(театр тіней2) *продовження*

— Ви вважаєте, ніби хтось…
— Не знаю. Якщо це зробив хтось із нас, нехай відверто скаже про це. Всі ми здатні зрозуміти й оцінити жарт.
— Коли це жарт, то досить невдалий, — зауважив Крейвен.
— То вже інша річ, — сказав Форестер.
— Якби я знав напевне, що це жарт, у мене б камінь з душі скотився, — виголосив Мейтленд.
— В тому то й справа, — підхопив Форестер. — Саме це я й хотів би з’ясувати.
— Може, хто-небудь хоче щось сказати,— трохи помовчавши, спитав він.
У відповідь — ані пари з вуст.
Вони чекали.
— Ніхто не зізнається, Кенте, — зауважив Лодж.
— Припустимо, що цей жартун хоче зберегти інкогніто, — промовив Форестер. — Цілком зрозуміле бажання за таких обставин. Може, спробуємо роздати всім по аркушику паперу?
— Роздайте, — буркнув Сіффорд.
Форестер витягнув із кишені аркуш паперу, обережно розірвав його нарівно й роздав присутнім.
— Якщо хтось із нас учора пожартував, — благав Лодж, — заради всього святого, повідомте нам.
Аркушики повернулися до Форестера. На деяких було написано “Ні”, на інших — “Це не жарти”, а на одному “Я тут ні при чому”.
Форестер склав аркушики купкою.
— Так, це припущення відпало, — сказав він. — Хоча я й не покладав на нього великих надій.
Крейвен важко підвівся зі стільця.
— Нас усіх непокоїть одна думка, — промовив він. — Чому ж не сказати її вголос?
Він замовк і обвів поглядом присутніх, ніби говорячи, що його не вдасться зупинити.
— Генрі не дуже любили тут,— сказав він. — Не заперечуйте! Він був людиною важкою. Важкою з усякого погляду — такі не користуються людською прихильністю. Я знав його краще, ніж будь-хто з вас. І я залюбки погодився сказати кілька слів про нього на сьогоднішній панахиді, бо, незважаючи на складний характер, він заслуговував поваги. Він був надзвичайно цілеспрямованою, вольовою людиною, а це зрідка зустрічається навіть у людей такого типу. Та на душі в нього був неспокій, його гнітили сумніви, про які ніхто з нас навіть не здогадувався. Іноді він говорив зі мною відверто — по-справжньому відверто — як ніколи не говорив ні з ким із вас. Генрі стояв на порозі якогось відкриття. Його охопив жах. І він помер. Він був цілком здоровий. — Крейвен поглянув на Сью Лоуренс і запитав: — Чи, може, я помиляюся, Сьюзен? Він нездужав?
— Ні, він був здоровий, — відповіла доктор Сьюзен Лоуренс. — Він не повинен був загинути.
Крейвен обернувся до Лоджа.
— Днями він розмовляв з вами?
— День чи два тому, — відповів Лодж. — Він тоді здавався абсолютно нормальним.
— Про що ви говорили?
— Та, власне, ні про що. Другорядні справи.
— Другорядні справи? — в’їдливо перепитав Крейвен.
— Гаразд. Коли ви наполягаєте, я поясню. Він говорив про те, що не хоче продовжувати досліди. Назвав нашу роботу диявольською. Він так і сказав “диявольська”. — Лодж обвів поглядом кімнату. — Ніхто з вас не вживав досі цього слова — диявольська.
— Він говорив з вами наполегливіше, ніж завжди?
— Мені немає з чим порівняти тієї розмови, — відповів Лодж. — На цю тему він говорив зі мною вперше. Мабуть, з усіх, хто тут працює, тільки він ні за яких обставин раніше в розмові зі мною не торкався цього питання.
— І ви умовили його продовжити роботу?
— Ми обговорили його точку зору.
— Ви вбили його.
— Можливо, — сказав Лодж. — Можливо, я вбиваю вас усіх. Або кожен із нас убиває себе сам. Хіба я знаю? — Він повернувся до доктора Лоуренс: — Сью, чи може людина померти від психосоматичного захворювання, викликаного жахом?
— Теоретично захворювання немає, — відповіла Сьюзен Лоуренс. — Та, коли виходити з практики, побоююсь, що відповідь буде ствердна.
— Він потрапив у пастку, — заявив Крейвен.
— Разом з усім людством, — обірвав його Лодж. — Коли вам кортить розім’яти свій вказівний палець, направте його по черзі на кожного з нас. На все людство.
— Мені здається, — втрутився Форестер, — зараз мова про інше.
— Навпаки, — заперечив Крейвен. — і я поясню чому саме. З усіх людей я повірю в існування привидів останній…
Еліс Пейдж схопилася на ноги.
— Замовкніть, — вигукнула вона. — Замовкніть! Замовкніть!
— Міс Пейдж, заспокойтесь, будь ласка, — попросив Крейвен.
— Але ж ви сказали…
— Я говорю про те, що коли припустити, ніби дух, полишивши тіло, мав привід і, я сказав би, навіть право відвідати місце, де його тіло спіткала смерть, то зараз склалася саме така ситуація.
— Сідайте, Крейвен! — наказав Лодж.
Крейвен повагався трохи, потім сів, сердито буркнувши щось собі під ніс.
— Коли ви вбачаєте необхідність у подальшому обговоренні цього питання, — промовив Лодж, — дуже прошу облишити містику.
— Мені здається, тут нема про що говорити, — сказав Мейтленд. — Як учені, що присвятили себе пошукам першопричини виникнення життя, ми повинні розуміти, що смерть — це абсолютний кінець усіх життєвих явищ.
— Це ще необхідно довести, і ви прекрасно це знаєте, — заперечив Сіффорд.
Тут втрутився Форестер.
— Облишмо цю тему, — рішуче сказав він. — Ми можемо повернутися до неї пізніше. А зараз поговорімо про інше. — І поквапився додати: — Нам треба з’ясувати ще дещо. Хто з героїв належав Генрі?
Запала тиша.
— Мова йде не про те, щоб ототожнити кожного учасника Вистави з певним героєм. Та методом виключення…
— Гаразд, — мовив Сіффорд. — Роздайте ще раз ваші аркушики.
Форестер витягнув із кишені папір і заходився рвати його на невеличкі клаптики.
— До дідька ваші аркушики, — роздратовано кинув Крейвен. — Мене не спіймаєш більше на такий гачок.
Форестер відірвав погляд від папірців.
— Гачок?
— А то ні, — буркнув Крейвен. — Як по щирості, то хіба ви не намагаєтесь весь час дізнатися, де чий герой?
— Я не заперечую, — сказав Форестер. — Я порушив би свій обов’язок, якби не намагався з’ясувати це.
— Мене взагалі дивує, як старанно ми оберігаємо цей секрет, — заговорив Лодж. — За нормальних обставин воно не мало б значення, але зараз ситуація перемінилася. Мені здається, ми почуватимемося краще, коли перестанемо робити з цього таємницю. Щодо мене, то я залюбки першим назву свого героя, тільки скажіть.
Він замовк і очікувально подивився навкруг.
Запала тиша.
Всі дивилися йому просто у вічі, але їхні обличчя були байдужі — вони не виражали ні гніву, ні страху, взагалі нічого.
Лодж знизав плечима.
— Гаразд, облишимо це, — сказав він, звертаючись до Крейвена. — То що ви казали?
— Я хотів сказати, що написати ім’я героя — це все одно, що встати і промовити його вголос. Форестер знає почерк кожного з нас. Йому не важко розпізнати автора будь-якої записки.
— Я й гадки не мав про це, — запротестував Форестер. — Слово честі. Але Крейвен сказав правду.
— Що ви пропонуєте? — запитав Лодж.
— Списки типу виборчих бюлетенів для таємного голосування, — відповів Крейвен. — Треба скласти списки імен героїв.
— А ви не боїтесь, що ми розпізнаємо ваші хрестики?
Крейвен подивився просто у вічі Лоджу.
— Тепер, коли ви сказали про це, треба врахувати й таку можливість.
— Внизу, в лабораторії є набір штемпелів, — стомлено сказав Форестер. — Для помітки зразків препаратів. Гадаю, серед них знайдеться й хрестик.
— Це вас влаштує? — запитав Крейвена Лодж.
Крейвен кивнув головою на знак згоди. Лодж поволі піднявся з крісла.
— Я піду по штемпелі, — сказав він. — А ви тим часом підготуйте списки.
Діти, подумав він. Справжнісінькі діти — всі до одного. Насторожені, егоїстичні, перелякані, мов зацьковані звірі. Загнані в куток, де стіна страху змикається зі стіною комплексу вини, жертви, що потрапили в пастку власних сумнівів.
Він спустився металевими сходами до лабораторії і, поки йшов, стукіт його підборів луною віддавався у тих невидимих кутках, де причаїлися жах і докори сумління.
Якби не раптова смерть Генрі, подумав він, усе було б гаразд. Сяк-так завершили б роботу. Та він знав, шансів на це було обмаль. Бо, коли б не смерть Генрі, обов’язково знайшовся б ще якийсь привід для вибуху. Вони були готові до цього, більше, ніж готові. Вже кілька тижнів щонайменша подія будь-якої миті могла підпалити запал.
Він знайшов штемпель, подушечку з фарбою й важкими кроками почав підніматися сходами нагору.
Списки героїв лежали на столі. Хтось приніс коробку з-під взуття і зробив з неї щось на зразок урни для голосування, прорізавши у кришці щілину.
— Всі ми всядемось на цій половині кімнати, — сказав Форестер. — А потім будемо по черзі вставати й голосувати.
І хоча при слові “голосувати” всі здивовано перезирнулися, він удав, ніби нічого не помітив.
Лодж поклав штемпель і подушечку з фарбою на стіл, перетнув кімнату й влаштувався у своєму кріслі.
— Хто розпочне? — запитав Форестер.
Ніхто не поворухнувся.
Їх лякає навіть це, подумав Лодж.
Першим наважився Мейтленд.
В абсолютній тиші вони підходили по черзі до столу, ставили помітки на списках, складали аркуші й кидали їх у коробку. Кожен з них чекав, доки попередній повернеться, перш ніж самому йти до столу.
Коли все скінчилося, Форестер підійшов до столу, взяв коробку, струсонув її кілька разів, повертаючи навсібіч, аби бюлетені перемішалися так, щоб по тому, в якому порядку вони лежать, не можна було здогадатись, де чий.
— Мені потрібні для контролю двоє, — сказав Форестер.
Він оглянув присутніх.
— Крейвен, — покликав він, — Сью.
Вони встали й підійшли до нього. Форестер відкрив коробку, витягнув один папірець, розгорнув його, прочитав і передав доктору Лоуренс, а вона далі Крейвену.
— Безпорадна Сирітка.
— Сільський Дженджик.
— Інопланетне Чудовисько.
— Чарівна Бестія.
— Юна Красуня.
“Тут щось не те, — подумав Лодж. — Тільки ця дійова особа могла належати Генрі. Адже Юна Красуня з’явилася на екрані останньою! Вона ж була дев’ятою”.
Форестер продовжував розгортати папірці й називати імена героїв, помічених хрестиками.
— Представник Неземної Дружньої Цивілізації.
— Звичайний Юнак.
Лишилося тільки двоє. Тільки двоє. Бідний Філософ і Вусатий Злодій.
Спробую вгадати, вирішив Лодж. Поб’юсь об заклад сам із собою. Заб’юся, хто з них герой Генрі. Це Вусатий Злодій.
Форестер розгорнув останній папірець і прочитав:
— Вусатий Злодій.
Я програв, майнуло в Лоджа. Він почув, як решта зі свистом втягнули в себе повітря, зрозумівши всю жахливість результату цього “голосування”.
Героєм Генрі виявився Бідний Філософ — головна дійова особа вчорашньої Вистави, найдіяльніша й найенергійніша.

VIII

Записи у блокноті Генрі були надзвичайно стислі, почерк нерозбірливий, і цим трохи нагадував автора. Символи й рівняння вражали чіткістю написання, та в них був якийсь своєрідний, сміливий нахил; лаконічність фраз межувала з грубістю, хоча важко було зрозуміти, кого він хотів образити — хіба що самого себе.
Мейтленд закрив записника й відштовхнув його від себе на середину столу.
— Що ж, тепер ми знаємо, — промовив він.
Вони сиділи мовчки, обличчя їхні були бліді й видовжені, ніби зараз, у цю тяжку хвилину, вони побачили привид, на якого натякав Крейвен.
— Досить! — вибухнув Сіффорд. — Я не бажаю…
— Що ви маєте на увазі? — поцікавився Лодж.
Сіффорд не відповів. Він сидів, поклавши перед собою руки на стіл — то з силою стискав кулаки, то розтуляв їх, витягаючи пальці так, ніби самим тільки зусиллям волі намагався протиприродно вивернути їх.
Сіффорд не відповів. Він сидів, поклавши перед собою руки на стіл — то з силою стискав кулаки, то розтуляв їх, витягаючи пальці так, ніби самим тільки зусиллям волі намагався протиприродно вивернути їх.
— Генрі був психічнохворий, — коротко сказала Сьюзен Лоуренс. — Тільки хвора людина могла висунути таку ідею.
— Від вас, як від лікаря, — зауважив Мейтленд, — слід було сподіватися такої реакції.
— Я працюю в ім’я життя, — заявила Сьюзен Лоуренс. — Я поважаю життя і моя робота полягає в тому, щоб підтримувати його в людському тілі якомога довше. Я відчуваю глибоке співчуття до всього живого,
— А хіба ми не відчуваємо?
— Я тільки хочу сказати, що для того, аби по-справжньому збагнути, яке це чудо — життя, треба всього себе присвятити йому і всім своїм єством перейнятися його могутністю, величчю і красою.
— Але, Сьюзен…
— І я знаю, — вела вона далі, ніби не чуючи заперечень, — я знаю, що життя — це не розпад і розклад матерії, не її старіння, не хвороба. Визнати життя проявом виснаження матерії, останнім ступенем деградації мертвої природи рівнозначно твердженню, ніби норма існування Всесвіту — це застій, відсутність еволюції, розумного життя й мети.
— Тут виникає плутанина через семантику, — зауважив Мейтленд. — Ми, живі істоти, користуємося певними термінами, вкладаючи в них свій специфічний зміст, і ми не можемо співставити їх із термінами, що мають єдиний зміст для всього Всесвіту, навіть коли б знали їх.
— А ми їх не знаємо, — додала Елен Грей. — Можливо те, що ви говорите, й правда, особливо, коли висновки, яких дійшов Генрі, відповідають дійсному стану речей.
— Ми перевіримо записи Генрі, — похмуро сказав Лодж. — Ми крок за кроком простежимо перебіг його думок. Особисто я вважаю, що він помилився, та ми не можемо спокійно відкинути їх, а раптом його правда.
— Це ви до того, що, навіть коли виявиться, що він мав рацію, нашу роботу не буде припинено? Невже для досягнення поставленої перед нами мети, ви збираєтесь використати навіть таке відкриття, що принижує Людину?
— Авжеж, — відповів Лодж. — І коли життя — це симптом хвороби й старіння матерії, що ж, нехай буде так, нічого з цим не поробиш. Як справедливо відзначили Кент і Елен, зміст наших термінів дуже специфічний і залежить від категорій, якими ми мислимо. Чому ж не можна припустити таке: те, що для Всесвіту смерть — для нас життя? Коли Генрі не помилився, він відкрив те, що існувало завжди, споконвіку.
— Ви не розумієте, що говорите! — скрикнув Сіффорд.
— Помиляєтесь, — гаркнув Лодж. — У вас просто не витримують нерви. У вас і ще в декого. І в мене, мабуть, теж. Або в усіх. Нами заволодів і править страх: у вас перед дорученою вам справою, у мене — страх перед тим, що її не буде виконано. Ми в безвихідному становищі. Ми б’ємось головою об кам’яні стіни своєї совісті й моральних норм. На Землі ви не так сприймали б цю ідею. Спершу ви покуштували б її трішечки, а потім, доведи вам, що припущення Генрі вірне, проковтнули б її всю і продовжували б шукати першопричини того захворювання й розпаду матерії, яке ми звемо життям. А відкриття ви просто взяли б до відома, воно лише збільшило б ваші знання, і все. А тут ви б’єтесь головою об стіну й кричите від жаху.
— Бейярде! — закричав Форестер. — Ви не наважитесь…
— Наважусь, — відповів Лодж, — і не зупинюсь. Мене нудить від їхнього хникання і стогону. Я стомився від цих розбещених фанатиків, які довели себе до фанатичної нестями, дбайливо вигодовуючи в собі надумані, безпідставні страхи. Щоб упоратися з нашим завданням, потрібні чоловіки й жінки, що мають гострий розум і тверду волю. Для такої роботи потрібні величезна сміливість і високорозвинений інтелект.
У Крейвена від люті губи стали, мов крейда.
— Але ж ми працювали, — не витримав він. — Навіть тоді, коли проти цього повставали усі наші відчуття, навіть тоді, коли наші уявлення про порядність, етику, наш розум і релігійний інстинкт закликали нас кинути цю роботу, ми все ж таки її продовжували. І не тіште себе надією, ніби нас утримували ваші солодкомовні проповіді, жарти, підбадьорливі поплескування по плечу, ніби нас надихало ваше штукарство.
Форестер стукнув кулаком по столу.
— Облиште суперечку, — зажадав він. — Повернімося до справ.
Крейвен випростався в кріслі, ще блідий від гніву. Сіффорд і далі стискав кулаки.
— В записах Генрі сформульовано висновок, — сказав Форестер. — Хоча навряд чи можна вважати це висновком. Назвемо його гіпотезою. То як з нею бути? Забути її чи перевірити її правильність?
— Я вважаю, що треба перевірити, — заявив Крейвен. — Цю гіпотезу висунув Генрі. Та Генрі помер і не може виступити на захист своєї ідеї. Наш обов’язок перед ним — перевірити правильність його припущення.
— Коли це взагалі можна перевірити, — зауважив Мейтленд. — Особисто мені здається, що це скоріше з галузі філософії, ніж конкретних наук.
— Філософія йде пліч-о-пліч з усіма конкретними науками, — мовила Еліс Пейдж. — Ми не можемо відкинути її тільки тому, що на перший погляд вона видається надзвичайно складною.
— До чого тут складність? — заперечив Мейтленд. — Я мав на увазі… Ет, до біса ці розумування, краще вже давайте перевіряти її.
— Згоден, — сказав Сіффорд. Він швидко повернувся до Лоджа. — Але, якщо перевірка дасть позитивні результати чи будь-які докази на користь цієї гіпотези, якщо ми не зможемо її повністю спростувати, я негайно припиняю роботу. Попереджаю вас про це офіційно.
— Це ваше право, Сіффорде. Можете скористатися ним коли вам заманеться.
— Можливо, буде так само важко довести як правильність цієї ідеї, так і її хибність, — мовила Елен Грей.
Лодж зустрівся поглядом із Сью Лоуренс — вона похмуро усміхалась і на її обличчі був вираз мимовільного захвату з відтінком цинізму, ніби вона саме говорила йому: “Так, ви знову домоглися свого. Я не сподівалася, що цього разу вам теж пощастить. Справді, не сподівалась. Та я помилилась. Але так не може тривати вічно. Колись настане час…”
— Заб’ємось? — пошепки спитав він у неї.
— Згода, — відповіла вона.
Лодж засміявся, хоча знав, що вона має слушність — має слушність навіть більше, ніж їй здається. Цей час уже настав і спецгрупа № 3 під кодовою назвою “Життя” фактично перестала існувати. Виклик, що кинув Генрі Гріфіс своїми записами в блокноті, підстьобнув усіх, і вони й далі працюватимуть, виконуватимуть, як і раніше, свої службові обов’язки. Та їхній творчий запал згас назавжди, бо їх надто тісно обсіли жах та упередженість, а думки зав’язалися таким вузлом, що вони майже повністю втратили здатність до здорового сприйняття дійсності.
Якщо Генрі Гріфіс хотів зірвати виконання програми, подумав Лодж, то зробив це чудово. Але ж він зробив це ще живий, в останні свої дні, ба навіть хвилини. Лоджу раптом здалося, ніби тут забринів неприємний жорсткий сміх Генрі, і він здивовано знизав плечима, бо Гріфісові бракувало почуття гумору.
Хоча Генрі виявився Бідним Філософом, важко було ототожнити його з таким героєм — старим пишномовним брехуном з вишуканими манерами. Адже сам Генрі ніколи не брехав і не вихвалявся, манери його не відзначалися витонченістю і він не був таким балакучим. Взагалі це був незграбний, мовчазний чоловік, розмовляв він зрідка — уривчасто й буркотливо.
Жартун, подумав Лодж. Який же він після всього жартун? Невже він з допомогою свого героя — Філософа — висміював їх, знущався з них, а вони навіть не помічали цього?
Він похитав головою, подумки сперечаючись сам із собою.
Коли Філософ висміював їх, то робив він це так витончено, що ніхто не відчув кпинів, так майстерно, що це нікого не образило.
Та найстрашніше полягало не в тому, що Генрі нишком робив з них посміховисько. Жахливе було інше — те, що Філософ з’явився на екрані другим. Він вийшов слідом за Сільським Дженджиком і протягом усієї вистави був у центрі уваги, уминав індичу ніжку й розмахував нею в такт своїй пишній промові, якою поливав слухачів, ніби автоматною чергою. Безперечно, Філософ був найвидатнішим героєм всієї Вистави!
Це означає, що жоден з них не міг експромтом створити його й вивести на екран, бо ніхто не міг так швидко з’ясувати, хто з дев’яти був героєм Генрі, ніхто не зміг би гак переконливо керувати ним, якщо не мав з ним справи раніше. І жоден з них не міг рівноцінно керувати двома героями одночасно тривалий проміжок часу, особливо тоді, коли один із них — Філософ — говорить без упину.
А це знімало підозру хоча б з чотирьох учасників учорашньої вистави.
І могло означати:
або те, що серед них був присутній привид;
або те, що машина має пам’ять;
або те, що вони — всі вісім — стали жертвами масової галюцинації.
Проте жодне з трьох припущень не витримувало ніякої критики. І взагалі все, що тут відбувалося, здавалось абсолютно незбагненним.
Уявіть собі групу висококваліфікованих учених, вихованих у дусі матеріалістичного підходу до дійсності, скептицизму й нетерпимості до всього, від чого віє хоч трішечки містикою; учених, що вивчають факти й тільки факти. Що може спричинити розпад такого колективу? Не клаустрофобія, що розвинулася внаслідок тривалої ізоляції на цьому астероїді. Не постійні докори сумління, причина яких — неспроможність вирватися з полону етичних норм, що міцно вкорінилися. Не атавістичний страх перед привидами.
Тут діяв якийсь інший фактор. Той фактор ще нікому не спадав на думку, подібно до того, як ніхто досі не замислювався над новим підходом до вирішення поставленого перед ними завдання. Тим самим підходом, про який згадував за обідом Мейтленд, коли сказав, що для проникнення в таємницю першопричини життєвих явищ їм належить підступитися до цієї проблеми з іншого боку. “Ми йдемо хибним шляхом, — сказав тоді Мейтленд. — Нам необхідно знайти новий підхід”. Мейтленд мав на увазі те, що для їхніх досліджень не підходять старі методи накопичення й аналізу фактичного матеріалу, що наукове мислення так довго працювало в одному напрямі, що не може знайти тепер іншого, що треба шукати нову концепцію, аби наблизитися до суті життя.
Чи справді Генрі, запитував себе Лодж, знайшов той новий підхід? Цей новий підхід і смерть Генрі знищили їхню групу.
Чи, може, існує ще якийсь підхід — фактор, що не відповідає традиційному мисленню, стандартній психології?
Вистава! — раптом сяйнуло в нього. Можливо, цим фактором була Вистава? Що, коли Вистава, покликана згуртувати членів групи й допомогти їм зберегти здоровий глузд, якимось чином перетворилася на двосічний меч?
Вони почали підводитися з-за столу, щоб розійтись по кімнатах і перевдягтися на обід. А після обіду — знову Вистава.
Звичка, подумав Лодж. Навіть зараз, коли все йде шкереберть, вони дотримуються звичок.
Вони перевдягнуться на обід, вони гратимуть у Виставі. А завтра прийдуть до своїх лабораторій і знову працюватимуть, та робота їхня буде марною, бо мета, досягненню якої вони віддали усі свої професійні знання, перестала для них існувати, вона спалена жахом, протиріччями, що роздирають душу, смертю одного з них, привидами.
Хтось торкнувся його ліктя, і Лодж побачив, що поряд стоїть Форестер.
— Ну то як, Кенте?
— Як ви себе почуваєте?
— Нормально, — відповів Лодж і, трохи помовчавши, додав: — Ви, безумовно, розумієте, що це кінець.
— Ми ще повоюємо, — промовив Форестер.
Лодж похитав головою.
— Тільки не я. Хіба що ви, адже ви молодші за мене. Я згорів разом з усіма.

IX

Вистава почалася з того, на чому урвалася напередодні: всі герої на екрані, з’являється Юна Красуня, а Бідний Філософ, самовдоволено потираючи руки, промовляє:
— Як чудово! Нарешті ми всі зібрались.
Юна Красуня (не дуже впевнено тримаючись на ногах). Послухайте, Філософе, я й сама знаю, що спізнилася, та не треба на цьому наголошувати. Звичайно, ми всі тут. А мене затримали важливі справи.
Сільський Дженджик (вбік, по-селянськи лукаво). Джин і гральний автомат.
Інопланетне Чудовисько (виткнувши голову з-за дерева). Тск хрстлгі вглатер, тск…
А з Виставою щось негаразд, подумав Лодж.
Був у ній якийсь дефект, щось неправильне, щось жахливо чуже й незвичне: таке, від чого проймає дрож, навіть коли це чуже неможливо визначити.
Щось було негаразд і з Філософом, причому непокоїла не його присутність на екрані, а щось зовсім інше, незрозуміле. Дивно зміненими здавалися Юна Красуня, Звичайний Юнак, Чарівна Бестія і всі решта.
Дуже змінився й Сільський Дженджик, а він, Бейярд Лодж, знав Сільського Дженджика, мов свої п’ять пальців — знав кожну звивину його мозку, його думки, мрії, таємні бажання, його грубувату пиху, самовдоволений регіт, пекуче почуття неповноцінності, яке спонукало його в ім’я самоствердження займатися постійно звеличуванням власної персони.
Він знав його як щось значиміше, ніж уявний образ, знав його краще, ніж будь-яку іншу людину, більше, ніж друга.
Та цього вечора Сільський Дженджик помітно віддалився від нього, ніби обірвав невидимі ниточки, за допомогою яких ним керували, здобув деяку самостійність, і в цій самостійності пробивалися перші паростки повної незалежності.
Філософ говорив далі:
— Та я не міг замовчати той факт, що зібрались ми тут у повному складі. Адже один із нас помер…
Глядачі завмерли — не чути ані зітхання, ані шарудіння, ніхто навіть не здригнувся, хоча нерви їхні натяглися, мов струни.
— Ми — це совість, — промовив Вусатий Злодій. — Відображена совість, що набрала нашого вигляду і грає наші ролі…
— Совість людства, — додав Сільський Дженджик.
Лодж мимоволі підвівся.
“Я не примушував його вимовляти це. Я не хотів, щоб він говорив це. Я тільки подумав. Милосердний боже, я ж тільки подумав, тільки подумав!”
Тепер він зрозумів причину незвичності сьогоднішньої вистави. Нарешті він зрозумів, у чому дивність героїв.
Вони були не на екрані! Вони стояли на сцені, на маленькій сцені попереду екрана!
Це не були вже спроектовані на екран уявні образи, а істоти з плоті й крові. Створені думкою маріонетки, що раптово ожили.
Він похолов і завмер, усвідомивши, що лише однією силою думки — силою думки в поєднанні з таємничими і безмежними можливостями електроніки — Людина створила життя!
Новий підхід, сказав тоді Мейтленд.
Новий підхід!
Вони зазнали поразки в роботі, але отримали перемогу, граючи в години дозвілля, і віднині відпаде необхідність у спеціальних групах вчених, що ведуть дослідження в тій похмурій місцевості, де межа між живим і неживим надто химерна. Адже тепер, для того, щоб створити людино-монстра, досить буде сісти перед екраном і вигадати його — кістка за кісткою, волосинка за волосинкою, його мозок, нутрощі, особливі якості організму і все таке інше. Так на світ з’являться мільйони монстрів для заселення планет. І ці потвори будуть людьми, бо їх, за розробленими заздалегідь проектами, створять їхні брати по розуму, людські істоти.
Наближається хвилина, коли герої зійдуть зі сцени в зал і перемішаються з глядачами. Що вчинять їхні творці? Знавісніють від жаху, заволають, чи збожеволіють?
Що він, Бейярд Лодж, скаже Сільському Дженджикові?
Що він взагалі може сказати йому?
І — а це набагато важливіше — про що заговорить із ним сам Дженджик?
Лодж сидів, не маючи змоги поворухнутися, промовити хоча б слово чи якимось іншим звуком попередити інших. Він сидів, чекаючи миті, коли вони зійдуть зі сцени в залу.
 
Name
Email
Comment
Or visit this link or this one