*продовження№7 К*

Оленька насупилася:

- Та скільки ж у неї рук, у Людміли у тієї?

- Скільки нада! Дві!

- А шурує, наче в неї шість. То в неї Паслєцтвіє, чи як?

- Ти на себе подивися! - розсердився Бенедикт. - То ж іскуство!

Жінка - вона і є жінка. Усю мєчту споганить. Ти гля, всього аж трусить. Бенедикт іще перегорнув. "Кончиками тонких пальцев Людмила потирала усталые виски. "Никогда", - прошептала она, заламывая руки. Смертельная бледность заливала ее лицо. Она разжала объятья. "Всё кончено", - пробормотал Владимир. Суровая складка его губ выдавала крайнее волнение". От, блін, воно й справді... Паслєцтвіє, у Людмили у тієї... А чо' ж тоді нічого не сказано?.. Перегорнув сторінку. "Продолжение следует". А, ч-чорти його забирай! Знов на самому інтересному місці. Бенедикт обмацав журнал, у руках покрутив, сторінки поперегортав: може, десь наприкінці продовження знайдеться, - і таке буває. Але не було. Посунув тубарета, - піти на складі подивитись.

- Куди? А каклєти?!..

На полицях у складі давно вже порядочок: одразу видно, де якій книзі місце. А то у тестя Гоголь разом з Чеховим стояв, - сто років шукай, не знайдеш. А на все науку треба, або ж систему. Шоб не потикатися без пуття хтозна-куди, а зразу - пішов, та й узяв.

... Нема восьмого номера. А, може, помилився, не туди сунув... бува й таке... осьо "Северный Вестник", осьо "Вестник Европы", "Русское Богатство", "Урал", "Уральские Огни", "Пчеловодство"... тут нема... "Знамя", "Новый мир", "Литературият Башкортостон"... ці читав, Тургенев - читав, Якуб Колас - читав, Михалков, Петрарка, Попов, ще один Попов, Попцов, Попеску, "Попка-дурак. Раскрась сам", "Илиада", "Электрическая тяга", - читав, "С ветром споря", "Справочник партизана", Сартр, Сартаков, "Сортировка бытового мусора", Софокл, "Совморфлоту - 60 лет", "Гуманистические аспекты творчества Шолохова", "Русско-японский политехнический словарь",- читав, читав, читав...

Бенвенуто Челлини; "Чешуекрылые Армении", выпуск пятый; Джон Чивер; "Чиполлино", "Чёрный принц" - о, осьдечки й помилився, цю не сюди; "Чудо-дерево"; "Чума"; "Чумка у домашних животных"; "Чум - жилище народов Крайнего Севера"; Чулков; "Чулочно-носочное производство"; Чулаки; "Чукотка. Демографический обзор"; Чандрабхагнешапхандра Лал, том восемнадцатый; "Чень-Чень. Озорные сказки народов Конго"…читав; Кафка; "Каши из круп", "Как мужик гуся делил"; "Карты звёздного неба", "Камо грядеши?", "Камское речное пароходство"... читав; "Що за птиця?"; Пу Сун-лин; "Пустыня Гоби", "Ракетам - пуск!", "Убийство в Месопотамии"; "Убийство в Восточном экспрессе"; "Убийство Кирова"... "Урарту"... "Ладушки"; Лимонов; "Липидо-белковый обмен в тканях", - все читав...

"Красное и чёрное", "Голубое и зелёное", "Голубая чашка", "Аленький цветочек" - ця така хароша... "Алые паруса", "Жёлтая стрела", "Оранжевое горлышко", "Дон Хиль - зелёные штаны", "Белый пароход", "Белые одежды", "Белый Бим - Чёрное ухо", Андрей Белый, "Женщина в белом", "Багровый остров", "Чёрная башня", "Черноморское пароходство. Расписание", Саша Чёрный, оце сюди треба "Чёрный принц". Отепер правильно...

Хлебников, Караваева, Коркия... Колбасьев, Сытин, Голодный... Набоков, Косолапов, Кривулин... Мухина, Шершеневич, Жуков, Шмелёв, Тараканова, Бабочкин... М.Горький, Д.Бедный, А.Поперечный, С.Бытовой, А.Весёлый... Зайцев, Волков, Медведев, Львов, Лиснянская, Орлов, Соколов, Сорокин, Гусев, Курочкин, Лебедев-Кумач, Соловьёв-Седой... Катаев, Поволяев, Крученых... Молотов, Топоров, Пильняк, Гвоздев... Цветков, Цветаева, Розов, Розанов, Пастернак, Вишневский, Яблочкина, Крон, Корнейчук... Заболоцкий, Луговской, Полевой, Степняк-Кравчинский, Степун... Носов, Глазков, Бровман, Ушинский, Лобачевский, Языков, Шейнин, Бородулин, Грудинина, Пузиков, Телешов, Хвостенко...

"В объятиях вампира", "В объятиях дракона", "В объятиях чужестранца", "В гибельных объятиях", "В объятиях страсти", "Огненные объятия", "Всепожирающее пламя страсти"... "Удар кинжала", "Отравленный кинжал", "Отравленная шляпка", "Отравленная одежда", "Кинжалом и ядом", "Ядовитые грибы средней полосы России", "Златокудрые отравительницы", "Смерть приходит в полночь", "Смерть приходит на рассвете", "Кровавый рассвет"...

"Дети Арбата", "Дети Ванюшина", "Дети подземелья", "Дети Советской Страны", "Детки в клетке", "Детям о Христе";

Маринина, "Маринады и соления", "Художники-маринисты", "Маринетти - идеолог фашизма", "Инструментальный падеж в марийском языке";

Клим Ворошилов, "Клим Самгин", Иван Клима, "Климакс. Что я должна знать?", К.Ли. "Максимальная нагрузка в бетоностроении: расчёты и таблицы. На правах диссертации";

Чехов, Чапчахов, "Чахохбили по-карски", "Чух-чух. Самым маленьким";

Анаис Нин, Нина Садур, "Ниневия. Археологический сборник". "Ниндзя в кровавом плаще", "Папанин. Делать жизнь с кого";

"Евгения Грандэ", "Евгений Онегин", Евгений Примаков, Евген Гуцало, "Евгеника - орудие расистов";

"Гамлет - Принц Датский", "Ташкент - город хлебный", "Хлеб - имя существительное", "Уренгой - земля юности", "Козодой - птица вешняя", "Уругвай - древняя страна", "Кустанай - край степной", "Чесотка - болезнь грязных рук";

"Гигиена ног в походе", "Ногин. Пламенные революционеры", "Ноготки. Новые сорта", "Гуталиноварение", "Подрастай, дружок. Что надо знать юноше о поллюциях", "Руку, товарищ!", "Пошив брюк", "Старина четвероног", "Шире шаг!", "Как сороконожка кашку варила", "Квашение овощей в домашних условиях", Фолкнер, "Федорино горе", "Фиджи: классовая борьба", "Шах-намэ", Шекспир, Шукшин;

"Муму", "Нана", "Шу-Шу. Рассказы о Ленине", "Гагарин. Мы помним Юру", "Татарский женский костюм", "Бубулина - народная героиня Греции", Боборыкин, Бабаевский, Чичибабин, "Бибигон", Гоголь, "Дадаисты. Каталог выставки", "Мимикрия у рыб", "Вивисекция", Тютюнник, Чавчавадзе, "Озеро Титикака".

Боючись переконатися, тремтячими руками перебирав Бенедикт скарби; за восьмий номер він уже й не думав, нема його, - переживем, чи й не горе, але ж - книга за книгою, книга за книгою, журнал за журналом, - все вже було, було, було, читав, читав, читав... Та невже, невже все прочитав? А шо ж сьогодні читатиму? А завтра? А на той год?

У роті пересохло, ноги ослабіли. Високо підняв у руці свічку, синювате світло розганяло пітьму, танцювало по полицях, по книжкових корінцях... мо', десь угорі пошукати...

Платон, Плотин, Платонов, "Плетення жіночих жакетів", Плисецкий Герман, Плисецкая Майя, "Плиссировка и гоффрэ", "Плевна. Путеводитель", "Пляски смерти", "Плачи и запевки южных славян", "Плейбой". "Плитка керамическая. Руководство по укладке". "Планетарное мышление". "Плавание в арктических водах". "План народного развития на пятую пятилетку". "Плебеи Древнего Рима". "Плоскостопие у детей раннего возраста". "Плевриты". "Плюшка, Хряпа и их веселые друзья". Все читав.

Все. Кінець. "Всё кончено, - пробормотал Владимир". Нічого не передбачалось. А отепер вже й передбачилось... Бенедикт якусь хвильку постояв, капаючи свічним салом на підлогу, осмислюючи жах, який з ним стався. Отак бенкетує собі людина на багатому бенкеті, у трояндовому вінку, радіє безтурботно, бо все життя попереду; бездумно все і ясно; кусь! наче граючись, шматок ватрушки, тільки рукою за другою, - аж раптом глип! - а стіл же порожній, чистий, вже й недоїдків нема, і світлиця наче мертва: ні друзів, ні красунечок, ні квітів, ні свічок, ні цимбал, ні танцюристів, ні ржавлі, а може, нема навіть і того столу, тільки сіно сухе... зі стелі поманеньку сиплеться... шарудить і сиплеться...

Поволі, поманеньку зайшов до столової світлиці, сів; шось там йому казали, їсти з бурчанням насипали... Каклєти... На тарілці - каклєта. Лежить. Каклєта... У Бенедикта на тарілці лежить каклєта. Дивився... дивився... Каклєта лежить. Не зрозумів... а шо про неї думать?.. про каклєту?

- Їж! Їж, поки не охололи! Підливкою полити?..

Хтось якісь слова каже; а хто це там балакає? Подивився, - і бачить: баберя така здорова, женського полу. Голова велика, посередині носик кирпатенький. По боках носика - щоки, - червоні, бурячком натерті. Два темних ока тривожних, наче осінньою водою налитих; як ото, бува, у лісі на моховиння наступиш, слід залишиш, - одразу бура вода у той слід набирається, заповнює. Над очима чорні брови дугою, посередині камінчик висить прозорий, од свічки синюватий. По боках брів - скроні, на скронях кільця скроневі, виті, кольорові, а поверх брів зовсім нема лоба, тільки волосся золоте, ґвинтом накручене, а над волоссям - кичка, а на кичці камінці дрібненькі зірочкою нашиті, та стрічки завірюхою, та низки бісерні дощем, - висять, колишуться, ряхтять, аж до підборіддя доходять; а під підборіддям, під ямочкою його, - одразу тулуб, як сани, широкий, а на тулубі - циці у три ряди. Овва-а-а-а-а! Яка краса невимовна, страшна; та невже ж це Оленька? - та це ж сама цариця шемаханська!

- Оленько!.. - обімлів Бенедикт. - Та невже ж це ти? Яка ж ти, тьху-тьху, гарна стала! Коли ж це ти встигла?.. Квітко лісова!.. Русалко!

- Кантраліруй себе... - колихнулася Оленька. Але очей не відвела.

Кантралірувать Бенедикт навіть і не збирався, та й Оленька то більше за звичкою, або ж сказать, для проформи мовила, тож днів зо три, чи може чотири, а то й п'ять, а вважай і всі шість, та чого вже там, - цілий тиждень Бенедикт із Оленькою гарцював по-всякому, наче у дурмані якомусь, - і не пригадаєш, шо ж там витворяли. Теща, побачивши такеє діло, викотила з погріба діжку квасу яєчного, міцненького, - хильнеш, - аж памороки забиває, аж сльози з очей; хароший квас, добрячий. Буянили сильно, каталися-валялися, у чехарду гралися. Рачки бігали, Оленька - прямо так, у чому народилася, а Бенедиктові заманулося кичку Оленькину собі на голову напнути, бісером шарудіти, а до того місця, де раніше хвіст був, - колобашки прив'язати, шоб гуркоту більше було; отак мотузочок візьмеш, колобашки нанижеш, та й прив'яжеш, а торохтить! - мої ж ріднесенькі, прям тобі гроза в началі мая; а ще й на додачу козляком мекати.

А потім, так би мовити, - штиль, тихо. Розсудливість вступила.

ЩА

"Жил в городе Дели богатый водонос, и звали его Кандарпакету...". І цю читав.

І шо ж його тепер робить. І чим жить. І знов наче якась тривога; як наче сам себе загубив, а де, коли, - і не помітив. І якось моторошно. Нещодавно думав: багач, - а спохопився, - всі оті багатства де й ділися, спливли за водою. Попереду - велика суша, пустеля. Жил в городе Дели богатый водонос...

Озирнувся. Тиша. Мишак не шарудить. Тихо. Потім звуки проступають: у будинку - ножі раз-по-раз стукають, то, мабуть, м'ясо на пельменьчики рублять, а то ще - звук рівний, глухий, - то, мабуть, тісто качають. За вікном природа шумить, сама на себе скаржиться: зудить, скрипить; то як заплаче раптом завірюхою-метелицею, сипоне снігом у вікно, і знов гуде, гуде, гуде у верхівках дерев, кубла гойдає, верхівки коливає. Сніги глухі, сніги великі; оточили терем, заносять через три огорожі; хлів, комори, - все кругом замітають, усе вкрите пухнастим, нічним, поривчастим снігом. А нема серця у того снігу, а навіть якшо є, - зле воно, сліпе. Повіває сніг, немовби рукавами помаває, аж до покрівлі здіймається, через огорожі пересипається, та й понісся по слободі, по вулицях, через плетені тини, поганенькі стріхи, за місто, через лани, у непролазні ліси, - а там і дерева де-не-де попадали, - мертві, білі, наче кістка людська; там північний чагарник можевел шпичаки свої розчепірив: чи пішого проколоти, чи санного; там і стежинки покрутилися, позапетлялися: за ноги ухопити, сповити; там і суччя напоготові - шапку збити; і колючка звісилася: за коміра рвонути. Вдарить снігом по спині, обплутає, повалить, підійме на сук: засмикаєшся, заб'єшся, а вона зачула, кись, - вже й зачула...

...Аж увесь пересмикнувся, головою замотав, шоб не думати, очі заплющив, вуха пальцями заткнув, язика висолопив і прикусив; геть її з думок, гнати її, гнати!.. Тіло у неї довге, гнучке, голівонька пласка, вуха притиснуті... Геть!.. Сама вона бліда, затужавіла така, безбарвна, - наче сутінки, чи наче риба, чи наче в кошака на животі між ногами шкіра... Нє, нє!.. Нє!!!

...А свербить, свербить їй під пазурями... А бачити її не можна, ніззя її бачить...

Почав стукатися головою об стіну, шоб аж зірка у очах зблиснула, шоб хоч якесь світло у пітьмі зблискувало, бо очі, вони ж такі: заплющуй - не заплющуй, а під повіками, у червонуватому мороці, все одно шось наче вовтузиться, перебігає: зліва направо - то якась волосінь швиденько промайне, то шось як зарябіє-затанцює, і не проженеш, то штукенція якась непрохана вибіжить і наче підсміюється, а потім сама собою: раз! - і розтане.

Трошки розплющив очі; побігли червоні та жовті колеса, голова закрутилася… Та осьо ж вона, навіть із розкритими очима видно! Прицмокує трошки та обличчя скривила...

Став гупати ногами: гуп! гуп! гуп! гуп! Руками махати, потім у волосся руки запустив та я-як смикнув! Та ще раз! А-а-а-а-а-а-а-а-а!!! - заволав. - О-о-о-о-о-о-о-о-о-о!!! Жив у горадє Делі багатий ваданос, і звалі єво Кандарпакєту!!! Жив багатий ваданос, жив багатий ваданос! Жив - жив, жив - жив, жив багатий ваданос! Та гопля люлечки мої! Та тритатулечки мої! Та багатий ваданос, та пребагатий ваданос!

От би зараз рило комусь начистити, страх і злість зірвати; може, Оленьку відлупцювати - а н-на тобі колобашки! - чи може, розбігтися і тещі під дупу носаком зацідити: нехай потім дві години колишеться!..

Скотився вниз по сходах, не розбираючи дороги, розбив вазона з квіткою, зіткнувся з тестем, крикнув:

- Книги закінчилися!!! От бля!..

- От бля!!! - луною відгукнувся тесть, заблискав очима, тупнув, тицьнув Бенедиктові у руки, - і де тільки взяв, - заточеного гака, шарпнув двері у комірчині, - кинув Бенедиктові балахона; накрило Бенедикта, засліпило на мить, але прорізи самі впали на очі, все кругом, наче крізь шпарину, видно, всі справи людські, дрібні, боязкі, все їхнє копирсання; їм аби тільки борщу та на ліжко, а вітер виє, завірюха свище, а кись летить; летить-торжествує, прямо над містом; - "Іскуство гине!" - гукнув тесть; сани зі скреготом розверталися на поворотах; червоним полум'ям палають наші балахони серед завивання завірюхи, - дорогу, дорогу! - красна конниця бурею летить через місто, і два стовпи світла, світла сила, виходять з тестевих очей, освітлюючи дорогу; надія, захист, натиск, - відступає кись, не дамося, нас багато! - вперед, санітари, іскуство гине! - у розкритих хатніх дверях білі оладки переляканих облич, - а-а-а, вже й обісцялись з переляку?! - книгу! Кн-нигу! - а голубчик верещить-розривається, ліктем затуляється, ногу виставив, тіні бігають-метушаться, - держи його!!! у піч пхає!!! - а-а-а-а, іскуство палити?! - і гаком його, гаком; - "Та вивертай же!" - дикий крик тестя, чи когось іншого, під балахоном не видно; - "Вивертай гака, розтуди твою!" - вивернув, смикнув, шось лопнуло, потекло, десь заойкали, вирвав книгу, притис до серця і аж затрусився, - отепер живу!!! - ногою тільки штурх! - і одним стрибком вилетів у завірюху!

...Бенедикт плакав, лежачи у ліжку, ядучі сльози капали без упину, теща міняла подушки, тесть звелів жінкам ходити навшпиньки, говорити пошепки і не турбувати хворого тривожними розпитуваннями. Сам сидів у Бенедикта на ліжку, скраєчку, відпоював тепленьким, нависав, гойдав головою, побивався.

- Та як же ж це ти, га? І чо' ти такий неспритний... казав я тобі: обережненько гака вивертай, легесенько так... Од плеча, од плеча... А ти шо: хрясь! І все.

Бенедикт давився слізьми, тихенько, тоненько підвивав, ослабілі пальці тремтіли, відчуваючи холодного вертлявого гака, хоч ніякого гака у пальцях вже не було, а тільки кухоль із канпотом.

Не було - а наче й досі був, рука аж по лікоть відчувала хрускіт, от наче жука давиш: замість того, шоб зачепити книгу і підсмикнути, вирвати, - попав голубчикові прямо по шиї, по шийній жилі, а як вивернув гака неспритними пальцями, - жила й висмикнулася, і шось чорне потекло, і голова набік, і оченята згасли, і з рота теж наче відригнулося.

Ніколи Бенедикт людей, чи то голубчиків, не вбивав, навіть і гадки не мав; побити, одколошматити, - то вже друге діло, домашнє, буденне; ти його, але ж і він тебе, і все гаразд, ну там хвінгала наб'ють, чи шось вивихнуть, - ну, це вже, як завжди. Та й перш ніж бити голубчика, треба ж на нього розсердицця, важкість на серці накопичити, похмурість, шоб хвінгал чи вивих оту похмурість врівноважили, наче на вагах зважують: сюди товар, сюди гирі, - а тоді я-як вцідиш кулаком з розмаху, - та й буде справедливо.

А того голубчика, якого задавив, він до того навіть і не знав, і на очі не бачив, не сердився на нього, нічого проти нього не мав, - живе, і нехай собі живе, ріпу садить, із жінкою своєю балакає, діточок маленьких на колінці качає.

Він тільки книгу забрати хотів, бо одсталость в обчестві велика, народ темний, марновірний, книги під ліжком ховає, а бува і в ямку сиру закопує, а книга од того гине, гниє, розсипається, цвіллю покривається, дірками, червоточиною; книгу рятувати треба, у місці сухому та світлому тримати, пестити, плекати, берегти та цілувати, - вже іншої не буде, нема де іншу взять, бо стародавні люди, які тую книгу написали, вже перевелися, вимерли, і сліду не лишилося, і не повернуться, не прийдуть! Нема їх, нема!

А вони, голубчики наші темні, - ти гля, які! - ні собі, ні людям, заховали книги і гноять, і нізашо не покаються, шо, мовляв, книга у нього захована, а одсталость велика і Болєзні бояться, а причому тут Болєзнь, Болєзнь тут ні при чому, оно, Бенедикт - таку купу книг прочитав і, диви, здоровий.

А на голубчика він не сердився, то все ваданос із Делі, а звали його Кандарпакєту, то все тесть, - під руку підліз, гака підсунув, коли не треба було, коли серце осліпло, коли сніг біснувався, далеке завивання розуму позбавило!.. Бач, шо вона з людями витворяє: розуму позбавляє, летить у заметілі, голодна, бліда, і себе не пам'ятаєш, і в очах зоряні колеса, і рука не туди повертається: хрусь! - і потекло.

...А книгу таки зберіг. Книго! скарб мій невимовний! життя, дорога, простори морські, вітром овіяні, золота хмара, синя хвиля! Розступається пітьма, далеко видно, розкрилася широчінь, а у тій широчіні - ліси світлі, сонцем пронизані, галявини, тульпаном усипані, вітер весняний зефір гілку гойдає, біле мереживо коливає, а теє мереживо обернеться, віялом розкриється, а у ньому, наче у якійсь чаші візерунчастій, Княжа Птаха, сама біла, а рот червоний, безневинний: не їсть, не п'є Птаха Павліна, тільки повітрям живе та поцілунками, ані шкоди од неї ніякої, ані біди не буває. А посміхнеться Княжа Птаха тульпановим ротом, підніме світлі очі, - все про себе пресвітлу думає; опустить очі додолу, - все собою милується. А побачить Бенедикта, та й скаже: ходи сюди, Бенедикте, у мене завжди весна, у мене завжди кохання...

- Золотенький ти мій... серце твоє золотеє... - побивався тесть, - чи я тебе не вчив, чи я тобі не казав... Якої ти... Вивертай, казав, гака, вивертай... Казав тобі? Казав! А ти?.. Бач, шо накоїв...

Тесть головою гойдав, сидів, зажурившись, рукою підпершись, дивився отак докірливо.

- Поспішив, еге ж? От і поспішив... людину не уберіг... Тепер його вже - лєчи, нє лєчи! Хіба ж тепер вилєчиш?.. Га?.. - Тесть низько схилявся, світив Бенедиктові у очі, дихав смородом.

- Та я ж ненарошне! - тоненько квилив Бенедикт крізь сльози. Слова якісь наче верескливі получалися. - То вона мене налякала!

- Хто налякала?
- Та кись же ж!.. Налякала мене! Я й промахнувся!

- Дівчата, ану ідіть звідси, - тесть вигнав жінок зі світлиці. - Не бачите, чи шо - зять засмучений, - у таку халепу втрапив. Переживає. Ану, не плутайтеся під ногами. Канпоту ще давайте. Каклєт несіть білих, м'якеньких.

- Не хо-о-о-очу-у-у!

- Нада. Нада поїсти. Бульйончику теж. Оно, як у тебе серце... б'ється... - Тесть рукою обмацував Бенедиктові груди, шарив твердими пальцями.

- Не чіпайте мене! Дайте мені спокій!

- Як це не чіпайте. Я ж медицинський Работник. Состояніє твоє мені нада знать? - нада. Диви: всього аж трусить. Ану, давай. Ану, отак. Ням! Ану, ще.

- Книгу...

- Ту, шо вилучили?.. Не хвилюйся. В мене книга.

- Дайте...

- Не можна тобі, не можна! Ти шо? - ти, давай, лежи. Перехвилювався. Хіба можна самому? Краще я тобі сам почитаю. А книга ж хароша... Книга, дорогенький мій, самий, можна сказать, вищий сорт...

І Бенедикт лежав укутаний, давився бульйоном та слізьми, а тесть, освітивши сторінки очима, водив пальцем по рядках, поважним, грубим голосом читав:

Ко-мар пі-щіт,
Под нім дуб трє-щіт,

Віндадори, віндадори,
Віндадорушкі мої!

Парасьоначок яїчко сньос,
Куропаточка бичка роділа,

Віндадори, віндадори,
Віндадорушкі мої!

Сєла баба на баран,
Поєхала по горам,

Віндадори, віндадори,
Віндадорушкі мої!

ЦИ

У Феофілакта вилучали, у Бориса вилучали, у Євлалії - дві. Кліментій, Лаврентій, Йосип, Зюзя, Ривольт, - до цих даром тільки з'їздили, нічого не знайшли, одні обривки. У Малюти в сарайчику три книги були закопані, всі чорними плямами пішли, ні слова не розбереш. Вандалізм... Клоп Юхимич, - хто б міг подумать? - цілу скриню мав, і навіть не ховав, дві дюжини сухих і чистих. А тільки хоч би слово по-нашому, а замість букв карлючки невідомі: якісь гачки, гвіздки гнуті. В Уляни - лише з картинками. Мафусаїл та Чурило, близнята, за річкою жили, мишаків на праценти давали, - одна, маленька, подерта. Ахметко встиг спалити: сполохали... Зоя Гур'ївна спалила. Авенір, Маковій, Неніла заїката, Язва, Рюрік, Іван Єлдирін, Сисой, - у цих нічого. В Януарія, мабуть, були, та хтозна-куди поділися, тільки у комірці всі стіни картинками обвішані, а на картинках дівки голі.

Темнота.

- Скільки ж гидоти у народі, - казав тесть, - ти тільки вдумайся. Ще хтозна-коли сказано було: книг у хаті не тримати! Сказано? - сказано. Ні, тримають. Аби тільки по-їхньому. Гноять, паплюжать, у палісадніку закопують. Чуєш?

- Еге ж, еге ж.

- Дірок понавиколупують, сторінки виривають, самокрутки крутять...

- Ой, не кажіть! Жах!...

- Замість кришок на горщики кладуть...

- Не ятріть душу! Не можу того чуть!..

- Чи вікно на горищі книгою заткнуть, а піде дощ, сторінки на кашу й порозкисають... А то ще й заховають, у димарь повісять, - сажа, кіптява страшенна, а потім пих! - і згоріла... А є й такі, шо дровець пожаліють, книгами піч топлять...

- Мовчіть, замовкніть, не треба!..

- А є й такі, - чуєш, зятю? - шо сторінок понаривають та у нужну комірку занесуть, а там на гвоздичок для своїх потреб повісять... А потреби їхні - знамо, які...

Бенедикт не витримував, підхоплювався з тубарета; запустивши руки у волосся, бігав по світлиці: на серці вузол тісний, на душі сум'яття та кривизна, наче нахил якийсь, наче підлога під ногами накренилася, як ото уві сні, а він зараз, прямо зараз, прямо з тельбухами так і покотиться до бездонної ями, у колодязь, не знамо куди. Ми собі сидимо, чи на ліжку в теплому теремі лежимо, кругом у нас чисто, культурно, з кухні блинами пахне, жінки в нас статечні, білі, рум'яні, у бані напарені, розчепурені: намиста, та кокошники, та сарахвани зі стрічками, та спідниці, та другі, та треті, та ще чого понавидумували: у білі шалі понаряджалися, у шелестливі, з мереживного пера, з чистого, візерунчастого; - а там, у містечку, голубчики у неметених хатах, у кіптяві та срачах своїх невідбутніх, з побитими рилами, з поглядами каламутними, пальців не обтерши, за книгу цоп; рвуть із тріском, сторінки виривають, - упоперек, навпіл; ноги коням одривають, голови красуням; зіжмакавши, кидають морські човни у ненажерливий вогонь; крутять-натоптують з білих доріг самокрутку: сизим димком звивається шлях, тріщать, гинуть квітучі кущі; зі стогоном валиться, під корінь зрубане, дерево Сірєнь, валиться береза золота, витоптано тульпан, загиджено таємничу галявину; з диким криком, з розірваним ротом падає з гілля Княжа Птаха Павліна, - догори ногами та об камінь головою!

Спалиш - не повернеш, уб'єш - не повернеш; что бы вынес ты из горящего дома?.. Хто - я? Хіба ж не знаєте? А ще Істопник! Ще й загадку мені загадував, чи то ділєму: кабы выбирать, что б ты вытащил: кошку али картину? Голубчика али книгу? Чи й не питаннячко! Та ще й, чуєш, мучився, сумнівався, головою хитав, бородою крутив!.. "Не могу решить, триста лет думаю..." Кішку, та пря-ямо там! Та кішці, - чи по-научному, кошакові, - та йому піддать ногою, шоб аж летів, шоб під ноги не ліз, шоб роботу свою знав: мишаків ловити! а не картину!.. Голубчики?! Голубчики - прах, трухлявина, гімно, дим пічний, глина, у глину й повернуться. Срачі од їх, сало свічне, волосся на підлозі...

Ти, Книго, чисте моє, світле моє, золото співоче, обітниця, мрія, поклик дальній, -

О, призрак нежный и случайный,
Опять я слышу давний зов,
Опять красой необычайной
Ты манишь с дальних берегов!..

Ти, Книго! Ти одна не обдуриш, не вдариш, не образиш, не покинеш! Тиха, - а смієшся, кричиш, співаєш; покірна, - вражаєш, дражниш, заманюєш; мала - а в тобі народів без ліку; жменька буквочок і тільки, а схочеш - голову задуриш, заплутаєш, закрутиш, затуманиш, сльози запузиряться, у грудях захолоне, а душа аж заполощеться, наче полотно на вітру, захвилюється, крилами змахне! А то ще якесь відчуття безсловесне завовтузиться у грудях, гамселить кулаками у двері, у стіни: душно мені! випусти! - а як же ж ти його, голе та шорстке, випустиш? якими словами одягнеш? Нема в нас слів, ми слів не знаємо! Все одно як у дикої звірюки, сліповрана, чи русалки, - нема слів, мукання одне! А книгу одкриєш, - отам вони, слова, чудові, летючі:

О, город! О, ветер! О, снежные бури!
О, бездна разорванной в клочья лазури!
Я здесь! Я невинен! Я с вами! Я с вами!..

...чи коли жовч, смуток, жаль, чи спустошення очі осушать, тоді теж слів шукаєш, а осьо ж вони:

Но разве мир не одинаков
В веках, и ныне, и всегда,
От каббалы халдейских знаков
До неба, где горит звезда?

Всё та же мудрость, мудрость праха,
И в ней - всё тот же наш двойник:
Тоски, бессилия и страха,
Через века глядящий лик!

Бенедикт вибігав на галерею, дивився з верхотури на слободу, на містечко, на пагорби його та низини, на стежки, між тинами уторовані, на занесені снігом вулиці; дуло й шерехтіло снігом, із шурхотом сипалося з даху за комір. Стояв, витягнувши шию, крутив туди-сюди головою, вдивлявся, зморгував іній: у кого ж заховано? У кого, - у ганчірочці на печі, у скрині під ліжком, у ямці земляній, у берестяному коробі, - у кого? От би взнать!.. Адже є, є, є!.. Знаю, шо є, чую, нюхом чую: є! - тільки в кого? Примружившись, задивлявся у сліпий напівморок: сутеніє, кругом по хатах вогники засвічують; поспішають, дріботять отам, внизу, людці, бігом біжать у хатнє тепло, та на лаву, та до свого борщу, чи до рідкої мишачої юшечки... і як вони ту гидоту їдять, як їм не спротивить?.. Темненька така водичка, - оце як ноги помиєш, такого кольору... Тушки невеличкі на дно поосідали, червирями, аби солоне, приправлене... Народний анчоус... то Нікіта Іванич так на червиря казав... А як там дід, чи ще живий? А мо', провідать... Мо', в нього книга є? Мо', й почитати дасть? - і лєчить його не нада, сам оддасть...

Та якби ж моя воля, - все місто перетрусив би: здавай книги, туди його мать! Але ж тесть не дає, стримує: та тпру! зятю, як усіх заберемо та будемо лєчить - хто ж тоді працюватиме? Хто сніг розчищатиме, ріпу садитиме, берестяники плестиме? От уже ж підхід у тебе негосударствений: аби тільки норовом! та нахрапом! та все й одразу! - так тільки народ нажахаєш, порозбігаються! Ти на мишаків полював? Науку знаєш? - ото-ож!..

Авжеж, свого часу полював. Підгодовував. Аякже. Навіть на якусь там хвильку розбагатів. А потім? - сплило, як і не було! Від усього багатства - одні ватрушки, та й ті подгорілі!

А непогано було б прогулятися. У звіринець зайшов. Безкультур'я... Сморід такий звіриний, важкий. Козляки мекають. Тетеря з друзяками, як завжди, у карти ріжуться:

- А ми осьо вальтом!

- А мы его червонцем!

- Здурів, чи шо?

- А козырная!

- То й шо, шо козирна? Червонця вже нема! Скинули червонця! Махлює він, хлопці!

Як завжди - ні гній не почистили, нічого.

- Тетеря! Ану, ходь сюди. Запрягайся.

- Погоди, доиграем.

- Як це пагаді? Ти ж уже відпочив - ану, харош.
- Тетеря!

- У меня пересменка... Берёш? - и вальта тебе впридачу.

- Тетеря!!! - затупав ногами Бенедикт.

- Ну, чего, чего... Разорался... У саней полозья погнумши.

- Не бреши! Весь час одне й те саме! Ану, взувайся, кататися поїду. П'ять хвилин тобі на збори!..

Бенедикт пішов уздовж кліток. Тут горобці. Дрібна пташка, наче мишеня, а така ж смачна. Тільки кісток забагато. Тут солов'ї були. Поїли солов'їв, нових нада ловить. Це вже весною. Вони зараз поховалися. А шо ж у нас тут. А туто древ'яниця.

- Древ'янице! - покликав Бенедикт. - Вилазь!

Не вилазить.

- Вилазь, суча дочко!

Не хоче. Причалапав із саньми Терентій, одним вусом всміхається.

- А ты громче.

Бенедикт як гаркнув.

- Да ты еще громче.

- Дре-в'я-ни-цееееееееееееееееееее!!!

Та шо таке - не вилазить!

- А ты так крикни, чтоб кишки лопнули. Она и выйдет. С кишок.

Бенедикт подивився із сумнівом: регочеться, падлюка, задоволений:

- Гы! Вы ж её съели!

- Та невже? Так чо' ж ти мені тут!..

Та шо за жарти за дурні... Так і голос зірвеш на морозі. Бенедикт обдивився клітки. Всі пташки, які слабкіші, у дуплі ховаються. Сліповран настовбурчився, голову під крило. Птиці-блядуниці збилися у кучу, одна одну гріють. Страждають! А-а-а, осьо-о-о вам! Знатимете, як на голови паскудити! Яка тільки птиця нікудишня! І м'ясо нікуди не годне, жилаве, тільки перевертнів годувать, а люди не їдять. І у лісі вона не хоче жити, а тільки у місті, блядуниця та.

У дальній клітці, там, де дерево голе, сук голий теж, - нікого не видно. Хто в ній живе - невідомо. А він у дуплі. А може й нема нікого: клітка чиста, ні посліду, ні пір'я. Може, з'їли його.

...Оно, з'їли ж древ'яницю! А він і не помітив, читаючи. Так він її до ладу й не розгледів. Коли ще другу зловлять. Вона у руки не дається, древ'яниця.

- Поехали, - сказав Тетеря. - Мёрзну.

- Ти мені, тварюко, ще й наказуватимеш! Буде нада - то й померзнеш!

Копнув носаком скатіну в бік, сів у сани, шкурою ведмежою вкрився.

- Ану, пшо-о-ов! Галопом - і з піснями!

ЧЕРВ

...Нікіта Іванич, а з ним іще один Прежній, Лев Львович, з дисидентів, сиділи за столом і пили ржавлю. Мабуть, давно вже пили, бо добряче набралися: казна-шо верзуть, а личка червоні.

Бенедикт зняв шапку.

- Доброго здоров'ячка.

- Беня?! Беня! Да ты ли это?! - Зрадів, заметушився. - Сколько лет, сколько зим! Нет, правда? Год, два?.. С ума сойти... Знакомы? Бенедикт Карпов, наш скульптор, народный Опекушин.

Лев Львович подивився із сумнівом, наче не впізнав, наче сам колись пушкіна нести не помагав; личко скривив:

- Кудеяровых зять?

- Еге ж.

- Слышал, слышал про ваш мезальянс.

- Спасіба, - подякував Бенедикт. Навіть розчулився. Ти ба, він теж чув.

Сів, Прежні посунулись. Та звісно, шо тісно. Хатинка з того разу наче ще менша стала. Свічка коптить, натікає, тіні танцюють. Стіни закіптюжені. На столі теж убозтво: дзбан, кухлі, тарілка горошку. Налили Бенедиктові.

- Ну, что же ты?.. Как?.. Ну ты подумай... А мы сидим вот, выпиваем... О жизни беседуем... О прошлом... То есть, конечно, и о будущем тоже... Вот о Пушкине нашем... Как мы его ваяли, а? Как воздвигали! Какое событие! Эпохальное! Восстановление святынь! Историческая веха! Теперь он снова с нами. А ведь Пушкин, Беня, Пушкин - это наше всё! Всё! Вот ты об этом подумай, запомни и усвой... Но - представляешь, жалость какая. Он уже требует реставрации...

- Шо він требує?!.. - аж підхопився Бенедикт.

- Чинить, чинить его надо! Дожди, снег, птицы... Вот если б он был каменный! О бронзе я уж молчу, до бронзы ещё дожить надо... И потом народ - народ совершенно дичайший: привязали верёвку, вешают на певца свободы бельё! Исподнее, наволочки, - дикость!

- Так ви ж самі хотіли, шоб народна тропа не заростала, Нікіто Іваничу! А тепер жалієтесь.

- Ах, Боже мой, Беня... Ну это же в переносном смысле.

- Пожалуста, перенесемо куди скажете. Холопів пригоню. На санях теж можна.

- О Боже мой, Господи, царица небесная...

- Н-нужен ксерокс, - то Лев Львович, насупившись.

- Не далее, как сто лет назад вы говорили, что нужен факс. Что Запад нам поможет. - то Нікіта Іванич.

- Правильно, но ирония в том...

- Ирония в том, что Запада нету.

- Что значит нету! Запад всегда есть.- розсердився Лев Львович .

- Но мы про это знать не можем.

- Нет уж, п-о-озвольте! Мы-то знаем. Это они про нас ничего не знают.

- Для вас это новость?

Лев Львович ще більше насупився і став колупати стіл.

- Сейчас главное - ксерокс.

- Да почему же, почему?!

- Потому что сказано: плодитесь и размножайтесь! - Лев Львович підняв довгого пальця. - Раз-мно-жай-тесь!

- Ну как вы мыслите, - питає Нікіта Іванич, - ну будь у вас и факс и ксерокс. В теперешних условиях. Предположим. Хотя и невероятно. Что бы вы с ними делали. Как вы собираетесь бороться за свободу факсом? Ну?

- Помилуйте. Да оч-чень просто. Беру альбом Дюрера. Это к примеру. Черно-белый, но это не важно. Беру ксерокс, делаю копию. Размножаю. Беру факс, посылаю копию на Запад. Там смотрят: что такое! Их национальное сокровище. Они мне факс: верните национальное сокровище сию минуту! А я им: придите и возьмите. Володейте. Вот вам и международные контакты, и дипломатические переговоры, да всё что угодно! Кофе, мощёные дороги. Вспомните, Никита Иваныч... Рубашки с запонками. Конференции...

- Конфронтации...
- Порновидео...

- Джинсы...

- Террористы...

- Обязательно. Жалобы в ООН. Политические голодовки. Международный суд в Гааге.

- Гааги нету.

Лев Львович сильно помотав головою, аж свічний вогник заколивався:

- Не расстраивайте меня, Никита Иваныч. Не говорите таких ужасных вещей. Это Домострой.

- Нет Гааги, голубчик. И не было.

Лев Львович заплакав п'яними сльозами, торохнув кулаком по столі, - горошок аж підскочив на тарілці:

- Неправда! Не верю! Запад нам поможет!

- Сами должны, собственными силами!

- Не первый раз замечаю за вами националистические настроения! Вы славянофил!

- Я, знаете...

- Славянофил, славянофил! Не спорьте!

- Чаю духовного возрождения!

- Самиздат нужен.

- Но Лев Львович! Но самиздат у нас и так цветёт пышным цветом. Вы же сами в своё время настаивали, не правда ли, что это основное. И вот, пожалуйста, - духовной жизни никакой. Значит, не в том дело.

- У мене жизня духовная, - кашлянувши, втрутився Бенедикт.

- В каком смысле?

- Мишаків не їм.

- Ну, и?..

- Мені їх і не показуй. Тільки птицю. М'ясо. Коли-не-коли пиріжок. Блини. Грибці, канєшно. Соловей "марішаль" у клярі, хвощі по-савойськи. Фаршмак зі снігурів. Парфе з каганців а-ля-ліонез. А після всього - сир і хрукти. Все.

Прежні мовчали і дивилися на нього в чотири ока.

- А сигару? - вишкірився нарешті Лев Львович.

- Цигару курить у другу хату переходимо. До печі. Теща моя, Хевронія, за столом не дозволяє.

- Помню Хавронью, - сказав Лев Львович. - Папашу её помню. Дебил. Дедушку. Тоже был дебил. Прадедушка - тоже.

- Аякже, - підтвердив Бенедикт. - Роду стародавнього, з хранцузів.

- Плодились и размножались, - захихотів п'яненький Нікіта Іванич. - Вот вам! А? Лев Львович!

- А вот вам ваш духовный ренессанс, Никита Иваныч!

Налили ще по одній.

- Ну ладно... За возврат к истокам, Лев Львович!

- За вашу и нашу свободу!

Випили. Бенедикт теж випив.

- Отчего бы это, - сказав Нікіта Іванич, - отчего это у нас всё мутирует, ну всё! Ладно люди, но язык, понятия, смысл! А? Россия! Всё вывернуто!

- Не все-е-е, - засперечався Бенедикт. - Хіба шо як сиру поїси, тоді так унутрях замутірує, шо аж обригаєшся. А од пиріжка нічого не буде... Нікіто Іваничу!.. А я до вас із гостинцем.

Бенедикт пошукав за пазухою і вийняв, у чисту ганчірочку загорнуті, "Віндадори", - якшо чесно, шкода було аж до сліз, але ж не можна без гостинця.

- Осьо. Ета вам. Книга.

Нікіта Іванич здивувався, Лев Львович переполошився:

- Это провокация!.. Никита Иваныч!..

- Ета стіх, - пояснив Бенедикт. - Туто все про нашу жизню в стіхах. Ви оце сперечаєтесь, щас поб'єтесь, - а ви читайте. Я її напам'ять вивчив. - Бенедикт звів очі на темну стелю, - а так завжди легше згадувать, нічого не відволікає, - "Парасьоначєк яїчка сньос! Курапатачка бичка раділа! Віндадори, віндадори..."

- Не надо, - попрохав Лев Львович.

- Самі хочете? Я теж люблю сам, очима... шоб ніхто мені не мішав... Канпоту собі націдиш, - і читать!

- Где взял? - поцікавився Нікіта Іванич.

Бенедикт виразив таку собі невизначеність: щелепу випнув, рота курячою гузкою зробив, наче для поцілунку, брови звів на лоба, скільки зміг, і очі на плече скосив; руками теж туди-сюди поворушив. У різних напрямках.

- Взяв... то й взяв. У нас вобше бібліотека велика.

Налили ще ржавлі; Прежні на Бенедикта не дивилися, та й один на одного не дивилися, а в стіл.

- Спецхран, - сказав Лев Львович.

- Духовная сокровищница, - поправив Нікіта Іванич.

- Тільки я вже все прочитав, - сказав Бенедикт. - Я, ета... з просьбою. Мо', у вас є шось почитати, га? Я акуратно... ні плям, нічого. Я книгу поважаю.

- У меня книг нет, - сказав, як одрубав, Нікіта Іванич. Гля, одрікається. Чи правда, чи може бреше?..

- Я можу дать свої, на врем'я... Як-то кажуть - на обмін... Тільки ви обережно... У шось заверніть... у ганчірочку там, ряднинку... В мене книги хароші, ні Болєзні од їх, нічого...

- Межбиб с Левиафаном, - сказав Лев Львович. - Я бы не связывался.

- У вас фаза конспирации... Где же ваш демократизм?

- Не надо кооперироваться с тоталитарным режимом...

Бенедикт почекав, поки Прежні набалакаються своєї тарабарщини.

- То як, Нікіто Іваничу?

Нікіта Іванич руками одмахнувся, наче не чув. Ще бражки налив. Харашо пішла...

- В мене інтере-е-есні, - спокушав Бенедикт. - Про дівчат, про природу... наука теж... усяке сообчають... Ви тут шось про свободи казали, - так і про свободи пишуть, про шо хоч пишуть. Учать, як свободу робити. Принести? Тільки шоб акуратно.

- Но?.. - зацікавився Лев Львович. - Чья книга?
- Автор, автор кто?

Бенедикт подумав.

- Та я так одразу й не згадаю... На "Пле" якось...

- Плеханов?

- Нє...

- Неужто Плеве?

- Нє, нє... Не збивайте... А-а! - "Пле-етення". Еге ж! "Плетення жіночих жакетів". - "При вив'язуванні проймочки робимо дві петлі з накидом, для свободи руху. Знімаємо на праву спицю, не пров'язуючи".

- Вязать-то у нас всегда умели... - вишкірився Лев Львович.

- То я привезу? Одобряєте?.. - підхопився Бенедикт.

- Не стоит, юноша.

Бенедикт злукавив: він і сам не дуже-то полюбляв читати "Плетення", - нудненьке есе; але ж, думав, Прежнім може й пондравиться, хто їх знає. Сам він більше полюбляв "В объятиях". А ржавлею ж надиміли - нема чим дихати. Бенедикт, раз уже підвівся, штовхнув двері, - впустити завірюшного повітря. А заразом і на Тетерю подивитись, простежити: чи не допустив самовольство, чи не забрався у сани, - там же шкура ведмежа, а ця скатіна другим разом шо витворяє: забереться під шкуру грітися, а потім провітрюй! Сморід од перевертня страшенний: гній, сіно, ноги немиті. Ні, не забрався, але диви, шо робить, зараза: на ноги став, валянка з руки зняв, і на стовпі, де "Никитские ворота" написано, матєрне видряпує.

- Тетеря!!! - гаркнув. - Ах-х ти, погань волохата!.. Все бачу!

Миттю прошмигнув назад, на карачки, наче нічого не робив, і ногу на стовпа задер: мовляв, а што? проста аблєхчаюс, как водіцца. Писяю.

- С-с-скатіна...

Нікіта Іванич визирнув з-за Бенедиктова плеча.

- Беня! Но что же вы не приглашаете своего товарища в дом? Боже мой, и в такой мороз!..

- Таваріща?!.. Нікіто Іваничу! Та то ж перевертень! Чи ви перевертня не бачили?!

Лев Львович, - ой, не полюбив він Бенедикта: поглядав отак наче презирливо і рота на сторону кривив, - теж з-за столу підвівся, стовпився за спиною Істопника, виглядав. Бурмотів: "чудовищно, эксплуатация"...

- Зовите, зовите в дом! Это бесчеловечно!

- Так воно ж не людина! У людини валянок на руках нема!

- Шире надо смотреть! И без него народ неполный! - напучував Лев Львович.

- Не будем спорить о дефинициях... - Старий замотував собі горло шарфом. - Мы-то с вами кто... Двуногое без перьев, речь членораздельная... Пустите меня, я пойду приглашу... Как его зовут?

- На Тетерю одзивається.

- Ну я не могу так взрослого... По отчеству как?

- Петрович... Та чи ви при своєму розумі, та побійтеся Бога, Нікіто Іваничу!!! Перевертня - в хату! Нагидить! Стійте!..

- Терентий Петрович! - схилився у замет Істопник, - сделайте милость! В избу пожалуйте! К столу, погреться!

Зовсім, мабуть, здурілі Прежні розпрягали перевертня, знімали голоблю, заводили в хату; Бенедикт плюнув.

- Вожжи ваши позвольте, я помогу... На гвоздь вешайте...

- Шкуру вкрадуть! Шкура там осталася! - кинувся до саней Бенедикт, і вчасно: вже двоє голубчиків згортали ведмежу шкуру, наче килим, брали на плече, та хто хоч таке зробив би, - ану, таке добро посередь вулиці без хазяїна валяється! Угледівши Бенедикта, метнулися з килимом у провулок. Наздогнав, у морду дав, одбив добро, аж захекався. У-у, злод-дюги!

-...я домой пришёл, всё культурно, полы польским лаком покрыты! - розорявся п'яний Тетеря. - Разулся, сразу в тапки, по ящику фигурное катание Ирина Роднина! Двойной тулуп... Майя Кристалинская поет. Тебе мешала, да?

- Я... - заперечував Лев Львович.

- Я, я! Все "я"! "Я" - последняя буква алфавита! Распустились при Кузьмиче, слава ему! Всех распустил, карла гребаный! Книги читают, умные все стали! Небось при Сергеиче бы не почитали!..

- Но помилуйте!.. позвольте! - рвалися один поперед одного Лев Львович з Нікітою Іваничем, - при Сергей Сергеиче был полный произвол!.. - потоптал права личности!.. - аресты среди бела дня!.. - вы забыли, что больше трёх запрещали собираться?.. - ни петь, ни курить на улицах!.. комендантский час!.. - а что было, если опоздаешь на пересчёт?!.. - а форма одежды?..

- При Сергеиче порядок был! Терема отстроили! Заборы! Никогда выдачу со Склада не задерживали! Пайки на праздники, у меня паёк пятой категории был, и открытка от месткома!..

- Вы путаете, вы путаете, открытки, - это было до Взрыва!.. Но, - вспомните, - ещё каких-нибудь сорок лет назад запрещали частный излов мышей!

-... кооператив в Скообл... в Свиблове, - заплітався язиком Тетеря, - от метро пять минут. Район зелёный, понял? Мы не рабиновичи, чтоб в центре жить!.. И правильно вас всех сажали!

- Позвольте... мы же говорим о Сергей Сергеиче!..

-...очки напялят и рассуждать! Не позволю... крапивное семя! Вдарить монтировкой... Не тряси бородо-о-ой! Абрам! Ты абрам! Тебе от государства процент положен, и соблюдай!.. ё-моё... а не с иностранцами хвостом вертеть...

- Но...

- Расплодились, бля! Два процента вам быть велено!.. чтоб у трудового народа на шее не засиживался!.. Кто всё мясо съел? Эпштейн! А?! Сахар скупили, а мы белое из томат-пасты гони, да? Так?.. Гитлер ты! Жириновского на тебя нет!

- Но...

- ...сыну костюмчик васильковый чистсшщч... чистошерстяной!.. А ты сговорился Курилы Рейгану продать!.. Ни пяди!..

- Терентий Петрович!

- Сказал: ни пяди!.. Курилы не отдадим... А столбы свои в з-задницу себе засунь! Развели музей в государстве, па-ра-зи-ты! Бензином вас всех... и спичку!.. и ппппппарламент ваш, и книжки, и академика Ссссссахарова! И...

- А в-вот тебе, ссскотина! - раптом зацідив з розмаху побагровілий Лев Львович. - Не трогай Андрей Дмитрича!!!

Ніякого Андрєй Дмітріча у хаті не було; а таке буває, коли забагато хильнеш: у очах наче двоїться, а з кутків постаті невідомі, чи обличчя дивляться; кліпнеш, - і нема їх.

- Мммерзавец! - репетував уже й Старший Істопник. - Во-он от-сю-да!

- Не тро-ожь! - бушував Тетеря, одбиваючись волохатими ліктями. - Русских бью-у-ут!

- Урка!.. Беспредел!.. Вяжи его!

Повалили стіл, покотився дзбан; Бенедикт теж накинувся, допомагав в'язати віжками п'яного скатіну; скрутили, викинули на вулицю, ще й копняка дали, - а н-на тобі, з походом.

- ...в Свиблове смеситель хромированный стоял! - тільки й чуть було крізь завірюху. - А у вас нич-чего на хер не стоит, у ппи-да-ра-сов!..

Якшо цей сумирний, який же Потап?

ША

Вздымаются светлые мысли
В растерзанном сердце моём,
И падают светлые мысли,
Сожжённые тёмным огнём...

- При Сєрьгєй Сєрьгєїчу порядок був, - сказав Бенедикт.

- Авжеж! - відгукнувся тесть.

- Більше трьох не збиралися.

- Ні в якому разі.
 
Name
Email
Comment
Or visit this link or this one