Молитва

Мої вуста вимовляли й вимовлятимуть тисячі разів і обома мовами, мені рідними,
отченаш, та я лише почасти розумію його. Цього ранку, першого липня 1969 цоку,
я хочу створити молитву свою, а не успадковану. Знаю, що йдеться пре вчинок,
який вимагає надлюдської щирості. Передусім, зрозуміло, я не смію чогось
благати. Благати, аби ніч не огортала мої очі, було б божевіллям; я знаю
тисячі Зрячих людей, яких, проте, годі вважати щасливими, справедливими чи
мудрими. Плин часу—плетиво наслідків та причин, тож благати про якусь ласку,
нехай і незначну — все одно що благати розбити якусь ланку в цьому залізному
ланцюгу, благати, щоб вона вже була розбита. Ніхто не заслуговує такого чуда.
Я не можу благати прощення за свої помилки; прощає хтось, а врятувати себе
можу тільки я сам. Прощення очищає скривдженого, а не кривдника, якого воно
майже не стосується. Свобода моєї волі, можливо, уявна, однак я здатний давати
або вважати, що даю. Можу додати мужності, якої мені бракує; можу сповнити
надією, якої сам не відчуваю; можу надихнути вивчити те, що сам знаю частково
або непевно. Я хочу, аби мене більше згадували не як поета, а як друга; аби
хтось повторив ритм Данбара ' або Фроста, або людини, яка побачила опівночі
дерево, що сходило кров'ю, й Хрест, і згадав, що вперше почув про це з моїх
вуст. Все інше мене не обходить; сподіваюсь, забуття не забариться. Нам
невідомі задуми всесвіту, але ми знаємо, що мислити розумно і чинити
справедливо значить сприяти цим задумам, недоступним нам.
Я хочу померти й звільнитися від усього; хочу померти разом з моїм товаришем,
цим тілом.
 
Name
Email
Comment
Or visit this link or this one