*продовження№2 К.ізВ.В.*

„Направду, хочу.”

„Вона попадеться тій дитині, яку ти призначиш.”

Коваль був ошелешений і спочатку не відповів. „Ну,” сказав він, вагаючись, „Цікаво що ти скажеш на мій вибір. Напевно ти маєш мало причин любити ім’я Ноукс, але, ну, його маленький правнук, Ноукс із Крайміста, Тім, має прибути на Празник. Ноукс з Крайміста є зовсім інакший.”

„Я то спостеріг,” сказав Альф. „В нього мудра мама.”

„Так, сестра моєї Нелі. Але, тут мова не тільки про родинні зв’язки: я люблю Тіма. Хоч він і не є очевидним вибором.”

Альф посміхнувся. „Ти теж свого часу ним не був,” промовив він. „Але я згідний. Направду я сам теж був обрав Тіма.”

„Тоді для чого ти просив мене обрати?”

„Так забажала Королева. Якби ти обрав когось іншого, я мусів би вступитися.”

Коваль довго дивився на Альфа. Тоді раптом низько йому вклонився. „Розумію врешті, Пане,” мовив він. „То є надто велика честь для нас із вашого боку.”

„Мене за це винагороджено,” сказав Альф. „Тепер іди додому в мирі!”

Коли коваль дістався свого рідного дому на західному краю села, він помітив свого сина біля дверей кузні. Він щойно замкнув її, бо робота за день була вже зроблена, і тепер стояв, дивлячись вгору на білу дорогу, по якій його батько звично вертався зі своїх мандрівок. Почувши кроки, він подивовано обернувся, побачив що тато вертається з села, і вибіг йому назустріч. Він обійняв його, люблячи, і ласкаво просячи додому.

„Я сподівався що ти приїдеш ще відучора, Тату,” мовив його син. Потім, заглянувши у батькові очі, він стурбовано сказав: „Ти такий змучений виглядаєш. Ти певно довгий шлях пройшов?”

„Дуже довгий, направду, сину мій. Від Світанку до самого Вечора.”





Вони зайшли в дім разом, і всередині було темно, лиш тільки полум’я розвівалося у вогнищі. Його син запалив свічки, і деякий час вони безрозмовно посиділи біля вогню; бо велика втома та відчуття важкої втрати охопили коваля. Врешті він оглянувся довкола, ніби приходячи до тями, і запитав: „Чому ми є самі?”

Його син пристально подивився на нього. „Чому? Мама лишилася ночувати в Бабці, в Малому Вутоні. То є хлопчикові другі уродини. Вони сподівалися що ти теж прийдеш.”

„А, так. Я мав би прийти. Мені слід було прийти, Неде, але мене затримали справи; і в мене були справи про які треба було багато подумати і все інше мені вилетіло з голови. Але я не забув про Томлінґа. ”

Він запхав руку у внутрішню кишеню і витягнув щось схоже на гаманець з м’якої шкіри. „Я йому дещо приніс. Старий Ноукс напевно назвав би то забавунця — але воно походить з Феєкраю, Неде.” З гаманця він вийняв маленьку срібну штучку. Вона виглядала як гладеньке стебло тоненької лілії, а згори звисали три делікатної форми Якірці, схилені донизу, гарноформисті дзвоники. І вони насправді були дзвониками, бо коли він потряс ними делікатно, кожен Якірець задзвонив чистою тихенькою ноткою. Від того солодкого звуку вогники свічок задрижали, а потім на мить засяяли білим світлом.

Недові очі широко відкрилися від здивування. „Тату, можна я подивлюся на це?” попросив він. Він взяв річ обережними пальцями і зазирнув усередину квітів. „Та робота є дивовижна!” мовив він. „І ще, тату, ті дзвоники мають запах: запах, який мені нагадує щось, щось, ну, щось що я забув.”

„Так, запах можна відчути протягом деякого часу після того, як дзвоники задзвонять. Але не бійся взяти то нормально в руку. Воно зроблено для того, щоб ним бавилась мала дитина. Малюк нічо йому не зробить, і воно йому теж.”

Коваль вклав презент назад до гаманця і заховав його. „Я сам то завтра відвезу у Малий Вутон, ” мовив він. „Бабця, її том, і Мама вибачать мені спізнення. Ну, а стосовно Томлінґа, то напевно він ще замалий аби рахувати дні ... чи навіть тижні, чи місяці, чи роки.”

„Правильно. Ти їдь, Тату. Я би радий був поїхати з тобою; але я зможу поїхати до Мінора лише через деякий час. Я би не зміг поїхати сьогодні, навіть якби я не чекав твого прибуття. В мене купа роботи, і ще мені мають підкинути.”


„Ні, ні, Ковалевий сину! Зроби собі вихідний! Дідусеве ім’я не ослабило мені руки. Нехай робота назбирується! Відтепер буде дві пари рук щоб за неї взятися, підчас усіх робочих днів. Я не буду більше вирушати в мандри, Неде: в такі тривалі мандри як досі, якщо ти мене правильно розумієш.”

„Справді, Тату? Мені було цікаво що сталося з зіркою. То є тяжко.” Він взяв тата за руку. „Я співчуваю тобі; але в тому є також і щось добре, для цього дому. Чи знаєш, Майстре Ковалю, що можеш мене багато чому навчити, якщо маєш час. І маю на увазі не тільки обробку заліза.”

Вони повечеряли разом, і після того як вже були поїли, вони ще довгий час сиділи разом за столом, у той час як коваль розказував синові про свою останню подорож до Феєкраю, і про інші речі які йому приходили до голови — але про вибір наступного посідача зірки він не сказав ніц.

Врешті син глянув на нього і „Тато”, мовив він, „чи пам’ятаєш день коли ти повернувся був з Квіткою? І я тоді сказав був що ти виглядаєш як велетень, судячи з твоєї тіні. Тінь та казала правду. Отже ти танцював із самою Королевою! А все ж ти здав зірку. Маю надію, що вона перейде до когось хто є настілки шляхетний як і ти. Та дитина має бути вдячна.”

„Та дитина не дізнається,” мовив коваль. „Так воно є з такими презентами. Ну, такі справи. Я передав зірку і повернувся тепер до молота і щипців.”





Дивно, але старий Ноукс, який насміхався був зі свого учня, ніколи не міг викинути з голови питання зникнення зірки з Торту, хоча подія та трапилась була так багато років тому. Він став грубим та лінивим і пішов з посади у віці шестидесяти років (не дуже літній вік за мірками села). Він мав вже під дев’ядесять років, а також у нього було величезне тіло, бо він далі споживав дуже багато їжі і до безумства любив цукор. Більшу частину свого часу, вільного від сидіння за столом, він проводив у великому кріслі при вікні свого котеджу, або при дверях якщо була добра погода. Він любив поговорити, бо завжди мав опінії, які хотів виставити напоказ; але останньо всі його розмови зводилися до того єдиного Великого Торта, який зробив він (а в тому він тепер був твердо переконаний), бо щоразу як він засинав, той торт йому снився. Учень часом забігав на два слова. Тож старий кухар надалі кликав його, і очікував що його будуть звати Майстром. Майстер чемно його так звав; і то було очко на його користь, хоча були й інші люди, до яких Ноукс мав більшу прихильність.

Одного післяобіда Ноукс кивав головою в кріслі біля своїх дверей після обіду. Він проснувся зі здригом, виявивши що Учень стоїть над ним і дивиться на нього зверху вниз. „Привіт!” мовив він. „Я радий тебе бачити, бо я знов згадав про той торт. Я якраз щойно думав про нього. То був найліпший торт який я коли-небудь робив, і то про щось говорить. Але напевно ти вже забув про то.”

Ні, Майстре. Я дуже добре про то пам’ятаю. Але що вас гризе? То був прецінь добрий торт, його всі смакували і хвалили.”

„Ну певно. То ж я його зготував. Але мене хвилює не то. Та маленька дрібничка, зірка. Я не можу ніяк вирозумітися що ж із нею сталося. Звичайно, вона не могла розтанути. Я сказав був дітям що вона розтанула тільки бо інакше вони могли перелякатися. Я думав, може її проковтнула якась дитина. Але чи то можливо? Можна проковтнути одну з тих маленьких монеток і не помітити ніц, але не ту зірку. Вона була маленька, але мала гострі кінчики.”

„Так, Майстре. Але чи ви дійсно знаєте з чого була та зірка зроблена? Викиньте то геть з голови. Хтось її проковтнув. Я вас запевняю.”

„Хто тоді проковтнув її? Ну, я маю довгу пам’ять, і той день у ній якось тримається. Дай подумаю. Певно що то була Моля Мельник. Вона була жадібна і напихалась їжею, не пережовуючи. Зараз вона стала груба як мішок.”

„Так, деякі люди такими стають, Майстре. Але Моля не напихалася своїм тортом. Вона знайшла у своєму шматочку торта дві дрібнички.”

„Дійсно? О, ну то значить то був Бондарів Генрик. Грубасик з ротом великим, як у жаби.”

„Я би сказав, Майстре, що Генрик був гарним хлопцем із широкою дружньою усмішкою. Тимнеменш він був настільки обачний що перш ніж їсти, розрізав свій шматочок на менші шматочки. Але нічого не знайшов всередині.”

„Тоді то мусить бути та маленька бліда дівчинка, Кравців Ліля. Вона коли була немовлям, ковтала шпильки, і воно їй нічого не шкодило.”

„То не Ліля, Майстре. Вона з’їла тільки тісто і цукор, а все що було всередині, віддала хлопчикові, який сидів поруч.”

„Ну тоді я здаюсь. Хто то був? Ти здається дивився на то зблизька. Якщо ти не вигадуєш.”

„То був Ковалів син, Майстре, і я думаю що йому то пішло на користь.”

„Та йди!” засміявся старий Ноукс. „Я мав би здогадатися що ти мене дуриш. Не говори бздури! Коваль був тоді маленьким повільним хлопчиком. Він тепер робить більше шуму: мені розказували який він співун; але хлопака обачний. Ніколи не ризикує. Двічі пережує перш ніж проковтнути, і завжди він так робив, якщо ти мене розумієш.”

„Розумію, Майстре. Ну, якщо ви не можете повірити в то що то був Коваль, я вам нічим тоді не допоможу. Чи стане вам легше на душі якщо я скажу що зірка повернулася у своє місце в пуделку? Ось вона!”

Учень мав на собі темнозелену мантію, яку Ноукс тільки тепер помітив. З її складок він вийняв чорне пуделко і відкрив його перед носом старого кухара. „Ось зірка, Майстре, в нижньому кутику.”

Старий Ноукс розкашлявся і розпчихався, але врешті заглянув до пуделка. „То ось вона!” мовив він. „Або принаймні виглядає так як тамта.”

„То є та сама зіронька, Майстре. Я поклав її туди власноруч кілька днів назад. Вона цієї зими повернеться у Великий Торт.”

„А-га!” мовив Ноукс, злобно розглядаючи Учня; а потім розсміявся так що почав трястися ніби ґаляретка. „Зрозумів, зрозумів! Двадцять чотири дитини і двадцять чотири дріб’язки для щасливців, а зіронька була ще одним екстра дріб’язком. І ти свиснув її перед випічкою і заховав її до наступного разу. Ти завжди був хитрун — проворний хлопака, можна сказати. І ощадливий: ніколи не змарнуєш шматочка масла розміром з бджолине колінце. Га-га-га. Отже так воно є. Я мав би здогадатися. Ну, тепер все роз’яснилося. Тепер я можу собі мирно подрімати.” Він вмостився у своєму кріслі. „Запам’ятай, Учню — така людина як ти мене не надурить. Як люди кажуть, хитрий всіх хитрунств не знає.” Він закрив очі.

„До побачення, Майстре!” мовив Учень, і закрив накривку пуделка, гримнувши при цьому нею так, що кухар знову відкрив очі. „Ноукс,” сказав він до нього „твої знання настільки широкі що я тільки двічі наважився тобі що-небудь сказати. Я сказав тобі що зіронька походить з Феєкраю; і я сказав тобі, що вона потрапила до коваля. Ти з мене посміявся. Тепер, на прощання, скажу тобі ще одну річ. І не думай сміятися! Ти є марнославний старий шахрай, грубий, лінивий і хитрющий. Я робив більшу частину твоєї роботи. Я ні разу не дочекався від тебе подяки, а всі знання які міг ти від мене перейняв — крім Феєкраю і грамульки ввічливості у поведінці. Її тобі не вистачало навіть на те, щоб хоч раз побажати мені приємного дня.”

„Якщо говорити про ввічливість,” мовив Ноукс, „то я не бачу ніякої ввічливості у тому щоб обзивати старших, так як ти то робиш. Забирайся зі своїм Феєкраєм і іншими бздурами кудись подалі звідси. Зичу приємного дня, якщо хочеш то почути. Тепер йди геть звідси!” Він презирливо відмахнувся рукою. „Якщо якись із твоїх друзів з Феєкраю десь захований на кухні, поклич його сюди най я на нього подивлюся. Якщо він махне своєю маленькою чарівною паличкою і зробить мене знов худим, я зміню свою думку про нього,” розсміявся Ноукс.

„Знайдеш кілька хвилин уваги для Короля Феєкраю?” відмовив його співрозмовник. Ноукс жахнувся коли побачив як учень виростає в міру того, як говорить до нього. Тоді він скинув із себе мантію. Він виглядав як Майстер Кухар на Празнику, але його білі шати блистіли і мерехтіли, а на чолі він мав великий коштовний камінь, що виглядав як промениста зірка. Його обличчя було молоде, але суворе.

„Старий чоловіче,” промовив він. „як на то пішло: ти не є старший за мене. Стосовно того чи ліпший: ти часто любив висміювати мене в мене за спиною. Чи наважишся кинути мені виклик в обличчя?” Він ступив крок уперед, а Ноукс відсахнувся від нього, тремтячи. Він спробував покликати когось на допомогу, але виявив, що ледве в стані шепотіти.

„Ні, сер!” закаркав він, „Не робіть мені кривди! Я просто бідний старий чоловік.”

Обличчя Короля пом’якішало. „Нажаль, так! Правду кажеш. Не бійся! Розслабся! Але хіба ти не очікуєш що Король Феєкраю зробить щось для тебе перед своїм відбуттям? Я виконаю твоє бажання. Бувай! Тепер йди спи!”

Він загорнувся знову в мантію і пішов у керунку Залі; але ще до того як він зник з поля зору, вилупкуваті очі старого кухара закрилися і він захропів.

Коли старий кухар прокинувся знову, сонце вже сідало. Він протер очі і пройшов легким дрожем, бо осіннє повітря було прохолодне. „Ху! Але сон приснився!” мовив він. „То напевно від тої свинини що я з’їв в обід.”

З того дня він так став боятися подібних снів, що остерігався їсти будь-які страві які могли би зле вплинути йому на шлунок, тож став їсти небагато, і просту їжу. Він швидко схуднув, і одяг та шкіра почали висіти на ньому, утворюючи згини і складки. Діти почали обзивати його Шмаття-Кості. Потім, через деякий час він виявив що може ходити самостійно, і рухався по селу, підтримуючись лише ціпком; і прожив він таким чином набагато більше років ніж прожив би в іншому випадку. Направду, кажуть що недавно він відсвяткував своє сторіччя: то чи не єдине його досягнення, яке всім запам’яталося. Але до останніх років життя до всіх хто мав терпіння слухати його розповідь він казав: „Хвилюючий, сказали б ви; але дурнуватий сон, якщо подумати. Король Феєкраю! Ну але він не мав чарівної палички. І якщо перестаєш їсти, то відразу худієш. В тому нема ніякої маґії.”

Настав час Празника-24. Коваль прийшов туди поспівати пісень, а його дружина прийшла допомогти з дітьми. Коваль подивився як діти співали і танцювали, і подумав що вони гарніші і більш життєрадісні ніж були діти в хлопчачі роки — на певну мить йому прийшло до голови зацікавлення: а чим займався Альф у свій вільний час? Кожна дитина з присутніх там, здавалось, заслуговувала на те, щоб отримати зіроньку. Але він майже не зводив очей з Тіма: досить повненького, незґрабного в танці, але солодкоголосого у співі хлопчика. За столом Тім сидів тихенько, спостерігаючи загострювання ножа та розрізування Торта. Раптом, він тонким голосочком мовив:
„Шановний пане Кухар, вріжте мені тільки маленький шматочок, будь-ласка. Бо я вже чую що я наївся.”

„Добре, Тіме,” мовив Альф. „Я вріжу тобі особливий шматочок. Думаю, він тобі легко піде.”

Коваль спостерігав за тим, як Тім їв свій тортик поволі, але з явним задоволенням; хоча, коли він не знайшов у ньому ані дрібнички, ані монетки, то виглядав розчарований. Але незабаром світло почало сяяти в його очах, і він почав сміятися і тішитися, і ніжно заспівав сам до себе. Потім він піднявся і почав танцювати сам один, з дивовижною ґраційністю, яку він не виявляв дотихчасово жодного разу. Діти всі почали сміятися і плескати.

„Значить, усе добре,” подумав Коваль. „Отже ти є мій наслідник. Цікаво, до яких дивовижних місць заведе тебе зірка? Бідний старий Ноукс. Все ж маю надію що він ніколи не довідається яка шокуюча подія трапилася в його родині.”





Він так ніколи і не дізнався. Але на Празнику трапилась одна подія яка його вельми втішила. Перед завершенням Майстер Кухар попрощався з дітьми і з усіма присутніми на святі.

„Настав час мені попрощатися,” мовив він. „За день-два я відправлюся в дорогу. Майстер Арфіст майже готовий перейняти в мене справи. Він є дуже добрим кухарем, і як вам добре відомо, він походить із вашого рідного села. Я повертаюся додому. Не думаю що ви за мною сумуватимете.”

Діти радісно сказали допобачення, і гарно подякували Кухареві за його чудовий Торт.

Тільки малий Тім взяв його за руку і тихо сказав „Вибач.”

Фактично у селі було кілька родин які все-таки якийсь час сумували за Альфом. Кілька його друзів, особливо Коваль і Арфіст, тужили за ним і тримали Залю позолоченою та вимальованою на пам’ять про Альфа. Хоча більшість людей були задоволені. Він був у них Майстром Кухарем протягом довгого часу і вони не шкодували що з’явиться йому зміна. Але старий Ноукс гримнув палицею по землі й відверто сказав: „Нарешті його вже нема! І я радий, бо мені наприклад він ніколи не подобався. Надто він був хитрий. Надто проворний, якщо так можна сказати.”


*********************

П Р И М І Т К И

^1 «...заледве така як наші шестипенси за розміром...»

Шестипенс () -- британська монета, яка випускалася до 1971 року (коли фунт перейшов на десяткову систему 1 фунт = 100 пенсів). Розмір її складав19,41 мм. Вигляд див. тут: http://www.24carat.co.uk/images/1887sixpencejubileevaluerev.jpg і тут: http://homepage.ntlworld.com/freemansmith/images/geo%203%20sixpence%20ph.jpg

По суті найменшою за розміром британською монетою на той час був не шестипенс а срібний трипенс, який мав 16,2 мм в діаметрі. Але згодом срібний трипенс замінили, бо він легко гнувся, і був дуже маленький, а тому часто губився. З 1942 року срібні трипенси випускали тільки для використання в Британських колоніях, а з 1944 цілковито замінили на мідні.

Срібні трипенси продовжували циркулювати і надалі, але на 1967 рік -- час написання даного твору -- вони були вже рідкістю ( http://www.24carat.co.uk/threepencesilverindx.html )

Отже шестипенс очевидно використаний як своєрідне мірило -- то була на той час найменша мідно-нікелева монета (див. http://homepage.ntlworld.com/freemansmith/images/geo%203%20sixpence%20ph.jpg ), трошечки менша за наші 25 копійок.

(Подяка користувачеві Howler ( http://www.ukrcenter.com/forum/message.asp?message_id=60451&forum_name=%D3%EA%F0%E0%BF%ED%F6%B3%20%E2%20%C1%F0%E8%F2%E0%ED%B3%BF ) за допомогу у створенні цієї примітки )
 
Name
Email
Comment
Or visit this link or this one