*продовження№8 К*

- Ні в якому разі.

- А зараз всі такі розумні поробилися, книги читають, розпустилися. Федір Кузьмич, слава йому, всіх розпустив.

- Золоті слова! - зрадів тесть.

- Сєрьгєй Сєрьгєїч огорожі відбудував, а зараз шо?

- Це то-о-очно!

- Кругом дірки, паркани завалилися, народна тропа кропчиком поросла!

- Ой, не кажи!

- Сама нікудишня трава, ні смаку од неї, ні запаху!

- Ані найменшого.

- На пушкіна спіднє вішають, наволочки, а пушкін - наше всьо!

- Всьо, аж до ниточки.

- То ж він стіхи написав, а зовсім не Федір Кузьмич!

- Ні в якому разі.

- Він вище александрійського стовпа!

- Та-а-а-а, дорогенький, куди до нього тому стовпу!

- А Федір Кузьмич, слава йому, мені може по коліна буде! А туди ж, - Найбільший Мурза, довгої йому жизні! Оленьці на коліна угніздився, як у себе вдома!

- Ану, ану!..

- Шо "ану"?..

- Далі думай!

- Шо думати?

- А шо тобі серце підказує?..

Нічого серце Бенедиктові не підказувало, чорно було на серці, наче у хаті взимку, коли всі свічки попалив, навпомацьки живеш; десь була іще одна свічка, та спробуй її знайди серед отої темені непроглядної!

Шукаєш руками, розшукуєш, а руки, - вони ж сліпі, полохливі: знайдеш хтозна-шо, обмацаєш, не бачачи, душа й обімліє: ой, а це шо? Га?! Та зроду такого в хаті не було! Шо це?!

Раптом усе всередині, з переляку, я-як обірветься! Я-я-як кинеш оте, шо обмацував... Стоїш, заціпенівши, і дихнути боїшся... Навіть і ступнути... Думаєш: ану, зараз ступну, та й натраплю ногою на ОТЕ...

Обере-е-ежненько... бо-оком, бо-оком... зкра-а-аєчку... по сті-іночці... туп, туп, - та й проберешся до дверей. Шарпнеш двері, - і тікать, прожогом, не оглядаючись!

...Звалишся під деревом, чи коло паркану; всього аж трусить. Тепер мусиш старцювать, вогню позичать, ще й може свічку в когось випрохувать. Як позичать свічку, - уже легше, не так страшно; повернешся у хату, дивишся, шо ж воно таке було, - а нічого такого наче й нема.

Нема нічого.

А то сусіди, шкоди отакі, другим разом учудять: поки тебе нема, хтозна-шо тобі підкинуть, шоб ти з переляку мало не сказився; а поки ти туди-сюди бігаєш, вогню позичаєш, вони те, шо підкинули, назад заберуть, і нема нічого, і не взнаєш навіть, шо ж то було.

Серце нічого не підказувало, а голова - так, голова підказувала, - на те у їй всередині й розум, у голові, - а підказувала вона, шо бозна-коли, ще до весілля - гай-гай! коли ж це було! - коли був іще Бенедикт хлопцем диким, некультурним, малограмотним молокососом із хвостом та без понятій, - бачив він у Варвари Лукинишни книгу. Тепер уже й не згадаєш, шо ж то за книга була, велика чи мала, і як називалася: бо злякався тоді, ще не звик, нічого не розумів, тільки те й зрозумів, шо страшно.

Це вже теперечки, як людина грамотна, делікатна, а, можна сказать, і досвідчена, він би отой скарб, канєшно, оцінив: обмацав би, у руках покрутив, порахував скільки сторінок, та які букви: дрібні чи великі; та чи довго її читать; а, прочитавши, на яку полицю, у палітурочку цмокнувши, поставить.

Це вже тепер, трепетний, навчений, він уже знав, шо книга, - ніжна подруга, біла птаха, маків цвіт, - води боїться.

Миленька! Води боїться, вогню боїться, од вітру тріпоче; коряві, грубі пальці людські синці на ній залишають, і не зникнуть вони! Так і залишаться!

А є, які й руки не помиють!..

А є, які й чорнилом попідкреслюють!..

А є, які й сторінки повиривають!..

Та й він колись такий самий був: дикий-неотесаний, такий, бач, кроманьон, шо слинявим пальцем дірку протер! -..."и свеча, при которой она читала полную тревог и обмана жизнь..." - протер, бовдур, дірку, Господи! прости! - та це ж те саме, шо розшукавши якимсь дивом у лісі таємничу галявину, - всю в яскраво-червоних тульпанах, золотих деревах, - обійняв би нарешті солодку Птаху Павліну, і, обіймаючи, тицьнув би їй брудним пальцем у світле, у самозакохане око!..

А Варвара Лукинишна казала, шо тую книгу їй Нікіта Іванич дав, - от і вбрехався, діду! Є, є в тебе книги, у п'яниці старого, тільки ти їх десь подалі тримаєш, переховуєш, людям добрим не оддаєш... У хаті їх нема, Бенедикт ту хату знає, заходив... У сараї теж нема, у сараї ми пушкіна різали... У комірці - одна ржавля... Хіба шо в бані?..

Бенедикт подумав про баню і розсердився, аж відчув, як йому личко почервоніло од гніву: в бані ж сиро, будь-яка книга одсиріє. Ну, ти гля: і заходив, і прохав, і мінятися пропонував, і гостинця безцінного приніс, - не пошкодував; і мало не півдня з ними, Прежніми, сидів, балаканину їхню слухав, - ні, брехали, прикидалися, за носа водили, морду од нього одвертали, руками одмахувалися: нема, мовляв, у нас книг! нема!.. вибачай!..

А вонючу скатіну, перевертня, бач, за стіл посадовили: "да Тєрєньтій Пєтровіч, да как ви щітаєтє, да нє угодна лі ржаві..." Нагодували-напоїли, а потім чогось розсердились та на сніг, наче той мішок, викинули... та заслужив, канєшно, по злодію й кара.

Але ж і з Бенедиктом вони так само: посміялися та й виперли, з дулею за пазухою...

А ще дід казав: "На небе и в грудях одно и то же, и ты это запомни". А шо ж там на небі? - на небі морок та завірюха, та вихори бунтівні; а влітку - зірки: Корито, та Миска, та Хвощі, та Нігтики, та Пуп, та ще оно скільки! А то ще казав: "А все они в книгу записаны, а книга та за семью воротами, а в той книге сказано, как жить, а только страницы все перепутаны... И буквы не наши... А ищи, пушкин искал, и ты ищи..."

Та вже ж ішшу, оно, вже скільки народу перетрусили: Феофілакт, Малюта, Зюзя, Неніла заїката, Мафусаїл із Чурилою, - близнята; Йосип, Ривольт, Євлалія... Авенір, Маковій, Зоя Гур'ївна... Януарій, Язва, Сисой, Іван Єлдирін... Всіх гаком підчепили, по підлозі проволочили, всі за столи, за тубарети чіплялися, всі волали до нестями, як їх на лєченіє забирали... Мовляв: нє-є-є! не на-а-ада-а-а!..

Як це не нада, - сказано ж: книг у хаті не тримати, а хто тримає, - не ховати, а хто ховає, - лєчить.

Бо Федір Кузьмич, слава йому, всіх розпустив. А хто ж тоді найпершу книгу під себе підгріб, собі одному залишив, - оту, саму главну, де сказано, як жить?.. Оно, були ж у Клоп Юхимича книги, по-ненашому написані, - навіть і не ховав, дві дюжини сухих і чистих, а чи не там отой алмазний сувій?.. Та нє-є-є, каже ж: "…за семью воротами, в долине туманной"... Тож і думай, Бенедикте...

Чи піти Тетерю запрягти. А шоб не розпатякував, зайвого не казав, помовкував у тряпочку, знайшов йому Бенедикт і тряпочку, чи, як-то кажуть, кляп; із ганчір'я рулькою скрутиш, мотузочок протягнеш, та й заткнеш тому патякалові рота: ганчірочку в зуби, зав'язочки за вуха. І - з Богом, галопом, але вже без пісень!

- А куди це ти, Бенедикте, проти ночі?

- Та... нада мені... про іскуство побалакать...

Пускай глядит с порога
Красотка, увядая, -
Та добрая, та - злая,
Та злая, та - святая;
Что - прелесть её ручек!
Что - жар её перин! -
Давай, брат, отрешимся,
Давай, брат, воспарим!

А погода ж погана: каламуть у повітрі, тривога, і сніговії мокрі, навпіл із водою, а сніг вже не мерехтить, як завжди, а чогось липне. А на рогах, на перехрестях, на майданчиках люди купками стоять, більше трьох збираються, то на небо дивляться, то про шось гомонять, чи так просто стоять, занепокоєні.

Шо ж за неспокій у народі?.. Оно, двоє мимо прочимчикували - личка заклопотані, очі бігають. Оно й другі пробігли, руками махають. А оно ті - кількома словами перекинулися, та й до хати, та й ворота на засуви. Бенедикт підвівся у санях, знайомих видивлявся: промайнув, наче колесо, Півторак, і нема його: він же ж на трьох ногах, хіба його наздоженеш.

Оно, жіночку попід руки ведуть: сама не може йти, рукою себе в груди б'є, зойкує: "Ой, Бо-оже! Ой, Бо-о-ожечку!.." та весь час осідає, осідає. Та шо таке...

- Агов, Костянтин Леонтичу!!! - гукнув Бенедикт. - Костянтин Леонтичу!.. Стій, погодь! Шось сталося, чи шо?

Костянтин Леонтич, засмучений, без шапки, сіряк не на той гудзик застібнутий, не своїм голосом:

- Так оце ж оголосили: год високосний!

- Та ти шо, знову?..

- Еге ж! Ми всі такі занепокоєні... Нас з роботи трошки раньше відпустили.

- А з якого б це? - захвилювався й Бенедикт. - Яка причина, не казали?
Поспіхом потис Бенедиктові руку холодними двома. Побіг.

Он воно шо... Високосний год: чекай нещастя! Волохаті зірки, недорід, худоба миршава... На полі збіжжя повиростає нікудишнє, - це якшо засуха; а якшо навпаки, повені, бурі, - як попруть хвощі у висоту, наче їх водою понадимає, вище дерев повиростають, корінням суглинки порозривають, на яких містечко наше стоїть: почнуться зсуви, обвали, нові балки з'являться... Гаї аж обсипле несправжніми каганцями; а як заґавишся, то ще й чеченець нападе, а то й мамай якийсь! А якшо літо випаде холодне, з вітрами-ураганами, то, чого доброго, ще й упирі попрокидаються! Не приведи Господи!

І чо' це одні роки трапляються високосні, а другі - прості, звичайні? Невідомо! А шо робить? Нічого не поробиш, терпи!

А тільки у народі завжди неспокій та сум'яття піднімаються, злість, невдоволення, а чого? а того шо ні, шоб отой год поганий якось коротшим зробить, навпаки: навмисне знущаються, довшим роблять. Зайвий день додають: осьо, мовляв! нате вам! А зайвий день - то ж і робота зайва, і налоги зайві, і всілякий тягар людський, - хоч сядь, та й плач! А додають його, той день, у хівралі, і навіть стіх є такий:

Февраль! Достать чернил и плакать!

- ну, та то вже, мабуть, про писців написано, але ж інші робітники теж плачуть, - кухарі, дроворуби, а вже за тих, кого на дорожні роботи забрали, годі й казать!

А дехто, бува, каже: та воно, канєшно й справді - робота зайва, але ж і до життя шось додається, так же ж? Зайвий день на білому світі поживеш, зайвого блина, чи там пиріжка з'їси! Хіба ж погано? Отак, диви, вже й помирав би, - та ні, ще один світанок побачиш, сонечко, а надвечір от би станцювать, та ще й випить! Якби ж то тільки додавали той день не взимку, коли й без того тяжко жити, а влітку, як тепло.

Аякже, щас! Як тепло! Та якби ж вони хотіли полегшення народу зробить, то й додавали би отой день не у високосний год, а у прості, та й не один день, а два чи три, а то й тиждень, та й оголошували б вихідний!

...Тим часом дісталися до хати, де Варвара Лукинишна жила.

- Стій отут.

Тетеря шось мугикнув із кляпом у роті, очима показав.

- Кому кажу: стій мовчки.

Ні, знов шось мугикає, валянком показує.

- Ну чого тобі? Чого?

Валянка зняв, руку випростав, одв'язав кляпа, цвіркнув плювком:

-...говорю: знаю это место.

- Ну то й шо? Я теж знаю.

- Ты знаешь, как груши околачивать, а я знаю, что тут бензоколонка была.

- Та мало там шо та де було.

- А где бензоколонка, там горючее. Под землей. Спичку бросить, бздык! - и летим.

Бенедикт подумав.

- А нашо, чи то зачєм?

- Не зачем, а куда. К такой-то матери.

Бенедикт відкрив було рота, шоб нагадать: "ану, стули пельку, твоє мєсто в узьдє", але відповідь уже знав і не став на матюки наривацця; бо, диви, вже й мозоля на нозі од штурханів, а тому скатінє хоч би хни, штурхай його - не штурхай, він уже звик; отож нічого казати не став, потримав рота одкритим, та й знов закрив, як і було.

- Бензин, говорю. Тут его хоть жопой ешь... Бензин, бензин, ферштейн? - вода такая, но - горит. - Тетеря засміявся. - Гори, гори ясно, чтобы не погасло! Птички летят, колокольчики звенят... Цыгарку-то оставь мне, пока ты там того-этого.

- А ще чого!

- Ну и хрен с тобой. Фашист.

Оці перевертні, їй-бо, гірші за собак, собаку обматюкаєш, - а їй нема чого й відповісти. Гав, гав, - оце і вся відповідь; ще можна видержать. А цим же рот не закривається, чіпляються до людей. Сядеш у сани, - а він знов за своє: і дорога йому не така, і провулок паршивий, і перехрестя перегороджене, і государство неправильно управляється, і в мурз рила не такі, і шо б він кому зробив, якби його воля, і кто у чому винуватий, і як вони з братаном бозна-коли козу водили, і шо пили, і скільки вижлуктити могли, і де та шо купив, і де відпочивав, і яку рибу в материному селі ловив, і яке в неї хазяйство чималеньке було: і молочко своє, і яєчка, а шо ще нада; і якого кошака задавив, та їх усіх нада передавить, шоб знали, і з якими кралями жартував, і як одна Генеральша без нього жити не могла, а він їй, мовляв: всьо, пройшла любов, нє жді, нє надєйса, а вона: нєт, майо сєрце разабйоцца, прасі, што хочєш; а вже далі, - шо тоді почому було, а послухать його, - так прямо задарма оддавали, набирай і тягни; а ще перехожим усякі замічанія, а ще жінкам та дівчатам вигуки неподобні, а на додачу ні, шоб напряму їхать, а весь час вкругову норовить.

А то ще каже: вода більзін, - сама вода, а сама горить. Та де ж це таке бачено, шоб вода горіла? - ніколи такого не було, такого й видумать не можна! Не сходиться вода з вогнем, не можна їм; хіба шо коли люди стоять та на пожежу дивляться, - а в очах у них, наче у тій воді, вогонь плещеться, відображається; а вони стоять, сторопілі, як наче зачаровані, - отоді й справді так; ну, то це ж заморока, омана, та й усе! Нема такої вказівки у природі, шоб вода горіла. Чи може, вже й настали Останні Дні?.. - та ні-і-і, не може того буть, і думати не хочу... А от друге діло, шо год оголошено високосний. А мабуть, шо так воно і є: знамення-передвістя всякі нехароші, і завірюха чогось липка, і у повітрі чогось наче гуде.

Прочинив розбухлі двері; цмокнули, як поцілунок; за ними другі: між дверима в неї сіни. Трошки постояв, нашорошивши вуха; прислухався. Балахон одягати не став, хоч і положено: допустив, бач, трошки самовольства; так шо ж... служба, звичайно, хоч і государствена, а все одно на всякій службі своїй людині, близькій, або ж родичам попускається, тобто послаблєніє допускається.

Якусь хвильку завагався: гака - у сінях залишити, чи одразу взяти із собою? Це ж якшо гака із собою занести, больний голубчик здогадається, та й у вереск; а де вереск, там і біганина: хто об стіл головою вдариться, хто об тубарет, чи об піч; у хаті ж тісно, не розвернешся, тож і нема того розмаху, тієї свободи для руки. То надворі легко науку одпрацьовувать, чи то тренувацця; бо як же ж санітарів учать? - ідолів, чи то ляльок великих, з усякого дрантя понашиють-понабивають; тож на траві-мураві прийоми й одпрацьовуєш: ривок од плеча, захват з поворотом, підтягування там, ще шось. Надворі легко, а в хаті, чи, як кажуть, у канкретних умовах, то вже не так. Ні-і-і, не так.

Насамперед, лялька: хіба ж вона по хаті бігає? Хіба нестямним голосом волає? за стіл, за тубарет хіба чіпляється? - беркиць, і лежить собі мовчки, нічого не відчуваючи, все як по-писаному, або ж по інструкції. А голубчик - він живий, він метушиться.

Це одна морока. А ще, як-то кажуть, - звісно, шо тісно. Це, якшо вже чесно, недогляд. Недоробок.

Отож, бува, шо й не можна государствених правил всіх до одного дотримацця; того ж і послаблєніє; можна, звичайно, й посперечацця, але ж - "суха теория, мой друг, а древо жизни пышно зеленеет".

Бенедикт подумав-подумав і залишив гак у сінях. Прочинив другі двері, голову просунув:

- А ку-ку-у! хто до нас прийшов!..

Тихо, ані звуку.

- Варваро!..

- Хто там? - шепіт тихий.

- Большой і нехароший! - пожартував Бенедикт.

Ніякого відгуку, шерехтіння одне. Бенедикт ввалився у світлицю, кругом подивився: шо вона там робить? Лежить у ліжку, у лахмітті, та то тільки зветься, шо - Варвара Лукинишна: одне лишень око з лахміття виглядає, а то все - гребінці, гребінці, гребінці, гребінці, гребінці, гребінці, - мабуть, за те врем'я, шо Бенедикт її не бачив, її геть усю гребінцями пообсипало.

- Ой, це ви? Провідать? - каже. - А я, бачте, приболіла... На роботу не ходю...

- Хіба?! - затурбувався Бенедикт. - А шо ж таке?

- Не знаю, голубчику. Чогось така слабкість... В очах темно... Ледве дибаю... Та ви сідайте! Я така рада! Тільки пригостити нема чим.

У Бенедикта теж із собою нічого не було. Без гостинця й справді не можна, але ж він так і не надумав, шо ж такого їй подарувать. Книгу - та ви шо, з книгами розлучатись, - краще вже смерть. Оно, здуру, подарував Істопникові "Віндадори", а потім так жалів, так жалів! Все уявляв, яка ж то книга хароша, та як їй на полиці добре стояти було, - і чисто, і тепло, та як же ж вона, бідненька, у неприбраній хаті, темній та прокуреній, у Істопника валяється; може, на підлогу впала, а старий зосліпу не помітив; чи може, нема чим юшку накрити, - то він і...; а може Лев Львович, безстидник, її вициганив-виплакав, собі забрав, од людей закрився, свічку загасив і ксєракс їй робить: желаю, мовляв, розмножацця! Бувають же такі навіжені, шо їм жінки мало! і з козляком жартують, і з собакою, прости Господи, навіть із валянком! Так жалів, шо аж об стіну головою бився, і руки заламував, і нігті гриз; та ні-і-і, тепер уже жодної книги ніколи й нікому.

Квітки, - а бува, шо йдуть до жінки в гості з квітками: якихось яскравіших на городі вирвуть, чи шоб якісь духмяні, побільше наберуть, разом складуть, - та й вийде букет; отож той букет жінці в руки й тицьнуть: мовляв, і ви так само прекрасні, і аромат од вас теж нічого. Міцніше тримайте, та й будемо жарти жартувать. Та де ж ті квітки взимку?

Того ж бо й заведено, шоб не сушити собі голови,- як у гості йдеш, ржавлю нести, а краще вже бражку, із ржавлі зварену. Бо сам теж питимеш.

Користь тут подвійна: бражку зразу ж можна пить, а не дожидацця, поки там її зварять! Та процідять! Та на вуглинки переженуть! та упарять! та уварять! Та остудять! та знов процідять! - а тут уже готове, наливай і пий. Це по-перше.

А по-друге: якшо, бува, прийшов ти в гості, а тобі гості не сподобались, - ну, полаєшся з хазяїном, який запросив, чи там поб'єшся, когось обплюєш, чи тебе обплюють, чи ще шось, - так хоч випити, думаєш собі, встиг, не все пропало.

Але ж Бенедикт давно вже свого хазяйства не мав, своєї бражки у нього не було, а вся кудеяровська, то тільки почни націджувать... та ні-і-і, нам зайвих питань не треба. Тож і прийшов з порожніми руками. І гака у сінях залишив. Узяв тубарет, підсів до ліжка, обличчя зробив співчутливе: брови вгору, рот униз. Без усмішки.

- Як живете? - Варвара, слабким голосом. - Я чула, ви оженилися. Паздравляю. Замічатільне собитіє.

- Мезольянс, - похвалився Бенедикт.

- Як це, мабуть, прекрасно... Я завжди мріяла... Скажіть мені... щось хвилююче, скажіть.

- Гм. А оце ж об'явили - год високосний.

Варвара Лукинишна розплакалася. Та канєшно, шо ж тут веселого.

Бенедикт засовався на тубареті, бо не знав, шо ще казать. Де ж вона ту книгу заховала. Під ліжком? Бенедикт виставив ногу, наче ненавмисне, просунув під ліжко і ногою поводив, чи є там шось заховане. Таке, наче короб.

- Отак, знаєте, читаєш у книгах: фльордоранж, фата... букетик фіялок, приколотий до поясу... фіміам...

- Так, оці всі на букву "ферт", - сказав Бенедикт. - На отой ферт, я помітив, хоч би одне слово зрозуміле. - Через валянок погано відчувалося, шо ж там за короб і де в його кришка. Ото-о-ож: без гака - як без рук.

Варвара Лукинишна плакала єдиним оком.
- Та да-а-а, ні слова не розбереш!

Бенедикт просунув другу ногу під ліжко, наступив валянкові на п'яту і потягнув ногу із взуття. Онуча застрягла, - мабуть, слабко була намотана; ні, краще вже обидва валянки скинути. От невдобно без рук! Це ж, шоб перший валянок знять, треба другим п'ятку притиснуть, а шоб другий знять, треба першим придавить; а якшо вже перший зняв, то як ти другий знімеш? Чим ти його придавиш? От уже вопрос научний, ще у жодній книзі відповіді на нього не було. А якшо у природі подивитись, то мабуть, треба ногами як оце муха, - швидко-швидко одна об одну перебирать; тоді ноги наче заплутаються: яка перша, яка друга; зирк, а взуття й зніметься.

-...це ж і юність промайнула без любові! - плакала Варвара Лукинишна.

- Та да-а-а! - погодився Бенедикт. Теперечки треба онучу відмотать: плутається і заважає.

- Візьміть мене за руку, друже мій!

Бенедикт приблизно вирішив, де у Варвари Лукинишни рука, узявся за це і подержався. Отепер вже й руки зайняті, це вже точно нема чим нозі допомогти. Значить, треба ступнею крутити, шоб онуча сама відмотувалася, а те, шо відмоталося, - другою ногою притримувать і одсовувать. Аж спітнієш од зусилля.

- Не тремтіть, не треба, друже мій! Пізно! Повела нас доля різними шляхами!..

- Та шо там казать. Я теж помітив.

Наскільки ж боса нога спритніша за взуту! Вона ж все'дно як зряча! Осьо стінка короба, шорстка, але без занозин: од берести занозин не буває, це ж не деревина, а луб! А не всякий луб на короби йде: тонкий, той більше на сторінки йде, а який товщий - той уже на короби; ми у столярному ділі розуміємося; а отуто кришка, а кришку отако пальцем підчепити...

- Ви теж хвилюєтеся? Друже мій! Невже?..

Бенедикт міцніше схопив для опори руку, чи шо там воно у Варвари Лукинишни було; розчепірив пальці на нозі, одставив великого пальця, підчепив кришку. А-а-а-а! Т-т-твою…!..

...У очах потемніло, аж підскочив та впав, за шось чіпляючись: ай-й-й-й, судома, клята! Забув, шо ноги - то не руки, т-т-т-твою…!!!

... Попустило. Ху-у-у-ух.

...Варвара Лукинишна лежала непорушно, з розплющеним оком, дивилася у стелю. Бенедикт здивувався та придивився. Чо' це вона? Кажись, він їй ліктем кудись заїхав... дідько його зна. Прибив, чи шо?..

Посидів, почекав.

- Аго-о-ов, - покликав.

Мовчить. Невже померла?.. а мабуть, шо таки померла. Отакої!.. І чо' б це воно?.. Ой, як неприємно... То ж не забавка - помирать.

Посидів на тубареті, опустивши голову. Як нехарашо вийшло... Разом працювали. Шапку зняв. І ще ж не стара жіночка, жить би ще та жить. Книжечки переписувать. Ріпу садить.

...Родичів у неї наче й не було - а хто ж ховатиме? По якому звичаю? По-нашому, чи як у Прежніх заведено?..

Матінку - по Прежньому ховали. Навитяжку. Якшо по-нашому, - то треба потрошити, коліна підгинати, руки з ногами зв'язувати, лялечки глиняні ліпити, у могилу класти. Ніколи Бенедикт сам такого не робив, бо завжди охочих понабігає, а він тільки осторонь стояв, до стінки притискався.

- Тетеря! - гукнув у двері. - Ходи сюди.

Перевертень охоче забіг до хати: в хаті ж тепло.

- Тетеря... Оце ж, бач, жіночка померла. Разом працювали... Провідати прийшов... Оце прямо зараз і померла. Шо ж його робить?.. Га?..

- Так, - заметушився Тетеря, - руки ей на груди сложи крестом... вот эдак... да не так!.. где у ней грудь-то?.. хрен её знает... должна быть пониже головы... руки - крестом, в руки, конечно, икону; глаза закрыть... где у ней глаза-то?.. а, один есть! Спартак - ЦСКА, один - ноль; челюсть подвязать; где у ней челюсть-то?! где че... - неважно; вот так пущай лежит, а ты, значит, народ созывай, пирогов, блинов, всего напеки, и главное чтоб выпивки до хуища.

- Добре, йди, я вже далі знаю.

- Винегрету главное, винегрету побольше! Красного, знаешь, с лучком! Эх!

- Ану, пішов звідси!!! - заволав Бенедикт.

... Склав руки хрестом, якшо це в неї руки, око закрив... нада б камінчиком? - та де там той камінчик, взимку! - тепер ікону? Це таке, шо вони на бересті малюють? Отого ідола?

Мишача синювата свічка тріпотіла на столі; то ще Варвара свічку засвітила; прочинив заслінку, а там полінця: вогник перескакує, танцює; то ще Варвара полінця у піч сунула; роздмухала вогонь, - і горить він у порожнечі, а її вже нема. Підкинув іще скіпочок, шоб аж гуло, шоб світліше у хаті було.

На столі - берестяні обрізки стопочкою, письмова паличка, чорнильниця: сама з ржавлі чорнило варила, сама палички різала, любила, шоб усе акуратно... Домашнє, - казала, - краще за казьонне. Приходьте, казала, до мене юшку їсти, хіба казьонна юшка краща за домашню?.. Не зайшов, гребінцями її погидував...

Ах, этот миг, ах, горькое борение…
Пусть пиво бродит в бочке вместе с солодом;
Ведь жизнь могла быть - чистое парение, -
Но небо пролилось дождём и холодом…

Бенедикт заплакав. Сльози защипали очі, швидко-швидко набралися, перелилися через повіки, потекли, налилися у бороду. Утерся рукавом. Добра була. Чорнила, якшо в тебе вийшло, бува, завжди свого наллє. Слова пояснювала. Конь, - казала, - то не мишак, - золоті слова. Ідола їй у руки...

Хлюпаючи носом, Бенедикт сів за стіл, узяв бересту, покрутив. Ідола треба... Розім'яв письмову паличку - давно вже у руках не тримав, - вмочив у чорнило. Ідола. Як же ж його малюють...

...Голівоньку намалював набичену. Кругом голівоньки - кучерики: ляпсь, ляпсь, ляпсь. Наче буква "Си", а по-научному: "слово". Ота-ак... Ніс довгий. Прямий. Личко. По боках - бакенбарди. Гарненько завазюкати, шоб товщі були. Тиць, тиць, - оченята. Осьо лікоть. Шість пальчиків. Навколо: тир, тир, тир, - це нібито каптан.

А чо', похожий.

Сунув ідола їй у руки.

Постояв, подивився.

Шось наче раптом як вступило у груди, увірвалося, репнуло, наче діжка з квасом: заревів, затрусився, зайшовся од ридань, заквилив, - чи матінку згадав? чи життя своє? чи весни минулі? Острови у морі? дороги непройдені? птаху білу? сни нічні? - а спитай, ніхто не скаже!.. - висякався, надів шапку.

...Але ж! Але ж. Але ж чого я приходив?.. А-а-а, кни-ига!.. Де ж у неї книга? Бенедикт став на коліна і заглянув під ліжко, присвічуючи свічкою. Ондечки той короб. Витягнув, порився - жіноче манаття, нічого цінного. Нема книги. Ще посвітив - порожньо, звичайне сміття. Руку глибоко запустив, все обнишпорив, - нічого.

На печі. Нема.

За піччю. Нема.

Під піччю. Нема.

У комірчині, - посвітив, - одна ржавля; спритною рукою підхопив гака, - наскільки ж гаком зручніше! - всю кругом попотикав, - нема.

Стіл - мо', в ньому ящик якийсь, - нема; тубарет - подвійне дно? - нема; постояв, обвів очима хату; сарай! - побіг зі свічкою до сараю; так само. Бані в неї нема, нема кому було баню збудувати. Повернувся в хату.

Матрац!!! Запустив руки під Варвару; заважає; обмацав увесь матрац; заважає; стягнув її на підлогу, шоб не заважала; обмацав матрац, подушку, попотикав гаком; поспіхом обмацав швидкими пальцями ковдрочку, перину з воронячого пера, - ніде нічого.

Горище!!! А де ж тут залазити? А-а, ондечки; поліз на тубарет, поспіхом легенько пхнув Варвару, ідол випав з рук; нагнувся, сунув ідола у Варварину середину.

На горищі - нічого. Тільки місячне світло лежить рваною смугою, висунувся через віконце на горищі.

Нада б забити: год високосний, хтозна, шо буде...

Місяць світить, вітер віє, хмари йдуть по небі, дерева гойдаються. У повітрі пахне вологою. Знову весна, чи шо? І порожнеча, і безглуздя, і шерехтіння якесь, - чи то сінна труха зі стелі сиплеться, чи то стріха розсихається. Ні, ще шось.

А-а-а! - та то ж мишаки шарудять. Шарудять мишаки. Мишаки у неї в хаті. Жизні миш'я бігатня.

Что - прелесть её ручек!
Что - жар её перин! -
Давай, брат, отрешимся,
Давай, брат, воспарим!

...Бенедикт повернувся до саней; перевертень подивився запитливо. Бенедикт розмахнувся і бив, бив, бив Терентія Петровича, доки не заніміла нога.

ЄР

Є таке хароше правило: скатіну в хату не пускати, не привчати. Собаці у дворі будку ставлять, хай там і сидить, хазяйство стереже.

Бо якшо якийсь голубчик його пожаліє, - мовляв, мерзне песик, абошо, - пустить його зимою в хату, - ніколи собака в будку не повернеться, бо йому вже в хаті сподобалось. Тільки одвернувся, а він ізнов у двері норовить.

Правило научне, для всякої тварини вірне; так само і з перевертнями. Де перевертню місце? - у хліву. Позаяк він є скатіна, а скатіна на скотному дворі має водитися, сама ж назва підказує.
Спочатку приводи вишукував: чи шось донести, чи двері прочинити, тещі конплімент, Оленьці конплімент, потім із порадами на кухню, мовляв, знаю найлуччий рецепт, як грибці сушить, - та прямо там! Та ми грибці ще за царя Панька сушили, і зараз сушимо, і до Останніх Днів сушитимемо! На нитку понанизуй, та й суши, чи й не наука! Шо ж тут може буть нового!

Потім нібито йому од тестя вказівку вислухать охота: як краще на собі бубонці приладнати, шоб од їх, як їдеш, дзвону більше було; які пісні бажано співати у дорозі: тужливі, чи може веселенькі; а там диви, а він уже й по хліву старший, вже й сам покрикує, шоб - ану бегом! - гній почистили; незчулися, а він уже й у будинку свій. Тільки й чуєш: "Терентій Петрович те, Терентій Петрович се".

Бенедикт і ногами тупав, і лютував, і волав, і соромив, і переконував, і погрожував, і за рукава тягнув, - та, Бєня, перестань, як це без Терентія Петровича? Бо той, бач, і дістане, і принесе, і розсмішить, і фаршмак зготує, і рум'яна схвалить, і білила.

Побачить Оленьку в колобашках, у сметані, і отако вбік, наче сам собі, не стримавшись: "Ну до чего ж баба красивая, ё-моё!"

У санях катає з посвистом, із піснями; вузду косичкою позаплітав, шлею берестяними картинками прикрасив: посередині ідола прибив мальованого, - вусяра на обидва боки; з одного боку дівка гола з цицьками, з другого напис: ВАС ОБСЛУЖИВАЕТ Головатых Терентий Петрович. Позвав Оленьку подивицця-помилувацця, а Оленька зразу: "Так, Бенедикте, ці сани мої! Бери собі другі!" - плюнув, але оддав їй сани, разом із Тетерєю, - такий злий на нього був, шо аж осоружно було й бити.

А дістався йому перевертень Яким, дідок задишкуватий, з харкотою: весь час йому в грудях клекоче-блекоче, сипить і хрипить; ледве ноги тягне, два тини пройде, та вже й став:

- Ой, Го-о-оспподи, цариця небесная-я... Гріхи наші тяжкії... Ой, прибрав би Госпо-одь...

І давай кашляти, та з сипом, та з мокротами; та харкать, та спльовувать; доки не отплюється, ти його з місця і батогом не зрушиш.

- Мат-тінко небесная-я... і сорок святих мученикі-ів... забули мене... Забув Микола-угодник... гріхи мої тяжкії...

- Давай, діду, давай, пішов! Удома поплюєш!

- О-ой, смертонька не йде... прогнівив Господа...

- Пісню давай! Молодецьку!!!

- Хрісто-о-о-ос воскре-е-е-есє-є із меееееееееееертвих...

А соромно ж було: ану, як хтось знайомий стрінеться? Та ще й зубоскалитиме? Мовляв, оно-оно, гля на Бенедикта! А шо ж то в нього за шкапа? і де він таку викопав? а то й прізвисько дадуть!

Тож як боявся, так і сталося: тягнувся на Якимі повз пушкіна - охота було подивитись, чи він там іще стоїть - а тут саме Нікіта Іванич: на наше всьо заліз і од шиї йому білизняний мотузок одв'язує, - ну це вже, як завжди. Побачив Бенедиктову ганьбу і - на тобі! - як розкричався:

- Да как тебе не стыдно, Бенедикт!!! На старом-то человеке ездить!!! Ты вспомни, чей ты сын!!! Полины Михайловны!!! Где же это видано?!?!?! Быстрей пешком дойдёшь!!!

А позорище ж яке; Бенедикт одвернувся, зробив вигляд, шо не бачив і не чув, а удома тестеві пожалівся: оно-о, на мене навіть Прежні пальцями показують, шо треба швидше, бо, мовляв, мать позорю! Давайте мені Тетерю назад, хрєн із ним! - та де там, Тетеря вже на других роботах зайнятий: уже він кухонний холоп, ріпу чистить, птицю патрає, вінегрети кришить.

І дали перевертня самого простецького та обнаковенного: особливих прикмет ніяких, а звать Микола.

Подушки Оленька набила білим пухом; лежати стало набагато м'якіше. Роботи ніякої робить не нада, ні рубати, ні тесати; пішки ходити теж не нада, - і в санях доїду; їсти - і спав би їв би, - тож Бенедикт і роздобрів, або ж сказать, оплив. Обважнів. І навіть не стільки од наїдків обважнів, скільки од дум тяжких. От наче натоптали в душу дрантя, старого шмаття, прілих валянок: і смердить, і свербить, і гнітить. Лежи, не лежи, а все одно спокою нема.

Десь іще повинні книги буть. Десь мають буть.

Виходив на двір, на мураву, - ледве-ледве виткнулась з-під снігу, - руку набивати. Бо це ж як трапиться вилучать, то шоб легкість у руці була, прийомистість, чи то рухливість, шоб гак не тицяв, а літав, шоб він аж наче з рукою зрісся, шоб уже й різниці ніякої не відчувалося: де рука, а де гак.

А то тесть йому без кінця докоряв, шо Бенедикт, мовляв, неспритний, шо голубчика занапастив. Стріне в калідорі, та й головою з докором, скрушно так хитає: ай-яй-яй-яй-яй-яй-яйаааа...

- …Гак же ж, він для чого? Він того й гак, шо він не тика! У нього, дорогенький, і лінія така, - бач? - загинається! А чого? а того, шо в нашому ділі гуманність - то найперше. Попервах, канєшно, - попервах режим строгий був: чуть шо, тільки тиць! без разговору, - і по всьому. Тоді, канєшно, тикою зручніше. А тепер нам нова лінія дана: із кривизною, або ж із загином, позаяк не вбивати треба, а лєчить. Одсталость в обчестві - ого, яка, я ж уже тобі пояснював, - а іскуство гине. Якшо не ти та я, то хто ж тоді за іскуство заступиться? - отож бо й воно.

- Але ж, тату, іскуство требує жертв, - то Оленька за Бенедикта заступається.

- Первий блин комом, - це теща утішає.

- Знов за блин! Та шо це в тебе за розмова: блин та блин!.. - Бенедикт не слухав, розвертався та йшов собі, ворочав тяжку думу; свиснувши Миколі, валився мішком у сани: "На базарь!" - не знявши балахона, тільки ковпака відкинувши на спину, - червоний, огрядний, похмурий посувався вздовж прилавків, де малі мурзи порозкладали берестяні книжечки, коряві свої саморобки. Люди навколо замовкали, нажахані, коли напролом, із думою на чолі, з темними набряками під очима од безсонних ночей, з наїденою пикою, товстою широкою шиєю, - аж комір душить, - ступав важкою ходою Бенедикт; сам знав, шо страшний, - а хай дивляться. Брав книжечку, перегортав гидливо, - мурза писнув було, шо спершу треба заплатить... - так подивився, шо мурза більше ані пари з вуст.

Цю читав. І цю читав. А це шо? - цю теж читав, та повністю, а не уривки, як отут.

- Де повний текст? Повний текст должон буть, пад-длюки! - сичав на мурзу, шо аж зіщулився, наче той горобчик, тикав товстим пальцем у бересту; бо й туто вкрали, та шо ж це за народ! Там главу пропустять, там на півслові обірвуть, там рядки попереставляють!

- Берести не хвата у государстві, - лепетав переляканий мурза, - працювать нема кому...

- Ану ци-и-ить!!!

Другим разом попадалась і нечитана: іржаві карлючки, кривенькі рядочки, помилки на кожній сторінці. Таке читать - наче землю пополам із камінням їсти. Брав. Аж вернуло, себе зневажав, та все'дно брав.

Увечері, низько схилившись, водив пальцем по вибоїнах на бересті, ворушачи губами, розбирав прочитане; око вже одвикло від скоропису, спотикалося; око хотіло рівного, летючого, старопечатного, чорним по білому, ясним по чистому; та ще й, мабуть, писець недбалий переписував, - плями та помарки, от би взнать, хто такий, - та у діжку головою!

К трібунам прікіпєлі наши взгляди,
І ловіт слух в дєржавнай тішинє
Ітоговую взвєшеннасть даклада,
Где всє раздєли - с вєкам наравнє!
(Клякса) (клякса) (клякса)
(клякса)...чуств сваїх нє прячєм на засов,
І нам дают сєрца і партбілєти
Рєшающую сілу галасов! (клякса)

І все, чи шо? Паезії - десь, може, на півтора мишака, а деруть аж дванадцять. І туто вкрали. Щоправда, Бенедикт і зовсім не платив: йому й даром оддавали.

Пробував прежні книги перечитувать, так то ж уже не те. Ні тобі хвилювання, ні тобі трепету, чи там передчуття. Весь час знаєш, шо там далі буде; коли книга нова, нечитана, то аж упрієш од того хвилювання: наздожене, чи не наздожене?! А шо вона йому відповість?! А чи знайде він отой скарб? Чи може, вороги перехоплять?! А тут очима по рядках млявенько так водиш, і вже знаєш: знайде; чи там наздожене; одружаться; задушить; чи ще шось.

Вночі, без сну качаючись на ліжку, на м'якому пуховику, думав. Уявляв містечко, вулиці, хати, голубчиків, перебирав у думках знайомі обличчя. Іван Гов'ядич, - чи є в нього книга? Він же ж наче грамоті не вчився. То й шо з того: читать не навчений, а книгу, мабуть, і собі підгріб. Бува? Бува. Замість супової кришки... Чи грибці у кадовбі пригнітать... Наливався чорною кров'ю, погано думав про Іван Гов'ядича. Чи може спробувать, вилучити?.. У Іван Гов'ядича ніг нема, з-під пахвин одразу ступні. Гак тут потрібен короткий, із товстою ручкою. Але ж у нього руки могутні. Значить, короткий не можна...

Ярослав: мо', Ярослава перевірити? Разом грамоті, лічбі навчалися... А він-таки скритний: як уже шось приховав, - навіть і не пробовкнеться. Думав про Ярослава. Отак заходить він до себе в хату, та й двері на засув. Озирнувся. До вікна навшпиньки йде, міхур підняв: ніхто не підгляда? Тепер до печі... Свічкою туди тиче: розпалює... Тепер до ліжка... Знов обернувся, наче шось відчув. Постояв... Нагинається - короб з-під ліжка витягнути... Шарудить у коробі, шукає... ось уже й з руки у руку переклав... Бенедикт придивлявся і бачив: осьо, наче живий, тільки прозорий, нетілесний, - свічка крізь нього мерехтить і тріщить, - висить у смерковому повітрі сонною тінню Ярослав, шарудить і шукає: нетілесну спину його видно у домотканій сорочці, нетілесні лопатки ворушаться: оно, риється; хребці тіньовими горбиками уздовж спини...

Широко розкритими очима вдивлявся Бенедикт у темряву; от наче ж тьма, нічого нема, так же ж? - та ні-і-і, там Ярослав, і як ото причепиться, то й не одчепиться! Качаєшся на подушках, чи сходиш перекуриш, чи до вітру, чи ще кудись, - і весь час Ярослав, Ярослав... Скажеш собі: не думати про Ярослава! Знать нічого не знаю! - та ні-і-і, як це не знаю: оно ж його спина, оно ж він риється... Отак ніч без сну проведеш, а піднімешся, - чорний наче хмара, за обідом все несмачним здається, чогось усе не таке, надкусиш, та й кинеш: не те, не те... Буркнеш тестеві: мо', Ярослава перевіримо?.. - а тесть незадоволений, підлогу шкребе, очима докоряє: та чо' ти, зятю, увесь час мілко плаваєш, увесь час од самого головного ухиляєшся...

На літо гак аж пташкою літав; Ярослав перевірений, - нічого не знайшли, Рудольф, Мимря, Цициля Альбертівна, Трохим, Шалва, - нема; Яків, Упир, Михайло, другий Михайло, Ляля кривонога, Остап - нема. Купив на базарі "Табліци Брандіса" - одні цифирі. Взять би того Брандіса, та у діжку головою.

Нікого кругом. Нічого. Тільки високосна завірюха на серці: ковзає та липне, липне та ковзає, і гуде серед тої завірюхи, ще й наче голоси далекі, нещасні, - підвивають тихесенько, скаржаться, а слів не знають. Чи наче в степу, - чуєш, - витягнувши руки, на всі сторони бредуть-розбрідаються спорчені; отак бредуть вони на всі чотири сторони, а сторін для них нема; заблукали, а нема кому й сказать, а якби й сказали, зустріли б живого - він їх не пожаліє, вони йому не нада. Та й не впізнають вони його, їм і себе не впізнати.

- Миколо!.. До пушкіна!

Сира заметіль накидала пушкіну цілу купу снігу на сутулу голову, на зігнуту руку, наче він щойно нишпорив по чужих хатах, по комірках підворовував, набрав добра скільки знайшов, - а теє добро таке ж убоге, таке ж дране, одним словом, барахло, - та й вилазить з-за сараю, - дрантя притис до грудей, а з голови сіно трухляве сиплеться, весь час осипається!..

Шо, брат пушкін? І ти, мабуть, так само? Теж маявся-нудився ночами, важкими ногами важко ступав по нашкрябаних мостинах, теж дума давила?

Теж запрягав у сани когось жвавішого, їздив навмання, засмучений, по засніжених полях, слухав брязкіт зажурливих дзвіночків, тужливу пісню візника?

Думав про минуле, страшився майбутнього?

Вище стовпа підносився? - а поки ти там підносився, поки себе уявляв і слабким, і грізним, і жалюгідним, і торжествуючим, поки шукав, чого ми всі шукаємо, - білу птаху, найпершу книгу, морську дорогу, - чи не заглядав до твоєї жінки отой сраний Терентій Петрович, отой пронира, зубоскал, вертун, полєзний у хазяйстві? Балачки його пусті, сороміцькі по світлицях не дзюрчали? Чимось чудернацьким-цікавеньким чи не спокушав? "Я, Ольга Кудеяровна, одно место знаю... Подземная вода пинзин... Спичку бросить, хуяк! - и летим... Желается?"... Давай, брат, воспарім!

Ти, пушкін, скажи мені! Як далі жити? Я ж тебе сам із глухої колоди видовбав, голову тобі схилив, руку зігнув: груди шкребти, серце слухати: шо минуло? шо настає? Був би ти без мене безоким цурпалком, дурним обрубком, безіменним деревом у лісі; на вітру шумів би навесні, жолуді роняв би восени, а взимку поскрипував: ніхто про тебе навіть і не знав би! Якби ж не я - не було б тебе!

Кто меня верховной властью из ничтожества воззвал?

Я ваззвал! Я!

Кривуватенький ти в мене, правда, і потилиця пласка, і з пальчиками непорядок, і ніг нема, - сам бачу, бо столярне діло знаю.

Та вже ж який є, терпи, дитинко, - які ми, такий і ти, і не інакше!

Ти ж - наше всьо, а ми - твоє, і інших катма! Нема інших! Тож і помагай!

ЄРИ

- Дайте книгу, - канючив Бенедикт. - Не жмотьтесь, книгу дайте!

Нікіта Іванич подивився на Лев Львовича, з дисидентів, а Лев Львович, з дисидентів, дивився у вікно. Літо, вечір, міхура з вікна зняли, - дале-е-еко у вікно видно.

- Рано ещё!
 
Name
Email
Comment
Or visit this link or this one