*продовження№6 К*

Чи може прищик якийсь, чи бородавка! Отак вискочить, - та й помреш!

- Чиста, кажу, спина! То тобі здається!

- Ка-анє-є-єшно, як я страждаю, а не ти, тобі все одно! А в мене отут, під пахвою саднить, Бенеди-и-икте!

- Посаднить і перестане.

- Хто інший пожалів би!.. Тільки я отак руку підніму і отак поверну, одразу й саднить! А якшо я отако нагнуся і ногу отако виставлю, то мені одразу в боці заколе, ану гля, шо це в мене отам збоку, я не бачу!..

А одного разу аж наче стукнуло: от би зараз книжечку. От би зараз на ліжко, та з книжечкою завалитися! Надворі сніг тихо-тихесенько сиплеться, у печі дровенята потріскують, - саме б воно: із книжечкою, та на ліжко. Коло ліжка на тубареті миску з каганцями поставити, чи ще з чимось смачненьким, шоб за щоку сунути, і - туди... У книжечку... В нас скажімо, зима, а там - літо. У нас день, а там - вечір. І розпишуть тобі, і прикрасять, шо за літо, і шо за вечір, і хто куди пішов, і шо на ньому понадівано, і на якій, може, лавці понад річкою хто присів, і кого виглядає-дожидає, - а мабуть, шо кохання своє, не інакше, - і які пташки угорі цвірінчать, і як сонце сідає, і мошкара товчеться... І яку пісню за річкою співають. Про все напишуть: і як у кущах зашарудить, - то милесенький-любесенький на побачення прийшов, - і шо між ними сказано, і про шо домовлено... Чи може, хтось великого човна побудував і на море-окіян пустив, і скільки у той човен людей понабивалося, і куди пливти надумали, і шо у того човна всередині, - все розпишуть. І як вони ото пливуть та між собою посварилися, і шо там у одного проти інших на серці накипіло, і як він чорніший за хмару став, і думу думає... А ті, другі, здогадалися, та й кажуть: ой, а чо' це він на нас вовком дивиться, буде нам од його горе, ану, висадимо його на острів...

Читаєш ото, губами ворушиш, слова розбираєш, і наче ти у двох місцях одразу знаходишся: сам сидиш, чи лежиш, ноги підігнувши, рукою в мисці пошукуєш, а сам інші світи бачиш, далекі, чи яких зовсім не буває, а все'дно як живі. Біжиш, чи пливеш, чи у санях скачеш: чи од когось рятуєшся, чи сам напасти задумав, - серце колотиться, життя летить-пролітає, і ти гля, яке диво: скільки книжечок, стільки й життів різних проживеш! Наче ти якийсь перекинчик: то ти чоловік, а потім раз! - і жінка, чи може дід, чи дитинка маленька, а то й цілий загін, шо у засідці сидить, а то й взагалі бозна-шо. А якшо й правда, шо не сам Федір Кузьмич, слава йому, всі ці книжечки написав, то й шо з того? Мабуть, то інші Федіри Кузьмичі, стародавні люди, сиділи, писали, видіння бачили, ну то й нехай.

А в Робочій Хаті зараз, мабуть, свічки засвічені, свитки розгорнуті, Шакал Дем'янич пильненько за всіма наглядає. Костянтин Леонтич швидко-швидко строчить, переписує, а час від часу письмову паличку кине, та й руками сплесне! та й зойкне! - а це він завжди так, от-т уже сильно хвилюється, шо ж там у книжечках понаписувано. А потім знову письмову паличку цоп! та й далі строчити... А Варвара Лукинишна голову нахилила, гребінцями трясе, шось сама собі тихенько думає... А шо ж то за книга у неї в хаті захована? Шось наче про свічку, про обмани... Тільки ні Бенедикта, ні Оленьки вже в Хаті нема... Оленька на ліжку вилежується, нидіє, сметаною намазана, а Бенедикт на тубареті розгойдується. От би зараз мишаків наловити, та на базарь піти, та на книжечку зміняти. Тільки мишаків у нашому будинку нема.

А шо ж то за книгу тесть тоді виносив і Бенедиктові тицяв? Чи підійти та запитать? Якшо вже тесть не заболів, тьху, тьху, тьху, то це вже точно: можна в руки брать.

ТВЕРДО

Оце ж тесть знову ближче підсів, рота розкрив та й питається:

- То шо, не з'явилися думки якісь неподобні?..

А Бенедикт насмілився, та й каже:

- Аякже. З'явилися.

Тесть аж прямо зрадів!

- Ану, ану, послухаймо!

- А шо це ви мені за книгу отоді тицяли? Коли я сватацця приходив?

- А звідки ти знаєш, шо то книга?

- Та знаю.

- А звідки? Хтось показував?

- Може, й показував.

- А хто?

- А шо за книга?

- Нє, хто тобі показував?

Бенедикт хотів було сказать, але не наважився: хтозна, шо тоді буде...

- А ви не питайтеся, а почитати дайте.

- А ти скажи, хто показував.

- У нас у хаті була, - сказав Бенедикт, і навіть не збрехав.

- То й де ж вона?

- Спалили. Батько спалили.

- А нашо?

- А шоб Болєзні не було, тьху, тьху, тьху.

Тесть подумав, очима посвітив, ногами пошкріб.

- От народ темний. Одсталий народ...

- Чо' це одсталий?.. Укази виконуємо. Научні достіженія геть усі переймаємо: карамисла, часи сонячні. Гвіздки.

- А того одсталий, шо далі свого носа не бачите, - пояснив тесть, - і государственого підходу до обчественних процесів не розумієте.

Бенедикт трошки засмутився: бо він і справді государствений підхід погано розумів. Аж поки роз'яснення в Указі не пришлють, він геть нічого у государственому підході не тямив, а розумів по-простому. Розтлумачать, - отоді й тямив. А той государствений підхід завжди з викрутасами: ти думаєш, шо так треба тлумачити, - аж ні, тлумачити треба не так, а отак. Сам нізашо не здогадаєшся.

- Тож і на Болєзнь, - продовжував тесть, - у вас погляд неправильний.

- Я чув, - обережно сказав Бенедикт, - шо то традиція.

- Яка ще традиція?

- Лєчить. Бо раніше од книг радіяція була, тож і лєчили тих, у кого книга. Але ж тепер уже все одно, двісті років минуло. То така традиція. Я чув.

Тесть очима світло я-як пустив. Сильно. По підлозі я-як шкрябонув, аж трохи мостину не вивернув.

- Бенеди-и-икте! Ану, йди сюди, любицця будемо! - озвалась Оленька з сусідньої світлиці.

- Лежи, чекай! - прикрикнув тесть. - У нас служебна розмова! Міровозрєнческа!.. Тож, почнемо спочатку... То не в книгах Болєзнь, дорогенький, а в головах.

- Наче нежить, чи шо?

- Гірше. От ти кажеш: гвіздки. Гаразд. Раніше гвіздків не знали, так?

- Так.

- То шо, без гвіздків краще було?

Бенедикт подумав.

- Гірше було.

- Ото-о-ож. Тобто, раніше було гірше. А зараз краще. Кумекаєш?

- Та наче кумекаю.

- А ще раніше - ще гірше. А раніш за все - і вобше Взрив. То він шо, шось хароше, як по-твоєму?

- Не приведи Господи!

- Ото-о-о-ож. Тобто, куди нам треба рухатись? - уперед. Ти коли по вулиці йдеш, хіба задкуватимеш? Нє, ти будеш уперед дивитися. Для того й очі на голові, а не на дупі, так же ж? Природа нам вказівку робить.

- А й справді так, - визнав Бенедикт.

- Тільки уперед, і не інакше. А я, скажімо, позаяк я є Головний Санітар, шлях освітлюватиму. - І пустив промінь, все одно як місяць зійшов. - Тепер тобі прояснило?

- Нє, - сказав Бенедикт.

- Знов нє. Та шо ти будеш дєлать... Ну гаразд. Сильна в нас одсталость, - пояснив тесть, - у обчестві. Але ж людина людині - брат. Ану, хіба ж може брат братові не помогти? Хто він після того буде? Поганець, нехароший! Помогти, підтримати - то найперше діло. А то деякі так розсуждають: мовляв, моя хата з краю. То добре?

- Та, ма'ть, недобре. То мараль.

- Авжеж. А як йому помогти?
- Не знаю.

- А ти подумай.

- Та не знаю я... Мо', нагодувать?

- Хе! Оце надумав! Та якшо годувать та годувать, годувать та годувать, люди й працювати кинуть. Один ти й працюватимеш, ото й будеш сам-один горбатицця. А якшо в тебе харчі закінчаться? Де ж іще узяти? Звідки ж харчі, як ніхто не працює? Нє! Далі думай.

Бенедикт став думати: як же його помогти братові. Щоправда, у нього, у Бенедикта, брата не було, тож і думати було невдобно. Уявлявся хтось надокучливий, довготелесий: сидить ото на тубареті, скиглить: "Бра-а-ате... Поможи-и-и... Поможи-и-и, бра-а-ате..." І не хочеш, а по шиї даси.

- Може, шось постерегти? Поки він там ходить?

- Та да-а-а-а-а-а. Отак і стій стовпом аж до вечора. А він тим часом - по молодичках.

Бенедикт розсердився на брата: ти гля, яке стерво! Шо ж йому нада?

- Здайоссі, - покивав головою тесть. - Ну, гаразд. Давай ми з тобою ще отак подумаємо. Ти ріпу садив?

- Садив.

- Значить, садив. Гаразд. Тож техніку знаєш: посадив ріпу і чекай. Чекаєш ти, скажімо, ріпу, - а виросте бозна-шо. Половина - ріпа, половина - бур'яни. Ти бур'яни полов?

- Полов.

- Гаразд. Значить, знаєш. То шо ж тобі пояснювать. Якшо ріпу вчасно не прополеш - весь город бур'янами позаростає. А крізь бур'яни ріпа навіть і не проб'ється. І шо? Нема чим нагодувати, нема чого й вартувати. Ото-ож!

- Та да-а-а, - визнав Бенедикт.

- Ще б пак. А тепер слухай сюди. "Рєпку" читав? Переписував?

- Скаску? Читав: пасаділ дєд рєпку, вирасла рєпка бальшая-прєбальшая.

- Еге ж. Тільки то не скаска. А притча.

- Шо воно за притча?

- Притча єсть рукавадяща вказівка в облегчоній для народу формі.

- А шо ж тут указано? - здивувався Бенедикт.

- Бач, погано ти її читав! Тягне дєд рєпку, а витягнуть не може. Зве бабку. Тянуть-патянуть, витягнуть не можуть. Ще там когось пазвалі. Нема діла. Пазвалі мишку, - та й витягли рєпку. Як це розуміть? А так і розуміть, шо нема нам куди без мишака. Мишак - наша апора!

А й справді! Оце як тесть пояснив, - так усе й зрозуміло, все зійшлося. От уже розумаха.

- Так шо в обчем і целом, - зробив тесть висновок, - картина в нас получаєцця така: калєктів спираєцця на мишака, позаяк він є краєугольний камінь нашого щасливого битія. Це я тобі обчественну науку роз'ясняю, тож головою не верти. І спираючись такім образом, загрібає все, шо бачить. Ріпу - то ріпу, а нема ріпи, - то й хвощі, навіть і ржавлю.

- Оце вже точно. Правду кажете. У мене минулого року всю ржавлю поперли з комірчини! Я прийшов, - двері навстіж, все повиносили!

- Харашо, це вже ти, я бачу, думати почав. Ану, як ти понімаєш своє заданіє?

- Яке?

- Яке! Та полоти ж!

Бенедикт гарненько подумав.

- Полоти?.. Гм. А шо, треба полоти?.. А-а-а-а! Крадіїв ловити?

- Яких ще крадіїв!.. Та ти думай! Хто в нас крадії?

- Крадії? Це які крадуть.

- Ну? А хто краде?

- Хто краде... хто краде... та всі крадуть.

- Ото-ож! - засміявся тесть. - Всі крадуть! І кого ж ти ловити надумав? Себе самого, чи шо? Який ти смішний, їй-бо.

Тесть одкрив рота і посміявся всмак. Бенедикт одвернувся: ой, смердить у нього з рота - страшне.

- Ну, то як ти розумієш своє заданіє?.. Здайоссі?.. Та лєчить же! Лєчить треба людей, золотенький ти мій!

Бенедикт обімлів.

- Хто - я?

- Ну, а хто ж? Ти, хто ж іще! Оце тільки сало нагуляєш, - малий гак тобі дам, а як звикнеш трохи, руку наб'єш, - і до великого дослужишся.

- Я не можу, нє, нє, нє, я не можу, та як це... я не можу гаком, нє, нє, нє... тьху, тьху, тьху, не можу, нє, нє, нє...

- Оце так-так! Я ж тобі, здається, так усе поясняв, а ти ж так наче добре слухав, і на тобі: не можу! А ти через "не можу"! Є в тебе долг перед обчеством, чи нема? Народ до світлої жизні має прийти, чи ні? Братові помогти треба? Треба! І не сперечайся. Заданіє в нас, дорогенький, благородне, а народ одсталий, недостатньо розуміє. Страхи дурні, плітки розпускає. Дикість!

Бенедикт аж прямо затужив. Бач, тільки-тільки усе пойняв, а тесть знов якось так повернув - і знов нічого не понятно, і тільки туга на серці.

- То шо: книг читать не можна?

- Чо' це не можна? - здивувався тесть. - Читай собі на здоров'ячко, в мене отих книг старопечатних - ціла бібліотека, є й з картинками. Я тобі доступ зроблю.

- А нашо ж тоді лєчить?

- Знов за рибу гроші! Тому шо Болєзнь!

- Нічого не понімаю...

- Не все зразу. Поймеш.

- А оце ж... ви казали, мишак - наша апора. А чо' ж тоді у нас у будинку мишаків нема?

- А того в нас мишаків нема, шо в нас жизня духовная. Нам мишаків не нада.

УК

Старопечатних книг у тестя - цілий склад. Коли Бенедикт доступ до книг отримав - овва-а-а-а-а-а! - йому й очі розбіглися, і ноги підкосилися, і руки затрусилися, а в голові аж запаморочилося. Світлиця така простора, на самому верхньому поверсі, та ще й з вікнами, а уздовж стін полиці, полиці, полиці, а на полицях книги, книги, книги! І великі, і маленькі, всякі. Які зовсім малі, може з долоньку будуть, - а букви в них великі. А які великі - а букви в них малі. Є книги, - а в них картинки, та не прості, а кольорові! Їй-бо, кольорові! Ціла книга кольорових картинок, а на них дівки голі, рожеві, - і на траві сидять, і на тубареті, і рачки, і по-всякому! Є худі як жердина, а є й справненькі. Оно, одна на ліжко вилазить і ковдрочку одкинула, - самий сок. Гарненька.

Далі погортав, - якісь хлопці кудись ідуть, ідуть, ідуть та граблі несуть, - мабуть, ріпу садити.

Потім море, а на ньому човен, а над ним на палицях - простирадла. Мабуть, випрали і сушать. Так воно й зручно: води ж у морі оно скільки.

Знов назад перегорнув, де дівка на ліжко лізе. Хароша дівка. На Оленьку схожа, тільки личко без сметани.

Потім ще багацько голубчиків на звірях сидять, - а ті звірі на козляка схожі, тільки без бороди. Тесть казав: то кінь. Тобто - конь. А-а-а-а-а. Так от він, значить, який - "конь". Який страшний. А голубчики, бач, сіли на нього і не бояться.

Потім квітки різнокольорові. Горщик, а з нього квітки стирчать. Нецікаво. Потім взагалі все завазюкане, хтозна шо воно таке, не розбереш. Теж нецікаво. Потім ще погортав, а там картинка: нічого нема, один лист білий, а посередині чорна дірка квадратна. І більш нічого. Начебто всьому кінець. Дивився на дірку, дивився, - чогось раптом так настрахався, як ото уві сні. Бігом книгу закрив і кинув.

У других книгах теж картинок бозна-скільки. Бенедикт три дні на підлозі сидів, гортав. Господи, Боже мій, і чого там тільки не понамальовано! Дівчата такі прехороші з дитинкою сидять, посміхаються, а вдалечині дороги білі, пагорби зелені, а на пагорбах міста понавистроєні, та такі ж усі світлі, блакитні чи рожеві, наче зоря. Дядьки сурйозні, поважні, на голові шапка, як наче блин, на грудях ланцюг жовтий, рукави пишні, як жіночі. А то ще ціла юрба голубчиків, і малі дітки з ними, і всі голі, тільки ганчірки кольорові на них понамотані, і наче кудись угору летять, а квітів та вінків понабирали із собою, - хтозна скільки. То вони, мабуть, всім кагалом полоть ходили, а погані люди їх пограбували, сіряки познімали.

Одного разу шось таке знайоме попалося - ти гля, "Дєман". Точно. Той, шо Федір Кузьмич тоді подарував. Бенедикт довго сидів - аж йому ноги заніміли, дивився на "Дємона", думав. Бо одне, бач, діло - когось слухать, а зовсім інше - самому побачить: таки правда, не збрехали, то не Федір Кузьмич книги пише, а інші голубчики. Сподобався, мабуть, Федіру Кузьмичу, слава йому, оцей Дєман, він тоді цоп - та й вирвав картинку з книги. Ти гля, який, маленький-швиденький. А на душі ж гірко: обдурив, бач, памороки забив, за дурня Бенедикта мав.

Після отих книг сни снилися кольорові, ще й серце калатало. Найчастіше горби зелені, травою-муравою вкриті, та дорога, і нібито біжить Бенедикт по тій дорозі легкими ногами, і дивується: наскільки ж легше стало бігати! А на горбах дерева, а тінь од їх різьблена і тремтлива: сонце грає, крізь листя просвічує, по траві-мураві танцює. А він собі біжить та сміється: ой, до чого ж легко, от би комусь розповісти! А нікого нема, всі нібито поховалися. То й нехай: вийдуть, як треба буде, разом із Бенедиктом сміятимуться! А де це він біжить - не знає, а тільки хтось його чекає і радіє, похвалити хоче: хароший Бенедикт, хароший!..
А то ще він нібито літать уміє. Невисоко, правда, і недовго, та все одно уміє. А то теж на дорозі, та нібито кругом темно. І тепло. То, мабуть, влітку. А на Бенедиктові штані білі, і сорочка теж біла. А він нібито здогадався: якшо від землі ногою відштовхнутись, а потім спину отако вигнути, а руками, як жаба, загрібати, то прямо у повітрі можна пливти, аршин із десять можна пропливти. А потім тая сила, схоже, шо вичерпується, тоді знов ногою відштовхнутись, і знову пливи. І нібито Бенедикт це комусь показує, пояснює. Мовляв, диви, як просто, тільки спину вигнути, а пузом до землі, а руками, мовляв, отако, отако. А прокинешся - от шкода: знав же як літати, а до ранку забув.

А то іще наснилося, нібито у нього хвіст виріс, та такий самий мереживний-різьблений, увесь білий, як ото у Княжої Птахи. От він голову повернув і через плече на свій хвіст задивляється... А у світлиці темненько, прохолодно, а віконце низьке. А сонце уранішнім світлом у віконце б'є і на білому пір'ї дрібною веселкою грає, бризками іскристими. А він отого хвоста то розпустить, то знов підбере, і дивиться, як по ньому, білому, іскри перебігають, наче на снігу пухнастому, летючому. І так уже йому той хвіст подобається, так уже подобається, - отак би прямо й пригнувся, та у вікно пурх! та на гілку, та по гілці пройтися: ко-ко-ко. А тільки той хвіст трошки болить, і ходити з ним невдобно. Аж ось він уже не коло віконця, а по якихось сходах спускається, а хвіст за ним шелестить, по східцях тягнеться, пружний такий, прохолодний, і ще пишніший став. І заходить Бенедикт у світлицю, а там сім'я. За столом сидять і дивляться... Личаками ялозять. І дивляться отак похмуро, несхвально, чи може сердито, на Бенедикта. Бенедикт теж дивиться - а він же ж голий. Штані забув надіти, чи може загубив, хтозна. А вже й сідать обідать. От він за стола сідає, і намагається хвостом прикритися, і так, і так, а не получаєцця, хвіст же короткий. Та шо таке: тільки шо ж такий довгий був, волочився, аж раптом короткий. Він його руками шукає, голову вивертає, з-під пахви на нього поглядає, а хвіст уже не такий. Потемнішав, порябішав, і пір'ячко у руках залишається: торкнешся - падає...

І насниться ж отаке! - не знаєш, шо його й думать. А коли всі книги з картинками попереглянув, за остальні прийнявся. Спершу очі старопечатні букви не розбирали, немовби зіскакували. А потім призвичаївся, і наче так і треба. Наче Бенедикт усе життя те й робив, шо книги заборонені читав! Спочатку шо попало брав, а потім вирішив навести порядочок. Все підрахувати та по порядку порозставляти. Книги з полиць на підлогу позгрібав, все по-своєму попереставляв. Спершу за кольором розставляв: у цей куток жовті, у той - червоні. Ні, шось не те. Потім за розміром ставив: туди - великі, сюди - маленькі. Навіть і самому не сподобалось; а чого не сподобалось, - а того шо на кожній книжці, чуєш, на її коробці позначено: хто писав. От скажімо, Жюль Верн. Так він, бач, і велику книгу, коричневу, сочинив, і маленьку, синю. Як же ж ти їх окремо? - нада поряд ставить. Потім заковика вийшла: є такі книги, а називаються - журнал, так їх не один голубчик сочиняв, а цілих десять, ще й кожен своє. Оті журнали теж нада поряд ставити, по цифирях: спочатку номер один, потім номер два, а тоді шо? - треба номер три, а третього десь нема, а одразу номер сім. Та шо таке? А нема, таки нема! От шкода. А може, десь завалявся, потім знайдеться. А журнали всякі-різні, і назви у них чудернацькі, які зрозумілі, які ні. Оцей - "Звезда", це назва зрозуміла. Це вже треба зовсім дурному буть, шоб не зрозуміти. А оце "Кодры", а шо воно за "Кодры"? Та то, мабуть, помилилися, а треба: "кадри". То Тетеря так зустрічних дівчат називає. Зварив Бенедикт із ржавлі чорнила, паличку обстругав, навів порядочок, все кругом попереправляв. А у тому журналі про дівчат і справді багато чого понаписувано.

А осьо - "Вопросы литературы". Бенедикт подивився: ніяких там вопросів, одні отвєти. Десь, мабуть, був номер із вопросами, та загубився. Теж шкода.

А є журнал "Картофель и овощи", з картинками. А є "За рулём". А є "Сибирские огни". А то ще "Синтаксис", таке якесь слово несусвітнє, хтозна, шо означає. Мабуть, матєрне. Бенедикт погортав, подивився, - а там точно матюки. Одклав: інтересна. Тре' буде на ніч почитати.

А то ще "Задушевное слово". "Вестник Европы". "Весы". Ці якісь не такі, геть цвіллю провонялися, та то нехай, але ж там серед букв, вважай, у кожному слові, ще якісь букви, науці невідомі. Бенедикт думав, шо то не по-нашому, а по-кахінорському, а потім як наловчився читать, та й нічого, перестав зайві букви помічать, наче їх і нема.

А деякі голубчики постаралися, книг понасочиняли акуратненьких, одного розміру та в один колір пофарбованих, а називається "собрание сочинений". Як оце Золя, наприклад. Чи Антонина Коптяева. А в тих собраніях ще чого вчудять: патрет голубчика, який сочиняв, намалюють. Страшне, які патрети смішні. Осьо голубчик Сергей Сартаков: ой, а личко ж моторошненьке, на вулиці стрінеш - сахнешся. А теж, бач, сидів, строчив. Багацько настрочив.

Деякі книги заяложені, брудні, сторінки з них вивалюються, а деякі - такі ж уже чистенькі, наче вчора зроблені. Аж приємно подивитись. От, скажімо, Антон Чехов. Яка тільки в нього книга залапана! Зразу видно, - криворукий дядько, п'яндилига. А може й підсліпуватий був. Оно, у нього на обличчі, на оченятах - Паслєцтвіє: оглобелька, а з неї мотузочок висить. А от Коптяєва, мабуть, жінка чепурненька, чисто себе тримає. Така ж уже книжечка, можна сказать, незаймана. Коптяєву теж собі оставив, на ніч почитати.

Тесть зайшов, подивився, як Бенедикт усе попереставляв, - схвалив:

- Я бачу, ти культуру поважаєш.

- Я культуру страшне як поважаю.

- То діло хароше. Ми теж читати полюбляємо. Отак посідаємо разом, та й читаємо.

- М-м.

- А то деякі культуру не поважають, псують.

- М-м.

- Сторінки виривають, немитими руками перегортають.

- Еге-еге... А хто?..

- Та є такі...

Постояв, подихав, - у світлиці аж наче шось іздохло, - та й пішов собі.

Тож теперечки Бенедикт, прямо спозарання, не пивши, не ївши, тільки морду вмиє, - і читать. Кличуть обідати, - от халєра, на самому інтересному місці обірвуть! Він спочатку так робив: збігає швиденько, шо попало, без розбору, в рота повкидає - і знов за книги. А потім зметикував: можна ж і за столом читать. І смачніше буде, і часу не витрачаєш. Сім'я, звичайно, обіжається. Теща обіжається, шо Бенедикт її страви мало вихваляє, Оленька, - шо він у книгах про дівчат вичитує, а вона сидить сама, як дурна. Тесть вступається: та дайте йому спокій, то ж іскуство.

Оленька скиглить:

- Він ото книги читає, а на мене хоч би подивився!

Тесть одразу на захист став:

- Ану цить, не твого розуму діло! Читає - значить, нада.

- А шо він там вичитує? Він про дівчат вичитує! А на жінку і не гляне! Я ті книги колись як захватю, та й усі порву!

Бенедикт:

- А от і не про дівчат! Оно, написано: "Роджер вынул пистолет и прислушался. Скрипнула дверь". А не про дівчат.

- Чула? То не про дівчат.

- Та канє-є-єшно! Не про дівчат! А нашо ж він тоді пісдолєт вийняв, безстидник?

- Бо зараз містер Блек зайде, а він його - по балді, пістолєтом. Отой Роджер. Він за партьєрою сховався. Не мішай.

- Який ще містер Блек?

- Сімейний натаріус. Не мішай.

- А чо' це він жонатій людині свій пісдолєт показує? Оженися, та й своїй жінці показуй!

- Ото ж ти й дурна! - тесть їй. - Жінка жінкою, а проізвоцтвенний процес нада знать. Чоловік - то тобі не забавка, позаяк він є гражданин обчества, годувальник і захисник. Тобі смішки, а йому навчання. Агов, зятю!

- Шо?

- Ти ще "Гамлєта" не читав?

- Нє.

- То прочитай. Не можна, шоб - пробєли в абразаванії... "Гамлєт" обов'язково треба прочитать.

- Гаразд, прочитаю.

- Ще "Макбет" прочитай. Ой, хароша книга, ой, корисна...

- Гаразд.

- "Муму" теж, обов'язково. Сужет такий хвилюючий. Камінь їй на шию, та у воду... "Калабок" теж.

- "Калабок" я читав.

- Читав?! Здорово, еге ж?

- Еге ж.

- Як-к вона його!.. Гам!.. Лисиця та... Ото-ож, хлопче, лисиця - вона, як тобі сказать... Лисиця, вона і є... Лісанька... Отак тільки - гам!

- Та й справді жаль...

- Та причому тут!.. То ж іскуство! То тобі, дорогенький, не жаль, а натяк... Понімать нада... Басні Крилова читав?

- Басні? Вже почав.

- Такі ж є хароші... "Волк і ягньонак". Хароша. "Ти вінават уж тєм, што хочєцца мнє кушать!!" Паезія.

- Мені аби приключенія.

- А-а, тобі шоб не одразу?.. А от, наприклад, "Ахотнікі за галавамі", жовтенька така. Неодмінно прочитай.

- Слухайте, та не заважайте мені! Та прочитаю я! Ви ж мені заважаєте! Дайте почитать спокійно.

- Все, все! Мовчимо! - Тесть пальця до губ приклав. - Працюй, вчися спокійненько. Мовчимо, мовчимо.

ФЕРТ

Прийшла весна з великими квітами. Посиніло за вікном, - тільки й помітив Бенедикт, що світла побільшало, читать видніше стало. Підняв міхур, що віконце прикривав, - овва! всі луки-галявини давно вже муравою вкрилися, вже й блакитні квіточки обсипаються, скоро жовті зацвітуть. Вітерець медовими хвилями повіває, у далекі землі кличе, тридев'яті царства-государства відвідати, довблений човен на чисту річку пускати, до моря-окіяну збиратися! Тільки Бенедиктові вже того не треба. Все у Бенедикта в книгах, наче у таємних коробах, загорнуте-заховане лежить: тут тобі вітер і морський, і польовий, і непогожий, і сніговий, і що зефіром зветься, і синій, і піщаний! Ночі беззоряні та ночі пристрасні, ночі оксамитові та ночі безсонні! Південні, білі, рожеві, солодкі, млосні-висушуючі! Зірки золоті, срібні, блакитні, зелені, і наче сіль морська, і бігучі, і падучі, і зловісні, і алмазні, і самотні, і зловмисні, і дороговказні, чуєш, - навіть і дороговказні! Всі човни зі всіх морів, всі поцілунки, всі острови, дороги всі та міста всі, у які ті дороги ведуть, усі ворота міські, шпарини та лази, підземелля, вежі, прапори, всі кучері золоті, всі коси чорні-смолисті, аружія гром і бряцаніє, хмари та степи, та знову вітри, та знову моря та зірки! Нічого йому не треба, все в нього тут!

Багач - от він хто. Ба-гач! Бенедикт подумав про себе: "ба-гач", - і аж засміявся. Навіть вискнув трошки. Сам собі мурза! Салтан! Все в мене у руці, в кулаці, в буквах малих: і природа вся неохватна, і життя людське! І старий, і малий, і красуні небувалі!

А ще чим книги гарні: а те, що красуні ті, що між сторінками сукнями шарудять, виглядають з-за віконниць, з-за завіс мереживних, візерунчатих; красуні ті, що білі рученьки заламують, з розпущеним волоссям під копита коню кидаються, поглядами гнівними спалахують, - самі у сльозах, а талія тонесенька; що з серцем калатаючим розкидаються на ліжку, а підхопившись, нестямним поглядом навколо роздивляються; що несміливо дріботять, потупивши блакитні очі; що танці пристрасні танцюють із трояндою у волоссі, - ніколи ті красуні до вітру не ходять, ніколи нічого з підлоги, крекчучи, не піднімають, живіт не бурчить у красунь у тих, прищика у них ніколи не схопиться, поперек їм ніколи не болітиме. Ніколи у кучерях їхніх золотих лупи не буває, воша маляткам своїм кубельця не в'є, яєчок не кладе, якнайдалі обходить. Та й кучері ж ті золоті - вони ж у них весь час кучеряві, а того не сказано, щоб день у день в колобашках ходити. Не буває такого, щоб вони чавкали, чи сякалися, сплять тихо, губами не плямкають, ніяка Ізабела чи Кароліна з пересипу не опухші; позіхнувши - зубами не клацають, підхоплюються свіжі, наче росою вмиті, і одразу занавіски навстіж. І всі, як одна, радісно кидаються обранцеві в обійми, а хто ж обранець? А обранець - Бенедикт, звися він хоч дон Педро, хоч Сисой.

А то: весна! Навіщо йому та весна? Весною тільки те й добре, що читать світліше. День довший, букви видніші.

Влітку наказав для себе гамака на галереї повісити. Над гамаком дашок легенький, од птиць-блядуниць захист. Совісті у тих блядуниць - ані на крихітку: де карниз побачать, там і сядуть, звідти й гудуть, звідти й гидять. На волосся - то таке, а як на книгу попаде? Двох холопів по боках поставив, шоб віялами віяли, мошкару всяку чи комарів од нього одганяли. Дівку-гойдалку приставив, шоб гамак гойдала, або ж коливала, та не сильно, а помалу, обережненько. Другу - шоб весь час прохолодні напої підносила: ягоду кизил товкла, канпот з неї варила і льоду колотого туди побільше кидала, а лід отой іще взимку заготовлено, цілу зиму холопи на річці лід рубали та до льодовні складали. А той канпот через соломку харашо пити: зріжуть якусь травинку, яка не отруйна, висушать, а всередині у неї трубочка, а через тую трубочку напої пити.
Ось уже й мухи злі та великі кругом розліталися, крила в них із синім полиском, оченята веселкові, а самі такі вже приставучі; двоє холопів аж заморилися ганять, третій помагать прибіг; тобто, вже й осінь. Підняв очі: та й справді, осінь, ще, гляди, дощем із хмари бризне, та, не дай Боже, книгу намочить. Перебрався до терему.

ХЕР

День був звичайний, четвер. Падав сніжок, нічого не передбачалося. І в книгах так само: якшо вже нічого не передбачається, завжди припишуть: не передбачалося. А якшо вже передбачається, то тільки держися: і ворон каркне, і вітер отако виє-завиває, і дзеркало трісне, а дзеркало - то колись у давніх людей шось таке на дошку схоже було, і вони, у тую дошку дивлячись, самі себе бачили, наче ми, коли у воду дивимось.

Посідали обідать.

Бенедикт розгорнув "Северный Вестник", сьомий номер, на рідкість міцненький, нитками прошитий і проклеєний, переламав журнал, шоб не закривався, ліктем притиснув, ще й мискою з юшкою придавив.

Теща:

- Доїдай, зятю, каклєти ж охолонуть.

- М-м.

- Каклети хароші, жирненькі.

- М-м.

- С грибцями пряжені. Десь мабуть, годину в печі упрівали.

Оленька:

- А до каклєт іще пюре з ріпи харашо.

Тесть:

- Та пюре, мабуть, і до всього харашо.

- Ні, до каклєт - саме лучче.

Теща:

- Та й то казать: не кожен день каклєти пряжимо.

Оленька:

- Не кожен.

"..........", - читав Бенедикт, бігаючи вже звиклими очима по рядках, - "..........".

Теща:

- А того року, пам'ятаєте, кусай-трави набрали та маседуан із ріпою зготовили.

Тесть:

- Аякже.

Оленька:

- А якби ще козлякового сиру в маседуан набухать, шоб аж пахло, то ще смачніше було б.

- Еге ж.

Теща:

- А ще вермішелька харашо.

- Аякже.

- А у вермішельку маслиця, та зілля лісового, та кваску трошки, та запекти поманеньку, а як зашкварчить - подавать.

Оленька:

- А зверху - грибців кришених.

- Еге ж.

Теща:

- А то ще вертуту розсипчасту, з горішками.

Оленька:

- З папороттю.

- Авжеж.

Теща:

- А потім медяники. Плетені.

Тесть:

- Кому вони нада, плетені. Подові кращі.

Теща:

- Аякже, подові. Подові - вони гірчать.

- То й шо, як гірчать? Все'дно смачні.

Оленька:

- Шо ж харошого? Плетені куди кращі. В них яйце кладуть.

Теща:

- Багато ти понімаєш. Плетені!.. Ще скажи: блини!..

Тесть:

- А шо блини? Шо блини?

Теща:

- А того, шо не нада ото казать!.. Блини!.. Теж мені!..

- А тобі шо?

- А нічого!

- То й цить мені! А то: блини!..

- А от і блини!

- Сама ти "блини".
- Та я, бач, блини. А ти шо?

- А нічого!

- То й мовчи!

- Сама помовч!

- То й помовчу!

- То й помовч!

- То й помовчу! "Блини!"

- Ото й замовкни мені! Тихіше буде!

Помовчали. Жують. Бенедикт сторінку перегорнув, миску переставив, знову журнал придавив.

- Каклєти їж, зятю.

- Та я їм.

- Ще насипай. Оленько, насип йому. Та ти підливою полий! Отако. Ще полий.

- Грибців йому покладіть.

- А осьо ще зажарочки.

Знов помовчали.

Теща:

- Ой, нема Явдохи, померла. Жаль. Які вона суфлє з горіхів готувала.

Тесть:

- Авжеж.

- Зверху скориночка, а всередині м'якесеньке.

- Еге ж.

- А шарлот? Хто теперечки такий шарлот зготує?

Оленька:

- Це з ріпи, чи шо?

Теща:

- З ріпи.

- Та з ріпи я й сама зроблю.

- Та щас прямо.

- А шо?

- Та нічого.

- Думаєш, не вмію?

- Нє-є.

- А от і вмію.

- Бреши.

- А от і вмію. Спочатку ріпу спекти, потім розім'яти. Потім туди яєць, горіхів, молока козиного. Обвалять - і у піч. І шоб піч аж пашила. Наче для блинів.

Тесть:

- Знов за блини.

Теща:

- І чо' це ти, іроде, до тих блинів причепився?! Ще захочеш блинів!

- То й подавай! Слойоних!

- А хрєн тобі..!

- А шо воно таке?

- А те!

- Я тобі зараз, їй-бо, як зацідю ополоником по лобі, - будуть тобі блини!

Бенедикт іще сторінку перегорнув.

Теща:

- Зятю!

- Га?

- Ану, кинь мені книгу, зараз же! Як за стіл, - так і за книгу. Ні тобі посидіть по-людськи, ні побалакать.

- Мм.

- Зятю!

- Га?

- Ану, шо там написано? Почитай.

- "Шо"! Іскуство написано!

- То й почитай.

Оленька губки піджала:

- Він про дівчат ото вичитує. Шукає собі приключенієв.

Бенедикт:

- Багато ви панімаєте. Ну, шо... Ну: "Людмила зябко куталась в пуховой платок, обхватив себя за худенькие, вздрагивающие плечи. Её зардевшие щеки ярко пылали пунцовым огнём. Звёзды глаз бросали на Владимира стрелы тревоги. Высокая грудь вздымалась как морская пучина под шёлковой блузкой. "Владимир, - прошептала она. - Владимир..." Владимир стиснул челюсти. Суровые желваки заходили под его загорелой кожей. Он отвернулся. Тонкие пальцы Людмилы нервно перебирали бахрому шали. "Владимир!" - вскрикнула она, простирая ладони..."

Оленька насупилася:
 
Name
Email
Comment
Or visit this link or this one