*продовження№9 К*

- Чо' це рано? Вже й сонце сідає.

- Тебе рано. Ты ещё азбуку не освоил. Дикий человек.

- Степь да степь кругом, - ні сіло ні впало сказав Лев Львович крізь зуби.

- Я?! Не освоїв?! - здивувався Бенедикт. - Та я!.. Та я ж!.. Та я знаєтє, скільки книг перечитав? Скільки переписав?!

- Да хоть тыщу...

- Та бі-і-ільше!

-...хоть тыщу, всё равно. Читать ты по сути дела не умеешь, книга тебе не впрок, пустой шелест, набор букв. Жизненную, жизненную азбуку не освоил!

Бенедикт так і обімлів. Не знав, шо й казать. Така брехня відверта, прям у живі очі брешуть: і ти, мовляв, - не ти, і не Бенедикт, і на білому світі не живеш, і сам... не знамо хто, чи шо.

- Оце вже сказа-а-али... Себто як це? Азбуку?... Так осьо ж - "аз"... "слово", "мислете"... "ферт" теж...

- Есть и "ферт", а есть и "фита", "ять", "ижица", есть понятия тебе недоступные: чуткость, сострадание, великодушие...

- Права личности, - під'єлдикнув Лев Львович, з дисидентів.

- Честность, справедливость, душевная зоркость...

- Свобода слова, свобода печати, свобода собраний, - Лев Львович.

- Взаимопомощь, уважение к другому человеку... Самопожертвование...

- А вот это уже душок! - закричав Лев Львович, киваючи пальцем. - Душок! Не в первый раз замечаю, куда вы со своей охраной памятников клоните! От этого уже попахивает!

У хаті - точно, пахло. Це він правильно помітив.

- Нема "фіти", - заперечив Бенедикт: подумки він перебрав усю азбуку, налякавшись, шо може шось забув, - та ні, не забув, азбуку він знав міцненько, напам'ять, а на пам'ять він ніколи не скаржився. - Нема ніякої "фіти", а за "фертом" одразу "хер", і на тому кінець. Нема.

- И не жди, не будет, - знову втрутився Лев Львович, - и совершенно напрасно вы, Никита Иванович, сеете мракобесие и поповщину. Сейчас, как впрочем и всегда, актуален социальный протест, а не толстовство. Не в первый раз за вами замечаю. Вы толстовец.

- Я...

-Толстовец, толстовец! Не спорьте!

- Но...

- Тут мы с вами, батенька, по разные стороны баррикад. Тянете общество назад. "В келью под елью". Социально вы вредны. Душок! А сейчас главное - протестовать, главное сказать: нет! Вы помните - когда же это было? - помните, меня призвали на дорожные работы?

- Ну?

- Я сказал: нет! Вы должны помнить, это при вас было.

- И не пошли?

- Нет, почему, я пошел. Меня вынудили. Но я сказал: нет!

- Кому вы сказали?

- Вам, вам сказал. Вы должны помнить. Я считаю, что это очень важно: в нужный момент сказать: нет! Протестую!

- Вы протестуете, но ведь пошли?

- А вы видели такого, чтобы не пошел?

- Помилуйте, но какой же смысл... если никто не слышит...

- А какой смысл в вашей, с позволения сказать, деятельности? В столбах?

- То есть как? - память!

- О чём? Чья? пустой звон! сотрясение воздуха! Вот тут сидит молодой человек, - покривив обличчя на Бенедикта Лев Львович. - Вот пусть молодой человек, блестяще знающий грамоте, ответит нам: что и зачем написано на столбе, воздвигнутом у вашей избушки, среди лопухов и крапивы?

- То дьоргун, - поправив Бенедикт.

- Неважно, я привык называть её крапивой.

- Та чим хоч назви. То ж дьоргун!

- Какая разница?

- Сунь руку - взнаєш.

- Лев Львович, - зауважив Нікіта Іванович, - возможно, молодой человек прав. Нынешние различают крапиву от дергуна, мы с вами нет, но они различают.

- Нет, из-ви-ни-те, - уперся Лев Львович, - я ещё не слепой, и давайте без мистики: я вижу крапиву и буду утверждать, что это крапива.

- Так Лев Львовичу, кропива ж - вона і є кропива! А дьоргун - то дьоргун, ото як дьорне вас, - отоді й взнаєте, який він дьоргун. З кропиви борщ можна варить, поганий, правда, але можна варить. А з отого дьоргуна спробуй навари! Ніколи з дьоргуна борщу не звариш! Нє-є-є-є, - засміявся Бенедикт, - ніколи з дьоргуна борщу не буде. Ще чого, кропива! Ніяка то не кропива. Боже збав. Дьоргун то. Він самий. Найсправжнісінький дьоргун.

- Хорошо, хорошо, - зупинив Лев Львович, - так что написано на столбе?

Бенедикт висунув голову у вікно, примружився, зачитав Прежнім все, шо на стовпі: "Никитские ворота", матєрних слів сім, картинку матєрну, Гліб плюс Клава, ще п'ять матєрних, "Тут был Витя", "Нєт в жизні щастя", матєрних три, "Захар - собака" і ще одна картинка матєрна. Все їм прочитав.

- Оце ж вам і весь напис, чи, як-то кажуть, текст. І нема тут ніякої "фіти". "Хер" - скільки хочте, раз, два... вісім. Ні, дев'ять, у "Захарі" дев'ятий. А "фіти" нема.

- Нет там вашей "фиты",- підтримав і Лев Львович.

- А вот и есть! - закричав розлючений Істопник, - "Никитские ворота" - это моя вам фита, всему народу фита! Чтобы память была о славном прошлом! С надеждой на будущее! Всё, всё восстановим, а начнем с малого! Это же целый пласт нашей истории! Тут Пушкин был! Он тут венчался!

- Був пушкін, - підтвердив Бенедикт. - Отут, у сарайчику, він у нас і завівся. Голівоньку йому видовбали, руцю, усьо чин чинарьом. Та ви ж, Лев Львовичу, самі й тягти допомагали, хіба ж забулися? От пам'ять у вас нікудишня! Туто й Вітя був.

- Какой Витя?

- А хіба я знаю, який. Може, Вітька припадошний із Верхнього Омута, може, Чучиних Вітьок, - непосидючий такий хлопець, за мене трошки молодший; чи може кульгавий Вітя. Хоча навряд чи, цей сюди не дойде. Ні-і-і, не дойде. У нього ж нога отако, на сторону, наче ступнею всередину...

- О чём ты говоришь, какой Витя, при чем тут Витя...

- Та оно ж, на стовпі, на стовпі отому! "Тут был Витя"! Отакої, я ж вам тільки шо прочитав!

- Но это же совершенно неважно, был и был, мало ли... Я же говорю про память...

-Так осьо ж він і пам'ять залишив! Для того й різав! Шоб знали, - хто пройде, - шоб добре пам'ятали: був він тут!

- Когда же ты научишься различать!!! - закричав Нікіта Іванич, надувся, аж почервонів і кулаками замахав. - Это веха, историческая веха! Тут стояли Никитские ворота, понимаешь ты это?! Неандертал!!! Тут шумел великий город! Тут был Пушкин!

- Тут був Вітя!!! - закричав Бенедикт, і собі розпалюючись. - Тут був Гліб і Клава! Клава - не знаю, Клава, може й удома сиділа, а Гліб тут був! Вирізав на пам'ять! І все!.. А-а-а-а-а! По-о-о-ойняв! Зна-а-аю я того Вітю! Це ж отой Віктор Іванич, шо вашу бабцю ховав. Розпорядитель. Точно він, більш нема кому. Віктор Іванич то.

- Никогда Виктор Иваныч не станет на столбе глупости резать, - запротестували Прежні, - совершенно немыслимо... даже вообразить трудно...

- Чо' це не стане? Звідки ви взяли? Він шо, дурніший за вас? Ви собі понавирізуєте, а йому зась? Про ворота - можна, давай вирізай, а про людину - ні в якому разі, так?

Усі троє мовчали та дихали через ніс.

- Так, - сказав Нікіта Іванич, виставляючи наперед обидві долоні. - Спо-кой-но. Сейчас - погоди! - сейчас я сосредоточусь и объясню. Хорошо. Ты в чем-то прав. Человек - это важно. Но! В чём тут суть? - Нікіта Іванич зібрав пальчики дзьобиком. - Суть в том, что эта память - следи внимательно, Бенедикт! - может существовать на разных уровнях...
Бенедикт плюнув.

- За дурня маєте! Як з малою дитиною, їй-бо!.. Та якшо він здоровило вимахав, то в нього ж тоді й уровінь вищий! Він аж на самій верхівці виріже! А якшо куций - тоді не дістане, нанизу сообчить! А тут - осьо ж, посередині, в акурат як отой Віктор Іванич на зріст. Він, і ніяких сумнєній не може буть.

- Степь да степь кру-го-о-ом... - ні сіло ні впало заспівав Лев Львович.

- Путь дальок лєжи-и-и-и-и-т! - зрадів Бенедикт, він цю пісню любив, весь час у дорозі співав і перевертням наказував співать. - В то-ой стєпі глухо-о-о-о-ой...

- У-умира-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-ал ямщик!

Заспівали втрьох, Бенедикт басом, Нікіта Іванич більше сипом, а Лев Львович - високим таким голосом, душевним, пречудовим, зі сльозою. Навіть Микола на подвір'ї здивувався, кинув щипати травичку і витріщився на співаючих.

Ты, товарищ мо-о-ой,
Не попо-о-о-омни злаааааааааааааа,
В той степи глухо-о-о-о-оой
Схо-о-рони меняаааааааа!

Так гарно співалося, така млосність, легкість вступила, такий лад, крила такі, аж наче прокурена хатинка - не хатинка, а галявина, аж наче вся природа голову підняла, обернулася, здивувалася, рота роззявила, та й слухає, а сльози в неї так і течуть, так і течуть! Наче сама Княжа Птаха від себе, коханої, відволіклася, очима пресвітлими на нас поглянула і дивується! Наче й не лаялися тільки шо проміж собою, серце не розпалювали, недобрим оком не поглядали, презирство взаємне на рило не напускали, наче й не свербіли руки кулаком по морді зацідити, шоб личко на мене не кривив, пащеку на сторону не держав, крізь зуби не цідив, через губу не розмовляв, не заносився! Та не дуже-то й посердишся, співаючи: рот же ж рівненько роззявлений, скривиш - пісню зіпсуєш: писнеш шось не те, зіб'єшся, все одно як шось упустиш, проллєш! А зіпсуєш пісню - то й будеш дурний, винуватого тут, окрім тебе, нема! Другі ж, диви, далі йдуть, пісню поманеньку несуть, не поворухнувшись, а ти, нещастя, наче сп'яну оступився, та й мордою в грязюку!

А ещё скажи-и-и-и-и-и-и-и,
Что в степи-и-и-и-и замё-ё-ё-ё-ё-ёрз!..

Лев Львович обірвав пісню, упав головою на стіл і заридав, аж загавкав. Бенедикт злякався, покинув співати, втупився у Прежнього, забув і рота закрить, так він у нього на букві "он" і зостався одкритий.

- Лев Львович! Лё-ёвушка! - заметушився Нікіта Іванич, забігав то з того, то з того боку, то смикав ридаючого за рукав, то брав кухоль, то кидав кухоль, то за рушничка, то кидав рушничка. - Ну что уж теперь! Лё-ёвушка! Ну ла-адно вам! Ну живём же как-то! Ведь живём?

Лев Львович мотав головою, катав голову по столі, наче заперечував, не хотів переставать.

- Беня! Водички давайте!.. Ему нельзя нервничать, у него сердце больное!

Відпоїли Прежнього, обсушили рушничком, у обличчя руками помахали.

- Поё-ёте хорошо!- заспокоював Нікіта Іванич. - Учились или так? Наследственность?

Лев Львович наостанок хлюпнув носом і відповів:

- Та мабуть, шо так... тато в мене зубний лікар. А матінка сама з Кубані.

ЄРЬ

Жіночого тіла, як-то кажуть, мало не буває; правду кажуть. Розперло Оленьку вшир і впоперек - нема вже куди краще. Де було підборіддя з ямочкою, там їх вісім. Циці на шостий ряд пішли. Сама сидить на п'яти тубаретах, трьох їй замало. Напередодні двері ширше пробивали, та мабуть, поскупилися: знов треба пробивать. Чийсь чоловік пишався б. А Бенедикт дивився на всю цю дорідність без жодного хвилювання. Не хотілося ні козу їй робити, ні лоскотати, ні руки розпускати.

- Ти, Бенедикте, нічого в женській красі не понімаєш; а Терентій Петрович, той цінує... Іди в ту хату спать.

А-а, чорти її забирай. Ще задавить уночі, чи то приспить. Бенедикт справив собі лежбище у бібліотеці. Звідти її хропіння майже не чуть. І сигнал скоріше прийде.

Спав не роздягаючись, перестав митися: кому воно треба. За вухами пилюки понасобиралося, сміття, якісь кузьки оселилися: неквапливі, багатоногі, ночами туди-сюди лазять, непокояться, чи може, кубла свої перетягують, а які вони там - і не видно: вони ж за вухами. Ноги теж пропотіли та склеїлися. А-а, нехай, йому все одно. Лежиш, наче теплий покійник; вуха є - а не чують, очі є - а не дивляться. Щоправда, руки мив; та то по роботі вимагають.

...А де ж отой ясний вогонь, чом не горить?..

Піднімешся, на кухню сходиш, каклєту з миски двома пальцями витягнеш, третім сало з неї обіб'єш. З'їси. Без жодного хвилювання. З'їв - то й з'їв. Шо ж тепер? Танцювать?

Піднімеш міхур на вікні - дрібний дощик мрячить, накрапає по калюжах; хмари низькі, все небо затягли, серед білого дня темно, наче й не світало. Через двір іде холоп, - голову від дощу полою прикрив, калюжі оминає, тягне мішок сіна перевертням. Раніше - давно, ой, давно-о, у колишньому житті! - раніше став би загадувать: ану, посковзнеться чи ні? А може впаде? А зараз дивишся отак тупо: о, вже й посковзнувся. Вже й упав. А тієї радості колишньої - ні, нема.

...Фонарщик был должен зажечь, да фонарщик вот спит,
Фонарщик вот спит, моя радость, а я ни при чём...

В опочивальні стук та грюк: Оленька з Терентієм Петровичем у доміно ріжуться, сміються. Раніше б увірвався до опочивальні, наче ураган, розквасив би Терентію рило, шоб аж зубів поменшало, вигнав би з сімейних покоїв копняками; Оленьці теж би звіздюлєй навішав: за волосся її, за оті її колобашки, та й об стінку засметаненою мордою - раз, та ще раз! Та ще! Ану, ще! І каблуками та по ребрах, та по ребрах!

А тепер хоч би хни: грають - і хай собі грають.

Лежиш отак. Лежиш. Лежиш.

Без божества, без вдохновенья.
Без слёз, без жизни, без любви.

Може, місяць, а може, півроку, аж раптом: о! наче чимось повіяло. А то сигнал.

Одразу стрепенешся, нашорошишся. Прийшло, чи може приверзлося? Може й приверзлося... Нє! осьо знов! та ще й виразно! На лікті підведешся, вухо набік звісиш, наче слухаєш.

Ось, наче світло легеньке, мерехтіння в голові, - от наче свічка за прочиненими дверима... Хоч би не злякать...

Ось уже воно, те мерехтіння, трошки подужчало і наче якусь світлицю видно. Посередь світлиці - нічого, а на нічому - книга. Ось уже й сторінки перегортаються... Ось уже й до очей наблизилася, вже й можна розрізнить, шо написано...

Тут у роті пересохне, серце стука, очі прям наче осліпнуть: тільки книгу й бачиш, як вона ото перегортається-перегортається! А шо навколо тебе робиться, того не бачиш, а якшо й бачиш, то сенсу в ньому ніякого нема! Сенс - він отам, у книзі; вона одна справжня, жива, а ліжко твоє, чи тубарет, чи світлиця, чи тесть із тещею, чи жінка, чи коханець її, - неживі вони, намальовані! тіні оманливі! як ото тінь од хмари по землі пробіжить - і нема!

А шо воно за книга, де лежить, чого перегортається, - чи хтось її перегортає? чи сама коливається? - невідомо.

Колись отак я-як дьорнуло, - взяв та й перевірив Костянтин Леонтича. Мимо проїжджав, та отак прямо й дьорнуло: а шо, як у нього?.. Нічого не було, одні червирі на мотузочку. А то був сигнал несправжній.

А бува сигнал справжній і несправжній: якшо сигнал справжній, то оте видіння, шо в голові, - воно наче дужчає, або ж сказать, щільнішає; книга, яка тобі явилася, усе важчає, важчає: спочатку вона прозора, водяниста, а потім густішає, папір у неї такий білий, або жовтуватий, шорсткий, кожну цяточку, чи плямочку, чи подряпинку видно, наче зблизька на шкіру дивишся. Дивишся і аж смієшся од радості, наче прямо зараз любицця надумав.

Букви теж: спочатку бігають-плигають, як оті мурашки, а потім рівненькими такими рядками полягають, чорненькі, шось шепочуть. Які з них відкриті, або ж сказать, розкриті, ті аж наче запрошують: заходь!

Оце буква "он", віконце кругле, і наче дивишся крізь нього з горища на гулкий весняний ліс, - дале-е-еко видно, струмки побачиш і галявини, а якшо повезе, націлишся оком, то ще й Птаху Білу, малу, далеку, наче ото білу смітинку. Оце буква "покой", - так це ж двері, отвір дверний! А шо там за ним? - невідомо, може, життя нове, нечуване-небачене! Якого ще не й бувало!

А осьо "хер", а то ще "живете" - ті, навпаки, дорогу перегороджують, не пускають, вихід навхрест забивають: сюди не пущу. Зась!

"Ци" і "ща" - з хвостами, наче Бенедикт до весілля.

"Черв" - наче стуло перевернуте.

"Глаголь" - на гака схоже.

Тож якшо сигнал справжній, то все це разом: і папір, і букви, і картини, які через букви видно, і шепіт перебігаючий, і гул якийсь, і вітер, шо від перегорнутих сторінок здіймається, - пилякуватий, теплуватий, - все це зненацька я-як згуститься, з'явиться, приплине, повітря кругом наче якоюсь хвилею заллє, отоді вже й знаєш: о, оце воно! Вже йду!

І миттю одлинула, одплинула, одступилася, на ліжку залишилася вся важкість, весь млявий смуток, все густе, тілесне, м'ясне з боку на бік качання; ні непокою, ні ліні, ні болота душевного, тягучого, липкого; весь одразу піднімаєшся, єдиним поривом, наче нитка натягнена, легкий та дзвінкий; бо є мета в голові: знаєш, шо робити, зібраний та веселий!

Зникла, кажу, уся важкість тягуча , - тільки порив! тільки душа!

Сам собою, наче верхня, зачарована шкіра, ліг на плечі балахон, надійним захистом ліг на обличчя ковпак; бачити мене не можна, я сам всіх наскрізь бачу! Зброя міцна, вертлява, сама до руки приросла, - вірний гак, буквою "глаголь" заломлений! Глаголем жечь сердца людей! Пташиним, переливчастим свистом, помахом руки закликаю товаришів; завжди готові!

Диво, а не товариші, летючий загін! Чи з двору гукнеш, чи з галереї - вони вже тут! Наче не сплять, не їдять, кожна дюжина - як одна людина! Готові, вперед! Суворе, світле воїнство, піднялись і летимо, чи в спеку, чи в люту завірюху, - нема нам перешкод, розступаються народи!..

Вламуємось і беремо; рятуємо. Якшо сигнал був справжній, - беремо й рятуємо, бо вона й справді там, Книга. Покликала, поманила, голос подала, явилася.

А якшо сигнал несправжній - ну, тоді нема нічого. Як у Костянтин Леонтича. Нічого, крім сміття.

А з Костянтин Леонтичем безглуздо вийшло: а чого, - а того, шо їхав Бенедикт сам-один у санях, темніший за хмару, весь набряк і оплив од дум, а думи теж темні та слізливі, наче хмари осінні, - оце, шо на небі хмари, шо в грудях, правильно фєласофія каже, - нема ніякої різниці! Сам, і не бачивши знав, шо очі кров'ю налилися, шо під очима провалилося, шо личко потемнішало, кучері потьмяніли, позлипалися, нечесані, немиті, - голова стала пласка, як все'дно ложка; горло аж склеїлося од курива, неначе глини наївся. Саме за ріг завертали, аж раптом як наче дьорнуло: та ондечки ж. У тій хаті.

Тож і допустив самовольство, або ж нарушеніє техніки: наскоком, не подумавши, сам-один пішов, без товаришів. Стій! - це Миколі; віжки натягнув, зупинив: чекай тут; накинув ковпака, пнув ногою хвіртку.

Кажуть же: самому на вилучення ходить - то самовольство, і правильно кажуть: за каганцями ж сам не підеш? Бо ще здогадається каганець, шо то людина, і заверещить, і згасне, і других попередить? А то й несправжній попадеться? І в нашому ділі так само: наука, вона єдина.

Репетував Костянтин Леонтич і пручався, і по руці Бенедикта вдарив - ой, як боляче. По-научному - чинив опір.

Сусідів гукав, аж захрип, - не прийшли, поховалися; зірвав ковпак і впізнав Бенедикта, і завищав, і по лицю бив, упізнавши.

Дряпався сильно і бунтівно; навіть і повалив.
А от за гака даремно руками хапався: гак двосічний, не треба за нього руками хапацця.

Він не для того.

Гак для того, шоб книгу схопити, підчепити, підтягти, до себе підсмикнути; він не тика; він для чого загострений? - а для того, шоб не кортіло голубчикові книгу тримати, не оддавати, як її вилучають, бо вони завжди в тую книгу як учепляться; тож він і загострений. Ні, не вдержиш, миттю руки собі поріжеш, і пальці геть усі до єдиного!

І зовні, і всередині він страшне, який вигострений, того ж і вправність потрібна, схопити його та ним вертіти; того ж на кожній вилученій книзі й надріз од гака, наче ранка. Неспритний санітар може книгу ненароком навіть і пошматувать, а цього ні в якому разі не можна допускать, не можна іскуство вбивать. Якшо робота хароша, чиста - книгу одним рухом можна підсмикнуть, хіба шо маленький надріз залишиться.

Тож і працюють гуртом, або ж бригадою: один товариш книгу вилучає, а остальні голубчиків, шо в хаті були, своїми гаками за одежину, за комір, підчеплюють, намотують.

А чим отой гак іще зручний: як, бува, голубчик буянить, то дуже харашо йому гаком під коліна піддати, шоб одразу впав, а для того є іще напохваті рогатина: теж научний струмент, але простіша, а з вигляду як буква "ук", або ж рогач. Тільки якийсь упав, одразу йому рогатиною шию до підлоги - хопа-а! - і притиснути, шоб не дригався.

Раніше санітарам іще тику видавали, тиць! - і по всьому; а тепер ні, тепер гуманність.

А ще санітар повинен шануватись, охайним буть, руки в нього завжди мають бути чисті. На гаку од голубчика завжди якась нечистота остається: сукровиця, чи блювота, та мало там чого; але руки повинні бути чисті. Тому Бенедикт руки обов'язково мив.

Бо книгу ж, після вилучення, у руках триматимеш. У Санях, коли назад їдеш.

Отака, в обчем і в цілому, технологія, або ж прийоми, або ж научна організація труда; здається, - просто; та ні-і, не просто. Тісно в хаті, темно, один на одного натикаються, - на це багато хто скаржиться.

Отже, самовольство тут недоречне, а Бенедикт, як завжди, допустив, - от і отримав од Костянтин Леонтича побої: і на руках, і на личку, і на грудях теж; та ще й ногу підвернув. І, головне, ні за який чорт, сигнал несправжній виявився, книги не було.

Якраз Октяберський Вихідний був, Костянтин Леонтич на щорічний перещот збирався, шмаття своє прав у кориті, - сподні, сорочку. Ну, то й недощитаються мурзи Костянтин Леонтича, одним голубчиком менше буде. Помітять у казьонних списках: взятий на лєченіє.

Не все тобі, мурза, людей щитать.

У декабрі, у найтемнішу пору року, окотилася Оленька трійнею. Теща зайшла, покликала Бенедикта подивитися на приплід, проздравила. Він саме лежав, спустошений та дебелий, дожидав сигналу; сигналу не було. Та ла-адно, пішов подивитись.

Діточок троє: одна наче самичка, малесенька, пищить. Другий наче хлопчик, але так одразу й не розбереш. Третє - хтозна, шо воно таке, а на вигляд наче куля - волохате, страхопудне. Кругленьке таке. Але з оченятками. Взяли його на руці, поколихати, легенько попідкидати: "Гоп-ця-ця, гоп-ця-ця! Гопцяцюлечки-ця-ця!", - а воно тільки штовх! - відштовхнулося, та й на підлогу скок, по підлозі клубком прокотилося, та й шусть у шпарину. Кинулися переймать, руки розчепірювать, тубарети, лави рухать, - та де там.

Бенедикт постояв, подивився, наче крізь туман, проздравив Оленьку з благополучним окотом. Пішов до себе. Теща побігла звать Терентія Петровича, шоб подивився, які ж у неї внуки.

Заліг на ліжко, шо аж охнуло та застогнало, - глибоку пролежав у ньому яму за порожні роки, за незліченні безрадісні ночі, - думав, спохмурнівши: якби ж то тільки під підлогу шаснуло, то ще нічого; та хоч би не вилізло, та не почало книги гризти; мо', шпарини позатикати? Мостини вже зовсім нікудишні. Сім'я за день цілі копиці нашкрябує, другим разом ходиш, дивишся - наче волосся з цілої голови на підлогу впало! Не дай Боже, вилізе оте, шо зслизнуло у шпарину, та й шусть у світлицю, де книги стоять. Палітурки поїсть, чи ще шось... Там же клей. А де-не-де й шкіра.

От не було мороки... Та погризе ж, неодмінно погризе! Йому ж нада їсти? Звідусіль іскуству загрози: то од людей, то од гризунів, то од вологи! Який тільки Бенедикт аж до цього дня сліпий та дурний був, як все одно сліпці на базарі: співають-заливаються, а самі у темряві живуть, їм і опівдні темно! Ніякого понятія у нього не було, наче у того червиря! Питання ставив дурні, лоба морщив, рота ширше одкривав, шоб думати зручніше було, а все'дно не розумів.

А чо' це, мовляв, у нас мишаків нема? Чо' це нам мишаків не нада? Та того й не нада, шо жизня духовная: книги, іскуство в нас тут зберігається, а мишак вилізе та нашу скарбницю й погризе! Зубками своїми малесенькими, гостресенькими дир-дир-дир, та й погризе, попсує!

А в голубчиків жизня інша, їм треба на мишака спиратися. Куди ж їм без мишака - та ясно, шо нема куди. З нього ж і борщик, з нього ж і печеня, і сіряка пошити, і міну якусь на базарі зробити, налог сплатити, або ж ясак, - домовий, подушний, пічний, - на все мишак потрібен. Отже, книгу їм у хаті ні в якому разі не можна мать! Тут уже або це, або те.

А чо' іще на жизню духовну кажуть, мовляв, возвишенна? - а того, шо книгу десь вище ставлять, на верхній ярус, на полицю, бо як трапиться таке нещастя, шо тварюка у будинок пробереться, так шоб якнадійніше скарб уберегти. От чого!

А чого в тестя, в тещі, в Оленьки на ногах пазурі? - та все того ж! Духовність стерегти! Проти мишаків на варті стояти! Повз нас не прошмигнеш! Того ж і три огорожі кругом терему понаставлено! Того ж і охорона сувора! Того ж і обшукують на вході! Бо хто б ти не був, хоч би й жених, хоч би й якийсь інший винятковий відвідувач, а теж із собою мишеня пронести можеш, і навіть не помітиш.

Якшо ковтунець у волоссі - воно там може кубельце звити.

Бува й у кишенях.

Бува й у валянку.

До того ж уже ясно - ясніше й не буває, а от не розумів. І Болєзнь не розумів, казна-шо понавидумував; а Болєзнь - вона у головах, Болєзнь - то ж людське нєвєжества, дурота, самовольство, темнота, це коли думають: та-а-а, мовляв, нічого не буде, хай би книга і в одній хаті з мишаком побула. Та да-а-а, книга в одній хаті з мишаком! Навіть уявити страшно!

І ти гля, яка в них, у падлюк, упертість: можна подумать, - їм читати не дають, стіхи там забирають чи есе якесь! А для чого ж тоді государство писців завело, для чого Робочих Хат понастроїло, грамоті навчає, письмові палички видає, бересту обдирає, книжечки берестяні шиє? Йому ж, государству, то тільки морока зайва, клопіт! А все для народу, все для нього! Та налови ж уже собі мишаків, Бога ради, та зміняй на книжечку, та й читай, хай тобі повилазить!..

Стискав од гніву кулаки, качався на лежанці, а в голові все яснішало та яснішало, наче якийсь простір розширявся! Господи! Та зроду-звіку ж так було: і в давнину так само! "Но разве мир не одинаков в веках, і ныне, и всегда?.." Однаков! Однаков!

Здесь, на земле, в долинах низких,
Под сенью тёмных смрадных крыш,
Связала паутина близких,
И вьёт гнездо земная мышь.
Толпятся близкие в долине,
Шумят - но каждый одинок
И прячет у себя в пустыне
Застывший, ледяной комок.

О-он воно шо! І стародавній голубчик туди ж: фуліганив, самовольничав, книгу ховав: десь на морозі, у сирості, скрижанілу, грудкою! Тепер паня-я-ятно!

…Вот в щели каменные плит
Мышиные просунулися лица,
Похожие на треугольники из мела,
С глазами траурными по бокам…

Та пра-авильно, ніяк ти мишака не вдержиш! У всяку шпарку прошмигне!

...Жизни мышья беготня,
Что тревожишь ты меня?

А-а, брат пушкін! І ти туди ж! Теж сочинєнія свої од мишаків беріг! Він напише, - а вони з'їдять, він напише, а вони з'їдять! Тож він і тривожився! Того ж туди-сюди по снігу й роз'їжджав, по крижаній пустелі! Дзвіночок брязь-брязь-брязь! Запряже перевертня, та й у степ! Своє приховував, шукав, де б його сховать!

Ни огня, ни темной хаты,
Глушь и снег, навстречу мне
Только вёрсты полосаты
Попадаются одне!

Схованку шукав, де б його зарить... Все настільки стало зрозуміло, шо Бенедикт сів і спустив ноги з ліжка. Як же ж він і досі... Як же ж це він вказівку пропустив... А оце нещодавно! Шо вони тоді з Лев Львовичом співали!

Стєпь да стєпь круґом,
Путь дальок лєжит!
В той стєпі глухой
Умірал ямщік!

Ну? То чого б це його у степ понесло, як не книгу заховать? - "... у себя в пустыне застывший, ледяной комок".

А женє скажи,
Што в стєпі замьорз,
А любов єйо
Я с сабой уньос!

Яку це "любов"? Та книгу ж! Шо ж любити, як не книгу?! Га?!..

"С сабой уньос". А жінці просить переказати, шоб не шукала... Бо як схаменеться та як почне шукать... От тобі й стіхи! Хіба то стіхи, то притча! Руководяща вказівка в облегчоній для народу формі!

Того ж Лев Львович тоді й плакав! Теж, мабуть, зарив, а тепер не знайде! Хіба ж тут не заплачеш! Заспівав, та й пригадав!

А як вони Бенедикту натякали? Бенедикт їм: а чи нема у вас, мовляв, якоїсь книги почитать? А вони йому: а ти, мовляв, неграмотний. А він їм: чо' це я неграмотний, я грамотний! А вони йому: стєпь да стєпь круґом. Та то ж натяк такий. Притча. Отам, мовляв, книги і зариті. У хаті не тримаємо.

Так. Де в нас степ? Степ на півдні... А чо' ж він тоді розпатякує: запад нам паможет?.. А Нікіта Іванич йому: нізашо, мовляв, не поможе, самі должні. Тоді де? Де?

Теща постукала у двері:

- Дітей купать!.. Дивитись будете?

- Не мішать!!! - гаркнув Бенедикт на все горло, рукою з розмаху рубонув. - Двері закрить!!!

- Так купати ж?..

- Двері!!!

Збила з думки, туди його мать!.. Бенедикт поспіхом одягався, - сіряк, балахон, ковпак, - збіг по сходах, свиснув млявому Миколі запрягатися.
<<<1 26272829303132333435363738394041424344454647 47>>>
bigmir TOP100
Український Центр - 2000-2010 © Контакт
Поганяв нетерпляче, притопував у санях валянком. Обрій оглянути. Конче треба обрій оглянути. Поки не згасло слабке зимове світло, - оглянути обрій аж на чотири сторони.

До дозорної башти їхав Бенедикт, от куди. Ніколи він ще на дозорну башту не забирався, та й хто ж голубчика на неї пустить? Запретне одоробло, государствене, - тільки дозорні та мурзи на башту й допускаються, а чого? - а того, шо з неї далеко видно, а то діло государствене, і аби-кому зась! Нема чого простому голубчикові вдалечінь дивитися: не по чину! А може там, удалечині, військо якесь насувається! А може, лютий ворог на нашу світлу родіну покусився, палиці понагостряв, та й у похід виступив! То ж діло государствене! Не можна! А тільки Бенедикта ніхто й ніколи не зупинить, бо він санітар.

Не зупинили. Та я-ясно.

Дозорна башта за найвищий терем вища, вище дерев, вище александрійського стовпа. Нагорі - світлиця. У світлиці, на стінах її, - чотири вікна, чотири прорізи на чотири сторони світу. Зверху дах на чотири скати, шапкою. Такою, як мурзи носять. Знизу дивишся, - високо-високо вгорі, аж попід хмарами - дозорні, государеві работники, наче мурашки, метушаться - з місця на місце переповзають, чогось там сновигають. Нанизу охорона з бердишами. Бенедикт важко, неквапом піднявся в санях, глянув моторошними очима крізь багряні прорізи, підняв гака, - охорона й лягла ниць, на твердий морозний наст. Зайшов у башту. Воняло нечистими сіряками, наче як псиною, повівало дешевою ржавлею: сиру палили, неочищену, з остюками та соломою. Дерев'яні східці гриміли під ногами. Заледенілі гвинтові сходи, де не кинь оком, у жовтих патьоках - прямо тут і до вітру ходили, і недопалки затоптували; на стінах, шо зблискували памороззю, видряпували матєрне, звичне. Бездуховність... Підіймався довго, спираючись на гака, на підмостках між ярусами відпочивав. З рота клубочилася пара, та так і залишалася висіти клубком у захололому, засраному повітрі.

На верхньому майданчику нажахано здригнулись, обернувшись на червоний балахон, государеві работники.

- Ану, всі геть! - наказав Бенедикт.

Работники здриснули, кинулися вниз, штовхаючись та гуркочучи на всі вісім ніг.

З башти далеко видно. Ой, дале-е-еко!.. - нема й того слова, шоб сказать, аж куди видно з башти! А якби ж і було воно, теє слово, то його й вимовить страшно! Ого-го-о-о, аж куди! - у дальню далечінь, до крайнього краю, до крайньої межі, до смерті! Увесь корж земний, увесь небосхил, увесь холодний декаберь, усе місто з усіма своїми слободами, з темними кривенькими хатинками, - спорожнілими, прочиненими, прочесаними частим гребенем санітарних гаків, і ще заселеними, шо ще копошаться безглуздим, полохливим, упертим життям!..

О, мир, свернись одним кварталом,
Одной разбитой мостовой,
Одним проплёванным амбаром,
Одной мышиною норой!..

Захід сонця, - жовтий, страшний, вузький, - висів у західній бійниці, і Алатир - вечірня зоря виблискувала серед сяйва. Маленькою чорною паличкою серед плутанини вулиць стояв пушкін, тоненькою ниточкою здавався з височини мотузок із білизною, що петелькою охопив шию поета.

Схід густо-синьою завісою простягся у другому вікні, вкриваючи ліси, і річки, і знов ліси, і таємничі галявини, де сплять під снігом червоні тульпани, де зимує, вся у морозному мереживі, у крижаному візерунчастому яйці, з посмішкою на пресвітлому обличчі вічна моя наречена, нерозшукана любов моя, Княжа Птаха Павліна, і сняться їй поцілунки, сниться шовкова мурава, золоті мухи, дзеркальні води, де відображається невимовна її краса, - відображається, переливається, хвилюється, множиться, - і зітхає уві сні Княжа Птаха щасливим зітханням, і мріє про себе, ненаглядну.

А на півдні, моторошно підсвіченому подвійним світлом, - жовтим із заходу, синим зі сходу, - на півдні, заслоняючи собою непролазні сніжні степи з виючими вихорами, заметільними стовпами, на півдні, шо біжить, шо все біжить-тікає до синього, вітряного Моря-окіяну, на півдні, за яром, за потрійним ровом, аж на все вікно розпростерся червоний, візерунчастий, розписний, різьблений, стомаківковий, стоярусний терем Федіра Кузьмича, слава йому, Найбільшого Мурзи, довгої йому жизні.

- Гаа-гаа-га-а-а-а-а-а! - засміявся Бенедикт.

Радість бризнула, наче квас, пінистий, іскристий.

Радость, дочь иного края,
Дщерь, послушная богам!!!

Зненацька так усе стало ясно, прозоро, як у весняному струмочку. Просвітліло, наче опівдні. Так о-о-от де! О-осьдечки!.. Осьо, прямо перед ним, скарб незайманий, нетрачений, наче чаша, повна аж по вінця, наче чарівний сад у квітках та плодах, - у біло-рожевому кипінні, спливаючий солодким соком, наче сила-силенна стиглих каганців! Осьде він, набитий добром од лунких підземель до пахучого піддашшя, палац насолоди! Печера Алі-баби! Тадж-махал, бля!

Еге ж! На півдні, точно! От запад і поміг! Світло ж із заходу, зірка ж дороговказна! Усе й просвітила! Здогадався, обчислив, зрозумів натяки, прітчу зрозумів, - все зійшлося!

Примружився од щастя, міцно заплющив повіки, похитав головою; витягнувши шию, висунувся в отвір бійниці, шоб краще відчувати; вдихав аромат морозу та дерева, солодкого димку, шо вився з димарів Червоного Терему; з прикритими повіками він немовби краще бачив, гостріше й виразніше чув; там він, там, геть уже поряд, геть уже близько, за яром, за ровом, за потрійною стіною, за високим частоколом, - так через стіну можна ж перестрибнуть, під частокіл прослизнуть. От би зараз м'якесенько-тихесенько, нечутно, невидимо з башти зіскочити, у заметільному вихорі, наче легенька пилючка, через яр перелетіти, та й ф-фух! сніжним вихорем у слухове вікно! Повзком, стрибком, гнучко й довго, не упустити, сліду не загубити; ближче, ближче до терему, ні сліду на снігу не залишити, собаку не звалувати під ворітьми, худоби не сполохати!

І упитися, упитися, упитися буквами, словами, сторінками, їхнім солодким, запорошеним, гострим, неповторним запахом!.. О, маків цвіт! О, золото моє нетлінне, невечірнє!

- Ги-и-и-и-и-и-и!!!.. - вигукнув у блаженстві Бенедикт.

- Шо, зятьку, дозрів? - хтось тихо засміявсь позаду, над вухом. Бенедикт здригнувся і розплющив очі.

- Тю на вас, тату! Налякали!

Тесть підкрався без жодного звуку, мостини і не рипнули. Мабуть, пазурі втягнув. На ньому теж був червоний балахон, на голові - ковпак, тільки по голосу та по смороду знать, шо то й справді тесть, Кудеяр Кудеярич.

- То як? - прошепотів тесть. - Кидь?

- Не пойняв...

- Скинуть - охота? Федіра Кузьмича, слава йому, скинуть - готовий? Лиходія-мучителя? Недомірка чортового?

- Готовий, - рішуче прошепотів і Бенедикт. - Тату! Та я б його - голими руками!..

- Серденько моє золоте!.. - зрадів тесть. - Ну?! Нарешті!.. Наре-ешті!.. Дай я тебе обійму!

Бенедикт з Кудеяр Кудеяричем стояли, обійнявшись, дивилися на місто з висоти. По хатах засвітилися сині вогники, захід згас, вигулькнули зірки.

- А давай один одному клятву дамо, - сказав Кудеяр Кудеярич.

- Клятву?

- Еге ж. Шоб дружба навік.

- А-а... Тоді давайте.

- Я тепер для тебе - все, шо хоч. Дочку за тебе оддав, а хочеш - жінкою поступлюся?

- Н-н-необ'язательно. Нам нада кант у груді та мирне небо над головою. То закон такий, - пригадав Бенедикт.

- Еге ж. І шоб удвох - супроти тиранів. Згодний?

- Та хіба ні.

- То по руках, розорим гніздо угнітателя?

- Ой, тату, там, мабуть, книг - як снігу!

- Та-а-а, дорогенький, більше, бі-ільше. А він з їх картинки видирає.

- Мовчіть, не треба, - заскреготів зубами Бенедикт.

- Не можу мовчать! Іскуство ж гине! - строго висловився тесть. - Нема гіршого ворога, ніж байдужість! Отак з мовчазної згоди байдужих і творяться усілякі злодійства. Ти ж "Муму" читав? Зрозумів прітчу? Як він ото мовчав-мовчав, а собачка й загинула.

- Тату, але ж як...

- Ніштяк, усе продумане. Революцію робитимем. На тебе одного й чекав. Вночі поліземо, він по ночах не спить, а вартові вже й потомляться. То по руках?

- Та як це вночі, вночі ж темно!

- А я на шо? Я ж світоч, хіба ні?

Тесть пустив очима промінь і засміявся, задоволений.

Чисто та ясно, льодяно було на душі. Без неврозів.

ЯТЬ

Червоний Терем усередині легенько тхне пліснявою - запах такий знайомий, хвилюючий... Ні з чим не сплутаєш. Старий папір, стародавні палітурки, шкіра, сліди золотого пилку, солодкого клею. У Бенедикта легенько підкошувались і слабшали ноги, наче він ішов на перше побачення з жінкою. З жінкою!.. - та нашо йому тепер тая жінка, чи Марфутка, чи Оленька, коли всі мислимі жінки з усіх тисячоліть, всі оті Ізольди, Розамунди, Джульєти, з їхніми шовками та гребенями, капризами та кинджалами вже скоро, ось уже скоро, будуть його, і нині і присно, і на віки віків... Коли він зараз, оце прямо зараз, стане володарем чогось нечуваного, неймовірного... Шахіншах, емір, султан, Король-Сонце, начальник Жека, Предсідатель Земного Шара, мозольний оператор, письмоводитель, архимандрит, папа римський, думний дяк, колезький асесор, цар Соломон, - все це буде він, він...

Тесть освітлював дорогу очима. Два сильних, місячно-білих променя обшарювали калідори, - пил то спалахував, плавав у стовпах світла, то згасав на мить, коли тесть моргав, - Бенедиктові паморочилось у голові од частих спалахів, од аромату близьких книжкових палітурок, од солодкуватого смороду з тестевої пащі, - той раз-по-раз смикав головою, наче його комір душив. Тіні, наче гігантські буквиці, танцювали по стінах, - "глаголь" гака, "люди" гострого Бенедиктового ковпака, "живете" розчепірених, обережних, обмацуючих стіни пальців, шо нишпорили у пошуках потайних дверей. Тесть звелів ступати тихо, валянками не човгати.

- Слушай революцію, їтіть!..

Революціонери навшпиньки кралися по калідорах, завертали, зупинялися, озиралися, прислухалися. Десь там біля входу валялася нікудишня, тепер уже бездиханна, варта: куди тому бердишеві чи алебарді проти двосічного, швидкого, наче птах, гака!

Пройшли два яруси, піднімалися по сходах, навшпиньки пробиралися через підвісні галереї, де крізь міхури на вікнах ясно й моторошно світив місяць; чорними валянками нечутно пробігали по місячних мостинах; розкрилися внутрішні, високі та візерунчаті сіни, де похропувала, - ноги врозкидь, шапки на грудях, - п'яна внутрішня варта. Тесть одразу став тихенько лаяться: ніякого тобі порядку в государстві. Федір Кузьмич, слава йому, все розвалив! Наскоком, сильно тикаючи, знешкоджували варту.

За сінями знову калідори, і солодкий запах наблизився, і глянувши вгору, Бенедикт аж руками сплеснув: книги! На полицях - книги! Господи, Боже! Аж коліна підігнулися, аж затремтів та нишком заскімлив: та життя ж людського не вистачить оте все перечитать! Ліс, гай із листям, завірюха нескінченна, без розбору, без числа! А!.. А!!!.. А!!!!!!!!! А може... га?.. може десь тут... може й заповітна книжечка!.. де сказано, як жить!.. Куди йтить!.. Куди серце повернуть!.. Чи може, тую книжечку Федір Кузьмич, слава йому, вже знайшов, розшукав і читає: на лежанку стриб, та й почитує, та й почитує! Оце ж він її знайшов, ірод, та ще й читає!!! Тиран, бля!

- Не відволікайся! - дихнув у обличчя тесть.

Калідори множилися, загиналися, роздвоювалися, заглиблювалися у невідомі глибини терему. Тесть водив очима - тільки корінці книг мелькали.

- Должон же звичайний хід буть, - бурмотів тесть. - Десь тут і должон, звичайнісінький тобі хід. Та буть того не може... Десь ми туто збилися...
.

- "Сєвєрний Вєсні-і-і-і-і-ік"!!! Восьмий номе-е-е-е-е-е-ер!!! - заволав на все горло Бенедикт. Рвонувся, штовхнув Кудеяр Кудеярича; той заточився, вдарився об стіну; оперся, падаючи, рукою; стіна захиталася, виявилась полицею, полиця завалилася, посипалася, аж раптом, - одкрилася палата велика-превелика, кругом попід стінами шафи та полиці, а в палаті столів бозна-скільки, книгами завалені, а коло головного столу, у півколі тисячі свічок, височенький тубарет, а на тубареті сам Федір Кузьмич, слава йому, з письмовою паличкою у десниці; личко до нас повернув і рота роззявив: здивувався.

- Чо' без доклада? - спохмурнів.

- Злазь, скидавайся, проклятий тиран-кровопивця, - красиво закричав тесть. - Скидать тебе прийшли!

- Хто прийшов? Нашо пропустили? - занепокоївся Федір Кузьмич, слава йому.

- "Хто прийшов", "хто прийшов"! Хто нада, той і прийшов!

- Тірани міра, трепіщітє, а ви мужайтєс і внємлітє! - крикнув і собі Бенедикт з-за тестева плеча.

- Чо' це "трепіщітє"? - Федір Кузьмич усе зрозумів, личко скривив, та й заплакав. - А шо це ви ото робить надумали?

- Кінець твоїй владі неправедній! Позбиткувався з народу, - і буде з тебе! От ми тя зараз гаком!

- Не нада, не нада мене га-аком! Бо буде бо-о-о-о-ольна!

- Ти гля! Він ще й скиглить буде, слова жалісні казать! - закричав тесть. - Бий його! - І сам ударив з розмаху. Але Федір Кузьмич, слава йому, швиденько скотився з тубарета, та й одскочив, тож попав тесть прямо по книзі, а книга тая порвалася.

- Нашо, нашо ви мене скида-а-а-аєте-е?

- Погано государством управляєш! - закричав тесть страшним голосом. Кинувся з гаком на Найбільшого Мурзу, довгої йому жизні, але Федір Кузьмич, слава йому, знов під тубарет, звідти під стіл, та й перебіг на ту сторону палати.

- Як можу, так і управляю! - заплакав із тої сторони Федір Кузьмич.

- Розвалив государство к чортовій матері! Сторінки з книг видираєш! Бенедикте, ану лови його!

- У пушкіна стіхи покрав! - крикнув і собі Бенедикт, розпаляючись. - Пушкін - наше всьо! А він покрав!

- Я колесо винайшов!

- То пушкін колесо винайшов!

- Я карамисла!..

- То пушкін карамисла!

- Я скіпку, шоб у хаті світити!..

- Диви, ще й одгавкується!...

Бенедикт кинувся ловити Федіра Кузьмича з оцього боку столу, тесть кинувся переймать з отого боку, а Найбільший Мурза, довгої йому жизні, знову шусть! під стола, та й назад перебіг.

- Не чіпайте мене, я добрий і хароший!

- Вертлявий, гнида! - закричав тесть. Рукою на стіл сперся та я-як стрибнув, прям одним стрибком через стільницю перемахнув. Федір Кузьмич, слава йому, вискнув, порскнув під шафу і десь там глибоченько заховався.

- Лови його! - хрипів тесть, шукаючи, тицяючи гаком під полиці. - Утече! Утече! В нього тут кругом лази прориті!

Бенедикт підбіг помогти. Разом, заважаючи один одному, тицяли гаками, шукали, аж захекались.

- Шось наче держу, кажись піймав... Ану, ти молодий, нагнись, подивися... Шось ніяк не підчеплю... Він, чи ні?..

Бенедикт став на карачки, нагнувся і засунув голову під шафу, - темно, якісь клапті.

- Нічо' не видно... Кудеяр Кудеяричу! Ви б може присвітили!

- Випустить боюся... Ану, гака мого подерж... От зар-раза, та шо ж воно таке, не пойму...

Бенедикт перехопив гака; тесть і собі став на карачки, пустив під шафу світло, кректав.

- А пилюку порозводив... Ні чорта не бачу...

Під гаком шось шарпнулося, наче й одежа порвалася, Бенедикт тицьнув із вивертом, але пізно: тук-тук-тук, - дрібні шажочки перебігли вздовж стіни за полицями, кудись углибину палати.

- Упустив, халєра! - гаркнув із досадою тесть. - Учив я тебе, учив!

- А чо' весь час я!.. Ви ж самі за одежу зачепили!

- Нада було придавить! Ну, то й де він тепер... Федоре Кузьмичу! Ану, виходь! Вилазь по-харошому!

- Нечесно, нечесно! - заверещав Федір Кузьмич, слава йому, з-під полиць.

- Онде він! Давай!

Але Федір Кузьмич знову перебіг.

- Не нада мене ловить, маленького такого!..

- Тикай!.. Отуди тикай, т-т-твою…!..

- Нашо мене примушуєте?.. Ідіть звідси! - вискнув Федір Кузьмич із третього місця.

-...Поганці! - гукнув з четвертого.

Тесть озирався, Бенедикт озирався, витягнувши шию, схиливши голову, - онде шаснуло, під дальньою шафою; повернув голову до дальньої шафи; оно, прошаруділо під полицями; м'яким довгим стрибком Бенедикт стрибнув до полиць; як закрити очі, звуки краще чуть; закрив очі, поводив туди-сюди головою; якби ще вуха притиснути, - зовсім добре було б: ніздрі роздулися, - можна й по сліду... де він пробігає, там душок його... Оно він!

- Осьо-о він! - заволав Бенедикт, стрибаючи, навалюючись і вивертаючи гака; під гаком пронизливо, тоненько завищало. - Держу-у-у-у!

Шось хруснуло; звук такий тихий, але виразний; на гаку напружилось, та й обм'якло. Бенедикт крутанув і виволік з-під полиці Найбільшого Мурзу, довгої йому жизні. Такий хирлявенький, а скільки мороки було. Бенедикт підняв ковпака, обтер носа рукавом. Подивився. Мабуть, спинку йому зломив: бач, голівонька набік звісилась і оченята закотилися.

Тесть підійшов, теж подивився. Головою похитав.

- Бач, гака забруднив. Прийдецця прокип'ятить.

- А тепер шо?

- А зчисть із нього, он хоч би і в коробку.

- Руками?!

- Чо' це руками? Боже збав. Оно, папірця візьми. Тут же папірців повно.

- Е, е, та не рвіть же ж книги! Мені ж їх читать!..

- Та тут без букв. Картинка одна.

Тесть вирвав із книги патрета, скрутив кульком, руку просунув, та й зчистив Федіра Кузьмича, слава йому, з гака. І гака кругом пообтирав.

- Ота-ак, - бурмотів тесть. - Нікому тиранить не дозволено! Ти ба, взяли моду: тиранить!

Бенедикт чогось раптом стомився. Занило у скронях. Це того, шо з незвички нагинався. Сів на тубарет відсапатись. На столі ціла купа книг понарозложена. Ну, все. Тепер усі його. Обережненько розкрив одну.

Весь трепет жизни, всех веков и рас,
Живёт в тебе. Всегда. Теперь. Сейчас.

Стіхи. Закрив, другу погортав.
 
Name
Email
Comment
Or visit this link or this one