*продовження№4 П.С.*

– Яка користь від того, що ми сидимо отут, обмірковуючи все це? Ми сприймаємо речі надто повільно, і тому ці істоти випереджають нас. Швидкості – ось чого нам бракує!
– Що ти пропонуєш?
– Нам треба зв'язатися з Флейшманом та братами Грау й з'ясувати, в якому вони стані. Якщо настільки виснажені, як я чотири години тому, то паразити можуть їх знищити.
Зв'язатися з Берліном по відеофону було неможливо. Через надто велику кількість викликів, що надходили до Діярбакира і посилалися з нього, система зв'язку на далекі відстані вийшла з ладу. Ми подзвонили Ребке й сказали, що для польоту в Берлін нам треба негайно ракетоплан і що знати про цей політ не повинен ніхто. Звичайно, "признання" Рібо стривожило Ребке, і ми мусили витратити цілих десять хвилин на те, щоб підживити його свідомість. Невдячна робота! Психічно Ребке був такий слабкий, що наші дії скидалися на спроби наповнити діряве відро. І все ж ми досягли успіху, використавши прагнення Ребке до слави: ми зазначили, що, оскільки він наш головний союзник, його ім'я увійде в історію, а його фірма завжди процвітатиме.
Разом із Ребке ми влаштували невеличкий облудний маневр для того, щоб збити репортерів з правильного шляху. Райх і я зробили телезапис, у якому Райх відповідав по відеофону; в цей час я стояв позад нього, далі Райх роздратовано гукнув операторові, щоб його більше не турбували ніякими дзвінками іззовні.
Ми домовилися, що запис буде показано через півгодини після нашого відльоту. За нашою спільною домовленістю один із репортерів ніби "випадково" підключився до нашої розмови і зробив запис.
Цей викрут дав бажані наслідки. Ми побачили себе на телеекрані в ракеті, прилетівши в Берлін. Репортер, який брав участь у проведенні цього "заходу", записав передачу на своєму кінці, і через двадцять хвилин вона пішла в ефір з Діярбакирської телевізійної станції. Незважаючи на заяву Ребке перед кореспондентами, балачок стосовно нашої долі ходило багато. Ніхто не знав достеменно, чи живі ми, і тому саме цей аспект новин негайно набув широкого розголосу. Як наслідок, кілька людей, котрі впізнали нас в Берлінському аеропорту, вирішили, мабуть, що помилилися.
Для того, щоб пройти в будинок Флейшмана, ми мусили назвати свої імена – іншого виходу не було. Але тут ми обидва відкрили досить цікавий аспект наших психокінетичних можливостей. У певному сенсі ми могли зробити себе непомітними, тобто ми могли перехопити чию завгодно увагу, спрямовану на нас, і повернути її вбік. Внаслідок цього люди просто не помічали нас. Ми зуміли пройти аж до парадних дверей Флейшмана й подзвонити йому. Тільки тут нас упізнали й заатакували кореспонденти. На щастя, з домашнього динаміка до нас заговорив сам Флейшман, і, як тільки ми назвали свої імена, двері розчинилися. За мить ми вже були всередині, а кореспонденти загрюкали в двері знадвору.
Флейшман виглядав краще, ніж ми сподівалися, але всетаки був виснажений. Через кілька хвилин ми вже знали, що з ним було те саме, що й з Райхом,– довга ніч двобою з паразитами і раптове полегшення рівно о восьмій годині двадцять п'ять хвилин уранці, якщо вирахувати різницю в дві години між Берліном і Діярбакиром.
Почувши це, я піднісся духом: отже мені вдалося врятувати життя принаймні двом моїм колегам і уникнути цілковитої поразки.
Флейшман сказав, що брати Грау перебувають зараз у Потсдамі, в себе вдома. Він зумів зв'язатися з ними вранці до того, як кореспонденти почали заглушувати всі його сигнали… Брати Грау зберегли своє життя завдяки тому, що мали між собою постійний телепатичний зв'язок. Вони підживлювали один одного силою в нічній битві з паразитами так само, як раніше користувалися свідомостями один одного, неначе підсилювачами, для переміщення предметів. Флейшман вважав, що паразити намагалися "підкопатися" під них так само, як і під мене, але і тут братам став у пригоді їхній телепатичний зв'язок. Пізніше я довідався, що, на відміну від мене, їм не загрожувала можливість втрати їхньої особистості. Вони просто підбадьорювали й зміцнювали один одного, відмовляючись взагалі розглядати таку можливість. Успіх руйнівної діяльності великою мірою залежить від того, чи жертва нападу в даний момент самотня, чи вона діє спільно з іншими.
Наступна проблема здавалася майже нерозв'язною: як дістатися до Потсдама й зустрітися з братами Грау, або, принаймні, як змусити їх негайно прибути до Діярбакира. Будинок був оточений кореспондентами, і дюжина вертольотів прямотаки повисли над ним. Будьяка спроба зв'язатися з Потсдамом викликала б метушню серед кореспондентів, бо місцеві виклики легше перехопити, ніж виклики здалеку. Наскільки ми знали, імена братів Грау не було так тісно пов'язані з усією цією історією, як наші, і тому вони, очевидно, ще могли користуватися відносною свободою пересування.
Флейшман знайшов вихід із ситуації. Після години, проведеної з нами, він почував себе краще: підживити енергією його свідомість було набагато легше, ніж свідомість Ребке. Розповідь про мою перемогу над паразитами подіяла на нього так само, як і на Райха – давній оптимізм і відчуття мети знову сповнили все його єство.
І тут Флейшман несподівано завважив:
– Ми можемо зробити один цікавий висновок про паразитів. Неправильно було б думати, що вони існують у своєрідному просторі. Натовп, який нападав на мене, це, либонь, той самий натовп, що нападав і на обох вас у Діярбакирі,– інакше, напади не припинилися б одночасно.
Ми з Райхом уже думали про це раніше. Але Флейшман пішов далі у своїх міркуваннях і туттаки зробив ще один висновок:
– У такому разі ми помиляємось, вважаючи, що свідомість існує в фізичному просторі. В психічному значенні весь простір у Всесвіті стиснутий до точки. Паразитам не треба подорожувати, щоб дістатися звідси до Діярбакира. Вони перебувають і там, і тут водночас.
– І в Потсдамі також,– докинув Райх.
Усім відразу все стало ясно. Якщо в цю мить паразити, в певному розумінні, були у Потсдамі, то й ми були там.
Ну звичайно, це ж так очевидно! Люди існують у фізичному світі лише остільки, оскільки вони не мають сили увійти в свою власну свідомість. Людина, яка може під час довготривалої подорожі залізницею відірватися від зовнішнього світу і увійти в саму себе, утікає таким чином від часу й простору, тоді як людина, що визирає з вікна вагона й позіхає з нудьги, змушена проживати кожну хвилину й кожну милю. Наша сила в боротьбі з паразитами свідомості полягала саме в тій здатності увійти в самих себе і боротися проти них на їхній власній території. Людина, яка плаває на поверхні, може стати легкою здобиччю акул, а нурець, який плаває під водою з маскою й острогою, годен змагатися з акулою на рівних. І оскільки ми могли опуститися в глибини наших свідомостей, ми були здатні увійти в те саме царство без простору й часу, що й паразити. Брати могли спілкуватися один з одним за допомогою телепатії. Чому ж ми не можемо спілкуватися з ними?
Відповідь проста: ми не мали ніякого уявлення про те, як це робиться. Ми знали, що для цього потрібна якась своєрідна здатність, як тойтаки психокінез, але це мало про що говорило нам.
Отож ми вимкнули світло і, сівши за стіл, почали експериментувати. Будьхто, зайшовши в кімнату і побачивши нас зі схиленими головами і складеними докупи руками, подумав би, що ми влаштували спіритичний сеанс.
Я спробував перший. Як тільки ми сіли, я послав братам Грау психічний сигнал:
"Ви готові?"
Відповіді не було. І раптом мене пронизало радісне усвідомлення того, що я ніби чую голос Райха всередині своїх грудей:
"Ви готові?"
Я послав зворотний сигнал:
"Так, ти чуєш мене?"
І його голос долинув до мене:
"Не дуже добре".
Флейшманові потрібно було близько десяти хвилин, щоб увійти в нашу гру.
Ми з Райхом у цей час уже добре спілкувалися між собою – мабуть, завдяки тому, що, як і брати Грау, ми були добре пристосовані один до одного. Через деякий час ми вже вловлювали хвилі Флейшманової думки, яка бриніла, ніби голос здалеку.
Ми побачили, що можемо спілкуватися один з одним. Але ж чи можемо ми спілкуватися з братами Грау?
Минула година довгого виснажливого чекання. Я почував себе як мандрівник, що, заблукавши в горах, кличе на допомогу. Я посилав братам Луїсу та Гайнріху психічні сигнали, але ті сигнали оберталися на прості слова, ніби я вголос вигукував їх. Що належало робити – це посилати чисті імпульси, без слів.
Несподівано Райх сказав:
– Мені здається, я щось уловлюю.
Ми всі зосередились, намагаючись послати повідомлення про те, що сигнал прийнято.
І раптом всі ми здригнулись, почувши винятково виразний голос, який ніби кричав нам у вуха:
"Я чую вас. Що ви хочете?"
Ми глянули один на одного з подивом і захватом, відтак заплющили очі і подвоїли нашу зосередженість.
Гучний чистий голос промовив:
"Не всі зразу. По одному. Райху, подавай сигнали ти. У тебе вони найчистіші".
Враження було таке, ніби могутній однобічний комунікаційний потік прочистив лінію зв'язку від Потсдама до Берліна в зворотному напрямку. Ми відчували, як Райховий мозок виплесками енергії посилав сигнали.
"Ви можете прибути до Діярбакира?"
Він мусив повторити сигнал разів десять. Прислухаючись до нього, ми відчували, що поступово починаємо синхронізуватися з ним.
Спочатку брати Грау запротестували:
"По одному!"
Нараз ми потрапили Райхові в такт, використовуючи наші сигнали для посилення його сигналів. Відразу ж пролунав голос Грау:
"Тепер краще. Я добре вас чую".
Далі все пішло легко. Ми навіть змогли стисло описати наше становище – так, наче говорили по телефону. Протягом усього цього часу ми не були в кімнаті. Ми цілком заглибились у самих себе, як богомольці під час молитви. І тут я зрозумів причину поганого підсилення сигналів – моя недостатня заглибленість у свою свідомість; я був надто близько від поверхні. Справа в тому, що, коли я заглиблювався в свою свідомість, мене хилило до сну. Мова і значення слів належать до сфери тіла. Їх так само важко нести в глибини свідомості, як нести логічну думку в мрію. Згадую про це тому, що саме в ту мить я виразно уявив, які ми невігласи. Адже глибинні простори свідомості заповнені головно згадками та мріями, які плавають неначе великі рибини. Надзвичайно важко зберегти почуття мети на такій глибині, відрізнити реальність від ілюзії. А для ефективного спілкування за допомогою телепатії сигнали треба посилати саме з такої глибини.
Проте в даному випадку це було не суттєве. Райх, Флейшман і я підсилювали один одного. Саме в умовах такої спільної діяльності й можна посправжньому зрозуміти значення вислову "Всі ми – одне ціле".
Коли розмову з братами Грау було закінчено, ми всі відчули себе дивно щасливими й посвіжілими, неначе пробудилися після глибокого й спокійного сну. Флейшман знову мав вигляд п'ятдесятип'ятирічного чоловіка. Його дружина, що принесла нам каву, марно силкуючись приховати свою ворожість до мене й Райха, поглянула на нього з подивом і явно змінила свою думку про нас. Цікаво, що Флейшманове ніжне ставлення до неї (вона, будучи на тридцять років молодша за нього, одружилася з ним рік тому) передалося Райхові й мені, і ми дивилися на неї з ніжністю, яка поєднувала в собі хтивість і близьке знайомство з її тілом. Вона просто увійшла в наше телепатичне коло і стала, в певному значенні цього слова, дружиною усіх трьох нас (зазначу, що хтивість, яку відчували Райх і я, була не звичайним чоловічим прагненням оволодіти незнайомою жінкою, бо ми вже, сказати б, оволоділи нею через Флейшмана).
Близько третьої години ночі кореспондентам урвався терпець чекати нас.
Крім того, їх було більше, ніж дозволяли правила безпеки руху в повітрі. Але юрба надворі не меншала, а на вулиці було повно машин, у яких спали кореспонденти.
Ми піднялися на горище приставили драбину до дахового вікна. О третій годині двадцять хвилин над будинком почувся гуркіт вертольота, і ми швидко відчинили вікно. Спритний маневр – і кінець мотузяної драбинки вкинуто до кімнати; Флейшман, я і Райх полізли по ній до вертольота так швидко, що кореспонденти внизу не встигли втямити, що відбувається. Брати Грау втягли нас, а тоді й драбину у вертоліт, який відразу ж на повній швидкості полетів у аеропорт. Операцію було проведено блискуче. Кореспонденти були впевнені, що ми не могли викликати вертоліт, бо в одній з їхніх машин працювали перехоплювальні пристрої (застосування яких було, певна річ, суворо заборонено). Якщо деякі з них і помітили вертоліт, то подумали, мабуть, що в ньому був або хтось із їхніх колег, або патруль Ради повітряної безпеки. У всякому разі протягом нашого польоту до аеропорту ми не помітили ознак переслідування. Наш пілот заздалегідь зв'язався по радіо з пілотом ракети, і о третій годині тридцять п'ять хвилин ми вже летіли в Париж. Ми мали з'ясувати, що діється з Жоржем Рібо.
На світанку ми приземлилися в аеропорту Бурже. Ми могли б приземлитися в зручнішому аеропорту, який плавав у повітрі над Єлисейськими Полями, але тоді треба було б питати дозволу по радіо, а це могло насторожити кореспондентів.
Отож, приземлившись у Бурже, ми взяли гелікеб і за двадцять хвилин дісталися до центру Парижа.
Тепер, коли ми були уп'ятьох, майже ніхто не міг упізнати нас. Сполучивши наші свідомості, ми утворили своєрідний мур, щоб відвертати від себе увагу. Люди, звичайно, могли "дивитися" на нас, але вони не могли нас "бачити".
Розуміння настає тільки після сприймання (навряд чи зрозумієте ви те, що читаєте, якщо думаєте в ту мить про щось інше). Більшість об'єктів, що перебувають у полі нашого зору, не фіксуються в нашій свідомості, бо ми не надаємо їм ваги. Не треба було дати випадковим зустрічним "замкнути" на нас свою "увагу" – засада тут та сама, що й у випадку, коли ви стромляєте цурпалок у рот собаці, щоб той не кусався. Отже ми були практично невидимі, коли йшли Парижем.
У нашій ситуації діяти доводилось несподівано й рішуче – лише так ми могли домогтися успіху. Якби паразити стежили за нами, то вони, безперечно, подбали б про те, щоб ми не зустрілися з Жоржем Рібо,– вони попередили б його за кілька годин до нашого приїзду. Та минулої ночі вони зазнали серйозної поразки і, мабуть, втратили пильність. Саме на це ми й сподівались.
Щоб дізнатися, де Рібо, досить було розгорнути будьяку газету, бо він став справжньою знаменитістю. В покинутому кимось номері "Парі суар" ми прочитали, що Рібо в клініці на бульварі Гауссмана в стані цілковитого нервового розладу. Причина була нам відома.
У такій ситуації треба було застосувати силу, хоча всім нам дуже цього не хотілося. Клініка була надто мала, щоб пройти непомітно. Але ми подумали, що о такій ранній порі (була п'ята ранку) навряд чи хтось нас перестріне. Сонний сторож сердито глянув на нас із своєї вартівні, і ту ж мить п'ять свідомостей учепилися в нього, стискуючи дужче, ніж п'ять пар рук.
Сторож вирячився на нас, не розуміючи, що діється. Флейшман ввічливо запитав його:
– Ви знаєте, в якій палаті лежить Рібо?
Сторож спантеличено кивнув головою – навіть для того, щоб він міг зробили цей жест, нам довелося послабити свій тиск.
– Проведіть нас туди,– сказав Флейшман.
Сторож натиснув кнопку, двері автоматично відчинилися, і ми пройшли слідом за ним до клініки.
Чергова медсестра перепинила нам шлях і обурено запитала:
– Чого вам тут треба?
Але за мить вона покірно супроводжувала нас коридорами. Ми запитала, чому тут немає журналістів. Медсестра відповіла:
– Пан Рібо о дев'ятій дає пресконференцію. – У неї вистачило духу додати: –Гадаю, ви б могли почекати до того часу.
Ми зустріли ще двох медсестер, але вони, мабуть, подумали, що наші відвідини цілком законні.
Рібо лежав на горішньому поверсі в ізольованій палаті. Двері цього відділення клініки відчинялися за допомогою спеціального коду. На щастя, сторож знав його.
Флейшман сказав спокійним голосом:
– А тепер, пані, почекайте нас у передпокої і не намагайтеся втекти. Ми не завдамо пацієнтові ніякої шкоди.
Ми, звичайно, не були в цьому впевнені; Флейшман сказав це, щоб заспокоїти медсестру.
Райх опустив штори, і Рібо прокинувся.
– О панове! Я знав, що ви прийдете.
Я заглянув у його мозок і жахнувся, побачивши, що там робиться. Мозок був схожий на місто, мешканців якого вирізано й замінено солдатами. Паразитів не було видно. В їхній присутності не було потреби. Рібо скорився їм зі страху. Вони вдерлися в його мозок і оволоділи всіма ланцюгами звичок. Порвавши їх, вони зробили його, по суті, безпомічним, бо будьяка дія людини в такому стані вимагає від неї величезних зусиль волі. Наші повсякденні дії відбуваються переважно через ланцюги звичок: дихання, харчування, травлення, читання, відповіді на запитання. У деяких випадках (візьмімо, наприклад, актора) ланцюги звичок виробляються внаслідок напруженої праці протягом усього життя. Що талановитіший актор, то більше він покладається на ланцюги звичок – лише у виняткових випадках свого творчого життя він вдається до волі. Зруйнувати ланцюги звичок людини – жорстокіше, ніж убити її дружину й дітей. Це означає позбавити людину всього, зробити її життя нестерпним, це однаково, що злупити з неї шкіру. Паразити вчинили саме так, а тоді хутко замінили давні звички новими. Деякі ланцюги було поновлено: дихання, мовлення, манери (оскільки треба було переконати людей, що це та сама особа і що вона сповна розуму). Однак інші були знищені дощенту – наприклад, звичка глибоко мислити. Було введено низку нових реакцій. Ми були "ворогами" і викликали в Рібо безмежну ненависть і огиду. В певному значенні ці відчуття спричинювалися його власною волею, але якби він опирався їм, то половина його ланцюгів знову стали б мертвими. Інакше кажучи, скорившись паразитам, він залишився "вільною людиною" в тому розумінні, що жив і міг вибирати, як діяти. Але це була свідомість на їхніх умовах – або така свідомість, або взагалі ніякої. Він був раб такою мірою, як людина, до скроні якої приставлено пістолет.
Стоячи біля його ліжка, ми не відчували бажання помститися йому. Наші серця сповнилися жалем і жахом. Ми дивилися на нього, як на покалічений труп.
Ніхто не промовив ані слова. Четверо з нас за допомогою психокінезу тримали Рібо на місці, а Флейшман тим часом обстежував його мозок. Сказати, чи можна його відновити, було важко, тут багато залежало від снаги та мужності самого Рібо. Напевне ми знали одне: Рібо доведеться виявити величезну силу волі – куди більшу, ніж будьколи досі.
Розмірковувати не було коли. Наша сила переконала Рібо в тому, що він має боятися нас не менше, ніж паразитів. Кожен з нас увійшов у ті ланцюги його мозку, які керують моторними механізмами, щоб вивчити, як саме вони поєднані. Не телепатові пояснити це важко: річ у тому, що зв'язок з іншими мозками залежить від уміння "поєднатися" з ними, для цього ж треба знати довжину хвилі їхньої думки. Тоді можна більшменш налагодити дистанційне керування.
Флейшман лагідно заговорив з Рібо, сказав, що ми й далі залишаємося його друзями і розуміємо, що "промивання мозку" сталося не з його вини. Якщо він повірить нам, ми звільнимо його від паразитів.
Вийшовши з палати, ми в супроводі медсестри й сторожа спустилися сходами вниз. На прощання дали сторожеві на чай доларами, які були тоді міжнародною валютою. Менш як за годину ми вже летіли до Діярбакира.
Психічний зв'язок з Рібо дав нам змогу дізнатися, що сталося з ним згодом. Ні медсестра, ні сторож не могли втямити, як ми змусили їх провести нас до Рібо. Вони не могли повірити, що це сталося не з їхньої волі, тож нас ніхто не переслідував. Медсестра повернулася до Рібо, побачила, що той живий і неушкоджений, і вирішила нікому нічого не казати.
Коли ми приземлилися в Діярбакирі, Райх сказав:
– Тепер сьома. За дві години він виступить на пресконференції. Сподіваймося, що вони не…
Його перебив крик Флейшмана, який погодився був утримувати сталий телепатичний зв'язок з Рібо:
– Вони довідалися… Вони атакують великими силами.
– Що ми можемо зробити? – запитав я і спробував зосередитися, використати свої знання про мозок Рібо, щоб відновити зв'язок, але нічого не вийшло. Однаково, що вмикаєш радіоприймач, забувши підключити його до електромережі.
– Ви в контакті? – запитав я Флейшмана.
Той похитав головою. Ми всі по черзі пробували відновити зв'язок з Рібо, але марно.
Через годину ми дізналися, в чому була причина. В програмі телевізійних новин оголосили, що Рібо вчинив самогубство, вистрибнувши з вікна своєї палати.
Чи була це наша поразка? Хтозна. Тепер Рібо вже не скаже правди на пресконференції і не зречеться свого зізнання. Але й не шкодитиме нам далі. З іншого боку, якби стало відомо про наш візит до лікарні, нас неминуче звинуватили б в убивстві Рібо…
Але ніхто нічого не довідався. Мабуть, медсестра й далі вважала, що до лікарні приходили настирливі журналісти.
Об одинадцятій ранку ми з Райхом запросили журналістів до спеціально виділеної нам зали. Флейшман, Райх і брати Грау стояли по обидва боки дверей, перевіряючи кожного, хто заходив. Наша обережність виявилася небезпідставною. Одним із останніх до зали зайшов огрядний лисий чоловік – кореспондент "Вашингтон екземінер" на ім'я Кілбрайд. Райх кивнув одному з наших вартових, який підійшов до Кілбрайда й запитав, чи не заперечуватиме він проти того, щоб його обшукати. Той відразу шалено й голосно запротестував, вигукуючи, що це неподобство. Відтак несподівано вирвався й побіг до мене, дістаючи щось із внутрішньої кишені піджака. Я напружив усю свою психічну енергію, щоб зупинити його. Троє вартових кинулися на нього й витягли надвір. У внутрішній його кишені вони знайшли автоматичний пістолет "вальтер" з шістьма набоями в магазині і одним у стволі. Кілбрайд зарепетував, що він завжди носить пістолет при собі для самооборони, але всі бачили його спробу вистрілити в мене (згодом ми перевірили його свідомість і виявили, що паразити опанували її напередодні, коли він був п'яний – Кілбрайда всі знали як алкоголіка).
Ця пригода ще дужче загострила увагу присутніх. У залі тіснилося п'ятсот журналістів. Вільних місць не було, і тим, хто не попав до зали, довелося стежити за ходом пресконференції по телевізійному екрану, встановленому надворі.
Я стояв на трибуні. До мене підійшли Райх, Флейшман і брати Грау. Вони мали пильнувати, чи немає в залі когонебудь, хто б зважився на замах.
Я голосно прочитав таку заяву:
"Наша мета нині – застерегти всіх людей на Землі від небезпеки, яка їм загрожує, найбільшої небезпеки в усій людській історії. За нашою планетою стежить силасиленна чужорідних розумних істот, що прагнуть або знищити людство, або поневолити його.
Кілька місяців тому, коли ми почали дослідження надр Чорної гори (Каратепе), професор Райх і я завважили присутність чужорідних сил, що намагались перешкодити нашій роботі. Ми відчували, сказати б, активний опір нашим зусиллям, спрямованим на розкриття таємниці гори. Тоді ми вважали, що цей опір має природу психічного поля, яке створили там давно вимерлі мешканці тих місць для захисту своїх могил. Тривалий час і Райх, і я були певні, що це можливо і що цим пояснюються, приміром, труднощі перших дослідників, які розкопували гробницю Тутанхамона. Ми зважилися кинути виклик тому закляттю й провадити наші розкопки далі.
Проте за останні тижні ми переконались, що нам загрожує куди більша небезпека, ніж закляття. Ми дійшли висновку, що розтривожили сон могутніх сил, які колись владарювали на Землі і прагнуть запанувати на ній знову. Вони небезпечніші, ніж будьякі відомі людству сили, бо невидимі і здатні вражати безпосередньо людську свідомість. Вони можуть довести до божевілля і до самогубства будьякого індивіда, що став жертвою їхнього нападу. Вони здатні також обертати певних індивідів на своїх рабів і використовувати їх для здійснення своєї мети.
Незважаючи на це, ми твердо переконані, що підстав для паніки в людства немає, їх небагато порівняно з нами, і ми вже знаємо, що вони існують. Боротьба може бути важкою, але я вважаю, що в нас є всі підстави для перемоги.
Спробую підсумувати все, що ми зуміли дізнатися про цих паразитів свідомості…"
Я говорив близько півгодини й коротко описав більшість викладених вище подій. Розповів про те, як знищено наших колег і як паразити змусили Рібо зрадити нас. Я наголосив на тому, що ці сили ще не активні: вони сліпі й діють інстинктивно. Важливо було відвернути паніку. Більшість людства однаково б нічого не вдіяла проти паразитів, а раз так, то найкраще, щоб та більшість була цілком певна остаточної перемоги. Протягом останніх п'ятнадцяти хвилин свого виступу я наголошував на світлих аспектах становища, в якому опинилося людство: як знищити паразитів, коли саме їх знищення – це лише питання часу.
Наприкінці нашої зустрічі ми відповідали на запитання журналістів, але ті створили таку товкотнечу біля найближчого телеекрана, що пресконференцію довелося швидко закінчити. Через дві години матеріали пресконференції з'явилися на перших сторінках усіх газет світу.
Правду кажучи, все те мені обридло. Ми п'ятеро збиралися досліджувати захоплюючий новий світ, а змушені були марнувати час на надокучливих журналістів. Ми зважилися на таке лише тому, що вбачали в цьому заході гарантію нашої власної безпеки. Якби ми загинули саме тепер, то це стривожило б цілий світ. А паразитамбо хотілося дискредитувати нас, зберігаючи звичайний, усталений плин життя протягом, скажімо, місяця (а, може, навіть протягом року), поки б усі дійшли висновку, що ми дурисвіти.
Своєю заявою ми намагалися виграти час. Тоді ми ще не розуміли, що паразити могли перехитрувати нас мало не на кожному кроці.
Причина цього була проста. Уявіть собі книголюба, який щойно одержав пакунок з книгою, про яку мріяв усе своє життя. Уявіть, що він розкриває той пакунок, а в цей час його відволікає занудливий базікало, силкуючись утягти в розмову на кілька годин… Для людства паразити були найстрашнішою загрозою за всю його історію, але для нас вони були найнудніші зануди.
Людство звикло до своєї психічної й інтелектуальної обмеженості так само, як три століття тому люди були звичні до страшенних труднощів подорожування. Що б відчув Моцарт, якби після виснажливої тижневої подорожі йому сказали, що люди двадцять першого сторіччя здатні подолати ту відстань за чверть години? Ми були в становищі Моцарта, який несподівано опинився в двадцять першому сторіччі. Подорожі просторами свідомості, які спершу були такі виснажливі й болючі для нас, ми здійснювали тепер протягом кількох хвилин. Нарешті ми сповна зрозуміли слова Тейяра де Шардена про те, що людина стоїть на порозі нової фази своєї еволюції. Бо тепер ми були в тій новій фазі. Свідомість була ніби незаймана країна, ніби обітована земля. Нам лишалося тільки зайняти її… і, ясна річ, вигнати її теперішніх мешканців. Тож попри наші турботи й труднощі, настрій у ті дні був у нас пречудовий. Ми були щасливі.
Перед нами стояли два головні завдання. Перше полягало в тому, щоб знайти нових "учнів", які б допомагали нам у боротьбі проти паразитів, друге – перейти до наступальних дій. Поки що ми не могли досягти нижніх обширів свідомості, населених паразитами. А проте моя нічна битва з ними показала, що я міг закликати сили, які виходили з якогось дуже глибокого джерела. Як дістатися до того джерела, щоб перенести битву на територію ворога?
Я майже не звертав уваги на реакцію світової преси. Нічого дивного не було в тому, що здебільшого та реакція відзначалася ворожістю й скептицизмом. Віденська газета "Уорлд фрі пресе" відверто заявляла, що нас усіх п'ятьох треба негайно заарештувати і тримати під суворим наглядом, поки розслідуватимуться справи, пов'язані із самогубством наших товаришів. Лондонська газета "Дейлі експресс", навпаки, твердила, що нас треба віддати під опіку Військового департаменту ООН, водночас надавши нам повне право боротися проти паразитів усіма можливими засобами.
Усіх нас стурбувала стаття Фелікса Газарда в газеті "Берлінер тагблатт". Її автор не висміював, як ми чекали, нашої заяви і не підтримував "зізнання" Рібо. Він нібито погоджувався з тим, що над світом нависла небезпека від нового ворога – паразитів свідомості. Але якщо цей ворог здатен поневолювати свідомості окремих індивідів, казав Газард, то де гарантія того, що ми не є раби паразитів? Ми справді, провадив він, повідомили про їхнє існування, але це ще ні про що не говорить. Ми змушені були зробити це з метою самозбереження, бо після заяви Рібо нас могли звинуватити в кримінальному злочині… Тон статті був грайливий. Газард ніби натякав, що він підсміюється з цього діла. І все ж стаття нас стурбувала. Ми дійшли висновку, що Газард – ворожий агент.
Ще одна справа потребувала негайного розгляду. Досі журналістів не пускали на місце розкопок на Чорній Горі. Але ніхто не міг їм заборонити спілкуватися з робітниками й солдатами, які там працювали. Треба було виправити становище. Тому ми з Райхом запропонували групі журналістів поїхати з нами на місце розкопок того ж таки вечора і дозволили встановити там телекамери. Ми дали вказівку, щоб до нашого приїзду було вжито якнайсуворіших заходів безпеки: нікого з журналістів без нас на Каратепе не пускати.
О десятій вечора п'ятдесят журналістів уже чекали нас у двох транспортних вертольотах. Політ до Каратепе в цих громіздких машинах забрав у нас цілу годину. Коли ми приземлились, уся площа розкопок була залита світлом. Портативні телевізійні камери встановили за десять хвилин до нашого прибуття.
Наш план був простий. Ми мали супроводжувати групу журналістів униз аж до Абхотового блока, який був відкопаний згори і з боків і, користуючись нашими психокінетичними можливостями, створювати атмосферу напруження й пригніченості. Далі нам треба було вибрати найнервовіших і найвразливіших членів групи і викликати в них паніку. Тимто ми й не сказали про ці наші психокінетичні можливості на проведеній пресконференції. Ми знали, що вони нам знадобляться для того, щоб "загнуздати" паразитів.
Проте ми недооцінювали наших ворогів. Брати Грау, Флейшман. Райх і я летіли в одному вертольоті. Перед самим приземленням я зауважив, що журналісти в другому вертольоті співають. Це здалося нам дивним. Ми подумали, що вони, мабуть, понапивалися. Тількино приземлившись, ми відчули присутність паразитів і зрозуміли, в чому річ. Вони застосовували свій звичний метод, тільки навпаки. Замість висмоктувати енергію із своїх жертв, вони наповнювали їх психічною енергією. Багато з тих людей були пияки, і, як більшість журналістів, не відзначалися особливими розумовими здібностями. Тому дія психічної енергії на них ("подарунок" паразитів) була дуже подібна до дії алкоголю. Коли журналісти з нашого вертольота приєдналися до них, то відразу ж заразилися їхнім настроєм. Я чув, як телекоментатор сказав: "Ці хлопці не бояться паразитів аніскілечки. Вони сприймають усе це як жарт".
Я сказав режисерові телепередачі, що ми трохи затримаємось, і, обернувшись до своїх колег, кивнув головою в бік будиночка старшого майстра, що стояв віддалік.
Ми замкнули двері і зосередились, намагаючись знайти вихід із ситуації, що склалася. Встановивши між собою зв'язок, ми могли увійти в мозок деяких журналістів. Спочатку важко було зрозуміти, що відбувалось – ми ніколи ще не стикалися з чимось подібним. Далі нам пощастило: ми натрапили на журналіста, у якого довжина хвилі була така сама, як і в Рібо. Це дало нам можливість дослідити діяльність його мозку. Мозок має понад десять ланцюгів задоволення, найпоширеніші серед яких – статевий, емоційний і соціальний. У ньому є також ланцюг інтелектуального задоволення і високоінтелектуальний ланцюг, пов'язаний зі здатністю людини до самоконтролю і самоприборкання. Нарешті є ще п'ять ланцюгів, які майже нерозвинуті в людях і які пов'язані з енергіями, що їх ми називаємо поетичною, релігійною чи містичною.
Паразити підвищували енергію соціального та емоційного ланцюгів у більшості журналістів, а те, що їх було п'ятдесят, робило решту справи – "механізм юрби" підсилював їхнє задоволення.
Ми вп'ятьох зосередилися на журналісті, якого обстежували. Нам неважко було розімкнути ланцюг і ввести його в стан депресії. Але тількино ми припиняли тиснути на нього, він повертався до свого попереднього стану.
Ми вп'ятьох зосередилися на журналісті, якого обстежували. Нам неважко було розімкнути ланцюг і ввести його в стан депресії. Але тількино ми припиняли тиснути на нього, він повертався до свого попереднього стану.
Ми спробували повести пряму атаку на паразитів. Спроба виявилася марною. Вони перебували поза межами нашої досяжності і не збиралися покидати безпечну для них зону. У нас було відчуття, що енергія, яку ми проти них спрямовували, витрачається дарма і що вони з нас кепкують.
Становище стало небезпечним. Ми вирішили, що нам треба цілковито покластися на наші психокінетичні можливості. Отже доведеться бути весь час поруч із журналістами.
Знадвору хтось загрюкав у двері, вигукуючи:
– Гей! Скільки нам ще тут чекати?
Ми вийшли з будиночка і сказали, що вже готові.
Ми з Райхом ішли попереду. Журналісти ступали за нами, регочучи так, аж часом заглушали голос телекоментатора, який не замовкав ні на хвилину.
Йдучи позаду юрби, Флейшман і брати Грау зосередились на телекоментаторі. За мить він стривожено сказав: "…Кожен здається веселим і безтурботним, але я все думаю, чи так це насправді. Довкола відчувається якесь дивне напруження…".
Журналісти зустріли слова телекоментатора дружним реготом.
Тоді ми п'ятеро об'єднали наші вольові зусилля й викликали у всіх відчуття небезпеки й невиразного страху. Сміх відразу урвався.
Я сказав:
– Не турбуйтеся. Повітря на цій глибині не таке чисте, як надворі. Але воно не отруйне.
Тунель мав сім футів заввишки і йшов углиб під кутом двадцяти градусів.
Пройшовши сотню ярдів тунелем, ми сіли в маленькі залізничні вагончики. Протягом десятимильної подорожі не було чути нічого, крім гуркоту коліс. Потреба пригнічувати психіку журналістів відпала. Тунель мав форму неправильної спіралі (можна було зробити його прямим, але вхід тоді містився б на відстані кількох миль від Чорної Гори, і це б ускладнило проблему його охорони), і щоразу, коли вагончики нахилялися на вигині, ми відчували, як від наших супутників іде хвиля стривоженості. Вони також боялися, що вібрація вагончиків викличе завал у тунелі.
Подорож тунелем до Абхотового блока тривала близько півгодини. Сам блок вразив усіх: його величезні чорносірі стіни височіли над нами неначе скеля.
Ми посилили атмосферу пригніченості. Було б набагато краще дати волю їхній уяві і лише злегка стимулювати її доторком страху. Але паразити живили їх енергією, і нам треба було паралізувати ті частини їхнього мозку, які надто активізувалися. Ми кинули на них тягар відрази й страху.
Телекоментатор знітився і вів репортаж у гнітючій тиші. Він говорив у мікрофон пошепки:
– Тут унизу на тебе нападає неприємне й задушливе відчуття. Може, це повітря.
Тієї ж миті паразити почали атакувати. Цього разу не гуртом, не навально, а по одному, по два. Метою їх, очевидно, було збентежити нас, примусити послабити тиск. Тількино ми зосередили проти них свою психіку, атмосфера проясніла: журналісти пожвавішали. А ми були прикро вражені, бо мало що могли вдіяти проти паразитів. У малій кількості вони були майже невразливі. Однаково, що воюєш із тінями. Найкраще було б не зважати на них, але це так само важко, як не зважати на цуцика, який хапає тебе за ноги.
І тоді у всіх нас водночас з'явилася думка – принаймні, ми були так тісно пов'язані між собою, що неможливо сказати, у кого першого та думка виникла. Ми глянули на Абхотовий блок, а тоді на стелю, що була футів за тридцять від верху блока. Вага блока – три тисячі тонн. У Британському музеї брати Грау підняли тридцятитонний блок. Треба спробувати. Пославши хвилю страху на журналістів, ми почали напружувати наші зусилля в унісон, щоб підняти блок.
Здавалося, що це так само неможливо, як підняти його голіруч. І тоді брати Грау підказали нам, що робити. Замість напружувати зусилля в унісон, вони напружували їх навпереміну, спочатку поволі, а тоді дедалі швидше. Ми зрозуміли, що вони роблять, приєдналися до них, і все виявилося до безглуздя простим. Сила, яку створювали ми вп'ятьох, була велетенська – достатня для того, щоб підняти двомильний шар землі над нами. Блок відірвався від землі і поплив до стелі. Освітлення заблимало – він зачепив силовий кабель. Зчинилася паніка, і якийсь телепень побіг під блок, чи сам, чи, може, його туди штовхнули. Ми повели блок убік і зненацька світло згасло – блок розітнув силовий кабель. Кінець кабелю волікся по землі. Почувся горловий крик журналіста, який на нього наступив. Запахло паленою плоттю, нас занудило від цього запаху.
Ми щосили опиралися паніці. Одному з нас треба було від'єднатися, щоб загнати журналістів у кінець підземної порожнини і дати нам змогу опустити блок. Зробити це виявилося непросто, бо воля кожного з нас була "замкнута" в одне ціле з іншими, що тримали блок. Ми були, сказати б, сполучені паралельно, а не послідовно, підтримуючи блок за допомогою п'ятикратних змінних зусиль.
Саме цю мить паразити обрали для того, щоб напасти на нас великими силами. Ми, звичайно, були безпорадні проти них. Ситуація могла б здатися кумедною, якби не була така небезпечна і якби вже не коштувала одного життя.
І тут Райх сказав:
– Чи не змогли б ми його розпорошити?
Спочатку від збентеження, ми його не зрозуміли – паразити оточували нас, як армія тіней. А тоді, збагнувши, що він має на увазі, побачили в тому єдиний порятунок. Сила, яку ми витворювали, була достатня, щоб підняти тисячу таких блоків. Але чи достатня вона для того, щоб зруйнувати цей один? Ми схопили блок психічними зусиллями і спрямували на нього тиск, щоб роздробити. Автоматично збільшили частоту змінних зусиль. Ми працювали з таким запалом, що майже не помічали присутності паразитів. І нарешті відчули, що блок кришиться й подрібнюється, неначе крейда в лещатах. Через кілька секунд це був величезний блок тонко подрібненого пороху, який ми тримали в повітрі. Тепер його можна було загнати в тунель. Ми зробили це з такою швидкістю, що хвиля повітря підхопила нас і понесла до тунелю, а простір довкола наповнився пилом.
Упоравшись з блоком, ми кинули всю нашу вольову потугу на паразитів, кинули з нетерпінням людини, яка знищує настирливу комаху. Ми були задоволені результатом: вони й цього разу не мали часу, щоб відступити, і ми нищили їх так, як вогнемет сухе листя. Тоді Райх від'єднав свою волю від нас, підняв кінець силового кабелю і припаяв його до обірваного кінця. Спалахнуло світло, і перед нашими очима постала картина цілковитого збентеження й сум'яття. "Соціальний ланцюг" було розірвано у всіх: кожен був до краю спустошений, самотній і нажаханий. У повітрі висів чорний пил, і дихати було важко. Щоб дати доступ свіжому повітрю, нам довелося осадити пил у тунелі перед тим, як вигнати нагору. Останки загиблого журналіста прикипіли до силового кабелю над нами й ширили довкола дух паленої плоті. Обличчя в усіх були чорні, як у шахтарів. Журналістів охопила паніка. Кожен з них вважав, що більше не побачить білого світу.
Знову з'єднавшись послідовно, ми трохи вгамували паніку, а тоді звеліли їм стати в колону по двоє і вернутись до вагончиків. Райх зосередився на трьох працівниках телебачення з тим, щоб вони знову направили і ввімкнули свої камери, які, певна річ, були злегка ушкоджені обривом кабелю. Тим часом ми вчотирьох вигнали пил з тунелю на поверхню, де він піднявся в небо (на щастя, ніч була темна), а тоді осів по всіх усюдах.
Вийшовши на поверхню, ми вже знали, що одержали важливу перемогу над паразитами – головне завдяки випадкові. Ясна річ, вони не здалися. І тут, на поверхні, вони й далі насичували журналістів енергією. Поки журналісти були в гурті, ми могли протидіяти паразитам. Але коли вони розійдуться, наші зусилля будуть марні.
Проте цілий світ бачив усе, що сталося, по телевізору, бачив зникнення блока. Тепер, хоч би що писатимуть журналісти, це не матиме значення. І ще одне. Ота штучна стимуляція їхніх соціального та емоційного ланцюгів неминуче призведе до втоми, до своєрідного похмілля. Це нам також буде на користь.
Пополудні ми вп'ятьох обідали в окремій кімнаті, яку спеціально для нас виділила АнглоІндійська уранова компанія. Ми постановили, що відтепер мусимо триматися гурту, і вдень, і вночі. Поодинці ми мали певну силу, але вкупі ця сила зростала в тисячу разів, що ми й продемонстрували під землею.
Ми не дурили себе тим, що ми, мовляв, невразливі. Прямий напад паразитів був для нас, очевидно, не страшний. Але вони знали, як використати проти нас інших людей, і в цьому крилася справжня небезпека.
Коли другого ранку ми переглянули газети, важко було стриматися, щоб не привітати себе з великою перемогою. Телепередачу дивилося майже все населення Землі, і кожен телеглядач був ніби присутній під час зникнення Абхотового блока. Ми думали, що деякі газети звинуватять нас у шахрайстві (зрештою, те, що ми вчинили, було не що інше як фокуспокус), але жодна з них цього не зробила. Було багато істеричних нападів, але ці напади спрямовувалися на нашу, мовляв, дурість – де ж пак, вивільнити оті "страшні сили"! Кожен уважав, що цатогвани (цей термін поширив у Сполучених Штатах один дослідник творчості Лавкрафта) зруйнували блок, щоб перешкодити нам дійти їхніх глибших таємниць. Найдужче вжахнуло всіх те, що, коли, мовляв, паразити змогли зруйнувати блок вагою три тисячі тонн, вони так само легко зможуть зруйнувати ціле місто. Страх ще збільшився тоді, коли вчені помітили шар базальтового пилу на чагарях у радіусі кількох миль від місця розкопок і зробили правильний висновок – блок якимось чином було розпорошено. Це збило їх з пантелику. Звичайно, блок можна було розпорошити за допомогою атомного вибухового пристрою, але ж вивільнена внаслідок вибуху атомна енергія знищила б усіх, хто був у підземеллі. Вчені не могли зрозуміти, як можна таке зробити, не підвищуючи температуру в підземеллі. Голова Організації Об'єднаних Націй Гуннар Фанген надіслав нам послання. в якому запитував, яких, на нашу думку, заходів слід би вжити проти паразитів свідомості. Чи не доцільно знищити Кадат атомними бомбами? Чи можемо ми запропонувати проти них якусь ефективну зброю? Ми, в свою чергу, надіслали йому послання – попросили його прибути до нас на розмову, що він і зробив через сорок вісім годин.
Тим часом у АнглоІндійської уранової компанії виникли свої труднощі. Широка реклама була, звичайно, їй до речі, але під усіма її воротами товклися сотні журналістів. Компанія була ніби в облозі, і її робота занепала. Нам треба було шукати нову резиденцію. Отож я переговорив безпосередньо з президентом Сполучених Штатів Америки Ллойдом Мервіллем і попросив його знайти нам місце, де б нам була гарантована безпека і де б нас ніхто не турбував. Президент зразу відгукнувся на наше прохання і менше як за годину повідомив нас, що ми можемо переїхати на ракетну базу США No 91, в Саратога Спрінгз, штат НьюЙорк. Наступного ж дня (17 жовтня) ми прибули на базу.
Наше нове місцеперебування мало чимало переваг. У нас був список кільканадцяти людей, які мешкали в Америці і яких ми хотіли втаємничити в нашу справу; їхні імена дали нам Ремізов і Спенсфілд з Єльського університету. П'ятеро з них жили в штаті НьюЙорк. Ми попросили президента Мервілла влаштувати нам зустріч із ними на базі No 91. Ось вони, ці люди: Олівер Флемінг і Мерріл Філіпс з психологічної лабораторії м. Колумбії, Рассел Голкрофт із Сіракузького університету, Едвард Ліф і Віктор Ебнер з дослідного інституту м. Олбані.
Того самого вечора, коли ми вилітали до Америки, Флейшман зробив телевізійний виступ, записаний на території компанії. У тому виступі він знову наголосив, що причин для паніки немає. Він не вірить у те, що паразити настільки сильні, щоб зашкодити людям. А наше завдання полягає в тому, щоб не дати їм можливості стати настільки сильними.
Цей "публічний бік" нашої роботи нас мало цікавив, навіть більше – дратував. Нам хотілося посправжньому визначити нашу власну силу і силу паразитів.
АнглоІндійська уранова компанія замовила для нас швидкісну ракету, і ми прилетіли на базу No 91 менш ніж за годину. Пополудні про наш приїзд оголосили по телебаченню. Сам президент виступив перед телеглядачами, щоб пояснити причину нашого переїзду на базу No 91 (вона охоронялася пильніше, ніж будьяке інше місце на території Сполучених Штатів – жартували навіть, що легше верблюдові пройти крізь вушко голки, ніж потрапити на базу No 91). Він сказав, що наша безпека має життєво важливе значення для всього світу і будьяка спроба журналістів зв'язатися з нами розглядатиметься, як порушення правил безпеки з усіма наслідками, що з цього випливають.
Це розв'язало одну з головних наших проблем: відтоді ми вже могли ходити та їздити без надокучливого супроводу десятка вертольотів з журналістами.
База No 91 була далеко не таким затишним місцем, як директорський блок АнглоІндійської уранової компанії. Нашим житлом був збірнорозбірний будинок типу "Ніссен", який поставили за день до нашого приїзду – у ньому було не набагато краще, ніж у добре вмебльованому бараці.
Коли ми приземлились, нас зустріли п'ятеро чоловіків: Флемінг, Філіпс, Голкрофт, Ліф і Ебнер. Їм було років по сорок, не більше. Голкрофт – рожевощокий чолов'яга, зростом понад шість футів, з блакитними очима, мало чим нагадував ученого. Побачивши його, я засумнівався в тому, що він може бути придатний для нашої справи. Решта справили на мене найкраще враження: розумні, стримані і з тонким почуттям гумору.
Ми всі посиділи за чаєм з командуючим бази і начальником служби безпеки. Обидва – типові військовослужбовці: досить інтелігентні, але дещо обмежені (начальника служби безпеки цікавило, яких заходів ми збираємося вжити проти цатогванових шпигунів). Я спробував розтлумачити їм, що нам загрожує не ворог, який нападає на тебе спереду чи ззаду, а той, хто засів усередині кожного з нас.
Вони спантеличено подивилися на мене, а генерал Вінслоу (начальник бази) мовив:
– Ви, мабуть, хочете сказати, що істоти ці – щось на зразок мікробів, які пробралися в кровоносну систему?
Я відповів, що так, ці істоти справді схожі на мікробів, і відчув, що їх цілком задовольнила моя відповідь, хоча начальник служби безпеки став обмірковувати, чи не придадуться тут засоби дезинфекції.
Після чаю ми забрали п'ятьох нових "рекрутів" до нашого будиночка. Я прочитав у свідомості начальника служби безпеки, що під бетонною підлогою будиночка за його наказом було вмонтовано кілька вібраційних мікрофонів, тому, ледвено переступивши поріг, я подумки познаходив їх і вивів із ладу. Мікрофони, звісно, були встановлені в самому бетоні на глибині одного дюйма і зіпсувати їх, не зламавши підлогу, теоретично було неможливо. Протягом усього наступного тижня, зустрічаючись із начальником служби безпеки, я перехоплював його спантеличений і водночас підозріливий погляд.
Вечір ми провели разом з п'ятьма нашими новими "рекрутами", пояснюючи їм ситуацію. Насамперед ми роздали їм фотокопії "Роздумів над історією". Далі я коротко розказав їм про свій власний досвід боротьби з паразитами. Мою розповідь було записано на магнітофонну стрічку, щоб пізніше вони могли прослухати її знову, якщо виникнуть запитання. Я процитую зараз останні речення магнітофонного запису, бо саме в них чітко сформульовано характер проблеми, що стояла перед нами:
"…Отже, ми вважаємо, що людина може побороти ці створіння за допомогою знань і практичних навичок у галузі феноменології. Ми знаємо також, що їхня головна сила в здатності вивести свідомість із рівноваги (перед цим я вже сказав, що Абхотовий блок зруйнували ми). Це означає, що нам треба навчитися протистояти їм на будьякому психічному рівні.
Але це ставить перед нами нову проблему, яку треба розв'язати якнайшвидше. Ми дуже мало знаємо про душу людини. Ми не знаємо, що відбувається, коли людина народжується і коли вона помирає. Ми не уявляємо собі взаємин між людиною, з одного боку, і часом та простором, з другого.
Найбільшою мрією романтиків дев'ятнадцятого сторіччя було бачити людину схожою на бога. Тепер ми вже знаємо, що ця мрія здійсненна. Потенційні сили людини такі величезні, що ми й уявити не можемо. Бути богоподібним означає вміти керувати обставинами, а не бути їхньою жертвою. Але повне керування обставинами неможливе доти, доки багато питань залишається без відповіді. Якщо людина йде з піднятим до неба обличчям, її легко заманити в пастку. Доки ми не зрозуміємо глибинних підвалин нашого єства, доти ці паразити матимуть змогу нападати на ці підвалини й знищувати нас. Наскільки я знаю, паразити в цих питаннях такі самі невігласи, як і ми, але ми не можемо ризикувати, покладаючись на їхнє невігластво. Ми повинні пізнати таємниці смерті і простору та часу. В цьому єдина запорука того, що нам удасться здобути перемогу".
На мій подив (і радість) Голкрофт виявився найкращим з усіх моїх учнів. Вираз дитячої безневинності віддзеркалював усю його сутність. Він виріс у сільській місцевості. Виховували його дві неодружені тітки, віддаючи йому всю свою любов. Хлопчикові добре давалися природничі науки в школі. Він був великодушний, життєрадісний, урівноважений. Завдяки сприятливим обставинам свого дитинства, він зберіг ці якості і в зрілому віці. Як психологекспериментатор, він не хапав зірок з неба: у ньому не було того нервового завзяття, яке робить із науковця першорядного вченого. Але що важливіше, у ньому була здатність невимушеного інтуїтивного пристосування до природи. Він володів своєрідним духовним радаром, інакше кажучи, не переймався клопотами повсякденного життя та побуту, вони його мало обходили.
Отож якоюсь мірою він уже знав про все те, що я йому сказав. Він відразу вхопив суть. Інші доходили до цього розумом, перетравлюючи почуте так повільно, як пітон перетравлює пацюка, доходили в стані розумового збудження. Голкрофт знав це інтуїтивно.
Все це було набагато важливіше, ніж може здатися на перший погляд. Бо ж і Райх, і Флейшман, і я сам, і брати Грау були мислячі люди. Досліджуючи світ свідомості, ми не могли позбутися звички застосовувати розум, а це призводило до марних витрат часу. Так само гає час армія, коли нею командує генерал, який нездатен діяти, попередньо не заготувавши документів у трьох примірниках і не проконсультувавшись про все із штабом.
Голкрофт був своєрідний "медіум". Це не те, що медіум у спіритів, хоча зв'язок тут досить тісний. Його сферою був не "дух", а природне чуття. Першого ж вечора ми "ввімкнули" його в наш телепатичний ланцюг: його "внутрішнє вухо" було природно настроєне на нас. І між п'ятьма нами спалахнула нова іскра надії. Чи не зможе цей чоловік заглибитись у свідомість далі, ніж ми? Чи не зможе він викрити потаємні наміри паразитів?
Наступні три дні ми, майже не виходячи, провели в нашому будиночку – навчали нових учнів усього того, що знали самі. Справу полегшували наші телепатичні можливості. Але ми зрозуміли й те, що знехтували одну з найважливіших проблем феноменології. Коли ви переконуєте людину в тому, що протягом усього її життя в неї було хибне уявлення про саму себе, то це викликає в неї таку саму стривоженість, як, наприклад, коли б ви дали їй мільйон фунтів. Це все одно, що дати чоловікові, який не має успіху в жінок, владу над цілим гаремом. Та людина несподівано для себе побачить, що може дуже легко "увімкнути" той чи той поетичний настрій – так само легко, як і відкрутити водогінний кран, що може розпалити свої емоції, сказати б, до білого гарту, її шокує усвідомлення того, що їй вручили ключ до величі: що у всіх так званих "великих людей" лише проблискували ті сили, якими вона тепер володіє до повної повні. Але протягом усього свого життя вона була дуже скромної думки про себе. Її давня особистість усталилась впродовж тридцяти чи сорока років. Вона не хоче зникнути за одну ніч. Проте нова особистість теж винятково сильна. І людина стає ареною боротьби між тими двома особистостями. І, намагаючись відновити душевну рівновагу, витрачає величезну кількість енергії.
Голкрофт, як я вже казав, був винятковий учень. Інші четверо мали набагато розвинутіші особистості і були позбавлені реального відчуття небезпеки: зрештою, ми ж, мовляв, витримали напад паразитів, то чому ж вони не витримають?
Я не звинувачую цих чотирьох. Так і мало бути. У кожному університеті більшою чи меншою мірою виникає та сама проблема: студентам їхнє нове життя здається таким чарівним, що вони не хочуть марнувати час на тяжку працю.
Усім нам п'ятьом довелося докласти чималих зусиль, щоб змусити Флемінга, Філіпса, Ліфа й Ебнера дотримуватися дисципліни. Їх повсякчас треба було тримати в полі зору. Нові ідеї сп'янили їх: їхні свідомості були такі збуджені, що їм хотілося плескатись, як ото діти в річці. Тоді, коли їм треба було читати Гуссерля або Мерло Понті, вони починали згадувати дитинство чи минулі любовні пригоди. Ебнер кохався в музиці і знав усі опери Вагнера напам'ять. Варто було лише на хвилю залишити його на самого себе, як він туттаки починав наспівувати якусь тему з "Кільця Нібелунгів" і відразу ж поринав у пасивний екстаз. Філіпс мав у собі донжуанські нахили. Коли він починав згадувати про свої любовні походеньки, то атмосфера аж гула від сексуального напруження, і всі ми змушені були відриватися від роботи. На захист Філіпса мушу сказати, що його любовні пригоди завжди були пошуком, а знайти те, що він шукав, йому не вдавалось; тепер його пошук несподівано закінчився успіхом, але одірватися від минулого відразу він не міг.
На третій день після нашого прибуття на базу No 91 Голкрофт підійшов до мене і сказав:
– У мене таке відчуття, неначе ми дуримо самі себе.
Передчуваючи якусь невиразну загрозу всім нам, я запитав, що він має на увазі.
– Я й сам добре не знаю,– сказав Голкрофт,– але коли, тренуючись, пробую вловити довжину їхньої хвилі (він мав на увазі паразитів), то відчуваю там бурхливу діяльність. Вони щось замишляють.
У мене аж руки опустились. Ми володіли великою таємницею, попередили людство про небезпеку, а проте, в глибокому розумінні цього слова, ми й тепер були такі самі невігласи, як і раніше. Хто вони, ці істоти? Де вони взялися? Яка їхня кінцева мета? Чи справді вони розумні, чи такі ж нерозвинені, як черви, що заводяться в сирі?
Ми досить часто ставили ці питання і дійшли кількох попередніх висновків. Людський інтелект – це наслідок еволюційних поривань людини: вчений і філософ спрагло шукають правди, бо вони втомилися бути просто людьми. Чи можливо таке, що й ті істоти мають такий самий ступінь розумового розвитку? Повірити в це було важко, оскільки вони були нашими ворогами. Але ж історичні приклади свідчать про те, що інтелект – це ще не гарантія доброї волі. В усякому разі, якщо це розумні істоти, то може б вони погодилися на мир з нами? Крім того, якщо вони розумні, то, мабуть, усвідомлюють, що зазнали поразки.
Але чи зазнали вони поразки?
Щойно Голкрофт сказав мені про свою підозру, я скликав усіх на нараду. Це було після сніданку. Надворі стояв чистий, сонячний і дуже теплий ранок. За кілька сотень ярдів група військових у білих гімнастичних костюмах займалася стройовою підготовкою, і ми чули команди сержанта.
Я розказав усім про свої побоювання і запропонував спробувати дізнатися про наміри паразитів. Ми попросили наших чотирьох учнів докласти зусиль і налагодити з нами телепатичний зв'язок: оскільки операція мала бути складною, треба було мобілізувати всі наші сили. Після півгодини тренувань Ліф несподівано заявив, що він уже досить добре відчуває зв'язок з нами. Решта страшенно змучилися, силкуючись увійти з нами в контакт, і ми порадили їм відволіктися й розслабитись. Ми мовчали про те, що нас страшенно тривожило: в разі нападу паразитів, вони будуть у найбільшій небезпеці. Адже в них майже немає досвіду застосувати свої психічні можливості.
Ми опустили штори, замкнули двері й зосередились. Я вже так звик до цієї процедури, що робив її майже автоматично. Спочатку я зробив те саме, що роблю, коли хочу заснути: цілковито відключаюсь від зовнішнього світу, забуваю про своє тіло. Через кілька секунд я вже занурювався в темряву моєї свідомості. Наступний крок потребує деякої практики. Треба відірватися від своєї звичайної фізичної особливості. Мисляча частина моєї свідомості мала залишатися пробудженою і поринати у світ снів і спогадів.
Цю процедуру можна порівняти з тим, що відбувається, коли вам сниться страшний сон і ви кажете самі собі: "Це всьогонавсього сон. Я сплю в своєму ліжку. Я повинен прокинутися". Ваше денне єство перебуває тут, але воно спантеличене в своєму світі фантасмагорії.
Невдовзі я відчув, що можу опуститися крізь шар снів у стані повної свідомості – складна операція, оскільки люди користуються своїм тілом, як своєрідним рефлектором свідомого стану.
Це дивний, мовчазний світ, шар сновидінь. Відчуття таке, неначе плаваєш на дні моря. Для початківця це – найнебезпечніша частина всього заходу. Тіло при цьому грає роль якоря свідомості. В одному із своїх віршів Їтс дякує богові за те, що "має тіло і його дурість" і завдяки цьому рятується від страхітливих снів. Тіло тисне на думки, як величезний тягар, і не дає їм злітати вгору. Ти наче на Місяці і важиш усього кілька фунтів. Робиш звичайний крок, а летиш у просторі, як повітряна куля. Думки, коли вони звільнені від ваги тіла, також набирають демонічної енергії. Якщо мислитель – хворобливо вразливий, його думки відразу стають страшними потворами. І поки він не знає, що це його думки і що вони не існують окремо від нього, він може запанікувати і погіршити становище в десять разів. Як ото пілот у літаку, який раптом каменем пішов у піке, не усвідомлює, що то він сам мимоволі штовхнув один із важелів керування.
Поринаючи крізь свої сни та згадки, я намагався бути пасивним, ігнорувати їх. Якби я необачно зосередився на чомусь одному з них, то те одне відразу розширилося б і стало всесвітом у самому собі. Наприклад, я зустрів знайомий запах люлькового тютюну "Рудий Том", що його курив мій дід. Згадка про той тютюн була така давня, що, зустрівшись із ним, я дозволив собі наблизитись до нього. І відразу ж відчув і діда, і його город за будинком у Лінкольншірі. Фактично я був на тому городі, і він відтворився до таких подробиць, що за інших обставин я сприйняв би його як реальність. Зробивши зусилля над собою, я відірвався від тієї згадки і за мить уже знову опускався вниз у теплу темряву.
Ця темрява була сповнена життя і являла собою не просто відбиток життя тіла. Це життя нуртувало, як електричний струм, у всьому Всесвіті. Нижні сфери свідомості можна було б назвати "дитячими яслами". Там надзвичайно інтенсивно живе почуття тепла й безневинності: це світ безтілесних дітей.
Під "яслами" панує порожнеча, яка нагадує порожнечу міжзоряного простору. Тут існує особлива небезпека втратити орієнтацію й заблукати. Під час усіх моїх ранніх експериментів я завжди засинав у цьому краю й прокидався аж по кількох годинах. Там немає нічого, що відбивало б відчуття власної індивідуальності чи навіть відчуття існування, і тому навіть миттєва неуважність перериває нитку свідомості.
Це була межа, нижче якої я не міг опуститися. Та й то час від часу мені доводилося підніматися до "ясел", щоб зосередити свою увагу.
Протягом усього часу заглиблення розум кожного з нас перебував у телепатичному контакті з розумом усіх інших. Це не означає, що ми всі семеро, сказати б, пливли бічобіч. Кожен діяв самостійно, розумом підтримуючи контакт з рештою. Це означає, що в разі потреби ми могли подати допомогу один одному завдяки своєрідному дистанційному контролю. Якби, наприклад, я заснув тоді, коли затримався на городі в свого діда, інші розбудили б мене. Якби хтось із нас зазнав нападу, ми всі негайно згуртувалися б, щоб відбити той напад.
Але на тій глибині, про яку я щойно говорив, покладатись доводилося лише на самого себе. Зупинившись там, я через дистанційний зв'язок з Голкрофтом довідався, що він опускається далі. Я сповнився захватом. Я був зовсім невагомий на цій глибині, неначе бульбашка, яку тягне на поверхню. Я знав, що для того, аби опуститися нижче, є, мабуть, якийсь своєрідний спосіб, якийсь "викрут", але оволодіння викрутом потребує дослідження, практикування, а якщо я заледве зберігаю фізичну свідомість, то цього мало. Голкрофт, очевидно, вже знав цей викрут і оволодів ним.
У тих краях свідомості майже не було відчуття часу. Час минає, а проте і не минає – якщо в цих словах є якийсь зміст. Оскільки тіла, якому притаманна нетерплячість, там немає, то хід часу стає нейтральною категорією. Паразитів поблизу мене не було, і тому я просто чекав, тримаючи увагу насторожі. Незабаром я відчув, що Голкрофт повертається. Я легенько поплив назад угору через сновидіння й згадки і повернувся до фізичної свідомості приблизно через годину після початку експерименту. Голкрофт був ще непритомний. Через десять хвилин він розплющив очі. Обличчя його було безкровне, але дихав він спокійно.
Він мовчки подивився на нас, і ми зрозуміли, що нічого особливого від нього не почуємо.
– Не можу нічого зрозуміти,– промовив він нарешті. – Там унизу майже нічого немає. Мені здається, що вони забралися звідти геть.
– Ти бачив когонебудь з них?
– Ні. Раз чи два у мене виникло відчуття, ніби вони неподалік, але що їх там дуже мало.
Усі ми відчували те саме. Це була непогана ознака, але ніхто з нас не радів.
Опівдні вперше за останні три дні ми ввімкнули телевізор, щоб послухати новини. І дізналися про те, що робили паразити протягом тих трьох днів. Виявилося, що Обафеме Гвамбе вбив президента Сполучених Штатів Африки Нкумбулу і, здійснивши державний переворот, оволодів Кейптауном і Аденом. Далі диктор телебачення прочитав уривок з промови Гвамбе, зробленої по радіо після перевороту. Ми перезирнулися. Нас неабияк стурбувало те, що Гвамбе був, очевидно, під контролем паразитів свідомості. Тепер ми вже знали про паразитів достатньо і розуміли, що недооцінити їх – це зробити найнебезпечнішу з усіх помилок.
Ми збагнули їхні наміри відразу: зрештою, це були наміри, які вони успішно втілювали в життя ось уже двісті років – відволікати людство від його мети війнами. Протягом двох сторіч людство намагалося змінити свою свідомість, зробити її інтенсивнішою. І протягом двох сторіч паразити змушували його думати про зовсім інші речі.
Ми сиділи й обговорювали ситуацію, що склалася, допізна. Цей новий розвиток подій вимагав негайних дій – але яких дій? Усі ми передчували щось недобре. О третій ранку ми полягали спати.
О п'ятій Голкрофт збудив нас і сказав:
– Вони збираються щось учинити, я це відчуваю. Мені здається, краще нам кудись перебратися.
– Але куди?
На запитання відповів Райх:
– До Вашингтона. Гадаю, нам краще поїхати й поговорити з президентом.
– Що це нам дасть?
– Не знаю,– сказав Райх,– але в мене таке передчуття, ніби ми гайнуємо час, сидячи тут.
Зволікати не було сенсу. Хоч до світанку залишалася ще година, ми сіли у вертоліт, що його дав нам для наших потреб уряд Сполучених Штатів, і піднялися в повітря. На світанку ми вже бачили внизу довгі, прямі авеню Вашингтона. Ми легенько приземлилися на вулиці біля Білого дому. Вартовий підбіг до нас, тримаючи напоготові атомну рушницю. Він був зовсім молодий, і його неважко було переконати, щоб він покликав старшого офіцера, поки ми поставимо вертоліт на моріжку перед Білим домом. Наші психічні можливості забезпечували нам найприємнішу вільготу – усувати усталені офіційні перешкоди.
Ми вручили офіцерові листа до президента, а самі пішли пошукати, де б випити кави. Випадковим перехожим ми, одинадцятеро, здавалися, мабуть, делегацією бізнесменів. Ми знайшли великий ресторан із дзеркальними вітринами і вибрали два столики над самісінькою вулицею. Коли всі посідали, я заглянув у свідомість Ебнера. Він відчув це і, всміхнувшись, мовив:
– Дивно… Я мав би думати про небезпеку, яка загрожує людству, і про місто, де я народився – про Вашингтон. Натомість я відчуваю щось схоже на презирство до оцих людей, що проходять вулицею. Вони сплять. І чи багато зміниться від того, що з ними станеться?…
Райх, усміхаючись, перебив його:
– Не забувай, що тиждень тому ти був такий самий, як і вони.
Я подзвонив у Білий дім, і мені сказали, що президент запрошує нас усіх на сніданок о дев'ятій годині.
Йдучи до Білого дому повз юрби перехожих, що поспішали на роботу, ми несподівано відчули слабке тремтіння в тротуарі і перезирнулися.
– Землетрус? – здивовано мовив Ебнер.
– Ні, вибух,– сказав Райх.
Ми наддали ходи і прибули до Білого дому о восьмій годині сорок п'ять хвилин. Я запитав офіцера, що вийшов зустріти нас, чи не було якогось повідомлення про вибух. Офіцер заперечливо похитав головою.
Ми дізналися, в чому річ, через двадцять хвилин, коли вже сиділи за столом. Президента кудись покликали. Коли він повернувся, його обличчя було біле, як крейда. Голос у нього тремтів, коли він промовив:
– Панове, база No 91 знищена вибухом півгодини тому. Ніхто з нас не сказав жодного слова, але в кожного в голові була та сама думка: "Скільки ми зуміємо протриматися, поки паразити таки знищать нас?"
Райх і Голкрофт написали докладні звіти про розмову з президентом, тому я лише коротко опишу цю зустріч. Ми бачили, що президент був на грані нервового розладу, і заспокоїли його способами, якими тепер так часто користувалися. Мервілл був слабкою людиною. Він був чудовим президентом для мирного часу, вмів керувати адміністрацією, але навряд чи зумів би впоратись із світовою кризою. Його так приголомшила звістка про вибух, що він забув подзвонити в штаб армії і наказати привести в повну бойову готовність систему оборони країни. Ми підказали йому, щоб він це зробив, і з полегкістю зітхнули, дізнавшись, що діє новий швидкісний радар. Цей радар безпомилково перехоплював атомну ракету, яка летить зі швидкістю однієї милі за секунду.
Мервілл хотів вірити, що вибух на базі No 91 – це нещасливий випадок, який стався, можливо, через несправність у ракеті "Марс" (ту ракету саме будували на базі, і в її енергоблоках було достатньо сили, щоб знищити половину штату НьюЙорк). Ми категорично запевнили президента, що це не так. Вибух – справа паразитів, і для його здійснення вони, майже напевно, використали Гвамбе. Президент на те сказав, що тепер Америці доведеться розпочати атомну війну з Африкою. Ми зауважили, що не обов'язково. Вибух зроблено з метою знищити нас. Це був хід конем, який не досяг мети через те, що Голкрофт відчув небезпеку. У Гвамбе більше не буде змоги застосувати цей метод. Отож президент тим часом може удавати, ніби вірить у те, що причиною вибуху була ракета "Марс".
А перед нами постало надзвичайно важливе завдання: зібрати якомога більше високорозвинених людей, здатних зрозуміти, яку загрозу являють паразити свідомості, організувати і навчити цих людей, створивши з них своєрідну армію. Якби ми мали достатньо людей, які володіють психокінезом, то змогли б придушити заколот Гвамбе в зародку. Але тим часом нам треба було знайти місце, де б нам ніхто не заважав працювати.
Майже цілий ранок витратили ми на те, щоб зміцнити громадянську мужність і відвагу президента і допомогти йому побороти кризу. Мервілл виступив по телебаченню і заявив, що причиною вибуху був нещасливий випадок (вибухом було зруйновано все в радіусі тридцяти миль – не дивно, що ми відчули його у Вашингтоні). Виступ президента значною мірою заспокоїв країну. Після цього було ретельно перевірено всю американську систему оборони, а Гвамбе надіслано секретне послання з попередженням, що в разі нових вибухів проти нього негайно буде вжито відповідних заходів. Ми вирішили за краще оголосити, що ми живі. Приховати це від паразитів було майже неможливо. Оголошення про нашу смерть могло б викликати загальний відчай, бо мільйони дивилися тепер на нас як на лідерів у боротьбі проти паразитів свідомості.
Але коли настав час ленчу, і всі ми сіли за стіл, запанувала важка, гнітюча атмосфера. Перемогти в боротьбі з паразитами здавалося неможливо. Єдиною надією було розширити наше коло і прийняти до нього близько сотні людей, навчити їх, а тоді спробувати знищити Гвамбе тими самими методами, які ми застосували проти Рібо. Але паразити, найімовірніше, стежитимуть за нами повсякчас. Що може перешкодити їм використати проти нас інших лідерів так само, як вони використали Гвамбе? Фактично, вони могли б використати задля своєї мети навіть Мервілла! Про те, щоб залучити Мервілла до нашого кола, не могло бути й мови. Як і дев'яносто п'ять відсотків усього людства, він був нездатний зрозуміти цю проблему.
Ми щохвилини були в небезпеці. Навіть тоді, коли ми йшли вулицею, паразити могли нацькувати на нас якогось випадкового перехожого. І один перехожий з атомним пістолетом міг би покінчити з усіма нами враз.
Райх заговорив перший:
– Шкода, що ми не можемо просто перелетіти на іншу планету й започаткувати там нову расу.
Сказав він це, звичайно, просто так, жартома. Ми знали, що жодна планета сонячної системи не була придатна для життя; принаймні, на Землі не було такого космічного корабля, який міг би перевезти людей на відстань п'ятдесяти мільйонів кілометрів, до Марса.
А проте… Чи не крилася в цьому жарті відповідь на питання, як захистити нас від паразитів? Сполучені Штати Америки таки мали кілька ракет, які могли перевезти п'ятсот чоловік на Місяць. Крім того на орбіті довкола Землі кружляли три станції. Перебуваючи на Землі, ми постійно наражалися на небезпеку. У відкритому космосі ми могли б її уникнути.
Так, це, безперечно, вихід. Відразу ж після ленчу Райх, Флейшман і я пішли до президента і виклали йому свої міркування. Якщо паразити знищать нас, то долю Землі буде вирішено на їхню користь. Вигравши битву, вони безжально нищитимуть кожного, хто спробує знову розкрити їхню таємницю. Отже інтереси людства вимагають, щоб приблизно п'ятдесятьом з нас дозволили, скориставшись місячною ракетою, провести кілька наступних тижнів на одному з супутників або перебути на тійтаки ракеті між Землею й Місяцем. За цей час ми наберемося сили і, мабуть, зможемо подолати паразитів. А як ні, то кожен із нас набере собі групу учнів, чоловік п'ятдесят, і візьме з собою в космос. Кінець кінцем ми створимо цілу армію, яка буде спроможна захистити людство.
Котрийсь із істориків зауважив, що ми "приневолили" президента Мервілла так само, як паразити приневолили Гвамбе, і змусили його погодитись на нашу пропозицію. Такий крок був би, звичайно, виправданий в умовах кризи, але потреби вдаватися до нього не було. Мервілл ладен був прийняти будьякі наші пропозиції: криза його нажахала.
Я вже казав, що Спенсфілд і Ремізов дали нам список з дванадцяти чоловік, яких можна було приєднати до нашого гурту. Ми прийняли з того списку поки що лише половину. Крім того, Голкрофт, Ебнер та інші також подали численні рекомендації щодо людей, яких вони знали. Наслідком стало те, що надвечір ми вже мали в списку тридцять чоловік, які дали згоду приєднатися до нас. Засобами військовоповітряних сил Сполучених Штатів Америки їх привезено до Вашінгтона, і до восьмої години наступного ранку наш гурт уже налічував тридцять дев'ять чоловік. Мав прибути сорок один чоловік, але літак, що летів із ЛосАнджелеса з двома психологами на борту, розбився над Великим Каньйоном. Ми ніколи не дізналися про причину катастрофи, але здогадатись, чия це робота, було неважко.
Президент організував усе таким чином, щоб ми могли стартувати вже наступного дня пополудні з ракетодрому в Аннаполісі. А тим часом ми пройшли з нашими двадцятьма вісьмома учнями прискорений курс феноменології. І переконалися, що, практикуючись, ми зробили величезний крок уперед у вдосконаленні самих себе. Можливо, загальна атмосфера кризи також сприяла цьому (у всякому разі, вона викликала разючі зміни в Мервіллі, Філіпсі, Ліфі й Ебнері). Вже наприкінці дня один з наших нових учнів спромігся на невелику психокінетичну дію, посунувши купку сигаретного попелу.
І все ж нас не облишало зловісне передчуття того, що нам щось загрожує і ззовні, і зсередини. Якби довелося стати з ворогом на відкритий поєдинок – ми б вистояли, це ми знали. Але ж який розпач охоплював усіх на саму думку про те, що паразити могли використати проти нас будького з кількох мільярдів людей. Це породжувало безнадію і таке відчуття, неначе шукаєш голку в копиці сіна. А треба ще сказати, що протягом усього нашого перебування у Вашингтоні ми повсякчас тримали під контролем президента: паразити могли б досить легко захопити потрібні для них ланцюги в його мозку.
Тим часом Гвамбе досяг разючих успіхів у Африці. Коли Організація Об'єднаних Націй опублікувала заяву з суворим попередженням, він просто використав її з пропагандистською метою – мовляв, білі намагаються залякати чорних. Швидкість, з якою поширився – заколот, переконливо свідчила, що паразити зробили Африку ареною масового нападу на людську свідомість. Не радячись із своїм військом, негритянські генерали оголосили про свою підтримку Гвамбе. Всього за три дні Гвамбе захопив владу практично над усіма Сполученими Штатами Африки.
Тим часом Гвамбе досяг разючих успіхів у Африці. Коли Організація Об'єднаних Націй опублікувала заяву з суворим попередженням, він просто використав її з пропагандистською метою – мовляв, білі намагаються залякати чорних. Швидкість, з якою поширився – заколот, переконливо свідчила, що паразити зробили Африку ареною масового нападу на людську свідомість. Не радячись із своїм військом, негритянські генерали оголосили про свою підтримку Гвамбе. Всього за три дні Гвамбе захопив владу практично над усіма Сполученими Штатами Африки.
Цілу ніч, перед тим як ми покинули Землю, я лежав і думав. Я відкрив для себе, що тепер мені досить спати лиш кілька годин. Надмірний сон послаблював мої психічні можливості й контроль над фізичною свідомістю. Але тепер я знав, що мушу вирішити проблему, яка дратувала мене й мучила. Чуття підказувало мені, що я недобачав чогось дуже важливого.
Це було чуття, яке невиразно супроводжувало мене весь час, відколи паразити знищили п'ятьох із нас. У певному розумінні ми відтоді товклися на місці і не могли рушити вперед. Звичайно, ми виграли чимало битв, але мене не полишало відчуття, що наші великі перемоги вже скінчилися. Це здавалося тим дивнішим, що після нічної битви в підземеллі вони дали нам спокій.
Тварини – це майже машини: ними керують лише рефлекси і звички. Людські істоти великою мірою теж машини, але в нас, крім рефлексів і звичок, є ще певний рівень фізичної свідомості, яка дає нам владу над звичками, здатність творити щось нове й оригінальне. І ось тепер мене гнітило відчуття того, що оте "щось", яке я недобачив,– це одна з тисяч звичок, які ми сприймаємо, як самі собою зрозумілі, як аксіому. Я силкувався неподільно керувати своєю фізичною свідомістю, але недобачав якихось глибинних звичок, що стояли на заваді.
Спробую це пояснити. Я намагався збагнути, що спричинило величезний викид життєвої енергії, за допомогою якої я завдав поразки паразитам. Всі мої зусилля зрозуміти джерело тієї енергії були марні. Ми знаємо, що в людей за критичних обставин розкриваються такі внутрішні сили, про наявність яких вони навіть не підозрюють. Війна, наприклад, може з іпохондрика зробити героя. Пояснюється це тим, що життєздатністю більшості людей керують підсвідомі сили, про які ті люди й гадки не мають. Я міг опуститися в свою власну свідомість, як інженер у машинне відділення на кораблі. І всетаки не міг дістатися до того джерела внутрішньої сили. Чому? В запалі битви з паразитами я навчився викликати цю могутню життєву снагу. І те, що не міг дійти до її коріння, не вкладалося в рамки здорового глузду.
Цілу ніч я мучився над тією проблемою, опускаючись дедалі нижче й нижче в свою власну свідомість, і все надаремно. Мене наче спиняла якась невидима перешкода. А може, причина в моїй слабкості й недостатній зосередженості? Паразити, начебто, були тут зовсім ні до чого; принаймні, я не бачив жодного з них.
Удосвіта я почував себе дуже втомленим, але пішов разом із Райхом, Голкрофтом і братами Грау на аннаполіський ракетодром, щоб перевірити готовність ракети до старту. Всі механізми були справні. Ми поговорили з кожним, хто готував нашу ракету, удаючи, що ставимо чисто формальні запитання. Усі відповідали відверто, поводилися подружньому. Ми запитали, чи були які труднощі налагодити ракети до пуску, і вони відповіли, що це була звичайна, як і завжди, робота без ускладнень і без перешкод.
Голкрофт мовчки слухав, спостерігаючи, а тоді раптом запитав:
– Чи всі ті, хто обслуговував ракету, присутні тут?
Полковник Мессі, який керував роботою групи, кивнув головою:
– Всі інженери тут.
– А крім інженерів, був ще хтось? – наполягав Голкрофт.
– Лише один чоловік, але його роль тут незначна. Це – Келлерман, помічник лейтенанта Кости. Він уранці мав іти на прийом до психіатра.
Головним завданням лейтенанта Кости було запрограмувати електронний мозок, який координував роботу всієї ракети: подавав паливо, підтримував потрібну температуру, контролював склад повітря тощо.
– Ми знаємо, що його роль тут незначна,– сказав я ніби між іншим. – Але всетаки ми б хотіли побачитися з ним. Просто так, для годиться.
– Але ж лейтенант Коста знає набагато більше про електронний мозок, ніж Келлерман. Він може відповісти на будьяке запитання.
– І всетаки ми б хотіли побачитися з Келлерманом.
Подзвонили психіатрові ракетодрому. Той відповів, що Келлерман покинув його кабінет півгодини тому. Довелося зв'язатися з вартівнею. Звідти повідомили, що Келлерман виїхав мотоциклом двадцять хвилин тому.
Лейтенант Коста зніяковіло пояснив:
– Розумієте, в університетському містечку в нього є дівчина, і я часом дозволяю йому поїхати до неї на каву. Мабуть, і зараз він у неї.
– Чи не могли б ви послати по нього? – ненав'язливе попросив Райх. – А тим часом перевірте, будь ласка, всі ланцюги електронного мозку.
Через годину перевірка показала, що електронний мозок в ідеальному порядку. Ординарець, якого послали в університетське містечко, повернувся без Келлермана. Виявилося, що ніхто його не бачив.
– Він, мабуть, поїхав до міста щось купити,– сказав Коста. – Це, звичайно, порушення правил, але він, очевидно, подумав, що в такий напружений ранок ми не помітимо…
Полковник Мессі спробував змінити тему розмови, але Райх перебив його:
– Пробачте, полковнику, але ми не сядемо в цю ракету, доки не поговоримо з Келлерманом. Оголосіть, будь ласка, про розшук Келлермана.
Вони, мабуть, подумали, що ми не сповна розуму і до того ж нечеми, але в них не було іншого вибору, крім як погодитись.
Шукати Келлермана виїхала дюжина машин військової поліції, крім того, всю навколишню поліцію підняли по тривозі. Перевіркою на місцевій вертолітній зупинці було встановлено, що людина, зовнішність якої відповідала описові зовнішності Келлермана, вилетіла літаком до Вашингтона кілька годин тому. Розшук негайно поширився й на Вашингтон. І серед поліції було знято тривогу.
Келлермана нарешті знайшли о пів на четверту дня – за годину по тому, як ми мали покинути Землю. Він уже повертався з Вашингтона, коли його впізнали й затримали на місцевій вертолітній зупинці. Келлерман запротестував, твердячи, що поїхав купити своїй нареченій обручку: він, мовляв, думав, що його відсутності не помітять. Але варто нам було лише глянути на нього, щоб упевнитись, що наші застережні заходи були не безпідставні. Це був дивний тип роздвоєної особистості. Вся особистісна сфера була цілковито незріла, і паразити скористалися цим. Потреби переінакшувати його мозок у них не було: вони лише змінили кілька другорядних ланцюгів, а його дитяче бажання відчувати важливість своєї персони зробило решту справи. Тут діяв той самий механізм, який спонукує неповнолітніх злочинців пускати задля забави поїзди під укіс: бажання приєднатися до дорослого світу, роблячи щось таке, що має, сказати б, дорослі наслідки.
Маючи Келлермана в своїх руках, ми легко витрусили з нього все, що нас цікавило. Виявилось, він зробив незначні зміни в приладах контролю за температурою корабля, внаслідок чого температура на кораблі після виходу в космос дуже повільно підвищувалася б – занадто повільно, щоб ми могли помітити це. Зміна температури автоматично викликала б зміни в електронному мозку, а це, в свою чергу, призвело б до порушення роботи гальмівного механізму корабля. Під час зближення з супутником швидкість корабля була б така велика, що ми, прорізавши супутник, знищили б таким чином, і його і себе.
Звичайна перевірка, ясна річ, не могла цього виявити. Зрештою, електронний мозок складався з кількох мільйонів можливих ланцюгів, і "перевірка" полягала лише в тому, щоб упевнитися в справності головних вузлів.
Ми полишили Келлермана його долі (пізніше військовий суд засудив його до розстрілу) і о четвертій тридцять стартували. О шостій наш корабель зі швидкістю чотирьох тисяч миль на годину летів у напрямку Місяця. Корабель був опоряджений гравітаційним механізмом давнього типу: підлога являла собою магніт, який притягував до себе наш спеціально сконструйований одяг таким чином, що ми відчували, ніби наша вага така сама, як і на Землі. Щоправда, протягом перших двох годин голови у нас паморочилися.
Коли до всіх вернулося нормальне самопочуття, ми зібралися в їдальні, і Райх зробив першу доповідь про паразитів і про застосування в боротьбі з ними методу Гуссерля. Наступні лекції ми відклали на другий день, бо всі почували себе надто збентеженими й збудженими в нових обставинах (більшість із нас уперше були в космосі).
За допомогою супутника ми могли приймати телепередачі з Землі. Перше, що ми побачили, ввімкнувши програму новин о 9.30, було обличчя Фелікса Газарда, який перед величезним натовпом виголошував палку промову.
Через вісім годин (о сьомій тридцять за берлінським часом) Газард виголосив свою першу промову в Мюнхені на славу арійській расі і закликав канцлера чинного тоді соціалдемократичного уряду доктора Шредера вийти у відставку. На промову Газарда відгукнулася вся країна. Двома годинами пізніше Новий Націоналістичний рух оголосив, що його лідер Людвіг Штеер добровільно поступився своєю посадою Феліксу Газарду. Диктор цитував Штеера, який нібито сказав, що Газард відродить давню славу арійської раси і приведе націю до перемоги. Багато мовилося про загрозу з боку нижчих рас, наводилися довгі цитати з Гобіно, Гаустона Стюарта Чемберлена і Розенбергового "Міфу двадцятого сторіччя".
Ми зрозуміли, що сталося. Паразити зробили своє в Африці, посіявши там заколотницький рух. Тепер вони спрямували свою увагу на Європу. Досі світ сприймав заколот Гвамбе досить спокійно. І паразити почали викликати сильніші реакції – відродження арійського расизму. Відомо, що для сутички потрібні дві сторони, і паразитам треба було показати, що ця сутичка не залишиться "однобічною".
Мушу зізнатися, що я занепав духом більше, ніж будьколи останніми місяцями. Якщо події розгортатимуться з такою швидкістю, то менш як за тиждень у цілому світі вибухне війна – вибухне ще до того, як ми повернемось на Землю. І відвернути її ми неспроможні. Невідомо навіть, чи Земля ще існуватиме тоді, коли ми повернемось. Дальший крок паразитів передбачити було неважко; вони спрямують усю свою увагу на те, щоб вивести з ладу оборонні системи всіх країн, поневоливши ключові уми. Америка і Європа перестануть бути невразливими, бо зрадники зруйнують їхні системи раннього попередження.
Я проспав усього кілька годин і прокинувся о четвертій, щоб о дев'ятій подивитися новини з Лондона (наші годинники, ясна річ, були настановлені на американський час). Новини були погані. Німецького канцлера вбито, і Газард оголосив соціалдемократичний уряд незаконним. Оголосивши себе справжнім представником і виразником волі німецького народу, він призначив канцлером самого себе. Його партія сформує уряд Німеччини. Місцеперебування цього уряду буде вже не палац у Бонні, а рейхстаг у Берліні. Усім жителям країни надавалося право стріляти в членів колишнього "ренегатського уряду" (це останнє виявилося зайвим; соціалдемократи погодилися на відставку і оголосили про повну підтримку Газарда). Газард тим часом виклав новий план і нові перспективи ствердження вищості білих. Коли "нижчі раси" будуть підкорені, їх масово депортують на Венеру (це мільярд негрів!). Ця ідея викликала величезний ентузіазм в усьому світі, включно з Великобританією й Сполученими Штатами Америки. І ніхто не згадав про те, що якби навіть Венера була придатна до заселення, то перевезення мільярда людей на відстань тридцяти мільйонів миль забрало б більше коштів, ніж їх є на Землі.
О сьомій годині того вечора ми мали пройти половину відстані до Місяця. На цей час телезв'язок утратився б, хоча радіосигнали ми б могли приймати й далі. Постало питання: може, повернути корабель назад і триматись на такій віддалі від Землі, щоб за один день можна було дістатися до неї? Якщо спалахне війна, то нам краще бути на Землі й активно боротися проти паразитів. Принаймні, ми змогли б перешкодити їм захопити оборонну систему Сполучених Штатів Америки. Нам досить було б стати у кожний оборонний підрозділ по одному, щоб тримати паразитів на відстані, а ще одному треба було б узяти на себе Пентагон, щоб не допустити зради з боку найвищого військового керівництва.
Така стратегія дій здавалася найкращою в ситуації, що склалася, і всі ми були дуже здивовані, коли Голкрофт виступив проти неї. Він не міг зрозуміло висловити причини свого ставлення. Він просто сказав, що в нього – "передчуття". А що його "передчуття" вже врятувало нам життя одного разу, то ми схильні були прислухатись до його думки. Пізніше я поговорив з ним, намагаючись умовити його дослідити джерело того передчуття. Після деяких зусиль він нарешті сказав, що чим далі ми будемо від Землі, тим краще – так він відчуває. Мушу зізнатися, я був розчарований. Однак рішення було винесене – летіти далі до Місяця.
Ми, десятеро "ветеранів", порівняно легко змогли відволіктися від загрози, що зависла над нами, і зосередитись на своїх феноменологічних проблемах. Набагато важче було відволікти новачків. У багатьох з них на Землі залишилися сім'ї, і, ясна річ, доля рідних дуже непокоїла наших нових колег. Нам довелося докласти чимало зусиль, щоб змусити їх працювати по десять годин на день, дисциплінуючи свою свідомість. Це було нелегко, але на третій день ми почали вигравати цю своєрідну битву. Тількино ми переконали їх забути про всі турботні земні справи, напруга, що виникала за таких обставин, працювала вже на нашу користь. Вона великою мірою дисциплінувала їхні зусилля. У нас не було більше тих проблем, які ми раніше мали з Меррілом, Філіпсом, Ліфом та Ебнером.
І всетаки я був незадоволений. Після п'ятдесяти годин льоту ми перебували за сорок тисяч миль від Місяця. А відчуття в мене було таке, ніби паразити тепер ближче, ніж будьколи досі. Після навчальних тренувань я поговорив про це з Райхом, Флейшманом і братами Грау. Ми й далі не могли з'ясувати деяких найістотніших питань стосовно паразитів. Теоретично, від місця нашого перебування нічого начебто не залежало. Вони були в нашій свідомості, і тому втекти від них неможливо. В усякому разі вони безпосередньо не турбували нас, відтоді, як знищили наших колег. Вони зрозуміли, що нас можна перемогти інакше – розв'язавши світову війну.
І все ж, у певному розумінні, паразити таки перебувають у просторі, бо я виявив їх тоді в своєму помешканні на Персістріт, коли вони стерегли папери Карела Вайсмана. Як пояснити цей парадокс? Либонь, вони були і в просторі, і поза ним. Зрештою наша свідомість теж перебуває і в просторі, і поза ним. Не можна визначити місцеперебування свідомості: вона не займає простору. Однак вона рухається в просторі разом з нашими тілами.
Я ніяк не міг знайти ключа до розгадки. Коли ми сиділи й зусібіч ретельно обмірковували цю проблему, я почав розвивати свої думки вголос.
– У певному розумінні паразити перебувають у просторі, тому що вони перебувають на Землі. Вони прийшли на Землю паразитувати на людях. Ми вже знаємо, що люди мають окремі свідомості, бо коли кожен з нас занурюється в свою власну свідомість, він утрачає безпосередній зв'язок з іншими. Але ми знаємо й те, що в глибшому розумінні люди мають спільну свідомість, сказати б, своєрідну родову свідомість. Ми всі – неначе водогінні крани в місті: кожен існує окремо, але кожен тягне воду із загального резервуару…
У цю мить Райх перебив мене (цитую дослівно за магнітофонним записом нашої розмови):
– Ти казав, що відбив їхній напад, бо натрапив на якесь величезне глибоке джерело енергії і живився тією енергією. Чи не є воно саме тим первісним резервуаром?
– Мабуть, що так.
 
Name
Email
Comment
Or visit this link or this one