*продовження№2 П.С.*

Саме під цю пору на порядку денному спливло ім'я Говарда Лавкрафта. Як і більшість моїх колег, я ніколи не чув про Лавкрафта, письменникафантаста, що помер 1937 року. Після його смерті довго ще існував "культ Лавкрафта", великою мірою завдяки зусиллям приятеля Лавкрафта – письменника Августа Дерлета. Так ось цей Дерлет і написав Райхові листа, в якому зазначив, що ім'я Абхота Нечистого зустрічається в творах Лавкрафта і що Лавкрафт змалював його як одного із "Старих".
Коли Райх показав мені листа, я подумав, що це просто жарт. Однак розкривши літературний довідник, ми виявили, що Дерлет – це широко відомий американський письменник, якому вже за вісімдесят. Про Лавкрафта в словнику не говорилося нічого, але подзвонивши в Британський музей, ми дізналися, що такий письменник справді жив і справді написав твори, про які згадував Дерлет у своєму листі.
Одне речення в листі Дерлета дуже здивувало мене. Признаючись, що він не може пояснити, звідти Лавкрафт міг знати про Абхота Темного (адже це ім'я не трапляється в жодному з хетських документів, відомих до 1937 року), Дерлет далі писав таке: "Лавкрафт завжди надавав величезного значення снам і часто казав мені, що персонажі багатьох його творів йому приснилися".
– Ось тобі ще один доказ для твого колективного підсвідомого,– сказав я Райхові.
Райх відповів, що це, мабуть, простий збіг. Аббаддон – це ангел–руйнівник давньоєврейської легенди; "хот" – єгипетське закінчення. Бог Абаот згадується в деяких вавілонських текстах, які міг бачити Лавкрафт. Що ж до "Старих", то ця назва могла спасти на думку будьякому фантастові.
– Колективне несвідоме тут ні до чого,–сказав Райх, і я з ним погодився.
Однак через кілька днів ми змінили нашу думку. Книги, що їх надіслав Дерлет, нарешті прибули.
Я розкрив одну з них і відразу ж натрапив на оповідання під назвою "Неритмічна тінь", у якому автор описував величезні кам'яні блоки, поховані під пісками австралійської пустелі. Ту ж мить Райх, який сидів у сусідньому кріслі, скрикнув від здивування і прочитав уголос таке речення: "Мешканець у темряві відомий також під іменем Ніогта". Лише напередодні ввечері ми здогадно переклали напис на блоці Абхота: "А коней приведуть два рази по два до Ніогти".
Далі я прочитав Райхові опис підземних міст з "Неритмічної тіні" – "могутні базальтові міста з баштами без вікон", що їх збудувала "давня раса напівполіпів".
Сумнів стосовно того, що Лавкрафт якимось дивним чином передбачив наші відкриття, більше не могло бути. Ми не витрачали часу на здогади, як це могло статися: чи Лавкрафт якось зазирнув у майбутнє (так як описав Джон Данн у своєму творі "Експеримент із часом") і побачив наслідки наших досліджень, чи його розум уві сні якимось чином прозирнув таємниці, поховані під землею в Малій Азії. В даному разі це не мало значення. Насамперед нас цікавило таке питання: що у творах Лавкрафта було чистим літературним домислом, а що – так званим другим баченням?
Можна було лише дивуватися, що ми, археологи, нехтуючи свої професійні обов'язки, почали вивчати твори письменника, який здебільшого публікував їх у журналі "Дивні історії".
Свою роботу з книжками Лавкрафта ми тримали в таємниці, удаючи, що цілими днями вивчаємо клиноподібні написи. Замкнувшись у Райховій кімнаті (більшій, ніж моя) ми кілька днів ретельно студіювали всі твори Лавкрафта.
Коли нам приносили їсти, ми ховали книжки під подушки і схилялися "над фотознімками написів. Ми знали, що могло б статися, якби котрийсь із газетярів дізнався, як ми проводили цілі дні.
Ми зв'язалися по відеотелефону з Дарлетом, який виявився дружнім і люб'язним чоловіком похилого віку з довгим сивим волоссям, і попросили його нікому не казати про своє відкриття. Він радо погодився, але зауважив, що багато хто ще читає Лавкрафта і теж може узріти зв'язок між його творами і повідомленнями про результати нашої роботи на Чорній горі.
Вивчення творчості Лавкрафта, само по собі, було цікавим і приємним заняттям. Читаючи його твори в хронологічній послідовності, ми помітили поступову зміну в його поглядах. У його ранніх оповіданнях виразно проступає тло Нової Англії, а сама дія відбувається у вигаданому графстві Архам з дикими горами й зловісними долинами. Населяють Архам здебільшого якісь виродки, схильні до заборонених утіх та чаклувань. Зрештою багато з них помирають насильницькою смертю. Але поступово стиль та емоційне забарвлення його творів міняються. Його уява відходить від жорстокого і повертає до святобливого, до видінь, пов'язаних з безмежністю часу, величезними містами, конфліктами між расами велетнів і надлюдей. І хоч він і далі пише тією самою мовою, якою пишуться оповідання жахів (без сумніву, беручи до уваги вимоги книжкового ринку), його, незважаючи на це, можна вважати одним з найперших і найкращих письменниківфантастів. Саме цей останній "період наукової фантастики" в творчості Лавкрафта цікавив нас найбільше (звичайно, не треба розуміти це буквально; ім'я Абхота Нечистого згадується в одному з ранніх архамських оповідань).
Найбільше вражало те, що ці "циклопічні міста" "Старих" (не раси поліпів, яку вони змінили) дуже нагадували наше підземне місто. Згідно з описами Лавкрафта, у тих містах не було сходів, а були тільки похилості, бо населяли ті міста конусуваті істоти із щупальцями; основа конуса була "заторочена гумоподібною сірою речовиною, яка, то розтягуючись, то скорочуючись, уможливлювала рух уперед".
За допомогою зонда ми виявили, що в місті під Каратепе багато похилостей і немає сходів. Що ж до розмірів міста, то вони повністю відповідали визначенню "циклопічне". Проблема, що стояла перед Лаярдом, – розкопати величезний німрудський курган, не витримувала ніякого порівняння з нашими проблемами. Райх підрахував, що для того аби розкопати руїни міста, треба було вийняти сорок мільярдів тонн землі. Здійснити це було неможливо. Альтернативне розв'язання проблеми полягало в тому, щоб прокопати низку широких тунелів до самого міста, а наприкінці тих тунелів поробити великі порожнини. Повністю місто не могло бути розкопане, але за допомогою зонда ми могли визначити, які його частини найбільше заслуговують на те, щоб стати перед людським поглядом.
Навіть для того, щоб викопати один тунель, треба було вийняти сто тисяч тонн землі. Але це вже було в межах можливого.
Рівно через тиждень газетярі "відкрили" Лавкрафта. Це була, мабуть, найбільша сенсація після власне нашого відкриття. Доти в суперечках брали участь археологиаматори, пірамідні маніяки та представники теорії зледеніння світу. Тепер настала черга спіритуалістів, окультистів тощо. Хтось написав статтю, в якій доводилось, що Лавкрафт запозичив свою міфологію у пані Блаватської. Ще хтось оголосив, що міфологія Лавкрафта – це частина кабалістичної традиції. Лавкрафт несподівано став найпопулярнішим у світі письменником. Його книжки різними мовами видавалися мільйонними тиражами. Читачі жахалися, гадаючи, що ми можемо потурбувати "Старих" у їхніх підземеллях і тоді станеться катастрофа, яку так яскраво описав Лавкрафт у "Поклику Цтгульгу".
Місто в "Неритмічній тіні" не мало назви, але в одному з ранніх Лавкрафтових романів воно згадувалось під назвою "Невідомий Кадат". Газетярі охрестили наше підземне місто Кадатом, і назва прижилася.
Майже в той самий час якийсь божевільний на ім'я Делглайш Фуллер оголосив у НьюЙорку про створення АнтиКадатського товариства, яке поставило собі за мету не дати нам можливості розкопати Кадат і потривожити "Старих". Півмільйона чоловік вступило до товариства відразу, а через дуже короткий час число його членів виросло до трьох мільйонів. Вони висунули гасло: "Здоровий глузд – у майбутньому; забудьмо минуле". Вони купували рекламний час на телебаченні і запрошували виступати відомих психологів, а ті заявляли, що видіння Лавкрафта – це наочний приклад екстрасенсорного сприймання, яке Райх і його співробітники так переконливо продемонстрували в Дюкському університеті. Отже треба, мовляв, уважно поставитись до осторог Лавкрафта, бо якщо "Старих" розтривожити, то це може привести до загибелі всього людства.
Делглайш Фуллер був божевільний, що мав неабиякі організаторські здібності. Він заорендував величезну ділянку землі на відстані п'яти миль від Каратепе, побудував там кемпінг і почав закликати своїх послідовників приїжджати під час відпустки до кемпінгу й усіляко заважати проведенню розкопок на Чорній горі. Раніше та ділянка належала фермерові, який з радістю продав її за величезну суму грошей. Оборудку облагодили так швидко, що турецький уряд не встиг утрутитися і вжити проти неї заходів.
Фуллер мав здатність захоплювати своїми ідеями химерних багатих жінок, які вкладали свої гроші в рух проти розкопок на Чорній горі. Вони купували вертольоти, і ті літали над горою з підвішеними світловими написами, які засуджували проведення розкопок.
Уночі вертольоти прилітали й скидали сміття, і нам уранці часто доводилось вирачати кілька годин, щоб прибрати гнилі фрукти й овочі, старі бляшанки. Прихильники Фуллера здійснювали марші протесту до колючого дроту двічі на день, часом колонами по тисячі чоловік у кожній. Це тривало протягом трьох тижнів, поки ООН після бурхливих дебатів прийняла рішення вжити заходів і послати до місця розкопок війська. Тим часом Фуллер заручився підтримкою п'яти американських сенаторів, а ті внесли законопроект про заборону розкопок на Каратепе. Вони, звичайно, пояснювали свої дії не забобонним страхом, а, мовляв, повагою до давно померлої цивілізації. Чи маємо ми право, казали вони, тривожити сон століть? Сенат із честю вийшов з цієї ситуації – законопроект було відхилено величезною більшістю голосів.
І саме тоді, коли АнтиКадатське товариство, здавалося, почало втрачати вплив через свої галасливі заходи, газети опублікували нові дані про Станіслава Перзинського та Мірзу Діна. Це дало новий поштовх усій справі.
Ось головні факти щодо названих осіб. Перзинський був поляк, а Мірза Дін – перс: обидва померли божевільними на самому початку двадцятого сторіччя. Про життя Перзинського відомості були багатші й повніші. Певну популярність він здобув завдяки біографії свого діда, російського поета Надсона. Крім того, він редагував видання фантастичних оповідань Яна Потоцького. У 1898 році опублікував химерну книжку, яка попереджала людство, що йому загрожують страховища, які збудували під землею величезні міста. Через рік автор книжки опинився в божевільні. Серед його паперів знайшли дивні ескізи, які можна було витлумачити як ілюстрації до оповідань Лавкрафта про Кадат – потворна архітектура з похилими площинами і величезними кутастими баштами. Всі ці матеріали опублікувало АнтиКадатське товариство.
Про особистість Мірзи Діна відомостей було менше. Він також описував пророчі видіння, але дуже рідко домагався публікації своїх творів. Він теж пробув останні п'ять років свого життя в божевільні, звідки писав листи членам перського уряду, в яких попереджав про поріддя страховищ, які збираються захопити землю. Мірза Дін помістив своїх страховищ десь у джунглях Центральної Африки, у нього вони мали вигляд велетенських слимаків. Свої величезні міста вони будували з власних слизових виділень, які, висихаючи, твердли на камінь.
Більшість листів Мірзи Діна пропало, а ті, що збереглися, за стилем були дуже схожі на листи Перзинського; слимаки Мірзи Діна багато в чому нагадували конуси Лавкрафта. Загалом, складалося враження, що всі троє описували ті самі видіння, пов'язані зі "Старими" та їхнім містом.
Після того, як у справу втрутився уряд і проклали перший тунель, діяльність АнтиКадатського товариства почала поступово згасати; але ще протягом вісімнадцяти місяців вони створювали відчутні перешкоди для нашої роботи. Делглайша Фуллера вбила одна з його послідовниць за досить дивних обставин.
Перший тунель було закінчено рівно через рік після відкриття Абхотового блока. Його будівництво розпочав італійський уряд, застосовуючи для цього такого самого крота, як і під час будування тунелю між Сціллою та Мессіною (в Сицилії), а пізніше між Отранто й Лінгветтою в Албанії. Самі копальні роботи тривали всього кілька днів, але багато зусиль довелося докласти, щоб запобігти завалам у нижній частині тунелю.
Блок, як ми й гадали, був величезний – шістдесят футів заввишки, тридцять футів завширшки, дев'яносто футів завдовжки, витесаний із суцільної базальтової породи. Сумнівів стосовно того, що ми мали справу з расою велетнів або чародіїв, більше не могло бути. Досліджуючи базальтові статуетки, я сумнівався, що вони належали расі велетнів: статуетки були надто малі. (Лише через десять років Мерсер зробив у Танзанії своє сенсаційне відкриття і довів, що ті великі міста населяли і велетні, і звичайні люди, і що велетні майже напевне були рабами людей.)
Ми все ще не могли встановити дату виготовлення блоків. Лавкрафт писав, що "Старі" жили сто п'ятдесят мільйонів років тому, і широкий загал читачів вірив йому. Це, звичайно, було перебільшення. Нейтронний датувальний прилад Райха показував, що вік підземного міста становив менш як два мільйони років, і навіть це могло бути перебільшенням. У даному разі визначити вік блоків було дуже складно. Археологи звичайно роблять це, аналізуючи над знайденим об'єктом різні шари землі, які виконують роль своєрідного календаря. Але в усіх трьох випадках, що стосувалися міст велетнів, одні дані суперечили іншим. Єдине, що можна було сказати напевно,– це те, що кожне з них було зруйноване потопом, а відтак поховане під шаром мулу завтовшки кілька тисяч футів. При слові "потоп" геологові відразу спадає на думку плейстоцен – доба, що існувала мільйони років тому. Але в родовищах поблизу Квінсленда було знайдено сліди гризунів; ті, як відомо, виникли лише в добу пліоцену, що на п'ять мільйонів років ближче до нашого часу.
Все це аж ніяк не стосується головної лінії моєї розповіді. Бо вже задовго перед закінченням будівництва першого тунелю я втратив інтерес до розкопок на Каратепе. Я вже знав, що розкопки – це був умисний захід паразитів свідомості.
А дізнався я про це ось як.
Наприкінці липня 1997 року я був виснажений до краю. Навіть під величезним п'ятимильним парасолем від сонця, який знижував температуру до шістдесяти градусів у тіні, перебування на Каратепе було нестерпним. Сморід від сміття, яке скидали на нас послідовники Фуллера, стояв неймовірний, різноманітні дезинфекційні засоби не покращували, а навпаки, погіршували ситуацію. Сухий вітер здіймав хмари куряви. Сидячи в тимчасових спорудах з кондиціонерами, ми протягом цілого півдня пили холодний шербет з трояндовими пелюстками. У липні в мене почалися страшенні напади головного болю. Пробувши два дні в Шотландії, я відчув себе трохи краще і повернувся до роботи, але ще через тиждень зліг у гарячці. Мені так надокучили безперервні відвідини газетярів та горлопанів з АнтиКадатського товариства, що я перебрався до свого помешкання в Діярбакирі, де панували спокій і прохолода. Помешкання було на території АнглоІндійської уранової компанії, а сторожа компанії з непроханими гістьми не панькалася.
Тут на мене чекали гори листів і кілька величезних пакунків, але два дні я до них не торкався – лежав собі в ліжку й слухав опери Моцарта, записані на платівках. Гарячка помалу покинула мене. На третій день я вже почував себе досить добре, щоб узятись за листи.
Серед листів було повідомлення від фірми "Стандард моторз енд інджініерінг", у якому говорилося, що, на моє прохання, фірма надсилає більшість паперів Карела Вайсмана на мою адресу в Діярбакир. Так ось що було в тих пакунках. Інший лист надійшов від видавництва "Норсвестерн Юніверсіті Пресс", у якому видавці запитували, чи не згодився б я доручити їм опублікувати роботи Карела з психології.
Усе це дуже втомило мене. Я надіслав листа Баумгартові в Лондон і повернувся до опер Моцарта. Але докори сумління не покидали мене, і на другий день я розпечатав інші листи. Серед них був лист від Сайделя, з яким Баумгарт жив у одному помешканні (він був гомосексуаліст); Сайдель повідомляв мене, що з Баумгартом стався нервовий напад і що він перебуває зараз у Німеччині зі своєю сім'єю. Це означало, що питання про дальшу долю паперів Карела мав вирішувати я сам.
З величезною неохотою заходився я відкривати перший пакунок. Він важив близько сорока фунтів, і в ньому були виключно результати тестів, проведених на ста службовцях з метою визначити їхню реакцію на зміни кольорів. Я аж тіпнувся, і знову вернувся до "Чарівної флейти".
У той вечір молодий іранець, керівний працівник, з яким я встиг заприятелювати, завітав до мене, щоб посидіти за пляшкою вина. Я почував себе дуже самотньо і був радий нагоді поговорити. Навіть тема розкопок не була більше для мене нестерпною, і я залюбки розповів йому весь підспідок нашої роботи. Залишаючи мене, він звернув увагу на пакунки і спитав, чи мають вони якесь відношення до розкопок. Я розказав йому про самогубство Вайсмана і признався, що сама лише думка відкрити ті пакунки наганяє на мене нудьгу й викликає мало не фізичний біль. Він сказав з притаманною йому веселістю й зичливістю, що міг би зайти на другий день уранці й відкрити їх для мене. Якщо це все папери, пов'язані з тестами, то він доручить своєму секретареві відіслати їх на адресу ПівнічноЗахідного університету. Я розумів, що він запропонував свої послуги у віддяку за мою щиру з ним розмову того вечора, і з готовністю прийняв пропозицію.
Коли я вийшов з ванни наступного ранку, він уже розпакував і переглянув папери. У п'яти пакунках із шести містилися робочі матеіали. А шостий, сказав він, ніби більш "філософського характеру", і радив мені переглянути, що там усередині.
Він пішов, а невдовзі прибув його секретар і почав прибирати величезну купу жовтих аркушів стандартного розміру, якими була завалена моя вітальня.
Матеріали шостого пакунка були в охайних блакитних обгортках і складалися з аркушів, друкованих на машинці і скріплених металевими кільцями. На кожній обгортці від руки було написано: "Роздуми над історією". Кожна обгортка була запечатана кольоровою клейкою стрічкою. Я подумав (і, як виявилося пізніше, мав рацію), що ті обгортки не розкривались від часу смерті Вайсмана. Я ніколи так і не дізнався, що навело Баумгарта на думку послати їх фірмі "Дженерал моторс". Мабуть, спочатку він відклав їх для мене, а потім якимось чином спакував разом із робочими матеріалами.
Обгортки не були пронумеровані. Я розкрив першу й побачив, що ці "роздуми" охоплювали всьогонавсього історію останніх двох століть – період, що ніколи не викликав у мене особливого зацікавлення.
Я вже схилявся до думки відіслати й ці обгортки ПівнічноЗахідному університетові без дальшого перегляду, але обов'язок сумління всетаки взяв гору. Я вклався в ліжко, захопивши з собою півдюжини блакитних обгорток.
Цього разу я випадково взяв ту обгортку, що й треба було. Відкривши її, я прочитав перше речення:
"Ось уже кілька місяців я твердо переконаний, що на людство постійно нападає своєрідний рак свідомості".
Чудове речення! І я подумав, як би було гарно, щоб саме цим реченням починалося зібрання Карелових праць… Рак свідомості… Ще одна назва, синонім для неврозу або ангедонії, духовної хвороби двадцятого сторіччя… Я жодної миті не сприймав цю назву буквально. Я читав далі. Зростання числа самогубств… Велика кількість випадків убивства дітей… Постійна загроза атомної війни… Поширення наркоманії… Все це було відоме. Я позіхнув і перегорнув сторінку.
Через кілька хвилин я вже читав уважніше. Не тому, що матеріал вразив мене своєю правдивістю, істинністю чи оригінальністю, а тому що я раптом запідозрив Карела в божевіллі. Замолоду я читав книжки Чарлз Форта, в яких йшлося про існування велетнів, фей та плавучих континентів. Але Форт писав про все те з гумором. Ідеї Карела Вайсмана були так само божевільні, як і Фортові, але відрізнялися від них серйозністю викладу. Залишалося одне з двох: або Вайсман перед смертю поповнив лави знаменитих ученихдиваків, або він збожеволів. Беручи до уваги факт самогубства, я більше схилявся до останньої можливості.
Я читав далі і в мене прокидалася якась нездорова зацікавленість змістом написаного. Після перших сторінок Вайсман більше не згадував про "рак свідомості", натомість він зосередив свою увагу на історії культури останніх двох століть… Зміст був ретельно аргументований, а виклад просто блискучий. Я відразу пригадав наші довгі розмови в Упсалі. Ополудні я все ще читав. О першій годині мені стало ясно, що цей день назавжди залишиться в моїй пам'яті. Саме через те, що я читав. А воно було страшенно переконливе, хоч, може, й божевільне. Мені хотілося вірити в те, що все це було божевіллям. Але що далі я читав, то більше сумнівався. Записи Карела так вразили мене, що я порушив свій багаторічний розклад дня і підобідуючи, випив пляшку шампанського. Сандвіч з індичатиною залишився майже незайманий. Попри шампанське, я ставав дедалі пригніченіший і тверезіший. Надвечір переді мною сповна вималювалася жахлива картина того, про що писав Карел. Мій мозок, здавалося, не витримає всього цього й вибухне.
Якщо Карел не був божевільний, то людству загрожувала найстрашніша за всю його історію небезпека.
Зрозуміло, що тут неможливо пояснити в деталях, як Карел Вайсман прийшов до свої "філософії історії". Це був підсумок його роботи протягом усього життя. Але викласти принаймні висновки, яких він дійшов у своїх "Роздумах про історію", я спробую.
Найвидатніша прикмета людства, писав Вайсман, полягає в його здатності самовідновлення, або творення. Найпростішим прикладом самовідновлення є сон. Втомлена людина вже перебуває в лабетах смерті й божевілля. Одна з найразючіших теорій Вайсмана полягає в тому, що він оттожнює божевілля зі сном. Розсудливою Вайсман називає лише таку людину, яка перебуває в стані неспання, скільки стане сили. В міру того, як людина втомлюється, вона втрачає свою здатність підноситися над мареннями та ілюзіями, і її життя хаотичнішає.
Далі Вайсман твердить, що ця здатність творення, або самовідновлення, виразно проступає в європейців, починаючи з доби Відродження і аж до вісімнадцятого сторіччя. В той період історія людства була сповнена жорстокості й жаху, а все ж людина могла скинути все це з себе так само легко, як утомлена дитина може, поспавши, позбутися своєї втоми. Добу англійської королеви Єлизавети І називають золотим віком саме за високий ступінь творення, однак кожного, хто захоче познайомитися з нею ближче, ця доба вжахне своєю бездушністю й жорстокістю. Людей мордували, спалювали живцем; євреям відрізували вуха.
Дітей забивали до смерті або залишали вмирати в гидющих нетрях.
А проте оптимізм і сила самовідновлення людини такі величезні, що хаос лише стимулює її до нових дій. Одну славну добу змінює наступна славна доба.
Доба Леонардо да Вінчі, доба Рабле, доба Чосера, доба Шекспіра, доба Ньютона, доба Джонсона, доба Моцарта… Тоді кожному було очевидно, що людина – це бог, для якого не існує ніяких перешкод.
І раптом з людством відбувається дивна зміна. Сталося це наприкінці вісімнадцятого сторіччя. Плідна, кипуча діяльність Моцарта врівноважується страхітливою жорстокістю де Сада. І враз ми опиняємося в добі темряви, в добі, коли генії більше не творять, як боги. Натомість вони борюкаються, неначе якийсь невидимий спрут стискує їх своїми щупальцями. Розпочинається сторіччя самогубств. Фактично розпочинається новітня історія – доба неврозу і втрати надій.
Але чому все це сталося так раптово? Внаслідок промислової революції? Але промислова революція відбулася не протягом однієї ночі, крім того, величезні простори Європи лежали поза межами її впливу. Європа залишалася вкритою лісами та сільськогосподарськими угіддями. Як інакше, запитував Вайсман, можна пояснити разючу відінність між геніями вісімнадцятого і дев'ятнадцятого сторіч, окрім як припустити, що близько 1800 року з людством сталася катаклізмічна зміна? Як може промислова революція пояснити цілковиту несхожість між Моцартом і Бетховеном, при тому що останній молодший від Моцарта всього на чотирнадцять років? Чому ми вступили в сторіччя, в якому половина геніїв наклала на себе руки або померла від сухот? Шпенглер твердить, що цивілізації старіють так само, як і рослини, але ж у даному разі стався стрибок від юності до старості. Песимізм велетенською хмарою опускається на людство, і це відбивається в мистецтві, музиці, літературі. І тут недостатньо сказати, що людина раптом стала дорослою. Важливіше те, що вона втратила свою здатність самооновлення. Чи можемо ми назвати хоч одну велику людину вісімнадцятого сторіччя, яка наклала на себе руки? А життя у вісімнадцятому сторіччі було так само важке, як і в дев'ятнадцятому…
Річ у тім, що нова людина втратила віру в життя, втратила віру в знання. Сучасна людина погоджується з Фаустом у тому, що рано чи пізно ми доходимо висновку, що нічого не знаємо.
Але Карел Вайсман був психолог, а не історик. І галуззю його діяльності була промислова психологія. У своїх "Роздумах над історією" він писав:
1990 року я почав працювати в галузі промислової психології асистентом професора Еймса у фірмі "Трансворлд косметікс", і відразу ж перед моїми очима відкрилася цікава й страхітлива картина. Я, звичайно, знав, що "промисловий невроз" становив дуже поважну проблему і що були навіть організовані спеціальні суди, які розглядали справи злочинців, котрі псували обладнання або вбивали своїх товаришів по роботі чи завдавали їм тілесні ушкодження. Проте дуже мало людей знали, якою серйозною була ця проблема насправді. Кількість убивств на великих підприємствах була вдвічі вища порівняно з загальностатистичними даними. На одній американській сигаретній фабриці протягом року було вбито вісім майстрів і двох високих службовців; у семи випадках убивці наклали на себе руки відразу ж після вчинення злочину.
Ісландська промислова фірма "Плестікс корпорейшн" постановила провести експеримент на фабриці просто неба, яка постяглася на багато акрів. Сутність експерименту полягала в тому, що робітники не повинні були відчувати перелюднення та обмеження закритих приміщень. Роль стін виконували енергетичні поля. Попервах експеримент мав великий успіх; однак через два роки рівень злочинності та неврозів на підприємстві виріс до загальнонаціонального рівня.
Ці дані не попали на сторінки газет та журналів. Психологи вважали (і слушно), що опублікувати їх – це погіршити справу. Вони казали, що найкраще розглядати кожний випадок як вогнище, яке треба ізолювати.
Чим більше я думав над проблемою, тим більше схилявся до думки, що ми не маємо правильного уявлення про причину цього явища. Доктор Еймс визнав уже в перший тиждень моєї роботи в "Трансворлд косметікс", що працівники фірми були безсилі перед цією проблемою. Він сказав, що дуже важко добратися до її кореня, бо, вона, здається, має багато коренів: різке збільшення населення, перелюднення в містах, відчуття індивідом своєї малозначущості, дедалі сильніше відчуття того, що ти живеш у порожнечі, брак пригод у сучасному житті, занепад релігії тощо… Доктор Еймс, за його словами, не був упевнений, що в промисловості правильно підходять до розв'язання цієї проблеми. Тут витрачали дедалі більше грошей на психіатрів, на поліпшення умов праці, одне слово, на те, що перетворює робітників у пацієнтів. Але оскільки такий підхід був тісно пов'язаний зі способом нашого життя, то навряд чи могли ми запропонувати якісь зміни.
Намагаючись знайти відповідь на питання, що непокоїли мене, я звернувся до історії. А знайшовши відповідь, відчув, що мені хочеться вчинити акт самогубства. Бо згідно з історією, все це було неминуче. Цивілізація обважнювалась і мала врештірешт занепасти.
Однак у цьому висновку не бралася до уваги сила самооновлення людини. Моцарт, здавалося, мав би вкоротити собі віку саме через те, що його життя було таке нещасливе. А проте він не зробив цього.
Що ж підривало людську силу самооновлення?
Я не можу докладно пояснити, як я дійшов висновку, що тут може бути лише одна причина. На мене щось ніби опускалося поволі, поступово, протягом багатьох років. І я дедалі виразніше й сильніше відчував, що дані стосовно злочинності в промисловому виробництві були дуже непропорційні до так званих "історичних причин". Це можна було порівняти з такою ситуацією, у якій, наприклад, я, бувши власником фірми, почав би інстинктивно відчувати, що мій бухгалтер підробляє рахунки, хоча мені й невідомо, як саме.
Відтак одного дня я почав підозрювати, що існують вампіри свідомості. Відтоді всі наступні події підтверджували мій здогад.
Уперше це сталося тоді, коли я обмірковував застосування мескаліну та лізергінової кислоти з метою лікування неврозу на промисловому виробництві. Дія цих наркотиків по суті нічим не відрізняється від дії алкоголю чи тютюну і полягає в тому, щоб розслабити нас. Людина, що перевтомилася від роботи, перебуває в стані напруження і не може вийти з цього стану зусиллям волі. Чарка віскі або сигарета досягають моторних центрів і послаблюють напруження.
Але ж людина має набагато глибші звички. Протягом мільйонів років еволюції у неї виробилося чимало таких, що допомагають їй вижити. Якщо якась із них виходить зпід контролю, виникає психічна хвороба. Наприклад, у людини є звичка завжди бути готовою до появи ворогів, але якщо ця звичка починає домінувати над усіма іншими, людина захворює на паранойю.
Одна з найглибинніших звичок людини – це готовність до зовнішніх небезпек і труднощів і небажання досліджувати власну свідомість. Тобто людина не може відірвати очей від навколишнього світу. З цієї самої причини випливає ще одна звичка – людина не бажає помічати красу, бо воліє зосереджуватись на практичних проблемах. Ці звички мають таке глибоке коріння, що алкоголь чи тютюн не можуть їх зрушити. А от мескалін може. Він досягає найатавістичніших рівнів і знімає автоматичні напруження, які роблять людей рабами їхньої нудьги і навколишнього світу.
Мушу признатися, що я був схильний вбачати в цих атавістичних звичках причину високого рівня самогубств і злочинності на промислових підприємствах. Людина мусить навчитися розслаблятись, інакше вона стає перевтомленою і небезпечною. Вона мусить навчитися контактувати зі своїми найглибшими рівнями для того, щоб постачати енергію своїй свідомості. Отож мені здавалося, що застосування наркотиків мескалінової групи може допомогти знайти відповідь на поставлене питання.
Застосовувати ці наркотики в промисловій психології досі уникали, бо мескалін розслаблює людину до такого стану, коли вона вже не може і не хоче працювати. У цьому стані людина лише споглядає красу світу і прозирає в таємниці своєї свідомості.
Мені здавалося, що доходити до цієї крайності не варто. Невелика, правильно введена кількість мескаліну здатна вивільнити творчі сили людини, не доводячи її до втрати контролю над своєю поведінкою. Зрештою дві тисячі років тому люди були майже повними дальтоніками через те, що в них виробилася підсвідома звичка не звертати уваги на кольори. Життя було таке важке й небезпечне, що люди не могли дозволити собі розкоші милуватися кольорами. І всетаки сучасна людина зуміла вирватися з лабет цієї звички й позбутися дальтонізму, не втративши своєї енергії й життєвої снаги. Усе тут залежить від урівноваженості багатьох аспектів життєдіяльності.
Отож я й почав низку дослідів з наркотиками мескалінової групи. Перші наслідки виявилися такими жахливими, що мені довелося туттаки звільнитися з фірми "Трансворлд косметікс". П'ятеро з десятьох моїх піддослідних наклали на себе руки протягом кількох днів. У двох інших стався повний розлад психіки, і їх довелося покласти до психіатричної лікарні.
Усе це спантеличило мене. Колись, ще будучи студентом університету, я робив досліди в мескаліном на собі, але результати виявилися нецікавими. Вихідні з мескаліном дуже приємні, але все залежить від того, чи подобаються вам вихідні. Мені не подобаються – я більше люблю працювати.
Проте результати дослідів змусили мене знову випробувати мескалін на собі. Я прийняв півграма. Наслідок був такий жахливий, що мене й досі обсипає жаром на саму згадку про це.
Спочатку виникли звичайні приємні ефекти – ділянки світла, що легенько розширювалися й крутилися, а тоді – безмірне відчуття утихомирення й спокою, проблиск буддійської нірвани, невимушене й тихе споглядання Всесвіту, який був водночас і відсторожнений і безмежно складний. Через годину я відірвався від цього – мені ж треба було дізнатися про причину самогубств. Я спробував спрямувати свою думку всередину, щоб простежити за станом своїх відчуттів та емоцій. Наслідок був приголомшливий. Так наче я намагався подивитися крізь телескоп, а хтось затуляв його рукою з другого боку. Спроби самоспостереження не вдавалися. Напруживши всі сили, я таки пробився крізь ту стіну темряви. І раптом у мене виникло таке відчуття, ніби щось живе й чуже поспіхом промайнуло й зникло з мого поля зору. Певна річ, я говорю не про фізичний зір. Це було лише "відчуття". Але воно було таке реальне, що я мало не збожеволів із жаху. Можна втекти від видимої фізичної загрози, але ж неможливо втекти від того, що живе всередині тебе.
Протягом майже цілого наступного тижня я був у полоні страху і ближчий до божевілля, ніж будьколи в своєму житті. І хоч я й вернувся до звичайного фізичного світу, а проте відчуття небезпеки не зникло. Мені здавалося, що, повертаючись до щоденної свідомості, я уподібнююсь до страуса, який ховає голову в пісок. Це означало лише, що я не знав про загрозу, яка нависла наді мною.
На щастя, я тоді не працював – просто не міг працювати. А через тиждень замислився: чого я, власне, боюсь? Адже нічого страшного не сталося. І мені відразу полегшало.
Через кілька днів після цього фірма "Стандард моторз енд інджініерінг" запропонувала мені посаду головного лікаря. Я прийняв пропозицію і поринув у складну й відповідальну роботу фірми. Досить довго я не мав часу робити нові досліди, а згадуючи про досліди з мескаліном, відчував таку відразу, що завжди знаходив причину, аби відкласти їх на пізніше.
Півроку тому я нарешті повернувся до цієї проблеми, але трохи під іншим кутом зору. Мій приятель Руперт Геддон, який працює в Прінстонському університеті, розповів мені, що досяг успішних результатів, лікуючи статеві збочення за допомогою ЛСД. Розказуючи про свою роботу, він широко використовував термінологію філософа Гуссерля. Мені відразу ж стало ясно, що феноменологія – це всьогонавсього інша назва для того ж таки самоспостереження, яке я намагався робити за допомогою мескаліну, і що коли Гуссерль говорить про "розкриття структури свідомості", то він має на увазі не що інше, як проходження в ті глибинні сфери психіки, про які я щойно говорив. Гуссерль звернув увагу на те, що, маючи топографічні карти, на яких зафіксовано кожен дюйм земної поверхні, ми досі не маємо атласу нашого психічного світу.
Читаючи Гуссерля, я піднісся духом. Думка про прийом мескаліну знову вжахнула мене. Але ж феноменологія починається зі звичайної свідомості, і тому я знову почав робити записи про внутрішній світ людини і географію свідомості.
Майже відразу я відчув, що певні внутрішні сили опиралися моїм дослідженням. Як тільки я почав замислюватися над цими проблемами, в мене відразу почалися сильні головні болі й напади нудоти. Щоранку я прокидався в глибокій депресії.
Я завжди цікавився математикою і був непоганим шахістом. Невдовзі я виявив, що мені відразу стає набагато краще, коли моя увага переключається на математику або шахи. Але як тільки я повертаюсь до проблем психіки, на мене знову нападає депресія.
Власна слабкість починала дратувати мене, і я вирішив побороти її будьщо. Я попросив відпустку на два місяці і сказав дружині, що серйозно захворів. Відтак я умисне спрямував свої розумові зусилля на проблеми феноменології.
Наслідки були саме такі, як я й передбачав. На мене напали депресія і втома. Це тривало кілька днів, а тоді почалися головні і нервові болі. Далі виникли напади нудоти. Я вибльовував геть усе, що з'їдав. Улігшись в ліжку, я намагався зосередити свої зусилля на дослідженні власної недуги, застосовуючи способи аналізу Гуссерля. Дружина навіть гадки не мала, що зі мною, і тому хвилювалася вдвічі дужче. Добре хоч те, що в нас немає дітей, інакше я мусив би здатися.
Через два тижні я був такий виснажений, що ледве міг проковтнути ложку молока. Ціною величезних зусиль я намагався досягти своїх найглибинніших інстинктивних рівнів і в цей час відчув присутність моїх ворогів. Це було схоже на те, ніби ви пірнаєте вглиб моря і раптом помічаєте, що вас оточують акули. Я, певна річ, не міг "бачити" їх у звичайному значенні цього слова, але відчував їхню присутність так виразно, як відчуваєш зубний біль. Вони були внизу, на тому рівні мого єства, куди моя свідомість дістатися не могла.
Намагаючись не закричати від страху, від жаху людини, яка стоїть перед неминучою загибеллю, я раптом зрозумів, що переміг їх. Проти них згуртувалися мої найглибинніші життєві сили. В мені прокинулася велетенська потуга, про існування якої я й гадки не мав. Ця потуга була набагато більша, ніж їхня, і вони мусили відступити перед нею. Я раптом відчув, що їх дуже багато, тисячі, а все ж вони нічого не можуть проти мене вдіяти.
Нараз ніби блискавка пронизала моє єство – все стало ясно. Я зрозумів, чому для них було так важливо, щоб ніхто не знав про їхнє існування. У людини достатньо сили, щоб усіх їх знищити. Але доти, доки людина не знає про них, вони паразитують на ній, живляться нею, як вампіри, висмоктуючи її енергію.
Моя дружина зайшла в спальню й остовпіла з подиву, побачивши, що я сміюся, як божевільний. Спочатку вона подумала, що я з глузду з'їхав, але потім зрозуміла, що зі мною все гаразд. Я попросив її принести мені супу.
Через дві доби я знову був на ногах, здоровий, як і завжди, точніше, здоровіший, ніж будьколи в своєму житті.
Попервах мене охопила така ейфорія з приводу мого відкриття, що я забув про вампірів свідомості. Відтак я зрозумів, що це було дуже нерозважливо. Адже у них була величезна перевага наді мною: вони знали мій мозок і його можливості набагато краще, ніж я. Якщо я не буду насторожі, вони мене знищать.
Але поки що я був у повній безпеці. Коли пізніше, вдень, у мене почалися напади депресії, я знову звернувся до того глибинного джерела внутрішньої сили і до своєї віри в світле майбутнє людства. Напади відразу припинилися, і мене знову охопив сміх, що переходив у регіт. Лише через кілька тижнів я навчився керувати цим механізмом сміху під час сутичок з паразитами.
Моє відкриття було надто фантастичне, щоб збагнути його непідготовленим розумом. Як добре, що я не зробив його шість років тому, коли працював у фірмі "Трансворлд косметікс"! За цей час мій мозок поступово підготувався до нього. Протягом останніх кількох місяців я дедалі більше переконувався, що це не просто щасливий випадок. У мене таке відчуття, що на боці людства стоять могутні сили, хоча я й не знаю їхньої природи.
(Я особливо наголошую на змісті останнього речення. Це те, що я інстинктивно відчував завжди.)
Отже, протягом останніх двох століть людська свідомість безперестанку зазнавала нападів з боку вампірів. У кількох випадках вампіри зуміли перемогти її і використовувати для своїх цілей. Наприклад, я майже переконаний, що де Сад був одним із тих "зомбі", чий мозок був цілком під контролем вампірів. Блюзнірство й безглуздість його творів не свідчать, як то часто бувало, про виняткову життєздатність автора, і доказом цього є те, що де Сад не зумів стати зрілою особистістю в будьякому розумінні цього слова, хоча й дожив до 74 років. Єдина мета його творчості полягала в тому, щоб внести ще більше сум'яття в психіку людей, викривити й спотворити правду про стосунки між чоловічою і жіночою статтю.
Як тільки я зрозумів, що являють собою вампіри свідомості, історія останніх двох сторіч стала ясна й зрозуміла. До 1780 року (приблизно на цей час припадає перша масова навала вампірів свідомості на Землю) мистецтво було переважно життєстверджувальним, як, наприклад, музика Гайдна і Моцарта. Після навали вампірів свідомості цей сонячний оптимізм практично зник із творчості митців. Вампіри свідомості завжди вибирали для своєї мети найінтелігентніших людей, бо в кінцевому підсумку саме інтелігентні люди здужають вплинути на широкі народні маси. Надто мало митців зуміли вивільнитися зпід влади вампірів, але вивільнившись, вони стали ще сильніші. Переконливим прикладом може служити життя та творчість Бетховена. Ще один приклад – Гете.
Через те вампіри свідомості з усіх сил намагаються залишитися непоміченими, висмоктувати життєву енергію з людей таким чином, щоб вони нічого не підозрювали. Той, хто перемагає вампірів свідомості, стає для них небезпечнішим удвічі, бо відвойовує свою здатність самооновлюватись. У таких випадках вампіри часом пробують знищити людину інакше, а саме – спрямовуючи проти неї інших людей. Згадаймо, що смерть Бетховена настала внаслідок того, що він покинув дім своєї сестри після досить дивної сварки, і проїхав кілька миль у відкритій кареті під дощем.
У всякому разі лише в двадцятому сторіччі ми чуємо нарікання великих митців на те, що "світ проти них" (Гайдна і Моцарта добре розуміли й належно цінували за їхнього життя). Як тільки митець помирає, зневага до його творчості розвіюється – вампіри втрачають свою владу над свідомістю людей, вони звертають свою увагу на важливіші для них речі.
В історії мистецтва й літератури після 1780 року ми бачимо наслідки боротьби з вампірами свідомості. Митці, що відмовлялися проповідувати доктрину песимізму і девальвацію життя, були знищені. Натомість очорнителі життя часто доживали до похилого віку. Цікаво, наприклад, порівняти долю життєненависника Шопенгауера з долею оптиміста Ніцше, або долю сексуального дегенерата де Сада з долею сексуального містика Лоуренса.
Окрім цих очевидних фактів, я не дуже багато дізнався про вампірів свідомості. Мені здається, що в невеликих кількостях вони завжди були на Землі. Можливо, християнське поняття диявола виникло внаслідок того, що люди інтуїтивно відчували, яку роль відігравали вампіри в історії людства: як вони намагалися оволодіти людською свідомістю і перетворити її на ворога життя і людства.
Проте було б помилкою звинувачувати вампірів у всіх нещастях людства. Людина – це тварина, яка намагається шляхом еволюції перетворитися на бога. Багато з її труднощів – "наслідок" цих зусиль.
У мене є своя теорія, яку я наводжу тут для повноти викладу. Мені здається, що у Всесвіті багато таких самих розумних генерацій, як наша, і всі вони намагаються еволюціонувати. На ранніх етапах еволюції будьяка генерація зайнята головне тим, щоб підкорити собі навколишнє середовище, перемогти ворогів, забезпечити себе їжею. Але рано чи пізно генерація минає цей етап, і тоді вона спрямовує свою увагу всередину, на свою свідомість. "Свідомість моя – царство моє", – сказав Едвард Даєр. І коли людина розуміє, що її свідомість – це царство в найбуквальнішому значенні слова, що це величезний недосліджений край, тоді вона перетинає межу, яка відокремлює тварину від бога.
Я підозрюю, що вампіри свідомості час від часу знаходять породу розумних істот, яка вже майже досягла цієї точки еволюції і яка осьось відкриє в собі нову силу. Вони живляться її коштом, аж поки зведуть її зі світу. Наміри вампірів полягають не в тому, щоб знищити цих істот – бо ж, знищивши її, вони змушені були б шукати інших. Їхні наміри полягають у тому, аби якомога довше живитися величезною енергією, що вивільнюється внаслідок еволюційних зусиль. Отож вони будьщо намагаються перешкодити людині відкрити світи всередині себе і для цього спрямовують всю її увагу назовні. Я переконаний у тому, що війни двадцятого сторіччя – це сплановані акції вампірів. Гітлер, так само як і де Сад, був ще одним їхнім "зомбі". Руйнівна війна у всесвітньому масштабі для них невигідна, зате повсякчасні місцеві сутички та війни цілком відповідають їхній меті.
Якою була б людина, що знищила б або прогнала вампірів? Поперше, вона відчула б величезну психічну полегкість, подавивши пригніченість, високе піднесення енергії та оптимізму. Під час цього першого припливу енергії шедеври мистецтва створюватимуться десятками. Поведінку людства можна було б порівняти хіба що з поведінкою дітей, у яких завтра починаються канікули.
Енергія людини звернеться вглиб її свідомості. Отоді людина прийме спадок Гуссерля. (Показово, що саме Гітлер несе відповідальність за смерть Гуссерля, яка настала тоді, коли вчений був на порозі нових досягнень.) Вона усвідомить, що в неї є внутрішні сили, проти яких воднева бомба однаково що свічка. За допомогою можливо таких препаратів як мескалін вона вперше освоїть світ свідомості так само, як тепер вона освоює Землю. Вона досліджуватиме країни свідомості так само, як Лівінгстон і Стенлі досліджували Африку. Вона відкриє в собі багато "особистостей", і найвищі з них будуть такі, що її пращури назвали б їх богами.
У мене є ще й інша теорія, настільки безглузда, що я насилу зважуюсь про неї згадати. Я припускаю, що вампіри свідомості, самі не бажаючи того, являють собою знаряддя якоїсь вищої сили. Вони можуть, звичайно, знищити будьяку породу, на якій паразитують. Але якщо порода усвідомить небезпеку, то наслідки будуть протилежні очікуваним. Однією з головних перешкод на шляху еволюції людства є людська нудьга, невігластво, звичка пливти за течією і полишати завтрашньому дню турботи про самого себе. В певному розумінні це становить більшу небезпеку (або, принаймні, перешкоду) для еволюції, ніж самі вампіри. Як тільки розумні істоти дізнаються про вампірів, битва вже наполовину виграна. Як тільки в людини з'являється мета і віра, вона стає майже непереможною. Тому вампіри являють собою ніби профілактичне прищеплення людини проти її власної байдужості та ледарства.
Однак усе це лише випадкові міркування… Набагато важливіше інше: як позбутися вампірів свідомості? Опублікування фактів нічого не дасть. Історичні факти нікого не переконають: їх просто знехтують. І все ж людям треба розкрити очі на те, яка небезпека їх чекає. Якщо піти найлегшим шляхом і виступити на телебаченні чи опублікувати серію газетних статей, то люди спочатку, можливо, й прислухаються до мене, але пізніше відвернуться, як від божевільного. Як у такій ситуації я можу їх переконати? Хіба що порекомендувати прийняти дозу мескаліну – інших шляхів я не бачу. Але ж хто дасть гарантію, що навіть мескалін дасть бажані наслідки? Бо якби це було так, то я б зважився вкинути велику кількість мескаліну в міську водогінну систему. Ні, це немислимо. З вампірами свідомості, готовими до нападу, не можна протиставити здоровий глузд, для цього він надто крихкий. Тепер я розумію, чому мої досліди у фірмі "Трансворлд косметікс" закінчилися так трагічно. Вампіри навмисне знищили тих людей, попереджаючи тим самим мене. Пересічній людині бракує розумової дисципліни, щоб протистояти їм. Ось чому така велика кількість самогубств…
Я мушу дізнатися більше про цих істот. Поки я нічого про них не знаю, вони можуть знищити мене. Коли ж у мене будуть знання, тоді я знайду й шляхи, як донести ці знання до людей.
Уривок, який я щойно навів, це, звичайно, не початок записів Вайсмана, я вибрав середню їх частину. "Роздуми над історією" це, по суті, розтягнені міркування про природу паразитів свідомості і про їхню роль в історії людства. Ці записи викладено у формі щоденника, щоденника думок, які безперервно повторюються. Враження таке, ніби автор намагається триматися якоїсь центральної лінії викладу матеріалу, але повсякчас збочує від неї.
Мене вразило те, що він міг так довго зосереджуватись. На його місці мені було б дуже важко приборкати свою знервованість. І я вирішив, що він просто відчув себе у відносній безпеці перед ними. Він переміг їх у першій битві і нетямився від радощів перемоги. Його головне завдання, як він казав, полягало в тому, щоб змусити людей повірити йому. Він не поспішав, вважаючи, що в нього ще є час. Карел знав, що коли він опублікує свої матеріали такими, як вони є, його вважатимуть за божевільного. В усякому разі він, як науковець, мав звичку вивіряти факти і поповнювати їх якомога перед публікацією. Спантеличило мене тоді й спантеличує тепер те, що він нікому не намагався звіритися, навіть своїй дружині. Само по собі це вже свідчить про своєрідний стан свідомості. Чи був він настільки певний своєї безпеки, що вважав за недоцільне поспішати? Чи, може, ця ейфорія являла собою ще одну вихватку паразитів?
Хоч би що там було, а він і далі працював над своїми записами, впевнений в остаточній перемозі… аж до того дня, коли вони довели його до самогубства.
Неважко здогадатися, що я відчував, читаючи записи Карела. Спочатку виникла недовіра, яка то зникала, то знову поверталася протягом цілого дня, а далі стурбованість і страх. Я, мабуть, відкинув би все це як божевільну маячню, якби не мій власний досвід, якби не відчуття, яких я зазнав на мурі Каратепе. Отож я був готовий повірити в існування вампірів свідомості. Але що далі?
На відміну від Вайсмана я не міг тримати все це в собі. Мене охопив жах. Найбезпечнішим було – спалити папери і вдати, ніби я ніколи їх не читав. У цьому разі вони б дали мені спокій. Я відчував, що ще трохи і я збожеволію. Читаючи, я раз у раз нервово зиркав довкола, а тоді зрозумів, що коли б вони стежили за мною, то стежили б із середини. Ця думка не давала мені спокою доти, доки я натрапив на один абзац, у якому Вайсман порівнює їхній спосіб "підслуховування" із слуханням радіо. І я зрозумів слушність такого порівняння. Вони, безумовно, перебували в глибині свідомості, в найглибших закутках пам'яті. Вступаючи у власне свідомість, вони ризикують викрити себе. Я дійшов висновку, що вони наважуються наблизитись до поверхні свідомості лише пізно ввечері, коли мозок стомлений, а увага послаблена. Цим і пояснюється те, що сталося на мурі Каратепе.
Я вже знав, що мені робити. Треба про все розповісти Райхові. Райх був єдиною людиною, яка мені подобалась і якій я довіряв. Трагедія Карела Вайсмана мабуть у тому й полягала, що він нікого не любив так, як я Райха, і через те нікому не довіряв так, як я Райхові. Звичайно, найбезпечніше було б розповісти про все вранці, на свіжу голову. Але стриматися до ранку я не міг і тому подзвонив Райхові за нашим приватним кодом на місце розкопок.
Як тільки обличчя мого приятеля з'явилося на екрані, я відчув, що до мене повертається здоровий глузд. Я запитав його, чи не хотів би він повечеряти разом зі мною. Він запитав, чи маю я до нього якусь особливу справу, і я відповів, що ні – жодної справи в мене немає, просто я почуваю себе краще і мені хочеться побути разом з ним. На моє щастя, якісь керівні працівники АнглоІндійської уранової компанії були на місці розкопок у той день і мали повертатися ракетою в Діярбакир о шостій годині. Райх сказав, що о пів на сьому він зустрінеться зі мною.
Я витягнув з розетки штепсельну вилку, і в цю мить у мене сяйнув перший здогад стосовно того, чому Вайсман мовчав про них. Відчуття, що тебе "підслуховують" – що хтось неначе підключається до відеофону – змушувало діяти дуже обережно, поводитися спокійно, тримати думки в руслі буденних справ.
Я замовив стіл у директорському ресторані, до якого ми мали доступ. Мені здавалося, що тут буде найбезпечніше розповісти Райхові про все.
Я замовив стіл у директорському ресторані, до якого ми мали доступ. Мені здавалося, що тут буде найбезпечніше розповісти Райхові про все.
За годину перед його приїздом я знову лежав на ліжку, заплющивши очі, і намагався розслабитись, вивільнити від думок свій мозок.
І дивна річ – цього разу я міг розслабитись досить легко. Зосередження на власній свідомості дало свій позитивний ефект. Дещо я почав розуміти відразу ж. Будучи неприхованим "романтиком", я завжди страждав від нудьги. Ця нудьга виникає від своєрідної недовіри до світу. Ти відчуваєш, що не можеш знехтувати її, не можеш відірвати від неї очі й забути про неї. І сидиш, уп'явшись поглядом у куток стелі, замість того, щоб слухати музику чи думати про історію, і тебе тримає якесь дивне почуття обов'язку.
І от тепер я відчув, що мій обов'язок полягає в тому, щоб знехтувати зовнішній світ. Я зрозумів, що Карел мав на увазі: для паразитів життєво необхідно, щоб ми не знали про їхнє існування. Якщо людина дізнається про них, у неї з'являється нове відчуття сили й мети.
Райх прийшов рівно о пів на сьому й сказав, що вигляд у мене набагато кращий. Ми випили по чарці мартіні, і Райх розповів про новини на місці розкопок після мого від'їзду звідти. Здебільшого все зводилося до дрібних суперечок щодо кута, під яким належало робити перший тунель. О сьомій годині ми зійшли вниз вечеряти. Нам виділили зручний столик поблизу вікна, і кілька людей кивнули нам головами – протягом останніх двох місяців ми стали міжнародними знаменитостями. Ми сіли за столик і замовили морожену диню. Райх узяв перелік вин. Я забрав у нього аркуш, кажучи:
– Давай сьогодні більше не пити. Чому – побачиш сам. Зараз наші голови повинні бути тверезі.
Він здивовано глянув на мене:
– Що сталося? Ти ж наче казав, що на сьогодні справ ніяких не буде.
– Так треба було. То, що я маю тобі сказати, треба тримати поки що в таємниці.
Він усміхнувся й сказав:
– Ну, коли так, то, може, нам перевірити, чи не вмонтовані в наш столик мікрофони?
Я сказав, що в цьому немає потреби – підслуховувач не повірить у те, що я збираюсь сказати.
Якийсь час він здивовано дивився на мене, і я запитав:
– У мене вигляд нормальної людини?
– Цілком!
– А якщо я скажу тобі, що через півгодини ти засумніваєшся в моїй нормальності?
– Ради бога, викладай уже, що там у тебе,– мовив Райх. – Я знаю, що ти не божевільний. У чому справа? Якась нова ідея щодо нашого підземного міста?
Я похитав головою. Бачачи його спантеличений вираз обличчя, я сказав, що протягом кількох годин після обіду читав записи Карела Вайсмана і додав:
– Мені здається, я вже знаю, чому він укоротив собі віку.
– Чому?
– Тобі краще самому почитати один уривок із його записів. Там викладено усе краще, ніж це зміг би зробити я. Але головне ось у чому: я не вірю, що він був божевільний. І це було не самогубство, а своєрідне вбивство.
Говорячи, я питав себе, чи не думає він, що я збожеволів, і тому намагався бути якомога спокійнішим і здаватися якомога нормальнішим. Яке ж було полегшення бачити, що він сприймає мої слова, як слова нормальної людини! Він лише сказав:
– Послухай, якщо ти не заперечуєш, давай усетаки трохи вип'ємо.
Ми замовили півпляшки французького червоного вина. Я теж трохи випив і виклав суть Вайсманової теорії про паразитів свідомості так стисло, як тільки міг. Я нагадав Райхові про мої відчуття на мурі Каратепе і про нашу розмову. Я ще не встиг дійти до кінця своєї розповіді, а моя повага й любов до Райха зросли вдвічі.
Він мав усі підстави висміяти мене. Все те, що я казав йому, звучало, мабуть, як безглуздя. Однак він зрозумів, що те, що я прочитав у Вайсманових паперах, було для мене переконливим, і хотів переконатися в тому також.
Я пригадую відчуття нереальності, що виникло в мене після того, як ми повернулися нагору по вечері. Якщо я мав рацію, то наша розмова в ресторані була найважливіша з розмов за всю історію людства.
І ось ми вдвох, звичайні людські істоти, прокладаємо собі шлях назад, до моєї затишної кімнатки, а до нас чіпляються товсті, імпозантні й, судячи з вигляду, багаті добродії, які хочуть, щоб ми познайомилися й перемовилися кількома фразами з їхніми дружинами. Все надто нормально і надто банально. Я дивлюся на масивну постать Вольфганга Райха, який спритно піднімається поперед мене сходами, і думаю, чи й справді він повірив моїй науковофантастичній розповіді. Я відчуваю, що значною мірою мій здоровий глузд, мій стан взагалі залежать від того, чи вірить він мені.
У моїй кімнаті ми випили помаранчевого соку. Тут Райх зрозумів, чому я хотів, щоб наші голови були цілком тверезі Він навіть не закурив, як зробив би звичайно. Я подав йому згорток "Роздумів над історією" і показав наведений вище уривок. Сидячи поруч Райха, я перечитав цей уривок ще раз. Скінчивши читати, він підвівся і, не кажучи й слова, почав ходити по кімнаті.
Я заговорив перший:
– Ти розумієш, що коли це не божевільна маячня, то я, розповівши тобі про все, поставив під загрозу твоє життя?
Райх на те відповів:
– Це мене не хвилює. Моє життя й раніше було в небезпеці. Але мене цікавить, як близько небезпека. У мене немає твого досвіду: я не відчував так, як ти, присутності цих вампірів свідомості поруч із собою і тому не можу зробити ніякого висновку.
– Я теж не можу. Я знаю не більше, ніж ти. В інших Вайсманових паперах повно роздумів про них, але нічого конкретного. Нам доводиться починати мало не з нуля.
Кілька секунд він уважно подивився на мене, а тоді сказав:
– Ти справді у це віриш?
Я відповів:
– Мені хотілося б не вірити.
Безглузда ситуація: ми розмовляли неначе два персонажі з роману Райдера Хаггарда. А проте все було реальне.
Ми поговорили про те, про се якихось півгодини, а тоді Райх сказав:
– Принаймні одне ми повинні зробити негайно. Ми обидва мусимо записати все це на магнітофон, а стрічку покласти сьогодні ввечері в банк. Коли щось станеться з нами вночі, це буде попередженням для інших. Адже думка про те, що ми обоє збожеволіли, буде малоймовірніша, ніж божевілля лише одного з нас.
Райх май рацію. Ми зробили запис на мій магнітофон, вголос читаючи уривки Вайсманових записів. Останнім говорив Райх. Він сказав, що не впевнений ще, чи божевілля це було, чи ні, але обидва ми схилялися до думки, що наш застережний захід цілком виправданий. Ми й досі не знали, як саме помер Вайсман, і в наших руках був його щоденник із записами, зробленими за день до самогубства, які звучали цілком нормально.
Зробивши запис, ми запечатали стрічку в пластмасову скриньку, спустилися вниз і вклали Її в нічний сейф банку АнглоІндійської уранової компанії. Тоді я подзвонив управителю додому, сказав, що ми вклали стрічку із записом важливої інформації в його нічний сейф, і попросив зберігати там стрічку доти, доки вона буде нам потрібна. З управителем ми порозумілися без труднощів: він подумав, що то була якась важлива інформація стосовно розкопок та АнглоІндійської уранової компанії, і пообіцяв особисто простежити за її надійним збереженням.
Я запропонував піти спати і пояснив Райхові, що паразити мають меншу силу над добре спочилим мозком. Ми домовилися тримати про всяк випадок лінію відеофону між нашими кімнатами ввімкнутою цілу ніч і розійшлися.
Хоч була всього десята година, я прийняв міцне снодійне і ліг спати. Мені не хотілося лежати й думати, і я відразу ж заснув. Мої думки були упорядковані й здисципліновані, я керував ними без особливих зусиль.
О дев'ятій годині наступного ранку Райх збудив мене й аж зрадів, побачивши, що зі мною все гаразд. Через десять хвилин він зайшов, щоб разом поснідати.
Саме тоді, сидячи в осяяній сонцем кімнаті й п'ючи помаранчевий сік, ми вперше ґрунтовно обговорили проблему паразитів. Наші голови були свіжі, розум – насторожі, і ми записали всю розмову на стрічку. Насамперед нас цікавило питання, скільки можна буде тримати наші знання в таємниці від них. Ми дійшли висновку, що дізнатися про це напевне у нас немає змоги. Але ж Вайсман протримався аж шість місяців – отже небезпека виникала не відразу. Навіть більше, вони знали, що Вайсман намагався розкрити їх, і чинили опір його спробам зосередитись на проблемі. Отже за ним вони стежили з самого початку.
З другого боку, я не відчував присутності чогось чужого й ворожого в той день, коли читав "Роздуми над історією", а опанувавши початкові панічні стривоженість і страх, відчув себе винятково здоровим, психічно й фізично. Я гуртував свої сили для боротьби. (Моя бабуся розповідала мені якось, що в перші дні останньої Світової війни люди почували себе щасливішими й дужчими, ніж будьколи перед тим; тепер я зрозумів, у чому тут причина.)
Може, "вони" ще не розуміли, що Вайсманова таємниця перестала бути таємницею. В цьому не було б нічого дивного. Ми не знали, скільки їх (якщо поняття кількості взагалі можна пов'язати з ними), але якщо стеження за п'ятьма мільярдами людей (теперішнє населення земної кулі) становило для них проблему, то небезпека була невелика.
Припустімо, казав Райх, що теорія Юнга правильна і що людство має один величезний "розум", безкраїй океан "підсвідомого". Припустімо далі, що паразити – істоти, які населяють глибини цього океану і остерігаються наближатися до його поверхні з остраху, що їх виявлять. У такому разі вони можуть роками не знати про те, що ми знаємо про них, якщо ми себе не викажемо, потривоживши їх так, як Вайсман.
У зв'язку з цим виникала проблема. Попереднього вечора ми вважали, що найоптимальніший шлях розширити наші знання про паразитів полягає в експериментуванні з психоделічними препаратами, які дадуть нам можливість досліджувати нашу свідомість. Тепер ми бачили, що це небезпечно.
Що ж робити? Чи існують інші шляхи вивчення свідомості? На наше щастя, Вайсман писав про це детально. Ми дізнались про все за один день, гортаючи "Роздуми над історією" сторінку за сторінкою. Феноменологія Гуссерля – ось той метод, який був нам потрібен. Гуссерль намагався картографувати "структуру свідомості" (або "географію", як казали ми) шляхом самого лиш свідомого відображення. Чим більше ми думали про це, тим більше схилялись до думки, що Гуссерль мав рацію. Якщо вам треба нанести на карту невідомий континент, скажімо джунглі Венери, то ви не витрачатимете час на тупцювання між деревами. Ви скористаєтеся відповідними приладами і своїм вертольотом. Але при цьому ви повинні вміти бачити, що внизу; наприклад, упізнавати болотисту місцевість за кольором тощо. Стосовно географії людської свідомості, то тут головна проблема полягає не в заглибленні в сфери підсвідомості, а у вмінні знаходити потрібні слова для того, щоб описати те, що знаємо. За допомогою карти я можу подорожувати з Парижа до Калькутти; без карти я можу опинитися в Одесі. Отже, якщо б у нас була подібна "карта" людської свідомості, то людина могла б досліджувати всю територію, що лежить між смертю і містичним баченням, між кататонією й геніальністю.
Спробую пояснити це інакше. Людська свідомість схожа на величезний електронний мозок, який може виконувати найскладніші дії. Але, на жаль, людина не знає, як керувати ним. Щоранку, прокинувшись, вона підходить до панелі керування цим величезним мозком й починає повертати ручки та натискувати кнопки. Абсурдність ситуації полягає в тому, що, маючи в своєму розпорядженні величезну машину, людина знає, як виконувати на ній лише найпростіші дії, як розв'язувати найочевидніші проблеми, як забезпечувати найбуденніші потреби. Щоправда, окремі люди, яких ми називаємо геніями, змушують цю машину виконувати набагато складніші й захопливіші завдання: писати симфонії, складати поеми, відкривати математичні закони. Ще інші люди, яких всьогонавсього одиниці, але які відіграють найважливішу роль у нашій історії, використовують цю машину для дослідження її власних можливостей. Вони використовують її для того, аби дізнатися, що можна з нею зробити. Вони знають, що ця машина здатна створити "Юпітера", "Фауста", "Критику чистого розуму" і багатомірну геометрію. А проте всі ці твори в певному сенсі були створені випадково або, принаймні, інстинктивно. Що ж… До багатьох наукових відкриттів люди дійшли випадково; але коли ці відкриття було зроблено, першим завданням учених було розкрити приховані закони, які лежать у їхній основі. Цей електронний мозок – найбільша з усіх таємниць; розкрити її – значить стати богом. Чи ж існує вища мета застосування свідомості, ніж дослідження законів свідомості? Оце і є значення слова "феноменологія", чи не найважливішого слова у словнику людства.
Велич завдання, що стояло перед нами. сповнила нас святобливістю. Але не пригнітила нас, ні. Жодного вченого не пригнітить перспектива нескінченного відкриття. Знову й знову (либонь, тисячі разів протягом наступних кількох місяців) ми невпинно повторювали, що розуміємо, чому вампіри прагнули бути непоміченими. Все залежало від людства, а воно сприймало свою психічну й розумову слабкість як належний природний стан. Якщо людство починає боротися з цією слабкістю, ніщо не зможе стати на його шляху.
Пригадую, як одного разу ми йшли до їдальні випити чаю (ми не пили кави, вважаючи, що це наркотик). Перетинаючи головний майдан АнглоІндійської уранової компанії, ми з жалем і співчуттям дивилися на людей довкола нас. Усі вони були зайняті своїми дрібними турботами, обплутані дріб'язковими прагненнями, тоді як ми принаймні мали справу з єдиною справжньою реальністю – еволюцією свідомості.
Результат був відчутний відразу. Я почав скидати зайву вагу, і самопочуття моє стало прекрасним. Розумові процеси почали набирати виняткової точності. Я мислив спокійно, повільно, майже педантично. Ми обоє розуміли, як це важливо. Вайсман порівнював паразитів з акулами. А увагу акул плавець привертає тоді, коли хлюпається і галасує на поверхні. Нам не хотілося припуститися цієї помилки.
Невдовзі ми повернулися до розкопок, пославшись на зайнятість, стали приділяти їм мінімум часу. Зробити це було неважко, бо те, що належало робити далі, стосувалося більше інженерів, а не археологів. Райх узагалі мав намір перевезти своє обладнання до Австралії, щоб дослідити місця, які описав Лавкрафт у "Тіні часу". Ми обоє вважали, що ця справа варта зусиль, оскільки наші знахідки не залишали сумнівів у тому, що Лавкрафт був ясновидець.
У серпні, пославшись на спеку, ми взяли відпустки.
І Райх, і я щодня були насторожі, чекаючи появи паразитів. Працювалося нам добре й спокійно. У кожного з нас було відчуття фізичного й психічного здоров'я, і ми намагалися повсякчас бути готовими до будьякого психічного "втручання", про яке писав Карел. Ніщо не порушувало нормального плину нашого життя, і це збивало нас із пантелику. Про причину такого "спокою" я дізнався випадково, навідавшись на початку жовтня до Лондона. Річ у тім, що термін оренди мого помешкання на Персістріт закінчився, і я ніяк не міг вирішити, чи варто його продовжувати.
Отож ранковою ракетою я прилетів до Лондона і близько одинадцятої був уже в своєму помешканні. Увійшовши, я відразу відчув, що вони стежать за мною. Місяці чекання загострили мої відчуття. Раніше я б не звернув уваги на раптове почуття пригніченості та невиразної небезпеки, поставився б до цього так, як, скажімо, до розладу шлунка. Але відтоді я багато про що дізнався. Наприклад, про те, що коли людину проймає несподіваний дріж, то це здебільшого сигнал тривоги, який сповіщає, що деякі з паразитів наблизились аж до поверхні свідомості. Дріж виникає внаслідок того, що людина відчуває присутність чогось чужого й ворожого.
Отож, зайшовши до себе в кімнату, я відразу відчув, що паразити свідомості стежать за мною. Сказати, що вони перебували "тут", у моїй кімнаті, звучало б парадоксально після того, як я сказав, що вони – всередині мене. Це випливає з недосконалості нашої повсякденної мови. У певному розумінні всесвітня свідомість і всесвітній простірчас збігаються, як вважав Уайтхед. Свідомість міститься не "всередині" нас у тому розумінні, що й, наприклад, органи травлення. Наша індивідуальність – це неначе сплеск у морі свідомості, відображення загальної особистості всього людства. Отже, коли я увійшов до своєї кімнати, паразити відразу опинилися всередині мене, вичікуючи. А цікавили їх у даному разі папери; щоб оберегти ці папери, вони й були тут.
Тижні тренувань дали наслідки. Я дозволив своїй свідомості піддатися їхньому стеженню так само, як дерево піддається поривові вітру або як людина піддається хворобі. А ще мені здавалося, що за мною стежать не акули, а радше спрути, зловорожі тварюки, що завмерли й зачаїлися. Я робив свої справи, вдаючи, ніби не помічаю їх. Я навіть підійшов до шафи з письмовими матеріалами і зазирнув усередину, дозволивши поверхневим шарам моєї свідомості байдуже зреагувати на матеріали з психології. Саме в цей момент я чітко усвідомив, що в мене розвинулась нова здатність свідомості. Я був цілком відокремлений від людської істоти на ім'я Гілберт Остін, так само, як лялька в ляльковому театрі відокремлена від актора. І все ж, будучи під наглядом паразитів, я непомітно перейшов у свою стару особистість, ставши ніби її пасажиром. Я не боявся, що викажу себе. Я дуже добре керував собою. Я підключався до схем старого Гілберта Остіна, а той ходив по кімнаті, дзвонив у Гемпстед, питаючись про здоров'я місіс Вайсман, і нарешті подзвонив у камеру схову, щоб її службовці вивезли меблі (мої власні) і шафу з письмовими матеріалами на збереження. Після цього я зійшов униз і поговорив з власником будинку, а решту дня пробув у Британському музеї, розмовляючи з Германом Беллом, завідувачем відділу археології. Увесь цей час я знав, що паразити і далі стежать за мною, хоча й не так пильно, як раніше. Їхня зацікавленість мною помітно послабла після того, як я наказав забрати шафу з письмовими матеріалами до камери схову.
Протягом двох діб я цілком керував своєю свідомістю, спрямовуючи її лише на поточні справи, пов'язані з розкопками на Каратепе. Це було не так важко, як може здатися. Все полягало в умінні ототожнити себе з якоюсь частиною самого себе, так само як у системі Станіславського, пройнятися Белловим збудженням під час обговорення розкопок тощо.
Я ходив по Лондону і зустрічався з друзями. Я дозволив звабити себе на вечірку "у вузькому колі" – показатися, як знаменитість. (Вечірка перетворилася на званий вечір, там зібралося безліч людей: господиня обдзвонила сотні своїх знайомих після того, як я пообіцяв прийти.) Я навмисне дозволив своїй свідомості працювати, як і колись, тобто погано. Я дозволяв собі порозбуджуватися, а тоді пригнічуватися. По дорозі додому я віддався роздумам про те, чи не була та вечірка марною витратою часу, і вирішив більше не дозволяти собі грати роль знаменитості.
Коли вертоліт АнглоІндійської уранової компанії приземлився в Діярбакирі, паразити нібито зникли, але я й далі приховував свої думки протягом двох діб. На щастя, Райх був на Каратепе, і в мене не було спокуси послабляти застережні заходи. Щойно він прибув, я розповів йому про свої відвідини Лондона. Я сказав, що, на мою думку, перевезення шафи з письмовими матеріалами до камери схову, очевидно, знизило їхню зацікавленість мною до нуля.
Проте ми не збиралися втрачати пильність. Моя подорож до Лондона дала нам можливість сформулювати ще одну гіпотезу щодо паразитів. Безперечно, вони не стежать за кожною людиною повсякчас. У такому разі, чому люди не можуть просто "вилікуватись", "відродитись", так як ми, коли довкола немає паразитів?
Це питання мучило нас цілу добу. Райх перший дав на нього відповідь. Випадково він завів розмову з дружиною Еверета Ребке, президента АнглоІндійської уранової компанії, її чоловік щойно перед тим відбув на два тижні на Місяць, щоб пройти курс "лікування відпочинком". Місіс Ребке визнала, що нерви її чоловіка були розхитані.
– Але чому? – здивувався Райх. – Адже справи компанії йдуть чудово!
– Це правда,– сказала вона,– але коли людина – президент такого великого концерну, як АнглоІндійська уранова компанія, то вона звикає хвилюватися і часом не може дати собі ради з цією звичкою.
Ось воно що! Звичка! Як очевидно, як це самоочевидно, якщо подумати! Психологи роками казали нам, що людина – це значною мірою машина. Лорд Лестер порівнював людей з дідівськими годинниками, що їх рухають пружини. Однаоднісінька травма в дитинстві може спричинити невроз на все життя. Один–два щасливі випадки в ранньому дитинстві можуть зробити людину оптимістом на все життя. Тіло здатне знищити мікроби хвороби за тиждень, а в свідомості мікроби песимізму або страху живуть стільки, скільки живе людина. Чому? Тому що свідомість тяжіє до застою тоді, коли життєва снага зростає. Вона працює за звичкою, а звичку, особливо негативну, перебороти дуже важко.
Інакше кажучи, якщо вже паразити свідомості "накрутили" людину, то далі вона функціонує, як заведений годинник, і потребує уваги лише раз на рік чи півтора. Крім того Вайсман відкрив, що люди "накручують" одне одного, допомагаючи таким чином паразитам у їхній роботі. Ставлення батьків до життя передається дітям. Один талановитий письменникпесиміст негативно впливає на ціле покоління письменників, а ті в свою чергу заражають кожну освічену людину.
Чим більше ми дізнавались про паразитів, тим глибше усвідомлювали, наскільки все жахливо просто і якою майже неймовірною удачею було те, що ми розкрили їхню таємницю. Лише через тривалий час ми зрозуміли, що слово "удача" неточне і невиразне, як і більшість абстрактних іменників людської мови, і що суть полягала зовсім в іншому.
Ми, природно, довго думали над тим, кому б довірити нашу таємницю. Це була нелегка проблема. Ми зробили добрий початок, але один хибний крок міг зіпсувати все. Насамперед треба було впевнитись, що люди, на яких би ми спинили свій вибір, психічно готові сприйняти наше відкриття. Ми не боялися того, що хтось вважатиме нас божевільними (до цього нам було байдуже), але хотіли забезпечитися, щоб часом якийсь необережно вибраний "союзник" не виказав нашої таємниці.
Щоб виявити, чи є інші люди, які мислять у тому самому напрямку, ми прочитали багато праць з психології та філософії. Ми знайшли кілька таких мислителів, але й далі були обережні. На щастя і Райх, і я швидко опанували методику феноменології, а що жоден з нас не був філософом і не мав передсудів, яких належало позбутися, то зерно Гуссерля впало на плідний грунт. Проте оскільки це була битва, ми мусили навчити людей розумової дисципліни. Цілком покладатися на їхню природжену кмітливість не можна було. Належало якнайшвидше навчити їх оборонятися від паразитів свідомості.
Суть полягає ось у чому. Якщо ви вже оволоділи навичками правильно користуватися своєю свідомістю, то далі все піде легко. Головне в тому, щоб зруйнувати звичку, яка виробилася в людей протягом мільйонів років – звичку звертати всю свою увагу на зовнішній світ і вважати політ фантазії за своєрідний ескейпізм, утечу від щоденних проблем, а не за коротку подорож у великі незнані простори свідомості.
Людина повинна добре знати, як функціонує її свідомість. Не просто "свідомість" у звичайному значенні цього слова, а й відчуття та сприймання. Я зрозумів, як важко усвідомити, що відчуття це просто ще одна форма сприймання. Ми ж схильні тримати їх у різних комірках. Я дивлюсь на людину і бачу її; це об'єктивне ставлення. Дитина дивиться на ту саму людину й каже: "Ой, який страшний дядько!" У дитини виникають відчуття до тієї самої людини, і ми кажемо, що тут йдеться про суб'єктивне ставлення. Ми не замислюємось, які безглузді бувають такі класифікації і яке сум'яття викликають вони в нашому мисленні. У певному розумінні відчуття дитини – це також сприймання. Але в набагато важливішому розумінні наше бачення є також відчуттям.
Подумайте, що відбувається, коли ви підрегульовуєте бінокль. Ви крутите маленьке коліщатко, а перед очима у вас пляма. Ще один рух коліщатка і нараз усе стає видно чітко й виразно. А тепер подумайте, що відбувається, коли хтось вам каже: "Старий Такийто помер минулої ночі". Як правило, ваша свідомість так заповнена іншими речами, що взагалі нічого не відчуваєте, або, якщо сказати точніше, ваше відчуття невиразне, нечітке, так само, як у розфокусованому біноклі. І ось через кілька тижнів ви спокійно сидите в своїй кімнаті й читаєте. Щось нагадує вам про старого Такогото, який помер, і ви на якусь мить несподівано відчуваєте глибокий жаль. Відчуття увійшло у фокус. Що б іще могло переконати нас у тому, що відчуття і сприйняття це, по суті, те ж саме?
Твір, який ви зараз читаєте, стосується більше історії, а не філософії, і тому я не буду заглиблюватися далі у феноменологію (це я зробив у інших своїх книжках, а крім того, я рекомендував би для ознайомлення з предметом почитати книжки Лестера).
Викладені вище зауваження з філософії потрібні для розуміння історії боротьби проти паразитів свідомості. Бо, добре обміркувавши ситуацію, ми дійшли висновку, що головна зброя паразитів це своєрідний "заглушувач свідомості", який більшменш схожий на заглушувач радара. Свідомий людський розум пильно вивчає Всесвіт повсякчас. "Розбуджене життя особистості, що мислить,– сприймання". Таку особистість можна порівняти з астрономом, який досліджує небо, шукаючи нові планети. Астроном відкриває нові планети завдяки тому, що порівнює давні знімки зірок з новими. Якщо зірка зрушила з місця, тоді це не зірка, а планета. Крім того, наш розум і наша інтуїція повсякчас беруть участь у процесі дослідження Всесвіту, шукаючи "значень". "Значення" виникає тоді, коли ми порівнюємо два випадки і несподівано починаємо розуміти, що лежить в основі обох цих випадків. Візьмімо найпростіший приклад. Внаслідок першого знайомства з вогнем у дитини може виникнути враження, що вогонь назагал дуже приємний: теплий, яскравий, цікавий. Якщо пізніше дитина спробує встромити у вогонь пальця, то дізнається, що вогонь ще й пече. Але те, що вогонь пече, не приводить дитину до висновку, що вогонь взагалі неприємний. Якщо, звісно, ця дитина не аж надто боязка й нервова. Вона накладає два враження одне на одне, як дві зоряні карти, і відзначає, що одну властивість вогню треба відмежувати від інших його властивостей. Цей процес зветься навчанням.
А тепер уявіть, що паразити свідомості навмисно "заглушують" ваші відчуття, коли ви порівнюєте два випадки, які сталися з вами. Це однаково, що поміняти астрономові лінзи, вставивши замість прозорих задимлені. Дивиться той астроном на дві зоряні карти, але майже нічого не бачить. Людина мало чого навчається в таких випадках. А якщо вона ще й слабка або нервова, то робить зовсім хибні висновки – скажімо, що вогонь поганий, бо він пече.
Я перепрошую читачів за ці філософські відступи, але в даному разі вони дуже суттєві. Паразити прагнули перешкодити людям максимально розвинути свої здібності; вони "заглушували" наші емоції, затемнювали наші відчуття, щоб ми залишалися в невідані і блукали околяса, як у тумані.
І ось Вайсман у своїх "Роздумах про історію" робить спробу розглянути історію останніх двох сторіч, щоб виявити, як саме паразити повели наступ на людство. Він блискуче виконує поставлене перед собою завдання. Візьмімо поетівромантиків початку дев'ятнадцятого сторіччя: Вордсворта, Байрона, Шеллі, Гете. Вони були цілком відмінні від поетів попереднього сторіччя: Драйдена, Попа та інших. Їхні свідомості були неначе могутні біноклі з високою здатністю зосереджуватись на сутності людства. Коли Вордсворт рановранці дивився вниз, на Темзу, з Вестмінстерського мосту, його свідомість загула раптом, як динамомашина, накладаючи один на один безліч випадків. Якусь мить він дивився на людське життя згори як орел, а не з нашого звичайного черв'якового погляду. А коли людина дивиться на життя в такий спосіб (байдуже, хто вона: поет, учений чи державний діяч), вона охоплює одним поглядом усе життя з усіма його гранями й відтінками, вона усвідомлює значення еволюції людства.
І ось сама в цей момент історії, саме тоді, коли людська свідомість зробила цей величезний еволюційний стрибок уперед (еволюція завжди відбувається стрибками, так само як електрон стрибає з однієї орбіти на іншу), паразити свідомості пішли в наступ. Їхня кампанія була організована хитро, з далекосяжними намірами. Вони заходилися маніпулювати провідними свідомостями нашої планети. Толстой мимохідь зауважує про це в романі "Війна та мир", оголошуючи, що окремі індивіди відіграють дуже малу роль в історії, що історія розвивається механічно. Бо ж усі дійові особи тієї Наполеонової війни діяли механічно – ніби шахові фігури в руках паразитів свідомості.
Вчених паразити свідомості заохочували до догматизму та матеріалізму. Як? Викликаючи в них глибоке відчуття психологічної небезпеки, котре змушувало вчених гарячково хапатися за науку, як за "чисто об'єктивні" знання. У такий самий спосіб паразити свідомості намагалися повернути свідомість Вайсмана в русло математичних проблем та шахів. На художників та письменників паразити також спрямовували свої руйнівні дії, і, мабуть, із жахом дивилися на таких гігантів, як Бетховен, Гете, Шеллі, розуміючи, що кілька десятків таких, як вони, змогли б твердо поставити людину на вищий ступінь еволюції. І через те Шуман та Гельдерлін були доведені до божевілля, Гофман – до алкоголізму, Колрідж та де Квінсі стали жертвами наркоманії. Геніальних творців знищували безжалісно, як мух. Отже, нічого дивного не було в тому, що великі митці дев'ятнадцятого сторіччя відчували, ніби світ проти них. Нічого дивного в тому, що з оптимістичним, мужнім і гучним, як звук бойової сурми, кличем Ніцше було докінчено так швидко – за допомогою блискавичного удару божевілля. Я не спинятимусь на цій темі в усіх її подробицях – вичерпно вона розкрита в книжках Лестера.
Відколи ми дізналися про існування паразитів свідомості, ми, як я вже казав, уникали їхньої підступно поставленої пастки. А була ця пастка пов'язана з історією. Історія сама по собі була їхньою головною зброєю. Вони підступно "організовували" історію. І протягом останніх двох сторіч історія людства стала дзеркалом слабкості людей, байдужості природи, безпорадності людини перед Необхідністю. Відтоді як ми дізналися, що історію було "організовано", вона вже не могла нас обдурити. Дивлячись у минуле на Моцарта й Бетховена, на Гете і Шеллі, ми думали: скільки б ще було великих людей, якби не паразити свідомості? Ми побачили, що безглуздо говорити про людську слабкість. Сила людей була б величезна, якби її щоночі не висмоктували вампіри душ.
 
Name
Email
Comment
Or visit this link or this one