*продовження№5 П.С.*

– У такому разі ці істоти живуть у резервуарі і та енергія доступна й для них. Що ти на це скажеш?
Он воно що! Ми наближалися до суті. Очевидно, глибина свідомості, на якій вони жили, і резервуар життєвої енергії, з якого я живився,– це дві цілком різні речі. Той резервуар може бути в глибинах свідомості, але він не те саме, що глибини свідомості.
– Гаразд,– промовив Флейшман. – І який же висновок можна з цього зробити?
Гайнріх Грау озвався перший, повільно й замислено:
– Мені здається, я бачу, який можна зробити висновок. Ми говоримо про якесь величезне первісне джерело енергії – те, що Бернард Шоу назвав Життєвою Снагою. Це чиста життєва енергія, і вона рухає всіма нами.
Луї Грау збуджено перебив свого брата:
– Чого ж тоді паразити присмоктуються до людей, якщо вони можуть красти енергію безпосередньо з джерела? Очевидно…
– Очевидно не можуть,– сказав Гайнріх. – Вони мусять перебувати між джерелом з одного боку і людиною з другого.
Ми не зрозуміли його, і я перепитав:
– Що це означає?
– Це означає, що те первісне джерело для них недоступне, може, навіть активно їм вороже. Інакше кажучи, якби ми зуміли дістатися до того джерела, ми б мали достатньо енергії, щоб знищити паразитів.
Я сказав, що це саме спадало на думку й мені, тільки я не усвідомлював цього так чітко. Складність полягала в тому, що я не міг дістатися до того джерела. Намагаючись, я щоразу відчував, що мені бракує сили волі.
Райх на те сказав:
– Якщо паразити перебувають між тобою й джерелом, то вони, мабуть, так чи інакше заважають тобі, стоять на перешкоді.
Усі ми дедалі більше переконувалися, що саме так воно і є. Паразити завжди застосовували цей обструктивний метод проти людства – умисне відвертали свідомість, розладжували її діяльність, коли вона починала доходити до розкриття своїх таємниць. Ми навчилися протистояти цьому, пірнаючи на ті глибини, на яких діяли паразити. Вони відступили глибше, куди ми не могли дістатися, і, очевидно, звідти застосовували проти нас свої давні методи.
Досі я вважав, що досягти певної глибини в свідомості мені заважала якась "природна" причина. Нурець може сягнути лише тієї глибини в морі, на якій вага об'єму води, що він виштовхує, дорівнює вазі тіла того нурця. Якщо він хоче пірнути глибше, йому доводиться закріплювати відповідний баласт на своєму підводному костюмі. Я не знав, як зробити свою свідомість важчою, щоб можна було заглибитись у самого себе далі, і вважав, що цим і пояснюються мої невдалі спроби. Але чи справді в цьому причина? Що більше я думав про це, то більше переконувався ось у чому: паразити ослаблювали мою волю і в такий спосіб не давали мені сягнути глибше. Моя свідомість порожніла, моє почуття своєї індивідуальності ставало хистким і непевним. Одне слово, дуже можливо, що мене збивали з пантелику.
Я вирішив проекспериментувати ще раз, інші теж. Я заплющив очі й почав, як звичайно, опускатися крізь шари спогадів. Але зараз пройти крізь них було дуже важко. Довкола все нуртувало й хвилювалося, неначе після глибинного вибуху. Я згадав, що мої сни попередньої ночі так само були неспокійні й тривожні.
Чому? Паразитів довкола наче не було. Звідкіля цей неспокій?
Я докладав усіх зусиль, щоб проникнути нижче, і з величезними труднощами дістався до ясельного рівня. Але тут було ще гірше. Ця шалена, розбурхана енергія була наче чимось збурена. Звичайно тут панує глибокий спокій і лад, які можна порівняти з тихим диханням спокійного моря. А зараз це море наче кипіло.
Я знав, що це межа, нижче якої я не можу спуститися, і тому швидко повернувся на поверхню. Райх уже повернувся. Його відчуття були, ясна річ, тотожні з моїми. Чекаючи повернення решти, ми обмірковували тим часом виниклу проблему. Може, нас зачепив якийсь великий психічний розлад, який охопив усе людство? Чи…
З відчуттям повного безсилля я підійшов до ілюмінатора й подивився на велику сяючу поверхню Місяця, що лежала під нами. Від нас до неї залишилося всього вісім годин льоту. Я поглянув на контрольні прилади, щоб перевірити, чи зрівноважують вони силу тяжіння Місяця. І в цю мить мені сяйнула фантастична ідея. Сила тяжіння… Місяця.
Обернувшись до Райха, я сказав:
– Може, це й дурна думка, але… чи не використовують паразити Місяць, як своєрідну базу?
– Базу? – іронічно запитав Райх. – Яким чином? На Місяці немає людей. А паразити, оскільки ми знаємо, не живуть у безлюдному просторі. Я знизав плечима:
– Це я просто подумав так, щоб якось пояснити, чому наші свідомості такі стривожені.
У цей момент зайшов Голкрофт, і я коротко розповів йому про наші з Райхом відчуття. Голкрофт заплющив очі, сів на ліжко і невдовзі підтвердив, що підсвідомі шари свідомості надзвичайно стривожені. Він не чув мого запитання, а проте повернувся до переднього ілюмінатора і показав на Місяць:
– У ньому причина. Він викликає в нас ці зміни так само, як на морі припливи.
– Звідки ти це знаєш? – запитав я. Голкрофт знизав плечима:
– Я не можу пояснити. Але відчуваю його притягання. Що ж, це можливо. Сновиди – це люди, на свідомості яких діє сила тяжіння Місяця. Але чому? Чому Місяць впливає на свідомість? Я звернувся до Голкрофта:
– Тобі не здається, що там є паразити?
Він похитав головою:
– Ні. Що їм там робити? А проте… це якось пов'язано з ними. Ми постановили залучити до обговорення всіх. Це був той випадок, коли думка кожного могла пролити якесь нове світло на нову проблему. Я запросив усіх до гурту і якнайкоротше виклав суть проблеми. Перший заговорив фізик на ім'я Бергер і висловив слушну думку:
– Ви знайомі з працями філософа Гурджієва? Він завжди казав, що люди – це пожива для Місяця. Він порівнював людство з отарою овець, яку вирощують для Місяця…
– Як ти гадаєш, є в цьому якийсь глузд? – запитав я Голкрофта.
– Гадаю, що є.– поважно відповів Голкрофт. – Немає ніякого сумніву в тому, що Місяць якимось дивним чином притягує людську свідомість. Це не має нічого спільного з силою тяжіння. Є така думка, що Місяць ніколи не був частиною Землі або Сонця, що він попав на свою теперішню орбіту навколо нашої планети, прибувши хтозназвідки. Може, він колись був кометою, яку притягла до себе Земля. Його хімічний склад цілком відмінний від хімічного складу Землі. Припустімо, що Місяць справді викрадає людську енергію. Або так чи інакше впливає на неї.
– Ти хочеш сказати,– втрутився Райх,– що Місяць – це база паразитів?
– Ні, я так не вважаю. Але мені здається, що паразити якось використовують його. Я відчуваю, що він випромінює якусь інтенсивну психічну енергію. Він являє собою величезний передавач, а Земля – величезний приймач…
Дехто почав наводити уривки з місячних легенд, яких я ніколи раніше не чув. Мені розповіли про культ Гербігера, адептом якого був Гітлер. Згідно вчення Гербігера, Земля притягувала до себе новий місяць приблизно кожні десять тисяч років. Він уважав, що теперішній місяць – сьомий з черги. Попередні шість скінчили своє існування, впавши на Землю і спричинивши страшенні катаклізми; внаслідок кожного такого катаклізму більшість людства гинула. Всесвітній потоп, описаний у Біблії, був спричинений падінням шостого місяця.
Кілька чоловік згадали про інші місячні теорії (Веліковського, Белламі, Сора), які вказували на те, що поняття Місяця, як ворожої сили, приваблювало багатьох.
Більшість тих теорій були надто безглузді, щоб їх можна було сприймати серйозно. Проте факт залишався, що Місяць викликає виразне збурення в ірраціональних рівнях моєї свідомості.
Райх сказав, що паразити сильніші вночі, а вдень їхня сила меншає. Я завжди вбачав причину цього в тому, що наприкінці дня свідомість стомлюється. Однак коли, виспавшись якось удень, я не спав уночі, у мене цілу ту ніч було підвищене відчуття своєї вразливості.
Я запитав Голкрофта:
– Як ти гадаєш, чи може бути таке, що паразити використовують енергію, яку випромінює Місяць, для того, аби розладнати процеси мислення людини?
Але Голкрофт не знав про це нічого так само, як і всі ми. Ясно було одне: треба з'ясувати, чи можемо ми вийти за межі цього деструктивного впливу. Якщо Голкрофт мав рацію в тому, що Місяць – велетенський передавач, а Земля – приймач, то нам треба віддалитися від обох, а для цього необхідно змінити курс корабля і, зробивши величезну дугу, пролетіти на відстані десяти тисяч миль від Місяця.
Я зв'язався по радіо з полковником Мессі, який перебував у Аннаполісі, і пояснив йому, що ми хочемо змінити курс і вийти у відкритий космос у напрямку між Юпітером і Сатурном. Мессі сказав, що він не заперечує: у нас був запас палива на два тижні. Це означало, що перед поверненням на Землю ми могли пролетіти сімсот п'ятдесят тисяч миль. Якби у нас виник цей намір раніше, сказав Мессі, то він наказав би забезпечити корабель такою кількістю пального, з якою ми змогли б пролетіти половину відстані до Марса. Я сказав, що відстань півмільйона миль від Землі для нашого задуму більше ніж достатня. Це більш ніж удвічі більше відстані між Місяцем і Землею.
Додержуючи вказівок Мессі, я зробив потрібні зміни в електронному мозку, а після того разом з цілим гуртом сів вечеряти. Настрій під час вечері був у всіх напрочуд бадьорий, як для нашої ситуації. Корабель обминув Місяць і полетів у простори космосу, де ще не бувала жодна людська істота, якщо не брати до уваги бідолашну команду "Прокліса". Турботи про Землю розвіялись так само, як розвіюються службові клопоти в перший день відпустки.
Тієї ночі я вперше за останні кілька тижнів спав глибоким, спокійним сном.
Прокинувшись у чудовому настрої, я поглянув на годинник. Було пів на восьму. Я спробував пригадати, що викликало в мене такий настрій. Може, мені приснився приємний сон? Ні, тієї ночі мені нічого не снилося. Я підвівся і підійшов до заднього ілюмінатора. Місяць мав вигляд величезного серпа, на якому виразно виднілися гори. А далі на відстані близько двохсот п'ятдесяти тисяч миль, неначе велетенське сонце, світився великий блакитнозелений серп Землі. Сонце ж сяяло таким сліпучобілим блиском, що здавалося осьось вибухне. Усі зірки були в багато разів більші, ніж на Землі. Почуття захвату стало таким інтенсивним, що я змушений був угамувати його зусиллям волі.
Я заплющив очі і поринув у свою свідомість. Вона була спокійніша, ніж учора, а проте, як і досі, стривожена. Мені стало ясно, що цю стривоженість спричинював Місяць. Але сила його тепер була набагато слабша: це й породило чарівливе відчуття внутрішнього спокою й свободи – неначе видужуєш після тяжкої хвороби.
Я збудив Райха й Голкрофта. Вони почувалися здоровіше й щасливіше, ніж будьколи за останні кілька тижнів, і тішилися тим самим відчуттям свободи. Ніхто з нас багато не говорив, але всі однаково сповнились великою надією.
Нічого особливого того дня не сталося. Ми просто сиділи біля ілюмінаторів, дивлячись, як Місяць усе даленіє, а в нашій душі невпинно зростало відчуття свободи. В певному розумінні це був день, найбагатший подіями за все моє життя, хоч я майже нічого не можу розказати про нього.
От саме в такий момент і виникають мовні труднощі. Слова стають неспроможні, невлучні й невиразні, бо наша звичайна мова ніколи не мала потреби описувати ці відчуття. Я спробую лише навести таке порівняння. Уявіть собі країну крихітних карликів, у мові яких є різні слова й фрази для визначення розміру: великий, широкий, велетенський, величезний, здоровенний тощо; коли ті карлики хочуть висловити ідею великості, вони кажуть: "Таке величезне, як людина". Що станеться, якщо орел схопить якогось карлика й понесе його над горою Еверест? Як зможе той карлик знайти слово, аби пояснити, що навіть людина крихітна порівняно з горою?
Така сама проблема стоїть і переді мною. Я не буду посилатись на безпідставне твердження, що буцімто словами не можна описати того чи того. Все можна описати словами – для цього треба тільки часу й зусиль. Якщо ваша мова не дуже розвинена, якщо її можливості обмежені, треба відповідно розвинути мову і розширити її можливості.
Однак у даний момент це було б непрактично. Для адекватного опису усього того, що сталося протягом наступних десяти днів, потрібна була б велика книга з безліччю аналогій.
Отже мені не лишається нічого іншого, як спробувати описати всі ті події за допомогою неадекватних мовних засобів, які є в моєму розпорядженні. А пов'язані ті події були з польотом нашого корабля за межі досяжності паразитів свідомості. Ми зрозуміли це першого ж дня.
Вони й далі перебували в моїй свідомості. Я відчував це, ледвено заплющував очі і заглиблювався в самого себе. Я знав, що вони затаїлися нижче ясел, і хоч не міг сягнути до них, однак відчував, що вони впадають у паніку. Перебування на відстані півмільйона миль від Землі було для них нестерпне. І що довшою ставала ця відстань, то більше вони панікували. Мені стало ясно, що ці істоти перебувають на низькому ступені розумового розвитку. Якби вони були здатні мислити логічно, то зрозуміли б, що ми повернемося на Землю щонайбільше за два тижні, а два тижні в космосі вони б витримали без особливих труднощів. Однак вони були охоплені безглуздим страхом, вони почували себе так, як дитина, що пішла з дому й заблукала. Вони перебували на Землі протягом довгого часу, плаваючи в просторих морях людської життєвої сили, вільно пересуваючись від однієї людини до іншої, завжди маючи великий вибір жертв. Тепер вони відчували, що їхні психічні зв'язки з Землею чимдалі розтягуються й слабшають, і їх охопив жах.
Дехто з нас не дуже радів з усього того. Ми помилково сприймали страх паразитів як наш власний – це зрештою було природно, оскільки той страх піднімався з ірраціональних глибин наших свідомостей. Ті з нас, що мали більший досвід, мусили повсякчас пильнувати, щоб нікого з новачків не охопила паніка. Ми нарешті зрозуміли природу "космічної лихоманки", яка досі зводила нанівець усі людські зусилля сягнути далеко в космос.
З плином часу ми дедалі більше впевнювались, що завдали паразитам поразки і що недалеко та мить, коли їх охопить загальна паніка. Щодня відстань між нами й Землею збільшувалася на сто двадцять тисяч миль. І проблема полягала лише в тому, скільки нам ще треба летіти від Землі, поки вони знесиляться.
Тепер я міг дуже легко заглиблюватися в свою свідомість. Для цього мені не треба було докладати ніяких зусиль, не треба було навіть заплющувати очей. Я нарешті починав розуміти, що мав на увазі Тейяр де Шарден, кажучи, що справжня домівка людини – це її свідомість. Я міг пересуватися в своїй свідомості так само легко й вільно, як пересувається людина в автомобілі по землі. Я міг також пройти крізь "ясельний" край і заглибитись у ніщо. Але тепер я розумів, що це було далеко не ніщо, хоч воно й мало деякі ознаки порожнечі – тиша, відсутність будьякої напруженості. Але це була ніби тиша на дні Тихого океану, де тиск такий величезний, що живі істоти там жити не можуть. Ніщо – це чиста життєва енергія (хоча слова виявляються тут такими неточними, що майже втрачають свій зміст).
Іноді я проводив багато годин у цьому морі темряви, нічого там не роблячи, просто ширяючи. Це дуже важко збагнути, бо ми призвичаєні до руху, а паразити заплутали наші звичні розумові процеси. Тиша – природна для людини: тиша і цілковитий спокій. Кожен поет знає це, бо в тиші він починає розуміти велич своєї власної внутрішньої потуги – або "душі", як сказав би Вордсворт. Якщо ви кинете камінець у розбурхане море, не буде ніякого ефекту. Якщо ви кинете його у тихий став, то побачите кожну хвильку, почуєте як вона плеснеться об берег.
Паразити завжди розбурхували свідомість людини, спрямовуючи проти неї дезорганізуючу енергію Місяця, і через те людина ніколи не була спроможна користуватися своїми велетенськими можливостями. Лише поети і так звані "генії" здогадувалися про наявність таких можливостей.
Настав час, коли треба було винести рішення. Минуло вже десять днів відтоді, як ми покинули Землю. У нас було ще досить пального, щоб дістатись до найближчого штучного супутника. Паразити свідомості були на межі поразки. Перед нами постало питання: чи варто й далі заглиблюватися в космос, ризикуючи залишитись без пального, і, отже, втратити можливість повернутися на Землю? Ми ще раніше вимкнули електричне обладнання, знаючи, що заощаджена енергія нам знадобиться. Наш корабель мав величезні фотонні вітрила, які ми розпустили, щойно вийшовши за межі земної атмосфери; завдяки цьому корабель значною мірою рухався тиском сонячного світла. Велика частина енергії, що живила двигуни корабля, також надходила від Сонця. Проте фотонні вітрила виявилися б непридатні дорогою до Землі, бо керувати космічним кораблем незрівнянно складніше, ніж вітрильником. На шляху в космічний простір ми споживали дуже мало енергії: корабель ішов "вільним ходом". Нам доводилося переборювати лише силу тяжіння далеких планет і метеоритів, які пролітали повз корабель через кожні п'ятнадцятьдвадцять хвилин.
І ми вирішили ризикнути. Ми не могли вернутися на Землю, не скінчивши початок справи, і тому летіли далі у відкритий космос, нехтуючи небезпеки і чекаючи, поки паразити знесиляться.
Це сталося на чотирнадцятий день, і ніхто не чекав того, як важко нам доведеться це пережити. Протягом усього ранку я відчував – паразитів дедалі більше охоплює страх і ненависть. Моя свідомість була затуманена й збентежена сильніше ніж будьколи, відтоді як ми почали віддалятися від Місяця. Ми з Райхом сиділи біля заднього ілюмінатора й дивилися назад, на Землю. Нараз обличчя мого приятеля скривилося від страху, хвилею того страху війнуло й на мене. Я подивився в ілюмінатор, щоб побачити, що могло так налякати його. Коли я знову обернувся до Райха, його обличчя було сіре, як у тяжкохворої людини. Раптом він здригнувся, на якусь мить заплющив очі і цілковито перемінився. Він зареготав, але це був здоровий сміх, сповнений захвату. Тієї самої миті я відчув, неначе щось розривається в глибинах мого єства, мене пронизав такий біль, ніби якась істота проривалася крізь моє тіло, силкуючись видертися з нього назовні. Фізичні й духовні муки стали нестерпні. Мені здалося, що це вже кінець.
І тут Райх зарепетував мені у вухо:
– Все гаразд! Ми здолали їх! Вони тікають!
Я мало не збожеволів від жахливого болю. Щось безмежно зле й бридке пробивалося із мене назовні. Я зрозумів, що помилявся, думаючи, що паразити – окремі істоти. Вони – одне ціле; вони – це "воно", щось таке, що можна порівняти з величезним драглистим восьминогом, щупальці якого відокремлюються від тіла і можуть рухатися самі по собі. Мене охопило відчуття страшенної огиди – наче відчуваєш: тебе щось кусає, а, знявши сорочку, бачиш: якийсь м'ясоїдний слимак прогриз у тілі дірку. Тепер це огидне мерзотне створіння вилазило зі свого барлогу, і я відчував його ненависть до мене – ненависть таку потужну, таку маніакальну, що для її означення треба нового слова.
А потім – безмежна, невимовна полегкість від усвідомлення того, що все вже минулося. Моя реакція була відмінна від Райхової. Почуття щастя і вдячності наростало з такою силою, що серце моє готове було вибухнути. Сльози засліпили мені очі, і сонце стало величезною світлою плямою, яка нагадала мені про те, як у дитинстві я плавав під водою. Коли це минуло, я відчув себе так, як хворий, який повертається до життя після видалення ракової пухлини.
Решта обідала в сусідній кімнаті. Ми з Райхом кинулись до них і розповіли про все, що сталося. Всіх охопило страшенне збудження, на нас зусібіч посипалися запитання. Крім нас із Райхом ніхто ще не відчував болю. Мабуть наше місцеперебування і наші спрямовані на Землю погляди спричинилися до того, що ми пройшли через усе це перші. Тож ми з Райхом порадили всім перейти до іншої кімнати, попередивши, чого чекати, а самі пішли в інший кінець корабля, де панувала темрява, щоб здійснити свою першу подорож у нову вільну країну свідомості.
І ось настав той момент, коли все, що я скажу, звучатиме як вигадка. Тому я спробую радше пояснити, а не описувати за допомогою повсякденної мови те, для чого вона ніколи не призначалася.
Свобода – це найважливіший стан і найважливіше відчуття людини. В буденному житті ми переживаємо відчуття свободи миттєво, коли якась крайня й нагальна потреба сконденсовує всю нашу енергію. В цю хвилину свідомість стає орлом, не прив'язаним до поточної хвилини.
Найбільша людська проблема полягає в тому, що всі ми прив'язані до сьогочасності. А причина цього те, що ми – машини і наша вільна воля практично дорівнює нулю. Наше тіло – це добре сконструйована машина, як, наприклад, автомобіль. Можливо, ще краще порівняння – протези, що їх носять люди, які втратили, наприклад, руку або ногу. Ці протези разом із їхніми високонадійними джерелами живлення функціонують так само, як і наші справжні руки та ноги; мені казали, що людина, яка носить їх роками, цілком забуває, що це не її власні члени. Але якщо джерело живлення вийде раптом з ладу, людина відразу всвідомлює, що цей протез – всьогонавсього механізм і що її власна сила волі аж ніяк не зможе його рухати.
Це стосується всіх нас. Наша сила волі куди менша, ніж ми думаємо. Це означає, що в нас майже немає справжньої свободи. Зрештою, це здебільшого не має ніякого значення, бо "машина" (наше тіло й мозок) робить те, що ми хочемо.
Вона забезпечує нам процес їжі, пиття, випорожнення, сну, кохання тощо.
Але в поетів і містиків виникають моменти свободи, коли вони несподівано усвідомлюють, що хочуть, аби "машина" робила щось набагато цікавіше. Вони хочуть, щоб свідомість могла вмить відірватися од світу і плавати над ним. Наша увага звикле зосереджена на дрібних деталях, на наявних предметах довкола нас і нагадує автомобіль з увімкнутим механізмом зчеплення. В певні моменти автомобіль рухається з вимкнутим зчепленням, тож. за аналогією, свідомість втрачає контакт з буденною дійсністю і стає вільною. Замість того, щоб бути прив'язаною до сірої реальності сьогодення, вона може вільно вибирати для споглядання будьяку іншу реальність. Коли ваша свідомість перебуває в стані "зчеплення", ви можете згадати події вчорашнього дня, створити в своїй уяві картину якоїсь місцевості в іншій частині світу. Але картина буде тьмяна й невиразна, як світло свічки в яскравому сонячному промінні, як слабенька тінь реальності. Під час "поетичних" моментів, моментів свободи, "вчора" стає так само реальне, як і "зараз".
Якби ми навчилися вводити свідомість у стан зчеплення і виводити її з цього стану, людина б осягнула таємницю божественності. Але немає нічого важчого, ніж навчитися цього. Нами керує звичка. Наші тіла – це роботи, які прагнуть робити те, що вони робили протягом останнього мільйона років: їсти, пити, випорожнюватися, кохатися, – і віддаватися теперішності.
Моє відкриття паразитів свідомості допомогло мені розірвати "звичку", яку паразити довго культивували, посилювали й зміцнювали. Інакше кажучи, я несподівано зрозумів, що протиприродне, коли людина бачить лише короткі проблиски свободи, лише натяки на безсмертя, які відразу ж зникають. Чому б їй не почуватися зовсім вільною десять годин на добу (довше було б шкідливо, бо, зрештою, ми іноді маємо турбуватися й про дрібниці поточного моменту).
Від початку серпня (коли я вперше прочитав Карелові "Роздуми над історією") я знав, що зможу звільнити свою свідомість від пут, а це вже саме по собі означало, що я розірвав ланцюг, яким зв'язана більшість людей. Щоб тримати людство в ланцюгах, паразити покладалися головним чином на його звичку й невігластво. Вони загніздилися в одному з найглибших рівнів людської душі, де могли "висотувати" енергію, якою люди живилися зі свого джерела життєвої сили.
Спробую пояснити цей момент. Якби людина не була "еволюційною твариною", то паразити могли б паразитувати на ній завжди. У людини не було б найменшої можливості дізнатися про їхнє існування. Вони б вічно забирали в людини частину її енергії для себе, і вона про це б і не підозрювала.
Але невелика частина людства (точніше кажучи, приблизно п'ять відсотків) – це еволюційні тварини з глибоким і потужним прагненням стати посправжньому вільними. Цих людей треба було "відволікати", і тому паразити змушені були підніматися ближче до поверхні свідомості, щоб маніпулювати ними як ляльками. Саме через те вони себе й виявили.
Я вже казав, що людина живиться з таємного життєвого джерела, що струменіє в глибинах її єства. Це джерело являє собою центр тяжіння, справжню сутність людини. Воно незнищенне, і тому паразити не мають до нього доступу. Вони можуть лише "красти" енергію, поки вона плине від того глибинного джерела до фізичної свідомості людини.
А тепер я спробую описати свої відчуття під час нової мандрівки всередину самого себе, хоча читачеві слід завжди пам'ятати моє попередження про те, які недосконалі наші мовні засоби.
Насамперед я спостеріг у своїй свідомості цілковиту тишу. В ній не було більше ніякої стривоженості чи неспокою. А все тому, що це нарешті була моя, вільна від крадіїв, свідомість. Нарешті це були мої володіння.
У моїх снах та згадках сталися величезні зміни. Кожному, хто пробував заснути під час гарячки або коли мозок перевтомлений, відоме оте жахливе відчуття, коли здається, що думки шугають прудко, наче риби, і всі вони ніби чужі, коли голова, яка мала б бути "місцем, де можна чудово усамітнитися", нагадує радше ярмарок, де повно незнайомців. Ніколи раніше я не усвідомлював так ясно, наскільки мозок схожий на ярмарковий майдан, де комашаться паразити. І ось тепер там панували тиша й спокій. Мої згадки вишикувались в ідеальному порядку, як війська під час королівського огляду. За моїм наказом будьяка з них виступила б уперед. Тільки тепер я зрозумів правдивість твердження: все, що відбувається з нами, до найменших подробиць відкладається в нашій пам'яті. Спогади раннього дитинства стали так само чіткими, як і згадки вчорашнього дня. Навіть більше, спогади попередніх життів складали тепер суцільну послідовність і стояли в одному ряду зі спогадами мого теперішнього життя. Свідомість була ніби цілковито спокійне море, в якому небо відбивається, неначе в дзеркалі, а вода така чиста, що на дні його все видно, як і на поверхні. Я зрозумів, що мав на увазі Якоб Беме, говорячи про "священний день спочинку для душі". Вперше в своєму житті я був у контакті з реальністю. Ніякої гарячки, ніяких кошмарів, ніяких ілюзій. Найбільше вразила мене величезна життєздатність людських істот, незважаючи на жахливу запону божевілля, яка закриває від них дійсність. Люди, либонь, найвитриваліший вид з усіх живих істот у Всесвіті.
Тепер я опускався крізь свою свідомість так само, як людина прогулюється залами палацу. Вперше я усвідомив, хто я. Я знав, що це був я. Це була не "моя свідомість", бо прикметник "моя" стосується лише крихітної частинки мого єства. Це був увесь я.
Я проходив крізь "ясельні" шари, крізь ті яскристі джерела енергії, мета яких – установлювати моральну рівновагу, діяти як своєрідна моральна поліція. Коли людина схиляється до думки, що світ злий і з ним треба боротися за допомогою зла, ці сили піднімаються на поверхню так само, як білі кров'яні тільця поспішають до тієї частини тіла, куди проникла інфекція. Все це я усвідомив уперше.
Нижче простягалося безкрає море нерухомого життя. Тепер це вже було не море темряви, не ніщо. Опустившись туди, а побачив, що море світиться, відчув, що воно тепле. Цього разу на моєму шляху не було ніяких перешкод, ніякої сліпої й злої сили, яка б намагалася виштовхнути мене назад.
І тоді я усвідомив те, що майже неможливо висловити словами. Іти глибше не було потреби. Ті глибини містили в собі чисте життя, а проте, в певному розумінні, вони містили також і смерть, смерть тіла і раціональної свідомості. Те, що ми називаємо "життям" на землі, являє собою поєднання чистих життєвих сил з тілом, це зв'язок між живим і неживим. Я кажу "неживим", бо термін "матерія" був би тут неправильним. Матерія жива доти, доки вона існує. Ключове слово тут – "існування". Жодна людська істота не може зрозуміти слова "існування", бо вона в ньому. Але існувати – це не пасивний стан; це пробиватися з неіснування. Саме існування – це вигук ствердження. Існувати означає робити виклик неіснуванню.
Ви відчуваєте, як важко мені висловитись. Я змушений обходитися одним–двома словами тоді, коли треба було б п'ятдесятьох або й більше. Це не зовсім те саме, що описувати кольори сліпому, бо жодна людина не може бути цілковито "сліпа": усі ми бачили хоч проблиски свободи. Але свобода має стільки ж кольорів, як і спектр.
Усе це означає, що опускаючись до "джерела" свого життя, я виходив зі сфери існування, бо джерело не існує, тобто воно не виступає за межі неіснування.
Це була свобода; мене сп'янила її чудова, невимовна краса. Моя свідомість була моєю власною. Я став першою людиною, що досягла надлюдськості. І все ж я змушений був відмовитися від чарівливих перспектив, що відкрилися переді мною, і вернутися до проблеми, яка занесла нас у відкритий космос,– Земля і паразити свідомості.
З великою неохотою я виринув на поверхню. І поглянув на Райха, як на незнайомця, і побачив, що він дивився на мене так само. Ми усміхнулись один одному, як два актори після репетиції сцени, в якій вони були ворогами.
– Що тепер? – запитав я.
– Наскільки далеко ти опустився? – запитав у відповідь Райх, ніби не чуючи мене.
– Не дуже далеко. В цьому не було потреби.
– Які сили можемо ми черпати звідти?
– Я ще не знаю. Треба порадитися разом з усіма.
Ми зайшли до іншої кімнати. П'ятнадцятеро з них уже звільнилися від паразитів і тепер допомагали решті. Деякі терпіли такі муки, що могли ушкодити себе так само, як мати, що корчиться на підлозі, народжуючи дитину. Нам довелося докласти чималих зусиль, щоб заспокоїти їх: застосування сили нічого б не дало, навіть більше, посилило б їхній страх. Один з них кричав: "Поверніть корабель назад! Поверніть корабель назад! Я не можу терпіти далі!" Істота всередині нього очевидно намагалася присилувати його, щоб він змусив нас повернути корабель у бік Землі. Звільнення прийшло до нього через двадцять хвилин; він був такий знесилений муками, що відразу ж заснув.
О восьмій вечора все скінчилося. Більшість наших нових "рекрутів" були такі здивовані, що ледве могли говорити. Вони страждали від ефекту "подвійного зсуву". Вони знали, що були вже не тими, що раніше,– не тими людьми, якими вони завжди почували себе,– але ще не усвідомили, що ті дивні глибини незнайомого буття – це вони самі. Пояснювати їм це не було сенсу, бо пояснення замкнуло б їх у межах раціональної частини свідомості; вони мали дійти до цього самі.
У всякому разі десятеро з нас мали цілком ясні голови. Тепер ми розуміли, що проблеми пального для нас більше не існує. Спільними психокінетичними зусиллями ми могли вести ракету хоч би й до Плутона, і то зі швидкістю в тисячу разів вищою від теперішньої. Однак це нам було ні до чого. Треба було повертатися на Землю і далі боротися з паразитами. Але як боротися? Знищити Гвамбе й Газарда було б неважко, але це був би лише тимчасовий успіх. Паразити здатні створити нових Гвамбе й Газардів. Ми не можемо знищити всіх їхніх послідовників або "перепрограмувати" їхні свідомості. Нам доводилося приймати правила гри паразитів. Це було схоже на гру в шахи, у якій людські істоти – пішаки.
Ми обмірковували ситуацію до глибокої ночі. але так і не виробили якогось певного плану. У мене було відчуття, ніби ми взагалі на неправильному шляху. Ми думали, як би здолати паразитів за допомогою, сказати б, військового мистецтва. А тут мав би бути якийсь інший шлях…
О третій ранку мене збудив Райх. Радше мене збудила його свідомість, бо сам він був у іншій кімнаті. Ми лежали в темряві й спілкувалися за допомогою телепатії. Райх не спав із самого вечора; він обмірковував проблему паразитів у всій її цілості, повільно й методично.
Він сказав:
– Я намагався узгодити між собою всі ті знання, які ми маємо про цих істот. Мене спантеличує одне: чому вони так не хочуть покидати Землю? Якщо вони перебувають у свідомості людини, то їм повинно бути однаково, де є та людина.
Я на те відповів:
– Бо вони існують на рівні свідомості, спільному для всіх людей,– те, що Юнг називає "колективним несвідомим".
– Це не відповідь,– сказав Райх. – Відстань не має для думки ніякого значення. За допомогою телепатії я можу спілкуватися з кимось на Землі так само легко, як і з тобою. Отже ми й далі складаємо частину ірраціональної сфери людської свідомості. А коли так, то вони мали б почуватися так само добре, як і на Землі.
– А що ти сам про це думаєш? – запитав я.
– Мені здається, що це якось пов'язано з Місяцем.
– Ти гадаєш, що вони використовують його як базу?
– Ні, тут справа набагато складніша. Вислухай мене і скажи, чи є в тому, що я казатиму, якийсь глузд. Почнемо з Кадата. Ми знаємо, що вся та історія, пов'язана з "Великими Старими",– фікція. Отже ми з повним правом можемо припустити, що зв'язку між паразитами свідомості і Кадатом немає ніякого і що паразити використали ту історію, як відворотне зілля, аби змусити людину й далі шукати своїх ворогів не в самій собі, а зовні. Але якщо навіть так воно й було, чи дає нам Кадат ключ до розгадки? Перший безсумнівний висновок – це те, що загальноприйняте датування людської історії помилкове. Згідно з даними геології, вік людини становить мільйон років. Це означає не що інше, як лише те, що ми досі не зуміли знайти давніших людських останків.
– А найдавніші знайдені останки свідчать про те, що мільйон років тому людина відійшла не далеко від мавпи,– зауважив я.
– Яка людина? Пітекантроп? Австралопітек? Звідки ми знаємо, що це були єдині види людини? Не забувай, що римляни мали високий рівень цивілізації тоді, коли британці були ще дикуни. А хети мали високу цивілізацію тоді, коли римляни й греки були дикуни. Все це відносно. Цивілізація має тенденцію розвиватися в різних ізольованих місцях, як геологічні кишені або гнізда. Ми знаємо напевне, що еволюційний процес сприяє розвиткові інтелекту. Чому ж тоді ми повинні дотримуватися отого чудернацького припущення, що людина з'явилася мільйон років тому? Ми знаємо, що динозаври, мамонти, гігантські ящури, ба навіть коні, існували мільйони років перед тим. Пращуром людини була, мабуть, примітивна людиноподібна мавпа в юрському періоді. Людина не могла з'явитися на голому місці.
– Ти згоден з тим, що існування Кадата підтверджує цю теорію? Єдиною альтернативною теорією могло б бути те, що мешканці Кадата прийшли з іншої планети.
Отже ми погодились, що вік людини набагато більше, ніж мільйон років. Але в такому разі постає питання – чому цивілізація не розвивалася швидше? І тут я знову схильний прислухатись до різних міфів про зруйнування світу – всесвітній потоп Тощо. А що коли прихильники чудернацьких місячних теорій мають рацію, і в їхніх твердженнях, ніби всесвітній потоп був спричинений падінням Місяця на Землю, є якась правда?
Я не міг зрозуміти його до кінця. Не міг утямити, що спільного між цими міркуваннями і паразитами свідомості.
– Зараз зрозумієш. Якщо ми узгодимо один з одним усі міфи, що стосуються всесвітнього потопу, то дійдемо висновку, що потоп стався порівняно нещодавно в історії людства – скажімо, п'ять тисяч років до нової ери. Припустімо тепер: потоп був спричинений Місяцем, що обертався ближче до Землі, як уважає Гербігер. Чи означає це, що наш теперішній Місяць обертається навколо Землі всього сім тисяч років?
– Гадаю, що це можливо.
– Ти, як археолог, можеш сказати, чи є реальні докази на підтримку цієї думки, чи, може, це просто вигадка?
– Доказів дуже багато, чимало з них я навів у своїй книжці, яку написав двадцять років тому. Але я всетаки не розумію, яке відношення має все це до паразитів.
– Зараз зрозумієш. Я довго міркував над проблемою походження паразитів, Вайсман твердив, що, на його думку, вони прибули на Землю років двісті тому. Але ми знаємо, що вони не люблять відкритого космосу. Звідки ж тоді вони прибули?
– З Місяця?
– Може. Але таке припущення дає підстави гадати, що вони можуть існувати окремо від людської свідомості.
І тут я зрозумів, що він має на думці. Ну звичайно ж! Тепер у наших руках був важливий ключ щодо походження паразитів – вони не люблять бути окремо від маси людства. Чому?
Відповідь була така приголомшливо проста, що повірити в неї майже неможливо. Вони не можуть існувати окремо від людства, бо вони і є людство.
Ключ до розгадки містився в першому реченні Вайсманових "Роздумів над історією": "Я переконаний… що людство зазнає нападів з боку своєрідного раку свідомості".
Рак… А рак не може існувати без тіла людини.
Що ж спричинює фізичний рак? Відповідь на це питання цілком очевидна для того, хто досліджував свою свідомість. Причина раку та сама, що й причина роздвоєння особистості. Людина – це континент, але раціональна частина її свідомості це всьогонавсього вузька садова стежина біля її будинку. Річ у тім, що людина майже цілковито складається з нездійснених можливостей. Люди, яких називають великими, це ті, у кого вистачило мужності реалізувати хоча б деякі зі своїх прихованих можливостей. Так звана "пересічна людина" надто боязка, щоб зробити спробу виявити себе. Вона віддає перевагу затишкові садової стежини біля свого будинку.
Роздвоєння особистості виникає тоді, коли деякі з цих нереалізованих можливостей починають мститися за себе. Так, наприклад, боязкий чоловік із сильним статевим потягом, який він силкується придушити, несподівано для себе вдається до зґвалтування. Він намагається виправдати себе, кажучи, що це сталося так, ніби якась інша істота заволоділа його тілом і вчинила зґвалтування. Але та "інша істота" це насправді він сам – та його частина, яку він не наважується визнати.
Рак також спричинюється "нездійсненими можливостями", які мстяться за себе. Вчені, що досліджують ранні ступені раку, вказують на те, що ця хвороба пов'язана з розчаруванням або старістю. Люди, у яких вистачає мужності реалізувати себе, не помирають від раку. А ті, що мають певні потенційні можливості, але не наважуються виявити їх, становлять великий відсоток хворих на рак. їхня недовіра до життя отруює їм душі.
Щойно людина опановує вміння заглиблюватись у своє внутрішнє єство, рак і роздвоєння особистості стають неможливими, бо неможливим стає виникнення вогнищ розчарування.
У певному розумінні Карел Вайсман мав рацію: "паразити" справді з'явилися близько двох сторіч тому. Люди попередніх сторіч так силкувалися сполучати вимоги тіла й душі, що в них не було часу для розчарувань. Вони були цілісніші, ніж сучасна людина – вони жили на інтуїтивнішому рівні. Пізніше людина досягла нового щабля в своїй еволюції, на якому вона мала стати свідомішою, інтелектуальнішою і самокритичнішою істотою. Прірва між раціональними та інтуїтивним рівнями свідомості збільшилася. І тоді рак та шизофренія перестали бути рідкісними хворобами, поширившись у всьому світі.
Але яка в усьому тому роль Місяця? І тут рак знову дає ключ для розгадки. Причиною раку є повсюдне зниження життєздатності внаслідок розчарування або старості. Але цього ще не досить для виникнення раку. Тут потрібне специфічне подразнення, наприклад, невелика травма. Якщо розглядати життя як різновид електричної сили, що заповнює людське тіло так само, як магнетизм заповнює магніт, то тоді можна сказати, що травмована плоть нездатна вже проводити магнітний потік так само, як решта тіла. Ця травмована плоть переходить на нижчий рівень і розвивається далі посвоєму – виникає своєрідне "роздвоєння особистості".
Якби устриці були вищими організмами, то подразнення їхнього тіла об перлину було б достатнім, щоб викликати рак.
Райхова теорія щодо паразитів свідомості зводилась ось до чого:
Близько десяти тисяч років тому Земля силою свого тяжіння поволі притягувала Місяць до себе. Це був її третій чи четвертий Місяць. Минуло дві тисячі років, поки нарешті Місяць упав на Землю, розбившись на друзки. Вода, яка завдяки силі тяжіння Місяця утримувалась біля екватора Землі, величезною хвилею відкотилася назад по всій земній кулі, знищуючи всі здобутки тодішньої цивілізації (але не цивілізацію Кадата, яка була зруйнована попереднім Місяцем).
Близько тисячі років Земля не мала Місяця, життя на ній занепало. Відтак вона захопила ще одного космічного блукальця, ще одного величезного метеорита – нашого теперішнього Місяця. Але вона полонила надзвичайно небезпечного супутника. Цей новий Місяць виявився "радіоактивний", сповнений дивних сил, які бентежать людську свідомість.
Будьяка теорія щодо походження цих сил – всьогонавсього здогади. Згідно з Райховою теорією, яка, на мою думку так само вірогідна, як і будьяка інша, Місяць колись був частиною якогось більшого небесного тіла, може, якогось сонця, і його населяли "безтілесні", у фізичному розумінні, істоти. Це не так уже й безглуздо, як може здатись. Раніше вчені твердили, що певні планети непридатні для життя, бо життя не може існувати в умовах тих планет; пізніше було встановлено, що життя може виникнути за найнесприятливіших умов. Життя, яке могло виникнути на Сонці, звісно, не було б "фізичним" у нашому розумінні.
Велетенський вогненний уламок було відірвано від Сонця кометою, що пролітала мимо, і гарячі гази почали конденсуватися в Місяць, яким ми знаємо його тепер, поступово знищуючи його жителів. Але оскільки ті не були "тілами" в земному розумінні, вони не могли померти звичайним способом. Пристосовуючись до матерії, що охолоджувалась у їхньому світі, вони стали частиною молекулярної структури твердої речовини так само, як раніше вони становили частину структури гарячого газу.
Таким чином Місяць залишається "радіоактивною" планетою з дивним чужорідним життям.
Якби наша Земля не захопила Місяць, то оте чужорідне життя давно б уже зникло, бо життя існує лише тоді, коли діє другий закон термодинаміки, тобто, коли енергія переходить від вищого рівня до нижчого. Отже Місяць залишився "живий" завдяки близькості до Землі, планети, яка вирує життям та енергією. Присутність Землі для Місяця була однаково що сталий запах гарячого обіду для змореної голодом людини. В міру того, як людство знову закріплювалося на Землі, воно інтуїтивно відчувало присутність чогось живого на Місяці.
Ось тут, здається мені. й криється відповідь на питання про походження паразитів – "подразника", який викликає рак. Нижчі форми життя (риби і ссавці) не відчувають дії "спостерігачів": вони живуть на інстинктивному рівні, і чужа присутність здається їм цілком природною. Що ж до людини, то вона поступово прогресує, щоб стати господарем Землі, і робить це за допомогою вдосконалення свого інтелекту, раціональної сфери своєї свідомості. І стає "роздвоєною", одірваною від своїх інтуїтивних потягів. Одне за одним виникають розчарування, перетворюючись на вогнища придушеної енергії. А тим часом місячний "збудник", здійснюючи безперервний психічний тиск напівзамерзлого життя на Землю, чинить свою руйнівну справу. Рак свідомості починає розвиватися.
Може здатися, що наведені вище міркування побудовані на хистких доказах. Це не так. Вони побудовані на логіці, починаючи від, здавалося б, важкого питання: чому паразити бояться відкритого космосу?
А відповідь проситься сама: у міру того, як людина втрачає контакт зі своїм внутрішнім єством, своїми інтуїтивними глибинами, її цілком захоплює світ лише раціональної сфери свідомості, інакше кажучи, світ інших людей. Будьякий поет знає цю істину: коли люди йому обридають, він звертається до прихованих джерел снаги всередині самого себе, і тоді він байдужіє до всіх тих, що довкола нього. Він знає, що "потаємне життя" всередині нього реальне, і порівняно з тим життям інші люди – всьогонавсього "тіні". Але "тіні" горнуться одна до одної, гуртуються. "Людина – істота суспільна",– сказав Аристотель, виголосивши одну з найбільших неправд у людській історії. Бо кожна людина має набагато більше спільного з горами чи із зорями, ніж з іншими людьми.
Поет – більшменш цілісна істота: він не втратив зв'язку зі своїми внутрішніми силами. Що ж до інших людей, "тіней", то вони приступні для раку. Для них людське суспільство – реальність. Вони цілковито зайняті його дрібними вартостями, його дріб'язковістю, недоброзичливістю і пошуками самого себе. А що паразити являють собою проекцію цих істот, то чи дивно, що й самі вони чіпляються за людське суспільство? У нашому космічному кораблі для них не було місця, оскільки ми вже знали таємницю: людина ніколи не самотня, бо вона безпосередньо зв'язана з усесвітнім джерелом енергії.
Інакше кажучи, якби ми навіть не вийшли в космос, наші свідомості однаково перестали б бути пристановищем для паразитів. У нас рак поволі помирав від голоду. Наша подорож у космос лише прискорила цей процес. Коли ми відокремилися від решти роду людського, то першими почуттями, які в нас виникли, були страх і самотність – так само. як і в дитини, що її вперше забрали від матері. В таку хвилину перед кожним постає велике питання: чи справді людина – соціальна істота, яка не може існувати окремо від інших людей? Якщо це правда, тоді всі наші людські вартості, такі як доброчесність, правда, любов, релігія та інші, – фальш і облуда, бо ці вартості, самі по собі, абсолютні, важливіші, ніж інші людські істоти.
Той страх змусив нас знову звернутися всередину самих себе, до "джерела снаги, значення й мети". Фальшиві телефонні дроти, що зв'язували нас із іншими людськими істотами, було розірвано. Це не означає, що інші людські істоти перестали бути важливими для нас. Навпаки, вони стали куди важливіші, бо ви починаєте усвідомлювати, що, в певному розумінні, вони безсмертні. Але водночас ви починаєте також усвідомлювати, що так звані "людські" вартості – оманливі, що вони побудовані на девальвації людиною самої себе.
Ось чому паразити змушені були покинути нас. Що далі ми заглиблювалися в космос, то більше перед нами розкривалася істина, що інші люди не доповнювали наші вартості. Інші люди не мали того значення, якого ми їм завжди надавали. Людина не самотня. Якщо б сталося таке, що ви залишилися останньою живою людиною у Всесвіті, то й тоді ви б не були самотні.
Ми з Райхом проговорили всю ніч. А коли настав ранок (година, коли в нас удома, на Землі, настає ранок), з нами щось сталося. За кілька годин ми невпізнанно змінилися. Лялечка перетворилася на метелика.
Ми більше не належали Землі. Космічний простір довкола нас був такою самою нашою домівкою, як і ота невеличка зелена куля, відстань до якої становила два мільйони миль.
Було трохи страшно. Відчуваєш себе, як жебрак, який несподівано успадкував величезне багатство. Дивиться той жебрак на лави слуг, що чекають його наказу, розглядає розмаїті коштовності, розглядає багаті маєтки, що тепер належать йому… і його розум туманіє, голова йому паморочиться, він відчуває страх перед свободою.
Як багато треба було ще дослідити, як багато ми ще не знали…
Але насамперед треба було донести ці знання до інших.
І хоч Земля не була більше нашою домівкою, ми не мали сумнівів, що робити далі. Ми стали полісменами Всесвіту.
Я підійшов до автоматичної панелі керування. Якби рішення довелося приймати тиждень тому, я б детально проконсультувався з полковником Мессі, але тепер усе здавалося таке просте, як дитяча гра. Я швидко зробив потрібні зміни в програмі польоту і натиснув на перемикач. Корабель відразу ж увібрав свої фотонові вітрила і вистрілив ракету для зміни напрямку руху. Відтак почав описувати розлогу дугу. Всі прокинулись і підійшли до пульту подивитися, що відбувається.
Я звернувся до всього гурту:
– Ми повертаємося на Землю. Допоможіть мені збільшити швидкість корабля.
Ми замкнули свої свідомості паралельно і почали наводити тонкий змінний потік вольових зусиль. А тоді дуже поволі розрядили його над задньою частиною корабля. І враз ніби велетенська рука стиснула корабель, як велику рибу. Ми відчули посмик прискорення і повторили операцію. Корабель знову кинуло вперед. Ми натиснули дужче – корабель затремтів, але підкорився. Це була тонка і небезпечна операція. Ми могли створити силу, рівну силі десятка водневих бомб, але її треба було ще перетворити в лінійну швидкість. Неточно спрямована, ця сила могла зруйнувати корабель дощенту, розпорошивши його на атомний пил. Ми з Райхом вижили б у такому випадку, але решта ще не були до цього готові.
Дивно було перебувати у відкритому космосі на відстані двох мільйонів миль від Землі у цій незграбній, грубій, металевій ракеті, яку, здавалося, сконструювали недорозвинені істоти. Ми з Райхом вирішили, що, повернувшись на Землю, передусім покажемо людям, яким має бути справжній космічний корабель.
Найлегше й найшвидше пояснити свої думки решті ми могли телепатичне. Для цього ми взялися за руки й утворили замкнене коло, як під час спіритичного сеансу. Знадобилося всього п'ять секунд для того, аби пояснити їм те, що ми хотіли; в певному розумінні вони все те вже знали. Ми досліджували дорогу в темряві, вони йшли нею при денному світлі.
Це було цікаве відчуття. Я не бачив Райха цілу ніч – ми ж були в різних кімнатах. Я не спромігся навіть подивитись на себе в дзеркалі. Але щойно передавши свої знання решті, ми побачили разючу зміну, що сталася з усіма ними. Цього, звісно, треба було чекати, але всетаки бачити, як відразу змінилися всі обличчя, було незвично й дивно. Висловити це звичайними прикметниками неможливо. Сказати, що вони стали шляхетніші чи величніші, було б дуже далеко від істини. Точніше буде сказати, що вони стали дитячими. Але зміст цього слова треба розуміти правильно. Якщо ви подивитесь в обличчя немовляти (скажімо, шестимісячного віку), а потім в обличчя старої людини, то відразу зрозумієте оту тонку, таємничу відзнаку, відому як життя, радість, чарівність. Хоч яка мудра й добра стара людина, у неї цієї відзнаки бути не може. А дитя, якщо воно щасливе й розумне, випромінює цю відзнаку. Майже боляче бачити її, бо це дитя, поза всяким сумнівом, належить до розвинутішого світу. Воно все ще напівангел. Дорослі, навіть найгеніальніші, знецінюють життя; дитина вірить у нього і стверджує його всім своїм єством.
І от саме та відзнака чистого життя несподівано засяяла в їдальні космічного корабля, і не буде перебільшенням сказати, що сповнила вона всіх нас таким відчуттям, неначе це був світанок творення. Ми бачили все те один в одному, і зміцнювалися силою і впевненістю в собі.
Саме це піднесло нас на новий рівень знань. Коли я сказав їм: "Людина не самотня",– я розумів, що маю на увазі, але повне значення цих слів ще не було для мене ясне: я говорив про джерело енергії, сенс і мету. Тепер я зрозумів, що ми не самотні в набагато очевиднішому й простішому значенні цього слова. Ми стали моральною поліцією Всесвіту, а крім нас були ще й інші. Наші свідомості увійшли в контакт із тими іншими. Ми неначе послали сигнал, який було вмить прийнято сотнею приймачів і відразу ж зворотним сигналом повідомлено нас про їхню присутність. Найближчий із цих приймачів перебував на відстані лиш якихось чотирьох тисяч мільйонів миль. Це був космічний корабель однієї з планет системи Проксіми Центавра.
Не буду детально спинятися на цій темі, бо вона не входить у зміст моєї дальшої розповіді.
Ми летіли зі швидкістю приблизно ста тисяч миль за годину. До Землі залишалося два мільйони миль, тобто двадцять годин льоту. Радіус обертання Місяця навколо Землі становить, як відомо, близько чверті мільйона миль, отже Місяць був ще між нами й Землею. Це означало, що ми мали пролетіти повз нього через сімнадцять з половиною годин.
Тоді ми ще не думали про те, щоб зрушити Місяць з орбіти. Його вага становить близько 5х10тонн, тобто п'ять тисяч більйонів тонн. Ми не уявляли, яку масу могли б ми зрушити, об'єднавши наші психокінезисні зусилля, але, здавалося, що наших об'єднаних зусиль не досить, аби виштовхнути Місяць у відкритий космос. А коли б навіть ми й зуміли це зробити, то яка з того користь? Сталий подразник припинив би діяти на людську психіку; але ж він уже зробив свою справу, і тому паразити свідомості однаково вижили б.
У всякому разі, було ясно, що проблема Місяця й далі стояла перед нами і потребувала негайного дослідження.
На відстані п'ятдесяти тисяч миль від Місяця ми знову відчули силу його притягання. Ми з Райком переглянулись. Значення цього факту було очевидне: якимось дивним чином Місяць "знав" про нас. Коли ми летіли з Землі, він знав про нас від моменту старту, і його "увага" була прикута до нас, аж поки ми пролетіли повз нього. Тепер ми наближалися до нього ззаду, і він "помітив" нас на відстані всього п'ятдесяти тисяч миль.
Цього разу негативний вплив Місяця на наші здатності був не такий відчутний, як під час льоту із Землі. Тепер ми виразно уявляли механізм того, що відбувалося: життєві сили були захоплені в пастку і дивилися на нас з надією. Той негативний вплив виявлявся в порушенні емоційної рівноваги. Але тепер ми знали його природу і могли легко впоратися з ним.
Цього разу ми спрямували космічний корабель прямо на Місяць і відразу ж увімкнули гальма. Через годину корабель легко опустився на Місяць, здійнявши величезну хмару сріблястого місячного пилу.
Раніше я бував на Місяці і тоді він здавався мені мертвим. Цього разу він був не мертвий: довкола лежала змучена жива місцевість, на якій проступав відбиток величезної трагедії – все одно що вигорілий кам'яний будинок, у якому під час пожежі загинули сотні людей.
Не гаючи часу. ми відразу взялися до експерименту. З борту корабля (ми не сходили на поверхню Місяця, бо не мали космічних костюмів, оскільки не думали ніде висідати) ми спрямували пучок вольової енергії на гігантську пористу скелю, що височіла неначе величезний мурашник. Дванадцятеро з нас з'єдналися паралельно, і сила, яку ми продукували, могла б, вибухнувши, утворити кратер діаметром десять миль. Увесь "мурашник" (з милю заввишки) розпорошився так само, як колись Абхотовий блок, перетворившись на пил, який хмарою вкрив наш корабель. Температура значно піднялася, і протягом десяти хвилин ми почували себе досить незручно. І все ж у ту мить, коли скеля розпорошувалася, ми всі відчули трепет чистої радості, схожої на слабенький електричний струм. Сумнівів бути не могло: ми вивільнили поневолені життєві сили. А що "тіла" в них не було, то вони зникли, розсіялися в космосі.
У Місяці було щось надзвичайно гнітюче й деспотичне. Шеллі довів, що володіє шостим відчуттям, сказавши: "Ти блідий від утоми й нудьги?" А Їтс виявив таку гостроту сприйняття, від якої стає моторошно, коли порівняв Місяць з телепнем, що вештається по небу. Але він не мав слушності. У нас виникло таке відчуття, неначе ми відвідали змучену тортурами душу в будинку для божевільних.
Через півгодини Місяць залишився далеко позаду нас, а передній ілюмінатор уже цілком закривала туманиста блакитна куля Землі. Цей момент завжди викликає хвилювання – коли Земля попереду, а Місяць позаду і обоє однакового розміру.
Але навіть у цей момент ми все ще мали справу з Місяцем. Нам хотілося встановити, наскільки на нього можна вплинути психокінетичною силою. Зрозуміло, що подіяти на Місяць ми могли з точки, розміщеної посередині між ним і Землею, оскільки нам треба було "впертися" в Землю. Ми не могли чинити силовий вплив на Місяць безпосередньо з нашого корабля. Місячна незрівнянно більша маса вернула б нам удар такої сили, який, поза всяким сумнівом, знищив би нас. Наш корабель був усьогонавсього третім кутом розтягнутого трикутника.
Це була нелегка вправа. Насамперед у ній треба було взяти участь усім нам – п'ятдесятьом свідомостям, зв'язаним паралельно. Це виявилося найскладнішою частиною проблеми. Більшість членів нашого екіпажу мали ще дуже слабко розвинені психокінетичні здібності, а застосовувати їх треба було в подвійній упряжі з гуртом інших людей. Флейшман, Райх і я мали діяти, як спрямовувачі тієї сили. Те, що ми робили, було надзвичайно небезпечно. Ніколи ще космічний корабель не здавався нам таким крихітним і недосконалим. Варто було одній людині припуститися помилки, і всі інші загинули б. Через те троє з нас зосередились на відверненні можливих помилок, тоді як Голкрофт і Ебнер нарощували вібраційну хвилю психокінетичної енергії. Далі треба було "промацати" наш шлях до Землі, сама ця операція вразила всіх неначе шоком – несподівано ми ніби опинилися у Вашингтоні. Земля випромінювала "життя" так само потужно, як і Місяць, але не зруйноване, ув'язнене життя, а страх і знервованість.
Правильність Райхової теорії щодо паразитів свідомості стала відразу очевидною. Люди на Землі нарощували панічні хвилі так само, як ми нарощували психічну енергію, паніка ще більше відвертала людей від їхнього справжнього єства, створювала ракову тінь, друге "я", яке відразу ж досягло дивної незалежної реальності – так ніби дивишся на своє відображення в дзеркалі і уявляєш, що воно живе.
Встановивши контакт із Землею, ми могли чинити вплив на Місяць з подвійною силою завдяки дії прямого пучка психокінетичної енергії з космічного корабля і пучка, відбитого від Землі.
Мета цього експерименту полягала в тому, щоб попередньо визначити наші можливості щодо Місяця; ми хотіли оцінити його, так само як гравець у крикет оцінює м'яч, поклавши його собі на руку. Я вже казав, що відчуття під час застосування психокінетичної енергії мало чим відрізняється від відчуття, яке виникає, коли ви справді торкаєтесь чогонебудь. Уся різниця в тому, що в першому випадку відстань до об'єкта, на який ви спрямовуєте свої зусилля, набагато більша. Отже, після того, як ми встановили пучок енергії, відбитий від Землі, можна було визначити опір Місяця. Для цього треба було спрямовувати на Місяць нашу енергію, поступово збільшуючи її, і виважити "реакцію" Місяця. Я в цьому безпосередньої участі не брав; ми з Райхом і Флейшманом мали "усталювати" потік енергії, щоб її вібрування не зруйнувало корабель. Ми відчували зростання сили енергії за збільшенням вібрації. Зрештою, я різко наказав припинити експеримент. Він ставав надто небезпечним.
Голкрофт, якого я запитав, що він може сказати про експеримент, відповів:
– Я не впевнений, але мені здається, що Місяць реагує на наші дії. Охопити його зусібіч досить легко. Але поки що важко сказати, яким має бути тиск, щоб подіяти на нього. Нам треба спробувати ще раз із Землі.
Він мав на увазі, що за допомогою психокінетичного пучка можна досліджувати рельєф Місяця. Але ми й далі не знали, чи можна психокінетичною силою рухати його.
Усі були дуже виснажені. Протягом години, що залишалася до приземлення, більшість із нас спала.
Близько дев'ятої було ввімкнуто гальмівний пристрій, і швидкість корабля зменшилася до тисячі миль на годину. О дев'ятій сімнадцять ми увійшли в земну атмосферу і вимкнули всі джерела живлення корабля. Промінь керування із Землі захопив нас і решту справи ми віддали в руки Мессі. За кілька хвилин до десятої корабель приземлився.
Відчуття було таке, ніби ми повернулися на Землю через тисячу років. Усе в нас змінилося так, що сама Земля здавалася зовсім інакшою. Перше, що ми відчули й побачили, можна було, мабуть, передбачити. Все здавалося безмежно прекрасним, набагато прекраснішим, ніж тоді, коли ми покинули Землю. Це справило на нас величезне враження; нічого схожого ми не відчули й не помітили на Місяці через його збентежувальний вплив.
Одначе люди, які вітали нас на космодромі, здавалися чужими й огидними, лиш трохи кращими за мавп. Не вірилось, що такі недоумки можуть населяти цей прекрасний світ, залишаючись у ньому сліпими й дурними. Ми нагадали самі собі, що сліпота людини – це еволюційний механізм.
Інстинктивно ми заслонили себе від їхніх поглядів, докладаючи всіх зусиль, щоб здаватися такими, якими були раніше. Нас охопив сором – сором, який відчуває щаслива людина серед невдах і знедолених.
Мессі мав утомлений і хворий вигляд.
– Ну як ваша подорож? – запитав він. – Вас можна привітати з успіхом?
– Гадаю, що так,– відповів я.
Його обличчя змінилося, а втому як рукою зняло. Я відчув раптовий приплив симпатії до нього. Хоч ці істоти й недоумкуваті, але ж вони наші брати.
Я поклав свою руку на плече Мессі, і частина моєї життєвої снаги перейшла до нього. Приємно було бачити, як швидко він перемінився, спостерігати, як енергія й оптимізм випростовують його плечі, розгладжують йому зморшки на обличчі.
– Розкажіть нам,– звернувся я до нього,– про все, що тут сталося після нашого відльоту.
Ситуація була серйозна. З величезною швидкістю і безоглядною жорстокістю Гвамбе захопив Йорданію, Сірію, Туреччину й Болгарію. Там, де він зустрічав опір, населення нищили тисячами. Акумулятор космічної енергії, що його сконструювали африканські та європейські вчені, він обладнав вольфрамовим рефлектором і обернув на знаряддя війни. Відтоді опір припинився. За годину перед тим, як ми приземлилися, Італія капітулювала й запропонувала Гвамбе прохід через свою територію. Німецькі армії зосередилися на кордоні Штирії та Югославії, але перша великомасштабна сутичка цієї війни була ще попереду. Німці погрожували кинути водневу бомбу, якщо Гвамбе й далі застосовуватиме свій акумулятор космічної енергії. Здавалося, що світ стояв перед перспективою затяжної "неядерної" війни протягом дуже довгого часу.
Ситуація була серйозна. З величезною швидкістю і безоглядною жорстокістю Гвамбе захопив Йорданію, Сірію, Туреччину й Болгарію. Там, де він зустрічав опір, населення нищили тисячами. Акумулятор космічної енергії, що його сконструювали африканські та європейські вчені, він обладнав вольфрамовим рефлектором і обернув на знаряддя війни. Відтоді опір припинився. За годину перед тим, як ми приземлилися, Італія капітулювала й запропонувала Гвамбе прохід через свою територію. Німецькі армії зосередилися на кордоні Штирії та Югославії, але перша великомасштабна сутичка цієї війни була ще попереду. Німці погрожували кинути водневу бомбу, якщо Гвамбе й далі застосовуватиме свій акумулятор космічної енергії. Здавалося, що світ стояв перед перспективою затяжної "неядерної" війни протягом дуже довгого часу.
Чотирнадцять потужних ракет пройшли крізь систему повітряної оборони США, і одна з них спричинила пожежу в ЛосАнджелесі, яка бушувала увесь попередній тиждень. Сполученим Штатам Америки було важко контратакувати ракетами, бо війська Гвамбе були розпорошені на величезній території, але за день до нашого приземлення американський президент оголосив, що в майбутньому американці знищуватимуть одне африканське місто щоразу, коли африканська ракета порушить повітряний простір США.
Для всіх було ясно, що в цій війні переможців не буде. Кожний відплатний захід являв собою подальший крок до взаємного знищення. Загальна думка про Гвамбе зводилася до того, що це – безумець, одержимий манією вбивства, який становить таку саму загрозу для африканських народів, як і для решти світу.
Хоч як дивно, але ніхто досі ще не зрозумів, що Газард був такий самий біснуватий і небезпечний, як і Гвамбе. Протягом тих двох тижнів, коли Гвамбе захоплював середземноморські країни, Німеччина й Австрія проводили мобілізацію. Кейптаун, Булавайо та Лівінгстон зазнали сильних пошкоджень від німецьких ракет, але поки що узгоджених військових дій проти Африки не було. Проте, коли поширилися чутки, що Газард пересуває самохідні пускові платформи для ракет із атомними зарядами в Австрію, радянський прем'єр і американський президент звернулися до нього із закликом не застосовувати атомну зброю. Газард дав ухильну відповідь. Громадська думка схилялася до того, що він поводитиметься розважливо. Але нам його наміри були добре відомі. Знав про них і президент Мервілл, у якого вистачило глузду тримати ці знання при собі.
Ракетою ми прилетіли до Вашингтона, а незадовго перед північчю вже сиділи за пізньою вечерею разом із президентом. Він також був виснажений і мав вигляд хворої людини, але за півгодини ми піднесли йому настрій і дух. Обслуга Білого дому нашвидкуруч приготувала для всіх нас чудову вечерю у великій їдальні.
Одним із перших запитань президента, з яким він звернувся до мене, було таке:
– Не розумію, чому ви поводитесь так, ніби все це вас не обходить.
– Бо я вважаю, що ми здатні припинити війну.
Я знав, що саме це він і хотів почути від мене. Я промовчав про те, що мені раптом здалося неважливим, чи знищить людство саме себе, чи ні. Неприємно було знову бути серед цих істот: дратувала їхня жалюгідність, сварливість, обмеженість.
Президент запитав, як ми думаємо припинити війну.
– Насамперед, пане президент, зв'яжіться з центральним телевізійним агентством і оголосіть, що через шість годин ви виступите з промовою, яка стосуватиметься всього людства.
– І якою ж має бути та промова?
– Я ще точно не знаю, але, мабуть, вона стосуватиметься Місяця.
О дванадцятій годині п'ятнадцять хвилин ночі ми всі вийшли на моріжок коло Білого дому. Небо було вкрите хмарами, сіялася холодна мжичка. Нам це не вадило – ми всі добре знали, де Місяць, і відчували його потяг зпоза хмар.
Утому як рукою зняло. Всіх охопила безмежна радість повернення на Землю. Інтуїтивно ми знали, що припинити війну зможемо без особливих труднощів. Зовсім інша справа – чи вдасться нам подолати паразитів.
Наша практика в космосі дуже прислужилася нам. Ми легко замкнули свої свідомості паралельно, впираючись у Землю. Цього разу Райхові, Флейшману й мені вже не треба було виконувати роль контролерів. Найгірше, що могло статися,– це те, що ми могли ненароком розхитати й завалити Білий дім.
Невимовна радість спалахнула серед усього нашого гурту, коли ми об'єднали свої свідомості. Відчуття такої могутньої сили я ще не знав. Мене ніби осяяло, і я нараз усвідомив значення слів: ми всі – "руки й ноги один одного", але в глибшому, реальнішому їхньому змісті. Я побачив людство, злютоване постійним телепатичним зв'язком, спроможне об'єднати свою психічну снагу. Людина як "людська" істота перестане існувати: перспективи її сили й могутності безмежні.
Наші вольові зусилля зімкнулися неначе в промені потужного прожектора й уп'ялися в Місяць. На цьому етапі ми не збільшували силу шляхом вібрації. Контакт з Місяцем викликав у нас подив. Ми ніби опинилися серед найгаласливішої в світі юрби. Тривожні вібрації надходили з Місяця безпосередньо по силовому кабелю, який з'єднував нас. Фактично ніякого шуму чути не було; але на кілька секунд наші свідомості втратили зв'язок, коли припливна хвиля психічного збентеження заплеснула нас. Ми поновили зв'язок і знову обперлися об Землю. Промінь вольових зусиль схопив Місяць і помацав його форму так само, як ми мацаємо рукою помаранчу. Якусь мить ми, злегка тримаючи Місяць, вичікували. А тоді під Райховим і моїм керівництвом почали нагнітати чисту рухову силу. Відстань до Місяця, здавалося, не мала ніякого значення. З цього я виснував, яка велика була наша сила. Сягнути на відстань двохсот п'ятдесяти тисяч миль було однаково, що кинути камінець на кілька метрів. Протягом наступних двадцяти хвилин ми випробували цю силу. Важливо було діяти поволі, ощадливо витрачати енергію. Величезна місячна куля, масою п'ять тисяч більйонів тонн, поволі оберталася навколо Землі, ніби прив'язана до неї ниткою земного тяжіння, і не могла відірватися. В певному розумінні вона була невагома, бо всю її вагу підтримувала Земля.
А тоді поволі, дуже поволі ми почали злегка тиснути на Місяць, щоб змусити його крутитись. Спочатку нічого не вийшло. Ми збільшили силу, міцніше оперлися об Землю (деякі з нас посідали на землю, незважаючи на мокру погоду – їм було зручніше співпрацювати з рештою сидячи). І знову нічого не вийшло. Ми легенько утримували Місяць, не почуваючи ніякої втоми, і посилали силові хвилі, які нарощувалися майже самі собою. Минула чверть години, і ми зрозуміли, що досягли успіху. Місяць крутився, але дуже й дуже поволі. Ми скидалися на дітей, які розкручують гігантську карусель. Щойно початкову інерцію було переборено, ми, збільшуючи тиск, могли надати тій "каруселі" яку завгодно швидкість.
Але "карусель" крутилася не паралельно до Землі. Ми змусили її крутитися під прямим кутом до своєї власної орбіти руху навколо Землі, тобто з півночі на південь.
Довжина периферії Місяця з півночі на південь становить приблизно шість тисяч миль. Ми чинили силовий вплив на Місяць доти, доки точка прикладання сили стала рухатися зі швидкістю три тисячі миль за годину. Це забрало в нас трохи більше, ніж п'ять хвилин після того, як ми подолали інерцію маси. Таким чином. Місяць почав обертатися навколо своєї власної осі один раз за дві години – швидкість, достатня для того, щоб досягти мети, яку ми поставили.
Ми знову зайшли в Білий дім і випили гарячої кави. Тим часом до нас приєдналося п'ятнадцять провідних сенаторів, і приміщення стало переповненим. Ми попросили їх дотримуватися тиші, а самі сіли, зосередивши свої свідомості на Місяці, щоб перевірити, чи вдався нам наш задум.
Так, удався. Половина поверхні Місяця, яку, ми звичайно бачимо з Землі, одвернулася від неї у відкритий космос, а інша половина, та, якої Земля ще ніколи не бачила, обернулася до неї. Очевидно, тривожні сили, що надходили з Місяця, зменшилися вдвічі. Тисячі років ці промені психічної енергії були спрямовані на Землю. Тепер вони спрямувалися у відкритий космос. Заморожені в Місяці життєві сили давно вже не мали активного інтелекту. Вони не могли осягнути ситуацію і збагнути, що їхня домівка обертається і то таким чином, що ситуація для них дедалі ускладнюється. Протягом сторіч їхня увага була спрямована на Землю, яка обертається зліва направо зі швидкістю поверхні, трохи більшою тисячі миль за годину. Тепер їхня власна домівка оберталася під прямим кутом до Землі. Все це не могло не викликати в них сум'яття.
Минула година, і Місяць цілковито повернувся до Землі своїм другим боком. Тривожні вібрації, які раніше йшли від нього, майже припинилися.
Ми запитали кількох сенаторів, чи відчувають вони якінебудь зміни. Одні з них нічого не відчували, інші були трохи здивовані й сказали, що почувають себе спокійніше, ніж годину тому.
Настав час, коли ми могли сказати президентові те, що збиралися сказати. Наш план був простий і цілком очевидний. Президент мав оголосити, що американську космічну станцію на Місяці зруйнували чужинцігіганти, які наводнили його, прибувши з космосу.
Президент сумнівався, що з його заяви буде яканебудь користь. Ми запевнили його, що буде, і порадили йому трохи поспати.
Я не слухав історичного виступу президента по телебаченню, бо спав, наказавши, щоб ніхто не будив мене, і мій сон був найглибший і найдовший за у останні два тижні – час, який ми пробули в космосі. Прокинувшись о десятій годині, я довідався, що наш захід уже дав перші наслідки. Телевізійний виступ президента слухали в усьому світі. У великих містах звістка про обертання Місяця навколо своєї осі викликала справжнісіньку паніку (і я мав підстави дорікнути собі, бо мій давній приятель Джордж Гіббс, королівський астроном, зліг від серцевого нападу, побачивши це крізь телескоп Гринвіцької обсерваторії, і помер через два дні). Оголошення президента про прибуття на Місяць чужинців підтвердило найгірші побоювання загальної маси людей. Ніхто не питав, навіщо чужинці змусили Місяць обертатися. А те, що він таки обертався, було видно кожному протягом наступних двадцяти чотирьох годин. Місяць був майже вповні. Над більшою частиною Європи й Америки видимість була чудова. Щоправда, обертання не можна було помітити відразу – так само, як не видно руху хвилинної стрілки на циферблаті годинника,– але кожен, хто дивився на Місяць більше десяти хвилин, міг переконатися, що його поверхня повільно зміщувалася з півночі на південь.
Ми сподівалися, що ця новина відверне думки людей від війни, але не врахували паразитів. Опівдні надійшло повідомлення, що північну частину Югославії та Італії обстріляно ракетами з водневими зарядами, якими знищено все на території тисячі квадратних миль. Газард вирішив, що виграти війну без жодного пострілу – неможливо. Якби він хоч знищив Гвамбе – тоді це ще мало б якесь виправдання. Проте Гвамбе він не знищив – після полудня той виступив по телебаченню і поклявся, що хоч жертвами стали чужинці, а він не простить Газардові вбивства його людей (насправді ж, загинуло внаслідок обстрілу головним чином цивільне населення Італії та Югославії; основна маса збройних сил Гвамбе перебувала далі на південь). Відтепер, заявив Гвамбе, починається світова війна, у якій білу расу буде знищено.
О шостій вечора того самого дня новини стали трохи кращі. Солдати Гвамбе почали тисячами дезертирувати. Загроза нападу чужинців з Місяця так подіяла на них, що вони вважали за краще бути разом із своїми сім'ями. Незважаючи на це, Гвамбе ще раз оголосив, що його війська боротимуться до останнього. Через кілька годин ракетою з водневим зарядом було зруйновано австрійське місто Грац. Загинуло півмільйона Газардових солдатів. Ще три ракети вибухнули в сільській місцевості між Грацом і Клагенфуртом; цього разу людські жертви були незначні – всього кілька чоловік, зате спустошено було всю місцевість на сотні квадратних миль.
Пізно ввечері надійшло повідомлення, що війська Газарда перейшли кордон Югославії і зав'язали бій з великими з'єднаннями Гвамбе під містом Марібором. Сам Марібор було зруйновано дощенту акумулятором космічного випромінювання, а битва розгорілася за милю від міста.
Стало цілком очевидно, що нам треба втрутитися і відвернути найгірше, що могло б трапитися. Раніше ми сподівалися, що загроза з Місяця змусить ворожі сторони припинити війну на кілька днів, і в Світової ради безпеки буде час для того, щоб ужити заходів проти військових дій. Наші сподівання не виправдалися.
Чого домагалися паразити, спонукуючи людство воювати далі? Якби світ був знищений (а з розвитком ситуації так воно й мало статися), паразити теж були б знищені. З іншого боку, якби війна припинилася, їхні шанси на виживання практично звелися б до нуля. Тепер, коли нам була відома таємниця, коли паразити запанікували й зазнали поразки у відкритому космосі, ми могли нищити їх щодня тисячами (звісно, за умови, якщо вони не пристосуються до нових обставин). Може, вони сподівалися, що кілька тисяч людей переживе катаклізм так само, як раніше місячні катастрофи. Хоч би яка була причина, все свідчило про те, що паразити штовхали людство до самогубства.
Треба було поспішати. Якщо Гвамбе або Газард справді мали намір знищити увесь світ, розладнати їхні плани було б не так уже й важко. Навіть посередній інженер міг легко перетворити водневу бомбу на кобальтову; це можна було б зробити за двадцять чотири години. Навіть коли б такі бомби було застосовано, людство все одно вижило б; треба було б лише знайти спосіб очищення атмосфери від кобальту–60. За допомогою своїх психокінетичних можливостей ми упоралися б із новою проблемою, але це забрало б чимало часу – кілька місяців, а, може, й років. Паразити, мабуть, на те й розраховували.
У Дюранго, штат Колорадо, група вчених працювала над створенням космічного корабля; він мав рухатися фотонними вітрилами. Ми чули про те ще на базі No 91. Ракету будували із спеціального легкого сплаву літію й берилію. Корпус ракети був дуже великий, бо він мав утримувати гігантські вітрила.
Я поговорив з цього приводу з президентом і запитав, чи скоро закінчать будувати ракету і чи не можна було б скористатися нею вже тепер.
Президент подзвонив на базу в Дюранго. Звідти відповіли, що корпус ракети готовий, але двигуни поки що перевіряються.
Я сказав президентові, що це неважливо. Нам потрібна сама ракета. І щоб вона була чорна. З бази відповіли, що це неможливо: поверхнева площа ракети становить близько двох квадратних миль.
Президент кинув сердитий погляд на екран, роздратовано вигукнув кілька фраз і витяг вилку з розетки. Він сказав, що коли ми прилетимо ракетопланом в Дюранго, космічний корабель уже буде пофарбовано в чорний колір.
Корабель вразив нас своїм розміром. Його збудували у велетенському кратері, який залишився після падіння метеорита 1980 року. Будівництво проводили в цілковитій таємниці. Кратер був закритий дахом. Під ним стояв корабель, схожий на величезну кулю. Найбільшу поверхневу площу мала задня частина корабля заввишки дві тисячі футів, у якій містилися фотонні вітрила.
Ми прилетіли на базу в Дюранго через п'ять годин після дзвінка президента. На базі стояв запах целюлозної фарби, довкола все було чорне від неї, люди теж були чорні з голови до п'ят. Але й корабель, щойно пофарбований, був увесь чорний.
Наближалася дванадцята ночі. Ми сказали начальнику бази генералмайору Гейтсу, щоб зняли дах і всіх людей відпустили додому. Начальник бази ще раніше дістав наказ Білого дому – виконувати всі наші вимоги без запитань. Він ретельно й охоче допомагав нам у всьому, але я ще ніколи не бачив людини з таким спантеличеним виразом на обличчі.
Він показав нам механізм керування фотонними вітрилами, їх не фарбували в чорне, вони були яскравосріблясті і мали форму крил метелика.
Стоячи у величезній сріблястій залі, ми почували себе трохи ніяково. Було страшенно холодно і пахло фарбою. З усього обладнання корабля встановили тільки прилади керування. Всю роботу всередині корабля планувалося закінчити через рік. Тут було всього шість сидінь – спереду, біля приладів керування. Всі решта мусили сидіти на звичайних стільцях, які спеціально для нас привезли і встановили на кораблі.
Щойно ми всі зосередили свої зусилля для того, щоб відірвати корабель від землі, почуття ніяковості зникло. Труднощів з кораблем не було ніяких – він був дуже легкий. Навіть один чоловік міг би його підняти. Ми створили групу з десяти чоловік на чолі з Ебнером, яка мала рухати корабель. Я був за керманича. Єдиною людиною не з нашого гурту був капітан Гайдон Рейнольдс, штурман військовоповітряних сил США. Він був, ясна річ, здивований і не знав, навіщо на кораблі штурман, якщо двигуни не працюють.
Ми стартували о дванадцятій двадцять ночі, піднялися на висоту десяти тисяч футів і взяли курс на схід. Рух корабля так приголомшив Рейнольдса, що хвилин п'ятнадцять ми не могли добитися від нього потрібної інформації. Далі все стало на свої місця, і політ відбувався нормально.
Службу американської протиповітряної оборони було повідомлено, що ми перетнемо систему раннього попередження о дванадцятій тридцять ночі, і турбот з цієї причини у нас не було. О дванадцятій сорок п'ять по телебаченню передали повідомлення, що в земну атмосферу з боку Місяця увійшов велетенський космічний корабель інопланетян. Про це повідомлення ми ще раніше домовилися з президентом.
Над Атлантичним океаном ми збільшили швидкість до тисячі миль на годину. Внаслідок цього температура всередині корабля значно підвищилася. Стало дуже спекотно, але треба було поспішати – час важив багато. Коли ми вирушили з Дюранго, в Маріборі була вже восьма тридцять ранку. Нам треба було пролетіти вісім тисяч миль, і, що особливо важило, задовго до вечора.
Перед тим, як перетнути узбережжя Європи, ми піднялися на висоту двадцяти п'яти тисяч футів. Ми знали, що системи протиповітряної оборони Франції та Англії невдовзі виявлять нас, і тому треба було повсякчас бути насторожі.
Першу ракету по нашому кораблю вистрілили недалеко від Бордо. Десятеро чоловік, які під керівництвом Райха утримували силовий бар'єр навколо корабля, підірвали ту ракету на відстані двох миль від нього. На жаль, Райх забув заблокувати силові хвилі, і нас підкинуло, як корки під час шторму. Кілька секунд корабель рухався без контролю, а тоді я спромігся заблокувати силові хвилі і знову взяти корабель під контроль. Після цієї пригоди Райх зосередив свої зусилля на тому, щоб зупинити вибухову хвилю.
Телевізійні екрани показували, що із землі за нами стежили дуже пильно. Випущені ракети вибухали, не долетівши до корабля, і це переконало всіх у тому, що ми прибульці з космосу, озброєні якимись руйнівними випромінювачами.
Близько першої години за європейським часом ми вже були над бойовищем біля Марібора. Тут ми спустилися ближче до землі, і тепер летіли на висоті всього кількох тисяч футів. А що рух наш був безгучний, то вибухи снарядів унизу чути було досить виразно.
Добре, що ми вибрали такий великий корабель. Бойовище було величезне – десять миль у поперечнику. Великих з'єднань на передовій не було, лише дрібні групи, які обслуговували мобільні гармати і ракетомети. Завдяки розмірам корабля, його могли бачити обидві сторони, незважаючи на дим, який оповивав землю густою запоною.
І ось настав час здійснити основний задум нашої операції, той задум, успіх якого ми не могли гарантувати.
Ми зупинили рух корабля, і він завис над бойовищем.
Можна було б легко знищити все живе на площі ста квадратних миль, і таким чином припинити війну. А проте ніхто з нас не був здатен на таке. Хоч ми й зневажали людей, які намагалися перебити одні одних, але знали, що не маємо права вбивати їх.
Насамперед треба було вивести з ладу мобільні ракетомети. Вони обстрілювали нас протягом десяти хвилин відразу ж після того, як ми з'явилися над бойовищем. Райхова група спочатку відвертала від корабля випущені по ньому ракети, а тоді знищила й самі ракетомети, просто деформувавши їх. Проте на бойовищі залишалося ще близько тисячі великих, стаціонарно встановлених гармат і ракетометів. Цілу годину ми "промацували" поверхню землі, вкриту димом, щоб визначити місце кожної гармати, кожного пускового майданчика і понищити Їх.
Спочатку наша поява викликала паніку.
Всі чекали, що ми посилатимемо з корабля смертоносні промені. Оскільки цього не сталося, паніка незабаром уляглась. Операцію знешкодження гармат та ракетометів видно не було. Бачити наслідки наших дій могли лише ті, що в той час обслуговували бойову техніку і, отже, перебували з нею в безпосередньому контакті. Тому якийсь час усі стежили за нами радше із зацікавленням, а не зі страхом. Ми відчували їхній настрій і ще більше посилювали його.
Відчуття було дивне. Ми всі сиділи в цілковитій тиші. Чути було тільки шум вітру. Стрілянина внизу припинилася. Ми бачили, що за нами спостерігають близько мільйона чоловік обох армій. Я відчував, навіть, присутність паразитів у багатьох із них, бо реакція, що надходила від "зомбі", була холодна й байдужа на відміну від людської реакції.
Флейшман натиснув кнопку керування фотонними вітрилами, і вітрила поволі розгорнулися. Це було разюче видовище: величезні сріблясті крила спочатку вислизнули із задньої частини корабля, а тоді легко й неспішно розкрилися, ставши вчетверо більші, ніж сам корабель – їх загальна площа становила вісім квадратних миль. Тепер корабель прибрав вигляду гігантської комахи з чорним тілом і блискучими, але майже прозорими крилами.
Ми були в тісному контакті з нашою "аудиторією", такому тісному, як контакт між актором і глядачами в театрі. Завдяки цьому ми могли легко стежити за реакцією глядачів – реакцією подиву й страху.
Коли корабель знову поплив, цього разу дуже повільно на тлі блакитного неба, я відчув зміну в їхній реакції. Вони стежили за величезним сріблястим об'єктом із зачаруванням, у якому вже не було розумного зацікавлення. Їхня активна увага послабла: та й не дивно, бо ж вони не відривали від нас очей більше години. Сонячне світло, відбиваючись від фотонових вітрил, засліпило їх.
Космічний корабель здавався їм величезною прекрасною комахою, надто яскравою, щоб можна було довго дивитися на неї, і водночас надто чарівливою, щоб від неї можна було відірвати погляд.
Ефект виявився таким, як ми й передбачали. Їхня увага згасла, вони неначе загіпнотизовані дивилися на корабель, який поволі плив у небі, поступово опускаючись до землі.
Оскільки площа фотонових крил була величезна, тиск вітру на них був дуже сильний. Групі, яку очолював Райх, доводилося докладати чимало зусиль, щоб утримати корабель у рівновазі і забезпечити цей повільний і спокійний рух. Якби вони хоч на мить відволіклися й послабили ці зусилля, вітер закрутив би кораблем як тріскою.
Решта сорок чоловік нашого гурту з'єдналися паралельно. Свідомості всіх, що стежили за нами знизу, були цілковито в наших руках; ті люди нагадували дітей, яких зачарувала захватна розповідь. А ще я спостеріг цікаве явище, про існування якого підозрював завжди: усі ці глядачі були також телепатичне зв'язані між собою своєю зацікавленістю нами. Це пояснює, чому юрби такі небезпечні. Збуджений натовп створює велику телепатичну потугу завдяки вібраційному процесові, але потуга ця безладна й нескоординована – томуто, щоб розрядити напруженість, він вдається до насильницьких, руйнівних дій.
Напруженість цього натовпу була в наших руках. Вона нагадувала однуєдину, відкриту для нас, величезну свідомість. Ця свідомість була вся зосереджена на величезному комахоподібному об'єкті, який перебував зараз дуже близько від землі. Вони були загіпнотизовані і цілковито відкриті для навіювання.
Настав час основного етапу операції, і я почав діяти. Свідомості глядачів на землі нагадували силусиленну телевізійних екранів, а я був центральним передавачем. Наслідком мого впливу на них було те, що кожен з них раптом побачив, як з обох боків корабля розчинилися двоє величезних дверей заввишки понад тисячу футів, і з них вискочили інопланетяни заввишки теж понад тисячу футів. За допомогою навіювання я надав їм вигляду комах, зеленого кольору і з довгими, як у коникастрибунця, ногами. Вони мали людські обличчя з великими дзьобоподібними носами і маленькими чорними очима. Рухалися вони рвучко й невпевнено, наче були непристосовані до земного тяжіння. На ногах ці істоти мали кігті, схожі на пташині.
І от великими стрибками вони рушили до бойовища, де стояли обидві армії. Я наганяв на людей хвилі паніки, страху, певності в тому, що їх спостигне неминуча жахлива смерть. Водночас я вивільнив напругу, яка утримувала бійців на місці і притягувала їхні погляди до корабля.
Вони кинулися тікати. Атмосфера паніки була така болісна, що ми розірвали з ними телепатичний зв'язок. Вони бігли не оглядаючись. Тисячі падали і гинули під ногами інших – згодом виявилося, що п'ятнадцять відсотків з них загинуло таким чином. Паніка й сум'яття навряд чи могли б бути більшими, коли б, навіть, інопланетяни були реальні.
Відчуття було надзвичайно болісне. Минули тижні, а я все не міг забути тієї паніки. Згадки про неї верталися, як поганий смак у роті. Але все те, що сталося, було необхідне. І війна, звичайно, припинилася. Відтоді Гвамбе і Газард перестали бути лідерами. Їх забули.
Війна тепер була страхітливим сном, від якого всі пробудилися, дитячою грою, якій настав кінець. Протягом наступних трьох днів війська Всесвітньої організації, діючи в тісному співробітництві з президентом Сполучених Штатів, заарештували тисячі вояків обох розпорошених армій, включаючи Гвамбе й Газарда (Газарда застрілили під час "спроби втекти", а Гвамбе запроторили до божевільні в Женеві, де він через рік помер).
Читач, може, подумає, що після цієї перемоги у нас виникло бажання спочити на лаврах. Нічого подібного. Поперше, наша перемога була, по суті, дитячою грою. Я детально описав ту подію лише з огляду на її історичне значення і на той величезний вплив, який вона справила на людство; якщо ж говорити про стратегію дій, то та перемога не варта й двох рядків. Подруге, справді цікава частина нашої місії була ще попереду: хоч у якійсь мірі відновити в світі здоровий глузд і знайти спосіб, як остаточно знищити паразитів.
На другий день після нашої "перемоги" президент Мервілл виступив на телебаченні. Уряд, сказав він, має всі підстави вважати, що "чужинці з Місяця" залишили межі сонячної системи і що безпосередньої загрози нашій планеті більше не існує. Далі він додав: "Але з огляду на сталу небезпеку нападу з космічного простору, Сполучені Штати наполягають на невідкладному створенні Об'єднаного всесвітнього уряду, який би мав усі повноваження створити Всесвітню організацію безпеки для захисту Землі". Організація Об'єднаних Націй відразу ж прийняла цю пропозицію. Саме тоді й почалася велика місія, яку так блискуче виклав і документував Вольфганг Райх у своїй книзі "Перетворення світу".
Найголовніше завдання, звичайно, полягало в знищенні паразитів. Але ми дійшли висновку, що це завдання – не першочергове. Обертання Місяця значно зменшило їхню силу, бо порушило спрямовану дію джерела подразнення. Але була ще й інша причина, щоб розглядати їх, як другорядну проблему. Я вже казав, що в певному розумінні паразити були "тінню" людського боягузтва й пасивності. Їхня сила збільшувалася, якщо серед людей панувала атмосфера поразництва й паніки, бо ту силу живив людський страх. Отже найкращий шлях боротьби з ними – це змінити атмосферу, зробити людей сильними й цілеспрямованими. Саме це ми й розглядали, як наше головне завдання на увесь наступний рік. Перша проблема полягала в тому, щоб Всесвітню організацію безпеки зробити справді ефективною, усунути найменшу можливість відновлення активності з боку паразитів. Це означало, що близько двадцятьом із нас треба було включитися в роботу організації. Не менш важливо було переконати людей у тому, що паразити – це реальність, в умовах якої людство повинно завжди бути пильним. Це в свою чергу означало, що нам треба збільшити число наших однодумців до тисяч, чи, навіть, мільйонів. З цієї причини лише на двадцятьох з нас (включаючи Ебнера й Флейшмана) було покладено завдання налагодити діяльність Всесвітньої організації безпеки.
Решта взялися до освіти людства. Скажу про це трохи детальніше, бо все залежало від успіху саме в цій галузі. Надзвичайно важко було відібрати кандидатів, здібних швидко засвоїти методи "керування свідомістю".
На перший погляд могло б здатися, що тут не повинно бути ніяких труднощів – я ж зумів навчитися всього того самотужки, так само і Райх, і Флейшман. Отже, треба лише викласти перед людьми факти про паразитів свідомості, і люди самі навчаться давати собі раду.
Це правильно, але тільки почасти. Звичайно, траплялися й такі випадки, коли люди самі, без нашої допомоги, починали працювати над собою. Але це породжувало ще одну проблему. Для боротьби з паразитами треба особливо гострого й активного інтелекту, а більшість людей такі розумово ледачі, що паразитам дуже легко перехитрити їх. Такі люди можуть утрапити в пастку, бо в них виникає відчуття оманливої безпеки, а паразити намагаються ще й посилити те відчуття. Це той випадок, коли недостатні знання небезпечніші, ніж відсутність узагалі будьяких знань.
Одне слово, те, що три чверті людства відразу ж прийшли до думки, ніби вже опанували способи керування своєю свідомістю, поставило нас у досить скрутну ситуацію. Як вирізнити зпоміж мільйонів людей саме тих, які варті нашої уваги? Впоратися з цією проблемою було нелегко. Ми діяли методом "спроб і помилок", але обмежили свої зусилля пошуком лише високоінтелектуальних індивідів, особливо тих, які "вибилися в люди", бо найважливішими критеріями нашого добору були мужність і життєздатність. Однак невдач було багато. Коли ми з Райхом здобули наші перші перемоги над паразитами, у нас відразу ж виникло відчуття близької небезпеки, і те відчуття стимулювало наші зусилля. Зовсім інакше було з цими новими кандидатами – багато з них просто не могли позбутися благодушності і відчути потребу нагальних дій. Спілкуючись з ними, я зрозумів, як багато "успіхів" у світі є наслідком агресивності і впертої праці, а не інтелектуальної діяльності. Ми не мали права марнувати час на невдачі. Якби ми скористалися нашими телепатичними можливостями, щоб "розбудити їх", вони б ще більше зледащіли. Отож ми зразу їх відсіяли і набрали інших.
Невдовзі по тому ми зрозуміли, що навіть досить інтелектуальні й серйозні люди можуть страждати від розумових лінощів, якщо звикли лінуватися змалечку. Тому ми вирішили, що наших майбутніх кандидатів треба добирати в якомога молодшому віці.
Ми утворили окрему групу для тестування розумових здібностей підлітків та дітей. Це була так звана "Тестувальна група Бермана", успіхи якої перевищили всі наші сподівання – за два роки число "адептів" віком менше 21 року, що були здатні керувати свідомістю, перевищило п'ятсот тисяч.
Наприкінці року стало ясно, що ми виграли битву за встановлення міцного миру в усьому світі. Тепер можна було знову зосередити увагу на Місяці – це стало нагальною потребою. Тривожні сили Місяця уже призвичаїлись до його незвичного руху і встигли переорієнтуватися на Землю. Обертання Місяця, як я й чекав, дало лише тимчасові добрі наслідки.
Не радячись ні з ким, ми в складі п'ятиста чоловік постановили, що Місяць треба виштовхнути за межі сили тяжіння Землі, і розпочали цю операцію першого січня 1999 року – в останній новорічний день старого сторіччя.
Перед нами стояла по суті інженерна проблема.
Треба було безперервно тиснути на Місяць протягом тривалого часу, не послаблюючи тиску й на мить. Операція мала здійснюватися дуже поволі. Щільність Місяця дуже мала порівняно зі щільністю Землі, вона майже така сама, як щільність шлаку. За час існування Місяця на нього впала незліченна кількість метеоритів і комет; серед них траплялися досить великі, які пробивали його наскрізь в усіх напрямках, як грудку битого скла. Це означало, що раптового тиску з нашого боку Місяць може не витримати і розколотися на друзки; у цьому разі Землю оповило б кільце місячних астероїдів, а від цього людство нічого б не виграло.
Наш намір полягав не тільки в тому, щоб захистити людство від місячного випромінювання. Хотілося також зробити щось і для поневоленого життя в самому Місяці. Ми вирішили штовхнути Місяць на Сонце, де безтілесні місячні мешканці змогли б знову стати вільними.
Чотири групи наших людей, по сто двадцять п'ять чоловік у кожній групі, розташувалися на приблизно однаковій відстані одна від одної в північній півкулі і почали легенько виводити Місяць у відкритий космос. Для цього ми просто збільшували швидкість обертання Місяця навколо Землі, додаючи йому чимдалі більше енергії. Завдяки цьому орбіта Місяця збільшувалася, і він поступово віддалявся від Землі.
(Раніше Місяць обертався далі від Землі, ніж у двадцятому сторіччі, але з часом, втрачаючи енергію, наблизився до неї на теперішню відстань).
Протягом усього 1999 року ми збільшили швидкість обертання Місяця навколо Землі з двадцяти восьми днів до чотирнадцяти. Здійснити це було неважко: я вже знав достатньо про таємниці свідомості і її відношення до матеріального всесвіту і міг би здійснити це й сам. Місяць обертався тепер на відстані мільйона миль від Землі, а це означало, що його орбітальна швидкість збільшилася вдесятеро. Ми підрахували, що швидкість треба ще подвоїти (довести до сорока тисяч миль за годину), щоб вивести Місяць за межі земного тяжіння з тим, аби Сонце могло притягти його до себе. Це нарешті сталося 22 лютого 2000 року. Земля втратила Місяць під акомпанемент бурхливих протестів з боку романтиків, яких ми просто знехтували.
Однак ми припустилися дрібної помилки в наших розрахунках: через три місяці, коли Місяць перетинав орбіту Меркурія, його захопило гравітаційне поле тієї планети. Але оскільки маса Меркурія приблизно така сама, що й Місяця, то Місяць, певна річ, не міг стати його супутником. Сонце притягло Меркурій на сім мільйонів миль ближче до себе. а Місяць почав обертатися навколо Сонця на відстані дев'ятнадцяти мільйонів миль. На цій відстані температура поверхні колишнього супутника нашої планети така висока, що його поверхня завжди перебуває в розплавленому стані. Місячне "життя" нарешті одержало певний рівень свободи.
І ось я дійшов до тієї точки, на якій мушу спинитися: не тому, що мені нема чого більше сказати, а тому, що все те, що ще треба було б сказати, надто важко висловити в цьому контексті.
Пересічній людині наших днів повинно здаватися, що ми, "утаємничені", досягнули статусу богів. У певному розумінні це так – порівняно з людськими істотами двадцятого сторіччя. У іншому ж розумінні ми так само далеко від мети, як і досі. Ми більше не обмежені невіглаством і знаємо, що нам треба осягнути, але наше невігластво все ще величезне. Дорога, якою ми маємо йти, простягається у далеку далечінь, і кінця їй не видно. Я не можу пояснити природу проблем, що стоять перед нами. Якби людські істоти були здатні зрозуміти, не було б потреби пояснювати.
Я не знаю, чи я щасливий, чи нещасливий. Я щасливий, бо мені випало бути на вістрі того великого руху в людській еволюції. Тепер я розумію, що ще належить зробити. Я нещасливий, бо втратив контакт з рештою людства – за кількома важливими винятками.
Людина ледача за своєю природою, а ледачість ні в якому разі не можна засуджувати. Це означає, що людина через свою ледачість не любить незручностей, і для того, щоб уникнути їх, вона створила цивілізацію. Отже ледачість – це важливий чинник у її еволюції. Але це означає також, що вона воліє еволюціонувати зі своєю звичною швидкістю – повільно і обережно. Боротьба проти паразитів свідомості підказала мені, що слід прискорити еволюцію. Вона спонукала мене швидше рухатися вперед. Я вже не можу задовольнитися тим, що безкраї обшири свідомості лежать відкриті перед людиною і чекають свого дослідження. Мені вже цього замало. Надто багато питань залишаються ще без відповіді. Це правда, що людина більше не відірвана від свого чуття еволюційної мети і що житиме вона тепер, мабуть, століттями, замість того. щоб помирати від нудьги, безнадії та бездіяльності у віці вісімдесяти років. Але ми й досі не знаємо, що відбувається, коли людина помирає, або коли існування утворюється з не існування. Ми знаємо, що у Всесвіті існує позитивний принцип мети, але ми й досі не знаємо, чи цей принцип починається і уособлюється в образі творця Біблії, чи він бере свій початок з якогось глибшого джерела. Таємниця часу залишається незбагненна; і так само основне питання, що його поставив Гайдеггер: чому – існування, а не неіснування? Відповідь може бути у зовсім іншому вимірі, так само відмінному від світу свідомості, як свідомість відмінна від світу часу й простору…
Ми вирішили закінчити розповідь Остіна саме цим уривком з його неопублікованих записів – нам здається, що він якоюсь мірою проливає світло на таємницю "Палади".
Написано й сказано про "Паладу", цю "Марі Челест" космосу, було так багато, що факти стали нечіткими й невиразними. Нижче ми наводимо уривок з "Автобіографії" капітана Джеймса Рамзея, у якому докладно викладено відомі факти.

У січні 2007 року уряд Сполучених Штатів оголосив, що він передав космічний корабель "Палада", найбільший із досі збудованих, у розпорядження членів експедиції, яку очолили професори Райх і Остін. Офіційно мета експедиції полягала у тому, щоб провести археологічні розкопки на Плутоні з метою виявити залишки зниклих цивілізацій. За два дні перед відльотом "Палади" в газеті "Ворлд пресе ньюз" з'явилася стаття, у якій її автор Горас Кіммелл твердив, що справжня мета експедиції – встановити, чи не є Плутон базою велетенських космічних кораблів, що, як повідомлялося, були помічені в горішніх шарах земної атмосфери… Професор Остін категорично заперечив це твердження.
"Палада" з двома тисячами чоловік на борту, що їх ретельно відібрали керівники експедиції (в це число ввійшли й усі члени попередньої експедиції 1997 року за винятком сімох), відлетіла з Вашингтона 2 лютого 2007 року, і востаннє сеанс зв'язку з нею відбувся незадовго перед північчю того самого дня, коли голос професора Остіна повідомив, що корабель пролетів близько мільйона миль. Після цього всі спроби налагодити зв'язок з "Паладою" виявилися марними…
Рівно через 10 років, а саме 10 лютого 2017 року, експедиція, яку очолював я, вилетіла зі спеціальною метою розшукати сліди "Палади". Ми летіли на трьох кораблях: "Кліо", "Кентавр" і "Лестер". 12 січня 2018 року експедиція досягла Плутона. Через місяць, облетівши чотири рази навколо планети, ми вже збирались повертатися на Землю. І саме тоді "Кліо" перехопив виразні радіосигнали з "Палади"… 2 березня 2018 року ми нарешті виявили її місцеперебування – "Палада" вільно оберталася навколо Плутона на відстані близько двох мільйонів миль від нього. Освітлення цього велетенського корабля було ввімкнуте. Ніяких пошкоджень на ньому ми не виявили, і в нас зародилася надія, що, може, хтось із експедиції ще живий. Але коли на свої радіосигнали ми не дістали жодної відповіді, я подумав, що це малоймовірно, і наказав лейтенантові Фірміну відкрити аварійний люк. Кілька чоловік на чолі зі мною перейшли на "Паладу", але не знайшли там нікого. Ми не зауважили жодних ознак насильства, а особисті речі команди свідчили про те, що ніхто з них не збирався покидати корабель. Бортовий журнал було заповнено аж по 9 червня 2007 року. Із записів ми дізналися, що деякий час "Палада" перебувала на Плутоні, а далі мала летіти до Нептуна, коли його афелій збігався з перигелієм Плутона. Автоматичні записувальні пристрої корабля і далі функціонували нормально, але свідчили про те, що від 9 червня 2007 року "Палада" була некерована і вільно плинула в космосі. Не було жодних ознак того, що до корабля наближався будьякий чужий об'єкт, за винятком п'ятдесятифунтового метеорита, якого було автоматично відкинуто. Пристрої свідчили також, що двері "Палади" не відчинялися відтоді, як вона покинула Плутон. Головний лікар "Кліо" висловив припущення, що команду "Палади" було розпорошено якимось джерелом космічних променів, здатним діяти тільки на органічну матерію. Асимілятор Дунбара спростував це припущення. Двигуни "Палади" було вимкнуто 9 червня о 9.30. Ми перевірили їх і переконалися, що вони в ідеальному робочому стані.
"Паладу", яку пілотував лейтенант Фірмін, було повернуто на Землю 10 грудня 2018 року. Подальші дослідження нічого не дали для вияснення таємниці "Палади". Пізніші експедиції на Плутон та Нептун не змогли зібрати ніяких нових даних.
У мене, як редактора цього видання "Паразитів свідомості", не виникає жодних сумнівів у тому, що зникнення "Палади" було заплановане, і що коли в лютому 2007 року корабель злетів у космос, всі ті, що були в ньому, знали, що на Землю вони більше не повернуться. Будьяке інше припущення суперечить фактам. Немає жодних даних, які б свідчили про те, що "Палада" стала жертвою несподіваного нападу і що прилади на ній були переналагоджені так, щоб знищити ті дані. Відсутні дані й про те, що команда "Палади" мала намір закласти нову цивілізацію на іншій планеті. На кораблі було всього три жінки. Їх число було б набагато більше, якби команда мала такий план.
Теперішнє видання "Паразитів свідомості" містить, на мою думку, достатньо даних, аби дати вичерпну відповідь на питання про те, що сталося з "Паладою". Уривок про "космічну поліцію", взятий з неопублікованих записів Остіна (с. 271–272), здається мені найважливішим зпоміж усіх інших. Остін пише:
"…Найближчий із цих приймачів перебував усього на відстані якихось чотирьох тисяч мільйонів миль. Це був космічний корабель однієї з планет Проксіми Центавра". У листопаді 1997 року (саме тоді Остін зробив цей запис) Плутон перебував у найближчій до Сонця точці своєї орбіти (4567 мільйонів миль). Отже, можливо, що "приймач", про який пише Остін, був десь поблизу Плутона – хоча він, звичайно, міг бути й деінде. Чи могла космічна поліція з Проксіми Центавра мати якусь базу на Плутоні? І ще одне. Звідки в Кіммелла інформація про те, що справжньою метою експедиції було з'ясувати, чи не є Плутон базою для тарілкоподібних космічних кораблів, які бачило так багато людей на початку XXI сторіччя? Кіммелл загинув у ракетній катастрофі через два місяці після того, як "Палада" вирушила на Плутон, і нікому не розкрив джерела тієї чутки. Але його знали як чесного й урівноваженого журналіста, що дуже обережно поводився з фактами.
І, нарешті, ми маємо свідчення самого Остіна – записи, які він зробив за місяць до тієї останньої експедиції. Остін пише, що він "утратив контакт з рештою людства" і що боротьба проти паразитів свідомості підвела його до вищої швидкості еволюції. У світлі уривка про "космічну поліцію", цілком природно припустити, що в Остіна виник твердий намір покинути Землю і приєднатися до тієї поліції.
Але найдивніше те, що Остін так коротко і ніби між іншим повідомляє про "космічну поліцію". Мені здається, це та тема, якій він мав би присвятити принаймні кілька сторінок. Ключ щодо причини такої мовчанки можна знайти в рукописі Дагоберта Ферріса, ще одного члена отієї попередньої експедиції і автора книжки "До психології Золотого Віку". Ферріс зник разом з усією командою "Палади", але залишив запис розмови між ним та професором Райхом після того, як вони довідалися про існування "космічної поліції". Ось уривок з того запису.
"Ми довго думали про появу цих істот. Чи вони такі самі, як і ми, з руками й ногами? Чи, може, вони схожі на якусь дивну тварину чи рибу – наприклад, на спрута? Чи вони просто візьмуть владу на Землі в свої руки і відновлять мир, чи вживуть суворих репресивних заходів проти таких людей, як Газард і Гвамбе?"
Сам цей уривок – досить дивний. Чому Ферріс вважав, що "поліція" захопить владу на Землі? Чи справді Остін говорив з нею про таку можливість? Чи, може, Остін і його спільники дійшли врештірешт висновку, що вони самі мусять упоратися з кризою, яку спричинив Гвамбе?
Перспектива мати новий "уряд" на Землі здавалася мені привабливою. Від часу "смерті бога" у XIX сторіччі людина почувала себе самотньою у Всесвіті, у неї виникло відчуття, що нема чого звертати свій погляд у небо і чекати звідти підтримки й допомоги. Вона тепер схожа на дитину, що прокинулася одного ранку й довідалася, що її батько помер і вона сама мусить стати главою сім'ї. Відчуття безбатьківства й осиротілості, поза всяким сумнівом, є одним з найдужчих психологічних шоків, який тільки може спіткати людину. Ми всі дуже добре пам'ятаємо оте відчуття в школі, коли важка праця приносила негайні нагороди та заохочення з боку класного керівника і прихильність старости класу. І ось ви залишаєте школу, і над вами немає вже більше нікого. Ви мусите покладатися тільки на себе. (Зізнаюсь, що мені хотілося піти в армію після закінчення школи тільки тому, аби знову мати оте відчуття "приналежності" до якоїсь групи.) І у вас виникає дивне відчуття порожнечі, беззмістовності всього, що ви робите. Саме це й лежить в основі "морального банкрутства" XX сторіччя.
І ось тепер усе це позаду. Тепер перед нами – могутніші сили, ніж людина, сили, до яких ми можемо звертати свої погляди. Життя знову стане посправжньому значущим, порожнечу буде заповнено… Людство зможе знову ходити до школи. А чому б і ні – адже воно здебільш складається із школярів!
Райх не погодився зі мною. Він запитав: "Ти вважаєш, що це наша робота?" Я відповів: "Ні, я волію вчитися, а не навчати". У цю мить Остін зауважив: "Райх має рацію. Немає нічого небезпечнішого для людства, як віра в те, що його справи в руках надлюдей".
Я вважаю, що саме в цьому причина того, чому Остін відмовився від допомоги "космічної поліції". Я вважаю також, що з цієї ж таки причини він вирішив, що настав час, коли йому самому треба зникнути – зникнути так, щоб людство ніколи не було впевнене в його смерті.
Оскільки нових даних стосовно даної теми ми, очевидно, більше не матимемо, то нам не залишається нічого іншого, як об'єктивно викласти всі наявні факти.
 
Name
Email
Comment
Or visit this link or this one