шум

Капитан Хес поклав зошит на письмовий стіл, і всівся на стілець, що скрипнув під його міцним задом.

- Це належало одному з Ваших людей, Евансу, - капітан вказав на

пошарпаний зошит. - Він залишив його на борту.

- І більше нічого? Ніякої записки? - з легким подивом спитав

Гелиспел.

- Ні, сер, нічого. При огляді ми виявили лише цей щоденник.

Гелиспел провів пальцем по шорсткуватій обкладинці.

- Хм... Незрозуміло.

- А що ви думаєте про Еванса? – Обережно поцікавився Хес. - На

мій погляд, досить дивний хлопчина.

- Говард Еванс? Зовсім ні. Він був гарним спеціалістом. А чому ви

спитали?

Знизавши плечими, Хес спробував точніше передати свої враження від

Еванса:

- Я вважав його дещо дивним, точніше, зайво вразливим.

- Кого Еванса?.. - щиро здивувався Гелиспел, поглянувши на щоденник.

- Я дозволив собі переглянути його записи і...

- І у вас склалось враження, що він був... дещо не в собі?

- Можливо, все, про що він пише, правда, - невпевнено проказав Хес, -

але в яких глухих закутках космоса я не бував, а ні з чим, навіть віддалено схожим, не стикався.

- Цікава ситуация, - задумливо проказав Гелиспел і знову поглянув на зошит.







Щоденник Говарда Чарльза Еванса.




Я починаю цей щоденник, не розраховуючи на швидкий порятунок. Я почуваю себе так, немов народився
знову. Час, проведений мною в рятувальній

шлюпці, був лише підготовкою до смерті. Я пливу усе далі крізь пітьму

простору, і навряд чи смерть здасться мені страшніше,
ніж ця безодня.

Зірки зверху, знизу, спереду й позаду. Годинник зупинився, і я не можу

визначити, скільки часу це триває.

Ні, не так.

Занадто багато про шлюпку, пітьму й зірки. У зошиті не так багато

сторінок. Вони мені знадобляться, щоб не втратити відчуття часу в цьому

безмежному світі. Щоб вижити.


У мене є своє, суб'єктивне,
уявлення про ту драматичну

ситуацію, у яку я втрапив. Але, незважаючи на слабість людської

психіки, я спробую докладно описувати все, що відбувається.

Я посадив рятувальну шлюпку в найпривабливішім місці, яке

тільки зміг відшукати на цій планеті. Визначив склад атмосфери, її

температуру й тиск, склад біосфери, потім витягнув антену й послав

перші сигнали СОС.


Усе

йшло як не можна краще. Проблеми з житлом не виникло - шлюпка

послужить мені спальнею, а при необхідності й надійним притулком. Може, з

часом я від нудьги зрубаю кілька дерев і побудую хатину. Але із цим

можна почекати.

Поруч зі шлюпкою струменіє прозорий струмочок; у запасі в мене досить

харчових концентратів, а коли зароблять гідропонні резервуари, з'являться

свіжі фрукти, овочі і дріжджові білки.

Здавалося, вижити дуже легко.


Прийшовши
до такого висновку, я зробив першу вилазку. Місцеве сонце було

схоже на малиновий м'ячик і давало світла не набагато більше, ніж повний

місяць на Землі. Шлюпка спочивала на лу
ках з темною травою, по якій було

дуже приємно ступати. У напрямку, який я порахував південним, луки плавно

спускалия до озера з водою чорнильного кольору, що відігра
вала рубіновими

відблисками. З іншої сторони луки облямовували високі стебла блідо-рожевої

рослинності - з деякою натяжкою їх можна було назвати деревами.


За "деревами" темніли пагорби, які, можливо, переходили в гірський

хребет. Розсіяне червонувате світло дозволяло чітко бачити тільки в

радіусі кількох сотень ярдів.


Здавалося, спокій і самотність безроздільно панують у цьому краї. Легкий вітерець, що шелестів над лугом, доносив невідомі аромати й шепіт хвиль.


Тільки непевність у завтрашньому дні затьмарювала моє існування.

Я зібрав гідропонні резервуари й висадив розсаду. Відтепер мені не загрожують

голод і спрага. Озеро, на вигляд спокійне й мирне, так і вабило викупатися,

Але не варто ризикувати; невідомо, хто ховається в його глибині. Можливо, згодом я побудую невеликий човен.


Хоча причин для побоювань поки не було - я не помітив ніякої живності:

ні риб, ні птахів, ні навіть комах.
Світ абсолютної тиші й спокою, що порушується лише шепотом хвиль.


Малинове сонце застигло в небі. Я кілька раз
ів заси
нав і про
кидався,

поки не помітив, що воно повільно хилиться до заходу. Після такого довгого

дня як
ою непроглядно
ю й нескінченно
ю здасться ніч!


Я послав чотири серії сигналів СОС: їх неодмінно прийме яка-небудь

станція.


Моєю єдиною зброєю було мачете, і я не ризикував відходити далеко

від шлюпки, але сьогодні - якщо можна так висловитися - я зібрав усю свою

відвагу й обійшов озеро. Дерева походили на високі гнучкі побіги бамбука.

Вони вишикувались уздовж озера, немов багато років тому були посаджені рукою невідомого садівника. Тонкі стовбури хилилися під вітром, відливаючи

малиновим з пурпурними відблиски, - чарівна й чудова картина, єдиним глядачем якої був я.

Кажуть, краса сприймається яскравіше в присутності інших людей: між

ними виникає якийсь зв'язок, що загострює сприйняття. О, так, коли я йшов з

алеї багряних дерев
біля озера, і за моєю спиною с
яяло малинове сонце,

компанія б мені не
зашкодила. Але тоді, як мені здалося, зникли б

спокій і радість прогулянки по за
губленому парку.


Озеро мало форму келиха, і там, де воно звужувалося, на протилежному

березі стояла моя рятувальна шлюпка. Я присів під кущем, який не

перестаючи кивав чорними й червоними квітами.

Озеро покривали легкі брижі, і вітер наспівував тиху мелодію.


Я піднявся й продовжив свій шлях.

Минувши ліс і галявину, я повернувся до шлюпки.

Біля гідропонних резервуарів я із задоволенням відзначив, що дріжджова

культура підросла.

Темно-червоне сонце стояло як і раніше високо. Але з кожним днем - для

ясності поясню, що "днем" я називаю проміжок між періодами сну - воно

усе більше схилялося до заходу. Наближалася ніч. Довга ніч. Що буду я

робити в темряві?


Мені ні з ким звіряти мої відчуття, але вітерець, начебто, став

прохолодніше. Він приніс великі темні хмари, густі й важкі. Замрячив

дощик.

У розривах хмар з'явилися перші зірки - бліді, байдужі вогники.

Я подумав про нову подорож. Завтра, мабуть, спробую.

Я замалював положення всіх предметів у шлюпці. Якщо хто-небудь

поласиться
на моє майно, я легко це виявлю.


Сонце висить зовсім низько; холодне повітря поколює обличчя, потрібно

поквапитися, якщо я не прагну заблукати в сутінках і залишитися один на

один з незнайомим світом - без рятувальної шлюпки й резервуарів, без

своїх луків...

Підбадьорюваний цікавістю, занепокоєнням і побоюваннями я майже перейшов на біг, але швидко задихався й сповільнив крок. Гладь озера зникла з виду. Я карабка
вся по кам'янистим, поросшим лишайником пагорбам. Далеко залишився шматочок луки з темною цяткою рятувальної шлюпки.


Нарешті я досяг вершини найближчої гори. Унизу простиралася долина. За


нею прямували в темне небо гірські піки. Рубінове світло заходу заливало

вершини й звернені до сонця схили, але долина залишалася в глибокій

тіні; спереду на
усьому доступн
ому зору просторі чергувалися червоні й чорні

смуги.


Я поглянув на свої луки і ледь розглянув їх в згасаючім світлі заходу.

От вони, а от озеро - келих темно-червоного вина. За ним - темна смуга

лісу, ще далі - блякло-рожева савана, потім знову ліс і мазки всіх

відтінків червоного до самого обрію.


Сонце торкнулося гір, різко стемніло. Я поспішив у дорогу назад; що

може бути неприємніше в моєму положенні, чим заблукати в темряві?


Раптово в сотні ярдів спереду я побачив світлу пляму. У міру мого

наближення пляма перетворилася в конус, потім у правильну піраміду.

Звичайно, піраміда з каменів. Я вп'явся на неї. А коли отямився,

швидко озернувся. Нікого. Я глянув на луки. Здається, майнула якась

тінь. Марне я вдивлявся в сутінки, що згущалися. Нікого.


Я швидко розкидав піраміду. Що було під нею? Нічого.


На землі залишився ледь помітний прямокутний слід зі стороною три фути.


Я відступив у
розгубленості. Ніяка сила не змусила б мене зайнятися

розкопками.


На півдні й півночі згущалися тіні. Сонце опускалося усе швидше, воно

майже зайшло. Що ж це за сонце, що цілодобово висить у зеніті й потім так

щострімко тікає за обрій?


Я поспішив униз по схилу, але темрява насувалася швидше. Малинове

сонце зникло, лише на заході догоряли яскраві смуги. Я спіткнувся й упав,

а піднявшись, побачив, що на сході розпалюється таємниче блакитн
е

світло.


Я дивився на нього,
стоячи рачки. У небо вдарили блакитні промені.

Через мить місцевість освітлилася сапфіровим світлом. Зійшло нове

сонце кольору густого індиго.


Світ залишився колишнім, і все-таки видав
ався новим, незнайомим для моїх очей, звиклих до всіляких відтінків червоного.


Коли я повернувся на луки, вітерець із озера приніс нові звуки: чітко

помітні акорди, які в моєму мозку майже зложилися в мелодію. Я

завмер, насолоджуючись музикою. У димку, яка огортала луки, мені марилися

фігури танцюристів.


З таким от дивно збудженим мозком, я заліз в шлюпку й заснув.
 
Name
Email
Comment
Or visit this link or this one