*продовження№3 П.С.*

Вже сама по собі ця інформація наповнювала нас величезним оптимізмом. І на цьому ранньому етапі той оптимізм зростав через нашу необізнаність з паразитами. Але оскільки нам було відомо, що вони надавали великого значення секретності, робили все для того, аби людство не дізналося про їхнє існування, то ми зробили висновок (за який нам довелося пізніше заплатити високу ціну), що у них не було реальної сили завдати нам шкоди. Причина самогубства Карела безперечно турбувала нас, але місіс Вайсман дала йому цілком вірогідне пояснення. Карел пив чай із сахарином. Пляшечка з пігулками ціаністого калію була схожа на пляшечку з сахарином. Може, він перевтомився і не помітив, як укинув у чай ціаністий калій замість сахарину? Звичайно, запах підказав би йому, що він помилився. Але ж паразити могли якимось чином "заглушити" запах! Може, Карел сидів, нічого не підозрюючи, за своїм столом, зосередившись на роботі, перевтомлений… Може. Ось він простягає руку до сахарину, і один з паразитів легенько спрямовує її на кілька дюймів ліворуч…
Нас із Райхом влаштовувало таке пояснення. Відразу ставало зрозуміло, як ціаністий калій міг опинитися в чаї. Крім того це пояснення узгоджувалось з нашим поглядом, що паразити свідомості були не більш небезпечні, ніж будьякі інші паразити (шашіль або сумах), і що відповідні застережні заходи проти них гарантують повну безпеку. Ми казали самим собі, що нас не можна буде звести зі світу так, як Карела Вайсмана. Шляхів, якими паразити свідомості могли заманити нас у пастку, як Карела, було дуже мало. Вони могли змусити нас припуститися якоїсь помилки, під час їзди на автомобілі, наприклад. Вміння керувати автомобілем це, вважайте, інстинкт, а інстинкт можна розладнати, коли ви їдете зі швидкістю дев'яносто миль на годину і вся ваша увага прикута до дороги. Тому ми вирішили за жодних обставин не сідати за кермо автомобіля і не їздити навіть тоді, коли за кермом сидить хтось інший (шофер міг би виявитися ще приступнішим для впливів, ніж ми самі). Інша річ – вертоліт: автоматичне радіолокаційне керування майже виключало аварію. Коли одного дня до нас дійшла чутка, що якийсь місцевий шаленець убив солдата, ми зрозуміли, що й нас може підстерегти така небезпека. Тому ми вирішили носити при собі зброю і уникати людської юрби.
Протягом перших місяців усе йшло так добре, що ми сповнилися оптимізму. Коли мені було двадцять з чимось років і я вивчав археологію під керівництвом Чарлза Маєрза, я відчував такий захват, таку життєву снагу, ніби щойно почав жити. Але все те було ніщо порівняно з життєвою снагою, яку я повсякчас відчував тепер. Стало цілком очевидно, що в повсякденне життя людини закралася якась суттєва помилка. Так жити далі – однаково що наповнювати водою ванну, в якої немає затички, або їхати на автомобілі з увімкнутими гальмами. Те, що мало б зміцнювати життєву снагу, щезає з кожною хвилиною. Як тільки ми це зрозуміємо, проблема відразу зникає. Свідомість переповнюється відчуттям життєздатності, і ми стаємо спроможні керувати собою. Замість того, щоб здаватися на милість настроїв та почуттів, ми керуємо ними так само легко, як рухами своїх рук. Наслідки важко описати для тих. з ким ніколи такого не бувало. Адже люди так звикають до того, що "трапляється" з ними. Вони застуджуються, вони страждають від депресії; вони хапаються за якусь справу, а потім кидають її, вони нудьгують… Але тількино людина звертає свою увагу всередину своєї свідомості, всі ці речі перестають траплятися з нею, бо вона починає керувати ними.
Я й досі пам'ятаю винятковий випадок, що стався зі мною в ті дні. О третій годині дня я сидів у бібліотеці АнглоІндійської уранової компанії, читав нову статтю з лінгвістичної психології й думав, чи можна авторові статті довірити нашу таємницю. Деякі його посилання на Гайдеггера, засновника цієї школи, дуже схвилювали мене, бо я відразу помітив помилку, що вкралася в основу його філософії, і побачив, які далекосяжні перспективи відкрилися б, якби ту помилку виправити. Я почав робити стенографічні записи. У цю мить повз моє вухо зловісно продзижчав комар; через кілька хвилин ще раз. Моя свідомість була й далі зайнята Гайдеггером. Я відірвав очі від паперів, глянув угору на комара, і мені захотілося, щоб він полетів до вікна. У цей час я виразно відчув, що моя свідомість зіштовхується з комаром. Той раптово змінив напрям свого руху і продзижчав через усю кімнату до зачиненого вікна. Моя свідомість, міцно вчепившись у комаху, спрямовувала її через кімнату до вентиляційного отвору у відчиненому вікні й далі надвір.
Це мене так вразило, що я довго дивився йому вслід, широко розплющивши очі, і не міг зійти з дива. Я б не здивувався дужче навіть тоді, коли б у мене виросли крила і коли б я, розправивши їх, полетів.
Чи не помилився я, вирішивши, що моя свідомість спрямувала політ комахи?
Пригадую ще таке. Біля моєї умивальної кімнати завжди літало багато ос і бджіл, бо під вікном цвіли півонії. Я пройшовся по умивальній кімнаті й помітив, що в матову шибку вікна б'ється оса. Я сперся спиною на двері і зосередився на ній. Нічого не сталося. Всі мої зусилля були даремні – відчуття було таке, ніби я щось роблю неправильно, ніби я силкуюся зайти в замкнені двері. Я знову переключив свою свідомість на Гайдеггера, відчув приплив захвату, проникливості, і моя свідомість раптом ввімкнулася в механізм. Я був у контакті з осою так, ніби тримав її в своїй руці. Я хотів, щоб вона перетнула кімнату. Ой ні, "хотів" це не те слово. Ми ж не "хочемо" стискати й розпрямляти пальці – ми просто робимо це. У такий самий спосіб я притягнув осу через усю кімнату до себе. Тоді перед тим, як вона мала торкнутися мене, я повернув її назад до вікна, а потім вивів надвір. Це було так неймовірно, що я мало не розплакався, мало не розреготався. А найкумедніше було те, що я відчував сердитий подив оси з того, що її змусили діяти проти волі.
До кімнати влетіла інша оса, а може, та сама, хтозна. Я схопив і її. Цього разу я відчув, що дуже втомлений. Моя свідомість не звикла до такого, і тому захват був нечіпкий. Я підійшов до вікна і визирнув надвір. Величезний джміль сидів на квітці півонії, висмоктуючи з неї нектар. Я спрямував на джмеля свою свідомість, щоб ухопити його і відтягнути од квітки. Джміль опирався, і я відчував цей опір так само, як відчуваєш натягання повідка собаки, ведучи його на прогулянку. Я напружив свої зусилля, і джміль сердито відірвався од квітки. Я раптом відчув себе психічно виснаженим і відпустив його. Однак я не зробив того, що подурному зробив би в минулі дні – я не дозволив утомі нагнати на мене депресію. Я просто розслабив свою свідомість, заспокоїв її і повернув свої думки на інше. Через десять хвилин, сидячи в бібліотеці, я знову відчув себе бадьорим.
Тепер мене цікавило, чи зможу я вплинути цією самою психічною енергією на неживу матерію. Я зосередив свою увагу на забарвленому губною помадою сигаретному недопалку, якого хтось залишив у попільничці на сусідньому столику, і спробував зрушити його з місця. Недопалок поворухнувся на попільничці, але мені довелося докласти куди більше зусиль, ніж у випадку з джмелем. І ще одне здивувало мене. Я раптом відчув сильний статевий потяг у крижах тоді, коли моя свідомість торкнулася недопалка. Я відсахнувся від нього, відтак знову торкнувся його – і знову напад статевого потягу. Пізніше я довідався, що сигаретний недопалок належав секретарці одного з директорів, жінці з повними губами й темним волоссям, яка носила величезні окуляри в роговій оправі. Вона мала близько тридцяти п'яти років, була неодружена, досить нервова, не вродлива, але й не бридка. Спочатку я подумав, що статевий потяг ішов від мене і був нормальною чоловічою реакцією на статевий стимул, який викликала забарвлена помадою сигарета. Але наступного разу, коли вона сіла неподалік від мене в бібліотеці, я спрямував свою свідомість на неї, обережно торкнувся її, і враз тваринна статева пристрасть, що йшла від неї, пронизала мене, як електричний струм. Річ не в тому, що її думки були зайняті сексом (вона в цей час була зосереджена над книгою зі статистики) або що вона відчувала потяг до якоїсь конкретної особи. Просто в ній буяла могутня статева напруга, і вона вважала, що це цілком нормально.
Я дізнався ще дещо про неї. Коли моя свідомість покинула її, вона глянула на мене майже з викликом. Я читав далі й удавав, що зайнятий тільки своїми справами. Через якийсь час її зацікавленість мною зникла, і вона знову заглибилася в свою статистику. Але це був доказ, що вона відчувала моє "психічне зондування". Чоловіки, з якими я проробляв такі досліди, навіть не здогадувались про них. Виходило, що в жінки, особливо сексуально невдоволеної, проявлялась анормальна чутливість до таких речей.
Про все це я довідався пізніше. А в той момент я лише спробував зрушити з місця недопалок сигарети і переконався, що це, хоч і можливо, але дуже важко. Річ у тім, що недопалок неживий. Легше змусити живий об'єкт робити те, що ви хочете, бо можна використати його енергію і не треба переборювати інерцію.
Пізніше, пополудні, захопившись своїм новим відкриттям, я розірвав сигаретний папір на малесенькі клаптики і, забавляючись, змусив їх розлетітися по столу, наче сніжинки, підхоплені завірюхою. Це також було дуже втомливо, і я через якихось п'ятнадцять секунд змушений був облишити це заняття.
Того вечора Райх прибув з Каратепе, і я розповів йому про своє відкриття, яке розхвилювало його ще більше, ніж мене. Дивно, але він не спробував відразу робити те саме, натомість заходився аналізувати й обговорювати зі мною перспективи, які давало моє відкриття. Звичайно, людям були відомі можливості психокінезу вже більш як півсторіччя. Райх спеціально досліджував його в університеті Дюк у Північній Кароліні. Згідно з його визначенням, психокінез – це явище, "при якому індивід чинить вплив на об'єкт свого оточення, не користуючись своєю моторною системою". "Отже, – додає Райх. – психокінез це безпосередня дія свідомості на матерію".
Райха наштовхнув на цю проблему один гравець у кості. Багато гравців у кості, сказав він, вважають, що вони впливають на те, як саме впаде кубик.
Райх поставив тисячі дослідів, результати яких показали те, що я відчув на собі, тобто, що після деякого часу свідомість утомлюється від психокінезу. На початку досліду "удач" було більше, ніж потім, і в міру того, як дослід тривав, їх число зменшувалося.
Отже, люди завжди мали певні задатки до психокінезу. Відколи я почав удосконалюватись у феноменології, сила моєї свідомості збільшилася завдяки тому, що я вже міг спрямовувати в психокінез могутніший потік психічної енергії.
Свідомість Райха ширяла, мов сокіл у небі, – невтримно й невгамовно. Він пророкував день, коли ми зможемо підняти руїни Кадата на поверхню землі без будьяких механізмів і коли людина зможе полетіти на Марс за допомогою зусилля волі, не потребуючи космічного корабля. Його хвилювання перейшло й на мене, бо я бачив, що він мав рацію в тому, що ми зробили найбільший крок уперед – і в філософському, і в практичному напрямах. Адже в певному розумінні науковотехнічний поступ – це поступ у неправильному напрямі. Взяти хоча б розкопки на Каратепе. Ми розглядали їх як проблему, пов'язану з чисто механічними труднощами: як підняти місто зпід мільйонів тонн землі. Покладання надій на машини означало, що ми перестали розглядати людську свідомість як суттєвий складник операції. І чим більше ця людська свідомість продукує машин, які виконують роботу людей, тим менше вона бачить свої власні можливості, тим менше вона розглядає себе як активну "мислячу машину". Науковотехнічні досягнення людини протягом останніх сторіч лише утвердили її думку про себе як про пасивну істоту.
Я сказав Райхові, що наше таке велике психічне збудження може привернути увагу паразитів. Райх відразу заспокоївся. Я нарвав маленьких клаптиків сигаретного паперу і, спрямувавши їх до нього через стіл, сказав: рухати два грами паперу це фактично все, що я можу робити, і тому краще мені розкопувати руїни Кадата кайлом і лопатою, а не своєю свідомістю. Райх також спробував привести клаптики паперу в рух, але даремно. Я намагався пояснити йому "секрет" увімкнення свідомості, але в нього нічого не вийшло. Протягом півгодини він докладав зусиль, але не міг зрушити з місця навіть найменший клаптик паперу. Пізно ввечері він був такий пригнічений, яким я його не бачив уже давно. Я намагався підбадьорити його і сказав, що причина тут просто у відсутності навички, яка може з'явитися в будьяку мить. Мій брат міг плавати в три роки, а в мене ця навичка з'явилась аж в одинадцять.
І справді, за тиждень Райх оволодів навичкою психокінезу. Він подзвонив мені серед ночі, щоб сказати про новину. Сталося це тоді, коли він сидів на ліжку й читав книжку з дитячої психології. Думаючи про схильність деяких дітей до нещасливих випадків, він дійшов висновку, що великою мірою це зумовлювалося самим мозком дитини. Розмірковуючи про приховані можливості психіки, якими ми вчимося керувати з такими труднощами, він раптом зрозумів, що точнісінько так, як "схильна до нещасливих випадків" дитина, він тамував у собі свою здатність до психокінезу. Він зосередився на сторінці книжки (виготовленої з індійського паперу) і змусив її перегорнутися.
Наступного дня я дізнався, що він не спав цілу ніч, вправляючись у психокінезі. Він переконався, що ідеальним матеріалом для таких вправ були спалені клаптики сигаретного паперу. Вони такі легкі, що починають рухатися від найменшого зусилля свідомості. Навіть більше, слабенький подих здатен закрутити ними, а свідомість у цю мить може підключитись до руху і використати їхню енергію.
Згодом Райх почав робити набагато більші успіхи в психокінезі, ніж я: його мозок був набагато сильніший, якщо говорити про простий церебральний викид. Через тиждень він учинив неймовірне – змусив птаха змінити напрям свого лету і зробити два кола над його головою. Цей вчинок мав кумедні наслідки, бо кілька секретарок бачили все з вікна, і одна з них розказала про нього журналістам.
Коли один із журналістів запитав Райха, що то була за "прикмета", коли чорний орел кружляв над його головою (передаючись з уст в уста, чутка обросла всілякими малоймовірними подробицями), мій приятель мусив удатись до вигадки. Він сказав, що всі в його сім'ї завжди любили птахів і що сам він міг приваблювати їх до себе за допомогою специфічного тоненького посвисту. Протягом усього наступного місяця секретарка Райха тільки те й робила, що відповідала на листи від товариств птахолюбів, які просили його прочитати їм лекцію. Після цього Райх вправлявся в психокінезі лише в стінах своєї кімнати.
Я в цей час не дуже цікавився своєю здатністю до психокінезу, бо не уявляв, навіщо це мені треба. Я докладав таких неймовірних зусиль, аби перенести аркуш паперу через кімнату за допомогою психокінезу, що легше було підвестись і принести його. І тому, коли я читав останню дію драматичної пенталогії Бернарда Шоу "Назад до Мафусаїла", в якій його "стародавні" можуть відрощувати в себе за допомогою самої лиш волі зайві руки й ноги, то відчував, що Шоу вийшов далеченько за межі можливого.
Дослідження невідомих країв свідомості було захопливішою і вдячнішою справою, бо відкривало неймовірно цікаві перспективи. Люди так звикли до обмежена своєї психічної діяльності, що сприймають це як належне. Вони нагадують хворих, які забули, що таке здоров'я. Моя свідомість могла тепер оперувати такими планами на майбутнє, такими перспективами, про які я раніше й не мріяв. Наприклад, я завжди був дуже слабкий у математиці. Тепер я без найменших труднощів зрозумів теорію функцій, багатомірну геометрію, квантову механіку, теорію ігор або групову теорію. Я також переглянув п'ятдесят томів творів Нікола Бурбакі "на сон грядущий", і переконався, що можу пропускати цілі сторінки, бо все було ясно й без докладних пояснень.
Я побачив, що вивчення математики було корисне з багатьох поглядів. Повертаючи свою свідомість до моєї давньої любові, історії, я міг легко "усвідомити" якийсь період, образно, майже реально побачити всі його тонкощі й подробиці, і та реальність була така хвилююча, що витримати її було майже неможливо.
Моя свідомість ширяла у височині піднесеного споглядання, ризикуючи привернути увагу паразитів, через те я й переключився на математику. Тут моя свідомість могла робити які завгодно інтелектуальні переверти, кулею проноситися з одного кінця математичного всесвіту до іншого і всетаки залишатися емоційно поміркованою.
Райх зацікавився моїм випадком із секретаркою за сусіднім столиком, бо й сам хотів провести деякі досліди в цьому напрямку. Він встановив, що близько п'ятдесяти відсотків жінок і тридцяти п'яти чоловіків у АнглоІндійській урановій компанії були "сексуально перезаряджені". Певною мірою це, звичайно, було пов'язане зі спекою та незадовільними побутовими умовами. При такій інтенсивності статевих емоцій важко було чекати, щоб рівень самогубств у АнглоІндійській урановій компанії був низький. Він і справді був винятково високий. Обговоривши ситуацію, ми з Райхом виявили причину цього явища. Статева напруженість і високий рівень самогубств були прямо пов'язані між собою і, звичайно ж, зумовлювалися діяльністю паразитів. Секс – це одне з найглибших джерел задоволення людини: статевий потяг і еволюційний потяг тісно пов'язані між собою. Якщо статевому потягу ставити перепони, він переллється через край і в пошуках виходу піде хибними шляхами. Один з них – безладні зносини – був дуже поширений у АнглоІндійській урановій компанії. Відбувається "фокусація" емоції. Чоловік гадає, що, наприклад, жінка, яка звернула на себе його увагу, зможе дати йому статеве задоволення, і пропонує їй стати його коханкою. Але втручаються паразити, і чоловік не може "сфокусувати" свою енергію під час статевого акту. Він спантеличений. Вона "віддалася" йому, відповідно до загальноприйнятого значення цього слова, а він залишився невдоволений. Це спантеличує людину не менше, ніж, наприклад, те, що вона з'їдає велику порцію їжі і лишається голодною. Тут можливі два наслідки: або чоловік вирішує, що причина в жінці, і починає шукати іншої жінки, або він вирішує, що звичайний статевий акт не може дати задоволення, і пробує зробити його цікавішим, тобто вдається до статевих збочень. Райх установив шляхом обережного опитування, що дуже багато неодружених працівників АнглоІндійської уранової компанії зажили слави людей з "специфічними" сексуальними нахилами.
Через тиждень після того, як ми почали обговорювати статеві проблеми, Райх зайшов якось уночі до мене з книжкою і кинув її на мій стіл.
– Я знайшов людину, якій ми можемо довіряти.
– Хто це? – я схопив книжку й поглянув на назву. "Теорія статевого потягу" Зиґмунда Флейшмана, професора Берлінського університету. Райх уголос читав мені уривки з книжки, а я уважно слухав. Безперечно, Флейшман був людиною виняткового розуму, і його збивали з пантелику аномалії статевого потягу. Але знову й знову він уживав виразів, які звучали так, ніби він знав про існування паразитів свідомості. Він твердив, що статеві збочення – це наслідок забруднення витоків статевої енергії людини і що в цьому є елемент безглуздості.
Це все одно, що пити віскі для того, аби угамувати спрагу. Але чому, питав він, статеве задоволення таке рідкісне в сучасному світі? Щоправда, людина схильна до статевої надмірної стимуляції за допомогою книжок, журналів, фільмів. Але потяг до розмноження такий сильний, що це не повинно було б мати аж надто великого значення. Навіть жінок, інстинктивним бажанням яких споконвіку було одружитися й вирощувати дітей, підхопив приплив статевої аномалії, і число розлучень, у яких чоловік звинувачує дружину в зраді, катастрофічне зростає… Як можна пояснити це послаблення еволюційного потягу в обох статях? Чи, може, тут діє якийсь невідомий і, отже, неврахований нами чинник, фізичний або психологічний.
Райх казав, ніби в книзі є місце, де автор гудить бога за те, що той щось наплутав, створивши статевий потяг людини і поставивши його в залежність від розчарування.
Так, було очевидно, що Флейшман – наша людина і що в цій специфічній галузі можна знайти й інших людей, зацікавлених аномаліями статевого потягу. Складність полягала в тому, як встановити контакт з різними можливими союзниками – у нас не було часу роз'їжджати по світу в пошуках таких людей. Проте з Флейшманом усе вийшло дуже легко. Я написав йому листа, торкнувшись кількох моментів у його книжці і висловивши своє зацікавлення всією темою. У листі я натякнув Флейшманові, що незабаром поїду до Берліна і сподіваюсь, що матиму змогу побачитися з ним. Через тиждень я одержав довгого листа, в якому Флейшман, між іншим, писав: "Так само, як і всі, я стежив за вашими розкопками, затамувавши подих. Чи не вважатимете ви за нетактовність, якщо я приїду до вас?"
Я відповів, що ми будемо раді бачити його в будьякий час, і запропонував приїхати наприкінці того ж таки тижня.
Через три дні ми з Райхом зустріли Флейшмана на аеродромі в Анкарі й привезли його в Діярбакир у ракеті фірми.
Нам сподобалося в ньому все. Це був жвавий, розумний чоловік років п'ятдесяти п'яти з пречудовим почуттям гумору і типово німецькою широчінню культурних інтересів. Він міг блискуче говорити і про музику, і про первісне мистецтво, і про археологію. Він вразив мене як один з небагатьох людей, що мають природний опір паразитам свідомості.
У Діярбакирі ми замовили гарний ленч, протягом якого розмова велася лише про розкопки і проблему, що виникла в зв'язку з ними. Пополудні ми полетіли ракетою на гору Каратепе (для АнглоІндійської уранової компанії наші відвідини були такою пречудовою рекламою, що нам надали привілеї, які були б немислимі, коли б Райх був усьогонавсього їхнім консультантом з геології).
У Діярбакирі ми замовили гарний ленч, протягом якого розмова велася лише про розкопки і проблему, що виникла в зв'язку з ними. Пополудні ми полетіли ракетою на гору Каратепе (для АнглоІндійської уранової компанії наші відвідини були такою пречудовою рекламою, що нам надали привілеї, які були б немислимі, коли б Райх був усьогонавсього їхнім консультантом з геології).
Будівництво першого тунелю було майже закінчене. Ми показали Флейшманові ту його частину, яку можна було оглянути, а тоді перейшли до інших "експонатів"; уламка Абхотового блоку, фотоелектронних знімків написів на інших блоках тощо.
Флейшман був зачарований величчю проблеми – цивілізація, старша за пекінського пітекантропа! Його власна теорія була цікава й досить вірогідна. Флейшман вважав, що Земля раніше була місцем пробного поселення з іншої планети, можливо Юпітера або Сатурна. Він поділяв думку Шредера про те, що на всіх планетах раніше існувало життя, і, можливо (як ми це знаємо щодо Марса). розумне життя. Існування "гігантів" на Марсі він виключав через надто малі розміри планети (маса Марса становить усього одну десяту маси Землі) і малу силу тяжіння. Маса і сила тяжіння Юпітера й Сатурна були достатні для того, щоб на цих планетах могли виникнути "гіганти".
У Райха була своя теорія. Полягала вона в тому, що населення Землі неодноразово знищувалось унаслідок катастроф, включно з місячними, і що після кожного такого знищення людина мусила болісно, з муками еволюціонувати знову, починаючи з ранніх стадій. Якщо ті місячні катастрофи супроводжувалися величезними потопами (що майже не викликає сумнівів), то в такому разі ясно, чому давні цивілізації, що на мільйони років старші за голоценську людину, були поховані так глибоко.
День минув у широких дискусіях. Увечері ми дивилися оперу "Пірати з Пензанса" в чудовому виконанні трупи АнглоІндійської уранової компанії, потім довгенько сиділи за вечерею в директорському ресторані, а тоді піднялися до покоїв Райха і зручно повсідалися в його вітальні. Ми все уникали розмови про паразитів свідомості, пам'ятаючи про небезпеку обговорювати цю тему пізно ввечері, але таки умовили Флейшмана розказати в подробицях про його теорію статевого потягу. Почавши близько опівночі, він блискуче виклав перед нами всю проблему. Іноді ми вдавали, що чогось не розуміємо, змушуючи його висловлюватися чіткіше й повніше. Наслідки перевершили наші сподівання. Флейшман з його широкою науковою ерудицією вичерпно висвітлив усю проблему. Він вважав, що статевий потяг людини в основі своїй романтичний так само, як і її поетичний потяг. Коли поет дивиться на гори і в нього виникає "відчуття безсмертя", він добре знає, що насправді гори не "боги у шапках з хмар". Він розуміє, що то його власна свідомість додає їм величі, а точніше кажучи, він сприймає їх, як символ прихованої величі своєї власної свідомості. Їхня велич та відчуженість нагадують йому про його власну велич та відчуженість. І коли в ньому прокидається до жінки романтичне кохання, то саме поет у ньому дивиться на неї, як на засіб еволюції. Сила статевого потягу – це сила божественного в людині, а статевий стимул здатен так піднести цю силу, як гора здатна піднести у людини її відчуття краси. Ми повинні, казав Флейшман, сприймати людину не як одне ціле, а як безупинну боротьбу між вищою і нижчою її сферами. Статеві збочення, так як показує їх де Сад, це наслідок взаємодії тих двох сфер, що зчепилися між собою в боротьбі – зчепилися так, що роз'єднати їх неможливо. Нижча сфера постійно використовує енергію вищої сфери для своїх власних цілей.
На цьому місці Райх перебив Флейшмана. Як можна пояснити, спитав він, різке збільшення статевих збочень у нашому столітті?
Флейшман сумно зітхнув. Нижча сфера людини, сказав він, одержує звідкись штучну підтримку. Може, наша цивілізація захиріла, перевтомилася, і її вищі потяги знесилились. І всетаки, ні, він у це не вірить. Він не вірить і в те, що теперішній високий рівень неврозу спричинений неспроможністю людини звикнути до свого становища цивілізованої тварини, точніше кажучи, індустріалізованої тварини. У людини було достатньо часу, щоб звикнути до великих міст. Ні, причина, безперечно, в чомусь іншому…
У цю мить я позіхнув і сказав, що, коли нема заперечень, розмову краще було б продовжити вранці, після сніданку. Ми мали намір провести з Флейшманом увесь наступний день… Райх погодився зі мною. Надто захоплива була тема, щоб обговорювати її в утомі. Отож ми побажали один одному добраніч і розійшлися.
Уранці, за сніданком, ми з приємністю відзначили, що у Флейшмана чудовий настрій. Видно було, що йому добре в нас, що ці відвідини піднесли його дух. Коли він запитав, які в нас плани на сьогодні, ми відповіли, що про це нам краще поговорити після сніданку.
Поснідавши, ми знову піднялися в Райховий номер, і Райх поновив учорашню розмову саме в тому місці, де вона перервалася, процитувавши Флейшманові слова:
– "Нижча сфера людини одержує звідкись штучну підтримку".
Райх замовк, а я розповів про історію з Карелом Вайсманом і про те, як ми виявили паразитів.
Ми говорили дві години, але знали з самого початку, що Флейшман – це саме той чоловік, якого нам треба. Протягом перших двадцяти хвилин він підозрював, що тут якась хитромудра каверза, але щоденник Карела переконав його, що це не так. Ми бачили, з яким зацікавленням і розумінням сприймав він наші слова. Коли Флейшман аж надто розхвилювався, Райх попередив його, що хвилюватися – значить виказати себе паразитам, і пояснив, чому ми аж уранці розповіли про суть справи. Флейшман відразу все зрозумів. Відтоді він слухав спокійно й поважно, а його міцно стулені губи свідчили, що в особі цього чоловіка паразити мали тепер ще одного страшного й непримиренного ворога.
У певному сенсі Флейшмана легше було переконати, ніж Райха. У коледжі він вивчав загальний курс філософії, а крім того, протягом одного семестру спеціально студіював Вільсона й Гуссерля. Нині з Райхом демонстрації психокінезу виявилися особливо переконливими. Райх змусив стрибати по всій кімнаті м'яча з барвистої шкіри, якого Флейшман купив для своєї внучки, а я напружив свої сили й спочатку змусив книжку перелетіти через усю кімнату, а потім потримав на столі осу, яка сердито дзижчала, не маючи змоги відірватися від нього.
Слухаючи наші пояснення, Флейшман раз у раз повторював:
– О боже, все збігається!
Одна з основних концепцій його психології полягала в тому, що він називав "податком на свідомість". Ми довели йому, що цей "податок" накладають здебільшого паразити.
Флейшман був наш перший учень. Нам довелося витратити цілий день, аби навчити його всього того, що вміли ми: як виявити присутність паразитів, як, виявивши їх, закрити їм доступ до свідомості. Більше поки що йому й не треба було знати. Основне він зрозумів відразу: облудою в людини було відібрано простір, який їй належить з повним правом, – країну свідомості; і як тільки людина зрозуміє це до повної повні, ніщо не в силі перешкодити їй повернути собі ту країну. Туман розвіюється, і людина починає мандрувати по свідомості так само, як вона почала мандрувати по морях, у повітрі і в космосі. Людина може робити все що захоче в тій країні. Може, наприклад, заради задоволення здійснити коротку прогулянку. А може, як захоче, скласти її карту.
Ми пояснили Флейшману, чому поки що ми не наважувались користуватися психоделічними препаратами, а ще розповіли про те, що нового нам пощастило внести в здобутки феноменології.
Ми замовили собі тривний ленч, бо таки добряче зголодніли після такої напруженої розмови. Тепер настала Флейшманова черга говорити. Як психолог, він знав багатьох людей, котрі, працюючи в галузі психології ставили ті самі питання, що й він. Двоє з них, як і сам Флейшман, працювали в Берліні: Елвін Куртіс, працівник Гіршфельдського інституту, і Вінцент Джоберті, один з його колишніх студентів, а тепер професор в університеті. Флейшман назвав ще Еймса й Томсона з НьюЙорка, Спенсфілда й Ремізова з Єльського університету, Шлафа, Герцога, Хлебнікова й Дідрінга з Массачусетського інституту. І тут він назвав ім'я Жоржа Рібо, людини, яка мало не довела нас до згуби…
Того самого дня ми вперше почули й ім'я Фелікса Газарда. Ми з Райхом не дуже розумілися на сучасній літературі, але до творів Газарда з їхньою сексуальною тематикою Флейшман, природно, виявляв інтерес. Ми дізналися, що серед авангарду Газард мав велику популярність завдяки химерній суміші садизму наукової фантастики й безпросвітного песимізму в його творах. Він, очевидно. регулярно отримував гроші від одного з берлінських нічних клубів – гнізда розпусників і збоченців – за те, що просто приходив туди й сидів протягом певного часу, викликаючи своєю присутністю захоплення відвідувачів.
Флейшман розказав нам про деякі Газардові твори і додав цікаву інформацію про самого автора: замолоду Газард був наркоманом, але тепер начебто вилікувався. Все, що Флейшман розповідав нам про Газарда, вказувало на те, що ця людина була ще одним "зомбі" паразитів свідомості. Флейшман бачився з ним лише раз і враження про ту людину склалося в нього неприємне. Він сказав, що у своєму щоденнику написав: "Газардова свідомість схожа на свіжорозриту могилу" і що після зустрічі з Газардом відчував дивну пригніченість.
Постало питання: чи нам працювати утрьох тісною спілкою, чи краще, щоб Флейшман діяв на свій розсуд, залучаючи нових союзників? Ми вирішили, що другий варіант небезпечний і що підбирати нових союзників нам слід разом. Крім того, нас підпирає час. А треба зібрати невелику армію високоінтелектуальних людей. Кожен новий спільник мав би полегшити нам нашу справу. Флейшмана було легко переконати, бо нас було двоє. А якщо нас буде чимало, ми легко переконаємо цілий світ. І отоді розпочнеться справжня битва…
У світлі дальших подій важко повірити, що ми могли бути такими впевненими в перемозі. Але слід пам'ятати, що доти нам весь час щастило. І ми дійшли помилкового висновку: напевно, паразити безпомічні проти того, хто знає про їхнє існування.
Пам'ятаю, коли увечері ми проводжали Флейшмана на літак, він окинув поглядом юрби людей на яскраво освітлених вулицях Анкари й сказав:
– Я почуваю себе так, ніби вмер цими днями і народився зовсім іншою людиною… – А перед тим, як сісти в літак, він зауважив: – Дивно, але мені здається, ніби всі ці люди сонні. Вони як сновиди.
Отже за Флейшмана ми могли бути спокійні. Він уже опановував простори "країни свідомості".
Далі все розгорнулось так швидко, що цілі тижні, здавалося, складались із самих подій. Через три дні Флейшман знову прибув до нас із Елвіном Куртісом і Вінцентом Джоберті. Він прилетів у четвер уранці, і відлетів того самого дня о п'ятій вечора.
Куртіс і Джоберті були саме тими людьми, про яких ми мріяли, особливо Куртіс, котрий наблизився до проблеми, завдяки вивченню філософії екзистенціалізму, і був на порозі відкриття паразитів. Лише одне в ньому стурбувало нас. Він також згадав про Фелікса Газарда і посилив наші підозріння, що Газард був прямий агент паразитів, "зомбі", свідомість якого була завойована під час наркотичного сп'яніння. Очевидно Газард справляв недобре враження на багатьох людей, зокрема на невротичних дівчат, яких це збуджувало. На Куртіса він подіяв так само неприємно, як і на Флейшмана. Але гірше було те, що він двічі висміяв роботу Куртіса в берлінському авангардистському журналі. Куртіс мав остерігатися більше, ніж усі ми: він уже був під підозрінням у паразитів свідомості.
Якби ми не були такі наївні, то організували б убивство Газарда, не зволікаючи. Це було зовсім неважко. Флейшман уже розвинув у собі зачаткові навички психокінезу і, ще трохи повправлявшись, міг би спрямувати Газарда під автомобіль, за кермом якого був би Куртіс або Джоберті. Але ми не могли піти на таке: нас мучили докори сумління. Важко було усвідомити, що Газард був уже мертвий і що лишалось усьогонавсього знешкодити його тіло, яке стало знаряддям паразитів.
Протягом наступних трьох тижнів Флейшман приїжджав кожного уїкенду, щоразу привозячи нового союзника – Спенсфілда, Еймса, Касселя. Ремізова, Ласкаратоса (з Афінського університету), братів Грау, Джоунза. Дідрінга і першу жінку – Зігрід Ельгстрем із Стокгольмського інституту. Всі пройшли через наші руки протягом двадцяти днів. У мене щодо цього відчуття були змішані. Насамперед стало легше від того, що таємниці прилучилися інші і що ми з Райхом більше не були єдиними її охоронцями; проте я завжди боявся, що хтось із нас міг припуститися помилки і тим насторожити паразитів. Хоча я й переконував себе, що вони не були небезпечні, а все ж інтуїція підказувала мені, що треба й далі пильнуватися.
Сталося й дещо дуже цікаве. Брати Грау, Луї та Гайнріх, завжди були нерозлийвода, і вони зразу навчилися спілкуватися за допомогою телепатії. Вони швидше ніж будьхто з нас удосконалювали свої навички в психокінезі і довели, що ми недооцінювали його роль. У залі старожитностей Британського музею я на власні очі бачив, як вони рухали мармуровий блок вагою тридцять тонн, зосереджуючи свої зусилля в унісон. Крім мене, там були Іанніс Ласкаратос, Емлін Джоунз, Жорж Рібо і Кеннет Фурпо (директор археологічної секції, якого я "завербував"). Брати пояснювали, що вони робили це, ритмічно підживлюючи зусилля один одного. Однак ми не розуміли їх.
Перед тим, як описати перше лихо, що спіткало нас, я розкажу ще трохи про психокінез, бо він відіграє чималу роль у моїй розповіді. Психокінез являв собою простий і природний наслідок наших зусиль, які ми робили, щоб пересилити паразитів.
Перше, що я зрозумів, почавши вдосконалювати свої знання та навички, виходячи з настанов Гуссерля, полягало ось у чому: люди недобачають надзвичайно простий секрет, що стосується їхнього існування. А секрет цей такий: причиною занепаду людського життя (і свідомості також) є слабкість променя уваги, який ми спрямовуємо на світ. Уявімо, що в нас є потужний прожектор, але рефлектора всередині того прожектора немає. Ви вмикаєте прожектор і одержуєте багато світла, але те світло розсіюється у всіх напрямках і чимала його частина поглинається внутрішніми поверхнями прожектора. Якщо ж ви вставите увігнутий рефлектор, світло збирається в пучок променів і, як куля або спис, спрямовується вперед. Світло в пучку променів стає відразу в десятки разів потужнішим. Але й це ще не межа, бо хоча кожен промінь рухається в одному напрямку, світлові хвилі все ж "ідуть не в ногу", так само, як іде вулицею ненавчена, недисциплінована армія. Якщо ж тепер пропустити світло через рубіновий лазер, то хвилі "підуть у ногу", і їхня потужність збільшиться в тисячі разів – пригадаймо, як від ритмічної ходи армії упали колись мури Єрихону.
Людський мозок – це своєрідний прожектор, який спрямовує "пучок" уваги на світ. Але цей прожектор ніколи не мав рефлектора. Наша увага зміщується щосекунди; ми не вміємо зосереджуватися й посилювати її. І всетаки увага зосереджується досить часто. Наприклад, Флейшман помітив, що статевий оргазм – це, по суті, зосередження й посилення "пучка" свідомості (або уваги). Пучок уваги раптово стає потужніший і внаслідок цього виникає відчуття насолоди. "Натхнення" поетів – це точнісінько те саме. Цілком несподівано, внаслідок якогось випадкового поруху свідомості, пучок уваги зосереджується на якусь мить, і те, на чому він спинився, нараз переінакшується, яскріє "барвами і свіжістю мрії". Немає, либонь, потреби додавати, що так звані "містичні" видіння – це те ж саме явище, і виникає воно знову ж таки тоді, коли наша увага зосереджується й посилюється, ніби з веління випадку проходить через лазер. Коли Якоб Беме побачив відображення сонячного світла в олов'яному кухлі й оголосив, що бачить усе небо, він казав сущу правду.
Люди ніколи не розуміли, що життя таке нудне через невиразність, нечіткість, туманність їхнього пучка уваги, хоча секрет лежав на поверхні протягом сторіч. Починаючи з 1800 року, паразити докладали всі свої зусилля для того, щоб відволікти людей від цього відкриття – відкриття, яке мало стати цілковито неминучим після доби Бетховена, Гете й Вордсворта. Паразити зуміли відволікти людей, культивуючи в них їхню традиційну нерішучість, невпевненість, схильність витрачати час на дрібниці,
Людину несподівано осяває велика ідея, і на якусь мить її свідомість зосереджується. У цей час втручається звичка: шлунок скаржиться на те, що порожній, горлянка на те, що пересохла, а підступний голос шепоче: "Задовольни свої фізичні потреби, а тоді зосереджуйся, скільки хочеш". Людина слухається поради підступного голосу й забуває про велику ідею.
Якщо людина усвідомила, що її увага – це "пучок променів" (або, як висловився Гуссерль, що увага "навмисна"), значить вона зрозуміла головну таємницю. Тепер їй треба навчитися зосереджувати цей пучок – саме "зосереджений" пучок викликає ефекти психокінезу.
Брати Грау цілком випадково навчилися об'єднувати енергію своїх свідомостей в один лазерний промінь, навчилися синхронізувати обидва свої пучки, складати їх докупи. Вони робили це чисто подилетантському, витрачаючи даремно близько 99 відсотків потужності пучка. Але навіть одного відсотка корисної дії було досить, щоб легко пересувати тридцять тонн. Його б вистачило і для пересування п'ятсоттонного блока, якби треба було.
У ніч на 14 жовтня сталася біда, і я не мав жодного уявлення про те, хто міг потривожити паразитів. Може, це зробив Жорж Рібо, досить дивний маленький чоловічок, якого завербував Джоберті. Рібо був автором багатьох книжок з телепатії, магії, спіритуалізму тощо під такими назвами, як "Захований храм", "Від Атлантиди до Хіросіми" і засновником журналу "Les Horizonts de L'Avenirs" Либонь, несправедливо було б сказати, що Джоберті виявив необачність, залучивши його до нашого гурту. Рібо був високоінтелектуальною людиною і добрим математиком. З його книжок видно було, що він підійшов дуже близько до відкриття й викриття паразитів свідомості. Одначе ті книжки були надто споглядальні і недостатньо наукові. Їхній автор пурхав від Атлантиди до атомної фізики, від ритуалів первісних племен до кібернетики. Він легко міг знецінити вагомий аргумент щодо еволюції посиланням на перевірений "факт" із спіритуалістичної літератури. Він міг цитувати водночас і якихось диваків і поважних учених. Цей маленький чоловічок з вузьким нервовим обличчям і проникливими чорними очима прибув до Діярбакира спеціально для того, аби побачитися зі мною. Попри його розум і знання, я відразу відчув, що він менш надійний, ніж усі інші. Рухався він нервово й швидко і, здавалося, був не такий стійкий, як інші.
Райх висловив усе це однією фразою: "Він не досить індиферентний".
О десятій вечора я сидів у своїй кімнаті й писав. Нараз мене знову охопив отой дрож, і я вже знав, що паразити тут. Відчуття було таке саме, що й у моєму помешканні на ПерсіСтріт. Отож вони періодично перевіряли мене. Дійшовши такого висновку, я просто помістив свою нову особистість у стару й почав розмірковувати над шаховою задачею. Я навмисне міркував повільно, детально вивчаючи кожний аспект задачі, хоча розум мій ладен був вирішити її вмить. Я дозволив своїм думкам розсіятися і підвівся, щоб випити фруктового соку (алкоголю я більше не вживав, бо міг тепер легко стимулювати себе за допомогою миттєвого акту зосередження). Тоді я вдав, що заплутався в своїх міркуваннях і почав із самого початку. Хвилин через тридцять я позіхнув і дозволив своїй свідомості втомитися.
Увесь цей час я знав, що вони стежать за мною і то на глибшому рівні свідомості, ніж тоді на ПерсіСтріт. Рік тому я б навіть не спробував припуститися втоми під таким наглядом – тоді це було понад мої сили.
Полежавши хвилин десять, я переконався, що вони віддалилися, і почав міркувати над тим, якої шкоди вони можуть завдати мені, якщо вирішать "атакувати". Відповісти на це питання було важко, але я знав, що моя свідомість спроможна відбити надзвичайно сильну атаку.
Опівночі задзвонив відеофон. Це був Райх, дуже стривожений.
– Вони були в тебе?
– Так. Вони покинули мене годину тому.
– Вони щойно покинули мене. – сказав Райх. – Це моя перша зустріч з ними, і я почуваю себе не дуже впевнено. Вони сильніші, ніж ми думали.
– Хтозна. Гадаю, це всьогонавсього звичайна перевірка. Тобі вдалося приховати свої думки?
– Так. На щастя я працював над написами Абхотового блока, тож мені неважко було зосередитись на них і думати не на повну силу.
– Подзвони мені, якщо потребуватимеш моєї допомоги. Нам треба спробувати синхронізувати наші свідомості так, як це роблять брати Грау. Може, і в нас вийде.
Я знову вклався спати і для безпеки навіть дозволив своїй свідомості поринути в сон так, як колись, не вимикаючи її неначе світло.
Прокинувся я з таким гнітючим відчуттям, яке буває на похмілля або на початку хвороби. Свідомість була роздратована, а тіло затерпло так, ніби я спав десь у холодному й мокрому закутку. Я відразу зрозумів, що стан омани скінчився. Вони прокинулися, коли я спав, і захопили мене в полон. Мені здавалося, що мої руки й ноги були міцно зв'язані.
Це виявилося не так неприємно, як я чекав. Їхня присутність не була огидною, як мені завжди здавалось. Відчувалась наявність чогось чужого, а в ньому щось "металеве".
У мене не було наміру опиратись. Якусь мить я почував себе ніби в'язень, котрий намагається переконати своїх нападників у тому, що вони помилились. Через те я діяв так, як діяв би рік тому, з деяким острахом, спантеличено, але без паніки і з упевненістю, що це в мене просто депресія, якої легко позбутись, прийнявши дозу аспірину. Я став пригадувати, що робив напередодні, що могло спричинити таке самопочуття.
Протягом наступних півгодини нічого не сталося. Я просто лежав, пасивний і не дуже стривожений, запитуючи себе, чи послаблять вони тиск. Я відчував, що міг би напружити свої сили і скинути їх геть.
Але потім я зрозумів, що це нічого не дасть. Вони знали, що я придурююся, ніби нічого не розумію. А це означало, що почався новий етап боротьби. Вони заходилися тиснути на мою свідомість; раніше цей тиск міг би довести мене до божевілля. Так само як нудота викликає фізичну кволість, так і їхній тиск викликав депресію духу – своєрідну духовну нудоту.
Я, звісно, повинен був чинити опір, але вирішив поки що не показувати своєї сили. Я опирався пасивно, так неначе й не знав про їхній тиск. У них, либонь, було таке відчуття, ніби вони силкуються зрушити блок вагою в сто тонн. Тиск збільшувався, але я почував себе досить упевнено, бо знав, що можу витримати в п'ятдесят разів сильніший.
Однак через півгодини в мене вже було таке враження, ніби моя свідомість тримає тягар завбільшки, як гора Еверест. Я мав ще достатній запас сили, але при такому напруженні він міг швидко вичерпатись. Треба було вдатись до рішучого кроку й показати свою силу – іншого виходу не було. Як в'язень, що розриває кайдани, я напружився і скинув їх. Я зосередив пучок своєї уваги до інтенсивності статевого оргазму і вдарив по них. Я міг би збільшити силу удару вдесятеро, але поки що не хотів розкривати перед ними своїх можливостей. Зберігаючи спокій і витримку, я в певному розумінні майже насолоджувався цією боротьбою. Якби я переміг, то це б означало, що в майбутньому мені не треба було б обачливо обмежувати свою силу – адже тепер вони все одно знали мене.
Наслідки першої сутички були невтішні. Тягар зник, і вони кинулися врозсип; але я відчував, що шкоди їм не завдав. Враження було таке, ніби я вдарив по тінях. Влучний удар задовольнив би мене так само, як боксера вдалий напад, але цього не сталося.
Вони кинулися на мене знову, і цього разу їхній напад був такий несподіваний і лютий, що мені довелося відбивати його з непідготовленої позиції. Я почував себе неначе власник будинку, що відбиває наскок ватаги розбійників. У мене було відчуття, що ті створіння належали до якогось нижчого "порядку", що вони – покидьки, яким не місце в моїй свідомості. Вони, неначе пацюки, повилазили з каналізаційних труб, уявивши себе достатньо сильними, аби напасти на мене, і треба було показати їм, що я не збираюся їх терпіти. У мене не було страху перед ними; вони були на моїй "території". Коли вони повернулися, я кинувся на них і знову порозганяв їх.
Невтаємничені люди іноді питали мене, чи я насправді "бачив" їх, чи, може, відчував, що вони мають якусь форму. Ні, цього не було. В їхній присутності я почував себе так, як почуваєш себе, коли ти втомлений, тобі спекотно і все ніби йде шкереберть. Ти хочеш перейти дорогу, а перед тобою пролітає автобус, мало не наїхавши тобі на ступні. Ти відчуваєш, неначе цілий всесвіт ставиться до тебе вороже, неначе тобі треба пробігти між двома рядами вбивць. Відчуття безпеки зникає цілком, і здається, ніби твоє життя висить на волосинці, яка має осьось обірватися. Оце приблизно так почуваєш себе під час їхнього нападу.
Раніше я б подумав, що то просто напади песимізму й жалю до самого себе, і, щоб пояснити їх, швидко знайшов би видиму причину такого свого стану, тобто знайшов би те, за що б хвилювався, переживав, турбувався. Ми всі щодня ведемо сотні таких битв, і, якщо виграємо їх, то виключно завдяки умінню долати свою схильність негативно сприймати світ, боятися за своє існування, завдяки прагненню до перемоги, до великої мети. Ми всі більшою чи меншою мірою вміємо черпати сили з нашого "внутрішнього життя". Своїми тренуваннями протягом останніх місяців я зробив це внутрішнє життя доступнішим для себе. Моя сила зросла завдяки оптимізмові і, якщо висловлюватися банальним штампом, завдяки "позитивному мисленню".
Я змагався з ними близько години, не дозволяючи собі хвилюватися, думаючи про те, що станеться, коли їх зберуться мільйони, аби вести наступ на мене протягом цілих тижнів і в такий спосіб виснажити мою свідомість. Коли така думка виникла, я відкинув її геть, хоча це була, звичайно, головна небезпека.
Близько п'ятої години я був трохи стомлений, але не пригнічений. Я відчув, що вони одержали підкріплення і гуртуються, щоб розпочати новий наступ. Цього разу я вирішив піти на ризик і підпустити їх ближче. Мені хотілося дізнатися, чи зможу я завдати їм шкоди. Я дозволив їм натиснути на мене. і вони налягли величезною юрбою. Тиск усе збільшувався, і я відчув, що задихаюсь. Це було жахливе відчуття – неначе ви дозволили затиснути свою руку в лещатах. Тягар більшав, але я все не чинив опору. Лише коли стало неможливо терпіти далі, я зібрав усю силу своєї свідомості і вдарив по них, як пострілом з гармати. Цього разу удар улучив у ціль. Паразити здалися мені легкими, ніби рій мух, але скупчилися вони так щільно, що не змогли швидко відступити, і я втішився, уразивши багатьох із них.
Протягом півгодини тривав мир. Вони залишилися на місці, але я відчував, що їм було не солодко. Пізніше я зрозумів, чому так сталось. Я готувався до цієї сутички кілька місяців і навчився збільшувати свою внутрішню силу до рівня психічного еквіваленту водневої бомби. Це був перший випадок, коли мені довелося застосувати цю силу, і навіть я сам не уявляв, яка вона могутня. Вони накинулися на мене, як зграя пацюків на кошеня, і несподівано для себе відкрили, що перед ними дорослий тигр. Отже, нічого дивного не було в тому, що вони страшенно перелякались.
Я був задоволений. Хоча, відбиваючись од них, мені довелося напружити всю свою силу, я не почував себе виснаженим. Я був свіжий і сильний, як завжди, і, радіючи зі своєї перемоги над ними, відчував, що зможу протриматися ще протягом цілих тижнів.
Але коли денне світло почало просочуватися крізь штори, я зрозумів, що на мене чекає небезпека, до якої я не підготовлений. Це було дивне відчуття – неначе крижаний холод охопив мої ступні, а тоді почав поволі підніматися по ногах угору. Минув якийсь час, поки я зрозумів, що вони атакували мене з тієї частини моєї свідомості, про існування якої я не знав.
Я виявився таким сильним, бо опирався на свої знання свідомості, але я навіть не уявляв, які мізерні були ці знання. Я був схожий на астронома, що знає Сонячну систему, а думає, що знає Всесвіт.
Паразити атакували мене зпоза меж моїх знань самого себе. Щоправда, я мало замислювався над тим; я відкладав і слушно, вивчення цієї справи на потім. Я часто думав про те, що людське життя цілковито ґрунтується на передумовах, які ми сприймаємо як аксіому. Дитина сприймає своїх батьків і свій дім як таке, що безумовно належить їм, як таке, що саме собою зрозуміло; пізніше вона починає сприймати свою країну й своє суспільство, як речі, з якими вона органічно зв'язана. Усім нам спочатку потрібні ці підпори. У дитини, що росте без батьків і без постійного домашнього вогнища, розвивається почуття невпевненості й страху перед небезпекою з боку оточення. Дитина, що росте в гарних домашніх умовах, пізніше може критично ставитися до своїх батьків. Вона може й зовсім відректися їх (хоча це малоймовірно), але таке буває лише тоді, коли людина відчуває в собі снагу діяти власними силами.
Усі великі мислителі ростуть і розвиваються, відкидаючи одну по одній ці "підпори". Вони можуть і далі любити своїх батьків і свою країну, але вже люблять їх з позиції сили – сили, яка народжується в зреченні.
Проте люди ніколи посправжньому не вчилися жити самотою і діяти власними силами. Вони ледачі і воліють спиратися на підпори. Чоловік може бути вкрай оригінальним математиком і водночас порабському залежати від своєї дружини. Він може бути могутнім мислителем і водночас страшенно тішитися шануванням з боку учнів і друзів. Одне слово, люди ніколи не піддають сумнівам усі свої підпори; вони піддають сумнівам лише деякі з них, а до решти й далі ставляться, як до чогось незмінного й непорушного.
Я заглиблювався в дослідження нових континентів свідомості, зрікаючись своєї старої особистості та її уявлень, і навіть не підозрював, що й далі повністю спираюся на десятки давніх уявлень. Наприклад, хоча я й відчував, що моя особистість змінилась, а проте в мене й далі було дуже сильне відчуття своєї колишньої особистості. А наше найглибинніше відчуття своєї особистості – це якір, що лежить на дні глибочезного моря. Я все дивився на себе, як на члена людського племені. Я все дивився на себе як на жителя Сонячної системи і Всесвіту в просторі й часі. Я сприймав простір і час як незаперечні. Я не ставив питання, де я був до свого народження чи де буду після смерті. Я навіть не заглиблювався в проблему своєї смерті: це була проблема, яку я збирався "дослідити пізніше".
Зазнавши поразки, паразити дісталися до цих глибинних якорів моєї особистості й заходилися розхитувати їх. Краще я не можу пояснити те, що відбувалося. Вони, так би мовити, не витягли якорів. Це було понад їхні сили. Але вони розхитували ланцюги так, що мене раптом охопило почуття ненадійності й навіть небезпеки там, де раніше все здавалося надійним і безпечним.
І тут я запитав себе: хто я такий? У найглибшому значенні цього слова.
І так само, як відважний мислитель відмовляється від патріотизму й релігії, я відмовився від усього того, що складало мою "особистість": випадковість часу й місця мого народження, випадковість народження людиною, а не собакою чи рибою, випадковість могутнього інстинкту жити.
Я стояв оголений, як чиста свідомість, що протистоїть Всесвіту. Нараз я зрозумів, що й ця "чиста свідомість" так само примарна, як і моє ім'я. Вона не могла протистояти Всесвіту, не наклеюючи на нього ярликів. Як могла вона бути "чистою свідомістю", якщо я бачив отой предмет як книжку, а той – як стіл? Вона й далі залишалася моєю крихітною людською особистістю, що визирала з моїх очей. А коли я пробував вийти за її межі, все ставало порожнім.
Ці думки снував я не знічев'я. Я намагався пробитися до якоїсь надійної опори, щоб звідти оборонятися проти них. Паразити були занадто хитрі, аби розкрити мені очі на те, що я стою над прірвою. Бо моя свідомість сприймала час і простір як щось саме собою зрозуміле, хоча смерть забирає нас за їхні межі. Я бачив, що "існування" в моєму розумінні означає існування в часі й просторі і що цей всесвіт часу й простору не є абсолютом.
Раптом усе стало абсурдним. Вперше в житті мене охопило страшне відчуття беззахисності й слабкості. Я побачив: усе те, що я сприймав як аксіому, як саме собою зрозуміле, можна піддати сумнівам – усе воно, можливо, всьогонавсього примара. Як мислитель, я вдався до давньої романтичної звички відчувати свідомість як те, що існує поза випадковостями тіла, що так чи інакше є вільним і вічним; тіло може бути малозначущим і обмеженим, але свідомість – всеосяжна і всюдисуща. Таке становище робить свідомість вічним спостерігачем, який не знає, що таке страх.
Нараз мене осяйнуло: "Але ж якщо сам Всесвіт випадковий, тоді моя свідомість так само випадкова й нетривка, як і моє тіло". Оце саме і є той момент, коли згадуються приступи нудоти, напади марення, коли здається, що свідомість менш тривка і менш тривала, ніж тіло, коли виникає думка, що саме міцність тіла утримує свідомість і не дає їй розпастися.
Несподівано прірва порожнечі розкрилася в мене під ногами. Я навіть не злякався – то була б надто людська реакція. Я неначе зіткнувся з крижаною дійсністю, в якій усе людське здається маскарадом і в світлі якої саме життя схоже на маскарад. Ця дійсність ніби вдарила в саме серце мого життя, у те, що я вважав недоторканним. Я почував себе, ніби той король, який завжди віддавав накази, що виконувалися беззаперечно, але несподівано потрапив у руки дикунів, і ті мечем розпороли йому живота. Ця жахлива і така несподівана реальність заперечувала все, чим я був, робила все ілюзорним.
У ту мить не мало ніякого значення, переміг я чи ні. Вся моя сила, вся моя відвага звітрились. Я почував себе, як корабель, що вдарився об скелю, й усвідомив раптом свою уразливість.
Паразити не нападали. Вони спостерігали за мною, як за отруєною звіриною, що корчиться в муках. Я спробував зібрати свої сили для боротьби, але відчув себе спаралізованим і виснаженим до решти. Який сенс боротися? Сила моєї свідомості була проти мене. Замість того, щоб незворушно пульсувати, як колись, вона злякано втупилась у цю порожнечу.
Вони припустилися помилки в тому, що не напали на мене тоді. Вони б подолали мене, бо я втратив більшу частину своїх сил і не мав часу їх відновити. Саме так вони знищили Карела Вайсмана. Тепер я знав це напевне, бо таке видиво безнадії, даремності й порожнечі породжує думку, що смерть не може бути гіршою від нього. Відчуття таке, ніби жити – це триматися тіла та його ілюзій. Дивишся на тіло, як космонавт дивиться на Землю з космічного корабля, відчуваючи, що повертатися туди безглуздо.
Так, вони повинні були напасти на мене саме тоді. Можливо, смерть Карела впевнила їх у тому, що я помру так само – наклавши на себе руки. Але в моєму випадку не було такої спокуси – моя свідомість була вільна від невротичного тиску, який міг викликати надію на звільнення. Лише невротична жінка непритомніє, коли хтось нападає на неї; жінка зі здоровою психікою знає, що це не вихід.
Нараз у мене виникла думка, яка стала рятівною. Я подумав: оскільки ці істоти навмисне викликали в мене абсолютне відчуття безвихідності й безнадії, то самі вони мусять бути десь поза ним. Як тільки ця думка з'явилася в моїй свідомості, сила почала повертатися до мене. Я зрозумів, що вони довели мене до такого стану так само, як це роблять зі своєю здобиччю мисливці на черепах, перекидаючи їх догори ногами; вони знали, що в такому стані люди найприступніший для нападу. Але якщо це так, то самі вони, очевидно, знали, що оте відчуття безвихідності – своєрідна ілюзія. Моя свідомість працювала на повну силу, але вона помилялася. Дорослий може легко залякати маленьку дитину, користуючись відсутністю в неї знань і досвіду. Він може, наприклад, довести дитину до божевілля, наповнюючи її свідомість оповіданнями жахів про Дракулу чи Франкенштейна і ще страшнішими розповідями про Бухенвальд і Бельзен, аби показати, що світ ще жахливіший. У певному розумінні це правда, але така позиція може ввести дорослого в оману: що Бельзен і Бухенвальд не обов'язковий елемент природи Всесвіту; що їх можна відвернути зусиллями добромисних людей. Чи не користувалися ці істоти в такий самий спосіб моєю необізнаністю й браком досвіду?
Мої міркування здавалися мені достатньо точними: наша здатність жити залежить від низки підпор, які не що інше, як ілюзії. Але ж згодом дитина може перестати вірити в непомильність своїх батьків, не перестаючи любити їх. Інакше кажучи, навіть тоді, коли ілюзії вже розвіялись, залишається ще реальність, яку варто любити. Чи може бути таке, що ця жахлива агонія – чи, радше, цей жахливий брак агонії, це відчуття цілковитої холоднечі й реальності – становила не більшу небезпеку, ніж біль у дитини, яка, спіткнувшись, упала?
Я вхопився за цю можливість усім своїм єством. Тоді в мене виникла ще одна думка, що дуже зміцнила мої сили. Я зрозумів, що, споглядаючи цей чужий "всесвіт" і відчуваючи його випадковість та абсурдність, я робив найдавнішу людську помилку: я вважав, що слово "всесвіт" означає "всесвіт іззовні". Свідомість, як я добре знав,– це всесвіт сам по собі.
Перша їхня помилка полягала в тому, що вони не напали на мене, коли я був приголомшений і знесилений. Тепер вони припустилися ще однієї помилки, навіть більшої, ніж перша. Вони бачили, що я потроху оклигував, і почали наступати великими силами.
Я запанікував, знаючи, що в мене немає сили відбитися від них. Після погляду в прірву я цілком утратив мужність; тепер вона поволі верталася до мене.
У цю мить я усвідомив усю важливість мого аргументу про дитину. Дитину можна залякати через її невідання, через брак у неї досвіду й знань. Дитина недооцінює свої сили. Дитина не розуміє, що потенційно вона – доросла і є, можливо, вченим, поетом, вождем.
В одну мить я побачив, що роблю те саме, що й дитина. Несподівано мені до пам'яті прийшли слова Карела про його першу битву з паразитами: про те, як його власні найглибинніші життєві сили згуртувалися для боротьби з ними.
Чи й справді існують сили глибиннішого рівня, якими я ще не зумів оволодіти? Я згадав, що протягом останніх місяців у мене часто виникало відчуття, ніби на нашому боці стоїть якась дивна сила удачі – те, що я звикле називав "богом археології". Це була зичлива сила, метою якої було оберігати життя.
Безперечно, релігійна людина ототожнила б ту силу з богом. Але цей бік справи мене мало цікавив. Важливо було інше: в боротьбі проти паразитів у мене несподівано з'явився союзник. Я думав оцю свою думку і ніби насправді чув сурми армії, що йшла мене визволяти. Найнестямніший захват, якого я ніколи доти не знав, пронизав усе моє єство. Жодна форма емоційного вияву не могла б дорівняти цьому відчуттю звільнення й полегшення – плакати, сміятися чи лементувати було б так само безглуздо, як і намагатися вичерпати наперстком море. Щойно зародившись, це відчуття ринуло вшир, як атомний вибух, і налякало мене ще більше, ніж паразити. Але я знав, що цю потугу вивільнив я сам. Це була не якась "третя сила" поза мною й паразитами. Це була велика пасивна зичливість, з якою я встановив контакт, щось таке, що не мало сили дії саме по собі – до нього треба було наблизитись і застосувати для своїх потреб.
Я поборов свій страх і придушив його. Я зціпив зуби, схопив ту потугу своєю волею і на мій подив відчув, що можу керувати нею. Я спрямував пучок своєї уваги на ворога, а тоді кинув на нього потугу; осліплений і сп'янілий вибухом, я дивився на символи й значення, що були понад моє розуміння. Всі мої слова, думки, уявлення крутилися наче листя під час урагану. Паразити побачили його наближення надто пізно. Очевидно, вони в певному розумінні були так само недосвідчені, як і я. Це була битва між сліпими. Палючий вибух нищив їх так, як велетенський вогнемет нищив би комах. Я не хотів обстрілювати їх більш ніж кілька секунд. Це було б якоюсь мірою несправедливо – так наче строчити із кулемета в дітей. Я вимкнув потік енергії і відчув, як хвиля за хвилею він рокоче крізь мене, полускуючи навколо моєї голови неначе електричними іскрами. Я бачив своєрідне блакитнозелене сяйво, що виходило з моїх грудей. Воно йшло і йшло хвилями, як рокіт грому, але я вже не спрямовував його на ворога. Я знав, що в цьому немає потреби. Я заплющив очі і відкрив йому доступ у своє тіло, знаючи, що воно могло б знищити мене. Поволі воно поблякло й потухло, і, попри мій екстаз і вдячність, я відчув радість, коли воно зникло. Надто потужне було те світло.
І ось я знову в своїй кімнаті – бо перед тим я був протягом багатьох годин десьінде. Знизу долинули звуки вуличного транспорту. Дзвінок будильника сповістив, що вже пів на десяту. Постіль промокла від поту – так промокла, ніби я вилив на неї відро води. Мій зір хибував: усе довкола я бачив злегка подвоєно, неначе воно було обрамлене світловим кільцем. Речі здавалися неймовірно яскравими й чіткими, і я вперше зрозумів, які візуальні ефекти викликав у Олдоса Хакслі мескалін.
Я добре знав, що на мене чигала ще одна небезпека: мені треба було не думати про те, що сталося, бо це викликало б безнадійне збентеження й пригніченість. Ця друга небезпека була куди більша, ніж перша, коли я стояв над прірвою. Тому я рішуче спрямував свої думки в інший бік – на повсякденні речі. Я не хотів питати себе, чому борюся з паразитами, маючи таку силу, чому люди борються з життям, коли вони можуть миттєво розв'язати будьяку проблему. Я не хотів розмірковувати, чи все це, бува, не гра. Я заквапився до ванної кімнати, вмився і здригнувся з подиву, побачивши в дзеркалі, що вигляд у мене свіжий і цілком нормальний. Не було видно жодної фізичної ознаки боротьби, хіба що я став ніби трохи тонший. Ставши у ванній кімнаті на ваги, я знову здивувався, побачивши, що схуд аж на двадцять вісім фунтів.
Задзвонив відеофон. На екрані з'явилося обличчя президента АнглоІндійської уранової компанії. Я подивився на нього так, неначе він був з того світу, і помітив, що йому ніби аж полегшало, коли він побачив мене. Голова сказав, що вже від восьмої години репортери намагаються зв'язатися зі мною. Річ у тому, казав він далі, що вночі загинули двадцятеро моїх колег: Джоберті, Куртіс, Ремізов, Шлаф, Герцог, Хлебніков, Еймс, Томсон, Дідрінг, Ласкаратос, Спенсфілд, Зігрід Ельгстрем – фактично всі, за винятком братів Грау, Флейшмана, Райха, мене і… Жоржа Рібо. Перші четверо, очевидно, померли від розриву серця. Зігрід Ельгстрем спочатку порізала собі кисті, а потім перерізала горло. Хлебніков і Ласкаратос викинулися з вікна. Томпсон очевидно зламав собі шию під час епілептичного нападу. Герцог застрелив усю свою сім'ю, а потім і сам застрелився. Кілька померло від отрути або від надмірних доз наркотиків, а двоє від інсульту.
Ребке був дуже знервований, знаючи, що ця подія негативно позначиться на репутації АнглоІндійської уранової компанії, оскільки майже всі загиблі були моїми гістьми… і гістьми компанії протягом останніх тижнів. Ребке особисто приймав більшість ізних. Я заспокоїв його як міг (я й сам був приголомшений) і попросив не пускати до мене репортерів. Коли він сказав, що всі його зусилля зв'язатись із Райхом не дали жодних наслідків, мені здалося, що мої нутрощі крижаніють. Реакція була надто важка. Мені захотілося спати. Але, скориставшись своїм спеціальним кодом, я все ж набрав Райховий номер. Важко описати полегкість, яку відчув я, побачивши обличчя Райха на екрані.
Райх оговтався перший:
– Слава богу, ти живий.
– Зі мною все гаразд, а як ти? Вигляд у тебе кепський.
Я сказав у кількох словах Ребке, що з Райхом усе гаразд, і за якихось п'ять хвилин був уже у свого приятеля. Але, побачивши його, зрозумів, що з ним було далеко не все гаразд. Вигляд у нього був такий, неначе він півроку хворів і щойно тепер став на ноги. Обличчя його мало колір вареної телятини. Він помітно постарів.
З Райхом відбулося приблизно те саме, що й зі мною, але з однією значною відміною: нападаючи на нього, вони не вдалися до "навальної атаки". Вони просто чинили на Райха сильний тиск протягом цілої ночі, спрямовуючи проти нього одну хвилю за одною. Перед світанком вони зуміли зробити щось на кшталт розколини в обороні його психіки, спричинити витік енергії. Саме після цього Райх відчув себе виснаженим до краю. Він уже думав, що поразка неминуча, але саме в ту мить напади припинились.
Мені неважко було здогадатися, що це сталося саме тоді, коли я спрямував на них свій "вибух енергії". Райх звірив свої відчуття за часом і сказав, що паразити відступили приблизно за півгодини до того, як я подзвонив йому. Перед тим він чув сигнали відеофона, але був такий виснажений, що відповісти на них не міг.
Новина про смерть наших спільників пригнітила Райха, але пізніше моя розповідь повернула йому надію й мужність. Якомога дохідливіше я пояснив йому, як паразити зуміли підкопатися під мене і як мені довелося закликати чудотворну силу, щоб подолати їх. Райхові в ту мить було потрібне лише одне – переконатись, що він помилявся, думаючи, ніби ми безсилі проти них. Для послідовників феноменологічного методу характерна здатність дуже швидко одужувати після фізичних і психічних травм – звичайно, якщо вони перебувають у безпосередньому контакті з джерелами енергії, яка живить усі людські істоти.
За півгодини Райх був уже цілком здоровий і говорив з таким самим запалом, як і я. Протягом майже цілого ранку я в подробицях пояснював йому, якого дошкульного удару паразити завдали мені і як їм можна протистояти. Треба було навчити Райха, щоб він сам "зробив під себе підкоп" і в такий спосіб перевірив основи своєї особистості. Я побачив, що ми маємо зовсім різні темпераменти. В чомусь він був набагато сильніший, ніж я, а в чомусь – слабший.
Ополудні до нас прийшов Ребке і перебив нашу розмову. На цей час усі газети світу вже рясніли заголовками про "ніч самогубств" і були переповнені здогадами та міркуваннями щодо нашої з Райхом ролі в тому. Ребке сказав, що вся територія АнглоІндійської уранової компанії, площею вісім тисяч акрів, стала неприступною через те, що її оточили вертольоти журналістів.
Швидке "зондування" психіки Ребке показало мені, що він був недостатньо сильний, аби йому можна було сказати всю правду. У мене виникла спокуса сповна оволодіти його свідомістю – тоді, вранці, я вже знав, що міг би зробити це, однак почуття "поваги до індивіда" стримало мене від такого кроку. Натомість ми з Райхом розказали йому історію, яка була близька до правди і доступніша для його розуміння.
Ми сказали Ребке, що АнтиКадатське товариство мало рацію: наші розкопки на горі Каратепе розтривожили величезні й небезпечні сили: "Великих Старих". Решта історії була більшменш правдива – ті істоти мали таку психічну силу, яка могла привести людей до божевілля. Ми сказали йому, що вони поставили собі за мету знищити людство або принаймні поневолити його з тим, щоб Старша Раса могла знову панувати в сонячній системі. Але поки що вони недостатньо сильні. Якщо б нам вдалося своєчасно розбити їх, то можна було б нарешті вигнати їх з нашої галактики або й знищити взагалі.
Ми, власне, перетворили правду про паразитів на дитячу баєчку, яку можна було легко зрозуміти і яка не була надто страшна. Ми навіть дали тим істотам ім'я "цатогвани", запозичене з міфології Лавкрафта.
Скінчивши свою розповідь, ми цілком серйозно поставили перед Ребке питання: чи краще сказати людству правду про небезпеку, яка йому загрожує, чи промовчати, сприяючи тим самим виникненню паніки, що створило б ще більшу небезпеку?
Обличчя Ребке стало сірим, як замазка для вікон. Він ходив тудисюди по кімнати, задихаючись і силкуючись угамувати астматичний напад. Я допомагав йому. Нарешті Ребке сказав, що на його думку, ми повинні розказати про все це цілому світові. Цікаво, що він аніскілечки не сумнівався в правдивості почутого: наші дві свідомості мали над ним повну владу.
Проте, як виявилося через годину, цатогвани цього разу випередили нас. Жорж Рібо зробив заяву агентству "Юнайтед пресе", у якій звинувачував мене й Райха у вбивстві і зловживанні довір'ям людей.
Ось уривок з тієї заяви:
"Місяць тому до мене підійшов Вінцент Джоберті, асистент Зиґмунда Флейшмана, професора Берлінського університету. Він сказав, що невелика група вчених організувала Всесвітню лігу безпеки і запропонував мені стати її членом. Через деякий час я познайомився з іншими членами (тут наводиться перелік прізвищ) і з засновниками ліги Вольфгангом Райхом та Гілбертом Остіном, які відкрили Кадат. Їхнє відкриття навіяло їм думку про врятування світу: вони вирішили, що увесь світ треба об'єднати проти якогось спільного ворога. Цим ворогом мали стати "Великі Старі" Кадату… Всі ми змушені були погодитися підтримувати цю брехню за будьяких умов. Райх і Остін вважали, що лише група широко відомих учених зможе переконати світ повірити у їхню фантастичну вигадку… Як і всі інші, я мав піддатися гіпнозу, але відмовився. Нарешті, під загрозою смерті, я погодився на один сеанс. За допомогою моїх гіпнотичних здібностей я переконав їх у тому, що вже став їхнім рабом…"
Одне слово, Рібо твердив, що все те, що сталося вночі, було наслідком нашої з Райхом змови. Метою змови було переконати людство в тому, що йому загрожує небезпечний ворог. Райх і я буцімто казали, що ми помремо разом з усіма і матеріали, які викривають "Великих Старих", буде опубліковано після нашої смерті.
Фантастичний і водночас який підступний удар цатогванів! Нам здавалося, що це неможливо. Але ж самогубство двадцяти провідних учених, так само як і наше альтернативне пояснення його, були точно такі ж фантастичні й неможливі.
Якби не моя власна особиста перемога над паразитами, це для мене була б найгнітючіша мить у житті. Двадцять чотири години тому все йшло пречудово. Ми сподівалися, що через місяць, ставши грізною силою, зможемо зробити заяву перед усім світом. Тепер майже все пішло нанівець, а Рібо став союзником (чи жертвою) паразитів, обернувши наші плани проти нас самих. Що ж до переконування людства, то в цьому паразити явно вели перед. У нас не було жодного доказу їхнього існування, і вони, звичайно ж, потурбуються, щоб жоден доказ не потрапив до наших рук. Якщо б ми оголосили про існування цатогванів, Рібо відразу зажадав би доказів того, що цатогвани – це не виплід нашої уяви. Єдиними людьми, які могли повірити нам, були члени АнтиКадатського товариства!
Несподівано Райх сказав:
– Яка користь від того, що ми сидимо отут, обмірковуючи все це? Ми сприймаємо речі надто повільно, і тому ці істоти випереджають нас. Швидкості – ось чого нам бракує!
 
Name
Email
Comment
Or visit this link or this one