*продовження№3 М.П.*

мандрівець.

— Цілком можливо. Отож, коли з'ясовується, що мандрівець — людина порядна, тоді
перевіряють його відкриття.

— А як саме? Ідуть дивитися?

— Е, ні. Це надто складно. Вимагають, щоб мандрівець подав докази. Скажімо, він
відкрив велику гору — то нехай принесе з неї велике каміння.

Нараз географ захвилювався:

— Але ж ти й сам мандрівник. Ти прибув здалеку. Опиши мені свою планету!

I географ розгорнув книгу записів і застругав олівця. Оповіді мандрівників
спершу записуються олівцем. Потім чекають, коли мандрівець дасть докази, тоді
вже його оповіді можна записати чорнилом.

— Прошу,— мовив географ.

— О, в мене там не вельми цікаво,— сказав маленький принц,— усе малесеньке. У
мене три вулкани. Два діють, а один давно погас. Але мало що може трапитися.

— Так, усе може трапитися,— потвердив географ.

— А ще у мене є квітка.

— Квітів ми не записуємо,— відказав географ.

— Чому? Це ж найпрекрасніше, що є на світі!

— Бо квіти ефемерні.

— Як це — ефемерні?

— Книжки з географії — найцінніші з усіх книжок,— мовив географ.— Вони ніколи не
застаріють. Дуже рідко трапляється, щоб гора зрушила з місця. Дуже рідко буває,
щоб океан пересох. Ми пишемо про те, що одвічне.

— Але згаслий вулкан може прокинутися,— перейняв мову маленький принц.— А що
таке — ефемерний?

— Погас вулкан чи діє — для нас то байдуже,— мовив географ.— Для нас важлива
сама гора. Вона не змінюється.

— А що означає — ефемерний? — повторив маленький принц,— питаючи, він не
заспокоювався, поки не діставав відповіді.

— Ефемерне — це недовговічне, те, що скоро зникає.

— I моя квітка скоро зникне?

«Моя рожа недовговічна,— мовив собі маленький принц,— їй нема чим боронитися,
окрім тих чотирьох колючок. А я покинув її вдома саму-самісіньку!»

Це вперше його взяв жаль. Але він знову збадьорився і запитав:

— Куди ви порадите мені вирушити?

— Одвідай планету Земля,— відказав географ.— Вона має добру славу.

I маленький принц пустився в дорогу, все думаючи про свою квітку.



XVI



Отож сьома планета була Земля.

Земля — планета неабияка! На ній сто одинадцять королів (не поминаючи, звісно, і
муринських), сім тисяч географів, дев'ять тисяч ділків, сім з половиною
мільйонів п'яничок, триста одинадцять мільйонів шанолюбців, себто десь із два
мільярди дорослих.

Аби ви уявили, яка то велика Земля, скажу лиш, що до винайдення електрики
доводилося на всіх шести материках утримувати цілу армію ліхтарників — чотириста
шістдесят дві тисячі п'ятсот одинадцять душ.

Як глянути збоку — то було прегарне видовисько. Дії цієї армії відзначалися
злагодженістю, як у балеті. Починали ліхтарники Нової Зеландії та Австралії.
Запаливши свої вогні, вони подавалися спати. Тоді виступали ліхтарники Китаю та
Сибіру. Виконавши свою партію, вони ховалися за лаштунками. Потім надходила
черга ліхтарників у Росії та Індії. Далі — в Африці та Європі. Тоді в Південній
Америці. За ними — в Північній Америці. I всі вони появлялися на кону своєчасно
й ніколи не помилялися. Так, це було блискуче.

Лише тому ліхтарникові, який запалював єдиного ліхтаря на Північному полюсі, та
ще його побратимові біля єдиного ліхтаря на Південному полюсі — лише цим двом
жилося легко й безтурботно: вони працювали двічі на рік.



XVII



Як хочеться сказати дотепніш, іноді й прибрешеш. Розповідаючи про ліхтарників, я
дещо розминувся з правдою. Боюся, що той, хто не знає нашої планети, може уявити
її хибно. Люди займають на Землі не так уже й багато місця. Аби два мільярди її
жителів зійшлися й поставали тісно один при одному, як на мітингу, вони легко
вмістилися б на площі двадцять миль завдовжки й двадцять завширшки. Все людство
можна було б збити в купу на найменшому острові в Тихому океані.

Дорослі, звичайно, вам не йнятимуть віри. Вони гадають, що займають багато
місця. Їм, мов тим баобабам, здається, ніби вони великі й величні. А ви порадьте
їм підрахувати. Їм це припаде до вподоби, вони-бо кохаються в цифрах. Ви ж не
гайте часу на цю нудну роботу. Це ні на що. Ви й так мені вірите.

Отож, потрапивши на Землю, маленький принц не побачив ані лялечки і вельми
здивувався. Він уже злякався, що помилково залетів на якусь іншу планету, аж тут
у піску ворухнулося кільце такої барви, наче місяць.

— Добривечір,— мовив про всяк випадок маленький принц.

— Добривечір,— відповіла гадюка.

— На яку це планету я потрапив?

— На Землю,— мовила гадюка.— До Африки.
— На Землю,— мовила гадюка.— До Африки.

— Ага. То що, на Землі нема нікого?

— Це пустеля. В пустелях ніхто не живе. Земля велика,— сказала гадюка.

Маленький принц присів на камінь і звів очі до неба.

— От цікаво — чому зорі світяться,— сказав він.— Мабуть, щоб кожен рано чи пізно
міг відшукати свою зірку. Диви, он моя планета — саме над нами. Але як до неї
далеко!

— Гарна планета,— мовила гадюка.— А чого ти сюди завітав?

— Я посварився з одною квіткою,— зітхнув маленький принц.

— Ага, он воно що...

I обоє змовкли.

— А де ж люди? — знов озвався нарешті маленький принц.— У пустелі все-таки
самотньо...

— Серед людей також самотньо,— відповіла гадюка.

Маленький принц глянув на неї пильно.

— Чудна ти істота,— мовив він.— Завтовшки з пальчик...

— Зате моці у мене більше, ніж у пальці короля,- сказала гадюка.

Маленький принц усміхнувся.

— Не така вже ти й дужа... Ти навіть безлапа. Та й мандрувати не можеш.

— Я можу занести тебе далі, ніж будь-який корабель,— мовила змія.

I обвила круг кісточки ногу маленького принца, наче золота обручка.

— Усякого, кого я торкнусь, я повертаю землі, з якої він вийшов,— мовила ще
вона.— Але ти безневинний і прибув із зірки...

Маленький принц нічого не відповів.

— Мені шкода тебе, ти такий тендітний на цій крем'яній Землі. Я можу тобі
підсобити, якщо ти дуже пошкодуєш за своєю покинутою планетою. Я можу...

— О, я добре зрозумів,— сказав маленький принц,— але чому ти весь час говориш
загадками?

— Я розв'язую всі загадки,— відповіла гадюка.

I обоє змовкли.



XVIII



Маленький принц перейшов пустелю і нікого не спіткав, лише одну квітку.
Малесеньку непоказну квітку з трьома пелюстками.

— Добридень,— сказав маленький принц.

— Добридень,— відповіла квітка.

— А де люди? — гречно спитав маленький принц.

Якось квітка бачила, як повз неї пройшов караван.

— Люди? Ага, їх, здається, всього шестеро чи семеро. Я бачила їх багато років
тому. Та де їх шукати — хтозна. Їх жене вітром. Вони без коріння, це дуже
незручно.

— Прощавай,— сказав маленький принц.

— Прощавай,- мовила квітка.



XIX



Маленький принц зіп'явся на високу гору. Раніш він ніколи не бачив гір, окрім
трьох вулканів, що були йому до колін. Згаслий вулкан правив йому за дзиглика.
Отож маленький принц помислив: «З такої високої гори я зразу побачу всю планету
і всіх людей». Але побачив лише скелі, шпичасті, шпилясті.

— Добридень,— мовив він про всяк випадок.

— Добридень... добридень... добридень...— озвалася луна.

— Хто ви? — спитав маленький принц.

— Хто ви... хто ви... хто ви...— відповіла луна.

— Будьте моїми приятелями,— мовив він,— я геть один.

— Геть один... геть один... геть один...— відгукнулася луна.

«Яка чудна планета! — подумав тоді маленький принц.— Геть суха, вся в гострих
шпичках і солона. А людям бракує уяви... Тільки й повторюють, що їм кажуть...
Квітка, яку я мав удома, завше озивалася перша».



XX



Довго простував маленький принц пісками, скелями й снігами і набрів зрештою на
дорогу. А всі дороги провадять до людей.

— Добридень,— промовив він.

Перед ним був садок, повний квітучих рож.

— Добридень,— відгукнулися рожі.
Маленький принц поглянув на них. Усі вони скидалися на його квітку.

— Хто ви? — спитав він, вражений.

— Ми — рожі,— відказали квіти.

— Он як...— сказав маленький принц.

I почувся дуже нещасливим. Його квітка запевняла його, що вона на всьому світі
одна така. А ось тут буяло п'ять тисяч таких самих квіток, лише в одному саду!

«Як би вона досадувала, коли б побачила це! — помислив маленький принц.— Вона б
страшенно закахикала і вдала, що помирає, аби лише не стати смішною. А мені
довелося б удавати, ніби я доглядаю її, бо ж інакше, аби принизити й мене, вона
справді могла б умерти...»

А потім він ще сказав собі: «А я гадав, що маю такий скарб — єдину в світі
квітку, а то звичайнісінька рожа. Проста рожа і три вулкани заввишки до колін, і
то один з них погас, певне, назавжди — цього замало, щоб величати себе
принцом...»

Він упав на траву й заплакав.



XXI



Отоді-то й показався лис.

— Добридень,— мовив лис.

— Добридень,— звичайненько відказав маленький принц і озирнувся, та нікого не
побачив.

— Осьдечки я,— озвався голос,— під яблунею.

— Хто ти?— спитав маленький принц.— Ти такий гарний!

— Я лис,— відповів той.

— Пограйся зі мною,— попрохав маленький принц.— Мені так журно...

— Я не можу з тобою гратися,— мовив лис.— Я не приручений.

— О, даруй,— сказав маленький принц. Але подумав і додав:

— А що означає — приручити?

— Ти нетутешній,— сказав лис.— Що ти тут шукаєш?

— Шукаю людей,— відповів маленький принц.— А що означає — приручати?

— Люди,— мовив лис,— мають рушниці і ходять на лови. Це так ускладнює життя. А
ще вони розводять курей. То єдина користь від людей. Ти шукаєш курей?

— Ні,— сказав маленький принц.— Я шукаю приятелів. А що означає — приручати?

— Це поняття давно забуте,— мовив лис,— Воно означає: прихилити до себе...

— Прихилити до себе?

— Авжеж,— мовив лис.— Ти для мене поки що лише маленький хлопчик, достоту такий,
як сто тисяч інших. I ти мені не потрібний. I я тобі теж не потрібний. Я для
тебе всього тільки лис, достоту, як сто тисяч інших лисів. Та як ти мене
приручиш, ми станемо потрібні одне одному. Ти будеш для мене єдиний на цілім
світі. I я буду для тебе єдиний на цілім світі...

— Я вже трошки розумію,— проказав маленький принц.— Є одна рожа... мабуть, вона
мене приручила...

— Цілком можливо,— відповів лис.— На Землі чого тільки не побачиш...

— О, це не на Землі,— заперечив маленький принц.

Лис нібито дуже здивувався.

— На іншій планеті?

— Так.

— А мисливці є на тій планеті?

— Нема.

— Як цікаво! А кури є?

— Нема.

— Ех, світ недосконалий! — зітхнув лис. А потім знову повернувся до того самого:


— Одноманітне в мене життя. Я полюю на курей, а люди полюють на мене. Всі кури
однакові, і люди всі однакові. I я нуджусь. Але як ти мене приручиш, моє життя
буде ніби сонцем осяяне. Я знатиму твою ходу й розрізнятиму її серед усіх інших.
Почувши чиїсь кроки, я ховаюся в нору. Зате твоя хода, як музика, викличе мене з
нори. А потім — дивись! Бачиш, он там, на ланах, достигає пшениця? Я не їм
хліба. Збіжжя мені ні до чого. Пшеничні лани не ваблять мене. I це сумно. Але в
тебе чуб ніби золотий. I як добре буде, якщо ти мене приручиш! Золоте збіжжя
нагадуватиме мені про тебе. I я полюблю шелест колосся на вітрі...

Лис замовк і довго глядів на маленького принца. А потім попросив знову:

— Будь ласка... приручи мене!

— Я б радо,— відмовив маленький принц,— але в мене обмаль часу. Мені ще треба
знайти приятелів і узнати багато всяких речей.

— Узнати можна лише те, що приручиш,— мовив лис.— Людям уже бракує часу щось
узнавати. Вони купують готові речі в торгівців. Але ж немає таких торгівців, що
продавали б приятелів, і тим-то люди не мають приятелів. Як хочеш мати приятеля
— приручи мене!

— А що для цього треба зробити? — спитав маленький принц.

— Треба бути дуже терплячим,— відказав лис.— Спершу ти сядеш трошки далі від
мене на траву, ось так. Я краєчком ока позиратиму на тебе, дивитимусь, а ти
мовчатимеш. Мова — це джерело непорозуміння. Але щодня ти сідатимеш трошки
ближче...
ближче...

Назавтра маленький принц прийшов знову.

— Краще, якби ти приходив о тій самій порі,— попросив лис. — Якщо ти прийдеш,
скажімо, о четвертій дня, то я вже з третьої години відчуватиму себе щасливим. О
четвертій я вже почну хвилюватися і непокоїтися. Я узнаю ціну щастю. А як ти
приходитимеш коли попало, то я ніколи не знатиму, на яку годину готувати своє
серце... Повинні бути обряди.

— А що таке обряд? — поцікавився маленький принц.

— Це теж річ давно забута — розтлумачив лис.— Це те, що робить один день
несхожим на інші дні, одну годину — на всі інші години. Є, приміром, такий обряд
у двох мисливців. У четвер вони танцюють з сільськими дівчатами. I який же це
чудовий день — четвер! Я йду на прогулянку й доходжу аж до виноградника. А якби
мисливці танцювали коли попало, всі дні скидалися б один на один і я зовсім не
мав би дозвілля.

Так маленький принц приручив лиса. I коли настала пора прощатися, лис казав:

— О, я плакатиму по тобі.

— Сам винний,— мовив маленький принц.— Я ж не хотів тобі нічого лихого, а ти
зажадав, щоб я тебе приручив...

— Авжеж,— згодився лис.

— Але ж ти плакатимеш! — мовив маленький принц.

— Виходить, ти нічого не вигадав.

— Вигадав,— заперечив лис.— Згадай, що я казав про золоте збіжжя.

Він замовк. Потім додав:

— Піди ще поглянь на рожі. Ти зрозумієш, що твоя рожа — єдина на світі. А як
вернешся попрощатися зі мною, я подарую тобі одну таємницю.

Маленький принц пішов глянути на рожі.

— Ви нітрохи не схожі на мою рожу,— мовив він їм.— Ви ще ніщо. Ніхто вас не
приручив, і ви нікого не приручили. Ви такі, як раніше був мій лис. Він нічим не
різнився від ста тисяч інших лисів. Але я з ним заприятелював, і нині він —
єдиний в усьому світі.

Рожі дуже зніяковіли.

— Ви дуже гарні, але порожні,— сказав іще маленький принц.- Задля вас не
схочеться померти. Звісно, випадковий перехожий і про мою рожу подумає, що вона
така сама, як і ви. Але вона одна-єдина, над усе найдорожча. Я-бо полив її. Я-бо
накрив її скляним ковпаком. Я-бо затулив її ширмою. Я-бо нищив задля неї гусінь,
лишив тільки двох чи трьох, щоб повиводились метелики. Я чув, як вона нарікала і
як хвалилась і навіть як замовкала. Рожа ця — моя.

I маленький принц вернувся до лиса.

— Прощавай...— мовив він.

— Прощавай,— відповів лис.— Ось моя таємниця. Вона дуже проста: лише серце добре
бачить. Найголовнішого не побачиш очима.

— Найголовнішого не побачиш очима,— повторив маленький принц, аби краще
запам'ятати.

— Твоя рожа дорога тобі тому, що ти присвятив їй стільки часу.

— Моя рожа дорога мені...— повторив маленький принц, аби краще запам'ятати.

— Люди забули цю істину,— мовив лис,— але ти не забувай. Ти назавжди береш на
себе відповідальність за тих, кого приручив. Ти відповідаєш за свою рожу.

— Я відповідаю за свою рожу,— повторив маленький принц, аби краще запам'ятати.



XXII



— Добридень,— мовив маленький принц.

— Добридень,— озвався стрілочник.

— Що ти тут робиш? — спитав маленький принц.

— Сортую пасажирів,— відповів стрілочник,— відсилаю їх у поїздах партіями по
тисячі душ, поїзд — ліворуч, поїзд — праворуч.

I швидкий поїзд, загуркотівши, мов грім, сяючи вогнями, промчав мимо, аж будка
стрілочника заходила ходором.

— Як поспішають,— здивувався маленький принц.— Чого вони шукають?

— Навіть сам машиніст цього не знає,— мовив стрілочник.

Другий швидкий, сяючи вогнями, прогуркотів у зворотний бік.

— Вони вже вертаються? — спитав маленький принц.

— Це не ті,— відповів стрілочник.— Це зустрічний поїзд.

— Вони були невдоволені там, звідки їдуть?

— Люди вічно невдоволені там, де живуть,— відповів стрілочник.

Тут прогуркотів яскраво осяяний третій швидкий.

— Вони женуться за тими першими? — поцікавився маленький принц.

— Ні за ким вони не женуться,— мовив стрілочник.— Вони сплять там, усередині, чи
позіхають. Лише діти притуляються носами до вікон.

— Лише діти знають, чого шукають,— сказав маленький принц.— Вони витрачають
стільки часу на ганчір'яну ляльку, і лялька стає їм дорога, і якщо її заберуть,
діти плачуть...

— Їхнє щастя,— мовив стрілочник.
XXIII



— Добридень,— мовив маленький принц.

— Добридень,— озвався крамар.

Він продавав удосконалені пілюлі, що тамують спрагу. Проковтнеш таку пілюлю, і
потім цілий тиждень не треба пити.

— Навіщо ти їх продаєш? — спитав маленький принц.

— Від них велике заощадження часу,— відказав крамар.— За підрахунками експертів,
людина заощаджує за тиждень п'ятдесят три хвилини.

— А що роблять у ті п'ятдесят три хвилини?

— Та що хочеш.

«От аби я мав витратити п'ятдесят три хвилини,— помислив маленький принц,— я
просто пішов би до криниці...»



XXIV



Збіг тиждень із дня моєї вимушеної посадки, і, слухаючи розповідь про крамаря з
пілюлями, я випив останній ковток води.

— О,— сказав я маленькому принцові,— твої розповіді дуже цікаві, але я ще не
полагодив свого літака, мені нема чого пити, і я теж був би щасливий, аби міг
просто піти до криниці!

— Мій приятель лис...— почав він.

— Хлопче, мені вже не до лиса!

— Чому?

— А тому, що доведеться сконати від спраги...

Він не зрозумів мене і заперечив:

— Добре, коли є приятель, навіть якщо треба сконати. От я, я дуже радий, що
приятелював із лисом...

«Він не усвідомлює, яка велика небезпека. Він ніколи не зазнавав ні голоду, ні
спраги. Йому досить трошки сонця...» — помислив я.

Проте він поглянув на мене і відповів на мої думки:

— Мені теж хочеться пити... пошукаємо колодязя...

Я втомлено розвів руками: це безглуздя — шукати навмання в безкраїй пустелі
колодязя. I все ж ми рушили в дорогу.

Довгий час ми йшли мовчки: нарешті споночіло, в небі спалахнули зорі. Від спраги
мене трохи лихоманило, і я бачив їх наче вві сні. А в пам'яті все лунали слова
маленького принца.

— Отже, і ти знаєш, що таке спрага? — спитав я.

Та він не відповів на моє запитання. Він сказав просто:

— Вода буває потрібна й серцю...

Я не збагнув його слів, але промовчав. Знав, що розпитувати його не слід.

Він утомився. Сів на пісок. Я опустився поруч. Помовчали. Потім він мовив:

— Зорі прегарні, бо десь там є квітка, хоч її й не видно звідси...

— Авжеж,— відповів я, дивлячись на піщані брижі, осяяні місяцем.

— Пустеля гарна...— додав він.

Це правда. Мені завше подобалося в пустелі. Сидиш на піщаній дюні. Нічого не
видно. Нічого не чутно. I все ж серед цієї тиші світиться щось...

— Знаєш, чому гарна пустеля? — спитав маленький принц.— Десь у ній ховаються
джерела.

Мене дуже вразило: так ось через що це таємниче світіння пісків. Ще пахолятком я
жив у старому-престарому будинку — подейкували, ніби в ньому сховано скарб.
Звісно, ніхто його так і не знайшов, а може, й не шукав. Але через нього весь
той дім був ніби зачарований. На споді свого серця мій будинок ховав таємниці.

— Так,— сказава я,— йдеться про дім, про зірки чи пустелю: того, що являє собою
їхню красу, не побачиш очима!

— Я дуже радий,— озвався маленький принц,— що ти згоден з моїм приятелем лисом.

Потім він заснув, я взяв його на руки й рушив далі. Я був схвильований.
Здавалося, ніби я несу скарб, тендітний і безборонний. Здавалося навіть, що
нічого безбороннішого нема на нашій Землі. У сяйві місяця я дивився на його
бліде чоло, на примкнуті вії, і казав собі: «Те, що я бачу, це лише оболонка.
Найголовнішого не побачиш очима...»

Його розтулені вуста затремтіли в усмішці, і я сказав собі ще: «Найзворушливіше
в цьому заснулому маленькому принці його вірність квітці, образ рожі, що сяє в
ньому, ніби полум'я світильника, навіть коли він спить...» I я зрозумів, що він
ще тендітніший і безборонніший, ніж здається. Світильники треба старанно
охороняти: порив вітру може погасити їх...

Так я йшов — і на світанні побачив колодязь.



XXV



— Люди набиваються в швидкі поїзди, але вони вже не відають, чого шукають,—
мовив маленький принц.— Тому метушаться і снують туди-сюди...

I додав:
— I це все даремно...

Колодязь, до якого ми прийшли, був не такий, як усі колодязі в Сахарі. Звичайно
тут колодязь — просто яма в піску. А цей скидався на справжній сільський
колодязь. Але поблизу не було жодного села, і я подумав, що це сон.

— От чудасія,— сказав я маленькому принцові,— тут усе наготовлено: і корба, і
цебро, і вірьовка...

Він засміявся, торкнув вірьовку, почав крутити корбу. I корба зарипіла, як
старий флюгер, що довго іржавів у безвітрі.

— Чуєш? — мовив маленький принц.— Ми збудили колодязь, і він співає...

Я боявся, що він утомиться.

— Я сам витягну,— сказав я,— тобі це не до снаги.

Повільно витяг я повне цебро і поставив його на кам'яне цямриння. У вухах ще
бринів спів корби, вода в цебрі ще тремтіла і в ній бігали зайчики.

— Мені хочеться цієї води,— сказав маленький принц,— дай напитись...

I я зрозумів, чого він шукав.

Я підніс цебро до його вуст. Він пив, заплющивши очі. Було гарно, як на бенкеті.
Була то не звичайна вода. Вона народилася від довгої дороги під зорями, від рипу
корби, від зусилля моїх рук, люба серцеві, як дарунок. Так у дитинстві, коли я
був пахолятком, мені висявали різдвяні гостинці: вогниками свіч на ялинці,
органною музикою обідні, лагідними усмішками.

— Люди на твоїй планеті,— промовив маленький принц,— викохують п'ять тисяч рож в
одному саду... і не знаходять того, чого шукають.

— Не знаходять,— погодився я.

— А те, чого вони шукають, можна знайти в одній-єдиній рожі, у ковтку води...

— Авжеж,— погодився я.

I маленький принц додав:

— Але очі не бачать. Шукати треба серцем.

Я напився. Дихалось легко. На світанні пісок такої барви, як мед. I від цієї
барви меду я теж був щасливий. Чого б то мені журитись.

— Ти повинен виконати обіцянку,— стиха озвався маленький принц, знову сідаючи
коло мене.

— Яку обіцянку?

— Пам'ятаєш... обротьку для мого баранця... Я ж відповідаю за ту квітку.

Я добув із кишені свої малюнки, маленький принц поглянув на них і засміявся.

— Баобаби в тебе схожі на капустини...

— О!

А я так пишався своїми баобабами!

— А в лиса твого вуха... наче роги! I які довгі!

I він знову засміявся.

— Ти несправедливий, хлопче. Я ж ніколи нічого не вмів малювати, хіба що удава в
натурі і в розрізі.

— Ні, дарма,— заспокоїв він мене.— Діти й так знають.

I я намалював обротьку для баранця. Віддав малюнок, і серце в мене стислося.

— Ти щось надумав, а я не знаю...

Але він не відповів.

— Бачиш,— мовив він,— завтра минає рік, як я потрапив до вас на Землю.

I замовк. Потім додав:

— Я упав зовсім близько звідси...

I зашарівся.

I знову, бозна й чому, мене оповила якась дивна зажура. Все-таки я спитав:

— Отже, не випадково тиждень тому, того ранку, коли ми познайомилися, ти блукав
тут самотою, за тридев'ять земель від людського житла? Ти повертався туди, де
тоді упав?

Маленький принц зашарівся ще дужче. А я додав нерішуче:

— Може, тому, що минає рік?..

I знову він почервонів. Він ніколи не відповідав на питання, але ж коли
червонієш, то це означає «так», еге ж?

— О! — мовив я.— Я боюсь...

Але він перейняв мене:

— Пора тобі братися до роботи. Вертайся до своєї машини. Я чекатиму на тебе тут.
Приходь завтра ввечері...

Мені не стало спокійніше, одначе. Я згадав лиса. Коли ти даєш себе приручити,
потім доводиться й плакати.



XXVI



Неподалік від колодязя збереглися руїни давнього кам'яного муру. Наступного
вечора, скінчивши з роботою, я вернувся туди і ще здалеку побачив, що маленький
принц сидить на краю муру спустивши ноги. I почув його голос:

— Хіба ти не пам'ятаєш? Це було зовсім не тут.
Очевидно, хтось йому відповідав, бо він заперечив:

— Ні, ні! Саме цього дня, тільки не в цьому місці.

Я наближався до муру. Але нікого більше я там не побачив. А проте маленький
принц знову мовив комусь:

— Атож, на піску ти побачиш, де мої сліди починаються. Тобі доведеться лише
заждати мене. Сьогодні вночі я туди прийду.

До муру лишалося двадцять метрів, але я так само нікого не бачив.

По недовгій мовчанці маленький принц спитав:

— А в тебе добра отрута? Ти певна, що я недовго мучитимусь?

Я зупинився, і серце мені стислося, але я досі ще нічого не розумів.

— Тепер іди,— мовив маленький принц.— Я хочу стрибнути вниз.

Тоді я опустив очі і аж підскочив! Під муром, звівши голову до маленького
принца, згорнулась жовта гадючка, від укусу якої людина гине за тридцять секунд.
Намацуючи в кишені револьвера, я бігом кинувся до неї, але, почувши шурхіт моїх
кроків, гадюка тихо, мов змеженілий ручай, заструмувала по піску і з ледве
чутним металевим дзвоном заповзла поміж каміння.

Я підбіг до муру саме вчасно, щоб підхопити на руки маленького принца, білого
мов сніг.

— Що за витівки! Ти вже забалакуєш із гадюками!

Я розв'язав золотого шарфа, який він постійно носив. Змочив йому скроні і
відпоїв водою. Але я не зважувався більше ні про що розпитувати. Він поважно
глянув на мене і обвив мою шию руками. Я почув, як тіпається його серце, мов у
підстреленої пташки. Він сказав мені:

— Я радий, що ти знайшов, у чому там був клопіт із твоєю машиною. Тепер ти можеш
вернутися додому.

— Звідки ти знаєш?

Я саме збирався сказати йому, що над усі сподівання таки полагодив літака!

Він нічого не відповів на моє питання, сказав лише:

— Я теж сьогодні вертаюся додому.

Потім додав журно:

— Це куди далі... це багато важче...

Я відчував, що речі діються якісь чудні. Я стискав його в обіймах, наче малу
дитину, а проте здавалося, ніби він вислизає просто в якесь провалля, і мені
незмога його утримати...

Його задумливий погляд тікав кудись у далечінь.

— У мене лишиться твій баранець. I ящик для баранця. I обротька...

I він сумно всміхнувся.

Я довго чекав. Відчував, що він опритомнював.

— Ти трохи злякався, хлопче...

Ще б не злякатися! Але він тихенько засміявся:

— Куди страшніше буде сьогодні ввечері...

I знову мене обсипало морозом передчуття непоправного. Невже, невже я більше
ніколи не почую, як він сміється? Цей сміх для мене — ніби джерело в пустелі.

— Хлопче, я хочу ще почути, як ти смієшся...

Але він сказав:

— Сьогодні вночі минає рік. Моя зірка саме над тим місцем, де я упав рік тому...


— Слухай, хлопче, адже вся ця історія з гадюкою, з побаченням і з зіркою — це
просто лихий сон, еге ж?

Але він не відповів. Сказав лише:

— Найголовнішого не побачищ очима...

— Це як із квїткою. Як ти любиш квітку, що росте десь на далекій зірці, вночі
тобі любо дивитися на небо. Всі зорі розквітають.

— Авжеж.

— Це як із тією водою. Коли ти дав мені напитися, вода була наче музика... а все
та корба й вірьовка... пам'ятаєш?.. вода була чудова.

— Вночі ти подивишся на зорі. Моя зірка дуже маленька, я не можу тобі й
показати, де вона. Та це й краще. Вона буде для тебе просто одна з численних
зірок. I тобі подобатиметься зорювати... Всі зорі стануть тобі за приятелів. I
потім я тобі дещо подарую...

I він засміявся.

— О хлопче, хлопче, як я люблю цей твій сміх!

— Оце й буде мій подарунок... це буде, як із тою водою...

— Що ти хочеш сказати?

— У кожної людини свої зорі. Для одних, тих, хто подорожує, вони дороговказ. Для
інших це просто маленькі вогники. Для вчених зірки — наукова загадка. Для мого
ділка вони золоті. Але всі ці зорі німі. А ти матимеш такі зірки, яких більше ні
в кого немає...

— Як це розуміти?

— Я житиму на одній із зірок, я там сміятимусь, і коли ти подивишся вночі на
небо, це буде так, наче всі зорі сміються. Ти матимеш зорі, що вміють сміятися!

I він сам засміявся.

— I коли ти втішишся (а втіха таки приходить), ти будеш радий, що познайомився
зі мною. Ти завше будеш моїм другом. Тобі захочеться посміятися зі мною. Тоді ти
відчиниш вікно, і тобі буде приємно... I твої приятелі будуть неабияк здивовані,
що ти смієшся, глядячи на небо. А ти їм скажеш: «Так, так, зорі завше викликають
у мене охоту сміятися!» I вони подумають, що ти несповна розуму. Ось яку капость
я тобі втну...

I він знову засміявся.

— Це буде так, наче замість зірок я дав тобі безліч дзвіночків, що вміють
сміятися...

I він знову засміявся. Потім знову споважнів:

— Знаєш... сьогодні вночі... краще не приходь.

— Я тебе не залишу.

— Я матиму такий вигляд, наче мені зле... Наче я вмираю. Так уже воно буває. Не
треба, щоб ти це бачив...

— Я не залишу тебе.

Однак він був заклопотаний.

— Я кажу тобі це... і через гадюку. Не треба, щоб вона тебе вжалила... Гадюки ж
злі. Когось ужалити для них утіха.

— Я тебе не залишу.

Щось його заспокоїло.

— Правда, на другий укус отрути в неї не вистачить.

Тої ночі я не помітив, як він пішов. Він тихо вислизнув. Коли я наздогнав його,
він ішов прудко й рішуче.

— А, це ти...— тільки й сказав він мені.

I взяв мене за руку. Але щось іще його тривожило.

— Даремно ти так учинив. Тобі буде боляче. Я буду наче неживий, а насправді це
буде не так...

Я мовчав.

— Бачиш... Це дуже далеко. Я не можу забрати свого тіла. Це заважко.

Я мовчав.

— Але це все одно, що покинути стару оболонку. За старими оболонками нема чого
жалкувати.

Я мовчав.

Він трохи занепав духом. Але все ж зробив ще одне зусилля:

— Знаєш, це буде гарно. Я теж зорюватиму. I всі зорі будуть наче криниці з
рипучою корбою. I всі зорі дадуть мені напитися...

Я мовчав.

— Подумай, як буде чудово! Ти матимеш п'ятсот мільйонів дзвіночків, а я п'ятсот
мільйонів струмків...

I тут він теж замовк, бо заплакав...

— Це тут. Дай мені ступити ще крок самому.

I він сів на піску, бо йому стало страшно. Потім він сказав:

— Знаєш... моя рожа... я за неї відповідаю! А вона така квола! I така довірлива.
Єдине, чим вона може захищатися, це чотирма жалюгідними колючками...

Я теж сів, бо мені підломились ноги. Він мовив:

— Ну от. Це все...

Завагався ще з хвилину і встав. I ступив лише крок. Я не міг ворухнутися.

Неначе жовта блискавка майнула біля його ніг. Якусь мить він стояв непорушно. Не
закричав. Потім упав — повільно, як падає дерево.

Повільно й нечутно, бо пісок приглушує звуки.



XXVII



I от збігло вже шість років... Я ще нікому не розповідав цієї історії. Коли я
повернувся, товариші були раді, що знову бачать мене живого й здорового. Важко
було в мене на душі, але я казав їм:

— Це просто втома...

I все ж потроху я заспокоївся. Тобто... не цілком. Але я добре знаю: він на свою
планетку повернувся, бо коли розвидніло, я не знайшов на піску його тіла. Воно
було не таке вже й важке... А ночами я люблю слухати зорі. Немов п'ятсот
мільйонів дзвіночків...

Але ось що дивовижно. В обротьці, намальованій для принцового баранця, я забув
намалювати ремінець! Маленький принц ніколи не зможе надіти її на баранця. I я
питаю себе: що ж коїться там, на його планетці? Що, як баранець з'їв рожу? Іноді
я кажу собі: «Ні, звичайно, ні! Маленький принц на ніч прикриває рожу скляним
ковпаком і пильно стежить за своїм баранцем». Тоді я щасливий. I всі зорі
тихенько сміються.

А часом я кажу собі: «Іноді, трапляється, буваєш неуважний... Тоді все може
статися! Що, як він якось увечері забув про скляний ковпак або вночі викрався
баранець на волю...» I тоді всі дзвіночки мовби плачуть...

Усе це загадкове й незбагненне. Для вас, тих, хто теж полюбив маленького принца,
як і для мене, світ стане інший, коли десь, невідомо де, баранець, що його ми
ніколи не бачили, можливо, з'їв рожу...

Погляньте на небо. I спитайте себе: «Є ще та квітка чи нема її? Може, баранець
її з'їв?» I ви побачите, як усе змінюється...

I ніколи жоден дорослий не зрозуміє, як це важливо!
Це, по-моєму, найкраще й найсумніше місце у всьому світі. Цей же куточок пустелі
намальовано й на попередній сторінці, але я намалював його ще раз, щоб вам краще
було видно. Саме тут маленький принц уперше з'явився на Землі, а потім зник.

Придивіться уважніше, щоб неодмінно впізнати те місце, якщо колись потрапите до
Африки, в пустелю. Якщо вам доведеться проїздити тут, благаю вас, не поспішайте,
забаріться трохи якраз під цією зіркою! I якщо до вас підійде золоточубий малий
хлопчик, який сміється і не відповідає на ваші питання, ви одразу здогадаєтесь,
хто це такий. Тоді — будь ласка — розвійте мою журу, мерщій напишіть мені, що
він вернувся.
 
Name
Email
Comment
Or visit this link or this one