нашо вони руки простягують, ми не знаємо. Наче милостиню просять, чи допомоги якоїсь, а тільки як візьмеш такого за руку, - він аж одсахнеться. І на личку здивування. І прислухається: голівоньку отако набік схилить і прислухається. А очі хоча й розплющені, нас вони не бачать. Такі голубчики з ліжка піднімуться, надвір вийдуть, ходять-бродять, а потім давай на стріху дертися, та так же ж вправно, наче по сходах. Заберуться на стріху, та біля самого коника й розгулюють. Там, мабуть, до місяця ближче. Тож дивляться вони на місяць, а місяць на них: а на місяці теж наче обличчя видно, і обличчя теє плаче: дивиться на нас, на життя наше, і плаче.

Тож і думав, шо по своїй хаті скучив. Навіть з'їздив подивитись: запріг Тетерю, та й прокотився до рідної слободи. Та ні - не те. Подивився на хатинку, на стріху солом'яну: зовсім вже розлізлася. Двері навстіж, по дворі кругом лопухи, з весни не повиривані, та дьоргун-трава, та кусай-трава, та ще бур'ян якийсь невідомий, - остюки чорні, довгі, листя тьмяне. Перші сніжинки кружляють, падають, байдужі. Постояв, знявши шапку, як все одно біля могили. Всередині, мабуть, все розікрадене. Наче й жаль, а наче й ні: од серця одірвалося, зів'яло. Та й не треба було у санях їхати: Тетеря після тої поїздки геть розпустився, зовсім поважати перестав. Поки Бенедикт біля тину стояв, скатіна перекурив, на землю сплюнув, та й каже:

- Хэ! У меня дача в Свиблове лучше была.

- Тетеря, як ти з паном розмовляєш?! Твойо мєсто в узьдє!

- А твоё - знаешь где... У меня сервант был зеркальный... Телевизор Рубин, - трубка итальянская... Стенка югославская шурин достал, санузел раздельный, фотообои золотая осень.

- Побалакай у мене! А ну, запрягайся!

- Линолеум только на кухне, а так всё паркетная плитка. Плита трёхконфорочная.

- Тетеря! Я кому казав!

- Холодильник двухкамерный, пиво баночное... Водка на лимонных корочках, холодная...

І стоїть, тварюка, на задніх лапах, наче рівня, і об тин сперся, і розмовляє, і очі замріяні, і за пана не вважає! На спогади, бач, потягло!

- Помидорки кубанские, огурчики эстонские с пупырышками... Паюсную ели, зернистую западло держали... Ржаной за двенадцать... Иваси с лучком... Чай со слоном... Зефир бело-розовый... Пьяная вишня куйбышевская... Дынька самаркандская...

Та як завівся, та як пішов розпатякувать, та хто ж тобі витримає! Правильно Нікіта Іванич каже, шо повага повинна буть до людини, справедливість! А ця скатіна нікого не поважає, за людину не має! Бенедикт розсердився та батогом йому по спині я-як уперіщив, та добряче, та й по шиї як заїхав, ще й носаком підкопнув. А тесть каже, мовляв: Терентій сумирний, це Потап норовистий! Який же тоді Потап?! Якшо цей сумирний?.. А після цієї поїздки, бач, ще й Петровичем його називай. Щас. Аж бігом.
Потім думав: а може, то йому хвоста не хвата? Все життя з хвостом прожив, виляв, радувався. Як хвостом виляєш, то, бува, аж за вухами лоскоче. Гарний був хвіст - гладенький, біленький, міцненький. Воно й справді сором мати хвіст, якшо в інших нема, а все одно гарний був хвостичок. Ій-бо, правда. А тепер Нікіта Іванич його одрубав, майже під самий корінець, - ой, як стра-а-ашно було. Нікіта Іванич перехрестився: Господи, благослови! - та я-я-ак... та не стільки там того болю, скільки боявся. А це тому, Нікіта Іванич казав, шо в ньому хрящ. А не кістка. "Поздравляю, - проздравив Бенедикта, - с частичным очеловечиванием". Пошуткував, значить. "Может, поумнеешь", - іще пошуткував.

Тепер замість хвостика пиптик, чи то шишачок, і саднить. Бенедикт потім тиждень розкорякою ходив, і сидіти не міг, та до весілля загоїлося. І тепер якось незвично: не повиляеш, нічого. Отак, мабуть, - думаєш, - і всі люди почуваються. Гм.

А з іншого боку, - шо значить всі? Які це - всі? Паслєцтвіє ж у кожного своє. Оно, у родаків - пазурі. Підлогу псують. Теща, вона важка, дебела, з хранцузів, - так мостини нашкребе, аж наче волосся з цілої голови на підлогу впало. Оленька, та легша, купки після неї менші. Після тестя стружка довга, товста, хоч у печі розпалюй. Бенедикт якось сказав Оленьці: а давай тобі пазурі підріжемо. Боявся, шо вона його в ліжку подряпає. А вона у вереск: ти шо?! ти ба, який!.. на шо замахнувся! На арганізьм! Нє!!! Ай!!! - Не далася.

А у перевертнів, - хоч вони, напевно, шо не люди, - пазурів нема. На ногах у них ноги, а на руках руки. Тільки брудні: вони ж цілий день у валянках, як у карти не грають. А бува, якийсь сяде, ногу витягне і отако за вухом швидко-швидко чеше; тоді пригледишся і бачиш: пазурів нема.

Тож спочатку трошки сумно було, дупа наче осиротіла, і Бенедикт кожен хвіст, шо йому стрівався, аж очима проводжав: чи то козляк, чи то пташечка, чи там собака, чи мишак.

Їздив пушкіна провідать. Десь за тиждень до весілля Бенедикт вирішив: та харош уже різать, вже, мабуть, і готовий. Чого ж іще.

Та він уже насамкінець не стільки фігуру різав, скільки всякі дрібниці підправляв: кучерики свердлив, потилицю нанівець зводив, аби геній іще більше сутулився, бо він в обчем і целом сильно за життя переживає; ну, пальці там, оченята. Пальців спочатку вирізав шість. Нікіта Іванич знов обурювався, хвіліпики викрикував, але Бенедикт уже до його горлодерства звик і спокійненько пояснив, шо так у столярному ділі зроду-звіку положено: який-не-який, а запас ще ніколи нікому не завадив. Хтозна, як там далі буде, мо', помилку якусь допустиш, чи напідпитку не туди сокирою наддаси. Зайвину ж будь-коли можна одрубать. Тож як він роботу, вважай, вже й закінчив, сухою ржавлею натер, а називається, - одшліфував, - це шоб гладенько було, без занозин, - отоді, канєшно, й запропонував замовникові, на вибір: то якого теперечки пальця пєвцу свободи одрубать бажаєте? А вибір же ж великий, аж самому приємно, на будь-який смак! Хочеш - цей, а хочеш - той, а не ндравиться - так оцей, а може, тобі цей у око впав, тоді шо ж, тоді туто цюкнемо, чи може там. Ну то шо? Бач, як усе по науці: пишно й багато, - то аж душа співає.

А Нікіта Іванич журився і вибрати не міг, кругом пушкіна бігав і волосся на собі рвав, - а волосся ж у нього страшне скільки, - да как же я своевольно и кощунственно, по собственной прихоти, дерзну обрубить поэту руки? Добро бы хвост, а то, - руки!!! Личко собі долоньками затуляв, головою мотав, одним оком підглядав, потім його примружував, мучився, наважувався, та так і не зважився. Так усі шість пальців і залишив. А ніг у пушкіна нема, ноги різати не стали. Не встигли. Тільки зверху: тулуб до попереку. А нижче, як ото стовп, гладеньке.

Волокли аж шестеро, - найняли холопів, платили мишаками. З Прежніх тільки приятель Нікіти Іванича взявся підмогти, Лев Львович, з дисидентів. Ідола схвалив.

- Ну чистый даун. Шестипалый серафим. Пощёчина общественному вкусу, - отак висловився. Але тягти-волікти помочі з його, хирлявого, небагато було, тож він більше на керівній, так би мовити, посаді виступав: "давай-давай-давай! стоп! заноси! во! не так! Влево заноси!" - ну, як ото завжди керують. Думали пушкіна поставити, де Нікіта Іванич показав, - чогось йому те місце дуже вже сподобалося. Вже й яму почали копать. Тільки там хазяїн вредний виявився: вибіг, руками махає, слиною бризкає: увесь кропчик йому, бач, повитоптували, а отой кропчик, між нами кажучи, - сама нікудишня трава, ні смаку од його, ні запаху, а більше для краси сіють; та з голоду, канєшно, і кропчик з'їси.

А Нікіті Іваничу от конче нада було той символ прямо на голубчиковому городі поставити, він і умовляв, і соромив, і вогню поза чергою обіцяв, і до холопів звертався, благав шоб, мовляв, народний глас и ропот возвысили, а холопам шо: стоять набурмосені, ногу за ногу, платні чекають, покурюють, дожидаються, поки начальство вигавкається, зірве серце, та й замовкне, а воно цим звичайно й закінчується. І мусили тягти дубельта на той бік через дорогу. Там, проміж тинами, місце нічиє.

Тож і стоїть він у нас теперечки, сердешний, та, як і замовляли, гамір вуличний слухає, - отак з-за рогу вийдеш та й бачиш його, на пагорбі, на легковії, чорного такого. Бо та деревина, дубельт, завжди од дощу чорніє. Тож він стоїть, наче корч уночі, дух м'ятєжний і гнєвний; голову набичив, а на обличчі з обох боків дві каклєти - бакенбарди древнього фасону, - носа опустив, а пальцями отако, наче каптана на собі рве. На голові, канєшно, птиця-блядуниця розсілася, а така в неї манєра, у безсовісної: шо побачить, те й обгидить, того ж і прізвисько у неї таке неподобне, за її неподобство.

...Ну, з'їздив, пушкіна оглянув. Малих хлопців шугонув, шоб по ньому не лазили. Хотів сніжок навколо утоптати, та із саней вилазити полінувався. Оглянув... та й оглянув. Хай стоїть, місця не простоїть.

Оце ж думав-думав: і шо йому не хвата? А потім наче осяяло, або ж сказать, стукнуло: книжечок! Книжечок давно не читав, не переписував, у руках не тримав! Ану, аж із мая місяця! На роботу ж самовільно перестав ходити, а потім відпустка, а потім весілля, а далі життя сімейне, і ось уже знов осінь із зимою змагається, все ніяк не переламається, - та то так завжди у природі буває, наче їй мука, чи шо. То дощ, то сніг. Вже й Октяберський Вихідний проминув, ти ба! Та тільки цього року на перещот не ходили. Тесть на службу пішов, - матюкався, але пішов, а нам сказав: сидіть ото вдома, я й так знаю, шо вас троє. Занесу в списки.

Наскільки вже Бенедикт Октяберський Вихідний терпіти не міг, - а хто ж його любить, хіба шо мурза якийсь, та й то по роботі, - а все одно: і яка-не-яка, а розвага була, і на людей подивитись, та ще ж, може, зі Складу шо-небудь видадуть. А тільки тепер воно йому ні до чого. Тож у природі мука, і в голові мука. Ну, геть нема чим зайнятися. Така, як би мовити, нудьга.

Тиняєшся ото по будинку, тиняєшся, тиняєшся; розваги собі шукаєш. Пальця послиниш, до стінки прикладеш та й ведеш, по стінці. Ведеш, ведеш, світлицю кругом обведеш, чи поки слина не висохне, тоді знов пальця послиниш і знову ведеш.

Ще шо? Навпочіпки сядеш, лікті у коліна упреш, підборіддя кулаками підіпреш і гойдаєшся: назад-вперед. Назад-вперед.

Чи нижню губу випнеш і пальцем по ній дринь-дринь, а вона отако, наче ляпає: такий звук смішний, ляп-ляп.

Або сидиш на тубареті, чи на лавці, гойдаєшся, язика висолопиш, одне око примружиш, друге набік скосиш і язика розглядаєш. Шматок носа видно та язика кінчик. Але нечітко.

А то ще можна пальцями повіки на обидві сторони одтягнути і дивитися, шо буде; а те й буде, шо все кругом отако перекоситься.

Можна голову між коліна звісити, шоб аж до підлоги, і чекати, поки кров прилине. Зашумить у голові, затуманиться; у вухах гуде, стукотить.

А ще шо можна робить: пальці переплітать. З однієї руки палець, та з другої руки палець, потім знову з першої, потім знову з другої; а як пальці закінчаться, руки вивернути. Або просто: пальці розставиш і туди-сюди ними ворушиш. Це на руках. А якшо на ногах спробувати - погано виходить: судома ступню зводить. Отак спробуєш, та й дивуєшся, і чого б це воно: на руках так, а на ногах так? А того, мабуть, шо руки - то руки, а ноги - то вже ноги. Мабуть, шо так. Не інакше.

А то й просто нігті розглядаєш.

А видінь ніяких не бачиш; десь вони ділися, видіння. А шкода. Раніше Оленька ввижалася: намисто там, ямочки, стрічечка. А тепер - шо? Тепер - осьо вона, Оленька, під боком. Ямочки - та в неї по всьому тілі ямочки. Такі ямочки, шо пальця засунеш, - аж пів-пальця провалиться. Будь ласка. Засовуй. Не забороняється. Навіть, можна сказать, - схвалюється:

- Пустунчику!.. Шо за нетерплячка...

А тільки раніше од неї якесь наче сяйво було. Якась наче таємниця. А зараз он вона, сидить на тубареті, личко аж на два пальці сметаною обмазала, - шоб біліше було; а тільки вид од тієї сметани - аж страшно глянуть. Волосся розчісує:

- Ану, подивися, Бенедикте, шо це в мене тут? Невже ковтун?

Раніше ні про які там ковтуни навіть і мови не було: коса до п'ят, і все. Але ж тепер їй, Оленьці, не годиться косу носити: позаяк вона тепер заміжня голубонька, то й прикид у неї на голові має буть жіночий. А мороки з цим прикидом, - не приведи Господи. От вона волосся на пасма поділить, водою чи ржавлею понамочує і на дерев'яні колобашки понакручує. Всю голову накрутить, ходить, коливається, а ті колобашки цілий день одна об одну постукують. Закортіло, бач, кучері. Ще й личко собі навазюкала: ну, чиста упириця.

- І нашо ти ото на себе понамотувала?

- Як це нашо? Для краси. Для тебе ж стараюся.

Бухнеться на ліжко:

- Ану, йди сюди, Бенедикте, любицця будемо!

- Та харош уже, скілька можна.

- Побалакай мені, давай бігом.

- Та я заслаб, чи шо. Переїв трошки.

- Не видумуй, ти ще й не снідав.

- Та ти ж будеш дряпатись.

- Чо' це дряпатись!.. Не видумуй.

- Так у тебе ж морда в сметані.

- От завжди шось знайде! Нещасна моя жи-и-ись!

І знов скиглити. А потім зненацька раз - і перестане.

- Бенедикте! Ану, йди сюди. А чо' це в мене отут чешеться? Та оту-ут, оту-ут, кажу. Мо', шось вискочило?..

- Нічого не вискочило.

- Нє, ти погано дивишся. Ти добре подивися! Шось мені свербить.

- Та нема нічого.

- А чо' ж тоді свербить? То не чиряк?

- Нє.

- А може, пухир? Ніде не напухло?

- Нє.

- А може, почервоніло?

- Нє, нє!

- А шо ж тоді? Отак свербить-свербить, а потім я-як смикне!.. А отуто? Бенедикте! Осюди дивися! О-о-отуто, - ні, далі! Між лопатками!

- Нічого там нема!

- Може, луска?

- Нє!

- А може лупа? - свербить. Обтруси мене.

- Та чисто все! Не видумуй!

- Може, ластовинням обсипало?

- Нє!!!

- Чи може прищик якийсь, чи бородавка! Отак вискочить, - та й помреш!
 
Name
Email
Comment
Or visit this link or this one